Леонід Глібов

Мишача рада. Леонід Глібов

Байка “Мишача рада” Леоніда Глібова розповідає про мишей, які вирішили влаштувати раду, щоб у їхньому житті був порядок, як у людей. За порадою старшого Пацюка вони встановили правило, що на раду можуть приходити лише миші з довгими хвостами, а куцих не пускати, бо вважали, що ті, хто втратив хвіст, не можуть бути розумними. Однак, коли на першій раді з’явився куций, ніхто не наважився його вигнати, бо він був кумом старшого Пацюка.

Ця байка висміює лицемірство та дволичність суспільства, де правила часто застосовуються вибірково, і де особисті зв’язки можуть переважити над загальноприйнятими нормами.

“Мишача рада”

Задумала Мишва вчинить велике діло,
Щоб слава загула про них
По всіх усюдах, щоб вдивило
Не то людей — котів дурних.
Мишей до біса назбігалось;
Чимало й Пацюків зібралось,
Старих і молодих.
От в кухві тій, що з борошном стояла,
Уся громада посідала —
Розслухать, що і як.
Найстаршенький Пацюк мовляє так:
— Оце зібрались ми, панове громадяни,
Про от що розсудить:
Пора б і Мишам в світі жить
Так, як живуть усі миряни;
А для того нам треба положить:
Щоб був порядок в кожнім ділі —
Збирати раду щонеділі…
Чи так, чи, може, як?
— Розумне діло! Так, то й так!, —
Гукнула разом вся громада.
— А щоб була доладна рада,—
Старий Пацюк кричить,—
Закон постановить:
Пускать на раду всіх хвостатих,
А куцих не пускать.
Бо хто бував в руках проклятих,
З того добра не ждать!
Чи так? Рішайте, коли чули!..
— Так тому й буть! — усі гукнули,—
Так!.. Куцих не пускать!..—
Мишва таку приміту знає:
У кого довший хвіст — той розум більший має,
А хто свій хвіст ізбув,
Той дурнем всюди був —
Чи то в якій-небудь пригоді,
Чи на війні, чи у поході.
От через тиждень, в темну ніч,
Справдилась Пацюкова річ:
Була між ними перша рада.
Зібралася як слід уся громада;
Посіли, гомонять…
Аж гульк — і куций є між ними…
Ну що його робить з дурними?
Ну як утерпіть — не сказать?..
Пацюк угледів молоденький
Та зараз дядька штовх тихенько:
— А що ж се, — каже, — як се так?
Відкіль се взявся неборак?
Чому ж йому ніхто не вкаже?
Та се вже, справді, сором, глум!..
— Цить, язикатий! — дядько каже, —
Бо то ж мій кум…

(1863)

Читати твори Леоніда Глібова