Києво-Печерський патерик
(частина 7)Читати “Києво-Печерський патерик” частина 6
Слово 34 (продовження): Перейдемо до наступної оповіді про блаженного Алімпія. Інший христолюбець дав цьому блаженному ікону намісну написати. Невдовзі ж розхворівся блаженний Алімпій, ікона ж була не написана. Боголюбець же напирав на блаженного. Каже до нього блаженний; “Чадо, не приходь до мене, не сором мене, але зверни до Господа печаль твою за ікону, і Той сотворить, як же хоче: ікона твоя у свос свято на своєму місці стане”. І зрадів чоловік, оскільки ікона до свята писалася, і, повіривши словам блаженного, пішов додому, радіючи. І прийшов знову боголюбець той напередодні Успіння, бажаючи взяти ікону, і побачив її ненаписаною, блаженного ж Алімпія вельми хворим, і дозолював йому, говорячи; “Чому не звістив мені про свою неміч, і я б дав ікону писати іншому, аби свято світле й чесне було. Нині ж посоромив мене й не зробив ікони”. Блаженний же смиренно йому відповідає: “О, чадо, хіба через лінь таке робив? Чи не можна для Бога ікону Своєї Матері словом написати? Я бо відходжу зі світу цього, як же явив мені Господь, і по моєму відшесті всіляко втішить тебе Бог”. Чоловік же той пішов од нього додому в печалі. Як пішов же — увійшов [до келії святого] якийсь юнак світлий і, взявши вапнипю, почав писати ікону. Алімпій же думав, що розгнівався на нього господар ікони й лисця іншого прислав, оскільки спочатку як людина [той] виглядав, але швидкість роботи тої безплотного виказала. То золотом обкладав ікону, то на камені фарби тер, і все писав. І за 3 години жону написав, і каже: “О, калугере, чи чогось не вистачає, чи щось не так зробив?” Преподобний же каже: “Добре зробив. Бог допоміг тобі дуже уміло написати цю ікону, і ось тобою зробив її”. Як настав вечір, невидимий [юнак] став із іконою.
Господар же ікони без сну перебував усю ніч від печалі, оскільки не було ікони на свято, недостойним себе і грішним називаючи задля [відсутності — ?] такої благодаті. І, вставши, пішов до церкви, аби там поплакатися за своїм гріхом, і відкрив двері церкви, і побачив сяючу ікону на місці своєму, і упав від страху, думавши, що привида побачив. І, трохи оговтавшись від страху, відразу зрозумів, що [то] ікона є, і в трепеті та жахові великому пом’янув сказане преподобним, і, побігши, розбудив своїх домашніх. Вони ж з радістю побігли до церкви зі свічами і кадилами. Побачили ікону, що сяяла яскравіше від сонця, і, попадавши на землю, поклонилися іконі і приклалися з веселою душею. Боголюбець же той прийшов до ігумена і почав оповідати чудо, яке сталося з іконою. І всі разом пішли до преподобного Алімпія, і побачили, що той уже відходить зі світу цього. І запитав його ігумен: “Отче, як і ким написана була ікона?”. Той же оповів їм усе побачене: “Янгол, — каже, — що написав її, ось тут стоїть і взяти мене хоче”. І, це сказавши, віддав душу [Богу].
І, його приготувавши, понесли до церкви, звичайний спів над ним здійснивши, поклали його в печері з преподобними отцями. Про Христа Ісуса, про Господа нашого, Йому ж слава з Отцем і зі Святим [Духом, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь].
Про преподобного і багатотерпеливого отця Пимена та про тих, хто хоче перед смертю [постригтися] в іноцтво.
Слово 35.
Початок поклавши слову про Пимена, перейдемо до оповіді про його тяжке страждання, яке, дякуючи [Богові], терпів доблесно від хвороби. Цей же блаженний Пимен хворим народився й виріс. І задля тої недуги чистим був від усілякої скверни, і від утроби материнської не спізнав гріха. Не раз молив батьків своїх, аби [дозволили йому] постригтися в іноцтво. Вони ж, люблячи дитину, надіялися мати собі в своєму житті спадкоємцем, і забороняли йому. [Та] коли він зовсім занедужав — принесений був до Печерського монастиря, аби зцілився тих святих молитвами або з їхніх рук отримав святий янгольський образ [чернечий]. Батьки ж його, маючи сердечну любов до нього, своєї дитини не залишили, але всіх просили молитися за сина їхнього, аби зцілився від недуги. Багато ж преподобні ті отці потрудилися, і нічого не допомагало йому, його бо молитва пересилювала всіх: не просив здоров’я, але посилення хвороби, аби, уздоровившись, не бути забраним батьками своїми з монастиря, не втіливши задуму свого. Батько ж і матір жили з ним [у монастирі] і не давали його постригти. І, затуживши, блаженний почав невідступно молитися Богу, аби виконав бажання його. І ось, одної ночі, коли всі спали назовні, прийшли до нього — туди, де лежав Пимен — ніби скопці світлі Із свічами, несучи з собою Євангелію, і свиту, і мантію, і куколь, і все, що потрібно для постригу. І кажуть йому: “Чи хочеш, аби ми постригли тебе”? Він же з радістю погодився, говорячи: “Господь вас послав, панотці мої! Виконайте бажання серця мого”. Вони ж тут негайно почали запитання ставити: “Что прииде, брате, припадаа къ святому жерьтвеннику сему и къ святЂй дружинЂ сей? Желаєши ли сподобитися мнишескому великому аггельскому образу?” І все інше за уставом здійснили, як же написано, й у великий образ постригли його, і, одягнувши його в мантію та в куколь, і все, що потрібно, відспівавши, до великого янгольського образу прилучивши й влаштувавши [все, як треба], цілували його, Пименом його назвавши. І свічу запалили, кажучи: “До 40 днів і ночей вона світитиме і не вгасне”. І, це все зробивши, пішли до церкви, Волосся ж [обрізане] загорнувши в рушник, поклали на гробі святого Феодосія. Братія ж у [навколишніх] келіях чула звук співу, і ті розбудили сусідів, думавши, що ігумен із кимось постригає [його], чи уже преставився [хворий]. І всі разом прийшли до келії, де хворий лежав, і побачили, що всі сплять: і батько, і матір, і слуги [їхні]. І з ними увійшли до блаженного. І всі виповнилися пахощами, і побачили його веселим та радісним, і одягненим в одяг монашеський. І запитали його: “Ким пострижений був, І чому [ми] чули звуки співу, ці ж батьки твої, що в тебе були, нічого не чули?” Каже ж до них хворий: «Я думаю, що ігумен, прийшовши з братією, постриг мене, й іменем “Пимен” мене назвав, і тих спів ви чули, а свічі сказали до 40 днів та ночей горіти. Волосся ж моє взявши, пішли до церкви». Це ж почувши від нього, пішли, [й] побачили церкву замкненою. І розбудили пономарів, і запитали їх, хто входив до церкви після Павечерниці. Вони ж, відповідаючи, сказали, що ніхто не заходив до неї, та й ключі знаходяться в економа. Взявши ж ключі, зайшли до храму і побачили на гробі Феодосіевому в рушнику волосся його. І звістили ігуменові, і шукали тих, хто його постриг, і не знайшли. І зрозуміли всі, що це є Промисел Вишній від Бога. Подумавши добре, [вирішили]: “Хай буде, — кажуть, — за уставний постриг, оскільки свідків маємо: церква зачинена була, а волосся тут знайшлося на гробі святого Феодосія, і свічка, достатня для горіння [протягом] одного дня, 40 днів та ночей безперервно горіла, і не згоріла.” А тому [ще одного] постригу не творили, говорячи йому: “Достатньо тобі, брате Пимене, від Бога даного тобі дарунку й нареченого тобі імені”. Запитали ж його: “Які були ті, котрі постригали тебе?”
Показали йому [також] книги [із чином] постриження, [аби пересвідчитися], чи чогось із того не пропустили. Пимен же каже: «Чому ти мене спокушаєш, отче [ігумене]? Ти сам із усією братісю прийшов і сотворив зі мною за написаним у книгах цих, і сказав мені: “Належить тобі постраждати від хвороби, і коли буде відхід твій [зі світу цього], тоді здоров’я подасться [тобі] і своїми руками понесеш ліжко.” Але молися за мене, чесний отче, аби подав мені Господь терпіння».
Пробув же блаженний Пимен у тяжкій тій хворобі багато років, так, аж гидували ним і ті, хто йому служили. Багато разів бо лишали його голодним і спраглим на два дні чи три. Цей же все те з радістю терпів і Богу за те дякував.
Інший же хтось, так само хворий, принесений був до Печери і пострижений. І монахи, приставлені за хворими доглядати, взявши і цього, понесли до Пимена, аби обом купно разом служити. Гребували цією роботою, і про них забули. І знемогли хворі від безводдя. Пимен же запитує [іншого] хворого: “Брате! Оскільки гидують наші служителі через сморід, який іде від нас, то, якщо підніме тебе Господь, чи зможеш перебувати в службі цій?” Хворий же обіцяв блаженному до смерті своєї старанно слугувати хворим. Пимен же каже до нього: “Ось Господь забирає хворобу твою від тебе, і з того часу здоровим бувши, виконай обіт свій, служачи мені і подібним мені. На недбалих у службі наводить Господь хворобу люту, аби тим покарані бувши, спа слися”. І тут негайно встав хворий служив йому, а недбалих, які не хотіли слугувати хворим, усіх подолала недуга за словом блаженного. Зцілений же від немочі брат погидував, задля смороду утробного, й збувся Пимена, і його голодним та спраглим залишив. І лежав у окремій споруді, і раптом гарячка запалала в ньому, і не міг встати протягом трьох днів. Не стерпівши спраги безводної, почав кричати: “Пом’яніть мене, Господа ради, бо ось помираю без води”. І почувши в іншій келії, прийшли до нього, і побачивши його хворим, звістили про нього Пимену: “брат, який служить тобі, помирає”. Відповідає блаженний: “Що людина посіє — те й пожне. Оскільки залишив мене голодним та спраглим, збрехавши Богові і мою ницість зневаживши, — і сам отримав це. Але навчені ми не воздавати злом за зло. [А тому], — пішовши, кажіть йому: “Кличе тебе Пимен. Вставай і йди до нього”. Коли ті прийшли і сказали йому, тоді хворий, зразу одужавши, без сторонньої допомоги негайно прийшов до блаженного. Преподобний же, напучуючи його, каже: «Маловіре! Ось одужав, а на майбутнє не гріши. Чи не і знаєш, що рівну відплату мають той, хто хворіє, і хто [йому] служить? Але І терпіння убогих не увірветься до кінця: тут тобі скорбота, і туга, й недуга мала, а там – радість і веселість, де нема хвороби, ні печалей, ні зітхання, але Життя Вічне. Задля того, брате, це терплю. Бог же, який тебе мною зцілив від недуги твоєї, може й мене підняти з постелі цієї й неміч мою зцілити. Але не хочу, [бо]: “той, хто витерпить до кінця, — каже Господь, — той спасеться”. І краще мені було б у житті цьому цілком зогнити, аби там плоть моя була нетлінна. Смердючий запах [тут] — там же пахощі невимовні. Добре бо, брате, стояння в церкві світлій і чистій — пресвятому місці, — з янгольськими силами невидимо пресвяту пісню возсилати вельми благоугодно і благоприємно. Церкву бо небом земним називають: ті, хто стоять у ній, — відчуваються [так], ніби стоять на Небесах. Чи ця, брате, темна і смердюча храмина не перше від Суду Суд, і перш безкінечної муки мука? В хворобі належить говорити: “Терплячи, потерпів [задля — ?] Господа, і [Той] почув мене”. Задля цього Апостол каже хворим плоттю: “Якщо бо науку терпите — будете Богові, немов сини; якщо не стерпите науки — раби єсте, а не сини”. Про цих бо каже Господь: “В терепінні вашому набудете душ ваших”».
І в такому стражданні лежав преподобний Пимен літ 20. В час же преставлення його з’явилися три стовпи над трапезною, і звідтіля на верх церкви перейшли. Про них же сказано в літописі. Знає ж [лише] Господь, який це знамення показав, чи задля цього блаженного, чи інший якийсь промисел Божий був б.
Того ж дня, якого хотів преставитись, одужав преподобний Пимен, І обійшов усі келії, і всім кланявся до землі, пробачення просячи, повідаючи [про] відхід свій од життя цього. Говорив [хворим] братіям: “Друзі і брати мої, вставши, проведіть мене”. [І] негайно, за словом його, відступила від них хвороба, і, уздоровившись, пішли з ним. Сам же, увійшовши до церкви, причастився Животворних Христових Таїн і, взявши ложе [своє], поніс до печери, в якій [через хворобу] ніколи не бував, і ніколи не бачив її від народження свого. І, зайшовши, поклонився святому Антонію, і місце показав, де хотів бути покладений.
«Тут, — каже, — два брати покладені цього року. І того брата, якого без схими покладено, [розкопуючи], в схимі знайдете. Хотів бо не раз постригтися, але зневажений був братією через бідність, [що] їм зарахується, як гріх. Цей же справи показав належні [чернечому] образу, і задля того дарував йому Господь схиму [по смерті]: хто бо має діла добрі — дасться йому, від того ж, який не має [їх], і навіть думає, що має – відніметься од нього. Тому ж, хто має — скрізь дано буде.
[Щодо] другого брата, котрого в схимі покладено — взята [вона] у нього, оскільки за життя не хотів її, але, помираючи, каже: “Коли побачите, що відходжу — пострижіть мене”. І тому забрана від нього Благодать. Не зрозумів бо сказаного: “Не мертві восхвалять Тебе, Господи, але ми, живі, благословимо Господа”; “В пеклі бо, — сказано, — хто усвідомлює себе?”. Таким бо постриження в схиму нічого не допомагає, і та справа добра від муки не звільнить.
Третій же тут від давніх літ покладений. Того схима нетлінна є, і зберігається йому на викриття і на засудження, бо недостойні образу [чернецького] справи робив: в ліні та гріхах життя своє провадив, не відаючи сказаного: “Кому дано багато — багато з нього і спитають”. Якщо цього Антонієва і Феодосієва молитва не упередить, підданий буде цей Суду».
І, це промовивши, каже до братії: “Ось прийшли ті, хто мене постриг, взяти мене бажаючи”. І, це сказавши, ліг і помер у Господі. Його ж з великою честю в печері поклали.
Розкопавши ж назване вище місце, знайшли, за словом блаженного, трьох чорноризців: одного всього зотлілого, куколь же один цілий був. Двох же мнихів новопомерлих [відкопали], [і] котрий був у схимі покладений, з того схима знята була і на другого надіта – непостриженого. Чимало дивувалися [всі] невимовному Суду Божому і говорили: “Ти, Господи, воздаси кожному по ділах його”.
Звідсіль, братіє, думається мені, зрозуміли: якщо в хворобі [хто] пострижеться з вірою, [і] просить у Бога життя, аби в чернецтві попрацювати на Нього, Господь же, який владний над життям і смертю, якщо цього відведе, то в 11 годину з тими, що прийшли рівним праведним сотворить його. А той, хто говорить так: “Якщо побачите мене, як помираю — тоді пострижете мене” — цього суєтна віра і постриг.
Про преподобного Ісакія Печерника.
Слово 36.
Як у вогні загартовується золото – [так і] люди [достойні] прийняття [до Царства Небесного стають] у печі смирення. Якщо до Господа в пустелі спокусник приступити не посоромився, то наскільки ж хоче спокусити людину, як це сталося з цим блаженним. Сей преподобний отець наш Ісакій у мирському житії був купець, родом торопчанин. Він, задумавши стати монахом, роздав майно своє бідним та монастирям, [і] прийшов до великого Антонія в печеру, молячи його, аби стати мнихом. І прийняв його Антоній, і наклав на нього монашеський образ, і нарік ім’я йому – Ісакій, мирське бо ім’я його було Чернь. Сей же Ісакій вдав себе у житіє кріпке і одягся у власяницю, і повелів купити собі козла та здерти з нього шкуру, і одягнув поверх власяниці, і засохла навколо нього шкура сира. І затворився в одній з вулиць печери, в келії малій – близько чотирьох ліктів. І тут молився Богу зі сльозами, їжа ж його була – проскура єдина, і то через день, і води в міру пив. Приносив же [їх] йому великий Антоній і подавав йому через віконце, [таке], щоб лише рука помістилася, і так він брав харч. І так жив сім літ, на світло не виходячи, ні на ребрах лежачи, але, сидячи, трохи куняв.
Одного разу, за звичаєм, звечора почав поклони класти, співаючи псалми аж до півночі. І, втомившись, сів на сідалищі своєму. І коли сидів він, як звичайно, свічу загасивши, раптом світло возсіяло в печері, ніби від сонця, так, аж і очі людські сліпило. І прийшли до нього два юнаки прекрасні, і сяяли обличчя їхні, немов сонце. І кажуть йому: “Ісакію! Ми – янголи, а ось іде Христос із янголами”. І Ісакій, вставши, побачив натовп бісів, і обличчя їхні [були] яснішими від сонця, один же посеред них сяяв дужче від інших, і обличчя його променилося. І сказали йому: “Ісакію! Це – Христос! Поклонися йому”. Ісакій же не зрозумів бісівського дійства, ні здогадавшись перехреститися, вийшов із келії [і] поклонився, як Христу, бісівському дійству. Біси ж, кликнувши, кажуть: “Наш єси, Ісакію!” І завели його до келії, і посадили, і почали сідати коло нього. І була повна келія бісів, і вулиця печерна. І каже один із бісів, якого називали “христосом”: “Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі, і вдарте, а Ісакій нам затанцює”. І вдарили [музики] в сопілки і в гуслі, і в бубни, і почали вони грати. І, втомивши його, залишили його ледве живого, і, наругу сотворивши над ним, пішли.
Назавтра ж настав день вживання хліба. Прийшов Антоній, за звичаєм, до віконця і говорить йому: “Благослови, отче Ісакію!” І не було ні голосу, ні відгуку. І багато разів звертався Антоній, і не було відповіді. І думає: “Чи не помер?” І послав до монастиря по Феодосія й по братію. Братія ж, прийшовши і розкопавши загороджений вхід, взяла його, думаючи, що мертвим є, і, винісши, поклала його перед печерою, [побачила, що живий. І каже ігумен Феодосій: “Від бісівського дійства це сталося йому”. І поклали його на ліжку і служив йому святий Антоній.
В той час прилучилося Ізяславу прийти з ляхів, і почав гніватися Ізяслав на Антонія за князя Всеслава. І прислав Святослав із Чернігова поночі по святого Антонія. Антоній же прийшов до Чернігова, і полюбилося йому місце, назване Болдіними горами, і, викопавши печеру, поселився тут. І є монастир Святої Богородиці на Болдіних горах неподалік від Чернігова і донині.
Феодосій же, дізнавшись, що Антоній пішов до Чернігова, прийшовши з братією, взяв Ісакія й приніс його до своєї келії, і служив [йому], бо [той] був хворий розумом та тілом, так, що не міг він повернутися на інший бік, ні встати, ні сидіти, але лежав на одному боці. Не раз же і черви розводилися під стегнами його через мокроту й обливання. Феодосій же сам своїми руками його мив та опоряджував. І лежав більше двох літ, святий [же] служив йому. Це ж є дивним чудом, оскільки за два роки не скуштував хліба і води, ніякої страви, овоча, ні язиком промовив, але німий та глухий [був] більше 2-х років. Феодосій же молив Бога за нього, і молитву творив над ним день і ніч, доки на третє літо промовив і попросив на ноги підвести, як мала дитина, і почав ходити. І не хотів до церкви йти, І силою ледве притягли його до храму, і так потроху почав ходити до церкви. І по тому почав ходити до трапезної, і садили його окремо від братії, поклавши перед ним хліб, і не хотів брати його, вони ж вкладали його в руку йому. Феодосій же каже: “Покладіть перед ним хліб і не вкладайте до руки його, аби сам їв”. І не їв цілий тиждень, і потроху роззирнувся, і попробував хліба, і так навчився їсти. І таким чином вибавив його великий Феодосій від підступів диявольських і від спокус його.
Ісакій же знову сприйняв життя жорстке. Феодосій [на той час] преставився, і Стефан на його місці перебував. Ісакій же каже: “Ось уже спокусив був мене, дияволе, коли сидів на одному місці. Звідсіль уже не затворятимуся в печеру, але маю тебе перемогти Благодаттю Божою, ходячи по монастирю”. І знову зодягнувся у власяницю, а на власяницю – свиту тісну, і почав юродствувати.
І почав допомагати кухарям і працювати на братію, на заутреню першим від усіх приходячи і стоячи міцно та непорушне. Коли ж приспіла зима і морози люті, то як стояв у черевиках порваних, неодноразово примерзали ноги його до каміння, проте не рухав ногами, доки відспівували утреню. І по утрені йшов до поварні, готував вогонь і дрова, й воду, і тоді приходили інші брати-кухарі. Один же кухар, який також мав ім’я Ісак, каже, насміхаючись: “Ісакію! Он сидить чорний ворон. Піди, візьми його!” Той же, поклонившись до землі, пішов, взяв ворона і приніс його [тому] на очах у всіх кухарів. І вжахнулися всі від того, що сталося. І повідали ігумену й братії, і почала братія звідтоді шанувати його.
Він же, не бажаючи слави людської, почав юродствувати і капості почав [чинити] – коли ігумену, коли – братії, коли ж – мирським людям. Деякі [за те] й ран йому завдавали. І почав по миру ходити, так само юродствуючи. І знову вселився до печери, в якій же раніше був, — Антоній бо вже преставився, — і почав збирати до себе юних мирян, і одягав їх у одяг чернечий.
Та [за те] іноді [і] від ігумена Никона рани приймав, іноді ж від батьків дітей тих. Блаженний же все те терпів, приймаючи рани і наготу, й холод, день і ніч. одної ночі запалив піч у печері і, як розгорілась піч, то [оскільки] була вутла, почали язики полум’я виходити наверх через діри. Йому ж нічим було їх закрити. І ступив босими ногами на полум’я, [і стояв], доки вигоріла піч, і зійшов, нічим не вражений.
І іншого багато оповідають про нього, а дещо й сам бачив.
І так перемогу отримав над бісами, і, як і мух, ні за що мав їхні страхи та видіння. Говорив бо до них: “Хоча мене і спокусили були спершу, оскільки не відав підступів ваших та лукавства, нині ж маю Господа Ісуса Христа, Бога мого, і, на молитви отця мого Феодосія надіючись, переможу вас”. Неодноразово бо йому капості робили біси і говорили: “Наш єси, Ісакію, оскільки старійшині нашому поклонився був”. Він же відповідав: “Ваш старійшина – антихрист є, а ви єсте бісами”.
Іноді й по тому приходили до нього, страх творячи йому в маячні, ніби численний народ із мотиками та кирками, говорячи: “Розкопаємо печеру цю і тут поховаємо його”. Інші ж говорили: “Вийди, Ісакію, [бо] хочуть тебе закопати”. Він же відповідав їм: “Якби людьми були, то вдень ходили б, а ви єсте пітьмою і в пітьмі ходите”, і знаменався хрестом, і щезали [ті]. Іноді ж страшили його в образі ведмежому, іноді ж лютим звіром, Іноді левом, іноді ж змією повзали, коли жабою і мишею, і всякими гадами, — і не могли нічого зробити йому. І кажуть: “О, Ісакію, переміг нас єси!” Він же відповідав: “Були ви мене спокусили в образі Ісуса Христа і янгольському, недостойні бувши такого сану. Але ось воістину нині являєтеся в образі звірів та худоби, і зміями, і всяким гаддям, яким єсте”. І звідтоді не було йому зла ніякого від бісів, як же і сам оповідав, що “це була мені, — каже, — протягом 3 років війна”.
І по тому почав [ще] жорсткіше жити і воздержання мати, і піст, і неспання. І коли так жив він, — приспів кінець життя його. Розхворівся в печері, і перенесли його до монастиря хворого, і так прохворівши до восьми днів, непомильним шляхом до Господа відійшов у доброму сповіданні. Ігумен же Іоан і вся братія, убравши тіло його, поховали чесно зі святими отцями в печері. Такі бо були монахи Феодосієвого монастиря, що сяють і по смерті, як світила, і молять Бога за братію, [яка живе] тут, і за всіх, хто працює в Домі Божої Матері, і за мирян, і за тих, хто приходять [сюди] та хто подає від маєтків своїх на монастир. В ньому ж і | донині добродійним життям живуть общинножительно, всі купно, в співі та молитвах, та в послусі, на славу всемогутньому Богу і Пречистій Його Матері, святих отців Антонія та Феодосія молитвами збережені. Хай і нам сподобить Господь молитвами їхніми звільнитися від диявола, який ловить нас, і виявитися в місці отців Антонія та Феодосія. І покличемо, брати, блаженних тих отців і чудотворців, [бажаючи] помічниками й молитвенниками їх мати перед Богом, аби не відлученими нам бути від преподобних тих чорноризців, ні відігнаними від блаженного і святого місця, і Пренепорочної та Пречистої Діви житла не втратити, як Сама обіцяла, але постараємось і наступні дні свої в покаянні препровадити і вгодити Богові. Хай же в усьому ми милість отримаємо і життя вічне во Христі Ісусі, в Господі нашому, Йому ж слава і держава з Отцем і Пресвятим і Животворчим Твоїм Духом, [і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь].
Питання благовірного князя Ізяслава про латинян.
Слово 37.
Прийшов одного разу благовірний князь Ізяслав, син Ярославів, внук Володимирів, до святого отця нашого Феодосія, ігумена Печерського, і каже йому: “Розкажи мені, отче, віру Варязьку, яка вона є”. Преподобний же отець наш Феодосій каже: «Послухай, благочесний княже, оскільки [вже] запитала знатність твоя [у] нашого смирення. Віра їхня лиха і закон їхній нечистим є: в Савелієву віру, і в інші впали єресі, і всю землю осквернили. Ти ж, благовірний самодержцю, бережи себе од них. Ось бо їхня єресь: по-перше – ікон не цілують; по-друге – мощї святих не цілують; по-третє – хрест на землі написавши, цілують, а, вставши, ступають ногами; по-четверте – в піст м’ясо їдять; по-п’яте – на опрісноках служать; по-шосте – попи їхні хрестять через одне занурення, а ми – через три; ми ж мажемо похрещеного миром і маслом, а вони похрещеному сиплють сіль у вуста; в ім’я ж святих не нарікають, а як назвуть батьки, в те ім’я і хрестять.
Тому слід цуратися віри латинської. [І] ні звичаїв їхніх дотримуватися, [ні] причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять бо із псами, із кішками, п’ють свою сечу – зло є і прокляте це – і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину.
Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж постяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ні брати у них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста [у чомусь]; ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде у них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитати.
А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять, і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць, і на війну ходять, перстень на руці носять. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки в довжину кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють. І, одружуючись, беруть сестер. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж Службу творим живим Тілом, самого Господа бачачи, що сидить одесну Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони – латиняни – мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж, Богу живу Жертву чисту і бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться бо: “Воздасться кожному по ділах його”. Харчу ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не роблять, що творять вони. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни [бо] Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон – нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги е. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, принісши віру чисту, перед Богом стане одесну, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучись гірко. Нема бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік.
Не годиться віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, то такий стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе, і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами. Милостивим же будь, христолюбне, не лише до своїх домочадців, а й до чужих. І коли бачиш нагого – одягни його; чи голодного, чи в біді – помилуй їх. І якщо [навіть] буде іновірець – єретик і латинянин, всякого помилуй, і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог бо сам годує всіх – поганих, як і християн. Поганами ж та іновірними [теж] піклується Бог, [та] в майбутній вік не прилучаться до воздаяння благих. Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то [хай] сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. “Святі бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі”. Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, який істинно прийняв православ’я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: “Сію віру і ту Бог дав”, ти ж відказуй: “Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний І розбещений злою вірою, написане: “Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне Хрещення”. І Господь мовить так: “Належить нам виконувати усю правду”. І, це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір’я та повчання сатани. То чи не чув Апостола Павла, котрий казав: “Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий”. Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте та сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись: ні причащатись, чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні сресі ваші».
Про преставлення преподобного отця нашого Полікарпа та [про] архимандрита Печерського і Василія попа.
Слово 38.
Преставився блаженний і преподобний отець наш Полікарп, архимандрит Печерський, літа 6690 (1182), місяця липня 24, у день святих мучеників Бориса і Гліба. І, опорядивши тіло його, поховали чесно з поховальними піснями, як же і сам заповів. По смерті ж його був заколот у монастирі. По старцеві бо цьому не могли обрати собі ігумена, і була скорбота велика серед братії, й туга, і печаль: не гідно бо такому великому стаду ні жодної години без пастиря перебувати. У вівторок же братія ударила в било, і зійшлися всі до церкви, і почали молитися Святій Богородиці. І це дивовижною було справою, оскільки більшість, немов єдиними вустами, сказала: “Пошлімо до Василія-попа на Щекавицю, аби той був нам ігуменом та правителем іноцького стада Феодосієвого монастиря Печерського. І, прийшовши, всі поклонилися Василію пресвітеру і сказали: “Ми – вся братія іноцька – кланяємося тобі і хочемо тебе мати за отця й ігумена собі”. Піп же Василій, дуже здивований бувши, поклонився їм і каже: “Отці і братія! Я чернецтво лише в серці мав своєму. Про ігуменство що ж думаєте при моїй низості?” Довго сперечалися, і [нарешті] обіцяв їм. Вони ж, взявши його, пішли з ним до монастиря, в п’ятницю. І приїхав митрополит Никифор на постриг його, і Лаврентій, Туровський єпископ, і Никола, Полоцький єпископ 8, і всі ігумени. І постриг його митрополит Никифор своєю рукою, і став ігуменом та пастирем інокам Феодосісвого монастиря в Христі Ісусі, в Господі нашому. Його ж слава і держава з Отцем і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Духом, нині і повсякчас і на віки-вічні. Амінь.
Року 6971 (1463 р.) в Печерському монастирі здійснилося знамення таке:
За князя Семена Олександровича і за брата його князя Михаїла, а за архимандрита Печерського Николи, печеру ж тоді тримав дехто Діонісій, прозваний Щепою. Цей прийшов на Великдень до печери покадити тіла померлих і, прийшовши [до місця], котре називається Община [загальна трапеза?], і, покадивши, каже: “Отці і брати, Христос Воскрес! Сьогоднішній день Великоднем є!” І відповіли, як грім: “Воістину Воскрес Христос!”.
Києво-Печерський патерик повний текст онлайн.