Києво-Печерський патерик
(частина 4)Читати “Києво-Печерський патерик” частина 3
Похвала преподобному отцю нашому Феодосію, ігумену [монастиря] Печерського, який же є в Богоспасаємому граді Києві
Слово 11
Як прославиться праведний – звеселяться люди. Є бо день радості й веселощів, коли муж праведний і преподобний кінець життя прийме, коли закінчення трудів своїх побачить, коли, печаль облишивши, до веселощів прямує, коли, землю лишивши й усе земне, на Небеса йде; коли, людей лишивши, із янголами замешкає й Бога бачити сподобляеться. В цей бо день учитель наш, наставник же і пастир преставився у вічне життя – великий у отцях, отець Феодосій, що був світильником, трудоположником же і чудотворцем в землі Руській. Де бо є радість більша, ніж сподобитися бачити отця й учителя нашого відшестя до Господа? [Адже], прийнявши вінець нетління, там близ Престола Владичного предстоячи завше, дерзновення має молити за нас Владику. Радіє не лише син, а й раби, бачачи пана свого, який предстоїть земному цареві по багатьох трудах і перемогах над ворогами царевими. Ми ж, сини і раби панотця свого [Феодосія], радіємо й весело святкуємо, хвалячи його подвиг і перемогу над духами нечистими, і честь велику, [яку] прийняв од Господа Вседержителя, і багатьом виклопотав життя безкінечне. І хто достойно похвалить чи возвеличить земного янгола і небесного чоловіка?! Бо люди, що сиділи в темряві, і в неясній далечині побачили Світ Віри через Апостола нашого, посланого від Бога, князя Володимира: сам Бога пізнавши Святим Хрещенням, і нам Того показав, покров сліпоти із душ наших знявши, [і] світлістю Трійці Божественної осяяні були. Другий же – [Феодосій – назнаменував нам] шлях, який Христос учням показав, кажучи: “Коли хто залишить батька і матір, городи і села – сторицею отримає тут у майбутньому віці Царство Небесне”. Од кого ж дізналися про цей шлях і тягар легкий Ісусів, і хто є той, хто показав взяти хрест і йти услід Христові, [якщо] тільки не цей преподобний отець наш Феодосій? Бувало й до нього, що йшли від світу й вузьким шляхом простували. Але од цього статут та устрій всіх монастирів на Русі пішли. Ніхто бо інший цілковитішого умертвлення [плоті] раніше за нього [не показав], але цей з учителем своїм блаженним Антонієм. Бо виконав притчу Господню, де сказано: “Якщо зерно пшеничне впаде в землю, [і] не помре, то одне перебуває. Коли ж умре – то плід великий сотворить”. Умертвив бо себе [для] всього світу, ожив же [во] Христі, і плід великий приніс, якого зродив Духом і випас преподобністю та правдою. І помножив талант, даний йому від Бога. І чув сказане Господом: “Благий рабе, вірний! В малому був [ти] вірним, – над багатьма тебе поставлю”. Про це бо каже Христос: “Багато буде серед останніх першими, а серед перших – останніми”. Цей хоча [і] серед останніх родів виявився, але міццю та любов’ю до Бога, які в ньому сіяли, перевищив багатьох попередників. Бо ще в юному віці земним гидував і небесно мудрствував молодим. І з утроби материнської був чистою посудиною Святого Духа. Не полюбив слави світу цього, бідність же волею прийняв, і в усьому вподобився Господу своєму. Щедроти мимолітні ні за що мав, одного лише бажаючи: прийти б, явитися Лику Божому, один-на-один із Ним розмовляти молитвою. Від матері численні й люті рани приймав, і цим хотів відвернути його, святого отрока, злий враг наш від доброго помислу. Бачив бо окаянний спокусник, що ним має переможеним бути, і тому численні біди навів на нього. Благодать же Божа, провидячи його там, де, як сонце возсіявши на тверді небесній, променями просвітив весь світ і заслужене отримав, провидінням не обійдений, розумом сходячи стільки днів до кращого, за Апостолом “минуле забуваючи і до наступного звертаючись”. Народившись послушливим, але більше слухаючися Божого повеління, зрозумівши мудрістю Духа Святого, що піклування про земне є перепоною для виконання Божественних заповідей, все відринув, утік, подумки про себе кажучи: “Краще матір опечалити на недовгий час, доки дасть їй Господь розуму суєтне відкинути, ніж Царство Господнє втратити.” До града Києва прийшов, вождя шукаючи й управителя, аби вказав йому необлудно шлях Божий. І, чимало шукавши, знайшов. Бо Господь не облишить тих, хто бажає корисного. Мужа бо чудесного знайшов, щонайдостойнішого, думками високорозумного та пророцтва даром відміченого, на ім’я Антоній. До нього прийшов блаженний Феодосій, молодий за віком, за розумом же – старий. Все наказане йому вчителем пильно виконував, і до наказаного [ще] додавав [трудів], і був, за Йовом кажучи: “Око сліпим і нога -кульгавим”, апостольське слово постійно в серці тримаючи, що каже: “Один за одного тягарі несіть, і так здійсните закон Христів”. Сий же блаженний не одного чи двох поніс тягар, але всій братії служив та усім полегкість творив собою. Багато з них спокій прийняли подвигом його. А Бог допомагав йому і міць тілесну подавав. Таке творив повсякденно, і ніколи збору церковного не відлучився, і правила келейного ніколи не занехаяв, за статутом отецьким, який написали для тих, хто з великою старанністю приходить до доброї праці і благого послуху. Тому Господь превозніс його. На них же працював, як останній найгірший із усіх, і всім за слугу був. Тому й пастирем, і отцем, і учителем поставлений був. [Коли] Варлаама виведено князем, і деінде влаштовано, Феодосій довго не хотів [приймати владу], [але] не міг не послухатись учителя свого Антонія й, зрозумівши, що Божий промисел се, згодився неволею. І став [ще] більше працювати, прагнучи, хоч і про тілесні потреби багато піклується [задля братії], більше душевним належати. І говорив [сам] до себе святий Феодосій: «Доклади до праці працю, і до подвигів подвиги, [бо] як явитися своєму Владиці, стада його добре не випасши, чи як сказати: “Ось я, і діти, що їх дав мені, Боже”?!». Тому ж щоночі без сну перебував, іноді на молитві предстоячи, іноді ж по келіях ходячи і братію до молитви піднімаючи. І в старійшинстві цей доброго починання не втратив, іноді воду носячи, іноді дрова рубаючи, і так усій братії собою приклад подаючи. І коли надходив Великий Піст, тоді воїн Христів Феодосій, всім земним гидуючи, від зібрання відлучившись, ішов від братії, і в печері сам затворявся. І там усю Чотиридесятницю перебував і сам на сам молитвою розмовляв [з Богом]. Хто ж виповість труди [його] й тягарі, і ридання слізні, і піст кріпкий, і боротьбу з лукавими духами?! І коли наближався Світлий День Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, тоді преподобний приходив, ніби Мойсей із гори Синайської, душею сяючи сильніше од лиця Мойсейового. І впродовж усіх літ уставленого собі не переступив. Тоді й одкровення Божого сподобився, й про смерть свою дізнався, коли від сього світу до безкінечного повелено було йому перейти. Не потаїв від друзів та учнів своїх того, що до Бога йде і Бога вмолити обіцяє за Дім Пречистої Божої Матері, й за стадо дітей своїх [духовних], аж до Пришестя Господа Бога нашого. Як же обіцяв, так і зробив. Оскільки великих сподобився дарів від Бога, таку й милість Господню подас нам щоденно і щорічно, приходячи і відвідуючи, заступаючи та охороняючи, зберігаючи стадо своє від ворогів душ наших. Хто бо коли, попросивши корисного до Спасіння коло раки святого, не отримав того, на що надіявся? Чи хто, призвавши з вірою ім’я його святе, не був увільнений од рани душевної, або [від] хвороби тілесної не зцілився? Він нам апостол і проповідник, він нам пастир і вчитель, він нам вождь і правитель, він нам стіна й огорожа! Похвала наша велика і дерзновення наше до Бога!
Сьогодні нам, братіє, належить духовно радіти та веселитися, і благим прикраситися, і святкувати радісно, маючи завше перед очима раку преподобного отця нашого Феодосія, в якій у цей день покладене було багатостраждальне і святе тіло, що випускає промені чудес в усі кінці Руської землі. Ця рака прийняла скарб некрадимий, посудину Святого Духа, знаряддя Божественне, чесне тіло отця нашого й учителя. На неї дивлячись, ніби самого бачимо, бо, хоча й у гробі покладений був святий, але духом завжди з нами і бачить [нас]. Якщо за заповіддю його живемо і повелінь його дотримуємося, то радіє і милостиво наближається до нас, береже і захищає, як дітей возлюблених. Коли ж перестанемо піклуватися про своє Спасіння, і слова повчань його не бережемо, то самі допомогу його втрачаємо. Але, о святий отче Феодосію! Сам доповни недоліки наші своїми добродійствами! Без твоєї бо допомоги не можемо щось благе сотворити!
В день преставлення твого, в любові собір зібравши, звемо до тебе:
Радуйся, просвіто Руської землі! Бо, як зірниця на заході з’явився, від сходу просіявши, всю Руську землю просвітив!
Радуйся, взірце й образу шляху правдивого, вождю і правителю, і наставниче монашеському життю!
Радуйся, начальнику і поборнику, помічнику і посібнику тим, хто хоче спастися!
Радуйся, котрий помножив стадо словесних овець в Домі Божої Матері, як ніхто з тих, хто до тебе чи після тебе в землі нашій жив!
Радуйся, насадителю винограду Христового, гілля якого простяглося до моря, а парості його – до рік. Нема бо ні країни такої, ні місця, де б не було лози винограду твого!
Радуйся, котрий одкровення Божого сподобився, будівнику Дому Пречистої Матері, якого сотворив і величчю прикрасив, і в дарунок Богородиці приніс!
Радуйся, котрий примножив талант Господу своєму; котрий десять талантів прийняв, а тисячу ними набув!
Радуйся, пашо Христова, що наситила до надлишку словесних овець, її ж попробували й чужоземні вівці, в Домі Божої Матері закрившись, і разом з вірними твоїми чадами зібравшись!
Радуйся, джерело чисте, з якого напившись, полки монахів тишу Божественну прийняли і легко шлях вузький пройшли, і вселилися біля витоків вод вишніх!
Радуйся, пастирю й учителю, котрий зберіг стадо від вовка мислячого бездоганно, без шкоди, і до Начальника Пастирів Христа привів!
Радуйся, стовпе вогненний, світліший, ніж той, що був за Мойсея! Той бо просвітлював тілесно, цей же духовно просвітив новий Ізраїль, провів пустелею життя пустого, і амалика мисленного променями духа настрахавши, у Землю Обітованну ввів, більше того, – кажу, – в райські луки, де учні твої насолоджуються!
Радуйся, земний янголе і небесний чоловіче, рабе і слуго Пречистої Божої Матері! Іншого бо не знайшла будівничого, крім тебе, для Дому Свого, який возлюбила і обіцяла милувати благодаттю дарів, як воно і було!
Радуйся, отче Феодосію, наша похвало і наша розкіш! Лавра твоя хвалиться тобою, і в [усіх] кінцях Всесвіту славиться назва її! Народи дивуються отцям, що були в ній: як просіяли, ніби зірки, на тверді небесній, раби на Заповідях Божих, чудотворцями показали себе і пророцтв від Бога сподобилися, прозріння дар від святого Духа прийняли, і слова Божественного були навчителі.
Приходили царі, поклонялися князі, покорилися вельможі і здригнулись сильні; вжахнулися іномовні, бачачи людей небесних, котрі землею ходили і до Престолу Господнього в Дім Божої Матері збиралися, пісню янгольську співаючи безпрестанно, і з янголами вкупі ішли до Жертовника Господнього. Одні бо, як відомо, бачили вид янгольський; інші ж подумки і духовно з ними розмовляли й знали духом, коли Божих янголів прихід буває; інші – чуттєво духів лукавих проганяли і страшними їм себе показали. Такі є парості твого винограду, таке є гілля твого кореня, такі є стовпи твоєї будови, такі є чада, тобою породжені, такі є отці твоєї Лаври. Бо, отче, належить бути таким учням од такого учителя, бо, воістину ріка Святого Духа витікала з вуст твоїх, що назнаменував сам Христос, Син Божий, коли говорив, навчаючи іудея: “Хто вірує в Мене – витечуть із нутра його ріки води живої”. Це ж казав про Духа, якого хочуть прийняти ті, хто вірить у Нього. Тією рікою безупинною невпинно напоює дітей своїх у віки вічні. Ту ріку виливши, Апостоли привели всі народи до Бога, ту ріку пивши, мученики не важили тілами своїми, але віддали їх на рани і на муки різні. Цю ріку пивши, отці лишали міста і села, багатство і сім’ї, та селилися у горах, і в гротах, і в печерах земляних. Сію ріку пивши, учні твої відкинули земне, але всі думки мали на небесах і сприйняли бажане, й переселилися у Світло Божественне, до зібрання безплотних. їх наслідуючи, прибилися ми в Дім Божої Матері, під твою опіку й милість, поклавши всю надію нашу на Пречисту Діву Богородицю, і на тебе, преблаженний отче Феодосію! Коли й не досягнемо, [аби] пройти шляхом попередніх твоїх учнів, але згадаємо сказане святими твоїми вустами: “Коли хто закінчить життя своє в Домі Пречистої Матері Божої, та під моєю опікою, то, хоча й не досяг чомусь до подвигів [святих], я це доповню, і Бога вмолю за них”. [А] тому, на ті слова надіючись, молебно закликаємо тебе: сам знасш, преподобний, хоча ми й мовчимо, що дні наші зникали в суєті світу цього і, трохи задумавшись, прийняли [ми] ярмо Христове, і прийшли в Дім Пречистої Владичиці нашої Богородиці і в огорожу святу Твою. Не віддай же нас ворогам душ наших. Бо озброїлися на нас і полонять нас повсякчасно, і різними думками вражають серця наші, і відводять нас од Божого розуміння, і змушують нас любити мимолітне і тлінне, і до кінця занурюють нас до глибин гріховних. Але тебе, кормче, знайшли. Направ нас до притулку тихого й бурю мисленну втиш, і вмоли за нас загального Владику, аби подав нам мову і слово, думку і діяння, [аби] всіх Заповідей Його дотримуватися. Якщо ж бо від шляху [праведного] Заповідей Господніх і ухилимося – ні статуту, тобою заповіданого, через лінь не дотримуватимемося, то, єдине заради віри нашої в Пречисту Діву і в тебе, отче святий Феодосію, та прилучено [нас буде Господом] до зібрання дітей Своїх, що бездоганно ходили шляхами правди, і зроби, аби не відлучено нас [було] від бачення світлоподібного Того Лику, коли візьме нас звідсіля. Доки ж ми живі є – відвідуй нас, і збережи од всяких підступів ворожих та справ, які відволікають від Бога, але за молитвою подай нам житіє чисте й Боговгідне, підніми розум наш, що через лінь упав до землі, бадьорість подай і стражу внутрішню, й віддання старих гріхів. Бо [хоча] недбалість розуму нашого помножилася, але тебе маємо – посібника і помічника, котрий [постійно – ? – І. Ж.] в Лаврі твоїй перебуває. Надіємося тобою вільними перед Богом явитися, а не власністю ворогів видимих і невидимих. Сам бо до своїх учнів казав, коли було повелено тобі Богом іти звідти: “Знайте, чада! Якщо по відшесті моєму до Господа почне місце сіє помножуватися мнихами та і всіма потребами багатіти, від того зрозумієте, що дерзновення маю від Бога [і] прийнята Ним моя молитва”. Ми ж, отче преподобний, заздалегідь знали по рівноангельському житію, по страстотерпному подвигу, що ще перед відходом своїм дерзновення мав перед Вседержителем Богом. А тим більше, по відході. Але, пророче показав, що схоче Пречиста Богородиця місце сіє – твою святу Лавру – возвеличити, і зростити славою та величчю. Це назнаменуючи, безперестану бажаєш молитися за кошару святу твою. Та так і звершилася істинна твоя і нехибна обіцянка, і по преставленні твоєму ні захоплено, ні сплюндровано місце твоє, але рік від року росло і розбудовувалося. Коли ж помножилися гріхи наші, і звершилися беззаконня наші, і огидні діла наші Бога прогнівили, тоді задля гріхів наших, Божим попущенням, сплюндровано доми Божественні і монастирі розорені були, і міста спалені, і села спустошені народом незнаним, народом немилостивим, народом, наруги виповненим, який ні Бога не боїться, ні людинолюбства не має. Тому, в рабстві їхньому перебуваючи, в нещастях тяжких і томлінні лютому, припадаємо до тебе, молячись: здійми руки твої за нас до Владичиці Діви і Пречистої Богородиці, аби пом’янула свої давні милості до кошари цієї, відданої їй у власність, і подала нам послаблення журби гіркої, і відігнала ворогів лукавих, хулителів нашої православної віри, й зробила необоримою церкву свою святу, яку Сама зволила збудувати Собі за житло, і помножила стадо кошари твоєї, і допомагає, як і раніше, оберігаючи та утверджуючи, заступаючи та охороняючи від ворогів видимих і невидимих, аби вільними ставши, духом і тілом богоугодно пожили [ми] у світі цьому тимчасовому, не бувши власністю нічиєю, крім Пречистої Богородиці, як і раніше отці наші з тобою, преподобний Феодосію. Знаючи твоє легкосердя, наважився простерти мову свою на твоє восхвалення, аби [хоч І] не достойну хвалу тобі принести, але надіючись успіху для себе набути від тебе, отче, і послаблення гріхів своїх на наступне збереження. Бо прославили тебе Небесні Сили і прийняли тебе Апостоли, і взяли до себе Пророки, обняли тебе мученики, радіють із тобою святителі, зустріли тебе зібрання чорноризців, возвеличила тебе й Сама Цариця Пречистая, Мати Господня, і превознесла, і знаним зробила від кінця Всесвіту до кінця Землі, вірний рабе Господній! Я ж як можу належно похвалити тебе, осквернені вуста маючи й нечисту мову?! Але не маю чого принести тобі в день преставлення твого, [крім] цієї малої похвали, ніби смердючий маленький потік до широт морських вливається, і хоча море не наповнить, але од смороду очиститься. [А] тому, чесний голово, святий отче, преподобний Феодосію, не прогнівайся на мене, грішного, але помолись за мене, раба твого, аби не засудив мене Господь наш Ісус Христос у день Пришестя Свого.
Йому ж слава належить із Безначальним Його Отцем і з Пресвятим, і Благим і Животворчим Духом, нині і повсякчас, [і у віки вічні. Амінь].
Про святих блажених перших чорноризців Печерських, які в Домі Пречистої Божої Матері в божественних добродійствах просіяли, в пості й неусипних молитвах і в дарі пророцтва, в святому монастирі Печерському.
Слово 12
Можна було, брати, воістину предивно чудо бачити. Зібрав бо Господь таких чорноризців у обителі Матері Своєї, що як пресвітлі світила в Руській землі сіяли: одні бо були постники, інші – [сильні] на бдіння, інші ж – на поклони, [ще] інші ж – на голод протягом дня чи через два дні; другі їли [тільки] хліб із водою, інші ж – овочі варені, ще інші – сирі. І всі в любові перебували: менші корилися старшим, не сміючи перед ними [й] говорити, але все [робили] з покірністю і послухом великим. Також і старші любили менших, навчаючи їх та втішаючи, ніби дітей своїх любимих. І якщо котрий брат впадав у якийсь гріх, втішали його, а його епітимію розділяли на трьох або чотирьох, задля великої любові. Такою була божественна любов серед тої святої братії, воздержання ж і смирення. І якщо якийсь брат ішов з монастиря – вся братія тим печалилась і посилала по нього, закликаючи брата, аби повернувся до монастиря. І коли приходив брат, пішовши до ігумена, кланялись за брата і молили ігумена, [і] негайно ж приймали брата з радістю [назад] до монастиря. Такі бо були тоді чорноризці: постники і воздержники. З них назву декілька мужів дивовижних.
Перший – Даміан пресвітер. Був таким постником, що крім хліба і води нічого не їв до дня смерті своєї. І якщо колись приносив хто дітей хворих якоюсь недугою в монастир до преподобного Феодосія, той велів цьому Даміану молитву творити над хворим. І [той] негайно молився, маслом святим помазував, і отримували зцілення ті, хто приходили до нього. Одного разу розхворівся цей блаженний Даміан і, помирати зібравшись, лежав у немочі, і прийшов до нього янгол в образі Феодосієвому, обіцяючи йому Царство Небесне за труди його. Потім же прийшов до нього великий Феодосій з братією, і сиділи у нього. Він же знемагав. Поглянувши ж на ігумена, каже: “Не забувай, отче, що мені обіцяв цієї ночі”. Зрозумів же великий Феодосій, що [той] видіння бачив, і каже йому: “Брате Даміане! [Все], що тобі обіцяв, те тобі буде”. Він же закрив очі свої і передав душу в руки Божі. Ігумен же і вся братія чесно поховала тіло його.
Також був і другий брат, на ім’я Єримія, який пам’ятав Хрещення Руської землі. І цьому був даний дар від Бога: провидів бо майбутнє. І коли кого бачив у думках своїх, то викривав його таємно, і наставляв берегтися від диявола. І коли який брат замислював піти з монастиря, він же, також, прийшовши до нього, викривав його думку і втішав брата. І якщо кому що говорив добре чи погане – збувалося слово старче.
Був же інший старець, на ім’я Матфей. Був прозорливий. Одного разу, стоячи в церкві на місці своєму, звів очі і поглянув на братію, яка стояла по обидва боки, співаючи. І бачить біса, що в образі ляха обходить [церкву], і в полі носить квіти, які називаються реп’яхами. Бере одну квітку і кидас на кого хоче. І якщо до кого з братій, які стоять, прилипне квітка, то [той], трохи постоявши і ослабнувши розумом, [та] яку-небудь причину собі придумавши, виходить із церкви і йде спати, й не повертається до молитви. Коли ж кидає на другого із тих, хто стоять, і не прилипає до нього квітка – міцно стоїть на службі, доки відспівають утреню, і тоді йде до келії своєї.
Мав звичай старець: по відспівуванні утрені, [коли] братія розходилася по келіях своїх, цей блаженний старець останнім виходив із церкви. Одного разу йшов він і сів під билом, бажаючи відпочити: була бо келія його далеко від церкви. І ось бачить [видіння], ніби натовп великий іде від воріт. І звів очі свої і побачив одного біса, який сидів на свині й величався, і інших навкруг нього безліч ішло. І каже їм старець: “Куди йдете?” І відповідає біс, який сидить на свині: “По Михаля, по Тобольковича”. Старець же перехрестився І пішов до своєї келії. І коли розсвіло, зрозумів старець видіння, і каже учневі своєму: “Іди, запитай, чи є Михаль у келії?” І каже йому [учень]: “Нині вийшов по заутрені за огорожу монастирську”. Старець же повідав бачене видіння ігуменові й старшій братії. І покликав ігумен брата і утвердив його.
За цього преподобного Матфея блаженний ігумен Феодосій преставився, і був Стефан ігуменом замість нього, і по ньому Никон. А цей старець іще жив. І інші численні видіння провидівши, почив старець у доброму сповіданні Господа, в Печерському святому монастирі.
Про блаженного Нифонта, єпископа Новгородського, який у святому монастирі Печерському в божественному одкровенні бачив святого Феодосія.
Слово 13
Блаженний Нифонт був чорноризцем Печерського монастиря, [і] тих святих отців життя ревно [наслідував]. І за численні його добродійства поставлений був єпископом до Новгорода. Мав велику віру та любов до Пресвятої Богородиці й до преподобних отців Печерських Антонія і Феодосія.
Почувши, що іде в Русію митрополит від вселенського патріарха, негайно радості духовної виповнившись, подумав про себе, що дві [справи] здійснить: в Домі Пречистої побуває та преподобним поклониться; і від святителя благословіння прийме. І задля того прийшов до міста Києва року 6664 (1156). І перебував [тут] він, чекаючи приходу митрополита. Було бо йому достеменно відомо, що вийшов з Царгорода митрополит.
Тоді бо Клим митрополичий стіл святительський зайняв без патріаршого благословіння Царгорода. Цього блаженного єпископа змушував Клим служити з собою. Він же говорив йому: “Оскільки не прийняв [ти] – благословіння від святого вселенського патріарха Царгородського, то не хочу служити з тобою, ні поминати тебе в святій Службі, але поминаю святого патріарха Царгородського”. Клим же вельми змушував його, намовляючи на нього князя Ізяслава та своїх посібників, і не міг йому ніякого зла сотворити. Патріарх же Царгородський, чувши про нього, прислав до нього послання, хвалячи велич його розуму й міць і прирівнюючи його до попередніх святих, які твердо у православ’ї стояли. Він же патріарше послання прочитав і ще міцніше утвердився [в своїх поглядах]. Любов же мав із князем Святославом з Ольговичем, бо перше Святослав сидів у Новгороді.
Небавом, коли був цей блаженний єпископ Нифонт у святому Печерському монастирі, велику віру маючи до преподобних, як [про] те раніше казано було, настигла його хвороба. [І] дивне видіння оповів. «За три дні до хвороби своєї прийшов я, – каже, – від заутрені й, [бажаючи] трохи відпочити, задрімав. І ось [увві сні] опинився у церкві Печерській на Святошиному місці, і багато зі сльозами молився Пречистій Богородиці, аби бачити святого преподобного отця Феодосія. І зібралося чимало братії до церкви, і підійшов до мене один брат, і каже мені: “Чи хочеш бачити святого отця нашого Феодосія?”. Я ж відповів: “Дуже бажаю! Якщо можливе це є – покажи мені його”. І, взявши мене, повів до Вівтаря і там показав мені святого отця Феодосія.
Я ж побачив преподобного і з радістю підійшов, упав до ніг його і поклонився йому до землі. Він же підняв мене і поблагословив. І, обнявши мене руками своїми, почав з любов’ю цілувати мене, і каже мені: “Добре, що прийшов, брате і сину Нифонте! З цього часу будеш із нами нерозлучний”. І тримав преподобний у руці своїй свиток. Я ж попросив його, і він дав мені [його]. І, розгорнувши, прочитав. Було в ньому на початку написано: “Це я і діти, які дав мені Бог”. І тут прокинувся, і нині знаю, що ця хвороба є милістю Божою».
Хворів же він 13 днів і помер з миром місяця квітня в 8 [день] Пасхального тижня. І покладений був чесно в печері Феодосієвій. До любимого прийшов, як обіцяв йому Феодосій преподобний. Разом Владиці Христу предстоячи, насолоджуються невимовними тими небесними красотами, і за нас моляться, за чад своїх.
Такі чудесні мужі в тому святому Печерському монастирі були, що багато з них Апостолам причасниками стали і престолів їхніх намісники, як наступне слово в посланні цьому точно явить нам.
Послання смиренного єпископа Симона Володимирського і Суздальського до Полікарпа, чорноризця Печерського.
Слово 14
Брате! Сядь мовчки, подумай І кажи до себе: О, убогий іноче! Чи не лишив [ти] світ і батьків во плоті заради Господа? Якщо ж і тут, прийшовши задля Спасіння, не духовне твориш, то для чого чернецького імені набув?
Не звільнять бо тебе від муки чорні ризи. Знай: поважаний тут від князів і від бояр, і од усіх друзів своїх, бо говорять: “Блаженний є, що зненавидів світ цей і славу цю, і, до того [ж], не піклується земним, а небесного бажає”. Ти ж [натомість] не чернецьки живеш. Дуже соромно мені за тебе. [Що], коли ті, які поважають нас тут, випередять нас у Царствії Небеснім і спокій отримають, ми ж закричимо, гірко мучені? І хто помилує тебе, який сам себе погубив? Збудись, брате, і попіклуйся подумки про свою душу: працюй Господові зі страхом і з усякою смиренномудрістю. [Адже ти] сьогодні смиренний – ранком лютий і злий, трохи мовчання – і знову наруга на ігумена та на його служителів! Не будь облудний виною тілесною, збору церковного не відлучайся: бо як же дощ ростить сім’я, так і церква кличе душу на добрі справи. Все бо, що здійсниш у келії – ніщо є [перед тим]: якщо Псалтир читаєш чи двадцять псалмів співаєш, то [й це] не уподобиться єдиному соборному “Господи, помилуй!”. Те, брате, зрозумій, що верховний Апостол Петро, сам [від] церкви Бога Живого, коли арештований був Іродом і посаджений у темницю, то чи не церковні молитви звільнили його від рук Іродових? І Давид бо молиться, кажучи: “Одного прошу у Господа, [лиш] того шукаю, аби жити в Дому Господньому всі дні життя мого, та побачу красу Господню і відвідую церкви святі Його”. Сам бо Господь каже: “Дім мій – домом молитви наречеться”. “Де бо, – каже, – два чи три зібрані в Моє Ім’я, тут Єсмо посеред них”. Коли ж таке зібрання – більше ста братій збереться, то ще більше вір, що тут є Бог наш. І на тому божественному вогні їхній обід готується, якого я бажаю одну крупинку більше від усього обіду, який переді мною. Свідок мені є Господь у тому, що ніякого б не пробував харчу, крім шматка хліба і сочива, приготованого для святої тої братії. Ти ж, брате, сьогодні не похваливши тих, хто присутній на трапезі, а ранком на повара і брата, що прислужує, лаєшся, і цим старшому підлоту твориш, а тому виявляється, що їси кізяк, як [про те] в Отечнику написано: колись бо один старець бачив, як ті, котрі лають їжу – послід їдять, а ті, хто хвалять – мед їдять, як же провидів той старець різницю в харчах. Ти ж коли їси чи п’єш – благохвали Бога, бо кінець собі творить той, хто лає, за Апостолом: “Що бо не їсте чи п’єте – все во славу Божу Творите”.
Терпи ж, брате, І наругу. Хто терпітиме до кінця – той спасеться. Такий бо легко спасеться. Якщо бо і випаде тобі розізлитися, і, прийшовши, хтось звістить тобі, що “той-то насміхається над тобою злісно”, кажи тому, хто звістив тобі: “Якщо укорив мене, але брат мені е – достоєн я є того. Не сам бо те творить, але враг диявол спонукав його до того, аби ми посварилися. Господь же та прожене лукавого, брата ж та помилує”. Кажеш же: “в обличчя мене лаяв перед усіма!” [Але] не сумуй від того, чадо, ні швидко навертайся на гнів, але поклонись брату до землі, кажучи: “Прости мене, брате”. І виправ [наперед] у собі гріх. І так переможеш усю силу вражу. Коли ж насмішкам противитимешся – найбільш собі погане зробиш. Чи ти більший од Давида царя? Його ж Семей лаяв в обличчя, [і] один із слуг царевих, не терплячи сорому царевого, “іду, – каже, – зніму голову його, за що [бо] пес мертвий проклинає пана мого царя?”. Але що відповів йому Давид? “О, сину Сарушів, не заважай йому проклинати Давида, аби бачив Господь смирення мос і воздав мені благим за прокльони його”. Подумай, чадо, і більше того: як Господь наш змирив Себе, бувши слухняним Своєму Отцю до смерті; лаяний – не перечив, чуючи: “біса [в собі] маєш!”, по обличчю вдарений і битий, і обпльований – не гнівався, але за тих, хто Його розпинав, молився. Так і нас навчив: “Моліться бо, — каже, — за ворогів ваших і добро творіть ненависникам вашим і благословіть тих, хто проклинає вас”.
Достатньо з тебе буде, брате, твоєю дводушністю сотвореного діла. Тому ж тобі плакатися належить, оскільки залишив був святий чесний монастир Печерський святих отців Антонія та Феодосія Печерських і святих отців чорноризців, які з ними, й хотів ігуменити у святих безміздних Козьми і Даміана. Але нині добре зробив, облишивши таке пусте починання, і не підставив плечі врагу своєму, бо враже бажання погубити тебе [тим] хоче. Хіба не знаєш, що дерево, не часто полите, але пересаджуване, скоро засохне? І ти, [коли] від послуху отчого відлучився та братій своїх – невдовзі мав загинути. Овечка бо, перебуваючи у стаді, неушкодженою лишається, а пішовши, невдовзі загибає і вовком з’їдається. Належить бо тобі наперед подумати: чому захотів піти від святого і чесного І спасенного того місця Печерського, в якому ж прекрасно є кожному, хто хоче спастися? Думаю, брате, що Бог сотворив це, не терплячи гордості твоєї: скинув тебе, як перше сатану з силами відступників, оскільки не захотів [ти] служити святому мужу, своєму пану, а нашому брату, архимандриту Акіндину Печерському. Печерський бо монастир – море є, і не держить у собі гнилого, але викидає геть. А коли описав мені неприємність свою – горе тобі: погубив єси душу свою! Питаю ж тебе: чим хочеш спастися? Якщо і постник є чи тверезий у всьому, і бідний, і без сну пребуваєш, а наруги не терпиш – не побачиш Спасіння! Але радіє за тебе нині ігумен та вся братія, і ми ж, чувши про тебе, всі втішаємося за тебе і про набуття тебе, оскільки гинув [уже] і знайшовся.
Попущено і ще [раз] твоїй волі бути, а не ігуменовій: захотів [ти] знову ігуменити – у святого Димитрія, хоча не змушував тебе [до того] ні князь, ні я, а це так спокусився. Зрозумій, брате, що невгідне Богу твоє старійшинство, і тому дарував тобі Господь послаблення зору. Але ти не стримався, коли належало казати: “Благо мені, оскільки змирив мене єси, аби навчився оправданням Твоїм”. Зрозумів бо, що ти – санолюбець, і слави шукаєш від людей, а не від Бога. Чи не віриш, окаянче, написаному: “Ніхто не візьме честі сам, а [тільки] званий від Бога”. Якщо ж Апостолу не віриш, то й до Христа не матимеш віри. Чому від людей сану бажаєш, а не від Бога, тим [же], хто від Бога [поставлений] не хочеш коритися і мислиш звисока? Адже в давнину подібні з Небес скинуті були! “Чи я ж бо, – кажеш, – не достойний довіри такого сану, чи гірший є [від] економа цього чи його брата, який по ньому?” Сам, не отримавши бажаного, метаєшся, хочеш часто переходити з келії в келію, і зтравлюєш брата з братом, говорячи непотрібне. “Чому вважають, — кажеш, — цей ігумен і цей економ, що лише тут [можна] Богу вгодити, й у іншому місці неможливо спастися, а нами чому не піклуються?” Це диявольське починання, це – найгірше з поганого [для тебе].
Якщо ж і сам якогось успіху матимеш, так, що стати тобі [доведеться] на вищий щабель, то не забувай смиренної мудрості, аби, коли доведеться спуститись [із того] щабля – знайшов шлях свій смиренний, не впавши у різні нещастя. Пише ж мені княгиня Ростиславова Верхуслава, бажаючи тебе поставити єпископом чи до Новгорода на Антонієве місце, чи до Смоленська на Лазареве місце, чи до Юрієва на Олексієве місце. “І якщо [доведеться], я, – каже, – і до 1000 срібних потрачу задля тебе та Полікарпа”. І сказав їй: “Донько моя, Настасіє! Не боговгідну справу хочеш сотворити. Але аби перебував у монастирі безвихідно, з чистою совістю, в послусі Ігумену й усій братії, тверезим бувши в усьому, то не тільки в святительський одяг одягнутий, але й Вищого Царства достойний був би”. Ти ж, брате, єпископства захотів? Доброго діла хочеш, але послухай Павла, який говорив до Тимофія, і мав на увазі пошану. Чи ти що з того зробив, яким єпископу належиться бути? Але, якби ти був достойний такого сану, то не пустив би тебе від себе, а своїми руками співпрестольником тебе собі поставив був на обидві спископії, Володимирську і Суздальську, як хотів князь Георгій. Але я йому заборонив, бачачи твою малодушність. І якщо мене не послухаєшся – якої-небудь влади захочеш, чи на єпископство, чи на ігуменство спокусишся – буде тобі прокляття, а не благословіння. І до того ж, не увійдеш у святе й чесне місце, в якому постригся. Як посудина непотребна будеш викинутий геть і плакатимешся довго безуспішно по тому. Не то бо є звершення, брате, аби славленим бути усіма, але щоб жити [належно] і чистим себе зберегти.
З того, брате, Печерського монастиря Пречистої Богородиці багато єпископів поставлено було, як і від Самого Христа Бога Нашого Апостоли в увесь Всесвіт послані були, і як світила освітили всю Руську землю Святим Хрещенням. Перший – Леонтій, спископ Ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінням, і це був перший престольник. Його ж невірні, багато помучивши, убили, це – третій громадянин Руського світу, [котрий] із тими варягами увінчаний Христом, ради Якого постраждав.
[Про] Іларіона ж, митрополита, й сам читав у житії святого Антонія, як від того пострижений був і так священства сподобився.
По них же [були]: Никола і Єфрем – [у] Переяславі; Ісайя – [у] Ростові; Герман – [у] Новгороді; Стефан – [у] Володимирі; Нифонт – [у] Новгороді; Марин – [у] Юрієві; Мина – [у] Полоцьку, Никола – [у] Тмутаракані; Феоктист -[у] Чернігові; Лаврентій – [у] Турові; Лука – [у] Білгороді; Єфрем – [у] Суздалі. І коли хочеш [про] всіх дізнатися, почитай старий Літописець Ростовський, с бо [там] усіх більше 30, а з тими, що по тому і до нас грішних [жили], гадаю, близько 50.
Зрозумій же, брате, яка слава і честь монастиря того, і посоромся, і покайся: обери тихе і спокійне життя, до якого Господь призвав тебе. Я би радо залишив свою єпископію і працював на ігумена в тому святому Печерському монастирі. І те кажу тобі, брате, не сам себе величаючи, але [правду] тобі звіщаючи. Святительства нашого владу сам знаєш. Хто не знає мене, грішного єпископа Симона, цієї соборної церкви, краси Володимирської, і іншої Суздальської церкви [будівника], які сам сотворив? Скільки є міст і сіл [у моїй єпархії], і десятину збирають по всій землі тій – і тим усім володіє наша низість. І це усе б лишив, хоча знаєш, яке велике бажання духовне охоплює мене, і молюся Господу, аби подав мені благий час на управління. Але знає Господь таємне. Істинно говорю тобі, що всю цю славу і честь небавом, як за грязюку мав [би]. І аби мені сміттям зметеним бути в Печерському монастирі і топталися по мені люди, або одним бути з убогих перед воротами чесної тої Лаври, і стати прохачем, – то краще [було] б мені тимчасової цієї честі. Один день у Домі Божої Матері ліпший од тисячі літ [прожитих в Інших місцях], і в ньому хотів би бути більше, ніж жити мені в поселеннях грішних. Істинно говорю тобі, брате Полікарпе: де чув про чудеса дивовижніші од чудес у тому святому монастирі Печерському? Чи є блаженніші [од] цих отців, які в кінці Всесвіту просіяли, подібно до променів сонячних? Про них же достовірно повідаю тобі цим писанням, до того ж, для тебе написаним. І ось тобі, брате, скажу, задля чого моя пильність і віра до святого Антонія і Феодосія.
Оповідь Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, про святих чорноризців Печерських: чому належить мати щирість та любов до преподобних Антонія і Феодосія, отців Печерських.
Слово 15
Почув річ предивну від блаженних тих старців, які, кажуть, чули від свідків тих того чуда, яке сталося за ігуменства Пименового в Печерському святому монастирі. Був муж один досконалий у всякому добродійстві, на ім’я Онисифор, пресвітер саном. І прозорливості дару сподобився від Бога, аби бачити у кожній людині гріх. Багато діянь його оповідають, але тут одне оповім.
Був у того блаженного Онисифора син духовний, чорноризець один, друг по любові [Христовій], який не істинно наслідував життя того святого: постником облудно вважався і за любителя чистоти себе видавав, таємно ж їв і пив, і нечисто жив. [І] так провадив літа свої. Це ж втаїлося від духовного того мужа, і ніхто з братії того не взнав. Одного ж дня, здоровим бувши, раптово помер. І не міг жоден до тіла його наблизитися через сморід, який ішов від нього. Охопив же всіх страх, і ледве його винесли [Із келії], і не могли відспівати через сморід. Поклали його окремо і, ставши віддалік, спів звичайний здійснили. Деякі ж, затиснувши ніздрі свої [та] внісши його до печери, поклали [там]. І настільки засмердівся, що і безсловесні тікали від тої печери.
Часто ж і крик чувся [звідти] гіркий, ніби хтось мучив того.
І явився святий Антоній пресвітеру Онисифору, грізно кажучи: “Чому таке сотворив єси? Такого поганого і нечистото, і беззаконного, і многогрішного тут поклав, якого ще ніколи не клали, аж осквернив святе місце сіє.” Збудившись від видіння [Онисифор] укляк на колінах, молячись Богу, [і] кажучи: “Господи, для чого приховав од мене справи людини цієї?” І прийшов янгол, мовлячи йому: “На показ усім, хто грішить і не касться було це, аби, побачивши, покаялися”. І, це сказавши, невидимим став. Тоді пресвітер, пішовши, звістив про все ігумена Пимена.
І знову наступної ночі теж побачив: “Викинь його, – каже [Антоній], – швидко геть на поживу псам, не достойний бо перебувати тут”. Пресвітер же знову до молитви повернувся, і був до нього голос: “Якщо хочеш – допоможи йому!”
Порадившись із ігуменом, [вирішила братія], аби неволею привели когось, винесли того геть і кинули у воду. Волею бо ніхто не міг [і] наблизитися до гори, де була печера.
Знову ж явився їм святий Антоній, кажучи: “Змилуємося над душею брата нього, оскільки не можу порушити обітниці своєї, якою вам обіцяв, що всякий, покладений тут, помилуваний буде, якщо і грішним є. Отці [ж], котрі є зі мною в печері, не гірші од [тих], котрі до Закону і по Законі вгодили Богу. Молився бо я Господу Богу моєму і Пречистій Його Матері, аби жоден із цього монастиря засуджений не був до мук. Господь же каже мені, як чув я голос Його: “Я є [Той], Хто говорив Аврааму: задля двадцяти праведників не погублю града цього, – то наскільки [швидше] ж задля тебе і тих, які є з тобою, помилую і спасу грішника: якщо тут помре – у спокої буде”. Це почувши від святого, Онисифор все бачене й чуте звістив ігумену і всій братії, з-поміж якої я знайшов одного, який оповів мені цю річ про тих перших чорноризців. Пимен же ігумен, дуже спантеличеним бувши з приводу страшної цієї справи, зі сльозами молив Бога про спасіння душі братової. І було йому явлення певне від Бога, і так [було] сказано: “Оскільки тут чимало грішних покладено було, [і] всі прощені були задля святих печерників, котрі вгодили Мені, то й цього окаянного душу помилував [Я] задля Антонія та Феодосія, рабів Моїх, і задля молитв святих чорноризців, які [є] з ними. І це знаменням буде: сморід бо зміниться на пахощі”.
І, це все почувши, виповнився ігумен радістю, скликав усю братію, оповів їм видіння й пішов із ними до печери побачити того [брата]. І почули всі пахощі від тіла його, поганого ж смороду та криків не було чути. Всі, насолодившись пахощами, прославили Бога і святих угідників його Антонія та Феодосія за спасіння братове.
І тому я, грішний єпископ Симон, тужу і печалюсь, і плачу, аби також покладеним бути в божественній тій землі і малу радість прийняти мені, [не дивлячись] на численні мої гріхи, задля молитв святих отців.
Про Ісуса Христа, Господа нашого, Йому ж слава нині [і повсякчас, і у віки вічні. Амінь].
Про блаженого Євстратія Постника.
Слово 16
Один чоловік прийшов із Києва в печеру, бажаючи бути чорноризцем. Роздав же все майно своє убогим, трохи лишивши ближнім своїм, аби по ньому роздавали. Був же цей чорноризець, Євстратій – постник і послушливий до всіх. Той же блаженний з іншими християнами полонений був і проданий якомусь жидовину з іншими багатьма. Учив і молив полонених [і], навчаючи, говорив [їм]: “Брати! Оскільки вас хрещено і в Бога віруєте – не будемо відступниками своєї обітниці, [даної] в святому Хрещенні. Христос бо нас викупив од прокляття і родив водою, і Духом, синами і спадкоємцями нас зробив. Якщо [нині] помремо – задля Господа, якщо житимемо – світу служитимемо [малочасному]; якщо за Христа помремо – смертю життя купимо, і Той життя вічне дасть нам”. Був бо цей Євстратій полонений безбожними Агарянами і проданий жидовину. Невдовзі померли [всі полонені] від голоду і станули від спраги: одні – по трьох днях, інші – по чотирьох днях, інші ж – по семи днях, Міцні ж – по 10 днях. Померли всі од голоду та спраги. Було ж їх числом 50: монастирських робітників 30, [і] з Києва – 20.
Як минуло 14 днів – лишився живим [тільки] один мних [Євстратій], бо був постником з молодих літ. Жидовин, побачивши, що цей монах є причиною втрати його золота, яке віддав за полонених, вчинив на ньому пасху свою. Коли настав день Воскресіння Христового, наругу сотворив святому Євстратію: за писаним у Євангелії, що сотворено з Господом нашим Ісусом Христом і [як] познущалися з Нього, так і цього блаженного розіп’яв на хресті. І [той] дякував Богові за це, і живий був [ще] 15 днів. Жиди ж кажуть йому: «Нині наситись законним харчем, і живий будеш. Бо Мойсей, Закон прийнявши від Бога, нам дав. І в книгах сказано було: “Проклятий всякий, хто висить на дереві”». Мних же каже: «Великої благодаті сподобив мене Бог – сьогодні постраждати. І каже мені, немов [тому] розбійнику: “Сьогодні с зі мною в раю”, Сам бо знищив прокляття Закону і ввів Благословіння. Про нього ж каже Мойсей: “Побачите життя ваше, яке висить прямо перед очима вашими”; Давид же: “прип’яли руки мої і ноги”; і далі: “розділили ризи мої між собою, і за одяг метали жереб”. Про цей день говорить: “Цього дня, якого сотворить Господь, возрадуємось і звеселимось у Ньому”; ти ж і жиди, які з тобою, сьогодні заплачете і заридаєте, коли доведеться давати відповідь перед Богом за кров мою та всіх християн. Бо суботи ваші ненавидить Господь і перетворить свята ваші в жалобу, коли вбитий буде начальник вашого беззаконня». Почувши, як розіп’ятий цей лає його, і взявши спис, жидовин убив його, і так передав [блаженний Євстратій] душу свою Господові. І було видно душу преподобного на колісниці вогненній, і коні вогняні; і голос був, який говорив грецькою: “Се добрий небесного граду громадянин!” І задля цього Протостратором зветься в поминанні нашому.
І тут, негайно ж, того дня був [наказ] від царя на жидів, аби вигнали всіх жидів, майно їхнє забравши, а старійшин їхніх [нехай] переб’ють. Була бо [тоді] така річ. Один із жидів, багатий та хоробрий вельми, хрестився, і задля того прийняв його цар, невдовзі зробивши епархом. Той же, отримавши посаду, таємно відрікся від Христа і Його Віри та дав волю жидам по всіх землях Грецького царства, аби купували християн у рабство собі. Викритий же був нечестивий цей епарх і убитий був, за словами блаженного Євстратія, і у жидів корсунських маєтки відібрали. А того, який зробив [таке] з блаженним, повісили: “повернеться хвороба на голову його, і на голову його неправда спаде”.
Тіло ж святого в море вкинуте було, де безліч чудес сотворилось. Шукані були вірними святі його мощі, і не знайдені – не захотів бо святий од людей слави, але від Бога 11. Окаянні ж жиди, побачивши [те] чудо страшне, хрестилися.
Про смиренного і багатотерпеливого Никона чорноризця.
Слово 17
Інший же мних, на ім’я Никон, перебував у полоні закований. І прийшов дехто із Києва викупити його. Цей же не хотів того, [хоча] був з-поміж великих граду. Той же христолюбець, викупивши багатьох полонених, повернувся [додому]. Почувши ж [про те], родичі святого з великими статками пішли викупити його. Мних же каже до них: “Не розтрачуйте дарма майна вашого. Коли б хотів Господь вільним мене мати, не віддав би мене в руки беззаконним цим і найлукавішим на землі. Той каже: “Я віддаю священиків у полон. Чи благе отримавши од Бога, не стерпим зла?” Ці ж, коривши його, пішли, несучи з собою велике багатство [назад]. Половці ж, бачивши, що лишилися без бажаного, почали вельми немилосердно мучити мниха. Протягом 3-ох років повсякдень був принижений і в’язаний, вогнем печений, ножами різаний, заковані мав руки і ноги; на сонці перебуваючи, палений [ним]; від голоду та спраги помирав, іноді бо через день, коли – через два дні, чи протягом 3-ох днів нічого не їв. Зимою ж на снігу і на холоді лишався. І дякував Богові за все те, й молився безперестанку. Це ж усе творили йому окаянні половці, аби дав за себе великий викуп. Він же говорив до них: “Христос вибавить мене без викупу з рук ваших. Уже бо звістку [про те] отримав. Явився бо мені брат мій, якого продали жидам на розп’яття. І ті бо засудяться з тим, хто говорив: “Візьми, візьми, розіпни його, кров його на нас і на чадах наших”, Ви ж, окаянні, з Юдою мучені будете ввік, як запроданці нечестиві й беззаконники. Так бо каже мені святий Герасим: “Третього дня маєш у монастирі бути, задля молитов святих Антонія та Феодосія і святих чорноризців, які з ними.” Половчин, почувши [те], подумав: тікати хоче, і підрізав йому гомілки, аби не втік. І стерегли його кріпко.
Третього ж дня, [коли] всі сиділи навколо нього у всеозброєнні, о 6ій годині раптом невидимим став, і почули голос, який говорив: “Хваліте Господа з Небес!” І так до церкви Печерської Пресвятої Богородиці перенесений був невидимо в той час, коли почали канон співати. Вся ж братія зійшлася до нього, і запитали його, як сюди прийшов. Він же спершу хотів притаїти преславне те чудо. Побачивши ж на ньому кайдани тяжкі і рани невигоєні, і [що] все тіло зогнило ранами, і самого окованого, і ще кров капала від підрізання гомілок – не повірили [його поясненням]. По тому ж розповів їм правду, і не давав зняти кайдани з рук та ніг. Ігумен же каже: “Брате! Якби хотів Господь в біді тебе мати – не вибавив би тебе звідти. Нині ж покорися волі нашій”. Зняли з нього [кайдани] і викували [з них дещо] для вівтаря.
По багатьох днях прийшов той половчин, який тримав [у полоні] блаженного цього, до Києва, задля миру, і зайшов до монастиря Печерського. Побачив же старця, описав ігумену та братії все про нього. І, до того ж, не повернувся назад, а хрестився із родичами своїми і став монахом. І тут життя своє закінчивши у покаянні, слугуючи полоненому своєму, покладений в своєму притворі.
Багато й інших діянь того блаженного Никона оповідають, про які нині не час писати, але ось єдине тобі оповім. Коли бо був у полоні блаженний сей – розхворілись одного разу полоненні від голоду та утисків. Заповів їм блаженний не їсти нічого від поганих, сам же, бувши в кайданах, молитвою всіх зцілив і втекти дав невидимо.
По тому той половчин, бувши при смерті, заповів жінкам своїм і дітям, аби цього мниха розіп’яли над ним. Цей же блаженний помолився і зцілив його: провидів [бо] його майбутнє покаяння, себе ж вибавив од гіркої смерті. Цей ж Никон “Сухим” названий у Поминанні нашому: витік кров ю і зогнив від ран, і висохнув.
До Полікарпа. Як зможу, брате, описати святих мужів, які були в чесному тому і блаженному монастирі Печерському?! Задля їхнього добродійного життя і погани хрестилися та стали монахами. Як задля того блаженного, раніше описаного Христового мученика Герасима, жиди хрестилися, задля цього страстотерпця Никона половці стали чорноризцями. Багато ж і більше од цього чув [ти] від мене, грішного єпископа Симона, найгіршого з єпископів, недостойного підніжжя під ногами тих святих чорноризців, їх же, вважаю, І весь світ не достойний, і нема такого письменника, який описати [належно] може ті чудеса. До тих бо каже Господь: “Так та просвітиться світло ваше перед людьми, аби бачили добрі ваші діла і прославили Отця нашого Небесного”. Чому ж занехаяли наші обіцянки і змінили життя, із такої висоти до глибини житейської впавши? Начальників і наставників маємо, рівних безплотним, [бо є] першими молитовниками та просителями до Творця. Подібні бо є янголам і мученицькими пов’язані вінцями.
Про святого священномученика Кукшу та преподобного Пимена Постника.
Слово 18
Як проминути волею цього блаженного і священномученика, того ж монастиря Печерського чорноризця Кукшу, про якого всі знають, як бісів прогнав і в’ятичів хрестив, і дощ із неба викликав, і озеро висушив, і багато [Інших] чудес сотворив. І по багатьох муках йому з учнем його відсічені були голови.
З ними і Пимен, блаженний постник, в один день помер, прорікши своє відходження до Господа за два роки. І іншого багато прорік, недужих зцілив. І посеред церкви велегласно промовив: “Брат наш Кукша перед світанком убитий був”. І, те сказавши, преставився в один день з тими святими.
Для Полікарпа додаток: [Надалі] не буду докладно оповідати про святих, Якщо недостатня тобі моя бесіда, яку чув із вуст моїх, то і написане не впевнить тебе. Якщо ж цьому не віруєш, то [навіть] якщо із мертвих хто воскресне – не повіриш.
Про святого Афанасія Затвірника, який помер і знову на другий день ожив, і перебував [серед живих] літ 12.
Слово 19.
Сталося і таке в тому ж святому монастирі. Брат один, котрий жив святим і боговгідним житієм, на ім’я Афанасій, хворівши довго, помер. Два ж брата обтерли тіло його мертве й пішли, обмотавши його, як і належить мертвого. Випадково зайшли [ще] деякі, побачили, що той помер, і пішли. Пробув же мертвий весь день не похований, бо був дуже убогим і не мав нічого від світу цього, а тому зневажений був: багатим бо всякий старається прислужитися і за життя, і по смерті, аби успадкувати щось.
Поночі ж явився хтось ігуменові, говорячи: “Чоловік Божий сей два дні не похований, а ти веселишся”. І дізнавшись про це, ігумен ранком з усією братією прийшов до померлого і знайшов його, [коли той] сидів і плакав! Вжахнулися [всі], побачивши його ожилим, і запитали його: “Як ожив і що бачив”? Цей же не відповів нічого, крім: “Спасайтеся!” Вони ж молили його, бажаючи почути [хоч] щось від нього, “аби і ми, – кажуть, – мали від того користь”. Він же мовить до них: “Якщо вам скажу – не повірите мені”. Братія ж присяглась йому, що “збережемо [в пам’яті] все, сказане нам.” Він же каже їм: “Слухайтеся в усьому ігумена і кайтеся повсякчас, і молітеся Господу Ісусу Христу та Пречистій Його Матері, й преподобним Антонію та Феодосію, аби закінчити життя своє тут і сподобитися зі святими отцями похованими бути в печері. Ці три речі – найголовніші з усіх речей, якщо хто [звичайно] зуміє все [це] зробити, як належить – лиш не зазнавайтеся! І більше не питайте мене, але молю вас, пробачте мені”. Пішов же до печери і, загородивши за собою двері, пробув [там], не кажучи нікому нічого, дванадцять років. Коли ж мав померти, зібрав усю братію, те ж саме їм говорячи, що і спочатку – про послух і про покаяння, кажучи: “Блажен є той, кого тут покладено буде”. І це мовивши, почив з миром у Господі.
Був один брат, який багато років хворів на гомілки, і принесений був до нього. Обійняв же тіло блаженного і зцілився відтоді. І аж до смерті своєї ніколи не хворів на ноги, ні на що інше. Ім’я цього зціленого – Вавіла, і той оповів братії таке: “Лежав я, – каже, – і кричав від болю. І раптом увійшов цей блаженний і говорить мені: “Прийди -зцілю тебе”. Я ж хотів того запитати, коли і як сюди прийшов, він же негайно невидимим став”.
І відтоді зрозуміли всі, що вгодив Господові [преподобний Афанасій]. Ніколи бо не виходив [із печери] і не бачив сонця 12 років, і плакатися не переставав день і ніч, ївши [тільки] трохи хліба і води мало пивши, й то через день.
І це чув від того Вавіли, зціленого ним.
Якщо кому недостовірним здається цей запис – хай почитає житія святих отців наших Антонія і Феодосія, начальника руських монахів, і завдяки цьому повірить. Якщо й тоді не змінить [думки] – ніхто в тому не винен – належить бо збутися притчі, сказаній Господом: піде сіятель сіяти сім’я своє, і впаде при шляхові, і друге – в тернині”, де печалями житейськими подавляється. Про них же пророк каже: “потовщилися серця людей цих, вухами погано чують”; другий же: “Господи, хто вірує слухові нашому?”
До Полікарпа. Ти ж, брате і сину, цих не наслідуй, не задля них бо пишу це, але щоб тебе набути. Раду ж тобі даю: благочестям утвердись у святому тому монастирі Печерському, не бажай влади – ні ігуменства, ні єпископства, і достатньо для твого Спасіння закінчити життя своє в ньому. Знаєш сам, що можу оповісти з усіх книг подібне, однаково мені і тобі корисне. Але хочу про те, що здійснилося в тому божественному і святому монастирі Печерському і від багатьох почуте, дещо з численного оповісти.
Про преподобного Святошу, князя Чернігівського.
Слово 20.
Цей блаженний і благовірний князь Святоша, на ім’я Николай, син Давидів, внук Святославів, подумавши, що облудним е життя це суєтне, і що все тутешнє мимо тече й мимо проходить, майбутня ж Благодать безкінечна [та] вічна є; і Царство Небесне, яке вготував Бог тим, хто Його люблять – безкінечне, – залишив княжіння, честь і славу, і владу, і все те ні за що мавши, прийшов до Печерського монастиря і став монахом року 6614 (1106), 17 лютого.
Про його добродійне життя та послух знають всі тутешні чорноризці. Перебував бо при поварні З літа, працюючи на братію, і своїми руками дерево колов для варіння каші. Багато разів і з берега на своїх плечах носив дрова. І ледве відвернули його брати Ізяслав та Володимир від такого діла. Цей же істинний послушник вимолив, аби ще один рік при поварні попрацювати на братію. І таким [був] цей досвідченим і довершеним у всьому.
І по цьому приставили його до воріт монастирських, і тут пробув 3 роки, не відходячи нікуди, крім церкви. І з тих пір повелено було йому служити при трапезі. І лише ігуменовою волею та всієї братії змушений був келії собі набути, що ним збудована, [й] донині зветься Святошиною, [як] і город, який своїми руками насадив.
Оповідають же про нього і таке: за всі літа чернецтва його ніколи ніхто не бачив без роботи, але завжди мав [святий] рукоділля в руках своїх, і одягом, заробленим цим рукоділлям, вдовольнявся. В устах же постійно мав молитву їсусову непрестанну: “Господи Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене!”. Не брав у рот нічого стороннього, але лише монастирською їжею харчувася. Хоча й багато мав, але те все на потребу подорожнім та жебракам подавав, і на влаштування церкви. Є [в монастирі] книги його численні й до сьогодні.
Коли ще був на княжінні блаженний князь Святоша, мав лікаря освіченого вельми, сирійця, на ім’я Петро, який супроводжував його до монастиря. Побачивши ж його повну бідність, [як] у поварні і біля воріт сидів, Петро покинув його [і] оселився в Києві, лікуючи людей. Приходячи ж часто до блаженного, [і] бачачи його в тяжкому злостражданні і безмірному пості, умовляв його, кажучи: “Княже! Треба тобі турбуватися про своє здоров’я, аби не згубив плоть свою безмірною працею і воздержанням. Бо якщо коли занеможеш – не зможеш знести накладеного на себе ярма, якого захотів Бога ради. Не хоче бо Бог через силу поста чи праці, але тільки серця чистого і запечаленого [гріхами]. Не звик ти до того тягаря, який маєш, працюючи, немов невільник. Але благочестиві твої брати – Ізяслав і Володимир – вельми коряться твоєю бідністю, що [ти] від такої слави та честі до останнього убозства дійшов, аби морити тіло своє і захворіти від недоброякісного харчу. Дивуюсь нутрощам твоїм, які колись обтяжені були смачною їжею, нині ж, сирі овочі та сухий хліб отримуючи, терплять. Гляди, бо колись, впавши в недугу і не маючи міці, швидко життя втратиш. Я ж не зможу тобі допомогти, й заповіси плач невтішним братам своїм. Це [ж] бо й бояри, які колись служили тобі, [та] думали при тобі великими стати і славними, нині втратили твою любов: бажань великі будинки збудувавши, сидять у них у великому сумі. Ти ж не маєш де голови прихилити, на смітнику цьому сидячи, і вважають тебе божевільним. Який бо князь так робив: чи блаженний батько твій Давид, чи дід твій Святослав, чи хто з бояр так робив, чи такого шляху бажав, крім Варлаама, який був тут ігуменом? І коли мене не послухаєшся – перед Судом суд приймеш”. Це ж і багато [іншого] казав йому, навчений його братами, іноді в поварні з ним сидячи, іноді ж – біля воріт. І відповідав блаженний: “Брате Петре! Багато думав, і вирішив не пощадити плоті своєї, аби на майбутнє не повставати на боротьбу з самим собою, аби, зігнута тяжкою працею, змирилась сила, бо, – каже, – брате Петре, в немощі належить перебувати. Ніщо бо страждання нинішнього часу перед майбутньою славою, якої маємо досягти. Дякую ж Господові, оскільки звільнив мене від мирського рабства і зробив мене слугою рабів своїх, блаженних цих чорноризців. Брати ж мої хай прислухаються до себе, кожен бо в свій час понесе [свій хрест – ?]. І доволі їм моєї влади. Це ж все задля Христа лишив: жінку і дітей, дім і владу, і братів, і друзів, рабів і маєтки. А тому надіюсь успадкувати життя вічне. Збіднів же – задля Бога, аби Його набути. І ти, коли лікуєш, чи не велиш чуратися їжі? Мені ж померти за Христа – набуток, а як на смітнику сидіти – з Йовом це роблю, царствуючи. Якщо жоден князь цього не сотворив до мене – першопроходцем та буду для них: що, коли хтось буде ревним до цього, і піде услід Йому і мені? Надалі ж здумайте самі: ти і ті, хто підучив тебе.”
І коли розхворювався цей блаженний, лікар, дізнавшись про те, готував зілля, потрібне для лікування на кожен недуг, коли було чи вогняне палення чи тепло жовчне. Проте до його приходу видужував князь, ніяк не даючи себе лікувати. І так бувало не раз.
Одного разу той Петро розхворівся, [і] послав до нього Святоша, кажучи; “Якщо не питимеш зілля – скоро видужаєш. Коли ж мене не послухаєшся – багато страждатимеш”. Той же, вченим себе вважаючи і від хвороби звільнитися бажаючи, мало життя не втратив, настойок випивши. Молитвою ж святого зцілився. Коли ж знову розхворівся, послав святий сказати йому; “За 3 дні видужаєш, якщо не лікуватимешся”. Послухався його сирієць, [і] за З дні видужав, за словом блаженного.