Література княжої Русі-України

Києво-Печерський патерик (частина 6)

literatura-ukrajiny-rusi

Києво-Печерський патерик

(частина 6)

Читати “Києво-Печерський патерик” частина 5

Слово 30 (продовження): Велику печаль мала жона, як би себе відомстити за сором. [І ось], посилає до князя Болеслава, таке говорячи: “Сам знаєш, що чоловік мій убитий був на війні, [ходивши] з тобою, ти ж дав мені волю, аби, кого захочу взяла за чоловіка. Я ж полюбила одного гарного юнака з-поміж твоїх полонених і, викупивши, взяла його в дім свій, давши за нього золота багато, і все, що було в домі моєму: золото й срібло, і владу подарувала йому. Він же це все ні за що має. Багаторазово ж і ранами та голодом мучила його. І не достатньо було йому. 5 років закований був у того, хто полонив його, і ось шосте літо перебуває у мене, І чимало катований був мною через непослух, що сам на себе накликав жорстокосердістю своєю. Нині ж пострижений [в чернецтво] якимось чорноризцем. Ти ж, що повелиш із ним сотворити, те сотворю”. Той же повелів їй приїхати до себе й Мойсея привезти з собою. Жона ж прийшла до Болеслава і Мойсея привела з собою, Побачивши преподобного, Болеслав чимало напучував його взяти жону. І не вмовив. І каже до нього: “Хто настільки нечутливий, як ти, котрий такі блага та честь втратив, і віддав себе на гіркі ці муки?! Віднині знай: [вибір] життя та смерті належить тобі – або, волю пані своєї здійснивши, отримаєш від нас честь і велику владу, або, не послухавшись, по багатьох тортурах смерть приймеш”. Говорить же й до жони: “Ніхто із куплених тобою полонених не вільний, але, як пані раба, роби, що хочеш, аби й інші не насмілилися не слухатися панів своїх. І відповів Мойсей: «Що бо говорить Господь: “Яка ж користь людині, якщо і всього світу набуде, чи що дасть за зраду душі своєї?”. Ти ж, що мені обіцяєш славу й честь, яку сам скоро втратиш, і домовина тебе прийме без майна. І ця гидотна жона негідно вбита буде». Так же і було за пророцтвом преподобного. Жона ж, отримавши на нього владу більшу, безсоромно спонукала його на гріх. Одного разу повеліла його насильно покласти на ложї своєму з собою, цілуючи й обнімаючи, але не могла його цісю спокусою навернути на бажане. Каже ж до неї блаженний: “Даремна праця твоя. Не думай бо, що я – божевільний, чи не можу цього діла зробити. Але задля страху Божого тобою гидую, як нечистою”. І, це почувши, жона повеліла йому по сто ран завдавати щодня, наостанок же повеліла йому таємні члени відрізати, говорячи: “Не пощажу його добрóт, аби не наситилися інші його красою”. Мойсей же лежав, немов мертвий, од втрати крові й ледь дихав.

Болеслав же, посоромившись знатності жони й любові давньої, потакавши їй, почав гоніння велике на чорноризців та вигнав усіх зі своїх земель. Бог же скоро відомстив за рабів своїх. Одної бо ночі Болеслав раптово помер, і були заворушення великі по всій Лядській землі, і, повставши, люди побили єпископів своїх, і боярів своїх, як же в “Літописці” описано. Тоді ж і сію жону убили. Преподобний же Мойсей, зцілившись від ран, прийшов до Святої Богородиці в Печерський святий монастир, несучи на собі мученицькі рани і вінець сповідання, як переможець хоробрий Христів. Господь же дарував йому силу на пристрасті. Один бо брат, борений бувши блудом, прийшов, молячи цього преподобного допомогти йому: “і якщо мені, – мовить, – що накажеш – буду цього обіту дотримуватися до смерті”. Блаженний же наставив його: “Та ніколи не промовиш слова жодній жоні за життя свого”. Той же обіцяв із любов’ю. Святий же мав патерицю в руці своїй, бо не міг ходити від тих ран. І цим ударив його в лоно, і негайно омертвіли члени його, і звідтоді не було гиді брату, Це [все] про Мойсея вписано є в житії святого отця нашого Антонія, був бо прийшов блаженний за днів святого Антонія і помер у Господі, в доброму сповіданні, пробувши в монастирі літ 10, а в полоні постраждавши – в кайданах 5 літ, 6-е літо – за чистоту, Пом’януте ж і вигнання ченців у Ляхах, задля постриження преподобного, який [бажав] вдатися Богові, Котрого возлюбив. Це ж вписано до житія святого отця нашого Феодосія. Коли вигнаний був святий отець наш Антоній князем Ізяславом через Варлаама та Єфрема, княгиня його, ляшкою бувши, перестерегла його, кажучи: “Ні думай, ні роби цього. Таке бо сталося колись в землі нашій: з певної причини вигнані були чорноризці за межі землі нашої, і багато зла було в Ляхах”. Задля цього і Мойсея це сталося, як же вище написав. І, що дізнався, те написав про Мойсея Угрина та Іоана Затворника, що судив їм Господь у славу Свою, прославляючи їх задля їхнього терпіння, і дарами чудотворіння збагатив. І Тому слава нині і [повсякчас, і навіки-віків. Амінь].

Про Прохора чорноризця, которий, з молитвою, із трави, що називається лободою, пік хліб, і з попелу сіль [робив].

Слово 31.

Чоловіколюбець Бог на всі часи і літа провидить [долю] роду людського та користь дарує творінням Своїм згідно зі Своїм бажанням. Чекаючи нашого покаяння, наводить на нас: іноді – голод, Іноді ж війни – за неуправство нинішнього властителя. Цим бо навертає Владика наше людське недбальство на добродійство, [змушує] пам’ятати справи негідні, бо, хто робить погані й негідні справи – задля наших гріхів віддані будуть поганим та немилостивим властителям. Але й ті не уникнуть суду: суд бо без милости [належить] немилостивому.

Було бо [це] в дні княжіння Святополкового в Києві. Багато насильства людям вчинив Святополк – доми бо знатні до ноги без вини викорінивши, майно численне відняв. Задля цього попустив Господь поганим силу мати над ним, і були битви численні з половцями, а до того ж і котора була в ті часи, голод сильний і бідність велика в усій Руській землі.

У ті дні прийшов якийсь чоловік зі Смоленська до ігумена Іоана, бажаючи стати монахом, якого і постриг [ігумен], Прохором його назвавши. Цей же, ставши чорноризцем, віддав себе в послух і воздержання безмірне, так, що й хліб у себе відібрав. Збирав лободу і, своїми руками розтираючи, хліб собі робив. І цим харчувався. І такого [харчу] готував на рік, і наступного літа теж заготовляв, так, що достатньо йому було [і] без хліба протягом усього життя свого. І, бачачи терпіння його та велике воздержання, Господь перетворив йому гіркоту ту в солодощі, і по печалі була йому радість, за сказаним: “Увечері буде плач, а ранком – радість”. І задля того прозваний був Лебедником, бо ніколи хліба не попробував, крім проскури, ні овочів ніяких, ні напоїв, але тільки лободу та воду, як про те й вище сказано. Цей же не печалився ніколи, але завжди радісно служив Господові. І не боявся ніколи наближення війни, оскільки було житіє його, як одного із птахів – не набув бо ні маєтків, ні житниць, де зберігав добро своє. Цей [уже] не скаже, як багатий: “Душе, маєш багато доброго, що лежить на багато літ: їж, пий, веселися!”. Іншого бо не мав, крім лободи, але й це готував тільки на наступний рік, кажучи до себе: “Чоловіче! Цієї ночі душу твою заберуть від тебе янголи, а заготовлена лобода кому буде?”. І цей на ділі виконував Господом речене слово: “Погляньте на птахів небесних, що ні сіють, ні жнуть, ні до житниці збирають, але Отець Ваш Небесний харчує їх”. Це ревно роблячи, сей преподобний Прохор легко обходив місця, де росла лобода, та звідтіля на своїх плечах, як на крилах, [її] в монастир приносячи, собі на їжу готував: на незораній землі несіяний харч був для нього. Голод же великий настав і голодна смерть чигала на всіх людей, блаженний же справи своєї дотримувався, збираючи лободу. Його побачив якийсь чоловік, як збирав лободу, [і] почав і той збирати лободу: для себе і своїх домашніх, аби тим прохарчуватися в голодний час. Цей же блаженний більше помножив [збирання] лободи на харч, і більшу працю собі творив у ті дні, збираючи таке зілля, як же і раніше казав, і своїми руками розтираючи, робив хліб та роздавав бідним і тим, що від голоду знемагали. Багато тоді до нього приходили в голодний час – він же всім роздавав, і всім солодким здавався [той хліб], ніби з медом був, і дехто не так хотів хліба, як від рук цього блаженного сотворений із дивовижного зілля скуштувати. Кому бо давав з благословінням, то світлим і чистим здавався, і солодкий був хліб; коли ж хто брав потай, відчував, що хліб, — як полин. Один бо з братів таємно вкрав хліба, [аби] без того повеління з’їсти, І не міг їсти, оскільки став у руках його, як полин, і гірким здавався у надміру. І так ставалося багато разів. Соромився ж, [і] від сорому не міг повідати блаженному про свій гріх. Голодним же буріли, і не мігши терпіти потреби природної, бачачи смерть перед очима своїми, прийшов до Іоана-ігумена, оповідаючи те, що сталося, [і] пробачення просячи за свій гріх. Ігумен же, не повіривши сказаному, повелів іншому братові це сотворити: потай хліба взяти, аби достеменно зрозуміти, чи справді так є. І принесений був хліб, і вийшло так само, як і оповідав брат, який украв. І не міг ніхто скуштувати його через гіркоту. Коли ж цей [хліб] ще був у руках його, послав ігумен попросити хліба. “Та з його рук, — каже, — візьміть, а йдучи від нього, і другий хліб украдіть”. Ці ж принесли. Вкрадений хліб перед ними змінився і був, немов земля, гіркий, як і перший; а хліб, взятий із рук його, — був світлим і ніби мед. І, як відбулося це чудо, прославився цей муж повсюди, і багатьох прогодував голодних, і багатьом на користь був.

Коли Святополк з Давидом битву почали за Василькову сліпоту, якого осліпив Святополк, послухавши Давида Ігоревича, — з Володарем і самим Васильком, і не пустили купців із Галича, ні лодій із Перемишля – не було солі по всій Руській землі. Такі неуправства були, до того ж і грабунок беззаконний, як і пророк каже: “З’їдають людей своїх замість хліба, Господа не закликаючи”. І можна було бачити тодішніх людей у великій печалі, і знемогли [вони] від голоду та війни – і не мали ні пшениці, ні навіть солі, аби чимось нестачу перебути. Блаженний же Прохір тоді, маючи [вже] келію свою, і зібравши безліч попелу з усіх келій, [так], що не знав про те ніхто, роздавав це тим, хто приходив, і всім була чиста сіль, молитвами його. І скільки роздавав, стільки помножувалося. І нічого не брав [за те], але дарма всім подавав – скільки хто хотів. І не лише монастиреві доволі було, але й миряни до нього приходили, досхочу беручи потрібне сім’ям своїм. І видимо занепадало Торжище, монастир же був повний тими, хто приходив по сіль, І цьому позаздрили продавці солі, [оскільки] не вдалося отримати бажаного. Думали собі в ті дні багатства великого набути на солі. На їхній [превеликий] жаль, що дорого продавалося – по дві голови за куну, нині ж – по 10 [збували], і ніхто не брав. І усі продавці солі, зібравшись, прийшли до Святополка і натравили на мниха, кажучи: “Прохір, чернець Печерський, забрав у нас багатство велике – дає сіль безборонно всім, хто до нього приходить, ми ж збідніли”. Князь же, бажаючи їм догодити, інше про себе намислив: аби існуючий заколот серед них пригасити, собі ж багатства набути. Цей задум маючи в голові своїй, обговорив зі своїми радниками велику ціну солі, яку, взявши у мниха, сам продавати буде. Тоді заколотникам тим обіцяв, говорячи: “Задля вас пограблю чернеця”, а сам маючи на думці набуття багатства. Цим же бажаючи трохи вгодити їм, [натомість] же велику перепону їм творячи. Заздрість бо не дає [себе] пересилити, аби корисне [будь-кому] сотворити. Посилає ж князь, аби взяли сіль усю у мниха. Привезена ж була сіль. І прийшов князь із тими заколотниками, які намовили [його] на блаженного, бажаючи бачити її. І всі побачили очима своїми попіл! Довго ж дивувалися: “Що, кажуть, — це буде?” І не знали, що думати. Бажаючи ж достеменно побачити, що буде [з] цією справою, [князь], проте ж, повелів його зберегти до 3-х днів, аби зрозуміти істину. Одному ж повеліли скуштувати, і виявився попіл на вустах його.

Приходило ж, зазвичай, безліч народу [до Печерського монастиря], бажаючи взяти солі у блаженного, і, побачивши пограбування старця, поверталося з порожніми руками, проклинаючи того, хто сотворив це. Блаженний же каже їм: “Коли викинута буде, тоді, пішовши, розбирайте її”. Князь же, тримавши її до 3-х днів, повелів поночі висипати її. Як висипаний був попіл, і негайно перетворився на сіль. І її побачивши, міські жителі, прийшовши, розібрали сіль. І як це дивовижне чудо сталося – вжахнувся винуватець насильства: не міг приховати [тієї] речі, оскільки усі міські жителі його свідками були. І почав досліджувати, що сталося. Тоді оповіли князеві іншу річ, яку сотворив блаженний, годуючи лободою безліч народу, і в устах їхніх хліб солодким бував; деякі ж взяли одну хлібину без його благословіння, і виявився [той], мов земля, і гіркий, ніби полин в устах їхніх. Це почувши, князь засоромився скоєного, і пішов у монастир до ігумена Іоана та покаявся йому. Був бо спершу ворогував із ним, оскільки [ігумен] викривав його зажерливість до багатства й насильства. Схопивши його, Святополк до Турова ув’язнив, і якби Володимир Мономах за нього не заступився, — [там би й лишався]. Злякавшись же втручання того, Святополк швидко повернув із честю ігумена до Печерського монастиря.

Задля цього чуда вельми полюбив [князь] монастир Святої Богородиці [Печерський] та святих отців Антонія і Феодосія. Чорноризця ж Прохора звідтоді вельми шанував і блажив, знаючи, що той воістину рабом Божим е. Перед Богом присягся з того часу не сотворити насильства нікому. Ще ж, і це слово потвердив до того [Прохора] князь: “Якщо я, за промислом Божим, раніше від тебе відійду зі світу цього, — ти своїми руками в домовину поклади мене, аби цим явилася на мені незлобивість твоя. Якщо ж ти раніше від мене преставишся й підеш до Непідкупного Судді, то я на плечах своїх до печери внесу тебе, щоби задля того Господь подав мені прощення за численні сотворені мною перед тобою гріхи”, І, це сказавши, пішов од нього.

Блаженний же Прохір багато літ прожив у доброму сповіданні, богоугодному, чистому й бездоганному житії. По цьому розхворівся святий, князь же на війні був. Тоді святий послання посилає до нього, говорячи: “Наближається час відходу мого з тіла; коли хочеш – прийди; прощення отримаєш і здійсниш обіцянку свою, аби отримати воздаяння від Бога. І своїми руками покладеш мене в домовину. Нині бо чекаю твого приходу, якщо ж пробавишся, і я відійду – не так вийде тобі на війні, як коли прийдеш ти до мене”, І, це почувши, Святополк негайно розпустив воїнів і невдовзі прийшов до блаженного. Преподобний же, чимало повчивши князя про милостиню та про майбутній Суд, і про вічне життя, і про безкінечні муки; давши йому благословіння й прощення [гріхів], і, цілувавши весь почт княжий, підніс руки догори і віддав душу [свою Богу]. Князь же взяв [тіло] святого старця і поніс його до печери, і своїми руками в домовину поклав.

І по похованні блаженного пішов на війну, і велику перемогу отримав над безбожними агарянами, і полонив усю землю їхню, і привів їх до своєї землі. Це бо була проречена преподобним, Богом дарована перемога в Руській землі. І звідтоді Святополк, коли ходив на рать чи на лови, приходив до монастиря з подякою поклонитися Святій Богородиці і гробу Феодосієву, і заходив у печеру до святого Антонія і блаженного Прохора, і, всім преподобним отцям поклонившись, ішов своєю дорогою. І добре жило Богом опікуване князівство його. Сам свідком бувши, ясно сповідував чудеса та знамення преславного Прохора й інших преподобних, і з ними та отримають всі милість во Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава з Отцем і зі Святим Духом, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Про преподобного Марка Печерника, повелінь якого мертві слухалися.

Слово 32.

Наслідуемо ми, грішні, писання про давніх святих: що їх [давні автори] виклали, з великим трудом розшукавши в пустинях, горах та проваллях земних. Одних бо самі бачили, [про] інших же чули. Життя та чудеса, і справи богоугодні преподобних мужів описали, і інше, що чули раніше про попередніх [святих] – житія ж, і чудеса, і діяння, що є патериком, який же уклавши, оповіли про них ті духовні слова, що ними ми нині, читаючи, насолоджуємося. Я ж, недостойний, ні розуму істинного не досяг, і нічого ж такого не бачив, але згідно з почутим – розказаним мені преподобним єпископом Симоном – це написав до твого отецтва. І ніколи не обходив святих місць, ні Єрусалима [не] бачив, ні Синайських гір, аби з того що додати до оповіді, як тим зазвичай прикрашаються хитрословесники. Мені ж не можна тими [далекими землями] похвалитися, а тільки тим святим монастирем Печерським, і його святими чорноризцями, тих житієм і чудесами, які, поминаючи, радію, жадаю бо і я, грішний, тих святих отців молитви.

Звідсіля бо початок покладу оповіді про преподобного Марка Печерника.

Жив бо цей святий Марко у печері, і при ньому перенесений був святий отець наш Феодосій з печери до Святої й Великої Церкви [Печерської]. Цей же преподобний Марко чимало ходів у печері своїми руками викопав, на своїх плечах землю виносячи, і дні та ночі трудився на справу Божу. Викопав же і багато місць для поховання братії, і нічого за це не брав, але коли хто сам що давав йому – жебрущим роздавав.

Одного разу копав, за [своїм] звичаєм, і, втомившись, знеміг – залишив місце вузьким та нерозширеним. Прилучилося ж того дня одному братові хворому до Бога одійти, і не було іншого місця [для поховання], крім того, вузького. Принесений же був мертвий до печери і ледве його поклали через тісноту. Лаяла братія Марка, оскільки не могли мертвого приготувати, ні масла на нього возлити, бо місце було вузьке. Печерник же, смиренно всім кланяючись, говорив: “Вибачте мене, отці, через неміч не закінчив”. Вони ж ще більше докоряли, дозолюючи йому. [Тоді] Марко каже мертвому: “Оскільки вузьке с місце се, сам, брате, окропися та, взявши масло, вилий на себе”. Мертвий простяг руку, трохи зігнувся, взявши масло, полив себе хрестоподібно: на груди й на обличчя; посудину ж віддав. Сам же перед усіма приготувався [і], лігши, [знову] помер. І коли це чудо сталося – пройняв від того всіх страх і трепет!

По тому інший брат, багато хворівши, помер. Котрийсь із друзів, його губкою обтерши, пішов до печери, бажаючи бачити місце, де має поховати тіло друга, і запитав [про те] блаженного цього. Відповів йому преподобний Марко: «Брате, іди, скажи братові: “Почекай до ранку, доки викопаю тобі місце, і тоді одійдеш у спокій іншого життя”». Брат же, котрий прийшов, каже йому: “Отче Марку, я і губкою обтер тіло його мертве, кому мені велиш говорити?!” Марко ж знову каже: “Це місце, як бачиш, не закінчене. Велю тобі, аби пішов і сказав померлому: “Брате! Говорить тобі грішний Марко: перебудь цей день [на світі сьому], доки приготую тобі місце на покладення і пришлю по тебе”. Брат же, котрий приходив, послухав преподобного, [і] пішов до монастиря, і знайшов усю братію, [яка вже] належний спів над ним відправляла. І, ставши біля мертвого, каже: “Брате! Говорить тобі Марко, що нема готового місця для тебе. Але зачекай ще до ранку”. І здивувалися всі словам його. Коли ж сказав те брат перед свідками – негайно відкрив очі мертвий, і душа його повернулась в нього, і пробув день той і всю ніч, відкриті маючи очі, але нічого нікому не говорячи. Назавтра ж брат той, котрий приходив раніше, пішов до печери, бажаючи побачити, чи готове місце. Каже до нього блаженний: «Піди й кажи померлому: “Говорить тобі Марко: лишай життя це тимчасове і переходь до вічного, бо е ось місце, вготоване тобі на прийняття тіла твого. Віддай же Богові дух твій, тіло ж твоє зі святими отцями покладене буде тут, у печері”». Прийшов же брат, все те розповів ожилому, і той негайно закрив очі свої і віддав дух – перед усіма, котрі прийшли відвідати його. І з честю був покладений у вищеназваному місці в печері. І цьому чуду всі дивувалися: як [за] словом блаженного ожив мертвий, і потім [за] повелінням [його] преставився.

Також інших двоє братів було в тому ж великому монастирі Печерському, поєднаних з молодості любов’ю сердечною: єдину думку мали й єдину волю до Бога. Ці попросили блаженного Марка, аби їм влаштував місце спільне, аби тут обидва покладені були, коли Господь повелить. Пройшло чимало часу, і Феофіл, старший брат, відлучився [кудись із монастиря] у справах, молодший же розхворівся і пішов до життя [вічного] спокою. І покладений був на вготованому місці. Через декілька днів повернувся Феофіл [і], дізнавшись про брата, жалів за ним вельми і, узявшії з собою кількох [братів], прийшов до печери, бажаючи бачити померлого, де і на якому місці покладений був. Побачивши, що того покладено на вищому місці [вготованому для старшого брата], гнівався і нарікав багато на Марка, говорячи: “Чому поклав його [тут]? Адже я старший од нього є. Ти ж поклав його на моєму місці”. Печерник же, муж смиренний, поклонився йому і каже: “Пробач мені, брате, согрішив перед тобою”. І, це прорікши, говорить померлому: “Брате, встань, дай місце непомерлому брату, сам же ляж на нижньому місці”. І тут негайно, [за] словом преподобного, на очах усіх присутніх устав мертвий і ліг на нижньому місці. І всі бачили чудо страшне й жаху виповнене. Тоді ж брат, котрий нарікав і сварився на блаженного через покладення брата, припав до ніг Маркових, говорячи йому: “Отче Марку! Согрішив [я], посунувши брата з місця! Молю тебе, повели йому, аби знов ліг на своє місце”. Блаженний же каже йому: “Господь забрав ворожнечу між нами. Це сотворилося через нарікання твоє, аби не мав увік ворожості до мене. Але й тіло бездушне виявляє любов до тебе, віддаючи тобі й по смерті [честь] старійшинства. Належало б, аби [ти] не вийшов звідсіля, а, своє стрійшинство відстоявши, нині тут покладений був, Але оскільки не готовий [ти] на відхід [зі світу цього], то йди, потурбуйся про свою душу, а через декілька днів сюди принесений будеш. Бо мертвих піднімати – Боже діло є, я ж – чоловік грішний. Цей же, [хоча] й мертвий, боячись твого дозолення, та докорів твоїх мені не стерпівши, залишив тобі півмісця спільного, для обох вас вготованого. Бог бо може підняти його, я ж бо не можу казати померлому: “встань” і по тому “ляж на вишньому місці”. Заборони йому ти: кажи, тоді тебе послухає, як же і нині”. Це почувши, Феофіл засмутився дуже від страшних слів Маркових, і думав, що тут негайно упаде мертвим, не знаючи, чи й дійде до монастиря.

І, прийшовши до своєї келії, заплакав невтішно. Роздав же все своє [майно], аж до нижньої сорочки, лишень залишив собі одну свиту й мантію. І чекав часу смертного. І ніхто не міг втішити його гіркого плачу, і ніколи ніхто не міг змусити смачного харчу попробувати. Бо [коли] день наставав, говорив собі: “Не знаю, чи доживу до вечора”, [коли] ж ніч приходила, плакався, говорячи: “Що робитиму? Не знаю, чи й доживу до ранку? Багато бо з тих, які вставали – вечора не досягли, і [ті], котрі на ложах своїх лягли – не встали з лож своїх: то тим більше [це стосується] мене, який вість про близьку смерть отримав од преподобного!” І молився Богові зі сльозами дарувати йому час на покаяння. І так творив повсякдень, морячи себе голодом, молячись і плачучи. І повсякчас чекав останнього дня і часу смертного, чекав відлучення від тіла. І настільки плоть свою стончив, аж і всі суглоби порахувати можна було. Чимало [братів] хотіло втішити його, але тільки до більших ридань спричинили. І згубив цей від того великого плачу зір.

І так перебував протягом усього життя свого у великому воздержанні, Богові догоджаючи добрим життям. Преподобний же Марко, дізнавшись про час свого відходу до Господа, покликав Феофіла і каже йому: “Брате Феофіле!

Прости мені, оскільки запечалив тебе на багато літ! Ось бо вже відходжу зі світу цього. Молися за мене. Я ж, якщо отримаю сміливість [перед Богом] – не забуду тебе. [І] та сподобить нас Господь невдовзі зустрітися в місці отців Антонія і Феодосія”. Феофіл же з плачем відповів тому, говорячи: “Отче Марко! Чому мене лишаєш? Чи візьми мене з собою, чи даруй мені прозріння!” Марко ж йому каже: “Брате, не печалься [тим], оскільки задля Бога осліпнув очима тілесними, але духовними на розуміння Того прозрів єси. І я був, брате, винуватцем твого осліплення: пророкував тобі смерть, бажаючи душі твоїй користь сотворити і зверхні твої думки до смирення привести: серця бо журні та смиренні Бог не зневажить”. Феофіл же каже йому: “Бачу, отче, що задля гріхів моїх упав би перед тобою, [і] помер у печері, коли мертвого підняв, але Господь задля святих твоїх молитов дарував мені життя, чекаючи мого покаяння. Нині ж прошу у тебе: або з тобою відійду до Господа, або даруй мені прозріти”. Марко ж каже: “Не потрібно тобі бачити малочасний цей світ. Проси у Господа, аби там побачити Славу Його, ні смерті не бажай – прийде бо, якщо й не захочеш. Але ось буде тобі знамення твого відшестя: за три бо дні до свого преставлення прозрієш, [і] так до Господа відійдеш, і там побачиш Світло безкінечне й Славу невимовну”. І, це промовивши, блаженний Марко преставився в Господі, і покладений був у печері, де сам собі викопав [місце]. Феофіл же ще більше плакати став і рану в серці мав через відсутність зору, і проливав джерело сліз, яке ще більше помножилося.

Мав же посудину, і коли молився, [й] приходили йому сльози – ставив посудину й над нею плакав. І наповнив її за багато літ сльозами: повсякдень бо чекав проречення преподобного. Коли ж зрозумів свою, в Бозі, смерть – молився Богові старанно, [аби] прийнятим бути задля сліз його перед Ним. І, піднявши руки догори, почав молитися, таке говорячи. Молитва. “Владико Господи, чоловіколюбче Ісусе Христе, мій Царю Пресвятий, [Котрий] не хоче смерті грішникам, але чекає навернення, знає немічність нашу; Утішителю Благий, здоров’я – хворим, грішникам – спасіння, знеможеним – укріплювач, тим, хто падає- підняття! Молю Тебе, Господи, в час цей вияви мені, недостойному, милість Свою! І вилий благоутробності Твоєї невичерпні витоки, аби не спокуситися мені від вишніх князів митарств, і не оволоділи вони мною задля молитв угодників Твоїх, великих отців наших Антонія і Феодосія, і всіх святих, які від віку вгодили Тобі. Амінь.” І тут негайно хтось прекрасний став перед ним і каже до нього: “Добре помолився, але чому печалишся марнотою сліз?” І взяв посудину, набагато більшу від тої, виповнену пахощів, немов миро благовонне: «Це, — каже, — твої сльози, які в молитві Богу вилив від [чистого] серця, [але] котрі рукою чи рушником, чи одягом витер, чи на землю впали з очей твоїх. І це все зібрав у цій посудині й зберіг, велінням Творця нашого, і нині посланий є повідати тобі радість, і весело підеш до Нього. Той бо каже: “Блаженні, хто плаче, оскільки” втішаться”». І, це сказавши, невидимий став для нього. Блаженний же Феофіл покликав ігумена й оповів йому появу янгола і сказане [ним], і посудини дві показав йому: одна виповнена сльозами, [вміст] іншої [ж] був кращим від найкращих благовонь, – які й повелів вилити на тіло своє [по смерті]. Сам же на третій день до Господа пішов. І його достойно поклали в печері біля Марка Печерника, помазавши з посудини янголової, аж уся печера виповнилася пахощами; і слізну посудину на нього виливши, аби той, хто сіяв із сльозами, пожав снопи своєї радості. “[Хто] плакався бо, — сказано, – кидаючи насіння своє, ті во Христі втішені будуть”. Йому ж слава з Отцем і зі святим Духом нині [і повсякчас, і навіки-віків. Амінь].

Про святих преподобних отців Феодора та Василія.

Слово 33.

Як же, — за сказаним, — нестяжання — мати всього благого, так же й корінь та матір всього поганого – сріблолюбство, Як же каже Лествичник: “Той, хто любить збирати майно, такий задля голки до смерті трудиться, а той, котрий не любить майна, той Господа возлюбить і заповіді Його збереже. Такий збирати майна не буде, але розтратить благоліпно, всім злиденним подаючи, як же Господь каже в Євангелії: “Людина, якщо не відречеться усього сущого, – не може бути Моїм учнем”. Послідовником цих слів був Федір: облишив бо [все] мирське та багатство роздав жебракам. І став мнихом, і добре підвизався на добродійство. За повелінням ігуменовим жив у печері, котра називається Варязькою, і в тій багато літ жив у воздержанні.

І йому приніс враг остуження [духа] й печаль немалу через майно, роздане [колись] жебракам. Оглядаючи довгі літа [прожиті в монастирі], й [відчуваючи] знемогу плоті своєї, незадоволений він був монастирським харчем. Спокусу бо ту враг йому приніс, він же не помислив про себе, ні пом’янув сказаного Господом: “Не турбуйтеся про ранок: що їмо, чи що п’ємо, чи у що одягнемося. Погляньте ж краще на птахів небесних, бо ні сіють, ні жнуть, а Отець наш Небесний харчує їх”. Не раз бентежив його враг, у відчай бажаючи привести задля бідності [і] колишнього багатства, відданого убогим. І багато днів про те думав, потьмарений врагом задля нестатків, і своїм друзям скорботу свою ясно оповідаючи.

Один же з-поміж найдосконаліших, на ім’я Василій, того ж монастиря мних, каже йому: «Брате Федоре, молю тебе, не погуби воздання свого. Якщо майна хочеш – все, що маю, дам тобі, лишень ти кажи перед Богом: “Все, що роздав – твоя буде милостиня”, і ти не печалитимешся, взявши майно своє [назад]. Але гляди, чи потерпить це Господь?» Те почувши, Федір дуже злякався гніву Божого. Чув бо від того [про] покуту, яка здійснилась у Константиновому граді задля покаяння, з приводу золота, що в милостиню роздане [було]: як [винний], упавши посеред церкви, помер, усе втративши-золотом бо життя погубив. Це до серця прийнявши, Федір плакався за своїм гріхом і блажив брата, який звільнив його від такої недуги [духовної]. Про таких бо каже Господь: “Якщо хто виведе з недостойного до достоїнства – немов вуста Мої є”. І звідтоді постала велика любов між ними.

Цей же Федір, який належно дотримувався Заповідей Господніх і угодне Йому робив, був великою печаллю для диявола, що не зумів його спокусити багатством. І знову озброюється противний [Богу], й іншу біду на погибель тому виставляє. Василій бо відправлений був ігуменом [з монастиря] на деяку виправу, і враг отримав належний час для своєї зломудрості, перебравши подобу того брата. І входить до печерника, попередні корисні [слова] промовляючи; “Федоре, як ти нині поживаєш? Чи відстала від тебе рать бісівська, чи ще підступи творить любов’ю до майна, наводячи на пам’ять розданий маєток?” Не зрозумів Федір, що то біс є, думаючи, що брат йому це говорить. І відповів йому блаженний: “Твоїми, отче, молитвами, нині добре мені є. Тобою утверджений бувши, не дослухаюсь до бісівських думок. І нині, коли щось велиш – із радістю сотворю І слухатимусь тебе, оскільки велику користь набув [для] душі твоїми настановами”. Біс же, облудний брат, набув сміливості – оскільки [Федір] не пом’янув Господа Бога. І каже йому біс: “Іншу пораду даю тобі, якою спокій отримаєш, і невдовзі воздаяння набудеш. [Чув бо від інших, що є у цій печері скарб варязький – незліченна безліч золота й срібла, в землі захована з давніх давен. І ніхто його не здобув і донині. І якщо його попросиш у Бога] – дасть тобі золота і срібла безліч. І не давай же входити до себе нікому, ні сам не виходь із печери своєї”. Печерник же обіцяв [так зробити]. Тоді пішов від нього біс. І невидимо думки насилав йому пронозливий про скарб, щоб сподвигнути його на молитву – просити у Бога золота, аби, якщо отримає – як милостиню роздав. І ось побачив [Федір] увві сні біса, світлого і прикрашеного, немов янгола, що показував йому скарб у печері. І бачив це Федір багато разів. Минуло чимало днів, [доки] прийшов на вказане місце і, почавши копати, знайшов скарб – золота й срібла безліч, і посудини безцінні. І в той час знову приходить біс в образі брата і мовить печернику: “Де с скарб, даний тобі? Той бо, що явився тобі, сказав мені: безліч золота й срібла дано тобі по твоїй молитві”. Федір же не хотів йому показати скарбу. Біс бо це явно печернику говорив, таємно ж йому думки вкладав, аби, взявши золото, пішов у іншу землю. І говорить: «Брате Федоре, чи не казав тобі: невдовзі воздаяння отримаєш, Той бо відповів: “Якщо хто залишить дім чи маєтки, чи майно для Мене – у стократ отримає, і життя вічне успадкує”. І ось у руках твоїх багатство – роби з ним усе, що хочеш». Печерник же каже: “Задля того просив у Бога [це], аби, якщо мені дасть, те все в милостиню роздав. Тому й дарований мені [скарб]”. Супостат же говорить йому: “Брате Федоре, гляди, аби знову враг не стужив тебе через роздавання, як було раніше. Але дано це тобі замість розданого тобою убогим. Велю тобі, аби, взявши це, пішов у іншу землю й там набув маєтків, яких бажаєш. Можеш бо й там спастися І звільнитися від бісівських підступів. І по своєму відшесті [від світу цього] маєш дати [те майно] кому захочеш, і задля цього поминання тобі буде”. Федір же йому каже: “То чи не погано [вчиню], коли, залишивши світ і все, що в ньому, і пообіцявши Богові тут життя своє закінчити – в печері цій, а нині втікачем стану і мирянином? Якщо ти хочеш, аби в монастирі жив – все, що скажеш, те сотворю”. Біс же, а облудний брат, каже: “Приховати не зможеш скарбу – дізнаються якось і забране буде [те все у тебе]. Але, прийми мою пораду, яку тобі даю. Якби це не було бажано Богові, то не дарував би тобі [того], і мені про те [не] звістив”. Тоді печерник, повіривши [бісові] як братові, [став] готувати свою втечу з печери, припасши воза та скриню, в яку скарби збере, аби піти куди захоче, за повелінням бісівським, [який хотів] вчинити йому зло своїми підступами, щоби відлучити від Бога і святого місця – від Дому Пречистої [Богородиці] й преподобних отців наших Антонія та Феодосія. Бог же, не бажаючи загибелі жодному з цього святого місця, і того спас молитвами святих своїх.

В той час повернувся Василій, який перше порятував печерника од думок поганих, із доручення ігуменового. Прийшов він до печери, бажаючи бачити брата, який жив у ній, і каже до нього: “Федоре-брате, як у Бозі живеш нині?” Здивувався Федір запитанню, мовленому так, ніби довгий час не бачилися, і говорить йому: “Вчора і повсякдень завше був [ти] зі мною і повчав мене. А оце йду [звідсіля], як ти велиш мені”. Василій же мовить: «Кажи мені, Федоре, що маєш на увазі, говорячи: “вчора і повсякдень завше був зі мною і повчав мене”? Чи не бісівська мара то є? І не потаї від мене, Бога ради». Федір же з гнівом каже йому: “Що ти мене спокушаєш, і для чого бентежиш душу мою, одного разу так мені говорячи, іноді ж – інакше. І котрому слову вірити?” І так прогнав [брата] від себе, сказавши йому слова жорстокі. Василій же, все це вислухавши, пішов до монастиря.

Біс же знову в образі Василевому прийшов до нього і каже йому: “Погубив тебе, брате, окаянний розум. Не пам’ятаю зла твого, котре від тебе цієї ночі прийняв. Але ось, піди швидко [звідсіля] цієї ночі, взявши набуте”. І, це сказавши, біс відійшов од нього.

Коли ж настав день, знову прийшов Василій до нього, взявши з собою декого з-поміж старців. [І] каже печернику: “Цих привів як свідків, що три місяці минули [відтоді], як із тобою не бачився, і [лишень] третій день перебуваю в монастирі. Ти ж кажеш: “учора і повсякдень”. Це є якесь бісівське дійство. Але тому, котрий приходить [в образі моєму], не давай розмовляти з тобою, доки молитву не сотворить, і по тому зрозумієш, що бісом є”. Сотворив же молитву запретительну, святих покликавши на допомогу, і пішов до своєї келії, утвердивши печерника. Біс же з того часу не смів явитися печернику, і зрозумів Федір спокусу диявольську, І звідтоді всякого, хто приходив до нього, спочатку помолитися змушував, і лише по цьому розмовляв із ним.

І з того часу укріпився на врагів, І розумів хитрощі їхні, і Господь звільнив його від уявних звірів, і не був рабом їхнім, як це стасться з багатьма, хто перебуває в пустелі чи в печерах, чи в затворах, живучи відлюдно. Великої підтримки потребують, аби не загинути від бісів, як і цього хотіли погубити, але вибавив його Господь. Знайдений же скарб, викопавши яму глибоку і туди поклавши, засипав, так, що з того часу і донині ніхто не знає, де заховане є.

Сам же вдався до тяжкої роботи, аби, без діла бувши, не дати знову місця в собі ліності, і від того [аби не] народилась безстрашність [перед Богом], і знову тої ж сміливості біси [не] набули. Поставив же в печері жорна і звідтоді почав працювати на святу братію: із засіку пшеницю брав і ту своїми руками молов, протягом усієї ночі без сну перебуваючи, трудячися в роботі й молитві. Назавтра ж до засіку борошно віддавав і знову брав жито. І так протягом багатьох років творив, працюючи на святу братію, і полегшення було слугам. І не соромився такої роботи, але молив Бога повсякчас, аби відняв у нього пам’ять сріблолюбства. І Господь звільнив його від такої недуги, аж навіть не думав той про золоте багатство, і срібло мав за багно.

Минуло багато часу, він же в такій роботі та злигоднях завзято трудився. Келар, знаючи, як [Федір] трудиться. одного разу, як привезено було жито із маєтків, послав до нього в печеру 5 возів, аби не барився, приходячи брати зерно. Цей же, зсипавши жито до посудин, почав молоти, співаючи Псалтир напам’ять. Скоро, втомившись, ліг, бажаючи трохи відпочити. І ось раптом загриміло, й почали жорна [самі] молоти. І, зрозумівши, що [то] бісівська дія була, встав блаженний і почав старанно молитися Богові. І каже голосно: “Запрещає тебе Господь, вселукавий дияволе!” Біс же, не перестаючи, молов жорнами. Федір же далі каже: “В Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, що скинув вас із небес і віддав на поталу своїм угодникам, велить тобі мною, грішним, не припиняти роботи, доки не змелеш усе жито, аби й ти попрацював на святу братію”. І, це сказавши, став молитися. Біс же не смів не послухатись і змолов жито все до світанку – 5 возів борошна. Федір же звістив келареві, аби прислав по борошно. Здивувався келар дивовижному чуду, що 5 возів протягом одної ночі змолото. І вивіз із печери 5 возів борошна, також і інші 5 возів додалося борошна. І про те дивне чудо, [яке] сталося тоді, й нині оповідають. Збулося бо сказане в Євангелії: “І біси слухаються вас в Ім’я Моє”. Сказано бо [там також]: “дав вам владу наступати на змію і на скорпіонів, і на всю силу вражу…”. Хотіли бо біси настрашити блаженного, а набули собі рабські кайдани, аж кричали вони до того: “[Ноги нашої] не буде тут!”

Федір же і Василій домовились богоугодно між собою, аби ніколи думок своїх не таїти один від одного, але від них звільнитися і обсудити, за Божою радою. Василій до печери переселився.

[За якийсь час] Федір, задля старості [задумав] із печери піти, бажаючи келію собі поставити на старому дворі. Був бо тоді спалений монастир, і плоти пригнано до берега на будівництво церкви та всіх келій, і повізники найняті були возити [колоди] на гору, Федір же, не бажаючи бути тягарем для інших, сам на собі почав носити дерево. І що виніс Федір для будівницва келії своєї, [те] біси, капостячи, скидали з гори: цим хотіли прогнати блаженного. Федір же каже: “В Ім’я Господа Бога нашого, Котрий повелів вам у свиней увійти, велить вам мною, рабом своїм, щоби все дерево, яке є на березі, на гору винесли, аби не трудилися слуги Божі, і з нього збудували Дім Молитви Святій Владичиці нашій Богородиці та келії собі вготовили. [І] та [аби ви] перестали капості їм чинити і знали, що є Господь на місці цьому!” Тої ночі біси, не перестаючи, носили деревину із Дніпра на гору, доки не лишилося внизу жодної колоди, 3 цього збудували церкву і келії – дахи та підлоги – [все], що потрібно було всьому монастирю. Назавтра ж встали повізники І поїхали на берег, бажаючи возити дерево, і жодної [колоди] не знайшли на березі, бо всі були на горі: [і] те все в одному місці скидано, але все окремо – з чим чому бути разом: дах; і окремо – підлога; і окремо – келійний дуб, який незручно носити через довжину, але все на горі знаходилося. Здивувалися всі, хто бачив і чув, оскільки те, що здійснилося – понад людську силу. Це багатьом іновірним здається неправдою – задля величі чуда. Але свідки цього прославили Бога, що творить предивні чудеса задля Своїх угодників, за сказаним Господом: “Не радійте, що духи вас слухаються, радуйтеся ж більше, що імена ваші написані на Небесах”. Все це зробив Господь во славу Свою, задля молитв святих отців наших Антонія і Феодосія.

Біси ж, не [хотіли] терпіти наруги. Адже колись невірні шанували [їх], і поклонялися, і вважали богами, нині ж угодниками Христовими зневажені й принижені й збезчещені, і, як раби куплет, працюють, і дерево носять на гору, і від людей відігнані, боячись заборони преподобних – всі бо спокуси їхні Василієм та Федором викриті. Біс, бачачи себе людьми приниженим, кричав: “О, злі й люті мої вороги, не відступлюся, ні спочину, до смерті вашої боротимусь із вами!” Не знав диявол, що [лиш] більших вінців випросить їм. І навів на них поганих людей – погубити їх. І які напрягли лук свій, річ гірку, і зброя їхня увійшла до сердець їхніх, як [про те] далі скажемо. І наймити ж та повізники підняли крамолу на блаженного [Федора], просячи плати своєї, говорячи так: “Не знаємо, яким чародійством повелів цьому дереву на горі стати”. І неправедний суддя взятку взяв від них і повелів їм з преподобного відплату взяти, так сказавши: “Та поможуть тобі біси платити, якщо тобі служать”, і не чекаючи за це осуду Божого, оскільки той, хто неправедно судить – сам засудженим буде.

І знову борець [з людиною] – диявол – воздвиг нещастя на преподобних. Знайшов одного з-поміж княжих радників, лютого та жорстокого, лихого норовом і справою, і всією негідністю [своєю]. Приходить до того боярина біс в образі Василевому, оскільки знайомий був йому Василій, [і] говорить боярину таке: “Федір, — каже, — який був у печері до мене, знайшов скарб – золота і срібла безліч, і посуд безцінний. І з усім тим хотів тікати до іншої землі. Я ж утримав його, і він нині юродствує: бісам велить молоти і з берега дерево носити на гору – і виходить по його. І скарб береже до часу, аби, від мене втаївшись, із ним піти, куди захоче. Ви ж нічого [того] не знайдете”. І боярин, те почувши від біса, І думаючи, що Василієм є, привів його до князя Мстислава Святополковича. Біс же те розповів князеві, і більше від того, каже: “Швидко його схопіть і скарб відберіть. Коли ж не дасть – то ранами загрожуйте йому і муками. Коли ж і [по тому] не дасть – піддайте його тортурам великим. Коли ж і тоді не дасть – мене покличте, і я викрию його перед усіма вами, і місце покажу, де заховано скарб”. І цю подавши їм злу пораду, біс пішов з очей їхніх.

Вранці ж князь, як на лови чи на якогось воїна сильного, сам їхав з багатьма воїнами і, захопивши блаженного Федора, привів його в дім свій. І спершу ласкаво запитав його: “Отче, повідай мені, чи знайшов скарб? Поділю його, — каже — з тобою, і будеш батьком батькові моєму й мені”. Був бо Святополк у Турові. Федір же каже: Так, знайшов, і нині є захований у печері”. Князь же запитує: “Чи багато, – отче, [там] золота й срібла, і посуду, і ким, як чував, те заховане було?” Федір же каже: “В житії святого Антонія оповідається, [що] варязькою поклажею є, оскільки посуд латинський. І тому Варязькою печера зветься й донині. Золота ж і срібла [там] безліч”. Князь же запитує: “Чому не віддаси [його] мені сину своєму? Собі ж візьми, скільки хочеш”. Федір же відповідав: “Я з того, що велиш мені взяти, не потребую нічого. Не потрібно мені це, бо я – вільний від цього. Не пам’ятаю [де скарб], а то все вам повідав [би], оскільки ви раби його, я ж – вільний від цього” І тоді князь гнівно наказує слугам: “Цього мниха, що не захотів милості моєї, велю закувати по руках і ногах, і протягом трьох днів не давати [йому] хліба й води”.

І знову питає [святого]: “Скажи, [де скарб!”. Федір же мовить: “Не відаю, де заховав його”. Князь же повелів його мучити так жорстоко, аж і власяниця змокріла від крові. І по цьому повелів його в диму великому повісити, і прив’язати його вверх ногами, і вогонь розвести. Тоді багато хто дивувався терпінню мужа: як у росі, в полум’ї перебував, але навіть власяниці його вогонь не торкнувся. І дехто з присутніх там оповів про Федорові чудеса, І, вжахнувшись, князь запитує ченця; “Чому губиш себе і не віддаси скарбу, який нам належить?” Федір же каже: “Воістину тобі кажу: молитвою брата мого Василія тоді врятований був, коли знайшов [його], і нині відняв Господь пам’ять сріблолюбства у мене, і не пам’ятаю, де заховав його”. Князь же швидко послав у печеру по святого Василія. Той же не хотів іти, і примусом привели його з печери. Князь же каже йому: “Все, що повелів мені сотворити цьому злодієві – сотворив. Тебе ж хочу замість батька мати”. Василій же запитує: “Що ти повелів сотворити?” Князь же мовить: “Що ти мені повідав про скарб? Цей же не розповів, [де він], і мучив [я] його”. І відповів Василій: “Пізнав [я] підступи злого біса, що спокусив тебе, і на мене набрехав та на цього преподобного. Мене бо ніхто не бачив, аби я виходив із печери своєї [протягом] 15 літ”. Таж усі присутні кажуть: “При нас казав [те] князеві”. Василій же каже: “Всіх вас біс спокусив, і я не бачив ні князя, ні вас”. І розгнівався князь, і повелів бити його немилосердно. І, не стерпівши викриттів та буйний бувши від вина, розізлившись, схопив стрілу й поранив Василія. І коли стрелив у нього, Василій же вирвав стрілу з тіла свого й кинув її князеві. І каже: “Цією стрілою сам вражений будеш”. Що й сталося, за пророцтвом його.

І повелів князь нарізно ув’язнити їх, аби ранком мучити тяжко. І тої ночі обоє померли в Господі. Дізнавшись про це, братія [Печерська] прийшла, взяла тіла мучеників та поховала їх із честю в печері Варязькій. Де підвизалися, там і покладені були в закривавлених власяницях. І донині тіла [їхні] цілі є: чого не торкнувся вогонь – як зотліти може?!

Невдовзі ж сам Мстислав застрелений був у Володимирі на заборолах, за пророцтвом Василієвим, б’ючись із Давидом Ігоревичем. І тоді, впізнавши стрілу свою, якою застрелив Василія, каже: “Це помираю нині через преподобних Василія і Федора!”

Та збудеться сказане Господом: “кожен, хто піднімає меч – від меча помре”, оскільки, беззаконно вбивши, і сам беззаконно вбитий був. Ці ж мученицький вінець отримали во Христі Ісусі Господі нашому, Йому ж слава з Отцем і зі Святим Духом нині і повсякчас [і навіки-віків. Амінь].

Про преподобного Спиридона Проскурника та про Алімпія Іконописця.

Слово 34.

Кожна нелицемірна душа, яка не має в собі лукавства, ні підступу в серці — свята є. Хто щирим є до Бога та людей — такий не може согрішити перед Богом, тим більше ж — не захоче. Як посудина Божа й житло Святого Духа. Від того освячується душа й тіло, і розум, за сказаним Господом: “Я ж і Батько [Мій] до нього прийдемо і обитель у ньому сотворимо”; “Вселюсь бо, — каже, — в нього, ходитиму, і буду їм Богом, ті будуть Мої люди”. Апостол же: “Брати, ви є з Церкви Бога Живого, і Дух Святий живе у вас”. Такі, на землі по-янгольськи поживши, на небесах із іншими [святими] довіку радіють: як же бо в житті невідлучні були від тих, так і по смерті з ними веселяться, як у кінці скажемо про це.

Цей бо преподобний Спиридон був невіглас словом, але не розумом, не з міста бо прийшов у чернецтво, а з якогось села. І сприйняв страх Божий в серце своє, і почав учитися книгам, і вивчив весь Псалтир напам’ять.

За повелінням же ігумена Пимена Постника пік проскури, і з ним брат один, на ім’я Никодим, однаковий з ним розумом і звичаями. Добре послужили в пекарні впродовж довгих літ, чисто і бездоганно роблячи своє діло. Блаженний Спиридон, відтоді, як прийшов до пекарні, не змінив свого подвигу та праці духовної, але свою роботу здійснював із всіляким благоговінням і зі страхом Божим, жертву чисту від своєї праці приносячи Богові. Плід же вуст його — жива і словесна жертва — від нього приносилась за всіх і за все до Всемогутнього Бога: непрестанно бо Псалтир співав І той повсякдень до кінця [доспівував], — чи дрова рубаючи, чи тісто місячи, — а все безперестанку це в устах мав.

І [коли] цей одного разу повсякденну роботу здійснював із звичайним благоговінням, прилучилося цьому блаженному розпалити, як і завжди, піч для випікання проскур, і від полум’я вогняного загорівся дах будинку. Він же, взявши мантію свою, закрив устя печі. Свиті ж своїй зав’язав рукави і, її взявши, побіг до колодязя, і наливши туди води, швидко побіг [назад], кличучи братію, аби погасили піч і будинок. Братія ж, збігшись, побачила дивовижну річ, оскільки не витекла вода зі свити, [і] нею погасив [святий] силу вогненну.

Багато старання потрібно, аби згадати і похвалити і блажити всіх, хто у Господі помер тут, у блаженному цьому монастирі Печерському. Давидовими [словами] говорячи: “Радійте, праведні, в Господі! Праведним належить похвала! Добре співайте Йому з вигуками на десятиструнному псалтирі!”. Не від першого бо на десять часу Господу молилися, і Тому вгодне творили, але з юнацьких років Богу себе віддали, і багато літ прожили, і в добрій старості до Господа відійшли, і ні жодного дня і часу правила свого не змінили. Посаджені бо в Домі Божої Матері — розквітнуть у дворах Бога нашого, і ще помножаться у старості маститій, як же і цей блаженний.

Преподобний Алімпій відданий був батьками своїми на навчання Іконописанню — коли бо грецькі іконописці з Цареграду волею Божою і Пречистої Його Матері силоміць приведені були писати церкву Печерську, в дні благовірного князя Всеволода Ярославовича, за преподобного ігумена Никона, як же про них сказано в посланні Симоновому: показав Бог і сотворив чудо страшне в церкві Своїй. Майстри бо мозаїкою Вівтар викладали, і Образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці й Пріснодіви сам зобразився. Всі ж ці всередині Вівтаря були й клали мозаїку, Алімпій же допомагав їм і вчився. І бачили всі дивне та страшне чудо: подивились вони на образ, і ось раптом засвітився образ Владичиці нашої Богородиці й Пріснодіви Марії яскравіше від сонця! І, не мігши дивитися, упали ниць, вжахнувшись. І [по тому] трохи підвели голови, бажаючи побачити чудо. Аж ось із вуст Пречистої Богородиці вилетів голуб білий і полетів угору до образу Спасового і там зник. Ці ж усі дивились, чи вилетів із церкви, і знову голуб вилетів із вуст Спасових і полетів по всій церкві, до кожного святого підлітаючи, одному на руки сідав, іншому — на голову. [Нарешті], злетівши додолу, сів за іконою чудотворною Богородичною намісною. Ті ж, що внизу стояли, хотіли зловити голуба і, приставивши драбину, [піднялися нагору]. І не знайшли ні за іконою, ні за завісою. Оглянувшись навколо, і не бачачи, де заховався голуб, стояли всі, дивлячись на ікону. І ось знову перед ними вилетів голуб із вуст Богородиці й полетів угору — до образу Спасового. І закричали тим, що стояли наверху [на драбині]: “Ловіть!” Вони ж простягли руки, бажаючи його зловити. Голуб же знову влетів до вуст Спасових, звідки був вийшов. І ось знову світло, яскравіше від сонця, осяяло тих, осліпивши погляди людські. Ці ж упали ниць і поклонилися Господові. Серед них же був і цей блаженний Алімпій, який бачив дію Святого Духа, що [повсякчас] перебуває в тій святій і чесній церкві Печерській.

Коли бо закінчили її розписувати, тоді блаженний Алімпій пострижений був за ігумена Никона. Добре навчився мистецтву іконописному — ікони писати умів прекрасно. Цей же мистецтву захотів навчитися не задля багатства, а задля Бога це творив — працював бо, скільки потрібно було ігумену та всій братії, яким писав ікони. І за це нічого не брав. Якщо ж коли не мав діла собі цей преподобний, то, взявши в борг золота й срібла, які потрібні для ікон, працював для тих, кому заборгував, і віддавав ікону за такий борг. Часто ж просив друзів своїх, аби, якщо в церкві де бачили старі ікони, то йому приносили. І, їх обновивши, ставив на своїх місцях. Все ж це сотворив, аби не байдикувати, оскільки святі отці повеліли монахам рукоділля мати і великою [справою] це перед Богом уставили, як же каже Апостол Павло: “Мені і тим, хто зі мною, послужили руки мої, і ні в кого дарма хліба не їв”. Так і цей блаженний Алімпій на три частиш розділяв [дохід від] рукоділля свого: одну частину — на святі ікони, а другу частину – на милостиню жебракам, а третю частину — на потреби тіла свого. І так творив із року в рік, повсякдень не даючи собі спокою: поночі співав та молився, як день же наставав — займався своєю справою. Без роботи ніхто його ніколи не бачив; але і від збору церковного задля роботи не відлучався ніколи. Ігумен же за велике його добродійство й чисте життя поставив його священиком, і [святий] в тому чині священства добре й богоугодно перебував. Один Із київських багатіїв хворів на проказу і багато лікований волхвами та лікарями, [навіть] і в іновірних людей шукав допомоги, й не отримав [одужання], але тільки погіршення зажив, І один із його друзів змусив його йти до Печерського монастиря й молити деяких отців, аби помолилися за нього. Той же приведений був до монастиря, ігумен повелів напоїти його з колодязя святого Феодосія, голову ж та обличчя йому помазали [тою водою]. І негайно скипів увесь гній за зневіру його, так, що втекли всі від смороду. Він же повернувся додому, плачучи й нарікаючи, І не виходив звідти багато днів через сморід, і говорив друзям своїм: “Вкрив сором обличчя моє, чужим став братам моїм, і нерідним — для синів матері моєї, оскільки не з вірою прийшов до святих Антонія і Феодосія”. І [так] перебував, повсякдень чекаючи смерті. І по тому одного разу, опам’ятавшись, обдумав свої гріхи і, прийшовши до преподобного Алімпія, покаявся йому. Блаженний же говорить йому: «Чадо, добре сотворив еси, сповідавши Богові гріхи свої переді мною, недостойним. Каже бо пророк Давид: “Виповім свої беззаконня Господові, і Той відпустить нечестя серця мого”». І, чимало повчивши його про спасіння душі, взяв вапницю, і художньою фарбою, якою ікони писав, обличчя його пофарбував і струпи гнійні замазав, і цим до першої подоби та доброго вигляду повернув. Привів його до Божественної Церкви Печерської, дав йому причаститися Святих Таїн та повелів умитися водою, якою священики вмиваються. І тут негайно спали його струпи і зцілився [від хвороби своєї]. Побачте розум блаженного, Христу бо уподобився: як же Господь прокаженого зцілив і повелів йому показатися священикам і принести дарунок за очищення його, так і цей святий — уникаючи величання. Як же і Христос сліпого зцілив, але повелів йому йти до Силуамової купелі вимитися, так і цей блаженний наперед фарбою прикрашає образ, засмерджений невірою, вшановує ж і служителів Божих, аби й ті стали разом із ним співучасниками чуда. Водою ж того обмивши, не лише від тілесної прокази очистив, а й від душевної. Всі дивувалися швидкому його зціленню. Правнук же того зціленого за очищення того обкував золотом кивот над Святою Трапезою. Каже ж преподобний АлІмпій: «Братіє! Послухайте сказане: “Не може раб на двох панів працювати”. Так же і цей наперед став рабом врага через чарівництво, наостанок же прийшов до Бога, зневірився бо раніше у спасінні своєму. Хвороба — проказа — напала на нього через його невіру. “Просіть бо, — каже Господь, — і не просто просіть, а з вірою просіть, і отримаєте”. Коли ж покаявся перед Богом, і мене свідком зробив, — Скорий на Милість його обдарував».

І пішов зцілений додому, славлячи Бога й Пречисту Матір, Котра Того породила, і преподобних отців наших Антонія та Феодосія, і блаженного Алімпія. Це бо новий нам Єлисей, що Неомана Сиріянина від прокази зцілив.

Інший якийсь чоловік – христолюбець із того ж міста Києва — церкву собі поставив і захотів сотворити церкві на прикрашення великі ікони — 5 Деїсуса і дві намісні. Цей же христолюбець дав срібло двом монахам [із] монастиря Печерського, аби домовилися з Алімпісм, [і] заплатили йому скільки захоче. Ці ж мнихи нічого не казали Алімпієві, а взяли від мужа скільки хотіли. По певнім часі христолюбець послав до мнихів [спитати], чи не готові його ікони. Ті ж сказали: “Ще золота вимагає”. І знову взяли у христолюбця золото й потратили. І ще раз обмовили святого, сказавши: “Ще просить стільки ж, скільки взяв”. Той же христолюбець із радістю дав. І невдовзі знову чорноризці кажуть: “Іще Алімпій стільки ж вимагає.” Христолюбець же каже: “Якщо і вдесятеро попросить, то дам, лиш благословіння його хочу й молитви, і справи рук його”. Алімпій же нічого не знав про зроблене тими мнихами. Присилає [нарешті] чоловік [той] дізнатися, чи написані ікони. Ті ж чорноризці звістили йому, так говорячи: “Алімпій взяв золота й срібла надміру, а не хоче писати ікон твоїх”. Христолюбець же той прибув до монастиря з великим почтом, і пішов до ігумена Никона, бажаючи пожалітися на преподобного Алімпія. Ігумен же, покликавши його, каже: “Брате, що це за неправда була від тебе синові нашому? Не раз вимагав плати, коли маєш звичай безплатно писати”. Блаженний же відповідає: “Отче чесний! Знає твоя святість, що ніколи не лінився в справі цій. Нині ж не знаю, про що говориш”. Ігумен же каже: “Три ціни взяв за сім ікон”. І ось, на викриття йому повелів принести дошки іконні [та] покликати монахів, котрі брали плату, аби судилися з ним, і викрили його. Послані ж побачили ті ікони написаними надзвичайно красиво, і принесли їх до ігумена. Побачивши, всі здивувалися та вжахнулися, і з трепетом уклякли, на землю впавши, і поклонилися Нерукотворному Образу Господа нашого Ісуса Христа й Пречистої його Матері, і святих його. І пішов великий поголос про те всім містом Києвом. Прийшли ж ті два мнихи, які обмовили блаженного, не знаючи про те, [що сталося], нічого, і почали сперечатися з Алімпієм, так мовлячи: “Три ціни взяв, Ікон [же] не пишеш”. Відповіли ж усі тим, кажучи: “Ось нині ікони Богом написані є!” Ці ж, побачивши, вжахнулися чуду.

Ті ж чорноризці, що обікрали монастир, викриті були, і, все здобуте втративши, вигнані були з монастиря Печерського. Але й так свої погані [справи] не облишили, поширюючи брехні про блаженного, і всім говорячи: “Ми самі написали ікони, господар же їхній не захотів дати нам плату. І таке вигадав, аби залишити нас без заробленого: збрехав про ікони, ніби Богом написані є, а не нами зображені”. І так наставляли народ, який приходив подивитися на ті [ікони], й хотів їм поклонитися. Ці ж забороняли. І люди повірили мнихам, які оббрехали блаженного Алімпія.

Але Бог прославляє святих своїх, як же Господь каже в Євангелії: “Не може місто заховатися, стоячи на верху гори, й не запалюють світильника і ставлять під посудину, але – на свічнику, аби світив усім, хто проходить”. Так же не втаїлося і добродійне житіє цього преподобного Алімпія. Дійшло ж і до князя Володимира чудо з іконами. Було ж так: волею Божою від пожежі згорів Поділ увесь, і та церква, в якій були ікони ті, згоріла. І по пожежі знайдені були сім Ікон цілими, а церква вся погоріла. І, це прочувши, князь пішов побачити чудесні ікони, за одну ніч написані за Божим велінням. І прославив Творця всіх, що здійснює преславні чудеса молитвами угодників своїх Антонія й Феодосія. Взявши ж одну ікону — Святу Богородицю — Володимир послав її до града Ростова, в тамтешню церкву, яку сам сотворив, де й донині стоїть – сам її бачив. І ось що при мені сталося в Ростові: церква та завалилася, а ікона неушкодженою лишилася й перенесена була до дерев’яної церкви, яка [невдовзі] згоріла під час пожежі, Ікона ж та [знову] неушкоджена була, навіть сліду вогню на собі не маючи.

Читати “Києво-Печерський патерик” частина 7

Читати тексти творів літератури княжої Русі-України.