Києво-Печерський патерик – це збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, складена у XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У Києво-Печерскьий патерик включений лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем’янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона за підтримкою, щоб також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев’ятьох докладених до послання “словах”. Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Згодом Полікарп погодився записувати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців. Крім листування до найдавнішої редакції Патерика XIII ст. Існує кілька редакцій Києво-Печерського патерика, кожна з яких відрізняється принципами добору матеріалу і системою компонування творів.
Києво-Печерський патерик
Патерик Києво-Печерський, [який оповідає] про створення церкви, аби дізналися всі, що самого Господа промислом і волею, і його Пречистої Матері молитвою та бажанням сотворилася і завершена була боголіпна, небу подібна Велика Церква Богородична Печерська, [заснована] архимандритом усієї руської землі, якого є Лавра, святого і великого отця нашого Феодосія.
Благослови, отче
Слово 1.
Був у землі варязькій князь Африкан, брат Якуна Сліпого, який загубив, тікаючи, золоте корзно, б’ючись із військом [своїм] на боці Ярослава з лютим Мстиславом. І в цього Африкана було два сини: Фріанд і Шимон. По смерті ж батька їхнього вигнав Якун обох братів із землі їхньої. Прийшов Шимон до благовірного князя нашого Ярослава, котрий, його прийнявши, в честі тримав і дав його синові своєму Всеволоду, аби був старшим у нього; отримав же [той] велику владу від Всеволода. Причина ж такої любові його до святого того місця була така. За благовірного і великого князя Ізяслава в Києві половці прийшли на руську землю літа 6576 (1168). І пішли троє Ярославичів назустріч їм: Ізяслав, Святослав і Всеволод, [котрий] мав при собі і цього Шимона. Коли прийшли вони [перед тим] до великого і святого Антонія [Печерського] задля молитви та благословіння – старець відкрив неложні свої вуста і ясно провістив їхню майбутню погибель. Сий же варяг, упавши до ніг старця, молив, аби вберегтися йому від такої біди. Блаженний же каже йому: “О, чадо! Безліч помруть від гостроти меча, і втікаючи від ворогів ваших, ви принижені та зранені будете й у воді потопитеся. Ти ж, врятувавшись, тут маєш, зрештою, похований бути – у церкві, яка має бути збудована”.
Коли ж були вони на Альті, зійшлися обидва війська і, гнівом Божим, переможені були християни й тікали вони. Розігнані були і воєводи з безліччю воїнів. Коли ж зійшлися, тут же і Шимон лежав поранений серед них. Поглянув угору, на небо, і побачив церкву превелику, яку вперше бачив на морі, і згадав [тут] мову Спасову і каже: “Господи, вибави мене від гіркої сеї смерті молитвами Пречистої Твоєї Матері і преподобних отців Антонія та Феодосія!” І тут негайно якась сила взяла його з-помІж мертвих, і негайно зцілився від ран, і всіх своїх знайшов цілими та здоровими.
Повернувшись назад, прийшов до блаженного Антонія, і оповів йому річ дивовижну, так кажучи: «Батько мій Африкан зробив хреста і на ньому зобразив Богомужню подобу Христову, розписану фарбою, новозображену, якій латини поклоняються. [Розп’яття було] величиною близько 10 ліктів. І, його вшановуючи, батько мій одягнув на стегна його золотий пояс вагою 50 гривень та вінець золотий на голову його. Коли ж вигнав мене Якун, дядько мій, із землі моєї, я зняв пояс із Ісуса і вінець із голови Його і почув голос від образа, що звертався до мене і казав мені: “Ніколи не одягай цього на себе, чоловіче, а віднеси на вготоване місце, де будуватиметься церква [в ім’я] Матері Моєї преподобним Феодосієм, і йому в руки віддай, хай висить над Жертовником Моїм!” Я ж од страху впав, оціпенівши, немов мертвий, а вставши, швидко зійшов на корабель. Коли ж пливли ми, розігралась велика буря, аж усі ми вже не гадали вижити, і почав [я] кричати: “Господи, прости мене! Бо через той пояс, якого взяв од Твого образу, загибаю нині!” І побачив церкву в небі, і думав, що то за церква. І був нам з висоти голос, який мовив: “Має вона сотворитися преподобним в ім’я Божої Матері, і в ній ти будеш похований”. І, як бачив, зміряв її тим золотим поясом. І розміром та висотою вона – 20 завширшки, 30 завдовжки, а 30 у висоту. Стіни ж з верхом – 50. Ми усі прославили Бога і втішилися радістю великою, звільнившись од гіркої смерті. Таж і донині не відав, де має бути створена церква, показана мені: на морі й на Альті, коли був при смерті, доки не почув із твоїх чесних вуст, що тут мені похованому бути, в церкві, яка має бути збудована». І, вийнявши, дав пояс золотий, кажучи: “Ось міра і початок. Цей же вінець та буде повішений над Святою Трапезою”.
Старець же, похваливши Бога за те, сказав варягові: «Чадо, від сьогодні не наречеться ім’я твоє “Шимон”, але “Симон” буде ім’я твоє». Покликавши блаженного Феодосія, Антоній каже: “Симоне! Оцей хоче воздвигнути таку церкву”. І дав йому пояс та вінець.
І звідтоді [Шимон] велику любов мав до святого Феодосія, даруючи йому майно численне на розбудову монастиреві.
Одного разу цей Симон прийшов до блаженного і, по звичайній бесіді, каже святому: “Отче, прошу в тебе одного дарунку!” Феодосій же каже до нього: “О, чадо, чого просить твоя велич од нашого смирення?” Симон же каже: “Величного, і вище сил моїх хочу я від тебе дарунку”. Феодосій же каже: “Знаєш, чадо, убозство наше, що іноді й хліба не маємо на денний харч. Іншого ж не відаю, що й маю”. Симон же говорить: «Коли захочеш, подаси мені. Можеш бо, за даною тобі від Господа, Який назнаменував тебе преподобним, благодаттю. Коли бо знімав вінець із голови Ісусової, Той мені сказав: “Неси на вготоване місце, і віддай до рук преподобному, який будує церкву Матері Моєї”. І ось тому прошу тебе, аби дав мені слово, що благословить мене душа твоя, як за життя, так і по смерті твоїй та моїй». І відповів святий: “О, Симоне! Вище сили прохання [твоє]. Та, якщо побачиш: відійшов я од світу цього, і, по моєму відшесті, цю церкву в порядку, і уставлене здійснюється в ній – зрозумієш, що маю дерзновення до Бога; нині ж не знаю, чи прийнята буде моя молитва”. Симон же каже: “Од Господа засвідчено мені [те], сам бо з пречистих вуст Святого Образу чув про тебе; і тому молю тебе: помолися за мене, грішного, та за сина мого Георгія, і [аж] за останніх роду мого, як і за своїх чорноризців”. Святий же обіцяв: “Не за цих лише молюся, але за [всіх], хто любить місце це святе заради мене”. Тоді Симон поклонився до землі й каже: “Не піду, отче, від тебе, доки письмово [про те] не звістиш мене”. Змушений його любов’ю, преподобний пише так, промовляючи молитву: “Бо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…”, що і донині таку молитву вкладають померлому в руку, і звідтоді повелося такий запис вкладати [до рук] померлим, перше бо ніхто не робив таких речей на Русі.
Пише ж [Феодосій] і сіє в молитві: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царствіє це і воздаватимеш кожному за діла його. Тоді, Владико, і раба Свого Симона та Георгія сподоби одесну Тебе стати в Славі Твоїй і чути благий Твій Глас: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте вготоване вам від початку світу”.
І мовить Симон: “Кажи, до того ж, отче, аби відпустилися гріхи батькам І ближнім моїм”. Феодосій же звів руки свої і каже: “Та благословить тебе Господь від Сиону, і узрите блага Єрусалиму в усі дні життя вашого, і до останніх роду вашого”.
Симон же прийняв молитву і благословення од святого, ніби якісь перла безцінні в дарунок.
Бувши спершу варягом, нині ж, Благодаттю Христовою – християнином [став], навчений святим отцем нашим Феодосіем, облишив латинську буєсть і істинно увірував у Господа нашого Ісуса Христа з усім домом своїм, [який налічував] близько 3000 душ, і з ієреями своїми, задля чудес святих Антонія і Феодосія.
І сий Симон перший похований був у тій церкві. Відтоді син його Георгій велику любов мав до того святого місця. І був посланий Володимиром Мономахом до суздальської землі сей Георгій. Дав же йому [князь] на руки і сина свого Георгія. По багатьох літах сів Георгій Володимирович у Києві, тисяцькому ж своєму Георгієві, як батькові, передавши область Суздальську.
Слово про прихід майстрів церковних із Царгорода до Антонія та Феодосія
Слово 2.
То це вам, брати, оповім інше дивовижне і преславне чудо про ту Богообрану церкву Богородичну. Прийшло з Царгорода четверо майстрів церковних, мужів вельми багатих, у Печеру до великого Антонія та Феодосія, кажучи: “Де хочете закласти церкву?” Вони ж відповіли їм: “Де Господь місце нарече!”. Ті ж кажуть: “Коли ж пророкували смерть свою, [чому ж], місця не призначивши, стільки золота дали нам?”. Антоній же і Феодосій скликали всю братію і звернулись до греків із запитанням: “Істинно розкажіть, що було?”. Ці ж майстри кажуть: «Вранці, на сході сонця, коли ми ще спали у себе вдома, прийшли до кожного з нас вродливі скопці, кажучи: “Зве вас цариця до Влахерни!”. Ми ж пішли, взявши з собою друзів та родичів своїх, і разом усі зійшлися, й усі слова Богородиці чули, й усі свідками були. І побачивши [в церкві] царицю, оточену безліччю воїнів, поклонилися їй. А вона говорить до нас: “Хочу побудувати собі церкву на Русі, в Києві, і велю вам [це зробити]. Візьміть золота собі на три літа.” Ми ж, поклонившись, кажемо: “О, пані царице, в чужий край одсиласш нас. До кого там прийдемо?” Вона ж відповідає: “Посилаю до сих, Антонія і Феодосія”. Ми ж питаємо: “То чого ж, пані, на три літа даєш нам?! Через цих подаси нам на їжу та на все потрібне. Сама ж придумаєш, чим нас обдарувати”. Цариця ж каже: “Сий, Антоній, тільки поблагословивши, відходить од світу цього навіки, а Феодосій – на друге літо по ньому одійде до Господа. Ви ж візьміть скільки треба золота, а вшаную вас тим, чого не може дати ніхто: дам вам [те], про що вухо не чує, і на думку людині не спадає. Прийду й Сама дивитись церкву і в ній хочу жити”. Дала ж нам мощі святих мучеників: Артемія і Полієкта, Леонтія, Акакія, Арефи, Якова [та] Федора, кажучи нам: “Сіє покладіть в основу”. Взяли золота, скільки потребували. І сказала до нас: “Вийдіть назовні і побачте розміри [її]!” І побачили церкву в повітрі, і, повернувшись, поклонились їй, і питаємо: “О, пані, а яке ім’я [дати] церкві?”. Вона ж відповіла, що “в Своє Ім’я хочу назвати”. Ми ж не посміли її запитати, яке це ім’я. Вона ж сказала: “Богородична буде!”, і дала нам ту ікону, “це намісна та буде!”, — мовивши. Поклонившись їй, пішли додому, несучи цю ікону, яку взяли з рук Цариці».
Тоді всі прославили Бога, і Ту, що Його породила. І відказав Антоній: “О, чада, ми ніколи не покидали краю цього”. Греки ж клятвенно твердили, що «[не лише] од ваших рук золото взяли перед багатьма свідками, а й до корабля з ними вас провели. І по від’їзді вашому [ще] місяць пробули, збираючись у путь. А сьогодні десятий день, як покинули Царгород. Запитали у Цариці про розмір церкви, [а вона й] каже нам: “За міру поклала пояс Сина Мого, за Його велінням”».
І одказав Антоній: “О, чада, великої благодаті Христос сподобив вас, бо ви є вершителями Його волі. Вродливі скопці, котрі кликали вас – пресвятії Янголи, а Цариця, яка [була] у Влахерні – сама Пресвята, Чиста і Непорочна Владичиця наша Богородиця і Пріснодіва Марія, Котра Сама явилася вам, і її воїни, що стояли там – безплотні Янгольські Сили. Наші ж подоби і подання вам золота, Бог знає, як Сам сотворив і зводив [того] для своїх рабів. Благословенний прихід ваш, і добру супутницю маєте, сію чесну ікону Госпожину. І та віддала вам, як обіцяла, [те], що вухо не чує і на думку людині не спаде: того ніхто не може дати крім Тої й Сина її, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, чий пояс і вінець від варягів принесений був, мірою виявившись ширини й довжини, та висоти тої пречесної церкви: голос такий із неба прийшов од Велеліпної Слави”.
Греки ж зі страхом поклонилися святим, і кажуть: “Хочемо побачити місце церкви”. Антоній же і каже: “Три дні будемо молитись і Господь явить нам”.
І тієї ночі, як молився він, явився йому Господь, кажучи: “Отримав ти Благодать переді Мною”. Антоній же мовить: “Господи, коли отримав Благодать перед Тобою, то [нехай] буде по всій землі роса, а на місці, яке велиш освятити, хай буде сухо”. Назавтра знайшли сухим місце, де тепер церква стоїть, а по всій землі роса. Другої ж ночі так само помолившись, каже: “Хай буде вся земля суха, а на місці святому – роса”. І, пішовши, знайшов таке. Третього ж дня, ставши на місці тому, помолився і благословив місце [те], і зміряв золотим поясом ширину й довжину. І, звівши руки до неба, сказав Антоній голосно: “Послухай мене, Господи, послухай мене! Щоб зрозуміли всі, що Ти хочеш цього!”. І зразу спав вогонь із небес, і спалив усі дерева та тернину, і, росу висушивши, просіку сотворив, подібну до рову. Ті ж, що були зі святим, упали, як мертві.
І звідти початок тої Божественної церкви.
Слово про те, коли заснована була церква Печерська
Слово 3.
Заснована ж була сія божественна церква Богородична в літо 1073. У дні благовірного князя Святослава, сина Ярославового, який своїми руками почав рів копати, стала будуватися церква ця. Христолюбивий князь Святослав дав ще 100 гривень золота на допомогу блаженному. І міру поклали золотим поясом, за тим голосом, який був почутий з небес на морі. В житії бо святого Антонія це ширше знайдеш. З Феодосієвого ж житія всім відомо, як стовп вогняний являвся – від землі до небес, іноді ж як хмара, іноді – як дуга від верху церкви на сіє місце. Багато разів і ікона переходила – янголи її несли на місце, яке мало бути [місцем для церкви]. Що ж чудесніше є од цього? Прочитав бо книги Старого і Нового Завіту – ніде таких чудес не знайдеш про святі церкви, як про цю. Від варягів і від самого Господа нашого Ісуса Христа та Чесної Його І Божественної, і Людської подоби, і святої Глави Христової вінець [було взято]. І благозвучний глас чули від Христової подоби, [що] велів нести на вготоване місце І Того поясом відміряти, за небесним голосом, [скільки нарахували], коли бачена була перед закладенням.
Також від греків ікона прийшла з майстрами, і мощі святих мучеників під усіма стінами покладені були, де і самі намальовані є над мощами по стінах.
Належить похвалити раніш померлих благовірних князів і христолюбивих боярів, і чесних мнихів, і всіх християн православних [похованих тут ?]. Блаженний і треблаженний, хто сподобився покладений [тут] бути, великої благодаті і милості від Господа достойний буде, молитвами Святої Богородиці і всіх святих. Блаженний і треблаженний, хто сподобився записаний [тут у поминання бути], оскільки звільнення прийме гріхів і Воздання небесного не втратить. “Радійте бо, — сказано, — і веселіться, бо імена ваші написані є на Небесах”: церква бо ця Богові любіша од Небес. І Та, Котра Його породила, зволила її сотворити, як обіцяла у Влахерні майстрам, так сказавши: “Іду бачити церкву, і в ній хочу жити”. Добре бо і дуже бадьоро упокоїтися покладеним у святій її і Божественній церкві. І якої слави та похвали досягне покладений в ній і записаний у поминальні книги, аби перед Тої очима поминатися завше!
І ще вам, любимі, запропоную слово на утвердження ваше. Що може бути гірше, ніж від такого світла відпасти і пітьму любити, і себе відлучити [від] Богонареченої церкви; ніж залишити Богом створене й шукати сотвореного людьми шляхом насилля та грабунку, аж саме волас на свого творця!
Цієї ж [церкви] засновник, і мудрець, і художник, і творець – Бог, який вогнем Божества свого попалив речі тлінні: дрова й гори, і шлях, рівний Дому Матері Своєї [пробив] на перенесення [монастиря] рабів своїх. Розумійте, брати, основу і початок її: Отець звище благословив росою і стовпом вогняним, і хмарою світлою; Син міру дарував Свого пояса, бо і дерево здавалося живим, Божою силою діючи; Святий же Дух вогнем нематеріальним яму викопав на будівництво фундаменту. І на цьому камені сотворив Господь церкву сію, і ворота пекла не переможуть її. Ще ж і Богородиця на 3 літа золота дала майстрам, і Свого Пречесного образу ікону дарувавши, од якої чудеса численні здійснюються, її намісною поставила.
Слово про прихід писців церковних до ігумена Никона із Царгорода.
Слово 4.
І ще [одне] дивовижне чудо повім. Прийшли з того ж Богохранимого града Костянтинового до ігумена Никона писці іконні, кажучи: “Постав рядпя нам, бо хочемо з тобою судитися: нам показували малу церковку, і її [розписувати] підрядились перед багатьма свідками. А ця церква занадто велика. Ось, візьміть ваше золото, а ми повернемося до Царгорода!” І відказав ігумен: “Які з себе були ті, котрі найняли вас?” Писці ж описали вигляд та образ, і імена [назвали] Антонія та Феодосія! І каже їм ігумен: “О, чада! Не можу вам показати їх, бо ще десять років тому пішли зі світу цього, і, непрестанно молячись за нас, невідступно охороняють цю церкву і оберігають свій монастир, і думають про насельників його”. І, почувши це, греки вжахнулись відповіді; привели чимало інших купців, греків та обезів, котрі разом із ними їхали. І сказали: “При них підряджались, взяши золото з тих рук! А ти не хочеш нам показувати їх. Коли ж преставились, то покажи нам образ їхній, аби і ці бачили, чи ті є”. Тоді ігумен виніс перед ними їхню ікону. Побачили ж греки та обезі образи їхні й поклонилися, кажучи, що “воістину! Віруємо, що живими є й по смерті, і можуть допомагати та рятувати, і заступатись за тих, хто вдається до них!”. І подарували [монастиреві] мусію, яку привезли на спродаж. Нею оздобили Святий Вівтар.
Писці ж почали каятися у своєму гріхові: «Коли, — кажуть, — прийшли до Канева у лодіях — побачили церкву цю на висоті. Запитали ж тих, що були з нами, яка то с церква, і кажуть: “Печерська, яку маєте розписувати”. Розгнівившись [що занадто велика є], хотіли [ми] повернутися вниз [до гирла]. Тої ж самої ночі була буря велика на ріці. Назавтра, вставши, опинилися біля Треполя, і лодія сама йшла проти течії, ніби якась сила тягла [її]. Ми ж силоміць утримали її, і стояли весь день, думаючи, що це буде, якщо за одну ніч пройшли, не гребучи, шлях, який з трудом ледве за три дні проходять інші. Наступної ночі [знову] бачили цю церкву і чудесну ікону намісну, котра казала нам: “Люди! Чому дарма метаєтесь, не корячись волі Сина Мого та Моїй? Коли Мене і не послухаєтеся, і втекти захочете — всіх вас взявши, та й з лодією, поставлю в церкві Моїй. І знайте [також] те, що звідти не вийдете, але тут, у монастирі моєму, постригшись, і життя своє закінчите. І я вам дам милість у майбутньому віці задля його засновників Антонія та Феодосія!” Ми ж назавтра, вставши, хотіли тікати вниз, і багато трудилися, гребучи, а лодія вгору йшла супроти того. Ми ж, підкорившись волі та силі Божій, віддалися [їй], і скоро під монастирем сама лодія пристала.”
Тоді сукупно всі чорноризці та греки, майстри ж та іконописці, прославили великого Бога і Його Пречисту Матір, чудесну ікону та святих отців Антонія і Феодосія.
І по тому вони [майстри та іконописці] життя своє закінчили в чернецтві у Печерському монастирі і покладені у своєму [печерному] притворі. Є ж і нині збитки їхні на хорах, і книги їхні грецькі зберігаються в пам’ять такого чуда.
Коли ж Стефан ігумен, деместевник, із монастиря вигнаний був, а бачив [він ті] преславні чудеса: як майстри прийшли, ікону несучи, та про видіння цариці у Влахерні оповідаючи, — через те і сам Влахернську церкву на Клові сотворив.
Благовірний же князь Володимир Всеволодович Мономах, тоді [ще] юний, був свідком того дивовижного чуда, коли вогонь з небес спав і вигоріла яма, де основу церковну відміряно поясом. І це прочули по всій землі Руській. Задля того Всеволод із сином своїм Володимиром із Переяслава приїхав побачити таке чудо. Тоді Володимир хворів, і тим поясом золотим обкладений бувши, негайно здоровим став, молитвами святих отців наших Антонія і Феодосія. А тому, за свого князювання христолюбець Володимир, взявши міру Божественної тої Церкви Печерської, сотворив усім подібну до неї — у висоту, в ширину і в довжину — церкву у місті Ростові. До того ж і письмом на хартії написав, де І в котрому місці кожне свято намальоване є. І все це за чином і подібно сотворив — за прикладом великої тої Церкви Богознаменної.
Син же того, Георгій-князь, чувши від батька Володимира, що в тій церкві сталося, й собі у своєму князівстві сотворив у граді Суздалі церкву за тією ж мірою, яка, з часом, уся розпалася. Ця ж єдина Богородична перебуває в віках.
З Іоаном і Сергієм диво дивне, [яке] в божественній Печерський церкві було перед чудесною іконою Богородичною.
Слово 5.
Було двоє мужів якихось з-проміж великих града того — друзі — Іоан і Сергій. І прийшли вони до церкви Богонареченої, і побачивши світло сильніше [від] сонця на іконі чудесній Богородичній, духовно побраталися. По багатьох літах Іоан, розхворівшись, [помер], залишивши сина свого Захарію 5 літ. І покликав [перед смертю] ігумена Никона, і роздав майно своє старцям, а частину синівську дав Сергієві: 1000 гривень срібла і 100 гривень золота. Віддав же І сина свого юного Захарію на виховання другові своєму, як брату вірному, заповівши тому: “Коли змужніє син мій, дай йому золото і срібло”. [Як] виповнилося Захарії 15 літ — захотів узяти золото і срібло батька свого у Сергія. Цей же, уражений дияволом і думаючи набути багатства, а життя з душею погубити, каже юнакові: “Батько твій усе майно Богові віддав. У Нього проси золота і срібла, Він тобі має дати, якщо тебе помилує. Я ж не заборгував ні твоєму батькові, ні тобі жодного златника. Це тобі сотворив батько твій своїм безумством, роздавши все своє в милостиню, тебе ж жебрущим та вбогим лишив”. Це ж почувши, юнак почав плакатися за своєю втратою.
Посилає юнак із молінням до Сергія, кажучи: “Дай же мені половину, і собі половину”. Сергій же жорстокими словами лаяв батька його і його самого. Захарія ж третю частину просив, потім десяту. Побачивши, що втратив усе, каже Сергієві: “Прийди і присягни мені в церкві Печерській перед чудотворною іконою Богородичною, де побратався з батьком моїм”.
Цей же пішов до церкви і, ставши перед іконою Богородичною, відповів, присягаючись, що не брав 1000 гривень срібла, ні 100 гривень злата. І хотів поцілувати ікону, але не міг наблизитися до ікони. І як виходив Із дверей, почав волати: “О, святі Антонію і Феодосію, не веліть мене погубити янголу цьому немилостивому! Моліться [до] Святої Богородиці, аби відігнала од мене безліч бісів, яким відданий. Візьміть золото і срібло, закрите у мене в коморі!” І страх на всіх напав. І з того часу не дають присягатися Святою Богородицею нікому.
Пославши ж, узяли посудину запечатану, і знайшли у ній 2000 гривень срібла й 200 гривень золота: так бо надолужив Господь, воздаятель милостивих.
Захарія ж усе віддав ігуменові Іоану, аби потратив, як хоче. Сам же постригшись, закінчив життя своє тут.
На те золото і срібло побудована була церква святого Іоана Предтечі, якою на хори піднімаються, в ім’я Іоана боярина і сина його Захарії, чиє було золото і срібло.
Сказання про святу Трапезу і про освячення тої Великої Церкви Божої Матері.
Слово 6.
Освячена була церква Печерська року 6597 (1089), у перше літо ігуменства Іоанового. Не було дошки кам’яної для Трапези. Довго шукали, хто б міг зробити її з каменю, але, оскільки не зголосився на те жоден майстер, зробили, аби покласти туди, дерев’яну дошку. Іоан же, митрополит, не захотів, щоб була дерев’яна Трапеза в такій великій церкві. І від того ігумен дуже засмутився. І минуло кілька днів, а освячення не було.
Тринадцятого серпня зайшли, як звичайно, іноки до церкви, аби служити вечірню. І бачать коло вівтарної огорожі кам’яну дошку та стовпчики для влаштування Трапези. І швидко звістили про те митрополитові. Той же похвалив Бога й повелів освячувати. Довго шукали, звідки і ким принесена ця дошка, і як внесена до замкнутої церкви. І скрізь питали: звідки по воді чи по сухому привезена. Але не знайшли і сліду тих, хто возив її. Послали ж туди, де робляться такі речі”, три гривні срібла, щоб тамтешній майстер взяв за працю свою. Але всюди пройшли і не знайшли [того] майстра. Адже Всезнаючий Промислитель Бог сотворив її, зробивши і поклавши, й утвердивши руками святительськими на покладення Свого Пречистого Тіла та Святої Крові; зволивши на тій Святій Трапезі, котру Сам дарував, повсякдень за весь світ заклатися.
На ранок прийшли з митрополитом Іоаном єпископ Іоан Чернігівський, Ісайя Ростовський, єпископ Антоній Юріївський, єпископ Лука Білгородський, ніким не звані, і взяли участь у чині освячення. І запитав їх блаженний митрополит: “Чому прийшли, не бувши звані?” І відповіли єпископи: «[Та ж] від тебе, владико, посланці прийшли, кажучи нам, що “14 серпня освячується церква Печерська. Готові всі будьте зі мною [в тому участь узяти] на час Літургії.” Ми ж не сміли не послухати твого слова. Й ось ми». І розповів Антоній, єпископ Юріївський: «Я саме хворів. Тієї ж ночі увійшов чернець до мене і каже мені: “Завтра освячується церква Печерська. Маєш бути там!” І лиш почув [те] – так і уздоровився. І ось я, згідно повеління вашого». Святитель же хотів знайти тих людей, котрі покликали їх, і тут раптом [почув] голос такий: “Щезнуть ті, хто досліджує досліджене!”
Він же також звів руки до неба і каже: “Пресвята Богородице! Як [Ти] на Своє преставлення Апостолів із [усіх] кінців Всесвіту зібрала в честь Свого поховання, так і нині на освячення Своєї церкви зібрала намісників їхніх і наших служебників!” І всі вжахнулися від таких чудес.
Обійшли церкву 3-чі й почали співати: “ВъзмЂє врата князи ваши”. І не було нікого в церкві, хто відспівав би: “Кто сей єсть царь славы”, бо жодного в церкві не лишили, дивуючись приходові єпископів. Довге ж мовчання було, і був голос зсередини церкви, ніби янгольський: “Кто сей єсть царь славы”. Шукані були такі голоси, хто є і чиї є. [Проте, коли] увійшли до церкви, двері всі [виявились] зачиненими, і жодної людини не знайшли в церкві. Зрозуміло стало всім, що все у тій святій і Божественній церкві здійснюється [за] Божим Промислом. Тому ж і ми кажемо: “О, глибина багатства і сило, і розуме! Хто прослідкує за розумом Господнім, чи хто радником був йому?!”.
І Господь та збереже вас і обереже повсякдень життя вашого молитвами Пречистої Богородиці та преподобних і блаженних отців наших Печерських, та святих чорноризців монастиря того. З ними же і нам [дай] отримати милість у цей вік і [в] майбутній від Христа Ісуса, Господа нашого, Йому ж слава з Отцем і зі [Святим Духом нині, і повсякчас, і в віки вічні. Амінь].
Нестора, мниха обителі монастиря Печерського, сказання, чому прозвався Печерським монастир
Слово 7.
За князювання самодержця Руської землі, благовірного великого князя Володимира Святославовича, зволив Бог показати світильника Руській землі і наставника інокам, про якого [ця] розповідь. Був бо один благочестивий чоловік із града Любеча, в якого замолоду вселився страх Божий, [і] бажав [він] набути чернечого образу. Господь Чоловіколюбець вклав йому [в душу намір] піти до країни Грецької й там постригтися. Негайно попрямував [він], подорожуючи за [прикладом] Господа, Котрий подорожував і трудився задля нашого Спасіння. І досяг Царгорода. І [по тому] дійшов до Святої Гори, і обійшов святі монастирі Афонські, і побачивши обителі Святої Гори й життя тих отців, котрі у плоті життя янгольське наслідують вище од людського єства, ще дужче розпалився Христовою любов’ю, бажаючи жити, як ті отці. Прийшов до однієї обителі з тамтешніх монастирів, і молив ігумена, аби наклав на нього янгольський образ іноцького чину. Ігумен же, прозрівши в ньому майбутні добродійства, згодившись, постриг його і нарік йому ім’я “Антоній”; наставив і навчив його іноцькому життю. Антоній же в усьому Богу догоджаючи, на наступні [добродійства] підвизався в покірності та послусі, так, аж усі раділи за нього.
Каже ж йому ігумен: “Антонію! Іди назад, в Русь, аби там бути іншим на успіх І утвердження. [І] буде на тобі благословення Святої Гори”. Антоній же прийшов до міста Києва, думаючи, де б оселитися. І походив по монастирях і не обрав жодного, де б [бажав] жити: Бог [того] не хотів. І почав ходити по долинах і по горах, і по різних місцях. І прийшов на Берестове, і знайшов печеру, котру колись викопали варяги, і вселився в неї, і перебував там у великому воздержанні. По тому помер великий князь Володимир і захопив владу безбожний окаянний Святополк, і, сівши у Києві, почав убивати братів своїх, і убив святих Бориса та Гліба. Антоній же, бачачи таке кровопролиття, здійснене окаянним Святополком, знову повернувся до Святої Гори.
Коли ж благочестивий князь Ярослав переміг Святополка і сів у Києві…
Боголюбивий же князь Ярослав любив Берестове, і церкву, [що була там, в ім’я] святих Апостолів, і про попів немало піклувався. Серед них був пресвітер на ім’я Іларіон, муж благочестивий, Святому Письму навчений і посник. І ходив з Берестового на Дніпро, на гору, де нині старий монастир Печерський, і тут молився, був бо там ліс великий. І викопав тут печерку малу, двосажену, і, приходячи з Берестового, псалми співав, молячися Богу в тайні.
По цьому благоволив Бог вкласти в серце благовірному великому князю Ярославу [думку], і [той], зібравши єпископів літа 6659 (1051), поставив його митрополитом у святій Софії. А ця печерка так лишилася.
Антоній же був у Святій Горі, в монастирі, де постригся. І було від Бога звіщення ігумену: “Пусти, — сказано, — Антонія в Р’усію, оскільки потребую його”. Покликав його [настоятель], і каже йому: “Антоніє, іди в Р’усію знову. Бог так хоче. І [хай] буде [на тобі] благословіння від Святої Гори, оскільки чимало від тебе мають чорноризцями стати”. Благословивши його, відпустив, сказавши йому: “Іди з миром”. Антоній же, діставшись Києва, прийшов на гору, де Іларіон викопав був печерку малу, і полюбив місце те, і вселився в неї. І почав молитися Богу, зі сльозами благаючи: “Господи! Утверди мене на місці цьому, і хай буде на місці цьому благословіння Святої Гори й молитва мого отця [духовного], який мене постриг”.
І почав жити тут, молячи Бога, їжа ж його була — хліб сухий, І води в міру споживав. І копав печеру, не даючи собі спокою вдень і вночі, в праці перебуваючи і в молитвах невсипущих. По тому дізналися [про нього] люди, [і] приходили до нього, приносячи необхідне. І став відомим, як і Антоній Великий. І приходили до нього, просячи у нього благословення.
По цьому ж, [коли] преставився великий князь Ярослав, — перебрав владу син його Ізяслав і сів у Києві. Антоній же прославлений був у Руській землі й шанований усіма.
Князь же Ізяслав, дізнавшись про житіс його, прийшов із дружиною своєю, просячи у нього благословення та молитви. І знаний був усіма великий Антоній і шанований усіма. 1 почали приходити до нього [постригатися] деякі боголюбиві [люди], він же приймав їх і постригав. І зібралася братія до нього числом 12. До нього ж і Феодосій прийшов, і тут постригся.
І викопали печеру велику і церкву, і келії, котрі є і до сьогодні в печері під старим монастирем.
Коли ж зібралась братія, сказав їй святий Антоній: “Це Бог вас, брати, зібрав, І від благословення єсте Святої Гори: оскільки мене постриг ігумен Святої Гори, я ж вас постригав. Хай буде благословення на вас перше від Бога і Пречистої Богородиці, по тому — від Святої Гори”.
І сказав їм таке: “Живіть собі, і я поставлю вам ігумена, а сам хочу до іншої гори піти і там сісти один, як і раніше, [бо] звик усамітнюватися.” І поставив їм ігумена на ім’я Варлаам, а сам пішов до [іншої] гори, викопав печеру, що є під новим монастирем, і в ній закінчив життя своє, живши в добродійстві літ 40, не виходячи з печери, в якій лежать чесні мощі його, що чудеса творять і до сьогодні. Ігумен же і братія жили в [першій] печері.
І [як] помножилася братія й не могла поміститися в печері, задумали поставити поза печерою монастир. І прийшли ігумен та братія до святого Антонія і кажуть йому: “Отче! Помножилася братія, і не можемо поміститися в печері. Аби Бог повелів і Пречиста Богородиця, і твоя молитва, то поставили б були церковку малу поза печерою”. І повелів їм преподобний. Вони ж поклонилися йому до землі і пішли. І поставили церквицю малу над печерою в ім’я Успіння Святої Богородиці.
І почав Бог помножувати чорноризців молитвами Пречистої Богородиці та преподобного Антонія. І, порадившись, братія з ігуменом [вирішила] поставити монастир. І пішли знову до Антонія, і кажуть йому: “Отче! Братія помножується. І хотіли б поставити монастир”. Антоній же, зрадівши, каже: “Благословен Бог в усьому, і молитва Святої Богородиці та отців, що у Святій Горі, хай буде з вами!” І, це сказавши, послав одного з-поміж братії до князя Ізяслава, кажучи так: “Княже благочестивий! Бог помножує братію, а місце мале. Просимо у тебе, аби дав нам гору ту, яка е над печерою”. Князь же Ізяслав, почувши це, дуже зрадів і, пославши до них боярина свого, дав їм гору ту. Ігумен же і братія заклали церкву велику, І монастир огородили стовп’ям, і келії поставили численні, і церкву збудували, й іконами прикрасили. І звідтоді почав зватися Печерським монастир, оскільки жили ченці спершу в печері, і від того прозвався Печерським монастир, який є — від благословіння Святої Гори. [Коли] монастир було збудовано, ігуменство тримав Варлаам. Князь же Ізяслав поставив монастир святого Димитрія і вивів Варлаама на ігуменство до святого Димитрія, бо бажав сотворити монастир вище [від] Печерського монастиря, надіючись на багатство. Багато бо монастирів царями й боярами і багатством поставлені, але не такі є, як ті, котрі поставлені сльозами, і постом, І молитвою, і бдінням. Антоній [бо] не мав ні золота, ні срібла, але [всього] досяг сльозами та постом, як [я вже про те] говорив.
Як пішов Варлаам до святого Димитрія, порадилася братія й пішла до старця Антонія, і каже йому: “Отче! Постав нам ігумена”. Він же запитує їх: “Кого хочете?”. Вони ж відказують йому: “Кого хоче Бог і Пречиста Богородиця, І ти, чесний отче”. І каже їм великий Антоній: “Хто такий із вас є, як блаженний Феодосій: послушливий і лагідний, і смиренний? Той і буде вам ігуменом”.
Братія ж уся, рада бувши, поклонилася йому до землі і поставила Феодосія ігуменом: [всіх] братів тоді було двадцятеро. Феодосій, прийнявши монастир, почав дотримуватися воздержання великого, і посту, й молитви зі сльозами. І збирати почав багатьох чорноризців, і зібрав усіх братій чисельністю 100 [чоловік].
І почав шукати [належного] правила чернечого, і знайшовся тоді чесний інок Михаїл [з] монастиря Студійського, який прийшов із Греків з митрополитом Георгієм. І почав [Феодосій] питати про статут отців студійських. І, знайшовши у нього, списав. І встановив у монастирі своєму, як співати правила монастирські, і поклонів як дотримуватися, і читання читати, і [належне] стояння в церкві, і весь вряд церковний, і на трапезі [достойне] сидіння; і що їсти в які дні — все за уставленим. Феодосій, все те віднайшовши, передав монастиреві своєму. Від того ж монастиря перейняли всі монастирі Руські статут; тому вшанований був монастир Печерський як найперший та чесніший од усіх.
Феодосій же жив у монастирі й дотримувався добродійного життя та іночого чернечого правила, і приймав кожного, хто приходив до нього. Прийшов же і я до нього, поганий і недостойний раб Нестор, і [він] прийняв мене, як літ мені було 17 від народження мого.
Це ж написав і назнаменував, у яке літо почав бути монастир, і чому зветься Печерським. А про Феодосієве житіє далі скажемо.
Місяця травня в 3 день. Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського монастиря. Написане Нестором, мнихом того ж Печерського монастиря.
Слово 8
Дякую тобі, Господи, Владико мій, Ісусе Христе, що сподобив мене, недостойного, оповідати про святих Твоїх угодників. Це бо, написавши спершу про життя та убієння, І про чудеса святих і блаженних страстотерпців Бориса і Гліба, спонукався й до другої оповіді перейти. Хоча і више [це] моєї сили, й цього не достойний – недосвідчений і дурний, до того ж, не навчений ніякій мудрості; але згадав, Господи, слово Твоє, що свідчить: “Якщо маєте віру, як зерно гірчичне, і скажете горі цій: прийди і впади в море – негайно, не сумніваючись, послухається вас”. Взяв я, грішний Нестор, це до серця і, захистившись вірою та надією [на те], що все є можливим із Тобою, початок поклав слову писання про преподобного отця нашого Феодосія, котрий був ігуменом монастиря Печерського Святої Владичиці нашої Богородиці, архимандрита всія Русі і начальника. Отже, о братіє, згадував я про життя преподобного, ніким не описане, й печалився повсякденно, і молився Богу, щоби сподобив мене все по порядку написати про долю угодника Свого, отця нашого Феодосія. Хай чорноризці, що по нас будуть, отримають писання та прочитають, а дізнавшись про доблесть мужа, восхвалять Бога й угодника Його прославляючи, на наступні подвиги укріпляться. Найголовніше ж, що і в країні цій такий муж явився, угодник Божий. Про це бо Господь каже: “Яко многі прийдуть зі сходу та заходу, й розділять трапезу з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім””. І далі: “Багато буде серед останніх першими”. Так бо і сей, останній, вищим од перших отців виявився. Житісм бо наслідував святого першоначальника чернецтва, тобто, Антонія Великого. Близький же був [і до] свого тезоіменитого Феодосія, Єрусалимського архимандрита: було б із ним все, [як і з тим]. Ці бо обидва однаково подвижно жили і служили Владичиці Богородиці, однакове і воздаяння од Нею Народженого отримали, і за нас моляться непрестанно Богові, за чад своїх. Дивне ж і те, що, як пишеться в отецьких книгах: “Слабким бути останнім поколінням”. Цього ж Христос в останньому роді сьому такого Собі показав робітника й пастиря інокам, і наставника та учителя словесних овець усього всесвіту. Був бо змолоду житісм чистим прикрашений і добрими справами. Вірою ж і розумом – найбільше.
Звідси ж почну оповідати від юних літ житіс блаженного Феодосія. Але слухайте, брати, дуже уважно. Виповнено бо користі слово це для всіх слухачів. [І] молю вас, любі: не засудіть невченості моєї, охоплений бо я любов’ю до преподобного, [і] тому вирішив написати все це про святого. До того ж, стережусь, аби не про мене сказано було: “Поганий рабе і лінивий! Належало тобі срібло моє дати торгівцям, і я, прийшовши, взяв би його з прибутками”. Тому й недобре, брати, таїти чудеса Божі. Особливо ж [тому], що казав Господь учням своїм: “Що скажу вам у пітьмі, повідайте на світлі, і що почуєте на вухо, проповідуйте в домівках”. На користь і на допомогу тим, хто повчає, написати це хочу, щоб і за те Бога славлячи, належне отримали. Хочу розповідь почати І до неї перейти. Але, [наперед] молю Тебе, Господи, так говорячи: Молитва. “Владико мій, Господи Вседержителю, благого Подателю, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє на розуміння заповідей Твоїх і розверзи вуста мої на сповідання чудес Твоїх та на похвалу угоднику Твоєму. Хай прославиться ім’я Твоє Святе! Бо Ти єси Помічник усім, хто надіється на тебе в [усі] віки. Амінь”.
Про народження святого Феодосія. 1. Є місто, назване Василевом, яке відстоїть од Києва, града стольного, на п’ятдесят поприщ. І в ньому мешкали батьки святого, у вірі християнській живучи, всіляким благочестям прикрашені. Народили ж це блаженне дитя, і, [по тому], на восьмий день принесли його, за християнським звичаєм, до ієрея Божого, аби нарік дитині ім’я. Пресвітер же, побачивши немовля й сердечними очима провидячи, що захоче з молодих літ себе Богу присвятити, назвав його Феодосієм. По тому ж, як минуло дитині 40 днів, і хрещенням його освятили. Дитя ж росло, виховуване батьками своїми, і Благодать Божа була на ньому, бо Дух Святий ще з дитинства вселився в нього. Хто сповідає милосердя Боже! Це ж бо не обрав ні з премудрих філософів, ні з властителів міст вівчаря та вчителя інокам, але – хай і за те прославиться Ім’я Господнє! – що неосвічений І ненавчений премудрішим од філософів виявився. О, таємна таїно! Звідти просіяла нам зоря пресвітла, звідки не сподівались, і в усіх краях бачили світло [те], і потяглися до нього, все [земне] відкинувши, аби лише від неї єдиної світлом насититись. О, щедроти Божі! Бо спочатку місце вказавши й благословивши, пашу сотворив, де мало пастися стадо словесних овець, доки обере пастиря.
Довелось же батькам блаженного переселитися до іншого міста, що називається Курськом. Князь так повелів, але, більше скажу, і Бог так зволив, аби і там доброго отрока житіє просіяло. Для нас же на добро зі сходу зоря зійшла, збираючи довкола себе й інші численні зорі, котрі чекають Сонця Праведного, Христа Бога, і кажучи: “Це я, Владико, і діти, котрих вигодував Духовним Твоїм Харчем, і це, Господи, учні мої, яких Тобі привів, навчивши все житейське зневажити, й Тебе одного Господа Бога возлюбивши. Це, о Владико, отара словесних Твоїх овець, що їм мене дав за вівчаря, і яких випас на Божественних Твоїх луках, і сюди привів, Господи, зберігши чистими й бездоганними”. Також і Господь до нього: “Благий рабе, який вірно примножив даний тобі талант, прийми за те вготований тобі вінець І увійди в радість Господа свого”. І до учнів його скаже: “Прийдіть, благе стадо, доброго пастиря словесні овечки, котрі заради Мене постилися й трудилися, прийміть вготоване вам од заснування світу Царство”. Тому ж, братіє, постараймось і ми ревнителями бути й наслідувачами житія преподобного Феодосія та учнів його, яких тоді перед собою до Господа послав, аби сподобилися й ми почути голос Той, як сказано Владикою і Вседержителем: “Прийдіть благословенні Отцем Моїм, прийміть вготоване вам од заснування світу Царство”.
Про дитячий підвиз святого Феодосія, 2. Ми ж, братіє, перейдемо до першої оповіді [про] святого цього отрока. Ріс [він], тілом і душею тягнучись до Любові Господньої, і ходив щоденно до церкви Божої, й слухав Святе Письмо з великою увагою. Ще й до дітей, котрі грались, як те с у звичаї в юних, не наближався, але гребував їхніми іграми. Одяг же його був залатаним, а тому батьки часто наставляли його одягтись у світлі шати і піти побавитися з дітьми. Він же у цьому їх не слухався, але за краще мав бути, ніби один із убогих. І, до того, просив своїх батьків, аби веліли віддати його одному з учителів навчатися Божественних книг, що й було зроблено. І скоро вивчив усе Божественне письмо так, аж усі дивувалися премудрості та розуму дитини й швидкості, з якою він навчався. А хто опише його покірність та послух під час навчання свого, не лише перед учителем своїм, а й перед усіма, хто вчився з ним?!
У цей час настав кінець життю його батька. Було тоді блаженному Феодосію 13 років. І звідтоді почав трудитися ще більше, виходячи з усяким смиренням зі слугами своїми на роботу в село. Мати ж його [наставляла сина] припинити цю справу, не дозволяючи йому таке творити, але молила одягтися в гарний одяг І так іти бавитися зі своїми ровесниками. Казала бо йому: “Так ходячи, принижуєш себе й рід свій!” Він же у тому її не слухався, тож не раз вона, вельми розгнівавшись, і била його. Була бо тілом міцна та сильна, як чоловік. Хто, не бачивши її, чув, як говорить Із кимось, то приймав її за мужа.
Про те, як святий вирушив подорожувати. 3. До того ж божественний юнак далі роздумував, як і яким чином спастися. Чув він про Святі Місця, де Господь наш Ісус Христос у плоті ходив, і бажав туди піти й поклонитись їм. [І] молився Богу, кажучи: Молитва. “Господи мій, Ісусе Христе! Почуй молитву мою, і сподоби мене сходити до Святих Твоїх Місць та з радістю поклонитися їм”. Так молився він, і ось прийшли іноземці до міста того.
Побачивши їх, божественний юнак зрадів, підійшов, поклонився їм, привітав люб’язно і запитав їх, звідки і куди йдуть. Вони ж казали: “Зі Святих Місць семи. І коли Бог дасть, хочемо туди повертатися.” Святий же молив їх, щоби взяли з собою й мали за супутника. Вони ж обіцяли йому забрати його з собою і доправити до святих місць. Почувши їхні обіцянки, блаженний Феодосій, зрадівши, повернувся додому. І коли вирішили іноземці ті піти – повідомили юнакові про свій відхід. Він же встав поночі, [і] ніхто про те не знав. Таємно вийшов із дому свого, не маючи при собі нічого, крім одягу, в якому ходив, та й той був старий. І так пішов разом з іноземцями. Благий же Бог не попустив йому лишити країну нашу, оскільки йому ще з черева материнського судилося бути пастирем словесних овець цієї землі, [і] аби, лишившись без пастуха, не спустіла благословенна Богом паша, терном та бур’яном не поросла. Через три дні взнала мати його, що він пішов з іноземцями. І погналася услід, взявши з собою тільки одного свого сина, який був молодшим од блаженного Феодосія. Далеко довелось їй заїхати, доки настигла й схопила його. Од люті та гніву великого мати, вхопивши його за волосся, кинула на землю, і ногами своїми била. Іноземців же вельми поганивши, відпустила. Сама ж повернулася додому, ведучи сина, як якогось лиходія, зв’язаним. [І] була вона така люта, що і в дім свій прийшовши, била його, доки не знесилилась. А по тому завела до якоїсь горниці і там прив’язала його, й замкнувши, пішла. Блаженний же юнак все це з радістю приймав і Бога молив за все те. Через два дні мати звільнила його й дала йому поїсти, але, все ще гнівна, закувала ноги його в залізо тяжке й так веліла йому ходити, слідкуючи, аби знову не втік від неї. Так ходив він багато днів. Небавом знову змилостивившись над ним, почала з молінням напучувати його, аби не тікав од неї, бо любила його більше від інших 20 [своїх дітей], і тому не могла без нього жити. Він же обіцяв не йти од неї, і зняла [вона] залізо з ніг його, дозволивши вільно творити, що хоче. Блаженний же Феодосій повернувся до попереднього подвигу, щоденно ходячи до церкви.
Про те, як святий пік проскури. 4. Побачивши, що часто [прихожани] позбавлені Літургії, бо нема кому пекти проскури, і вельми через те печалячись, задумав [святий] сам, зі смиренням, взятися за ту справу. Що й зробив: почав бо пекти проскури і продавати, а прибуток віддавати старцям. А на те, що лишалося, купував зерно і, своїми руками змоловши, знову проскури робив. Це ж так Бог зволив, аби проскури чистими приносив до церкви Божої безгрішний та бездоганний юнак. Так творив років до 2 чи й більше. Всі ж ровесники насміхалися над ним, засуджуючи таке заняття. Того ворог навчив їх. Блаженний же все це мовчазно із радістю приймав.
Враг же, що ненавидить добро, бачачи себе переможеним смиренням богословесного отрока, не дрімав, бажаючи відвернути його від того починання. І ось почав матір його навчати, аби заборонила йому це починання. Мати бо його, не терплячи, що син її в такому осуді, почала з любов’ю казати йому: “Молю тебе, дитятко, відмовся од цієї роботи, бо соромиш рід свій. Не можу чути, як засуджують тебе за таку справу. Не личить тобі, юнаком бувши, таку справу творити!” Таж, зі смиренням відказав блаженний Феодосій своїй матері: “Послухай, молю тебе, о мати! Господь Бог наш Ісус Христос Сам дав нам Себе за приклад бідності та смирення, щоб і ми задля Нього змирилися. По тому ж принижений був, і обпльований, і побитий, і все стерпів задля нашого Спасіння. Тож наскільки більше належить нам терпіти, аби Христа набути? А що ж до справи моєї, [то] послухай: коли Господь наш Ісус Христос на Вечері возлежав із учнями своїми, то, взявши хліб та благословивши, розламав [і] дав учням, кажучи: “Прийміть і їжте. Це є Тіло Моє, що ламається за вас, і за багатьох [інших] для оставлення гріхів”. Та якщо Господь наш хліб Плоттю Своєю нарік, то наскільки ж добре є мені радіти, що сподобив мене Господь робити Свою плоть”. Почувши це, дивувалась мати його і чудувалась премудрості юнака. Відтоді облишила його. Але ворог не дрімав, наставляючи її на те, щоб заборонила отроку змирятись. І коли минув рік, а все бачила, як він пече проскури, почорнівши від жару пічного, запечалилася вельми й знову почала з того часу забороняти йому: коли ласкою, коли погрозою, а іноді й била [його], аби залишив цю справу. Блаженний же юнак був у скорботі великій од того, не знаючи, що робити. Невдовзі, вставши поночі, тасмно пішов із дому свого й попрямував до сусіднього міста, неподалік від цього, де жив у пресвітера, і робив, за звичаєм, свою справу. Мати ж його, обшукавши місто своє й не знайшовши його, печалилась за ним дуже. Таж через багато днів дізналась, де живе і зразу ж кинулась по нього з гнівом великим. І, прийшовши до згаданого міста, пошукавши, знайшла його в домі пресвітеровому і, захопивши його, поволочила, б’ючи, до міста свого. Й у дім свій привівши, заборонила йому [йти від неї], кажучи: “Тепер уже не зможеш піти од мене, бо якщо ще кудись втечеш, я знайду тебе і, зв’язаного, б’ючи, приведу до свого міста”. Блаженний же Феодосій молився Богу, щоденно ходячи до церкви Божої.
Про служіння властителю і смирення святого. 5. Був же [він такий] смиренний серцем і корився всім, що властитель міста того, побачивши отрока такого смиренного та покірного, полюбив його дуже і повелів йому бути при своїй церкві, подарувавши ошатний одяг, аби ходив у ньому. Блаженний же одягався в нього не довго, носячи його на собі, немов якийсь тягар. А потім зняв і віддав жебракам. Сам у бідне вбрався й так ходив. Властитель же, побачивши його в такому вигляді, дав йому інший, ще кращий од попереднього [наряд], просячи, щоби ходив у ньому. Він же, знявши й той, також оддав. І так робив він багато разів, і, дізнавшись про те, правитель ще більше полюбив його, дивуючись його смиренню.
По тому пішов блаженний Феодосій до одного коваля і повелів йому скувати залізний ланцюг, який узявши, перепоясав стан свій і так ходив. Залізо ж вузьке було й вгризалося в тіло його, а він ходив так, ніби нічого неприємного не відчувала плоть його. Минуло чимало часу, й у святковий день мати веліла йому одягтись у гарний одяг для служіння вельможам того міста, які того дня збиралися на обід до властителя. І наказано було блаженному Феодосію бути там і слугувати. Тому [й] повчала його мати одягтися в одяг чистий, а особливо [тому], що чула [про його вчинок]. Він же по простоті своїй не поберігся, переодягаючись у чисту одіж. А вона пильно дивилась, бажаючи істину бачити, і ось побачила на сорочці його кров од ран, натертих залізом. І, розгнівавшись на нього, не тямлячи себе, кинулась, розтерзавши сорочку на ньому, і, б’ючи його, зірвала залізо з пояса. А Божий отрок, ніби ніякого зла не прийняв од неї, одягнувся й пішов, і служив бенкетникам із звичайним смиренням.
Про те, як святий пішов від матері своєї до Києва. 6. По якомусь часі згадав [Феодосій], що каже Господь у Святій Євангелії: “Якщо хто не лишить батька і матері, й услід за Мною не йде- не достойний Мене”. І далі: “Прийдіть до Мене всі, хто страждає та обтяжений, і Я втішу вас. Візьміть ярмо Моє на себе, і навчіться від Мене, бо лагідний Я і смиренний серцем, і знайдете спокій для душ ваших”. Згадавши це, богодухновенний Феодосій запалав божественною любов’ю і дихав завзяттям Божим, повсякдень і повсякчас думаючи, як І де постригтися та втаїтися від матері своєї. За Божим Промислом відлучилась мати його до [свого] маєтку й була там довгий час. Блаженний же, зрадівши, помолився Богу і тайкома пішов із дому свого, не маючи при собі нічого, крім одягу та дещиці хліба задля немочі тілесної. І так попрямував до міста Києва, бо чував про монастирі, які с там. Не знаючи дороги, молився Богу, щоб знайти супутників, які показали б йому бажану путь. І ось, за промислом Божим, йшли тим шляхом купці на тяжко навантажених возах. Дізнавшись, що у те місто йдуть, блаженний зрадів духом і прославив Бога, Який виконав бажання серця його. Ішов, тримаючись віддалік, і не показуючись їм. А коли вони ставали табором на ніч, блаженний, не дійшовши [до них], так, аби [тільки] очима бачити їх, тут спочивав. [І] лише Бог беріг його, І так, ідучи три тижні, дістався названого міста.
Коли ж прийшов – обійшов усі монастирі, бажаючи бути мнихом, і просив їх, аби прийняли його. Вони ж, бачачи юнака бідного та вбого одягненого, не хотіли його брати. Це так Бог зволив, аби прийшов на місце, куди з юності був Богом покликаний.
Про прихід святого до великого Антонія і про постриг його. 7. І тоді почув про блаженного Антонія, котрий жив у печері, й, окрилений думкою, попрямував до неї. І прийшов до преподобного Антонія. Побачивши його, упав [навколішки], поклонився йому зі сльозами, молячи, аби бути прийнятим ним. Великий же Антоній, навчаючи його, говорить: “О, дитя, чи бачиш ти печеру цю скорботну – місце тісне? Ти ж [занадто] юний ще, [і], здається мені, не витримаєш тутешніх скорбот”. Це ж казав він йому, лише перевіряючи, а сам пророчим поглядом провидів, що тут захоче збудувати славний монастир, де збереться безліч ченців. Богодухновенний же Феодосій відповів йому зі смиренням: “Знай, чесний отче, що Промислитель Бог привів мене до твоєї святості, велячи мені спастися тобою, а тому все, що накажеш робити – сотворю!” І говорить йому блаженний Антоній: “Благословен Бог, дитя, що укріпив тебе на таке прагнення. Це місце твоє – живи в ньому!” Феодосій же, знову уклякши, поклонився йому. Тоді благословив його старець та повелів великому Никону, пресвітеру й чорноризцю доброму, постригти його. Той взяв блаженного Феодосія і, за звичаєм святих отців, постриг його та в одяг монашеський одягнув 28 року 6540 (1032), за князя благочестивого Ярослава Володимировича. Отець же наш Феодосій віддався Богові й преподобному Антонію і звідтоді взявся до трудів тілесних та провадив безсонні ночі в славослов’ї Божому, перемагаючи дрімоту, трудячися для воздержання плоті, руками своїми працюючи і згадуючи повсякдень те слово з псалмів: “Бачиш смирення моє й працю мою, і прости всі гріхи мої”. Отак усіма тими засобами душу змиряючи воздержанням, тіло й далі працею та підвизом мучив, так, аж дивувались преподобний Антоній та великий Никон смиренню його та покірності, і такій у його юні роки доброзвичайності, й міці і бадьорості. І вельми за те прославили Всемилостивого Бога.
Про прихід матері його до Києва. 8. Мати ж його довго шукала [сина] в місті своєму та в навколишніх містах, і, оскільки не знайшла його, – плакала за ним гірко, б’ючи себе в груди, як за покійником. І оголошено було по всій землі тій: коли десь бачено такого отрока, то щоб, прийшовши, повідомили юнаковій матері, і отримають нагороду за звістку про нього. І ось, прийшовши з Києва, повідали їй: “Чотири роки тому бачили його, коли ходив нашим містом, бажаючи постригтись у одному з монастирів”. І те почувши, жона, не полінувавшись їхати туди, і нітрохи не забарившись, ні не злякавшись довгого шляху, попрямувала до названого міста, шукаючи сина свого. Прийшовши до міста того, обійшла всі монастирі, питаючи про нього. Наостанок же сказали їй, що він у печері у преподобного Антонія. Вона ж пішла сподіваючись] знайти його.
І почала старця хитрістю викликати, кажучи: “Скажіть преподобному, аби вийшов. Се бо довгий шлях пройшовши, дійшла, бажаючи говорити з тобою і вклонитися святості твоїй, щоб поблагословив ти мене”. І звіщено було старцеві про неї, і вийшов до неї. Вона ж, побачивши старця, вклонилася йому до землі. Старець же помолився і благословив її. І по молитві сіли вони й повела жінка з ним довгу бесіду, а наостанок [лиш] згадала те, заради чого прийшла. І каже йому: “Молю тебе, отче, скажи мені, чи тут є син мій. Бо вельми за ним жалкую, не знаючи, чи й живий е”. Старець же по простоті своїй, не зрозумівши її хитрощів, одказав: “Тут є син твій, не плач за ним, бо живий він.” Тоді вона до нього каже: “То чому, отче, не бачу його? Довгий бо шлях пройшовши, дісталася міста цього, аби тільки видіти сина свого. І по тому повернусь до свого міста”. Старець же їй відповів: “Коли хочеш бачити його, то йди зараз додому, а я піду вмовлю його, бо не хоче він ні з ким зустрічатися. Ти ж, прийшовши ранком, побачиш його”. Зачувши те, пішла вона з надією наступного дня побачити його. Преподобний же Антоній, зайшовши до печери, звістив про все те блаженному Феодосію, [котрий], почувши, дуже жалкував, що не зумів утаїтись од неї. Наступного дня знову прийшла жона. Старець же довго вмовляв блаженного вийти до неї і побачитися зі своєю матір’ю! [Але] той не схотів вийти. Тоді старець, вийшовши, сказав: “Довго молив його, аби вийшов до тебе, але не хоче”. Вона ж тоді уже не смиренно заговорила до старця, а вельми гнівно кричала: “Насильно старець цей захопив сина мого й заховав його в печері, і не бажає мені його явити! Виведи мені, старче, сина мого, щоб я його побачила. Бо не буду жити, як не зустрінусь із ним! Яви мені сина мого, аби не вмерла лютою смертю! Сама бо себе погублю перед входом до печери цієї, якщо не покажеш мені його!” Тоді Антоній, засмутившись дуже, зайшов до печери, попросив блаженного вийти до неї. Той же, не бажаючи виявити непослух перед старцем, вийшов до неї. Вона ж, побачивши сина свого таким нещасним, бо уже й обличчя його змінилось од тяжкої праці та подвижництва, обняла його й довго гірко плакала, і лиш мало втішившись, стала вмовляти Христового слугу, кажучи: “Вернись, дитятко, додому! А що тобі потрібно для спасіння душі – робитимеш дома по моїй волі, аби лишень не кидав мене. А коли помру, ти, поховавши тіло моє, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу бо жити, не бачачи тебе!” Блаженний же одказав їй: “О, мати! Як хочеш бачити мене повсякдень – переселись до цього міста, й пішовши до одного з жіночих монастирів, пострижись там. І тоді, приходячи сюди, бачитимеш мене. А до того ж і душу спасеш. Коли цього не зробиш, то – істинно тобі кажу – більше не зможеш бачити лиця мого.” Так й інакше вмовляв він матір свою в щоденних розмовах. Вона ж не хотіла про те й чути. А коли йшла від нього, блаженний, зайшовши до печери, старанно молився Богу за спасіння матері своєї і навернення серця її на послух йому. Бог же почув молитву угодника свого. Про це і Пророк каже: “Близько Господь до тих, хто кличе його воістину; волю тих, хто боїться Його, сотворить, і молитву їхню почує”. Одного дня прийшла до нього мати й каже: “Усе, дитя, що велено тобою, сотворю і не повернусь до міста свого, але, коли Бог так хоче, піду до монастиря жіночого і тут, постригшись, проживу решту днів своїх. Зрозуміла бо з повчань твоїх, що ніщо є цей світ тимчасовий”. Почувши це, зрадів блаженний Феодосій духом і, зайшовши [до печери], розповів [про те] великому Антонію, котрий, дізнавшись, прославив Бога, Який навернув її серце на таке покаяння. І, вийшовши до неї, довго повчав її на користь та на спасіння душі. Звістив про неї княгині. Взяли її до монастиря жіночого святого Николи. І тут вона була пострижена і в чернецьку одіж убрана. Поживши довгі літа в доброму покаянні, померла з миром у Господі.
Про життя блаженного Феодосія, отця нашого, від дитячих літ до часу, коли прийшов у печеру, розповіла мати його одному з братів, на ім’я Федір, котрий був за отця нашого Феодосія келарем. Я ж те все чув од нього. Він розповів мені, і [я] записав це на спомин усім, хто читатиме це.
Але, перейду до подальшої розповіді про подвиги отрока, належні ж слова вкладе мені [до вуст] Бог, Який дарує благо і славослов’я. Цей бо святий отець наш Феодосій переможцем став у печері над злими духами. По постриженні ж матері своєї, відкинувши усі мирські печалі, став [ще більше] підвизатися на служіння Богу. І видні були три світила, що в печері розганяли пітьму бісівську молитвою та постом: маю бо на увазі преподобного Антонія і блаженного Феодосія та великого Никона. Ці жили в печері, молячи Бога і Бог був із ними: “Де бо, — сказано, — двоє чи троє зібрані в Ім’я Моє, там Єсм серед них”.