Києво-Печерський патерик
(частина 2)Читати “Києво-Печерський патерик” частина 1
Про Варлаама, сина боярина Іоана. 9. Був у той час перший боярин у князя, на ім’я Іоан. І син його часто приходив до преподобних натішитись медоточивими словами, які злітали з вуст отців тих. Полюбив їх дуже, так, що аж захотілося йому й жити з ними, все зневажити в житті цьому, славу та багатство за ніщо маючи. Осмислив бо слово Господнє, Який казав: “Легше верблюдові крізь вушко голки пройти, ніж багатому увійти до Царства Небесного”. Тоді повідав одному лиш Антонію думки свої, кажучи: “Хотів би [я], отче, якщо Богу вгідно, стати мнихом і жити з вами”. І відповів йому старець: «Благе бажання твоє, чадо, і думки [твої] сповнені благодаті, але, гляди, дитятко, аби багатство та слава світу цього не повернули тебе назад. Господь казав: “Ніхто, хто покладе руки свої на рало і дивиться назад, не досягне Царства Небесного”. Так і мних, котрий повертається думкою до світу й піклується про мирське, не досягне Життя Вічного». І ще багато про що розмовляв старець із отроком, і тому серце ще більше розпалилося до Любові Божої, і так пішов він додому.
Наступного дня, одягнувшись в ошатний та славний одяг і так сівши на коня, поїхав до старця, і воїни його їхали коло нього, а інші вели перед ним коня у багатій упряжі. І так, зі славою великою, приїхав до печери отців тих. Вони вийшли і поклонилися йому, як належить [кланятися] вельможам, а він також поклонився їм до землі. Потім же зняв із себе одяг боярський і поклав його перед старцем, а також коня в багатій упряжі поставив перед ним, кажучи: “Це все, отче, прекрасні зваби світу цього, і що хочеш, зроби з ними, я бо вже все це відкинув і хочу бути мнихом та жити з вами в печері цій. А тому не повернуся більше додому”. Старець же відказав йому: “Пам’ятай, дитя, Кому обіцянку даєш і Чиїм воїном хочеш бути! Бо тут невидимо предстоять Янголи Божі, приймаючи обіт твій. А що, коли батько твій, прийшовши з великою силою, забере тебе звідсіля? Ми бо не зможемо допомогти тобі, ти ж станеш перед Богом брехуном та відступником”. І говорить йому отрок: “Вірую Богові Моєму, отче, і коли навіть мучити мене почне батько мій, не скорюся, повернувшись до миру! Молю тебе, отче, пострижи мене швидше!” Тоді повелів преподобний Антоній великому Никону постригти його і убрати в ченецький одяг. Той же, як належить за звичаєм, помолився і постриг його, і в чернечі ризи убравши, нарік йому ім’я Варлаам.
Про скопця. 10. Тоді прийшов скопець один із князівського дому, котрий був любимий князем і управляв у нього всім. І попросив старця Антонія, бо і він хотів бути чорноризцем. Старець, повчивши його про спасіння душі, передав Никонові, щоб той постриг його. Він же і того постриг, одягнув у монашеський одяг і нарік його Єфремом.
Недобре таїти, що через цих навів враг скорботу на преподобних. Враг-диявол, котрий ненавидить добро, побачивши, як перемагає його святе стадо, і розуміючи, що звідтоді прославиться місце те, плакався через свою погибель. [І] почав злими своїми підступами розпалювати серце князя на преподобних, аби таким чином розігнати святе стадо. Але нічого не досяг, та й сам посоромлений був молитвами їхніми, й упав до ями, яку викопав. “Обернеться хвороба на голову його, і на верх його неправда зійде”.
Про напасть на святих. 11. Дізнавшись про те, що сталося з боярином та скопцем його, розгнівавася дуже князь Ізяслав і повелів привести перед себе того, хто наважився таке сотворити. І швидко пішовши, привели до нього великого Никона. Князь же, гнівно глянувши на Никона, питає його: “Чи ти постриг боярина та скопця без мого повеління?” Никон же відповів: “Благодаттю Божою, я постриг їх, за велінням Небесного Царя, Ісуса Христа, Котрий покликав їх на такий подвиг”. Князь же каже: “Або умов їх повернутися додому, або ув’язню тебе й тих, які з тобою, а печеру вашу завалю!” Відповів на те Никон: “Що тобі завгодно, властителю, те й роби! Мені ж негоже відвертати воїнів од Царя Небесного!”
Антоній же й ті, що з ним, зібравши пожитки, пішли зі свого місця, бажаючи перебратися до іншого князівства. Князь ще гнівався і докоряв Никонові, коли зайшов один із воїнів [і] повідав, що Антоній і ті, що з ним, ідуть в іншу землю. Тоді каже йому жона його: “Послухай, пане, і не гнівайся! Таке ж бо було і в країні нашій, що повтікали через одну біду чорноризці, і багато зла сталося у землі нашій через те. Отож, гляди, пане, щоб не було так і в твоєму князівстві”. Почувши те, злякався князь гніву Божого, [і] одпустив великого Никона, велівши йому йти до печери. По інших же послав, прохаючи, щоб ішли назад. Та лише через три дні, погодившись, повернулись до своєї печери, ніби сміливці з битви, перемігши супостата свого врага-диявола. І постійно молилися Господу Богу вдень і вночі. Але не дрімав і враг, що боровся з ними.
Про міць блаженного Варлаама. 12. Тоді Іоан-боярин, дізнавшись, що ніякого зла не вчинив їм христолюбивий князь Ізяслав, розпалився на них гнівом за сина свого і, взявши багато воїнів, пішов на святе те стадо. Розігнавши їх, увірвався до печери, захопив сина свого, блаженного Варлаама, витяг його назовні. Здерши із нього святу мантію, кинув її у рів глибокий. Також і шолом спасіння, який був у нього на голові, знявши, закинув [геть]. І тоді ж одягнув його в шати багаті та гарні, як те належить вельможам. Той же зірвав їх та кинув долу, не бажаючи й бачити. І так робив не раз. Тоді повелів батько його зв’язати йому руки й одягнути у той самий одяг, і так іти йому містом до обійстя свого. Він же, Варлаам, істинно палко люблячи Бога, по дорозі йдучи, побачив яму, повну грязюки, стрибнув у неї і, з Божою допомогою, скинув одежу з себе, і своїми ногами топчучи її у багні, топтав із тим і злі сподівання лукавого врага.
Коли прийшли вони додому, повелів йому батько трапезувати з ним. Він сів, але [й] не скуштував харчу, а сидів понурений і не підводив очей. По обіді відпущено його до своїх покоїв і приставлено воїнів стерегти, аби не втік. Жоні ж його повелено [було] гарно вбратися для спокушення юнака, та аби прислужувало йому служниць безліч. Істинний же Христів угодник Варлаам зайшов до однієї кімнати і сів у кутку. Жона ж його, як і було повелено їй, розгулювала перед ним і просила присісти на ложі своєму. Він же, бачачи безумство жінки, і розуміючи, що підучив її батько спокусити його, почав безперестанку молитися в таїні серця свого Всемилостивому Богові, Котрий міг порятувати його від тієї спокуси.
Просидів же на місці тому три дні, не встаючи з нього, ні ївши, ні в шати одягнувшись, але в самій сорочці й сидів. Преподобний же Антоній з блаженним Феодосієм та іншими дуже печалилися за ним і молилися за нього Богу. Бог же почув молитву їхню. “Звернуться, – бо сказано, – праведні, і Господь почує їх, і од всіх печалей врятує їх. Близький Господь [до] зажурених серцем і смиренних духом рятус”. Побачив же Благий Бог терпіння та смирення юнака, [і] навернув жорстоке серце батькове на милість до сина свого. Звістили [бо] йому слуги, сказавши: “Ось уже четвертий день не їсть він і одягатися не хоче.” Почувши це, дуже пожалів його батько, злякавшись, аби не помер од голоду та холоду. Покликав його і, з любов’ю поцілувавши, відпустив його. Було тоді так: плакали по ньому вельми, ніби по мертвому. Слуги і служниці плакали за паном своїм, котрий ішов від них, гірко ридала і жона, яка втрачала чоловіка; батько й мати за сином своїм, що лишав їх, плакали. І так всі, з плачем, провели його.
Цей же Христів воїн, вийшовши з батьківського дому, наче птах, що вирвався з тенет, чи сарна, що вистрибнула з пастки, біг, аж доки дістався печери тої. Побачивши його, дуже зраділи отці, і, вставши, прославили Бога, Котрий почув молитву їхню. Звідтоді багато хто став приходити до печери попросити благословіння тих отців. І деякі ставали, Божою благодаттю, мнихами.
Про відхід святого Никона. 13. Тоді великий Никон та інший чорноризець з монастиря святого Міни, на прізвисько “Болгарин”, домовившись, пішли, бажаючи жити окремо. І прийшли до моря, й тут розлучились, як Апостоли Павло з Варнавою, [коли йшли] проповідувати Христа, як про те написано в Діяннях Апостолів. Болгарин по дорозі до Константинополя надибав острів серед моря і поселився на ньому. Прожив там багато літ, терплячи холод та голод, і помер там з миром. І до нашого часу називається той острів Болгарів. Великий же Никон пішов до острова Тмутараканського, і тут, знайшовши за містом вільну землю, оселився на ній. Божою благодаттю розрослося місце те, і побудував там церкву Святої Богородиці, і постав монастир славний, який і донині існує, наслідуючи Печерський монастир. По тому також і Єфрем скопець пішов до Константинополя й тут оселився в одному з монастирів. Пізніше ж повернувся до нашої землі і поставлений митрополитом у місті Переяславі.
Чимало оповівши про те, що було в майбутньому, повернімось, однак, до попередньої оповіді.
Про поставлення святого на пресвітерство, 14. По відході тих святих блаженний отець наш Феодосій поставлений був пресвітером [за] велінням блаженного Антонія, і служив повсякденно Божественну Службу з повним смиренням, бо мав лагідний характер і був тихий помислом і чистий розумом, і духовної мудрості сповнений, і любив він усю братію чистою любов’ю. Зібралось бо тоді братів до 15.
Про відхід великого Антонія. 15. Преподобний же Антоній, котрий звик жити сам і не терпів шуму та розмов, затворився в одній із келій печери, поставивши замість себе блаженного Варлаама, сина боярина Іоана. І звідтіля по тому переселився на інший пагорб і, викопавши печеру, там, де й донині чесне його тіло лежить, жив, не виходячи назовні. Невдовзі ж блаженний Варлаам поставив над печерою малу церковку в ім’я Святої Богородиці, аби братія туди збиралася на Божественне славослов’я. Звідтоді уже стало місце те відоме, бо раніше про нього багато хто не знав. Адже спершу жили вони в печері, а скільки скорботи та печалі прийняли через тісноту місця цього – тільки Богу відомо, а людськими вустами оповісти неможливо. До того ж, і їжа їхня була – тільки хліб і вода. В суботу ж та в неділю кашу вживали. Часто ж і на ті дні не було круп, а [тому] варили лише овочі й так їли. Ще ж і руками своїми працювали: взуття плели чи шапки, чи іншим рукоділлям займалися. І, понісши до міста, продавали, а за те зерно купували й ділили, щоб кожен уночі частку свою змолов для випічки хліба. По тому, відслуживши вранішню службу, далі займалися рукоділлям. Інші ж у городі копалися, вирощуючи овочі, доки не настане час Божественного славослов’я, коли, зійшовшись усі докупи в церкві, співали часи, Святу Службу правили. І [по тому], поївши трохи хліба, знову за діло своє брались. І так щодня трудилися, перебуваючи в любові Божій.
Отець же наш Феодосій смиренням та послухом усіх переважав, працелюбством та подвижництвом і працездатністю, бо мав тіло могутнє та міцне, І з задоволенням усім слугував, воду носячи та дрова з лісу доставляючи на своїх плечах; проводячи усі ночі в молитвах невсипущих. Іноді ж, [коли] братія спочивала, блаженний, узявши поділене жито та кожного частку змоловши, ставив на своє місце. Іноді ж, коли було багато ґедзів та комарів, поночі виходив з печери і, роздягнувшись до пояса, сидів, прядучи вовну [та] співаючи Давидів Псалтир. Все його тіло вкривалося безліччю ґедзів та комарів, які їли тіло його й пили його кров. Отець же наш Феодосій ні рухався, ні вставав з місця того, доки не приспівала утреня, і раніше від інших опинявся в церкві. Непорушно тут стояв, не метався думкою, здійснюючи Божественне славослов’я. І пізніше від усіх виходив із церкви. І тому всі дуже любили його, дивуючись його смиренню та покірливості.
Про поставлення на ігуменство святого Феодосія. 16. По тому блаженний Варлаам, ігумен цієї печерної братії, переведений був, за княжим велінням, до монастиря святого мученика Димитрія, І там на Ігуменство поставлений. Тоді ж братія печерна, зібравшись, звістила преподобному Антонію, [що] блаженного Феодосія ігуменом собі нарекла, бо чернецького життя дотримувався, [і] Божі Заповіді знав прекрасно. Отець же наш Феодосій, хоча й набув зверхності, не знехтував своїм смиренням та правилами, маючи на пам’яті Господа, Котрий сказав: “Коли хтось із вас хоче бути головнішим, то [хай] буде од усіх меншим, і всім слугою”. Тому й змирявся, тримаючи себе за найменшого, і всім прислужував, даючи себе за приклад усім, і на всяку роботу першим виходив та Святу Літургію за чином здійснював. І з того часу процвітало та розросталось місце те молитвами праведного. “Праведний бо, – сказано, – як фінік розцвіте і як кедр ліванський помножиться”. Помножувалася бо звідтоді братія І процвітало місце те добрими звичаями й молитвами їхніми та іншим благочестям. І чимало вельмож приходили до нього за благословенням і од майна свого дещицю малу їм подавали. Преподобний же отець наш, воістину земний янгол і небесний чоловік, Феодосій, бачачи місце те печальним І затісним, а до того ж і бідним, і що братії, яка помножувалась, замала [стала] церква для зібрання, ніколи не печалився тим, ні не вболівав, але щоденно братію свою втішав, навчаючи ніколи не піклуватися про плотське, й, проповідуючи, нагадував їм слова Господні: “Не піклуйтеся, – сказано, – про те, чи що їмо, чи що п’ємо, чи у що одягаємось: знає бо Отець Ваш Небесний, що потребуєте всього того, але шукайте спершу Царства Небесного, і все інше дасться вам”. Так думав блаженний, і Бог [справді] все необхідне щедро подавав йому.
Про поставлення монастиря Печерського. 17. Тоді цей великий Феодосій знайшов вільне місце неподалік від печери і, розрахувавши, що його достатньо для заснування монастиря, і розбагатівши, Благодаттю Божою, і укріпившись вірою та надією, та Духом Святим виповнившись, почав підвизатися, [аби] заселити місце те. І, оскільки Бог помагав йому, швидко побудував на тому місці церкву в ім’я Святої Преславної Богородиці й Пріснодіви Марії, та, огородивши [її], поставив [навколо] багато келій, і тоді з братією переселився з печери на те місце року 6570 (1062). І звідтоді, Божою Благодаттю, розрослося місце те і постав славний монастир, заснований святим нашим отцем Феодосієм, і донині існує, Печерським називаючись.
По цьому ж послав блаженний одного з братів у Константинів град до Єфрема-скопця, аби увесь статут Студійського монастиря приніс, переписавши. Той же небавом веління преподобного отця нашого виконав і, весь статут монастирський переписавши, послав до нього. Отримавши ж його, отець наш Феодосій наказав прочитати перед братією і звідтоді почав у своєму монастирі все робити за статутом святої обителі Студійської, як і донині учні його цих [правил] дотримуються. Всякому ж, хто хотів бути чорноризцем і приходив до нього, не відмовляв: ні убогому, ні багатому, а всіх радо приймав, бо й сам був у такій скруті – як і вище сказано – коли прийшов із міста свого, бажаючи бути мнихом, і як обходив він усі монастирі, і не бажали його прийняти – Бог так зробив для випробування його. Пам’ятав це все преподобний: яка скорбота буває людині, котра бажає постригтися, але зневажена, і тому з радістю приймав усіх, хто приходив. Та не зразу постригав його, але наказував у своєму одязі ходити, доки звикне до статуту монастирського, і тільки по цьому одягав його у монашеський стрій, і так далі в усіх службах перевіривши його, [тільки] тоді постригши, одягав його у мантію, доки далі буде чернець навчений життю чистому. І тоді сподоблював його прийняти великий янгольський образ, і накладав на нього куколь.
Кожного року в дні святого М’ясопуста отець наш Феодосій ішов до печери, де чесне тіло його поховане було.
Тут затворявся один до Вербного тижня, а у п’ятницю цього тижня, увечері, приходив до братії і, ставши в дверях церковних, повчав усіх і втішав у подвизі посту їхнього. Про себе ж казав, як про недостойного, ніби жодного тижня не міг досягти їх у трудах їхніх.
Про перемогу святого над нечистими духами. 18. Багато печалі та мани злі духи творили йому в печері, навіть і ранили його, як це й про святого та великого Антонія написано. Але явився йому Той, дерзати велячи, і силу для цього невидимо з небес послав йому для перемоги над ними. Хто бо не зчудується блаженному цьому, що в такій темній печері перебував сам, не боячись незліченних полків невидимих бісів, але міцно стояв, як могутній сміливець, молячись Богу, і Господа Ісуса Христа на поміч собі закликаючи. І так переміг їх Христовою силою, що по тому не сміли вони наближатися до нього, але здалеку ману йому насилали. [Одного разу] по вечірні сів він, бажаючи відпочити – ніколи бо не лягав на ребра свої, але коли хотів спочити, то сідав на лавку, і так трохи передрімавши, вставав знову до нічних молитов, б’ючи земні поклони. Сидів же він, – як уже сказано, – і ось зачув шум кроків у печері од безлічі бісів, котрі колісницями їхали, а інші у бубни били чи на дудках грали, і так кричали, аж тряслася печера од шуму, який здіймали злі духи. Отець же наш Феодосій, усе те зачувши, не злякався душею, не вжахнувся серцем, але огородився зброєю хресною і, вставши, почав співати Псалтир Давидів. І зразу сильний шум припинився. Та як сів знову по молитві, однак незліченні бісів голоси зачулись, як і раніше. І, вставши, знову почав преподобний Феодосій співати Псалтир, і зразу ж голоси зникли. Таке багато днів та ночей витворяли йому злі духи, аби не дати йому ні хвилі перепочинку, доки, Благодаттю Христовою, переміг їх і отримав од Бога владу над ними, [таку], що звідтоді не сміли вони [навіть] наблизитися до місця того, де блаженний молитву творив.
І по тому якось капостили також біси у домі, де пекла братія хліб: коли борошно розсипали, коли ж закваску для хліба розливали, й інші численні паскудства творили. Тоді ж начальник над пекарями пішов [і] розповів блаженному Феодосію про витівки нечистих бісів. Той же, надіючись, що отримав од Бога владу над ними, пішов увечері до дому того і, зачинившись, пробув там у молитві до ранку. І звідтоді не з’являлися біси на тому місці, і шкоди ніякої не робили, боячись запретительної молитви преподобного.
Як він повчав учнів своїх. 19. Мав же звичай цей великий Феодосій обходити щоночі келії всіх мнихів, бажаючи знати кожного житіє та щирість до Бога. І коли чув, що хтось молиться – зупинявся й прославляв за нього Бога. Коли ж чув, що розмовляють по повечір’ї, по двоє або по троє зійшовшись докупи, то тут, вдаривши рукою своєю в двері, і тим даючи знати про свій прихід, ішов геть. А на ранок, покликавши їх, не зразу викривав, але здалеку, притчами повчаючи, підводив у розмові, бажаючи визнати відданість їхню Богові. Коли бував брат чистий серцем і гаряче любив Господа, то цей, скоро зрозумівши свою вину, падав до ніг йому, просячи вибачення. А як більше у брата серце затемненням бісівським вкрите, то цей стоїть і думає, що про Інше мова зайшла, [і] вважає себе невинним, доки блаженний, викривши його та епітимією укріпивши, відпускав. І так усіх учив старанно молитися Богу і не балакати ні з ким по вечірній молитві, і не ходити з келії до келії, але молитися Богу вдома. Коли ж хто може – і рукоділлям якимось займатися щоденно, псалми Давидові на вустах своїх маючи. І казав до них так: “Молю вас, брати! Подвигнемося постом і молитвою, та попіклуємось про спасіння душ наших. І звільнимося від вад наших, і од шляхів лукавих, що є такими: розпуста; крадіжки і наклепи; пустослів’я; сварки; п’янство; ненажерництво; братоненависництво. Ухилимось од цього, брати, гидуймо цим, не осквернімо цим душі свої. Але підімо шляхом Господнім, що веде нас до Його райського блаженства. І шукаймо Бога риданням та сльозами, постом та бдінням; покірністю ж та послухом, аби таким чином отримати милість від Нього. А також зненавидимо світ цей, згадуючи завше сказане Господом: “Коли хто не залишить батька й матір, жінку й дітей, і маєтки задля Мене і Благої Вісті, недостойний Мене”. І далі: “Хто збереже душу свою – погубить її. А хто погубить її задля Мене – спасе її”. Отже, і ми, брати, відрікшись од світу, відринемо й те, що е ньому: зненавидьмо всіляку неправду, аби мерзотного не творити. І не повертаймося до попередніх гріхів, як ото пси до своєї блювотини. “Ніхто бо, – каже Господь, – що поклав руки свої на рало і обертається назад, не досягне Царства Небесного”. Як же нам, брати, уникнути мук безкінечних, закінчивши час життя цього в лінощах і без покаяння?! Належить бо нам, що ченцями нареклися, повсякденно каятися у гріхах своїх. Покаяння бо – ключ від Царства Небесного: без нього не слід жити нікому. Покаяння – шлях, що веде до Райського блаженства. Братіє! Тримаймося [того шляху], до нього прикуємо ноги і ступні. До того шляху не наближається змій лукавий, бо йти тою дорогою спершу скорботно, а потім – радісно. Тому подвигнімось, брати, перед Днем Тим, аби отримати Блаженство. Уникаймо тих, хто недбалий і не в покаянні живе”.
Святий цей наставник так творив [сам] і повчав [про це] братію. Вони ж, як спрагла земля воду, так приймали слова його, приносячи плоди трудів своїх Господу, хто в 100, а хто [в] 60, хто в 30 [разів примноживши]. І можна було бачити на землі людей, житієм подібних до янголів. І монастир той – подібний Небу! І в ньому ж блаженний отець наш Феодосій яскравіше од сонця сяяв добрими ділами, про які вам оповім.
Про прославлення святого і сіяння Божого світла. 20. Це явилося ігумену монастиря святого архистратига Михаїла на ім’я Софроній. їхав бо він поночі до свого монастиря – ніч же була темною, – і ось побачив над монастирем блаженного отця нашого Феодосія світло! Здивувавшись, прославив він Бога, говорячи: “О, яке милосердя Твоє, Господи, що показав єси такий світильник у місці цьому святому: – преподобного сього мужа, котрий, так світячись, просвітлює монастир свій”. Таке ж [видіння] бачили неодноразово й інші, [і] розповідали.
Князі і бояри, зачувши про добродійне їхнє життя, приходили до великого Феодосія, сповідували йому гріхи свої і, отримавши велику [духовну] користь од тих відвідин, ішли собі. А також приносили йому [дещо] зі свого майна на влаштування монастиря. Інші ж і маєтки віддавали на церковні потреби монастиреві та братії. Найбільше ж любив блаженного христолюбивий князь Ізяслав, котрий сидів тоді на престолі батька свого [Ярослава Мудрого]. Часто звав його до себе, багато разів і сам приходив до нього і, наситившись духовною бесідою, їхав додому. Звідтоді Бог звеличив місце те, помножуючи всі дóбра в ньому молитвами угодника свого.
Отець же наш Феодосій заборонив воротареві після обіду відкривати будь-кому ворота, щоб ніхто не входив до монастиря до вечора, аби в полуденні години спочивала братія заради нічних молитов та вранішньої служби.
Про прихід князя Ізяслава. 21. Одного дня, в полудень, прийшов, за звичаєм, христолюбець Ізяслав з невеликою свитою, бо, бажаючи їхати до блаженного, розпускав усіх бояр додому і так приходив до нього. Цього ж разу, як сказано, приїхавши і злізши з коня, – бо ніколи не заїжджав конем на двір монастирський – підійшов до воріт і наказав відчинити, бажаючи увійти. Воротар же той відповів йому: “Повелів великий отець наш не відкривати воріт нікому, доки настане час вечірні”. Тоді знову христолюбивий князь звернувся до нього, аби той упізнав його. І сказав: “Це я є! І мені одному відчини.” Той же, не знаючи, що це князь, одказав йому таке: «Казав тобі, що наказано мені ігуменом: “Якщо навіть князь прийде – не відчиняй воріт!” Але коли хочеш – потерпи трохи до часу вечірні». Той же відказав: “Я і є князь, то невже й мені не відчиниш?”. Тоді ізник виглянув і, пізнавши князя, не відчинив ворота, але побіг доповісти блаженному. Той же стояв перед ворітьми і чекав, на зразок святого і верховного Апостола Петра: той бо, виведений бувши янголом із темниці, прийшов у дім, де були учні [його], і постукав у ворота, а рабиня, виглянувши й побачивши, що стоїть [перед ними] Петро, від радості не відчинила воріт, але побігла сказати учням про прихід його. Так і цей од страху не відчинив воріт, але швидко побіг розповісти блаженному про прихід христолюбивого князя. Блаженний вийшов і, побачивши князя, поклонився йому. По тому мовить йому христолюбивий князь Ізяслав: “Чи дійсно, отче, така заборона твоя, як каже цей чорноризець: якщо і князь прийде, не впускати його?” Блаженний же відказав: “Для того було це повеління, благий владико, щоб опівдні не виходила братія з монастиря, але відпочивала в цей час заради нічних молитов. Твоє ж Богом послане піклування Святою Владичицею нашою Богородицею – благо, і душі твоїй на користь; ми ж вельми радіємо відвіданню твоєму”. І пішли вони до церкви, і помолився блаженний, і сіли. І тоді отримав насолоду христолюбивий князь од медоточивих тих слів, які злітали з вуст преподобного отця нашого Феодосія, і, велику користь із того отримавши, пішов додому, славлячи Бога. І з того дня ще більше полюбив його, і ставився, ніби до одного з найперших святих отців, і вельми слухався його, і робив усе, що велів йому великий отець наш преподобний Феодосій.
Про преставлення блаженного Варлаама. 22. Блаженний же Варлаам, син Іоана боярина, ігумен же монастиря святого Димитрія, заснованого христолюбивим князем Ізяславом, вирядився до святого града Єрусалима і, обійшовши там Святі Місця, повернувся до свого монастиря. І знову по певнім часі пішов до Константинового міста і тут відвідав усі обителі, й, закупивши потрібне своєму монастиреві, поїхав до рідного краю. Дорогою, уже на Батьківщині, тяжко захворів. Діставшись до міста Володимира, зупинився у монастирі за околицею, який називають Святою Горою, і помер, у мирі з Богом життя закінчивши. Заповів супутникам, аби допровадили тіло його до монастиря блаженного Феодосія і тут поховали його, а все, що купив у Константиновому граді – ікони та інші необхідні речі, повелів те віддати блаженному. Ті ж зробили за його заповітом і, перенісши тіло його, поклали в монастирі блаженного Феодосія, на правому боці церкви, де.й донині стоїть гроб його, і все, [заповідане ним], віддали до рук преподобного.
Про відхід блаженного Ісайї. 23. Тоді христолюбивий князь Ізяслав обрав одного брата з-поміж братії монастиря великого Феодосія, що в чернечому житті просіяв, на ім’я Ісайя, і, забравши, поставив ігуменом у монастирі своєму святого Димитрія, потім за добродійство його поставлений був єпископом до Ростова-града. І там зі святими вшановують його, бо прийняв од Бога чудотворіння дар.
Про прихід святого Никона. 24. Коли помер Ростислав, князь острова того [Тмутаракані – І. Ж.], то великий Никон на прохання тамтешніх людей погодився піти до князя Святослава й просити його, аби пустив свого сина сісти на їхньому столі. Діставшись міста, той прийшов до монастиря блаженного Феодосія. І як побачили один одного – обоє, уклякши, поклонилися, потім обнялись і багато плакали, бо довго не бачилися. По тому став молити його блаженний Феодосій, щоб не відлучатися від нього, доки вони обоє живі. Тоді великий Никон пообіцяв йому, кажучи: “Лише схожу туди і, в монастирі своєму все владнавши, зразу ж повернуся назад”, що і здійснив. Дійшов бо з князем Глібом [до] того острова, і як той сів на престолі в граді тому, Никон повернувся назад. Прийшовши до монастиря великого отця нашого Феодосія і все майно віддавши до рук блаженному, сам з великою радістю корився йому. Дуже любив його блаженний Феодосій і мав собі як за батька. Тому, коли йшов кудись, доручав йому братію, аби їх повчав і піклувався [про них], бо був він серед них найголовнішим. А також, коли сам повчав братію в церкві духовними словами, то наказував великомудрому Никону, аби читав щось із книг на наставлення братії, також [доручав те і] преподобному отцю нашому Стефану, що був тоді уставником, потім, по смерті блаженного Феодосія, – ігуменом того монастиря, [а] по тому став єпископом Володимирським.
Оповівши все це, насамкінець повім про самого отця нашого блаженного Феодосія: в чому ми мусимо наслідувати його Божою Благодаттю.
Про мудрість святого і старання. 25. Оповісти ж хочу про таке світило – святого і великого отця нашого Феодосія. Бо був він воістину чоловік Божий, світило в миру видиме, що просіяло всім чорноризцям смиренним розумом та послушливістю. І в інших трудах підвизався, працюючи повсякденно руками своїми. Ще ж і до пекарні часто ходив, і з веселим духом із пекарями тісто місив та хліб пік. Був бо, як я уже казав, тілом міцний та сильний. А всіх, кому було тяжко, учив, укріплюючи та втішаючи, ніколи не втрачати сил у праці.
Якось у переддень свята Святої Богородиці не виявилось води. А був тоді келарем Федір, про якого тут уже йшлося, і який багато розповів мені про цього преславного мужа. Ось той пішов і доповів блаженному Феодосію, що нема кому наносити води. Тоді блаженний хутко встав [і] почав воду носити з колодязя. І ось один з-поміж братії, побачивши, як він воду носить, і швидко пішовши, повідав кільком братам, котрі, з готовністю прибігши, наносили води аж надміру.
А то якось не було дров для приготування їжі. Пішов келар Федір до блаженного Феодосія, просячи: “Вели, отче, одному з братів, хто не мас роботи, аби пішов наколоти дров”. А блаженний каже: “Ось я є вільним і піду!” Був тоді час обідній. Блаженний же повелів братії йти на трапезу. Сам же, взявши колуна, почав колоти дрова. І ось, поївши, вийшла братія і бачить преподобного свого ігумена, що коле дрова, І так [тяжко] трудиться! І взяв кожен свою сокиру, і стільки запасли Дров, що вистачило на багато днів. Такий бо був потяг до Бога [у] блаженного й духовного отця нашого Феодосія. Мав бо смирення істинне та покірність велику, маючи в цьому за взірець Христа, істинного Бога, що сказав: “Учіться у Мене, оскільки лагідний Я та смиренносердий”. Тому, на таку науку зважаючи, змирявся, бувши, як найнижчий од усіх, і так працюючи та трудячись, першим ставав до роботи й до церкви приходив найпершим. Не раз, коли великий Никон сидів і переписував книги, вмощувався блаженний коло нього і пряв нитки для цієї справи. Такі були його смирення й простота.
І ніхто ніколи не бачив, аби він приліг на ребра свої чи воду на тіло своє вилив – мив він лише, хіба що, руки. За одяг була йому свита груба, що колола тіло, а зверху інша, і та дуже бідна, яку він одягав на себе, аби не видно було на ньому власяниці. І над цим одягом бідним численні дурні, докоряючи йому, сміялися. Блаженний же з радістю приймав їхні докори, повсякдень маючи на пам’яті слово Господнє, яким утішаючись, веселився. “Блаженні бо сете, – сказано, – коли докоряють вам і коли кажуть на вас лихі слова, наклепи зводячи на вас заради Мене. Возрадуйтеся того дня й звеселитеся, бо велика винагорода ваша на небесах”. Це бо згадував блаженний і тим втішався, терплячи від усіх докори та образи.
Про повізника, що возив святого. 26. Одного дня пішов великий Феодосій задля якоїсь потреби до христолюбивого князя Ізяслава, що був [тоді] далеко від міста. Прийшов, і до вечора затримався у справі. Повелів же христолюбець доправити його до монастиря возом, аби міг він виспатися вночі. В дорозі повізник, додивившись до його одягу і прийнявши за вбогого, сказав блаженному: “Чорноризче! Ти повсякдень нічого не робиш, а я ось втомився. Не можу на коні їхати. Але хай я спочину на возі. Ти ж, мігши на коні їхати, сядь на коня”. Тоді блаженний, з великим смиренням вставши, сів на коня, а той ліг на возі. І поїхав святий далі, радіючи і славлячи Бога. А коли починав дрімати, злізав з коня і йшов поряд із ним, доки не втомлювався; і тоді знову сідав на коня.
Зазоріло. Вельможі, котрі їхали до князя, здалека пізнавали блаженного та, злізши з коней, кланялися йому. Тоді сказав отроку: “Вже світає, дитино! Сідай на коня свого!” Отрок же, побачивши, як усі кланялись тому, перелякався і, затремтівши, встав та сів на коня, і так поїхали далі, [а] преподобний Феодосій сидів на возі. Усі ж бояри, зустрівши його, кланялись йому, тому, хто віз його, все більше страху прибавляючи.
Дісталися монастиря, і ось, вийшовши, вся братія поклонилась йому до землі. Тоді отрок ще більше перелякався, думаючи про себе: “Хто є цей, коли всі так кланяються йому?!” Преподобний, взявши його за руку, завів до трапезної й повелів нагодувати і напоїти досхочу. Ще й грошей йому давши, відпустив.
Про це розповів братії сам той отрок, а блаженний про те нікому не дав знати, але повсякдень навчав братію не заноситися ні в чому, але бути смиренним мнихом, вести себе, як найменший із усіх, і не величатися, а перед усіма покірливим бути. “Ходячи, – казав їм, – руки зігнуті на грудях своїх майте. І щоб ніхто не переважив вас у вашому смиренні, кланяйтесь один одному, як належить іноку. І не ходіть із келії до келії, але кожен хай молиться Богу в своїй келії”. Такими та іншими багатьма словами повсякдень безперестанку повчав їх. І ще, почувши од братії, що в когось мана диявольська, кликав його, і оскільки сам був спокушуваний бісом, учив та наказував міцно протистояти диявольським підступам, не розслабляючись од мани бісівської напасті, не йти з місця того, але постом та молитвою огородитися і Бога часто закликати на переборювання злого біса. Казав також їм і так: “І зі мною бувало так спочатку. Одної бо ночі співав я в келії повсякденні псалми, і ось переді мною чорний став пес, так, що мені не можна й поклонитися. Стояв він довго переді мною, я ж, підбурюваний ним, хотів ударити його, і він став невидимим. Страх і трепет пройняв мене, так, що аж захотілося мені тікати звідтіля. Та Господь поміг мені. Ледь трохи звільнившись од жаху, почав старанно Бога молити й часті поклони бити. І так звільнився від страху того, і звідтоді не боюсь я їх, якщо і з’являються перед моїми очима”. І багато ще чого говорив їм, укріпляючи їх на злих духів. І по тому відпускав їх радісних, і вони славили Бога за такі повчання доблесного наставника й учителя їхнього.
Про Ларіона. 27. А ще таке розповідав мені один з-поміж братії, на ім’я Ларіон: «Багато капостили мені в келії злі духи. Лишень лягав я на ложі своєму, як сила-силенна бісів, прийшовши і за волосся мене вхопивши, так, штовхаючи, волочили мене. Інші ж, стіну піднявши, казали: “Тягніть сюди! Стіною роздавимо його!” І таке робили мені щоночі. І не маючи [сил] далі терпіти, пішовши, повідав великому Феодосію підступи бісівські, й хотів перейти з місця того до іншої келії. Блаженний же став молити мене [не робити цього], кажучи: “Ні, брате, не ходи з місця того, аби не хвалилися тобою злі біси, що перемогли тебе й прогнали. [Адже], звідтоді почнуть [ще] більше зло творити тобі, отримавши владу над тобою. Але, молись Богу в келії своїй, і, бачачи твоє терпіння, Господь подасть тобі перемогу над ними, що не смітимуть вони і наблизитися до тебе”. Я ж знову кажу йому: “Молю тебе, отче! Не можу більше перебувати у келії тій через безліч бісів”. Тоді блаженний перехрестив мене й каже мені: “Іди до келії! З цього часу не наважаться тобі ніякі підступи творити лукаві біси, та й бачити їх не будеш.” Я ж повірив тим [словам], поклонився святому й пішов. І тої ночі тихо в келії своїй солодко спав. Відтоді підступні біси, відігнані молитвами преподобного отця нашого Феодосія, не сміли наблизитися до місця того, і втекли швидко».
І ще той-таки чорноризець Ларіон оповідав мені [таке]. Був бо книгописцем добрим, і день та ніч переписував книги в келії блаженного отця нашого Феодосія, а той, тихо співаючи псалми, пряв своїми руками шерсть або щось інше робив. Так одного вечора робив кожен із них своє діло, і ось увійшов економ, кажучи блаженному: “На ранок нема за що купити [ні] їжі для братії, ні іншого потрібного”. Тоді блаженний говорить йому: “Зараз, як бачиш, вечір, і до ранку ще далеко. А тому іди й потерпи трохи, молячися Богу. Може Той помилує нас і потурбується про нас, як Йому буде завгодно”. І, почувши це, економ вийшов. [Тоді], негайно вставши, блаженний пішов до внутрішньої келії своєї співати щоденне правило, а помолившись, повернувся і сів далі робити свою роботу. І знову прийшов економ, мовлячи те [ж] саме. І тоді відповів йому блаженний: “Чи не казав тобі: помолися Богу! Ранком же підеш у місто і візьмеш у продавців у борг, що потрібно братії. І потім, як допоможе Господь – віддамо борг. Вірним бо є сказане: “Не турбуйтесь ранком, ранок бо сам про себе турбується, [бо] Той вас не залишить Своєю Благодаттю”.
Про Богопослане злато. 28. І пішов економ. І ось увійшов світлий отрок у військовому спорядженні, і, нічого не сказавши, поклонився й поклав на стіл гривню золота, і так само мовчки вийшов геть. Встав блаженний І взяв золото, і слізно помолився подумки Господу Богу. По тому, покликавши воротаря, запитав його: “Хто, – каже, – приходив до воріт цієї ночі?” Той же заприсягнувся, що як іще засвітло зачинено ворота, з тих пір не відкривав їх і ніхто не приходив до них. Тоді блаженний, покликавши економа, подав йому гривню золота, кажучи: “Чому кажеш, брате Анастасе: не маємо за що купити потрібного для братії? Іди ось і купи [все], що належить для братів. На ранок же Бог [знову] потурбується про нас”. Тоді економ, усвідомивши Благодать Божу, уклякнувши, поклонився йому, благаючи пробачення у преподобного. Блаженний повчав, кажучи: “Ніколи не впадай у відчай, але кріпким будь у вірі, всі печалі свої піднось до Бога. І Той потурбується про нас, як те буде Йому завгодно. І зроби для братії сьогодні велике свято, оскільки [це] є милість Божа”. Господь же [й] надалі щедро подавав йому на потребу богообраного того стада, молитвами преподобного.
Блаженний же усі ночі в безсонних молитвах провадив, молячи Бога за всіх цих із плачем та часто до землі коліна схиляючи. Неодноразово [це] чули ті, хто служив у церкві. Вони, як приспівав час утрені, хотіли від нього благословіння взяти. Один Із них тихо підкрадався і, ставши [під дверима], слухав. І чув, як той молиться і вельми плаче, й головою часто об землю б’є. Потім, трохи відступивши, починав тяжко ступати. І [той], лише зачувши, замовкав, удаючи, ніби спить. Він же стукав, і казав: “Благослови, отче!” Блаженний же мовчав, І іноді до трьох разів стукав і говорив: “Благослови, отче!”, доки той, ніби прокинувшись, відповів: “Господь наш Ісус Христос та благословить тебе, чадо”. І раніше від усіх опинявся у церкві. Кажуть, робив він так кожної ночі.
Про Даміана пресвітера. 29. І ще один старець був у монастирі блаженного, саном – пресвітер, на ім’я Даміан, котрий ревно наслідував життя й смирення преподобного отця Феодосія. Багато хто оповідає [про] праведне його життя й послушливість, бо корився всім 77. Найбільше ж бачили лагідність його, – як не спав він усі ночі і старанно читав святі книги, І часто молився, — ті, котрі жили з ним в одній келії. Ці ж і багато чого Іншого оповідають про того мужа. Одного разу захворів той Даміан і, відчуваючи наближення смерті, молився Богу зі сльозами, кажучи: Молитва. “Господи мій Ісусе Христе! Сподоби мене прилучитися слави святих Твоїх, і разом з ними увійти до Царствія Твого. І не відлучи мене, молю Тебе, Владико, [від] отця і наставника мого преподобного Феодосія, але разом із ним причисли мене до того світу, що приготував для праведників Твоїх”. Коли він так перебував у молитві, раптом став коло його ліжка блаженний Феодосій, який припав до його грудей, і, цілуючи, сказав до нього: “Ось, о дитя, Господь послав мене звістити тобі: усе, про що молився ти, про що просив, збудеться, і до святих Його причислєний будеш, і з тими разом у Царствії Небесного Владики перебуватимеш. І коли Господь Бог повелить мені покинути цей світ і прийти до тебе – тоді вже не розлучимось, але разом будемо в світі тому”. І, це сказавши, невидимим став. А той зрозумів, що було се йому видіння од Бога, бо не бачив, аби ігумен через двері увійшов, ні знову через двері вийшов, але на цьому місці з’явився і потім невидимим став. Швидко покликавши того, який прислужував йому, послав по блаженного Феодосія. Той невдовзі прийшов, і каже йому Даміан весело: “Чи буде, отче, так, як, нині прийшовши, обіцяв мені?”. Блаженний же, не знаючи нічого, відказав: “Але ж, дитя, не знаю, про яку обіцянку ти говориш”. Тоді розповів йому, як молився, і як явився йому преподобний. Почувши те, богодухновенний Феодосій посміхнувся крізь сльози, [і] каже: “О, чадо! Буде так, як обіцяно, бо Янгол явився в образі моєму, Я ж, грішний, як можу обіцяти славу ту, що вготована праведникам?” Але той, чувши обіцянку святого, зрадів. І як зібралась братія, перецілував усіх, і так, з миром, передав душу свою в руки Господні – янголам, що прийшли до нього. Тоді блаженний повелів ударити в било, аби зібралась і остання братія, і так, [з] великою честю та співом поховав чесне тіло його там, де ховають усю братію.
По тому помножилася братія й довелося славному отцю нашому Феодосію розширити монастир, аби поставити нові келії для численних новоприбулих, які ставали ченцями. І сам з братією працював, огороджуючи двір монастирський. І [якийсь час] не огороджений був монастир, а вони не стереглися.
Про прихід розбійників і про диво, що сталось [із ними]. 30. І ось одної дуже темної ночі прийшли на них розбійники. Казали ж, що в церкві на хорах майно монастирське заховане, а тому не пішли ні до однієї з келій, але попрямували до церкви. І раптом почули у храмі спів! Подумавши, що то братія співає навечерні молитви, пішли. Трохи переждавши у лісі, вирішили, що вже закінчилася служба. І знову прийшли до церкви. І тут почули ті ж самі голоси та бачили світло чудесне в церкві, і пахощі лилися з храму, янголи бо співали. Вони ж подумали, що [це] братія полунощницю служить, і знову одійшли, чекаючи, доки закінчиться молитва, і тоді, зайшовши, заберуть усе, що є у ній. І так багато разів приходили вони й той же янгольський голос чули. Настав час утрені, і пономар, за звичаєм виголосивши “Благослови, отче!”, почав клепати [у било] до заутрені. Вони ж одійшли недалеко в ліс і, сівши, кажуть: “Що нам робити? Здається, привиди були в церкві. Але тепер, коли зберуться всі до храму, то підемо, й, двері заступивши, усіх переб’ємо і так майно їхнє візьмемо.” То бо враг на таке надихав їх, бажаючи таким чином викорінити святе стадо з того місця. Але нічого не досяг, сам переможений бувши тими [ченцями, бо] Бог [їм] допомагав, молитвами преподобного отця нашого Феодосія. Тоді злі ті люди, трохи зачекавши, доки преподобне стадо з блаженним наставником і пастирем своїм Феодосієм зібралось до церкви І заспівали ранкові псалми, кинулись на них, немов люті звірі. [Та] лиш наблизилися, як раптом сталося диво страшне: одірвалась од землі церква і з усіма, хто був у ній, піднялась у повітря, аж не можна було до неї дострелити. Ті ж, що були у церкві з блаженним, нічого не чули й не розуміли. Вони ж, побачивши чудо й перелякавшись, у трепеті повернулися додому. І звідтоді зареклися комусь зло чинити, і навіть отаман їхній прийшов із трьома іншими до блаженного отця нашого Феодосія покаятися в тому й оповіли йому цю подію. Блаженний же, те почувши, прославив Бога, Який порятував їх од такої смерті. По тому, повчивши їх про спасіння душі, відпустив їх. Вони ж славили Бога й дякували Йому за те.
Це чудо сталося у тій же церкві Печерській. Про чудо, що сталось в церкві Печерській. 31. Одного разу також бачив [подібне чудо] і один із бояр христолюбивого князя Ізяслава. Проїжджав той колись поночі в полі за п’ятнадцять поприщ од монастиря блаженного Феодосія. І ось побачив церкву в хмарах! І, вжахнувшись, погнав разом із почтом [коней], бажаючи бачити, що то за церква. І лиш дістався до монастиря блаженного – побачив, як на його очах опустилася церква й стала на своєму місці. Він же постукав у ворота, і [коли] воротар відчинив – зайшов до блаженного й оповів про те, що сталося. І звідтоді часто приходив до нього, насичуючись від нього духовними словами, подавав йому од багатств своїх на влаштування монастиря.
Про Климента боярина. 32. Також інший боярин того ж христолюбця князя Ізяслава, йдучи одного разу з князем своїм воювати ворогів, дав подумки обітницю, замисливши: “Якщо повернуся додому здоровим, то дам Святій Богородиці у монастир блаженного Феодосія дві гривні золота та ще на іконі Святої Богородиці вінець обкую”. Почалась битва, і чимало з обох боків у бою від зброї полягло. По тому ж переможені були вороги, а ці, врятувавшись, повернулися додому. Боярин же забув, що обіцяв Святій Богородиці. І [ось], за кілька днів по тому, спав він опівдні в горниці своїй, і почувся йому голос страшний, який кличе його по імені: “Клименте!”. Він же підскочив і сів на ложі. І ось побачив ікону Святої Богородиці з монастиря блаженного, що стояла перед його ложем! І походив од неї голос такий: “Чому ж ти, Клименте, пообіцяв пожертвувати на Мене, але не дав [нічого]? Та нині кажу тобі: поспіши виконати обітницю свою!” Сказавши це, стала ікона невидимою для нього. Тоді Ггеуєвич Здеїстав – таке бо було раніше ім’я його – вжахнувшись, узяв обіцяне, поніс до монастиря [і] віддав блаженному Феодосію. Також і вінець на іконі Святої Богородиці наказав обкувати.
А невдовзі надумав той боярин подарувати монастирю блаженного Євангелію. І як прийшов він у монастир до великого Феодосія, маючи за пазухою Святу Євангелію, і, по молитві, хотіли вони сісти, а він ще не показав Святого Письма, каже йому блаженний: “Спершу, брате Клименте, вийми Святу Євангелію, яку масш у себе за пазухою, [і] яку обіцяв пожертвувати Святій Богородиці. І тоді сядемо”. Почувши це, вжахнувся він прозорливості преподобного, ще бо нікому про те не звіщав. Тоді, вийнявши Євангелію, дав блаженному в руки, і по тому, сівши, [та] натішившись духовною бесідою, повернувся додому. І з тих пір дуже полюбив блаженного Феодосія і часто приходив до нього й велику користь мав [од бесід] із ним.
Коли хтось приходив до нього, то блаженний, по божественних настановах, пригощав їх трапезою з монастирських страв: хлібом та кашею. Не раз же і христолюбивий князь Ізяслав тим харчем вгощався і, радіючи, казав блаженному Феодосію: “Ось, як знаєш, отче, всіх благ світу цього виповнений дім мій, але ніколи не пробував такої смачної їжі, як нині тут. Мої раби постійно готують різноманітні та дорогі страви, та вони не такі смачні, як оці. Але, прошу тебе, отче, повідай мені, звідки смак такий у харчі твоєму?” Тоді богодухновенний отець наш Феодосій, бажаючи укріпити його в любові Божій, каже йому: “Якщо хочеш дізнатись про те, благий владико, послухай мене, я повім тобі. Коли бо братія монастиря цього хоче [щось] варити чи хліб пекти, чи ще якусь роботу виконувати, то мають такий звичай: перш за все йде один із них до ігумена по благословіння. По тому ж кланяється тричі до землі перед Святим Вівтарем і, запаливши від нього свічу, од неї розпалює вогонь [у печі]. І, по тому, вливаючи воду до казана, каже старшому: “Благослови, отче!” І той відказує: “Бог та благословить тебе, брате!” І так вся робота їхня з благословенням здійснюється. Твої ж слуги, – каже, – працюють сварячись і насміхаючись, і кленучи один одного, а часто й биті приставником. І так уся робота їхня з гріхом здійснюється”. Почувши це, промовив христолюбець: “Воістину, отче, так є, як ти кажеш”.
Про настанови святого. Слово 33. Преподобний же отець наш Феодосій, істинно виповнений Духа Святого, і Божий талант помножив, заселивши місце те безліччю чорноризців: на місці, що колись порожнім було, заснував нині славний монастир. Та не хотів ніякого прибутку збирати в ньому, але радше з вірою та надією уповав на Бога, ніж надіятися на майно. А тому не раз ходив по келіях учнів своїх і, коли щось знаходив у кого: чи що їстівне, чи одяг зверх встановленого [статутом], чи інше якесь майно, то, забравши, у піч кидав, як щось бісівське і потурання гріху. Таке ж говорив їм: “Недобре нам, братіє, монахами бувши і відкинувши мирське, збирати знову майно до келії своєї. Як же можемо молитву чисту приносити Богові, зберігаючи скарби в келії своїй? Чули бо, як Господь сказав про те, що “де багатства ваші, там і серця ваші будуть”, і далі про тих, хто збирає [багатства]: “Божевільні! Цієї ночі душу твою візьмуть від тебе, а зібране – кому буде?” А тому, братіє, вдовольнімося уставним одягом та їжею, отриманою на трапезі від келаря, а в келії нічого цього не [маймо], аби з усяким завзяттям та всіма думками молитву свою чистою приносити Богу”. І так, і по-іншому вмовляв їх із всіляким смиренням і зі сльозами повчав їх. [І не бував] ніколи ні несправедливим, ні гнівним, не дивився ні на кого сердито, а милосердний та тихий [був], і жалів усіх.
І коли хто зі святого стада слабнув серцем і йшов з монастиря, то блаженний задля нього бував у великій печалі та скорботі, й молився Богу, аби повернув назад заблудлу овечку його стада. І так щоденно плакав і молив Бога за нього, доки той брат приходив назад. Тоді блаженний його з радістю прийнявши, наставляв ніколи не слабнути [перед] вражими підступами, не потурати їм у собі, а триматись міцно. “Це бо, – казав, – не мужня є душа, яка може ослабнути перед печальними цими випробуваннями”. Це й багато іншого сказавши і втішивши тою, одпускав з миром до своєї келії.
Про того, хто часто йшов із монастиря. 34. Був тут один брат нетерпеливий, що часто кидав монастир блаженного, і, коли черговий раз приходив, знову блаженний із радістю [його] приймав, кажучи: “Не можна лишати його так, аби помер не в монастирі: бо хоч і часто кидав він нас, але мусить кінець життя свого в монастирі цьому зустріти”. І слізно молив за нього Бога, просячи для нього терпіння. І, по багатьох втечах своїх, прийшов одного разу до монастиря, просячи великого Феодосія, аби прийняв його. Той же – воістину милосердний – немов овечку заблудлу, що знайшлася, так і того з радістю прийняв та прилучив його до стада свого. Тоді чорноризець той, який, працюючи своїми руками, зібрав майна трохи (був бо кравцем одягу), і це принісши, поклав перед блаженним. А святий каже йому: “Коли хочеш довершеним іноком бути, то візьми оцей плід неслуху та вкинь до палаючої печі”. Той же, палко віруючи, поніс, і, за наказом блаженного, в піч кинув. І там згоріло. Сам же звідтоді жив у монастирі тому, провівши там залишок днів, і так тут, за пророцтвом блаженного, помер у мирі з Господом.
Така була любов блаженного, і таке милосердя до учнів мав, аби жоден від стада його не відбився, але всі були вкупі. Як пастух добрий випасає [стадо], пас [їх], навчаючи і втішаючи, і словами наставляючи, душі їхні окормляв харчем невмирущим Життя Вічного, напоюючи повсякчас від джерела води. І тим же й до Божого Розуму багатьох привів, і до Царства Божого спрямував. Але ось звідсіля далі повернемося до наступної оповіді про отця нашого Феодосія.
Про брак харчів. 35. Якось прийшов келар до цього блаженного, кажучи: “Не матиму чого сьогодні дати братії їсти, бо не маю [з] чого варити”. І каже йому блаженний: “Іди [й] зачекай трішки, молячи Бога. Можливо, потурбується про нас? Якщо ж ні – звариш пшеницю і, змішавши з медом, подаси на трапезі братії. Все ж, понадіймось на Бога, що в пустелі людям непокірним хліб небесний подав та дощ із перепелів. То й нам нині [ще] може харч подати”. Вислухавши це, келар пішов. Блаженний же молився за них Богу непрестанно. І ось, пом’янутому вище боярину Іоану заклав Бог у душу, [і] наповнив [він] три вози припасами: хлібом, сиром, рибою, сочевицею і пшоном, а також медом, і послав блаженному в монастир. Побачивши те, блаженний прославив Бога і каже келарю: “Чи бачиш, брате Федоре? Не може Бог лишити нас, [коли] надіємося на Нього всім серцем. Але йди, зроби сьогодні братії обід багатий, це бо є милість Божа!” І так блаженний радів з братією на обіді веселощами духовними, а сам їв лише хліб сухий та овочі варені без масла, і воду пив – така бо була його звичайна їжа. І ніколи не бачили його смутним чи понурим, коли сидів на трапезі. І Благодаттю Божою світився.
Про милосердя святого Феодосія. 36. І до того ж блаженного одного разу привели зв’язаних розбійників, спійманих у одному з монастирських маєтків, коли хотіли красти. Блаженний же, побачивши їх спутаними і в такій скорботі, розжалобився та просльозився, повелів звільнити їх та дати їм їсти й пити, та по тому повчав їх довго, щоб не кривдили нікого й зла нікому не творили.
Подарував їм по тому доволі потрібного, і так, з миром, відпустив. Вони ж пішли, славлячи Бога й блаженного Феодосія. З тих пір розкаялись і нікому жодного зла не чинили, але вдовольнялися заробленим власною працею.
Таке було милосердя великого отця нашого Феодосія. Якщо бачив жебрака чи каліку, чи сумного кого, чи бідно вбраного, жалів його, і дуже тужив од того, І зі сльозами допомагав йому. І задля того заснував двір біля монастиря свого і церкву збудував в ім’я святого першомученика Стефана, і тут поселив жебраків, і сліпих, і кульгавих, і хворих. І від монастиря подавав їм усе потрібне, віддавав десяту частину всього, що було в монастирі. А ще, кожної суботи посилав віз хліба для тих, хто був у темницях і ув’язненим.
Про пресвітера, що просив вина. 37. Одного дня прийшов до преподобного Феодосія пресвітер з міста, просячи вина для служіння Святої Літургії. Блаженний негайно покликав служителя церковного і повелів налити вина у принесену посудину і дати йому. Той же одказав, говорячи: “Мало [маємо] вина, тільки на два, чи три, чи на чотири дні [служіння] Святої Літургії”. Блаженний же одказав йому: “Вилий усе цьому чоловікові, а про нас Бог потурбується”. Той же пішов і, порушивши повеління святого, влив йому в посудину трішечки вина, лишивши на вранішню церковну службу. Пресвітер же поніс і показав блаженному Феодосію, що так мало йому дано. І, знову покликавши пономаря, говорить йому: “Чи не казав тобі вилити все і не піклуватися про завтрашній день, бо не може Бог лишити церкву цю на ранок без Служби, але ще сьогодні подасть нам вина доволі”. Тоді пішов пономар і вилив усе вино пресвітерові, і з тим відпустив його. А як увечері сиділи по вечірній трапезі, і ось, за пророцтвом блаженного, привезли три вози корчаг із вином, посланих одною жінкою, що вела господарство в домі благовірного князя Всеволода. Побачивши це, пономар той прославив Бога, дивуючись прореченню святого і блаженного Феодосія. Як сказав: “Сьогодні Бог подасть нам доволі вина”, так І сталося.
Про непослух келарів. 38. Одного разу в день пам’яті святого великого мученика Димитрія, в який [він] за Христа смертні муки прийняв, пішов преподобний Феодосій з братією до Димитрівського монастиря . І тут принесли від когось білі хліби з відбірного борошна, які він повелів келарю подати їсти на трапезі для залишеної [в Печерському монастирі] братії. Той же не послухався його, подумки сказавши: “Ранком, коли повернеться вся братія, подам їм їсти на трапезі цей хліб, нині ж монастирський – цій”. Як вирішив, так і зробив. Ранком сіли вони на трапезі, ті ж хліби порізані були. Та блаженний, поглянувши й побачивши такий хліб, покликав келаря [і] запитав: “Звідки такий хліб?” Той же відповів: “Вчора принесені, але тому не подав їх учора, що мало було братії, і вирішив сьогодні всій братії запропонувати на харч. Блаженний же каже йому: “Належало [тобі] не турбуватися про майбутній день, але зробити за моїм велінням, і нині б Господь наш, Який повсякчас про нас піклується, ще більше потурбувався та подав нам усе потрібне”. [І] тут же повелів одному з братів зібрати ті скибки до коша і, понісши на ріку, висипати їх. Того ж [келаря] покарав епітимією за непослух.
Так само вчиняв і коли дізнавався, що якась страва зроблена, а благословіння перед тим не взяте, бо не хотів, аби їло святе стадо харч, що без благословіння зготований і від непослуху походить. Але, як майно враже, наказував – коли в піч палаючу класти, коли ж – у хвилі річкові кидати.
Про непослух заповіді святого. 39. По смерті блаженного отця нашого Феодосія так само сталося дещо від непослуху, і хоча не треба б тут оповідати про те, але [раз] на пам’ять прийшло – додамо [ще] слово до подібного слова. По вигнанні з монастиря преподобного нашого ігумена Стефана, прийняв ігуменство великий Никон. Прийшов час Великого Посту. І першого тижня такого утримання встановлено було преподобним отцем нашим Феодосієм для добрих подвижників, котрі потрудились того тижня, в п’ятницю вживати хліби білі з добірного борошна, та інші, спечені з медом і маслом. Наказав [Никон] келарю зробити за звичаєм, той же не послухався, [і] збрехав, кажучи, що: “Борошна не маю для випічки такого хліба!” Однак Бог не відринув праці та молитов преподобних своїх, не дав знехтувати настанови блаженного Феодосія. Бо коли по святій Літургії пішли вони до пісного обіду, то ще до його початку привезли віз саме такого хліба. Побачивши це, прославила братія Бога і святого Феодосія, дивуючись, як Бог завше піклується про них, подаючи їм усе потрібне, за молитвами преподобного отця і наставника Феодосія. А через два дні наказав келар спекти хліб для братії з того борошна, про яке раніше казав: “не маю”. І коли вже, місячи тісто, заливали у нього окріп, то знайшли у тій воді жабу, що там зварилася, і тим осквернила зроблене в непослусі діло. Бог так зробив для збереження святого стада, щоби, великий подвиг здійснивши святого тижня, не їли такого хліба, але, як враже майно гадом це осквернив Бог, аби надалі стереглися. І нехай не засудить мене ніхто з вас, що це вписав сюди, перервавши оповідь. Бо зробив це, аби зрозуміли [ви]: погано нам будь у чому не слухатися наставника свого, ігумена, бо знаємо – коли щось [і] приховано від нього, то від Бога нічого не є потаємним, і Він скоро заступиться за того, кого поставив нам за старійшину й пастиря, щоб усі слухались того, і за його повелінням усе чинили. Але повернімось до попередньої оповіді про блаженного Феодосія.
Про недостачу масла дерев’яного. 40. Приспіло якось свято Успіння Пресвятої Богородиці, [і] не було дерев’яного масла, аби задля такого дня залити в лампади. Придумав пономар вичавити олії з земного насіння і, її заливши в лампади, запалити. Запитав про те блаженного Феодосія і той повелів зробити, як задумав. [Проте], коли хотів залити ту олію до лампади, то побачив мишу, що, впавши до тої [посудини], мертва плавала там. Тоді, швидко побігши, оповів блаженному, кажучи: “Дуже міцно закрив був посудину ту з олією, і не відаю, яким чином заліз туди гад той і втонув”. Подумав же блаженний Феодосій, що то с Промисел Божий і, картаючи своє невір’я, говорить йому: “Належало б нам, брате, надіятися на Бога, уповаючи, що може подати нам усе корисне, чого потребуємо, а не так безвірно робити негідне. Піди й вилий олію ту на землю, а ми трохи потерпимо, молячи Бога, й Той має подати нам сьогодні дерев’яного масла з надлишком”. Вечоріло, коли хтось із багатих приніс велику корчагу, повну дерев’яного масла, побачивши яку, блаженний прославив Бога, Котрий так швидко почув їхню молитву. Залили в усІ лампади, і ще більше лишилось. І так відсвяткували на ранок Світлий День Пресвятої Богородиці.
Боголюбивий же князь Ізяслав, що воістину гаряче вірував у Господа нашого Ісуса Христа і в Пречисту Матір Його, котрий потім же душу свою поклав за брата свого, за Господнім начерком, як кажуть, надзвичайно любив отця нашого Феодосія і часто приходив до нього і богодухновенними словами насичувався від нього.