Брехня є невід’ємною складовою повсякденного людського спілкування. Людина може говорити, що їй подобаються принесені на день народження подарунки, хоча в дійсності вони зосім не становлять для неї ніякої цінності; школяр, що бавиться на комп’ютері, відповідає батькові, що він вже зробив уроки; невірний чоловік заперечує свій зв’язок з іншою жінкою; контрабандист заявляє на митниці, що не провозить товар, що підлягає митній декларації; а вбивця наполегливо заперечує факт, що скоїв злочин.
Це всього лише кілька прикладів із практично бекінечного числа ситуацій, що можуть бути джерелом можливого обману. Як показують дослідження, брехня – це звичне явище в повсякденному житті. Щодня ми неодноразово намагаємося обманути інших людей, і часто нам самим доводиться намагатися з’ясувати, чи не обманюють вони нас. Іноді обман має дуже серйозні наслідки. Світ був би сьогодні зовсім іншим, якби люди повністю усвідомлювали справжні наміри Гітлера перед Другою світовою війною.
У 1989 році Майкл Люіс, Кетрін Стангер і Маргарет Салліван з Інституту дослідження дитячого розвитку провели досить простий експеримент: дітей поміщали в кімнату з іграшкою і забороняли дивитися на неї. Потім дослідники залишали кімнату і записували всі дії дитини на камеру. Більшість трирічних під час експерименту дивилися на іграшку, а коли їх про це питали, брехали. Коли такий самий експеримент провели на старших дітях, результат був ще більш драматичним. Кожна п’ятирічна дитина дивилась на іграшку – і кожна обманула, що ні.
Діти обманюють через страх, сором, вихваляння, рідше – з особистої вигоди, пише американський психолог Пол Екман в книзі «Чому діти брешуть?». Незалежно від причин, дитяча брехня найчастіше виводить дорослих із себе. Вони не знають, як на неї реагувати, вони почуваються зрадженими і роблять те, що здається їм найбільш логічним: вичитують маленького бешкетника. Однак всі психологи в області брехні впевнені, що покарання – не найефективніша зброя проти обману, набагато важливіше знайти його першопричину.
«Що робити, якщо ви запідозрили дитину у брехні? Найголовніше, спробувати не реагувати роздратовано, не дозволяти вирватися гніву, що виникає з болю, відчаю і відчуття, що вас зрадили».
Діти починають говорити неправду, орієнтовану на інших, в ранньому віці. Льюїс наводить приклад трирічної дівчинки, яка відреагувала з великим ентузіазмом, отримавши подарунок від бабусі, хоча насправді вона не була задоволена подарунком. До такого роду брехні дітей підштовхують батьки. Якщо дівчинка спонтанно не відреагує в такій ситуації позитивно, мати може спонукати її зробити це. Діти також зауважують, що оточуючі (наприклад, їх батьки) теж обманюють, і починають наслідувати їх поведінку.
Льюїс описує процес, за допомогою якого діти привчаються брехати з метою уникнення покарання. Наприклад, дворічній дівчинці наказують не їсти печиво. Потім, коли мати питає дівчинку, чи їла вона печиво, та зізнається, що їла. Тоді мати сердиться і карає її. Вже після декількох подібних взаємодій дитина засвоює, що, якщо вона зізнається в непослуху, її покарають. Тому вона починає брехати, щоб уникнути покарання.
Однак рано чи пізно дитина з’ясовує, що в деяких випадках її брехня виявляється батьками. Батьки говорять, що обманювати негарно і, якщо вона збреше, то отримає покарання. В результаті дитина опиняється поставленою перед складною проблемою. Її покарають, якщо вона скаже правду і зізнається, що не послухалася, але, якщо приховає правду, її теж покарають. Проте незабаром вона з’ясує, що батьки не можуть у всіх випадках вияснити, що вона не послухалась їх наказу. А значить, краще приховати непослух, а зізнаватися у своєму проступкові варто тільки тоді, коли він розкриється. Така логіка ситуації.
Ще приклад – улюблена ваза. Ви щотижня говорите синові: «Обережно, це дорога ваза, і не дай Боже, ти її розіб’єш!». Одного разу хлопчик ненавмисне зачіпає рукою фарфоровий предмет декору: ваза розбивається на уламки. Звичайно ж, він зробив це не спеціально, по великому рахунку він і не винен у трагедії, але хлопчик знає – покарання йому не уникнути. Швидше за все, він до останнього буде заперечувати свою провину.
Діти брешуть і з більш меркантильних міркувань – щоб отримати те, що ніяк інакше вони отримати не зможуть. Наприклад, ваша дочка знає, що за виконане домашнє завдання їй належить шоколадна цукерка. Вона дуже втомлюється, сил на математику зовсім не залишається, а ось цукерку з’їсти хочеться. І тоді на питання батьків про домашню роботу вона відповідає позитивно: «Так, мам, я все зробила». Дочка отримує цукерку і не робить уроки, а значить – виграє у будь-якому разі. Ця форма брехні, мабуть, найнеприємніша: вона усвідомлена, невипадкова, маніпулятивна.
Інший популярний мотив – захист своїх товаришів або рідних. В одній середній школі вчені Герберт Харари і Джон Макдевіда провели цікавий експеримент. У два однакових класи направили «підставних» учнів (інші діти не знали про те, що проводиться психологічне дослідження). Одна дитина мала високий статус в класі, друга – низький. Посеред уроку вихователя викликали з класу дзвінком, учень вставав з місця і впевнено згрібав з вчительського столу копійки: близько 75 центів. Після цього дітей викликали по одному і питали, чи бачили вони, хто вкрав гроші. Всі опитувані називали ім’я злодія, незважаючи на його статус. Ситуація змінилася докорінно, коли учнів почали викликати парами. Тепер кожне їхнє слово було відоме товаришеві. Дитину з високим соціальним статусом не видав ніхто, всі брехали про те, що їм не відомо про зникнення. А ось злодюжку з низьким статусом не стали захищати – всі учні назвали його ім’я.
Мало не найпоширеніший вид дитячої брехні – похвалитись. Мотив у неї простий: здатися кращим, розумнішим, цікавішим, ніж ти є насправді, довести свою перевагу над оточуючими. Перебільшений факт завжди цікавіший того, що сталося, придумана історія гарантовано захоплює дух слухачів. Сучасні реалії такі, що діти оцінюють один одного, виходячи не з особистих якостей, а із загальної «крутості». Під «крутизною» мається на увазі наявність дорогого телефону, машини у батьків, досвіду подорожей. Тому дитина може придумати родичів із закордону, престижну роботу батьків, домашніх тварин, щоб виглядати краще в своєму оточенні.
Існує також нешкідлива форма брехні, дорослі називають її «білою» брехнею. Ось приклад: восьмирічна дівчинка залишилася вдома сама, батьки вийшли в магазин. Раптом до дверей підходить підозрілого вигляду чоловік, дзвонить і питає, чи вдома батьки. «Так, вони вдома, але зараз прилягли відпочити, зайдіть пізніше», – відповідає дитина. Вона збрехала, але ця брехня нікому не нашкодила, а могла і, навпаки, врятувати її. Обман в цілях самозахисту практично ніким не осуджується, він вважається необхідним, за нього хвалять. Є ще правила пристойності: не можна сказати добродушним господарям, що їх качка з яблуками не вдалася, а улюбленій бабусі – що зв’язаний нею светр колеться, тисне і взагалі давно вийшов з моди.
Отже, ми, дорослі, частково толеруємо обман, використовуємо його, щоб зберегти стосунки: дорогі нам, але також і ті, які нам вигідні.
Тому не варто осуджувати дитину, світ якої у великій мірі складається із фантазій, що переплітаються з реальністю і часто допомагають дитині сприймати і опрацьовувати отриманий досвід. Можливо, що саме брехня – це ціна соціалізації, наша можливість вплинути на непохитність фактажу життя, прояв творчого пристосування або не менш винахідлива маніпуляція.
Отже питання тут тільки у дозі: що є основним інгредієнтом ваших стосунків – довіра чи обман.
Надія Іванців, лікар – психотерапевт
