“Вітька + Галя, або Повість про перше кохання”
(частина 3)Читати “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” В. Чемериса частина 2
— То що ж це ви, смієтеся з мене?! — вкрай обурився Вітька Горобець, бліднучи й червоніючи водночас.— Куди ж я тепер поткнуся з недостриженою головою? Горобців лякати на город до діда Свирида? Омолоджуйте хоч ножицями.
— Покоси будуть,— чесно признався Левонтій.— Ножицями так низько не візьмеш, як машинкою. А я на халтуру стригти не буду. Бо я не хіп-хап якийсь. Я перший стригаль Херсона!..
Та щастя десь ще завалялося і для Вітьки Горобця. Повагавшись, Левонтій все ж таки почвалав у двір шукати дроту. У вікно Вітька бачив, як він, кульгаючи, нишпорив попід тином, як перебирав мотки заіржавленого колючого дроту з позаторішнім листям, як тяг якусь скарлючену дротину в сіни на розправу і довго там клепав та лаявся, що до війни випускали нікудишній дріт.
Вітька слухав те ліниве бурчання і кляв себе, що згодився піти до Левонтія, хоча давно затямив, що у Великих Чаплях більше нікуди було потикатися. А стрілки невловимо повзли і повзли до цифри “сім”. Може, Галя вже чекає його на леваді? При згадці про дівчину у Вітьки трохи відлягло від серця. Ще б пак! Перший-бо раз у житті йтиме він з дівчиною в кіно, та ще й на вечірній сеанс, як справжній мужчина.
Вже кілька тижнів минуло з часу тої злополучної дуелі, а Вітька все ще ніяк не міг заспокоїтися. Про дуель дізналося всеньке село — старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти…
Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягни Вітьку Горобця на високий та почесний п’єдестал “справжнього чаплівського мужчини” і ставили в приклад усім хлопцям.
— Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей…— грайливо щебетали.— Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..
На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) — це щось та значило!
Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно…
Трагедія Федька Котигорошка
— Ех, і до чого ж тільки не доводять оці дівчата! — трагічно вигукнув Федько Котигорошко, сердито викручуючи після прання свої єдині штани.— Правду казав колись дід Филимон своїй ненаглядній бабі Филимонисі: ти ж мене, молодого, підманула, ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела!..
Стояв голяка біля корита і, сопучи та пирхаючи, сердився:
— У них, бачте, кохання, а я мушу штани свої прати!.. З чужого похмілля голова тріщить, як каже голова колгоспу!
Щойно з флегматичним і невразливим Федьком сталася така жахлива історія, що навіть його, врівноваженого і спокійного, надовго вивела з себе.
— Федь, ти винахідливий? — збираючись до Левонтія, запитав його Вітька Горобець.
Котигорошко пильно подивився на приятеля і посилено засопів:
— Кожний кавалер зобов’язаний купляти своїй дамі квитка на культпохід у кіно,— відповів із зворушливою серйозністю і бездоганним знанням справи.— Але мені абсолютно незрозуміло, де я повинен діставати для вас гроші?
— Цього і я поки що не знаю,— щиро признався Вітька.— Але ти прямо телепат. Ти вражаєш мене своїм надприродним чуттям. Що в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!
— Ти це серйозно?! — аж розімлів від задоволення Федько, і повне кругле обличчя хлопця засвітилося нестримною радістю і гордістю.— Серйозно — з Мессінгом?
Про Мессінга Федько перечитав усе, що міг дістати, і таке порівняння із знаменитим феноменом телепатії приємно вразило товстуна. Почував себе так, немов з’їв кілограм пречудової пахучої халви.
— Буду я з тобою жартувати, коли в мене нема за що Галю в кіно вести,— похмуро буркнув Вітька, і його тонка й висока фігура, здавалося, ще дужче потоншала од скрутної безвиході.— Ти — вилитий Мессінг!
— Тоді я для тебе гори переверну! — вигукнув зраділий Котигорошко і, сяючий та задоволений, покотився додому.
Проте гір перевертати не став, а шаснув у сарай, набрав повну пазуху яєць і, жмурячись від повноти щастя, що схожий на Мессінга, запихтів до сільського буфету.
Все йшло добре. Котигорошко благополучно добрався до буфету і вже хотів було зайти, як його увагу привернула одна несправедливість. Біля конов’язі тупцяла гніда коняка. Маленьке руденьке лошатко з білою зірочкою на лобі жадібно іржало і тикалось мордочкою, прохаючи молока. А коняка чомусь сердито фиркала і кожного разу відганяла лошатко геть, ще й намагалася брикнути його ногою.
Таке несправедливе й брутальне поводження із меншим вкрай обурило Федька. Забувши, що в пазусі два десятки яєць, “викапаний Мессінг” рішуче підійшов до скупої коняки, хотів посовістити її. Але в ту мить невідомо звідки впав на коняку голодний ґедзь. Коняка мотнула головою… Удар дістався Котигорошкові, і він з двома десятками яєць у пазусі, навіть не охнувши, покотився аж до дверей буфету. І, доки котився, вся ота лекція вмить вилетіла з голови, та, власне, й совістити коняку було вже пізно…
Підтримуючи руками штани, з холош яких витікала яєчня, розлючений Федько чимдуж покурів додому, кленучи все на світі: і коняку, і себе, і яйця, і навіть безневинного Мессінга.
Так, це була катастрофа.
Але штани вже сохли, і до Федька поволеньки поверталися рівновага та спокій. Все ще сопучи, він усівся на лаві проти вікна, зітхнув і задумався. Більше яєць у сараї немає (чекай, поки ті кури знову нанесуть!), а Вітька ось-ось прибіжить. Ех!.. Отак підвести свого друга в такий відповідальний для нього день. Чортова коняка, і де вона взялася!
Замислено глянув у вікно і оторопів. Що за халепа? Біля хвіртки зупинилася знайома гніда коняка з рудим лошатком і заіржала, а в сідлі сидів не хто інший, як міліціонер Грицько Причепа. Він прив’язав коняку до воріт, відчинив хвіртку і, вже йдучи до хати, на ходу поправив кобуру.
Котигорошко заметушився, не знаючи, що діяти. Двері рвучко відчинилися. На порозі, загороджуючи вихід, виріс Даний Етап. Зіщулившись, Котигорошко хотів було мишею прошмигнути у нього між ногами, але Причепа міцно вхопив втікача за руку.
— Стривай, кажу!.. Іч, прудкий який.
“Е,— сумно зітхнув Котигорошко,— від своєї долі і в рідній хаті не сховаєшся…”
— Це тебе під мій транспорт понесло? — грізно запитав Причепа, суплячи колючі, мов два остюки, вигорілі брови.
— Ну, мене…
— З яйцями? — ще дужче насупились колючі остюки.
— Ну, з яйцями,— смикався Федько.— А що таке? Я ж вашої кобили не з’їв!..
— Яка там кобила? — обурився Причепа.— На дуелі вже побував, а не можеш коня від кобили відрізнити. Ну й молодь пішла!..
“Що він меле? — подумав Котигорошко.— Який кінь, коли з лошатком?”
— А скільки яєць мав у пазусі? — тоном слідчого запитав Причепа.— Гляди мені, без окозамилювання!
— Ну, два десятки.
— І всі потовк? — запитливо стовбурчились остюки.
— Усі. А що?
Причепа швидко розстебнув кобуру (Котигорошко злякано шарахнувся вбік) і витяг з неї карбованець.
— Значить, так, дуелянт…
— Секундант,— перебив Котигорошко.— Старший.
— Гаразд, старший секундант. На базарі десяток яєць, за даними міліції, коштує полтинник. Одержуй карбованець, за два десятки, на даному етапі. І щоб більше не лазив під моїм транспортом. Ясно? — і його колючі остюки здалися тепер Федькові м’якенькими і гарними, мов два рудих метелики сіли біля очей.
— Так точно,— розплився в посмішці Котигорошко, затисши в кулаці карбованець.— Єсть, більше не лазити під вашим транспортом. От з-здорово! Спасибі, товаришу Причепа! Я в захопленні, на даному етані!
— Дякуй гнідому, що ребер не поламав,— затримався в дверях Причепа, і його брови-метелики весело тріпотіли.— І не плутай більше коня з кобилою.
— А руде лошатко з білою зірочкою на лобі? — кліпнув Федько віями.— Чиє ж воно?
— Сам думаю над цим,— цмокнув язиком Причепа.— Судячи по всьому, воно загубило свою маму. На даному етапі. І прибігло в міліцію. Оце їду шукати роззяву. Бувай здоров, старший секундант. Передавай гарячий привіт дуелянтові.
Скільки буде двічі по два?
Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився.
Біжачи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча він був дещо завеликий — кишеня відстовбурчувалася,— але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок.
А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин… П’ятнадцять хвилин на восьму… Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?..
Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.
Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Ну, звичайно, не смертельно, а так, в міру, щоб Вітька міг себе як слід показати. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану… Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають як облуплену, бо в кожний двір пошту розносить!
Горобець підбирає небезпеку більш серйозну. Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний. От якби на леваду вискочив лев… О!.. Лев — підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі… Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина… А що?
За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери, рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразільські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати!
Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася… Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках… Виносив трохи злякану, але цілу-цілісіньку.
— Добрий вечір, орлику!..
Горобець здригнувся і застиг. У вухах ще ревіло побоїще, перед очима маячили леви, тигри, пантери, кащеї, пірати, слони, і він ледве розгледів за ними Галю. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.
— Здрастуй, Галю,— опам’ятався нарешті хлопець.
— Пробач, я трішки затрималась. Заледве встигла рознести сьогоднішню пошту. Стільки листів та газет!..
Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.
— Кажуть, дощ буде…— нарешті видавив а себе хлопець і тут же покартав себе: “Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел! Справжнісінький осел!”
Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. З її тонких, рухливих пальців сипались на біле плаття червоні пелюстки півоній…
Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?.. Щоправда, Галя — дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Бугай задрав хвоста, роги до землі і як зареве та навперейми… Звісно, Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Правда, як він ухитрився без кігтів зафурчати аж до самих фарфорових чашечок, навіть сам начальник райміліції не знає.
Коли Галя з’явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо сюрчав звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів та все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Проте відважний міліціонер не здрейфив, а продовжував немилосердно сюрчати, як він згодом казав,— “для підтримки порядку”.
— Як тобі не соромно дядю на стовп заганяти! — з докором підійшла Галя до бугая.— Ану, геть звідси, бо дядя Причепа всі чашечки поскручує. Кому сказала?.. Як візьму хлудину, то знатимеш мене!..
На превеликий подив Причепи, Кордебалет скорився. Востаннє трахнув об стовп і понуро пішов до ферми, а його вигляд так і говорив: “Ех, завжди ці жінки лізуть не в свої справи”.
Миттю зсунувшись на землю, Причепа обтрусився, сховав у нагрудну кишеню сюрчок, поправив кобуру, міцно потиснув Галі руку і сказав:
— Ось так повинно наше населення допомагати працівникам міліції в повсякденній роботі!
Отака була Галя.
А зараз їй ніяка небезпека не загрожувала. Навколо було мирно й буденно. Жінки вистелили на леваді полотно, галасували, ганяючи м’яча, діти, а над селом займалися вечірнi дими. Пахло миром, вечоровим спокоєм, затишком. Сонце втомлено котилося до горизонту. Ні, не передбачалося небезпеки. Не везло Вітьці Горобцю, не везло…
— Вітю! — раптом озвалася дівчина тоненьким голоском.— А скільки буде двічі по два?
Вітька від здивування трохи не спіткнувся.
— Двічі по два? — кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву.— Та чотири. Чого це ти питаєш про це?
— Щоб почути твій голосок,— відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями…
“Казбек”
І тоді Вітька заговорив.
Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стріляючи ними 3 кулеметною швидкістю…
З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Змінювались континенти й країни, острови й ріки, народи й епохи, звичаї та закони. Ганнібал і Македонський, Сагайдачний і Майн Рід, Галактика і середні віки,— все змішалося і пливло перед спантеличеною дівчиною. Вітька опускався в океанську глибінь і знаходив там не одну, а цілих три зниклі Атлантиди, з океану шугав аж на Марс і зривав покривало таємничості з нього, не переводячи подиху, хапав сонце і миттю розбирав його по шматочках…
І все торохтів, торохтів, торохтів…
Але це — в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе.
Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина.
А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку “Казбеку”. Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння — то ознака благородного хвилювання. Вітька Горобець змушений був погодитися і потягти в батька коробку “Казбеку”.
Подавивши в собі огиду до тютюну, запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашляв.
— Вітю! — здивувалась Галя.— Ти куриш?..
— Тягну,— відповів недбало і прикусив губи, бо кашель так і рвався з грудей.
— По-моєму, не ти її, а вона тебе тягне,— заперечливо похитала головою Галя.
Вітька знову затягнувся і забухикав ще дужче, а в горлі ніби пройшовся хто рашпілем.
“Як закохані цю гидоту смалять? — кусав губи, аби хоч трохи стримати кашель.— Якщо ще раз потягну, то, мабуть, впаду серед вулиці”.
Та більше тягти не відважився. Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало.
Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:
— Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!
Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б’ючи об поли руками, щодуху лементувала:
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!..
А над сухіш очеретяним тином вився голубий димок і вже вибивалися вгору червонясті язички.
Роздумувати було ніколи.
— Я — зараз! — крикнув Вітька до Галі й метнувся у Прісьчин двір.— Відро у вас є?.. Вода?..
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!..— не чуючи й не бачачи нічого, галасувала Пріська.
— Відро, кажу, у вас є? — закричав Вітька.— Та не робіть, бабо, паніки, бо й хата згорить.
Доки знайшов відро та витяг з колодязя, над тином витанцьовувало полум’я. А на селі вже гудів гул, хряпали двері, дзенькали відра, і по сухих грудкуватих дорогах панічно торохтіли підводи.
— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. — не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддаленіших закутків, будоражачи все село.
Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки.
Коли все притухло і лемент вщух, а дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежка. Дужі хлопці-молодці, аби не везти води назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно.
Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.
— Ой, який же ти замурзаний! — сплеснула руками.— І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.
“Ех,— тяжко думав хлопець.— Раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин. Треба ж було кинути цигарку. Чого доброго, міг півсела з димом пустити”…
І везе ж ото людям!
Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця. Вітька, водячи Галю за руку, волів, щоб те місце не скоро віднайшлося. На екрані щось тріщало, ревло, стріляло й кричало, а Вітька все водив і водив за собою Галю, міцно стискуючи маленьку руку. Його штовхали: “Куди прешся на голови?!” А хлопець нічого не бачив і не чув, тягаючи за собою покірну дівчину, доки їх силоміць не посадили.
Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників.
Ніжно голубіло море, тріпотіли білі паруси, поволеньки танув у голубизні пороховий дим.
Навколо валялися порубані пірати, а юна принцеса ніжно обнімала за шию хороброго лицаря і дивилася на нього, як віруючий дивиться на божий лик: захоплено, віддано.
“І везе ж ото людям!..— мучився Вітька, заздрячи кінолицарю.— А тут ні одного тобі пірата, немов крізь землю провалилися…”
Губи лицаря-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси. Ось-ось вони мали злитися в довгому щасливому поцілунку. Галя соромливо опустила голову, ніяково зиркнула на екран з-під пухнастих вій: і хотілося дивитись, і соромилась…
Вся зала принишкла в очікуванні того поцілунку.
І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник.
— Цить!..— зашипів зніяковілий хлопець і поспіхом стис спітнілою рукою кишеню, немов хотів заткнути будильнику невчасно розкритого рота. Але той, дриґаючись у руці, все деренчав і деренчав, ніби хто проколював його шпагою.
Поцілунок був зірваний. Натомість, певно, від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників… у залі знявся репет обурення:
— Хто там дзвонить?!
— Заткніть йому горлянку, бо всі пірати повстають!!!
Будильник, розкрутивши всю пружину, нарешті стомлено затих з почуттям чесно виконаного обов’язку. Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в’ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив “Кінець”.
Ой співали цвіркуни, заливалися…
Вони йшли, побравшись за руки, а куди — і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів. В серпневій темряві, теплій і лагідній, мільярди цих “невгамовних рицарів ночі” творили найсвітлішу симфонію літа. Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалась від їхньої нестримної дзвінкої радості.
І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, аби воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна.
І Вітька застиг зачарований, трепетний і теж боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не в його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя — найчарівшша дівчина в світі.
Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.
— Я й не знала, що ти так гарно смієшся,— шепотіла дівчина.
А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.
З луків пахли зів’ялі, звечора скошені трави, з полів тягло запахом хліба й стерні. Незчулися, як дійшли до ставка. На березі таємничо шуміли верби й осокори, сходив червонястий мідний місяць, а другий плив у ставку. Десь скидалися сонні коропи і чути було, як крапала червоняста від місяця вода.
Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.
Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися у ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі… Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ…
І здригнулась планета Земля…
Коли з клітки вискакує лев
Все відбулося так.
І ніч була збентежена, і планета не спала, і тополі стартували у небо, і рясний зорепад феєрверком вітав чистоту першого поцілунку.
Все було саме так.
Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:
— Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..
І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і так рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяяло-засвітилося білим дивомвидивом.
Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався… Федько Котигорошко. В першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.
— Ти чого тут? — сердито запитав.— Хто тебе просив?
— Та так, прогулююсь,— відповів Федько з таким незалежним виглядом, немов тільки й робив, що гуляв ночами біля ставка.— Проходжу мимо, дай, думаю, подивлюся, як воно тут уночі: романтично чи прозаїчно?
Галя весело сміялась, а Вітька сердито супився і щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.
— Ну чого ти белькочеш, як дідів Свиридів індик? — добродушно запитав його Федько.— Так, ніби мені не можна чудової літньої ночі провітритися біля ставка. Ще Гоголь сказав, що я не знаю української ночі…
Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій — великий кухонний ніж.
— Федюшенько, ну куди це ти так екіпірувався? — сплеснула Галя руками, і луна ляснула над ставом.— Чи не пірати часом замишляють набіг на Великі Чаплі?
— Кажу, прогулююсь,— неохоче почав Федько, але не стримався і випалив: — О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати. Вам ясно ситуацію?
— Так де ж та Одеса, а де Чаплі? — засміялася Галя.— Тисяча кілометрів.
— Еге,— недовірливо відповів Федько.— Говори, теревень! Хто знає, що стукне звіряці в голову. Візьме та й прибіжить у Великі Чаплі, злющий та голоднющий, а вас тут безвідповідально носить ночами біля ставка — не вчуєте, як і лев з’явиться. Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують…
З цими словами Федько всівся під вербою.
Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева.
Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.
Дарунок
— На даному етапі, ви вже навіть поцілувалися, а ти досі не підніс їй жодного дарунка,— з докором похитав головою Федько Котигорошко.— Ну, куди ж воно годиться, га?
— Що ж я повинен їй дарувати? — з подивом, запитав Горобець.
— Купи з півкілограма цукерок,— мрійливо облизав губи Котигорошко.— Тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду “Оленка”. Словом, на даному етапі, ласощів треба піднести. Щоб любов укріпити.— І щиросердно додав: — Не скупій, як Кіндрат Печериця, його за це й жінка з хати вигнала. Дівчата дуже люблять, коли їх вгощають. Хоч і утратно, а що вдієш? Всі закохані так роблять, не ти перший, не ти останній.
— А де я грошей візьму? — скривився Вітька.
Приятелі зітхали. Все гроші та гроші. І коли вже без них можна буде обійтися? І раптом Котигорошко, щось пригадавши, ляснув себе по лобі:
— Дурень я! Забув!.. Зараз я дістану тобі дарунок. І солодкий, і дешевий.
У діда Свирида поспіли сливи.
В того самого діда Свирида, котрого в селі дражнили Кісточкою. Бо не міг старий спокійно дивитися, як пропадають сливові чи вишневі кісточки. Де, бувало, не знайде кісточку,— обов’язково, крекчучи й лаючись, підбере і в кисет сховає. А не дай боже побачить, як хто їсть фрукти і викидає кісточки, то й зовсім розкричиться.
— Що це ти, бісів сину, кісточки де попало жбурляєш?! Га?.. Думаєш, кісточці не болить, що ти її кинув? Ти ж її, шалапуте, на смерть прирікаєш! А з неї деревина отакенна виросте, годуватиме тебе, непутящого, плодами. Дай сюди, кажу, кісточку!..
— От чудило! — казали про діда.— На кісточках звихнувся!
А дід, знай, ходить по городу та довбе пальцем ямки і втикує туди принесені кісточки. ї стільки їх навтикає восени, що весною увесь город від пагінців — як зелена щітка. А коли вони підростали, старий бігав по селу, хапав за поли першого стрічного й благав:
— Зробіть ласку, візьміть хоч один пагінець! Прошу вже вас, бо глушаться, дери його батько! Пропаде ж деревина ні за понюх тютюну. А ви пересадите, щепу зробите, отакезна вам слива виросте. Вік потім не об’їстеся слив, дери його батько, коли я брешу!
Кращого садка, як у діда, не було.
Про сливи ж і говорити не доводиться…
Прийшов Федько Котигорошко і переліз через верболозний тин…
Сливи висіли густо, апетитно, ледве тримаючись на пожовтілих хвостиках. Були вони м’які, запашні й такі солодкі, що губи злипалися. Куди тому шоколаду до цих слив!
Це Федько затямив давно.
Взагалі Котигорошко був проти того, щоб лазити по чужих садках, але, по-перше, сливи були дуже солодкі, а по-друге, у Вітьки Горобця бракувало грошей на шоколад.
Федько вже нашматував їх півпазухи, як з хати вигулькнув дід Свирид:
— А куди ж ти ото сливи трясеш, шалапуте окаянний! А щоб тебе трясця трясла й не переставала! — І закричав на все село: — Лови його! Переймай! Хапай! Хоч кісточки мені поверни, дери його батько!..
Зрозуміло, що після такого репету Федько, незважаючи на свою вайлуватість і неповороткість, вилетів із садка, мов куля з рушниці. Під акомпанемент крику: “Держи його!!! Лови його!!!” — понісся вулицею, не бачачи ні землі, ні неба, і на сусідній вулиці з усього розгону налетів на комірника Сидора Гуску.
— Носить тебе нечиста сила! — сердито вилаявся комірник, з трудом утримавшись на ногах після удару.— Щоб тебе, вітрогоне, за тридев’ять земель так несло!..
І раптом з комірникових штанів і пазухи так і сипонуло зерно!..
Федько, зопалу не розібравши в чім річ, заверещав не своїм голосом і хотів було тікати, аж де не візьмись — Грицько Причепа:
— Що за крик, на даному етапі?
А з переляканого комірника, мов з розірваного лантуха, все сипалось і сипалось зерно. Ойкаючи, він хапався то за штани, то за пазуху, але зерно текло, як вода.
— Товаришу Котигорошко! — урочисто вигукнув Причепа.— Від імені радянської міліції дозвольте, на даному етапі, подякувати вам.
Ви затримали крадія!
— Потім, потім з подякою,— скромно відмахнувся Федько й, підтримуючи руками пазуху з потовченими сливами, шмигнув у бокову вуличку.
Принишк у бур’яні, не дихаючи.
Народні прислів’я про кохання
В ніч на 25 серпня 1964 року доля Галі Козачок була вирішена. Хоча вранці дівчина, наче й не було нічого, з’явилася на пошті, а по обіді з товстою сумкою на боці вже снувала по вулицях і дворах і хоч була вона весела й привітна, доля її, повторюємо, була вирішена. Недарма Федько, обіклавшись книжками й зошитами, просидів усю ніч в сараї, багатозначно сказавши перед цим на Галину адресу: “Ну, постривай, ти в мене дострибаєшся!” На ранок генеральний план наступу на Галину незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця.
Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.
— Вставай, бо маю важливу справу,— термосив його за плечі.— Так можна все своє щастя проспати.
— Ми…— забурмотів Вітька і ледве розплющив очі.— Ну чого ти причепився до мене ні світ ні зоря? Знову в Одесі тигряку випустили?
— Слухай уважно,— по-змовницьки зашепотів Федько.— Я перечитав усі народні прислів’я про кохання і ось: “Любов сильніше смерті”.
— Ну вірно,— позіхнув Вітька, тручи очі.— Тільки чого ти мене розбудив? Для чого мені твої прислів’я?
— А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? — захвилювався Котигорошко.— От, приміром, стоятимеш з Галею і — зітхай. А зітхнеш — одразу ж і народну мудрість: “Хто кохає, той за тим і зітхає”. Або погляне на тебе Галя, а ти їй знову народну перлину: “Як гляне — серце в’яне”. Але це ще не все. Я таке вичитав у народній мудрості, що ти ахнеш і за голову візьмешся!
Вітька насторожився:
— Ну, що там ще?
Федько урочисто витер під носом, підсмикнув штани і випалив одним духом:
— Ти повинен з Галею одружуватися!
— Що ти сказав? — стрепенувся Вітька.
— Не я сказав, а народна мудрість,— поправив Федько.— Слухай уважно: “Коли любиш — так женись, а не любиш — відступись!”
Вітька був приголомшений, вкрай здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився здивовано і вражено.
— Ого! — врешті вигукнув Горобець.— Виходить, я можу одружуватися?
— Не можеш, а зобов’язаний! — впевнено відповів Котигорошко.— Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: любиш — женись, а не любиш — відступись. Що ж тут неясного? Як не любиш і не хочеш женитися, дай, мовляв, другому дорогу. Не сиди, як собака на сіні: сам не гам і другому не дам.
— Я Галі нікому не віддам!
— Ну от! — розцвів Федько.— Ти її любиш — ти й мусиш на ній женитися. А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину і йти свататися.
Вітька увібрав голову в плечі і злякано глянув на Федька:
— А гарбузяки вони того… не піднесуть? У них уродили…
— Та що ж вони — дурні? — аж обурився Федько.— Можна подумати, що ми йдемо до них грошей позичати. Ти скажи, був я у тебе секундантом?
— Був.
— От. А сватом і сам бог велів мені бути. Іншого виходу в тебе немає, хоч і вмри тут. З коханням не жартують, ще древні мудреці казали.
— Так я ж з Галею ще про це не говорив,— завагався було Вітька.
Але Федько швидко розвіяв його сумніви.
— Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім — в кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму? І потім… Та що й говорити! Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О! А там уже, як голова колгоспу казав: хоч і буде каяття, та не буде вороття. Бо коли засватана, то хоч-не-хоч, а заміж іди. Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: засватана — як продана!..
— Хай буде по-твоєму,— згодився Вітька.
— О, це інша річ! — повеселів Федько.— Чую голос справжнього мужчини Великих Чавель. І доки ти не передумав,— біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і…
І, не договоривши, Федько покурів до сільмагу, діючи по принципу: куй залізо, поки гаряче.
Турецький охотник
І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня.
Прикотився в дівочу хату маленький і товстенький весільний сват з білою хлібиною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі. О, скільки сватів отак перестояли, скільки гарбузів на дурничку переносили і скількома рушниками були перев’язані та скількома чарками призапрошені! Тож сміливіше, хлопче, не ти перший, не ти останній з славного-преславного племені сватів. Починай, Федько, все одно автор не має часу читати лекцію “Сватання і роль сватів в історії людства”. Хай уже іншим разом, а ти починай!..
— Здрастуйте…— тріпнув Федько чорним чубчиком.
Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м’яко відповіла:
— Здрастуйте, добрий чоловіче.
Гість відразу ж її поправив:
— А я вам не добрий чоловік.
— Овва!..— сплеснула мати повними руками.— А хто ж ти, коли не добрий чоловік? Прямо не відаю, чи й до столу запрошувати.
— А-а, Федько! — відклала Галя книжку.— Проходь, чого ж ти стоїш, хати нам не засидиш.
— А я вам і не Федько,— насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. Проте до столу пройшов і зупинився, як вкопаний.— Не Федько я…
— А хто ж ти такий? — Соломія Кіндратівна вдала, ніби не впізнає хлопця, котрого минулого літа застукала під грушею з повного пазухою речових доказів.
— Охотник я турецький,— буркнув Федько.— Так, ніби по мені не видно…
— О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! — похитала головою мати.— А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?.. А воно в Турції. Правду кажуть, гора з горою не сходиться, а людина… То куди ж оце, охотничку, путі, тримаєте?
— За голубою куницею йду!
— Ох ти ж, боже мій! — охнула мати, опускаючись на лавку.— Невже ото з Турції аж у Чаплі за голубою куницею?
— За нею,— кивнув Федько головою.— Я, значить, із землі турецької. Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. От іду та й іду собі, сліду катма, коли це навстріч мені князь. “Ей ти, охотник,— каже він,— поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця — красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять кладів золота”.
— Багатий,— прокоментувала Соломія Кіндратівна.— Та хоч би ж слово своє стримав. Бо й мідяка в нього потім не випросиш.
— Пішов я по сліду,— торохтів Федько, входячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе.— По всіх городах був, у Туреччині всі усюди виходив, усі царства облазив — ніде не видно голубої куниці.— Федько розвів руками і тяжко зітхнув.— Немає, мов крізь землю вона провалилась! Дери його батько, як дід Свирид каже. Кажу князю: “Треба іншу куницю шукати”. А князь і слухати не хоче. “Мені,— каже,— тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу”. Пішов я, значить, вдруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалась. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу голубу куницю!
Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи.
— Вік живи — вік учись,— по хвилі озвалася Соломія Кіндратівна.— Скільки живу, а й не відала, що в моїй хаті та голуба куниця знаходиться.
— Та он же вона перед вами,— ткнув Федько пальцем в розгублену й зніяковілу Галю і на всякий випадок уточнив: — Дочка ваша.
Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати з сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Що він язикатий — знала, але щоб так складно небилиці плести… А щоки горять… Ах, які капосні щоки, так і горять, горять… Ну й утнув же Федько!..
— То що ж ти відповіси, голуба кунице? — звернулася до неї мати. Запитувала серйозно, навіть суворо. Але Галя бачила в глибині її променистих очей, що пірнули в сітку зморщок, нестримний сміх.— Чому мовчиш? Було б раніше сліду не лишати, а тепер треба щось турецькому охотнику відповідати. Людина до нас аж з Турції йшла. Не близький світ.
— Облиш свої витівки, Федько! — випалила дівчина і почервоніла так, що, здавалося, ще мить — і згорить на очах у турецького охотника.
— Гарні мені витівки! — аж обурився Федько.— Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є й за шістнадцять.
— В Турцію дорога далека, то білий хліб не завадить,— розсудила мати.— А що ж це ви, охотнику, забули сказати про вашого князя? Чи, може, він такий незугарний, що вам ім’я називати його ніяково? То ми йому од воріт поворіт.
— Та це Вітька Горобець! — відповів Федько.— Він, правда, не князь, але хлопець — о! То віддасте за нього свою куницю?
— Як вам, свате-охотнику, і сказати? — задумалась мати.— Не хочеться аж у Турцію свою дочку віддавати. Далеко дуже.
Федько заспокоїв:
— У вік техніки живете. Реактивні он літають.
— Квитки дорого,— стояла на своєму Соломія Кіндратівна.— І потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька. Тому вибачайте, але не можемо у вас білий хліб узяти і вас рушником пов’язати.
— Та що ж тут голову ламати?..— нервував сват.— Все й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш — так женись!..
Мати спершу ніби й погодилась.
— Воно-то й так… Але народна мудрість говорить: поспішиш — людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.
— І довго ж ви будете думати? — Котигорошко невдоволено засопів.— Чи ви думаєте, що мені так легко аж з Турції до вас бігати?
— Та років так через десяток і прибіжіть.
— Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися,— вигукнув Федько.— Он дядько Стратулат п’ятнадцять років з своєю Стратулатихою жив, а й то сказала: “Забирай свої речі — і на всі чотири боки!” Дядько Стратулат забрав своє майно — два чемодани пляшок — і поніс у ларьок, щоб на квиток на автобус вторгувати.
Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.
— Від куниці,— шепнула, покуйовдивши сватів чубчик.— Заходь, Федюшо, не гордися.
І довго з сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:
— Думала, дитина…
А вона вже куниця…
“Вітька+Галя”
Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.
— Все? — безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима.— Та не тягни, Жучок!..
— На даному етапі — все,— безнадійно розвів Федько руками.— Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско… Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли. Або візьми…
Вітька зітхнув: історія була поганим бальзамом для нього.
— І не зітхай так,— уболівав Федько.— Моя бабуся каже: півсвіту скаче, а пів — плаче. Що поробиш, ми потрапили у ту половину, що хникає. Але в нас не все ще втрачено. Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі — і все, коли брати в історичному масштабі.
— Добре, що хоч гарбуза не піднесли.
— Еге! А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню,— і Федько витяг жменю пузатеньких смажених кабачків.— Пригощайся, іншого виходу в нас немає.
— А що де означає? — насторожився Вітька.— Коли гарбуз — зрозуміло, а гарбузове насіння?..
— Я теж всю дорогу ламав над дим голову.
— І що?
— У світовій літературі, на жаль, не згадується про подібні випадки,— сумно зітхнув Федько.— В історії теж… В енциклопедії — мовчання. Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб ми з тобою полузали і гарненько подумали. Кажу тобі, не вішай носа. Наполеону під Ватерлоо, зрештою, і кабачків ніхто не давав.
Сват з молодим лузали й думали. Кабачки були смачні. Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років — час величенький, але що вдієш. Треба зачекати. Справжня любов все життя чекає.
— Еге! — раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір.— Еге! — повторив він, мацаючи кору.
І з цими словами витяг з кишені складений ножичок.
— Ти що надумав? — стривожився Вітька.
— Те, що закохані роблять,— спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі “Вітька + Галя”.— От,— задоволено мовив, впоравшись із своїм ділом.— Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. Хай читають. Хай заздрять. А то тільки й знають: “Ромео + Джульєтта”.
— Для чого ти псуєш дерево? — образився Вітька.
Але Федько діловито перебив:
— А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити? Ні, так не годиться. Хай усі знають: “Вітька + Галя”. Хто після цього посміє до Галі підсокирюватися? Галі ми зайвий раз доведемо, що вона всього лише твій плюс і ніякого самостійного значення не має. “Вітька + Галя”, або повість про перше кохання. От!
Федько, незважаючи на поразку, був явно не в міру балакучий, сповнений енергії. Він би й на небі написав оте “Вітька + Галя”, та шкода, що не має підходящої драбини.
— Чого тобі сумувати? Сказано, “Вітька + Галя” — і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! — А потім подумав і закінчив: — Як не будеш, звичайно, гав ловити!..
Гарячий пісок — ліки універсальні
І сниться Вітьці Горобцю дивний сон.
Біжить куниця — голубі іскри розсипає.
Біжить степами, ярами, лісами, а він — за нею. А голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він — за нею.
День біжить…
Два біжить…
Три біжить…
І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її… І тільки руки простягнув, а тут хтось як крикне:
— А куди ж ти ото руками?! Іч, який швидкий!..
— Я десятий день уже біжу! — кричить Вітька.
— А десять років ти б не хотів за куницею бігти?
— І побіжу! — вперто кричить Вітька.— Хоч і двадцять років!
А позаду пихтить Федько і хникає:
— Вітько-о, я закохався…
Вітька застиг, як укопаний:
— І ти, Брут?.. І в кого?..
— Не знаю…— Федько задумливо гризе насіння гарбузове.— Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.
— Щось мені душно,— каже Вітька.
…Уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував руками, що зовсім сполошив матір.
— Мабуть, у нього гарячка,— швидко встановила діагноз.— І добігається ж, вітрогон!..
А ліки у матері були універсальні, од усіх хвороб гамузом, будь то біль у животі чи перше невдале сватання: гарячий пісок. Нагріла його швиденько, в торбинку засипала — і синові на живіт поклала, по доброті своїй не відаючи, що синові ще десять років бігти степами, бігти ярами, бігти лісами за голубою-голубою куницею…
Чи здожене він колись голубу куницю?.. Поживемо — побачимо. Все можливо на білому світі, на даному етапі, то чого ж його носа вішати, як сказали б у подібному випадку Федько Котигорошко та Грицько Причепа.
Пісок, особливо коли він гарячий,— теж річ корисна.
Спи, Вітько, справжній мужчино Великих Чапель, спи з піском на животі, набирайся сил. І не сумуй. Мав рацію Федько: ти ж не Ромео. І твоя Джульєтта мирно спить у цю ніч і, мабуть, як і ти, з нетерпінням чекає, доки спливуть десять років. І вона буде прибігати у твої сни голубою куницею, швидкою, як вітер, і бентежною, як прекрасна казка.
Читати твори Валентина Чемериса.
