Найчастіше до дитячого психотерапевта батьки звертаються з питанням: «як зробити так, щоб дитина перестала / почала …», «як її навчити / відівчити …», «як мені правильно реагувати, щоб вона робила так / вона так не робила »- тобто запит йде саме на отримання способів дати собі раду з ПОВЕДІНКОЮ дитини.
Пропоную вам уявити такий собі айсберг- щоб зрозуміти, як все влаштовано. Отже поведінка дитини – це верхівка, яка видніється на поверхні. Це те, що очевидно і не викликає розбіжностей в оцінці: дитина часто істерить, смокче палець, боїться спати сама, дуже агресивна, перестала ходити до школи, бачить нічні кошмари і так далі…
Але секрет в тому, що у одного і того ж поведінкового прояву можуть бути абсолютно різні причини, які і зумовлюють стан людини – маленької або дорослої. І ось саме СТАН визначає те, що необхідно робити, щоб змінилася поведінка. Без розуміння того, що саме відбувається з дитиною (тобто без діагностики стану) ні найрозумніший психотерапевт, ні будь-який інший фахівець не може дати вам – батькам, якусь універсальну інструкцію або чарівну таблетку, щоб поміняти поведінку вашої дитини . Якщо ми будемо лише поведінку коригувати, це рівнозначно тому, щоб давати знеболююче, замість того, щоб зрозуміти про що говорить цей симптом і лікувати хворобу.
Ймовірно, ви і самі вже не раз дивувалися, читаючи «поради психотерапевтів»: одні кажуть, наприклад, що часті буйні істерики – це наслідки нестачі батьківської уваги, яку дитина таким чином привертає; інші стверджують, що так проявляється «разбалуваність» і, потураючи істерикам, ми тільки шкодимо. Де правда? Відповідь може критися як в першому, так і в другому варіанті. Більш того, може бути ще як мінімум 3 причини такої поведінки дитини! І, відповідно, це будуть абсолютно різні стратегії роботи з таким поведінковим проявом.
Далі. Якщо ми говоримо про дитину дошкільного віку, то відразу ж необхідно враховувати той факт, що її стан багато в чому визначається ВІДНОСИНАМИ з батьками. На жаль, не всім мамам і татам хочеться усвідомлювати і приймати цей нюанс. Але це так. І просто привести дитину до фахівця, щоб він її «полагодив» не вийде без вашої участі. Навіть при наявності психосоматичних симптомів у дошкільника, психотерапевт буде в 80% випадків працювати саме з батьками (матір’ю), адже дитина – це відображення сімейної системи в цілому.
Тому крім психолого-просвітницької роботи (пояснення батькам як влаштована психіка маленької людини в тому чи іншому віці, щоб у них не формувалося помилкових очікувань від її поведінки, а також загальних рекомендацій щодо взаємодії), психодіагностики дитини (щоб визначити чи є її поведінкові прояви лише індивідуальною віковою нормою або ж це якийсь сигнал малюка про незадоволені потреби і тд), психотерапії (якщо вона дійсно необхідна), професіний психотерапевт буде активно співпрацювати з батьками дитини – адже саме від них залежить те, якими будуть відносини з дитиною і чи будуть задовільнятися її базові потреби.
І це ще один «шар» у розумінні стану дитини і його природи. СТАН БАТЬКІВ впливає на відносини, а отже – на стан і поведінку дитини. І тут зазвичай психотерапевт разом з батьками досліджує батьківські страхи, тривоги і переживання. Вивчає їх установки і інтроекти, розбирає переконання і шукає ресурс. Наприклад, психотерапевт може запитувати батьків про їх почуття у відповідь на поведінку дитини – адже в цьому криється справжнє розуміння цих відносин. У різних батьків на одну і ту ж поведінку дитини може виникати страх або сором, гнів або роздратування.. І це будуть 4 різних варіанти відповіді на питання «чому дитина так себе веде».
І є ще один нюанс. Можна скільки завгодно розповідати про те як «потрібно» або «правильно» виховувати дитину, реагувати на її поведінку, але поки батьки:
– відчувають себе недостатньо добрими батьками;
– відчувають невпевненість в своїх власних діях;
– «занурені» у власні почуття роздратування або безпорадності;
– тривожаться за кожен свій батьківський крок;
– доки їх поведінка зумовлена страхами ( «щоб не сів на голову», «соромно за його поведінку», «що люди скажуть», «адже у всіх уже …»), а не справжнім розумінням своєї дитини, дуже і дуже складно якось вплинути на поведінку дитини ззовні, якимись чарівними способами.
Надія Іванців, лікар – психотерапевт
