Веселі вірші про городину

Пригода на городі

Так давно, й згадати годі,
На якомусь там городі
Це стряслося, ще коли
Рибки вили гнізда в стрісі,
Рак висвистував у лісі,
На пеньках сучки цвіли,
Лопухи росли, як вуха
Отого, хто казку слуха,
На деревах не листки
Виростали - пиріжки.

Ще тоді було це діло,
Як увечері видніло,
Як цвірінькала бджола,
Як була земля тоненька,
А малесенька Оленка
Ще бабусею була.
Раз, як сонце добре гріло,
Пообідавши за двох,
Просто так собі, без діла
На стеблі дрімав горох.
Підставляв під сонце спину,
І животик, і бочок…
(А була ж гаряча днина!)
Розімлів один стручок –
Лусь! – і ціла горошина
Гарбузові прямо в лоб – гоп!
Як підхопиться гарбуз,
Аж злетів його картуз!
– Гей, усі і там і тут!
Утікаймо – наших б’ють!
Стрибонув, мов кінь, угору ,
І мерщій – куди? – в комору.
А якщо злякався тато –
що вже ті гарбузенята?!
Подалися і вони,
А за ними кавуни,
кавуниці й кавунята
у картатих штаненятах.
І сусіди, і рідня,
Всі чкурнули навмання.
Мчить картопля, мовби куля,
Чеше стежкою цибуля,
Через балку навпрошки
пострибали огірки…
Огірок злякався трішки,
Підзковзнувсь - шубовсь у діжку.
Одягнувши свій жупан,
Вийшов з хати баклажан.
Раптом бачить: із-за тину
Вилітає кругла диня.
– Ви куди? – питає він.
– На базар, у магазин?
– Та який там магазин,
Як на весь город горох
учинив переполох!
– Що? Горох наш лютий ворог?
Я зітру його на порох!
Розтовчу, перемелю!
Сам не знаю що зроблю!
Я йому… якщо мене
Він, звичайно, дожене.
І собі як дремене…

Там тоді таке було,
Вирувало все, гуло.
От приходить господиня,
А уже в коморі дині,
Баклажани, кавуни.
-Звідки ж тут взялись вони.
От піди собі тай знай
Хто зібрав мій урожай?
Треба ж статися пригоді!
Що ж стряслося на городі?!
Подивлюся-но сама.
Ну а там дива тай годі -
Нічогісінько нема.
Тільки сонячне проміння догорає на стеблі,
Тільки стигле горошиння розкотилось по землі.
І зітхнула тітка: - Ох,
Я й забула про горох!
Це ж тому він розкотився, що на сонці пересох.
З тих часів зеленкуватим вирива його мерщій.
І тому врожай збирати їй доводиться самій.

Гарбуз-утікач. Віктор Кочевський

Недоглянутий, з городу
Від сусідів навпростець,
Плазом, не спитавши броду,
Втік хоробрий гарбузець.
По зеленому канаті
Звісивсь через перелаз —
Опинився біля хати
На рясних грядках у нас.
Був я з динями за свідка:
Джміль до нього залітав,—
І тоді сурмила квітка,
Як фанфара золота.
— Я росту-у-у! — співав гарбузик
Від ласкавого тепла.
Він пришився, наче ґудзик,
До стожильного стебла.
Почував себе в гостині,
А проливиста гроза
Радо плескала по спині
Молодого гарбуза.
Я зганяв осот, щирицю,
А татусь всміхнувсь у вус:
— Він нічого не боїться,
Утікач оцей гарбуз.
Тож тримаю, наче бузівка,
Що в достатку, тлустий, зріс,
Все на прив’язі гарбузика,
Щоб не втік, бува, у ліс.

Біб-бобище. Тамара Коломієць

Жив у торбі на стіні,
На самісінькому дні,
Біб, біб, бобище,
Мідяний лобище.

Потім з чашки воду пив,
Білий пагінець пустив
Біб, біб, бобище,
Мідяний лобище.

У пухку ріллю упав –
Стебельцем зеленим став
Біб, біб, бобище,
Мідяний лобище.

Колихав рясні квітки,
Пов’язав тугі стручки
Біб, біб, бобище,
Мідяний лобище.

Недарма його садив –
Сто бобів мені вродив
Біб, біб, бобище,
Мідяний лобище.

Часник. Віктор Кочевський

Часничок у бур’яні
Гірко скаржиться мені:
«Я, чесний часник,
Дикуном рости не звик.
Я давно уже запах
У глибоких погребах.
Огірки зі мною раді
Із грядок попасти в кадіб.
Люди славлять весь мій рід,
Коли ставлять борщ в обід.
Доля, мабуть, наказала,
Щоб горнувся я до сала,
Та й кільчини ковбаси
Ти без мене не з’їси…»
Він пірцем своїм тріпоче,
Випина зело худе
І зубочком на зубочок
У землі не попаде.
Жаль дивитись…
Люто смичу
Коло нього лободу:
Ще відчуєш ти, часниче,
Свою силу молоду!

Зайчик та капуста. Інна Кульська

На городі густо
виросла капуста:
сто листків, сто хустин
у товстих капустин!
Скаче зайчик босий,
їсти зайчик просить:
- Хоч листок, хоч шматок
дайте зайцю на зубок!
Кажуть капустини:
- Не шкода хустини!
- Я – листок!
- Я – шматок! –
Повен в зайчика мішок!