Є три основних параметри, які вказують на ступінь готовності дитини до школи:
1. У дитини повинна бути мотивація вчитися.
Крім інтелектуального, фізичного, емоційного і іншого розвитку, є ще розвиток соціальний. У нормальній життєвій ситуації до певного віку дитина злита з матір’ю. Поступово вона починає від неї фізично і соціально віддалятися. Років до трьох вона вже усвідомлює свої бажання і здатна виразно пояснити, а значить, починає власне соціальне життя. У цьому віці дітей часто віддають в садочок, де вони починають напрацьовувати соціальні зв’язки, які до п’яти-шести років повинні вийти на новий рівень.
Ігри дитини теж трансформуються. Спочатку вона бавиться на самоті, потім предметами, ляльками, фігурками, які виконують соціальні ролі, а вона ними керує. Дорослішаючи, дитина починає приміряти вже на себе різні соціальні ролі. Так, з’являються ігри в дочки-матері, в лікаря, продавця або солдата, які з часом стають груповими і починають включати в себе елементи відповідальності. «Ти пропустив м’яч, і через тебе ми програли», – такі фрази дитина цілком в змозі осмислити і врахувати на майбутнє. Вона вже здатна за щось відповідати і дотримуватися правил. В ідеалі до семи років дитина повинна «набавитися» і бути готовою діяти за правилами для досягнення результату, який здається їй необхідним.
Навчальна мотивація – це здатність дитини орієнтуватися на загальний результат і досягати соціального успіху через подолання, наприклад, стримування власної імпульсивності. Необхідно, щоб до школи у дитини був хоча б зачаток навчальної мотивації. Якщо її немає зовсім – в школу йти не можна.
2. Емоційно-вольова розвиток.
Дитина повинна бути здатна фізично відсидіти урок, не просто стримуючи свої імпульси, а утримуючи увагу на тому, що відбувається, навіть якщо воно нецікаве. Хоча б протягом пів години. У дитини, яка такою здатністю не володіє, є два варіанти поведінки: або вона починає активно рухатися, встає або, навпаки, лізе під парту, задирає однокласників, або «вивалюється». Нікому не заважаючи, така дитина тихо сидить за партою і навіть створює ілюзію того, що слухає вчителя. Насправді її думки десь далеко, і привернути її увагу може тільки неодноразовий оклик викладача.
Здатність дитини утримувати увагу на нецікавому, але потрібному можна перевірити в побутових умовах. Чи зможе вона, допомагаючи мамі, півгодини різати салат, якщо не сама загорілась таким бажанням, а виконує прохання дорослого? Або при грі в настільні ігри. Що робить дитина, поки чекає свого ходу? Терпляче і уважно чекає чи бігає навколо столу? Чи її потрібно гукнути, коли черга в грі доходить до неї?
Цей вид розвитку людини не випадково називається емоційно-вольовою сферою. Наша воля заснована на розумінні себе, своїх емоцій. Коли ми розуміємо, що з нами відбувається, ми краще можемо визначити, що нам треба з собою зробити, щоб досягти бажаного результату. Для розвитку волі дитини потрібно розвивати її емоції. Для цього є гарні ігри на розрізнення відчуттів – гаряче-холодно, важко-легко, весело-сумно. Або емоційно-рольові: «Уяви, що ти розлючений лев», «Покажи, як собачка радіє».
3. Розвиток інтелекту і моторики.
Будь-які порушення в цій галузі помічаються найпростіше. Саме на їх виявлення спрямовані майже всі тести і завдання для дошкільнят. Результати легко фіксуються в кількісному вирахуванні:
– скільки слів запам’ятав,
– за який час прочитав або порахував.
Фактично при визначенні готовності дитини до школи, тільки це і перевіряється. Але і тут у сучасних дітей не все гладко. Фахівці відзначають занадто великий відсоток першокласників з психофізичними інфантилізмом – ситуацією, коли дитині, припустимо, сім років, а виглядає і поводиться вона на п’ять. Моторні процеси недостатньо розвинені. Не відповідає віку координація «око-рука» – життєво важлива річ для навчання. Це і здатність писати, утримуючи букви рівними і пропорційними, і читати, фіксуючи погляд на певному рядку. Якщо мозок дитини ще до цього не дозрів, вона просто фізично не здатна зробити те, що від неї вимагають, або ж може це робити тільки при дуже великій напрузі і недовго.
Парадокс полягає у тому, що якщо дитина зовсім не може писати рівно – у якийсь момент дорослі це зрозуміють і відстануть. Набагато гірше, якщо вона може шляхом величезного напруження протягом трьох хвилин написати рівно пару речень. У такій ситуації дорослі роблять висновок, що дитина просто лінується. «Подивися, ти ж можеш! Чому ти не намагаєшся? » А вона намагається з останніх сил. Тільки сил у неї ще зовсім мало, а батьки навіть не помітили, що вона видала свій максимум.
Надія Іванців, лікар – психотерапевт
