Байка Леоніда Глібова “Квіти” розповідає про два види квітів: живі, які ростуть у горщику на вікні, та штучні, зроблені з паперу та шовку. Живі квіти просять вітру принести їм дощ, адже їм стало дуже душно від спеки. Штучні квіти сміються з живих, кажучи, що дощ їм не потрібен, адже вони можуть цвісти в будь-яку погоду. Однак, коли починається дощ, штучні квіти попадали, після чого їх порозносив по двору вітер.
Ця байка вчить нас цінувати природну красу та життя, а також показує марність та крихкість штучної краси. Глібов через протиставлення живих та штучних квітів розкриває глибший сенс про те, що справжня краса та життя потребують догляду та умов для розвитку, в той час як штучність є лише ілюзією, яка не витримує випробувань реальним світом. Байка також має підтекст про важливість бути справжнім та автентичним, а не покладатися на зовнішній вигляд чи імітацію.
“Квіти”
У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком перевиті,
На дротяних стебельцях, наче мак,—
Хто йде, дивується усяк…
Чого тепер не роблять люди!
Без коней їздять,— ще колись
І не такеє диво буде:
От-от — дивись —
На місяць злізуть панувати
І там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть…
А покіль що — повернем річ на Квіти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк. От справжні
Квіти кажуть так:
— Ой Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій,
Бо душно стало дуже
Скрізь по землі сухій.—
А тії, шовком вбрані
Квіти, Сміються з них:
— Кому-кому — ще й вам годити, —
Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба…
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води —
Хоч не ходи.
Не слід їм,
Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою —
Сам бачиш ти — і літом і зимою
Уміємо цвісти.—
А Вітер віє, повіває…
Вже близько хмара… дощик накрапає…
І зразу зашумів — Долину звеселив…
А тії Квіти, шовком вбрані,
Попадали, неначе п’яні,—
Пропала чвань! Тепер — куди не глянь —
Скрізь по двору їх вітер носить.
Розумному, як кажуть, досить!
(1864 — 1872)
Читати твори Леоніда Глібова
