У автобіографічній гумористичній повісті “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” Валентин Чемерис розповідає про життя і пригоди школярів із села Великі Чаплі. Він описує дружбу і перше кохання, вірність і перший поцілунок, дуель і перше побачення, зображаючи перші юнацькі почуття щирими та неповторними. Твір “Вітька + Галя…” порушує декілька проблематик: дружби, кохання, зради. “…Повість про перше кохання” Валентин Чемерис написав у двох частинах, кожна з яких за жанром – оповідання. Цей твір автобіографічний, тому що сам автор є прототипом Віті Горобця. У творі автор майстерно використовує позасюжетні елементи, щоб підсилити емоційну складову – заголовок, епіграф, авторські відступи, портрети героїв, лист із редакції тощо. Історію у творі “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” переповідає третя особа, оповідач. Він справляє враження вже дорослого чоловіка, котрий пережив перші почуття, тому часто йому хочеться втрутитись у перебіг подій і щось порадити головному герою чи застерегти його від хибних кроків. Оповідач ставиться до своїх героїв доброзичливо й зі співчуттям.
“Вітька + Галя, або Повість про перше кохання”
Частина перша. Дуель
Стрілялись ми.
Баратинський
Ех Вітько, Вітько!..
25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілитися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька…
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?..— Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду,— зітхає в темряві секундант.— Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати.— Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора,— зводиться Федько, підтягуючи штани.— На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить,— розводить Котигорошко руками.— Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку.— До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає… Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі… Та все ж він стає у позу і з пафосом,— а це значить, що на все горло,— декламує, дивлячись на зорі:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя…
— Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину.— Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.
Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати. “Ех,— думав він,— яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм — чого виєш?”
— Іди молока вип’єш,— зустрічає мати в сінях.
Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла.
“Ладно, смійся,— думає Вітька,— побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся”…
Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько.— Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина.— Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію…
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошки, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: “Вогонь!..”
І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь…
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно… Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж… І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс Двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає паперу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула…
А діда Свирида так тіпонуло од того свисту, що оселедці — блись! — і шубовснули у калюжу. Що й казати, здорово вміла свистіти Галька, як була малою! Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..
А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви в своїх пазухах; скільки передрали гороб’ячих та сорочачих гнізд; скільки перекупалися у ставку; скільки переходили у школу, перехапали двійок; скільки билися і скільки мирилися; скільки десятків кілометрів переганяли м’яча з ганчірок; скільки порвали штанів та спідниць; скільки позбивали колін та подряпали облич; скільки збудували куренів з лободи; спільна перекаталися на ковзанах і саночках; скільки переграли у війну, перемокли під дощами, перемерзли зимами; скільки перепадали з дерев, і скільки перечіплялися за машинами, і скільки шофери переперіщили вас шлангами; скільки шкір на вас облізло під сонцем, скільки ви мільйонів слів переказали, перекричали, переторохтіли, а ніколи ти й не думав, що в Гальку Козачок можна закохатися!
І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?
Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції в дванадцять кроків? До команди: “Вогонь!” Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. Сопеш тепер з піском на животі, а що ти завтра робитимеш?..
Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі…
Творчі муки Федька Котигорошка
Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: “Він її любить, вона його — хтозна!” Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим? Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.
І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічались. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоч часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за порадою і надумав звернутися Вітька.
— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.
— Та я!..— Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові і завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. — Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею і рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб…
— Вірю,— обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.
— Хі-і-і!! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз.— Оце здорово! І насправді?
Вітька похмуро кивнув.
— До могили?
— До могили.
— Хі-і-і… А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.
— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.
— От здорово,— все ще не міг отямитись Федько.— А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?
— То не дама, а Галя Козачок.
— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?
— Ще ні.
— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено.
А то висушить тебе любов, доведе до могили…
— Як же їй освідчитись? — поцікавився Вітька.
— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.
Федько сунув палець у рот, як робив це у найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалась.
— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.
— Серена-а-да? — в першу мить аж злякався Вітька.
— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!
Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив тубами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зрештою чесно признався:
— Але я н-не знаю, що це таке…
— О-о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами.— Серенада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?
Вітька не хотів пасти задніх.
— Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.
— Напишемо,— коротко мовив Федько.— Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.
— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.
— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько.— Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю!
Горобець здивувався:
— Але ж я закоханий, а не ти.
Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів викрутитися Федько Котигорошко.
— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого й самі не знають. А вже з одним віршем якось упораюсь. Аби у вірші-серенаді “серце билося”, “кров вирувала”. І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав та благав її покохати тебе.
— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Ти грамотний. Як у душу мені заглянув.
— Дещо знаємо,— підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою бігатиме.
Саме цього й хотілося Вітьці.
Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув в рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.
— Ну, скоро там?..— запитав через кілька хвилин.— Чи ти заснув?
— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш сотворив? У кожного поета повинні бути творчі муки.
— Чортів Жучок! —спалахнув Вітька.— Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю…
— Витримаєш,— заперечив Котигорошко.— І раптом проспівав: “Дорогая Галю, я тебе кохаю!”
Вітька з несподіванки аж присів.
— Здорово. А головне — точно!
Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься.
В жилах кров вирує
— І любов мою нуртує.
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій.
— Ну, як? — звівся Федько на ноги.— Якби я ще помучився трохи і щоб Галя мені подобалася, то я й не такий би вірш склав.
— Здорово! — радів Вітька.— Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?
— А з чимось же я повинен римувати слово “навіки”,— пояснив Федько.—Не бійся, поети часто так роблять. От тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.
— Е, ні,— запротестував Вітька.— Я не хочу.
— Бо дурний. Це тільки так говориться. Жінкам дуже подобається, коли обіцяють на руках носити. Ти зобов’язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.
— Е, ні,— знову запротестував Вітька. — Брехати я не буду. Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок. Як кохає, то хай кохає з десятьма копійками.
Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.
— І що я мушу робити з цією серенадою?
— Тю! — здивувався Федько.— Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав з-під прилавка фетрові капелюхи.
Вітька нічого не міг уторопати:
— Але де співати?
— Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько.— Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла… І будь здоров! Це ж простіше простого.
— Ти так говориш, ніби сам щовечора тільки те й робиш, що співаєш серенади,— здивувався Вітька.
— Дещо можемо! — гордо сказав Федько.— Та ти не дрейф! Головне — почати… Як ото в опері: а-а-а… Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.
— Куди? — оторопів Вітька.
— Ну…— на мить розгубився Федько, але швидко знайшов вихід,— туди, куди треба.
Вітька почервонів:
— Але ж я навіть співати не вмію.
— Це вже гірше,— зітхнув Федько.
Вітька потупцявся, та нараз, щось згадавши, ляснув друга по плечу:
— Брешу!.. Я можу співати: “Чижик-пижик, де ти був?”
Федько досить авторитетно зауважив:
— З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш… Чижик-пижик… Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика… Ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш!
— Ех!..— вихопилось у Вітьки.— Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш!
— Та хто ж знав, що ти не тямиш співати! — виправдовувався Федько.— Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен.
— Знав, знав!..— передражнив його Вітька.— Опинивсь я з твоєю серенадою, як рак на мілкому!
Федько рішуче підсмикнув штани і бадьоро сказав:
— Не падай духом. Щось зараз придумаємо. Бо що б там не було, а Галю Козачок треба вкручувати. Покоряти на даному етапі, як каже наш міліціонер. Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. До того ж соловейки в бузку будуть тьохкати — допоможуть. Кажу тобі, не вішай носа, у закоханих, я читав, і серця співають… І потім… Он дядькові Свириду не те що ведмідь на вухо наступив, а слон. А коли вип’є, то так співає, що Грицько Причепа відразу ж за сюрчок хапається і біжить селом, як на пожежу… А якщо п’яні співають, то закоханим і сам бог велів!
Вітька нервово пересмикнув плечима.
— При чім тут бог, коли я закохався?
Цього й Федько не знав. Але відчайдушна рішучість, як завжди, не покидала його.
— Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!
— От здорово! — Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов.— Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?
— Ну… не вмію,— забурмотів Котигорошко.— Не пробував ще…
І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув:
— Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять… Що, в мене рота немає? Та я…— Федько не на жарт розійшовся.— Коли хочеш, як Карузо, заспіваю! Авторитетно клянусь сирою землею!
— Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька.— Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!
— Стривай,— спинив його Котигорошко,— до співів потрібна ще й гітара, сомбреро і місячна ніч.
І куди тільки техніка дивиться!..
Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару “позичив” у своєї сестри-бібліотекарки (зняв гітару з стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро… Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро… На обережне Вітьчине: “А може, й не треба?..” Федько рішуче запротестував:
— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір закоханих! Без нього і серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні і не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.
— Так уже й з ходу? — засумнівався Вітька.
— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько.— Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі у всій красі!
Заради тої краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида і, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину… А на городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й з дірочками, щоб продувало вітерцем…
“А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість.— Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення позаріз треба… Та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю…”
Перелізши через тин, Федько миттю “позичив” в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю і покурів додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію “Серенада”.
Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида.
І, як на гріх, після обіду пішов дощ.
Та не просто пішов — негода, по всьому, затяглася надовго. Приятелі зустрілися з мокрими чубами і зовсім кепськими настроями. Як же тепер співати, коли і в рот дощу наллє!
— Не міг підождати хоч би день,— бурчав Федько на адресу дощу.— Так уже йому приспічило поливати Великі Чаплі! Таку операцію нам зірвав!
Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями, Федько сердито підсмикував мокрі штани.
— В такий відповідальний момент пішов! Не міг іншого часу вибрати!
Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, й не дощ, а мжичка… Сіє й сіє… І ні кінця їй, ні краю!
— Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду,— бурчав Федько.
Вулицею лопотіла зграйка мокрих, забрьоханих хлопчаків. Втікаючи від дощу, вони на всю вулицю виспівували:
Дощику, дощику,
Припусти!
На бабині горщики,
На дідові капусти!
— Ей, ви!! — крикнув Федько до хлоп’яків.— Я вам дам: припусти! Тут і так відповідальне побачення зривається через цю юшку.
І на третій день не вигодинилося…
А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, і той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом…
Далі — гірше… Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски.
А небо і не думало розпогоджуватися.
Федько по кілька разів на день переховував бриля й гітару, боячись, щоб хто не зірвав Вітьці відповідальну серенаду. Та все бурчав:
— І куди наша техніка дивиться?.. Пора вже давно навчитися керувати дощами. От колись буде… Закохався ти, приміром, у Галю, натискуєш кнопку…
— Де кнопку? — не второпав Вітька.
— Ну… не важливо де,— відмахувався Федько.— Не перебивай. Де треба, там і поставлять кнопку. Так ось, ти натиснеш її, а тебе й питають: чого треба? А ти й кажеш: так і так… Я сьогодні хочу співати Галі Козачок серенаду, прошу прислати у Великі Чаплі пристойну місячну ніч… І все. І будь здорові І є тобі місячна ніч. Бери гітару, сомбреру і — співай.
— Коли то буде,— зітхнув Вітька,— Галя до того часу ще в когось закохається… Тоді скільки не натискуй кнопку — діла не буде!
— Да-а… Техніка в нас ще відстає,— по-діловому сказав Федько і підсмикнув штани.— Доведеться чекати в моря погоди.
Та нарешті на п’ятий день дощі вгамувалися.
Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те… Серенада, мовляв, не так бере за серце.
Довелось чекати саме тієї ночі, котра, за підрахунками Федька, повинна була взяти за живе.
Одного вечора вигулькнув молодик. Щоправда, такий собі, маленький, бліденький…
Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:
— Підійде!..
Серенада
І ось та мить настала.
Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи… Над селом влив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні… Тиша… Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби…
— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб’яче кумкання,— резонно зауважив Федько,— але стерпимо… Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати.— Рішуче підсмикнув штани.— Можна починати!..
— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.
— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати,— здивувався Федько й смачно позіхнув.— Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширше рота.
Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі.
— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав,— порадив Федько.— Трохи завеликуватий, та нічого… І гітару візьми як треба.
— Так я ж гра-грати не вмію,— в останню мить згадав Вітька.
— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди,— знайшов вихід Федько.— Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..
Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржились на щось…
— Давай, давай,— підбадьорював його Федько.— Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся… Та сміливіше, сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати!
Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:
— Дорогая Галю, я тебе кохаю…— з-за спини підказував Федько.— Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!
Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься…
— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько.— Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!
Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:
В жилах кров вирує
І любов мою нуртує…
— Ніжніше, задушевніше, на даному етапі,— корегував Федько спів свого друга.— Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш!
Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.
Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака… Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ганок хтось вийшов.
— Галя вибігла…— прошепотів Федько.— Таки взяло… Тепер не підкачай… Піддай сердечного жару… Щоб вона, як лід на сонці, розтала…
Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій…
Раптом почувся хриплий крик:
— І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..
— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько.— Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!..
Г-гав!!
Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами… Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі…
— І треба ж було…— бідкався Федько.— Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори. Пропала серенада ні за цапову душу!
— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька.— Не роздивився як слід… Починай, починай! Рота роззявляй… От і роззявив… Для баби Хіврі!
— Що з воза впало, те пропало,— махнув Федько рукою.— Добре, хоч гітари не загубили… Жаль, звичайно, серенади, та, як каже голова колгоспу, на помилках ми всі вчимося.— І, смачно позіхнувши, додав: — Ходімо спати, а завтра щось придумаємо. Кажуть, ранок вечора мудріший…— І тут його наче струмом ударило: — Стривай, Вітько! Ідея! Для чого нам горло дерти, співаючи серенади, та ще під тином у баби Хіврі? Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують — от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?
Так і домовились.
“Шановний товаришу Горобець!”
З того часу, як творчі муки Федька Котигорошка полинули до Києва, Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? І Вітька не пропускав жодного номера, жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки… Батько тільки плечима знизував, не розуміючи цього раптового потягу сина до друкованого слова.
— Та чи вони сплять там у своїй газеті?.. Дочекаються, що Галя покохає когось іншого!..— скаржився він Котигорошкові. А той тільки руками розводив.
Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Йшли мовчки, думали про одне й те не як важко бути закоханим. Раптом Вітька оторопіло застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя Козачок. Ні, вона не йшла, а наче аж пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами — під час літніх канікул вона працювала листоношою.
Федько миттю сховався за Вітьчину спину, а звідти прошепотів:
— Оце влипли!..
— Привіт, орел! — дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку Горобця журналом по спині.
Вітька розгублено мовчав. Як на біду, всі думки повилітали з голови. Ой любов, що ти тільки не робиш з нещасним хлопцем!.. Ну чого ж ти так жорстоко позбавила його дару межи? Адже він вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти. А тут стовбичить, немов хтось зашив йому губи. Вітько, не стій стовпом, говори, говори, говори.
Чортів Вітька, мовчить! Мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червовим…
Ех, Вітько, Вітько, якби ти так не розгублювався, то побачив би, що й Галя якось змінюється, зустрівши тебе. Чомусь підозріло робиться веселою, а щоки у неї ледь-ледь рожевіють. І оченята спалахують якимось сяйвом. І ніяковів…
Ну, говори, говори що-небудь, чортів Вітька! То перше слово важко витягти з себе, а далі піде легше. Ну, тягни те слово, тягни пошвидше, білявий хлопчику!..
Ех, любов, мучителько людська! І до чого ж ти тільки довела балакучого і бойового хлопця? На яку ж ти муку поставила його стовпом посеред дороги і, немов віником, підмела у голові, не лишивши жодної думки, жодного слова…
— Ти, напевне, не виспався,— пирхнула Галя,— та дорогою досипляєш?.. А де ж це твій Жучок?..
Федько ображено засопів за Вітьчиною спиною.
— А, й ти тут?..— сплеснула Галя руками (о, ті прекрасні дівочі руки!).— Пробач, Федюшо. А чого це твій орел сьогодні на мокру курку схожий? Стоїть, як стовпчик. Може, він аршин проковтнув?..
— А Вітька закохався! — Федько незчувся, як зірвалися в нього необачні слова. Прикусив, було, язика, та вже пізно: слово, як відомо, не горобець…
— Цить, Жучок нещасний! — нарешті таки заговорив Вітька.— Хто тебе просив за мене розписуватися?..
І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і чкурнув, тільки курява піднялася.
— Ех, життя наше…— зітхнув Федько і, похнюпивши голову, поплівся й собі додому.
Галя трохи постояла на місці, роздумливо мнучи газету, а потім наздогнала Федька і заторохтіла, ласкаво зазираючи йому у вічі:
— Федюшко, дорогенький, не сердься на мене. Скажи, в кого Вітька закоханий? Я тобі щось подарую… Ну, скажи, Федюшо…
Мовчить Федько та сопе.
— Халви куплю! — у відчаї запропонувала дівчина.— Солодкої халви, ти ж любиш халву, правда?..
— Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? — закопилив Федько губу і підтягнув штани.— Я свого друга навіть за тонну халви не видам. І не проси!..
І гордий Федько потрюхикав далі, радіючи, що встояв перед атакою, не спокусився халвою, яку понад усе любив. Не встиг він гаразд насолодитися своєю перемогою, волею і мужністю, як Галя вдруге наздогнала його. Але цього разу її гарне личко аж пашіло жаром.
— Ти знову із своєю халвою? — розсердився Федько.— Мене на солодкому не проведеш.
— Ой, я забула за лист! — Галя уникала дивитися на Федька, не піднімала очей, щоб не видати себе.— Тут лист прийшов…
Вітьці… Візьми передай… Ти молодець, Федюшо, а халви я тобі куплю!
І, тицьнувши Федьку голубого конверта, Галя не пішла, а полетіла, ледь торкаючись землі білосніжними черевичками.
— То халва, то лист,— здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.
— Вітько-о-о! — закричав на всю вулицю. І покотився, вимахуючи листом.— 3 редакці-і-ї лист!..
Вітька кулею вилетів з хати на той крик і помчав навстріч. Удвох розірвали конверта.
— “Шановний товаришу Горобець!” — жадібно читав Вітька.— Ого!
— Е-е, мабуть, не буде діла,— почухався Федько.— Бо коли ховали колгоспного бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою отак починав: “Шановний товаришу Даценко!”
— Цить, Жучок! — тупнув Вітька і читав далі.— “Ознайомились з вашим віршем “Як я Галю Козачок здорово кохаю”. На жаль, твір не підходить нам по темі”.— Тобто як це не підходить?
— А це їм, мабуть, Галька не підходить,— висловив Федько припущення.— Знала б вона, якого листа мені давала!
— “Дивно, що ви, живучи в селі,— читав далі Вітька,— не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання.
Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків. Це буде якраз по сезону”.— Ні-і-чого не розумію,— здвигнув Вітька плечима.
— А це вони хочуть, щоб ми їм наловили довгоносиків, затаврували їх, тобто одірвали їм голови, і одіслали безголових до газети.
— Хай самі ловлять і таврують!..
— А що там ще за мудрі поради?
— “Вивчайте класиків. З повагою. Літкон-сульта-ант…” І якийсь підпис. А хто такі класики? їх обов’язково закохані повинні вивчати? І заодно й довгоносиків ловити?
Цього вже не знав і Федько.
— Біс його розбере, чого їм треба на даному етапі, як каже наш міліціонер,— зітхнув він.— Чи довгоносиків таврувати, чи класиків вивчати? Казав тобі, що як ховали бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою починав: “Шановний товаришу Даценко!” — і, звично підсмикнувши осоружні штани, недбало закінчив: — Добре, що хоч не радив йому вивчати класиків!..
Зілля, що приворожує…
На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її записати до історії Вітьчиного кохання.
Читаючи “У неділю рано зілля копала”, Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:
— Дурень!.. І як же я про зілля забув? Ай-ай!.. Приворожувать треба Галю на даному етапі! Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. І перемога буде за нами. Ур-ра!..
І повеселілий Федько чимдуж покурів вулицею за поміччю до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб, в тім числі і рід сердечних.
“З цього б і треба було починати,— думав Федько дорогою.— А ми вірша в газету слали! Та баба Векла зараз такого зілля дасть, що Галя по самі вуха закохається у Вітьку… Бігатиме за ним, як тінь за хмарою в ясний день!..”
Баба Векла саме годувала курей у дворі.
— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті…
Федько, влетівши у двір як ошпарений, розігнав курей, котрі з галасом кинулись врозтіч, з переляку ледь не вбивши бабу Веклу з ніг, і випалив одним духом:
— Бабо Векло… хе-хе… виручайте… Здрастуйте… Потрібна… хе-хе… ваша поміч… Діло одне важливе горить!
Баба Векла, маленька, зігнута, із зморшкуватим, сухим личком, спираючись на ціпок, брала жменьку зерна в себе у фартусі, сипала й співала своєї:
— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті…
На Федька ж навіть не глянула.
Кури, все ще злякано позираючи на Федька і сердито кудкудахкаючи, почали сходиться до своєї годувальниці. Тільки червонястий когут, злетівши на тин, горлопанив там, певно відчитуючи Федька на своїй півнячій мові, що не гоже так безпардонно вриватися в чужий двір і лякати курей.
— Та ось цить ти!..— відмахнувся від крикуна Федько.— Діло нагальне, нема коли з тобою розкланюватись.
— Тю-тю-тю…— почала стара.
— Бабо Векло! — вкрай був обурений Федько.— Та я ж за поміччю до вас примчав… Людина, можна сказати, гине, а ви — тю-тю… Дайте хутчіше зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця!
— Гась?… — баба Векла відігнула край вигорілої на сонці хустки і виставила маленьке вушко.— Ворожить?
— Та не ворожить, а приворожить! — Федько, зіп’явшись навшпиньки, щосили крикнув бабі у вухо.— Приворожить, кажу, треба! На даному етапі!
— На якому етапі? — не второпала стара.
— Та це я так… Грицько Причепа так каже…
Стара забликала, дивлячись на Федька.
— Причепу приворожить?
— Тю!..— Федько аж об поли руками вдарив.— Та Причепа й сам причепиться, коли треба. Галю треба приворожить!
— До кого?
— Та вже ж не до сухої груші! — сердито вигукнув Федько.— Глядіть не переплутайте, бо приворожите Галю не до Вітьки, а до когось другого, буде потім морока!
— Гась?..
— Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? — ледь не зірвав голосу Федько.— Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до одного… Ну, кавалера, чи що… Щоб вона втріскалась у нього. Щоб сохла за ним день і ніч… Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше зілля — і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт заболів!
— Гась?..— знову витріщилась стара.— Живіт, кажеш, заболів?
— Ага, покричиш вам у вухо, то й заболить!
— Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець.
Спираючись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні пахощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди — на вікнах, на лаві — лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків… У Федька аж голова закрутилась від пахощів.
Тільки й подумав:
“Ну, коли в баби таке багатство, Галі амба! Так і присохне до Вітьки!..”
Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.
— Пий, добрий молодець!
— Та я ж вам казав…— почав було Федько, та стара перебила:
— Все допойняла, пий і буде по-твоєму!
Знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив кухоль. Напій видався не таким уже й гидким, як сподівався Федько.
— Нічого, пити можна,— по-діловому сказав він.— Галя за милу душу вип’є таке зілля. Головне, аби приворожило. Та налийте, бабо, побільший кухоль, щоб зілля активно подіяло. Не скупіться. Приворожувати треба не на один день.
— Гась? — не дочула стара.
— Побільший, кажу, кухоль наливайте! — крикнув Федько їй у вухо.— Щоб подіяло!..
— Ага, ага, подіє,— закивала стара головою,— поспішай, добрий молодець, бо швидко подіє… Не вспієш потім…
— А зілля? — витріщився Федько.— І що подіє?..
— Гась?..
— Тьху!.. Скільки вам кричать? Живіт уже болить від крику!
— Зілля від живота ти вже випив…
— Ой, що ж ви наробили, бабо? — Федько аж за голову вхопився.— Та не мене треба було приворожувати…
— Гась?
— Не мене, кажу! — закричав Федько.— А Гальку Козачок до Вітьки Горобця! Та я ж вам ясно сказав, що ж ви переплутали?
Але тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати… Так і закінчилася історія з зіллям… Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур’ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля.
— Галю треба було приворожувати, а не мені від живота!..
Лише в надвечір’я Федькові трохи полегшало і до нього почав повертатися бадьорий настрій.
— Головне — духом не падати,— казав він сам собі.— На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося. Та й що таке, зрештою, зілля? Бабські забобони, пережиток! На живіт воно, може, й діє, а до любові треба по-серйозному підходити… Що ж придумати на даному етапі?
Федько готує агресію
Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання.
Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.
А розпочалася та диверсія з такої от філософської дискусії.
— Під лежачий камінь і вода не тече. Треба вже від слів активно переходити до діла, як каже голова колгоспу. Давай атакуємо Гальку з усіх боків, вкрутимо її добряче й підсунемо ультиматум! Будь спокійний, вона викине білий прапор.
— Чи ми її вкрутимо, це ще бабуся надвоє ворожила,— зітхнув Вітька,— а що вона нас укрутила, то це точно.
— Ех, ти, панікер! Та коли ми будемо так падати духом, то нам забезпечена самотня й одинока старість! — докоряв “диверсант”.— Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Цілу тонну халви мені обіцяла! Та я витримав, хай вона помучиться та посумує, а потім ми її одним ударом — бах! — і перемога. Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.
— І написав? — стрепенувся Вітька.— Ану, читай!
Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав:
— “Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє.
О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички…” — Ну, як? — не втерпів Федько.— Дух забиває?
— Забиває,— згодився Вітька.— У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі? Став у межах усієї області.
— Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! — охоче погодився Федько.— Мені це нічого не коштує. Слухай далі. “О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи — морські корали, а Ваші дрібні зубки — як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова — як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша — як теє яснеє сонце!
О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько…”
— Підожди, підожди! — перелякано замахав Вітька руками.— Бо в мене голова йде обертом.
— Потерпи, вже не так багато,— заспокоїв Федько.— Я теж мало не очманів, як писав.
“Як сонце, з’явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька і взяти найактивнішу участь в коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву”.
— А де призначити — тут чи на тому світі? — не зрозумів вкрай спантеличений Вітька.— Я хочу, щоб тільки тут.
— Це й мається на увазі,— задоволено посміхнувся Федько.— А взагалі яке враження?
Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.
Читати “Вітька + Галя, або Повість про перше кохання” В. Чемериса частина 2
Читати твори Валентина Чемериса.
