“Вітька + Галя, або Повість про перше кохання”
(частина 2)Читати “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” В. Чемериса частина 1
— Сильно! — врешті сказав він.— Хоч я нічого й не втямив.
— Головне, що дух забиває! — захоплено вигукнув Федько.— Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.
— Покладаюсь на тебе. Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки,— сказав Вітька.— А я не піду.
— Гаразд,— погодився Федько.— Підкладу вже їй бомбу і візьму перший удар на себе.— Він поклав листа за пазуху, підв’язав потугіше штани й витер під носом: — Жди мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!
— Раз мати родила! — відповів Вітька.— Я тебе не забуду, мій вірний, друже.
Діалог про підготовку до штурму
— Ну?.. Що?.. Та не тягни… Віддав?..
— Віддав… Хе-хе-хе…
— Прочитала?
— Прочитала.
— І що?.. Та не тягни, Жучок!
— Ну, прочитала, а я стою. І вона стоїть. І дивиться…
— На кого дивиться?
— Та на мене ж.
— А чого це вона на тебе дивилася?
— А я хіба знаю? Стоїть і дивиться, наче хто її по голові стукнув. Та все лоба тре, мов до пам’яті приходить. І дивиться на мене.
— Ну, подивилася, а далі що?
— І далі дивиться і мовчить.
— Та що ти за цяця, щоб вона на тебе довго дивилася?.. Диво яке?
— А я хіба винен? А вже потім як опам’яталася, то як засміється!.. Трохи не впала. А я стою й чую, що в мене ось-ось штани зсунуться…
— Та провались ти з своїми штаньми!.. Ну посміялась, а далі що? Плакала?
— А далі каже: “Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п’ятій годині наніс мені візит”.
— Який це візит? Він важкий? Я донесу?
— Підеш і без візиту. Чого це ти будеш надриватися. Радій, що вона тобі рандеву назначає. До тебе дійшло?
— Ур-р-ра!!! Ой, ти молодець, Федько!
— Тепер все залежить від тебе. Зумієш їй вкрутить, вона викине білий прапор.
— А що ж робити, щоб вкрутить?
— Пхі… Це я тебе навчу. Значить, так. Сядете ви на лавочці і будете дивитися на місяць, а ти на додачу ще й зітхатимеш.
— Як?
— Ну, так, ніби ти помирати зібрався і ніби все життя для тебе одне пхі! Втямив? Так у книжках зітхають.
— І поки зітхати?
— Поки витримаєш… А ти думав, легко бути закоханим? Тут ще помучитися треба. А коли побачиш, що вона до тебе хилиться або покладе голову на плече, то називай її “зіронько”, “сонечко моє яснеє”, “ясочко”, ну і так далі.
— А якщо не любить?
— Якщо не любить?.. Гм… Тоді кажи так: “У-у, зміюко лукавая!” — і в очі заглядай, коли будеш казати.
— Зміюко лукавая?
— Та ні, це коли “зіронька” чи “сонечко”. А коли назвеш зміюкою, то одразу ж тікай, щоб, бува, не навернула чим. Бо жінки — вони такі, на все здатні. Он дядька Митрофана жінка так сковородою по голові гуркнула, що отакезна гуля вискочила. А потім ще й у сільраду бігала, і дядько Митрофан ще й винуватим був. Он які тепер жінки, так що будь обережний!
— Я готовий до всього!
Коли б автор писав ліричну повість про перше кохання, то він так би закінчив цей розділ: “О, де взяти слів і як тими словами передати ту бурю, той тайфун, що здійнявся в душі Вітьки Горобця! Подумати тільки, Галя Козачок призначила йому перше побачення! Перше побачення першого кохання! О, де взяти слів! О, як тими словами про це на папері розказати? Раз-бо в світі буває перше кохання і перше побачення! Неймовірна подія в чотирнадцятилітньому житті Вітьки Горобця! Невже муки безнадійного кохання зникли так швидко і так швидко з’явиться щастя?.. Та кричати про це треба, на сьоме небо треба дертися пошвидше і звідти переможно оглядати усю матінку Землю:
— А що, бачили? Недарма Федько всю ніч готував свою “бомбу”!..
Кажуть, що на перше побачення закохані мчать з такою радістю, яка по силі вибуху еквівалентна добрій сотні тонн тротилу. Може, й так, а тільки Вітька Горобець більше розгубився й злякався, аніж зрадів. Куди й поділася його хоробрість. Одне діло самому тихенько кохати, а друге, коли вона каже “приходь”. Ось тут Вітька й злякався, ніби відчував, що це кохання приведе його до команди: “Вогонь!”
На Голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні раніше, другі пізніше, одні сміливо, другі — ледве ноги тягнучи. В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий, хлопчику! Що вдієш, вся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися! Звичайно, тут ще бабуся надвоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи голгофа з хрестом, чи едем з райськими садами…
Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську для тебе хвилину — “бути чи не бути” — за тобою покірно котиться вірний Федько.
Він також намагається підняти твій настрій.
— Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, йдучи слідом.— У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..
— Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька.— Далі я сам піду. Що буде, те й буде.
— Та я ще хоч трішечки…
— Кажу, вертайся!..
— Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті!
Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині. “Яка тільки доля нещасна в мужчин” — сумно думає він,— і чого дівчата не йдуть до нас самі?..”
Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають соловейки і звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. Ніби ж і сміливий хлопець, а так розгубився! І, як на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір’їнами у хвості й так недоречно каркала, як недоречно каркають всі ворони на світі.
Вулиця довга, пряма, і там, у кінці, Галина хата з голубими півниками на причілку. Вітька притишує ходу, щоб хоч трохи відтягти вирішальну хвилину, як раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч.
Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!
Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка… Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь. Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..
Та ноги несуть його далі…
Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:
— О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..
І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої посмішки.
— Добривечір! — гойдається Галя на воротях.— Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?
— Та-а…— зам’явся Вітька.— Я… е-е… прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.
— А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!
О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.
— Залітай, орлику! — ще ширше відчиняє Галя хвіртку.— А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.
Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.
— Дихай, орлику, свіженьким повітрям,— ласкаво запрошує Галя.— У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.
Вітька сідає на лавочку і все ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.
— Яка сьогодні гарна була погода,— нарешті каже він.
— Авжеж, гарна,— згоджується дівчина.— Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.
І тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки…
— Ти лю-любиш квіти? — чомусь шепотом питає хлопець.
— Лю-люблю,— також пошепки відповідає дівчина.
Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці…
Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається… Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивився, куди?.. О сліпець!.. О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!
“Пора вже зітхати”,— спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічав. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.
— Ти, мабуть, вдавився? — сполошилася Галя.— Одразу б і сказав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині.
І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.
— Галю!..— наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь.— Галю…
— Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик.— Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.
— Галю…
Я…— Вітька наважився і взяв її за руку.— Я…
Дівчину ніби й чекала цього.
— Ой, забула! — схопилася.— Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..
— Та я! — зривається на ноги Вітька.— Для тебе хоч цілий океан!
— Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.
Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапав відро і мчить до колодязя.
— Діжечка біля сараю, Вітюньчик! — кричить навздогін Галя.— Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означав в порівнянні з словом “Вітюньчик”? І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:
— Ну, як?
Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у “діжечку”. Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.
— Я й не підозрював, що кохання таке важке,— зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.
Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:
— Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..
Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці, як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: “Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..”
О зміюко лукавая!!!
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?
— Спасибі тобі, Вітюньчик! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру.— А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!
І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?
Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося, теж співала.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.
— Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.
— Бачив учора, що в неї дрова не рубані,— коротко відповів той.
Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися по всьому дворищу.
— Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду.— Кохання — штука серйозна!
— Ге-ех! — підтримував його Вітька.— Вчися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!
Ось тут і сталося…
Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.
— Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька.
Удару не було.
Вітька звів голову і здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі… Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов…
Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю…
— О зміюко лукавая!! — нарешті повернув язиком в пересохлому роті.
Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:
— Ба-бачив?..— запитав заїкаючись.— Ба-бачив, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим… За-закривай кра-крамничку та буд-демо змоту-у-ватися зві-звідси…
— У-у-у, змія!!! — важко дихав побілілий Вітька.— Отак зрадити? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня… А я ще воду носив, дрова рубав!..
А Федько вже отямився і стояв на диво спокійний.
— У житті, Вітько, як на довгій ниві,— підсмикнув штани.— Може ще й таке трапитися, бо жінки, вони на все здатні.
Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город.
— Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.
Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже спізнав усього: перше кохання, перше побачення і першу зраду.
— Це ще пхі! — філософствував Федько, несучи кувалду й клини.— Он у дядька Гаврила було вже троє дітей, як він застав свою Мелашку біля стіжка з кіномеханіком… Ото була історія! Кіномеханік рачки поліз од того стіжка і цілий місяць кіна не крутив… То що й говорити. А згадай козака Чаплю. Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок…
Що мав на увазі Федько Котигорошко, згадуючи козака Чаплю, ми зараз повідаємо. Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак Данило: не боявся ні меча, ні дикого коня, ні косоокого яничара! І не знав би й горя веселий козак Данило, якби не його осоружний ніс, довгий та гострий, наче дзьоб. Хто наділив козака таким недотепним носом, ніхто не знав, а тільки прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак Чапля не горював ні від носа, ні од прізвиська. Коли він налітав із Сагайдачним на Кафу громити яничар, то довгий і недоречний ніс аж ніяк йому не заважав. Та й самі яничари звертали увагу лише на його шаблюку.
І все було б добре, якби Чапля, на свою біду, не закохався у дочку шинкарки, красуню Оксану. Сунувся хоробрий козак Чапля до красуні, а та в крик:
— Ой леле!.. Такий ніс на свято ріс, а ти його, козаче, в будень носиш!
Чапля погорював трохи, визнав за краще вдарити з тилу та атакувати шинкарку, щоб з її допомогою вкоськати непокірну Оксану. Але виявилось, що штурмувати Кафу було легше. Правда, шинкарка спершу мовби й не заперечувала проти сватання Чаплі, а лише сказала:
— Ніби й не поганий ти козак, Даниле, і хутір добрий маєш з усією живністю, а хто тебе знає, що в тебе на мислі? Поживемо — побачимо, що ти за їден, а тоді вже й віддам Оксану.
Повеселілий Чапля захотів показати себе з усіх боків. Знав, що шинкарка понад усе цінила тих козаків, котрі днювали й ночували в її шинку. Отож Чапля й унадився в шинок. І чим більше він пив з приятелями і чим більші компанії з собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. І коли за літо Чапля таїш завоював її симпатії, то виявилося, що свататися до Оксани уже не було рації: хутір поплив, за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі, на згадку про довгоносого невдаху, і віддала його своїй Оксані в придане, коди та одружувалася з молодим сотником…
— Он як воно, Вітько, було! — торохтів дорогою Федько.— Хутір пропав за цю любов, козака жінки вкрутили! А ми ж тільки дрова: рубали їй, і вкрутити нас, самокритично кажучи, нічого не коштувало! Ех, нещасливе наше село на кохання з самого початку.
— Уб’ю! — раптом стис Вітька кулаки.
— Кого? — повернувся до нього Федько.— Коли Галю, то дарма. Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити. Може, ще і вдасться його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того, хто їх вкрутить.
— Я готовий! — сказав Вітька, засукуючи рукави.— Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!
— Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна Петра застукати в темному місці і…
— Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі,— перебив його Вітька.— Якщо битися, то вдень і по-чесному. Що козак Чапля зробив своєму супернику-сотнику?
— А що б же? — здвигнув Федько плечима.— Не цілувався ж. На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!
— Оце по-чесному і по-козацькому! — загорівся Вітька.— Я теж Петра викличу на герць.
— Тобто на дуель? — задумався Федько.— Я читав, як на дуелі б’ються, ї знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш і зовсім бути благородиш”, то бери мене своїм секундантом.
— А зброя де?
— Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..
От вам і все!
…А в автора опустилися руки.
Все!
Автор чесно виконав свій обов’язок і, як умів, розповів про те, як перше кохання Віті Горобця привело його, Вітю Горобця, до першої і, гадаємо, останньої дуелі.
Пора вставати, Вітю. Твій час настав.
А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років.
Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і…
І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш… Все село проводжає тебе, Вітя Горобець, в останню твою путь!
Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..
“Не знаю”,— гірко думає Вітя і кріпиться з останніх сил, щоб і собі не розплакатися. Не гоже покійнику на своїх похоронах плакати.
Всі плачуть… Федя плаче і навіть Грицько Причепа на даному етапі рукавом сльози витирає.
А голова колгоспу, схилившись над тобою, сумно каже:
— Шановний товаришу Горобець! Радимо вам спати спокійно і вивчати у сні класиків!
І тебе опускають у яму.
— Н-не-е хо-о-очу-у-у!!! — зненацька кричиш ти.
— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли,— хтось каже голосом Федька Котигорошка.— А потім вона прийшла додому і знайшла гроші в себе під подушкою, в панчосі…
— Е-е…
Г-га-а?!.— Вітька закричав і схопився.— Що?
— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відскочив.— Вставай, пора вже…
— Що?.. Га?..— важко дихав Вітька.— Мене вже убили?
— Ще ні,— утішає Федько і, підтягнувши штани, оптимістично закінчує,— але можуть… В тебе все, як кажуть, ще попереду… Отож протри очі і ходімо на поле бою.— Подумавши, радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай ноги, щоб, бува, не спіткнувся… Є така прикмета: хто спіткнеться перед дуеллю, того неодмінно вгепають!
Вітька не хоче, щоб його вгепали, тому, високо піднімаючи ноги, старанно переступає через поріг і жмуриться від ласкавого вранішнього сонця.
— Який гарний ранок,— зітхає він.
— Як завжди перед смертю…— по-філософському каже Фёдько.— Трохи не забув… Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад… Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що… ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Все в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди… Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують… То там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і гречно, з гідністю на світ білий дивляться… Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?
Федько позад нього шморгає носом.
— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.
— Жа-жалко…— пхикає Федько.— А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
— Будь мужчиною,— радить Вітька.— Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці,— Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним.— Значить, так… Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися…
Друзі наддають ходу.
— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі.— Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує і авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче перепаде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.
Вітька без особливого ентузіазму додає:
— Поживемо — побачимо, кого бабахне.
Дуель
25 липня 1964 року.
Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.
— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани.— Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому вробить Вітька Горобець…
— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта.— Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!
— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує.— Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!
— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює.— Ти зараз одержиш все, що хотів!..
— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися,— заспокоює старший секундант.— Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька.— Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!
— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.
— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!
Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.
— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько.— До бою приготуйсь!
Дуелянти звели самопали й націлили один на одного… Ще мить — і…
— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта.— Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.
— Такий прудкий довго житиме,— похитав головою Федько.
— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти.— А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба ще не гра?
— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника.— Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..
— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.
Че-е-ерк!..
Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді…
Вітька звів голову, глянув на Петра і… нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лєрмонтов:
Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани…
— Боягуз! — застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору… Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах…
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб…
— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима.— Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.
— Уже? — схопився з піску Федько.— Тобі голови не відірвало? Ану, покажи… Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі…
Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:
— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.
— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.
— Н-не знаю,— почервонів Федько.— Просто так…
— Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.
— Ну, дві мірки всипав,— похнюпився Федько.— Я хотів, щоб ти переміг. А воно…
— А воно так нечесно,— спльовував Вітька і порох, і кров.— Могло ж усі зуби повибивати.
— А де ж Петро? — озирнувся Федько.— Уже в раю?
— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя його покохала!
— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.
— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.
— Вітько!!! — жахнувся Федько.— Тікай!..
Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.
— Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!
— А ти?
— Мені однаково…
— Я теж не тікатиму. Це неблагородно…
Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.
— Сті-ій!!! — загаласував Причепа.— Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..
Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку.
— Та не сюрчіть так дуже,— набурмосився Вітька,— бо мені аж у п’яти шпигає.
— Я ось тебе сюркну по потилиці! — важко хекав Причепа.— Що це твориться?.. До чого ми… дожилися… на даному етапі?.. У Чаплях дуель. Заборонена ще при царю дуель! Із-за якогось… дівчиська… Два дурні, не досягши паспортного віку!..
— А ви не смійте згадувати Галю! — наїжачився Вітька.— 3 мене питайте, я головний зачинщик!
— Спитаємо, голубе, спитаємо! — запевнив Причепа.— Подумати тільки! Вони стрілилися! І де? У Чаплях! У моїй дільниці, де навіть самогонників нема! Та це ж, на даному етапі, добре, що зубом відбувся. А коли б голову… одірвало? Як би я мав реагувати? На даному етапі? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий наочний доказ? Дивіться, мовляв, до чого Причепа дослужився? За двадцять років! Бездоганної служби! В рядах міліції! На даному етапі!
— Ну, ведіть уже, чи що,— буркнув Вітька.— Бо мені набридло вже стояти… на даному етапі.
— Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Значить, так. Ти арештований. За користування забороненою дуелею. Мусиш іти рівно, на даному етапі. Крок вліво, крок вправо — вважається втечею. В такому випадку я змушений буду застосувати зброю. Ясно? — і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі.
— Ясно,— похнюпився Вітька.
— Кроком руш, дуелянт!..
Арешт
Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше — настрій був нікудишній.
“Ось і скінчилося моє кохання,— з гіркотою думав Вітька.— Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!”
Двері знову заскрипіли і впустили… Петра білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.
— Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.
— Я сам прийшов.
— Ти ж і боягуз!.. Аж противно…
— Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий,— Петро схлипував.— Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти…
— А чого ж ти погодився?
— Так я думав, що це гра якась.
— Було б не лізти до чужої дівчини.
— Та я Гальки й бачити не хочу!
— Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками.— Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?
— Полов…
— Що-що?
— Кажу, що полов кукурудзу,— витирав сльози Петро.— Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу.
Ну й довелося виполоти…
Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:
— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..
— А ти дрова рубав.
— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От. Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?
— Виполов. Вона прийшла й каже: “Дякую. Тепер ти можеш іти додому”. Ну, я й пішов.
— Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер…
Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.
— Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав він, оглядаючи хлопців.— Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча гріхи ваші тяжкії… Ну й жара сьогодні… Ху!..
Причепа розстебнув пояс з кобурою і поклав її біля стільця, потім скинув сорочку і повісив на цвях. Лишився в одній майці, полегшено зітхнув:
— У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята жара. А тут ще й ви, дуелянти. Розмордувало вас, на даному етапі, у таку спеку!
Причепа (в майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.
— Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: “Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні”. Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?
— Не буде,— пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.— На виступ у дебатах можна вже записуватися?
— Грицько Семенович? — пролунало знадвору.— Вас можна?
— Не дадуть, на даному етапі, й лекцію прочитати,— звівся Причепа.— А ви готуйтесь до бурних дебатів,— і вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув… Біля стільця лежав пояс з кобурою…
У Вітьки ростуть крила
Одним стрибком Вітька опинився біля стільця і тремтячими руками схопив кобуру.
— Значить, так,— звернувся він до посірілого Петра.— Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему: “Що таке зброя і як нею користуються”. Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля дверей. Причепа, нічого не підозріваючи, відкривав і…
— Стрілятимеш? — аж позеленів Петро і почав гикати: — И-ик!..
— Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую і наставляю на Причепу револьвер: “Стій! Руки вгору!” Даний Етап їх піднімав… Я йому кричу: “Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю…”
Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи і став поспішно зариватися.
— Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.
І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка, Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи… кусень, хліба і два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити. Як? У кобурі кусень хліба в помідорами? Та що ж це, зрештою,— кобура для револьвера чи господарська сумка?
— Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро.— И-и-ик!..
— Нічого,— спокійно озвався Вітька.— Револьвер, виявляється, дуже смачний, особливо з помідором.
Петро недовірливо виглянув із соломи.
— Вилазь уже, дам і тобі.
Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька лише сумно зітхнув:
— Шкода, що в нього така мала кобура.
Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.
Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.
— Ось вони, твої дуелянти,— бушував Причепа,— яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему: “Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу”. Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етані!
— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк випадок сховався за Вітьчину спину.— І прокопів би дірку, якби вас не понесло за сарай… Так, ніби іншого місця для цього немає…
— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на даному етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту кобуру.— Хлопці, хто лазив… до кобури?.. Де ви діли…
— Ми ваш “револьвер” з’їли,— пирхнув Вітька.— Шкода, що мала кобура… На даному етапі.
— Отакої!..— розгубився Причепа.— А що ж я обідатиму?
І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.
— Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.
І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки шитиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.
— Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях.— Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!
І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.
— Лекція відміняється,— першим порушив мовчанку Причепа.— На даному етапі, прибув новий лектор…
Федько встав і, ввертаючись до Петра, сказав:
— Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє… Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.
І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь валун, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Таля метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.
Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина став крилатою.
Частина друга. Голуба куниця
Коли любиш — так женись,
а не любиш — відступись.
Народне прислів’я, яке любив повторювати Федько Котигорошка
Чаплівський цирульник
“З кожним роком розширюється сфера побутового обслуговування трудящих нашого району. З творчим вогником підійшли до такої важливої справи і в селі Великі Чаплі. І це негайно ж дало позитивні наслідки: цими днями у Великих Чаплях буде відкрито зручну і добре обладнану голярню на предмет стрижки чоловіків”.
Так одного чудового дня писала районна газета “Вперед”. І вдячні чоловіки — “предмет стрижки” Великих Чапель,— у захваті проковтнувши те незвичайне повідомлення районки, з дня на день очікували обіцяної революції у сфері побутового обслуговування, рідного села. До всього ж чоловіків поїдом їла практична цікавість: яку саме конкретну дату мала на увазі райгазета під формулою “цими днями”? Але всі, бодай і найвідчайдушніші, спроби розшифрувати обіцянку кінчалися таким же успіхом, як спроби розгадати таємницю зниклої Атлантиди.
Після того повідомлення благополучно спливло десять років…
Побутова революція, про яку так натхненно писала газета, все ще барилася і ніяк не могла добратися до Великих Чапель.
Згодом виявилось, що газета, в цілому вірно освітивши події, трохи переплутала деталі: збиралися відкривати не голярню, а пекарню, і не у Великих Чаплях, а в сусідньому селі Малий Кілометрик.
Тому чаплівські чоловіки “на предмет стрижки”, як і раніше, змушені були вкотре топтати знайому стежку до самодіяльного голяра діда Левонтія. Молоді роки чаплівський цирульник провів у херсонських степах. Кажуть, кращого стригаля овець за нього не було по всьому півдню України. Але з тих пір, як Левонтію в бійці вибили праве око і він, недобачаючи, зіпсував шкіру на одній вівці, з лаврами стригаля йому довелося розпрощатися. Посумувавши, повернувся Левонтій на свою батьківщину, монополізував “предмет чоловічої стрижки” і, довго не мудруючи, зробився головним чаплівським цирульником.
…Федько Котигорошко безцеремонно покрутив сюди-туди Вітьчину голову і з притиском запитав:
— І ти з цією розкішною копицею сіна ще збираєшся на побачення? Ти — самовбивця!..
Оскільки власник “копиці” не мав чого відповісти на своє виправдання, то Федько з філософським спокоєм виніс йому смертний вирок:
— На даному етапі, як каже наш незабутній міліціонер, тобі доведеться сходити до діда Левонтія!
До семи годин вечора, на коли було призначено побачення, залишилося ще дві години, як захеканий Вітька влетів до хати цирульника й притьмом випалив:
— Ой, підстрижіть, діду, під бокс та пошвидше, бо часу в мене обмаль!.. Здрастуйте!..
Вайлуватий, давно не стрижений цирульник, бликнув на збудженого клієнта єдиним і до того ж сонним оком:
— Я на Херсонщині і не таких баранів стриг, та й ті вволили чекати,— буркнув невдоволено.— Гони три гривеники і тягни стілець до вікна, де світло. Та сиди мені смирно й не совайся, бо обчикрижу не там, де треба. Будеш тоді районному прокуророві голову морочити. Знаю вас, вдячності не діждешся. Он Семену Тригубу, як він женився, по сліпоті своїй оселедця зробив замість польки, так крику на весь район було! Невдячний народ! Горлопанить! Ніби вуха йому відшматував. Подумаєш, з оселедцем женитися не захотів! Ну й не женися! Так ти її, видно, любиш. А я з ентузіазмом стриг.
І з цими словами Левонтієва машинка з таким ентузіазмом вп’ялася у Вітьчину потилицю, що хлопець, холонучи, зрозумів: заради сьогоднішнього побачення йому доведеться пережити якщо й не пекельні, то досить-таки пристойні муки.
Так воно й сталося. Вже за другим заходом Левонтієва машинка почала сердито шамкати. Жуючи, засмикала волосся з таким ентузіазмом, що в хлопця рясно потекли сльози. А потім щось у ній здало і вона марно силкувалась якщо й не зрізати волосся, то хоч би пристойно вирвати його або самій з честю виплутатися.
Але, не зробивши ні того, ні другого, покірно затихла, повиснувши на потилиці з повними волосся зубами. Левонтій звично посмикав її взад-вперед, вправо-вліво, вгору-вниз і смачно позіхнув, хруснувши масивними щелепами:
— За-а-їло… Ех, постаріла вже моя машинерія, а колись же навіть овечу вовну брала.— Подумав і додав урочисто: — 3 ентузіазмом брала!..
— Та домучуйте пошвидше! — благально захникав Вітька.— Хоч і без ентузіазму. Мені ж бо на сім годин треба в одне місце.
— Всіх кудись чорти несуть і всім заніколилось,— спокійно відповів цирульник.— Моли бога, хлопче, аби відпустило. Кажу тобі, постаріла моя машинерія, одного лише Причепу ще сяк-так стриже. Хоч і дільнична, а все ж, як той казав, міліція.
Вітька трохи не заплакав від болю в потилиці й образи в душі.
— Не буду ж я із-за вашого барахла зривати відповідальне побачення! Могли б давно купити нову машинку, гроші ж заробляєте.
— Ти диви-и яке-е!..— похитав закудланою вогнистою головою херсонський стригаль.— Та я самого голову колгоспу обкарнав, і то мовчав… А двічі заїдало. Ще й подяку мені виніс.
— І за віщо? — ковтав Вітька солоні сльози.
— Еге, є за що. Ниньки лише вперті механізатори ганяють в райцентр трактори, щоб омолодити себе в салоні “Юність”. Решту я омолоджую. А колгоспу — це економія пального. А ти сопель ще не витер, а вже критику розводиш!..
Прочитавши мораль, Левонтій трохи передихнув, з насолодою пошкріб давно не голене підборіддя, а тоді заходився на Вітьчиній голові розбирати машинку. Знімав з потилиці по частинах і тут же, не поспішаючи, змащував олією…
Та найстрашніше чекало хлопця попереду. Коли стінний годинник показав шість годин і п’ятнадцять хвилин, у машинці щось тріснуло…
— Благословило пружину,— махнув цирульник волосатою рукою.— Доведеться тобі, хлопче, чимчикувати додому. Прибіжиш завтра, мо’, дістану де путнього дроту та зроблю пружину, тоді й закінчу твоє омолодження.
Читати “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” В. Чемериса частина 3
Читати твори Валентина Чемериса.
