Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко і плачливо одинадцяту годину.

На другий день крик і гвалт зробився в Матієвій хаті — скринька, робітницька каса, пропала без сліду!

— Мої дорогі сусіди, а нині гості! Великий седень для мене, дуже великий. Чоловік, що сорок літ блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нині перший раз побачився близьким супокійного пристанівку.

Він почав прислухуватись, що діється в сусіднім покої, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все те ж саме хлипання.

Але ж, пане будовничий, майте бога в серці! Що я вам винен!

— Ні, ми не з одного села, — відповів Басараб, — а так, побратимаємось в іншім способі.

У Відні ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент і зараз на другий день завів його до Ван-Гехта.

— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відізвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зрушення не стало духу в грудях і він замовк на хвилю.

Що се за штука така може бути? — думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Леона додому.