Народний Малахій
Микола Куліш
ТРЕТЯ ДІЯ
Закрякали, закружляли над Малахієму саду в Сабуровці грайворони дзюбаті. Загомоніли, закричали кругом його хворі:
— Гей, чорнії Помовчіть!.. Тож не встиг ще Бог світ сотворити, як вони небо вкрили і поклювали першу золоту зорю, із сонця решето зробили… Темно мені й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонів один і звертався до Малахія). Реформуй сонце!
М а л а х і й
(рухом голови й рук своїх показав)
— Реформую!
Д р у г и й
(весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотів)
— Тихо, благаю вас.
2
Підійшла санітарка О л я, а за нею застарений
парубок — с а н і т а р.
с а н і т а р.
— Олю Манойловно!
О л я
— Я вже сказала…
— Олю!
— Одчепіться!
— Він же вас увів у неславу, а я зовсім другу любов маю на мислях… Прийдіть, а то я до вас прийду.
О л я
(одійшла)
— Я місцькомові скажу…
П е р ш и й х в о р и й
(до Малахія)
— Це професор напустив навмисне їх у сад, щоб вони клювали мені голову… Ось глянь, як уже поклювали… (Став навколішки). Вижени їх!
М а л а х і й
(одним рухом)
— Вижену!
3
Підійшов Т р е т і й. Він увесь час змітав щось біля себе.
Т р е т і й
— Позамітайте крихти! Дивіться — накришили…
4
Прибіг Ч е т в е р т и й з жовтою квіткою.
Ч е т в е р т и й
— Бачили Олю! Вона сьогодні чарівна. Вона — прекрасна. У неї така ніжна й запашна полова залоза (понюхав квітку). Такої я ще не бачив, хоч і мав любов…
П е р ш и й
— Вони й залозу поклюють!
Т р е т і й
— Хай клюють, аби не топтали…
Д р у г и й
(трепетно)
— Тихо!.. Почують.
Ч е т в е р т и й
— Мав любов з дівчатами, жінками, бабами… Пригадую, де це було. Вперше у кухні, потім в коморці, на кладовищі, в церковній ограді — росяна трава і дзвони, ще й досі дзвони, білий фартушок, гострий молодик з правого боку…
Т р е т і й
— Це на крихтах, на хлібові!..
Ч е т в е р т и й
— Заждіть! Разом сто сім жінок за п’ятнадцять років, чотирнадцять тисяч, п’ятсот тридцять… тридцять…
П е р ш и й
— Поможіть їх розігнати! У-у-у-…
Закричавши тужно, став бігати й підстрибувати. За ним побігли другі, кожен із своїм рухом, вигуком або піснею.
5
Підійшов санітар. Ч е т в е р т и й до нього:
— Ви бачили Олю?
С а н і т а р
— Он туди йди! Вона там… (Показав у другий од Олі бік).
Ч е т в е р т и й
— У неї прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза — я бачив…
С а н і т а р
— Де ти… бачив?
— Я сидів отам в кущах… А вона підійшла…
— Ну?
— Рвала квіти…
— Ну?
— Нахилилась…
— Ну-ну?
— Я й побачив… На нозі, біля коліна. А вночі вона прийшла до мене і, якби не кішка…
— Яка кішка?
— Та, що й цієї ночі знов привела мені троє котят… Скажіть, яке має право та кішка нявкати всім, що ко тята од мене…
— Ну, вже поблудив… Отуди йди, до всіх…
Ч е т в е р т и й
(одійшовши)
— Що прокинусь уночі, а вона вже з кетягами і нявкає, нявкає всім: няв-няв-няв…
6
Підійшла О л я, щоб заспокоїти четвертого. С а н і т а р заступив їй дорогу:
— Інтелігентик оцей каже, що ви приходили до його вночі.
О л я
— Щодня йому гіршає.
— А може, цьому й правда?
— Що?.. Боже мій! Трохиме Йвановичу!
— Я не винний, бо ще й не такий на вас поговір може вийти.
— Поговір?
— Знаю я про все, Олю, — як і де гулялося вам, і як морозивом Кирюшика годувала, та як постіль квіточками посипала, сорочечку білую скидала…
О л я
(хитнулась)
— Неправда!
— Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю і навіть можу сказати, якого числа уночі ви прив’язали Кирюху до себе косою і такечки спали…
— Як же це… ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав?
— Хто, питаєте?
— Скажіть!..
— А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, їй-богу. Очата, як дві небесні планети, і так далі…
О л я
(самими губами)
—Хто?
— Про морозиво пташка розповіла, бо на дереві сиділа і все чисто бачила, про постіль та квіти нетля-метелик, ну а про косу — муха-ха-ха. Ну, ну… Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна комаха-ха-ха…
— Що ж тепер мені робити?..
— Не що інше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже крутить любов.
— На любов свою хіба можна плюнути? — Як не плюнете — піде поговір…
— Трохиме Йвановичу! Невже ж ви хочете мене перед усім світом на поглум виставити, щоб згоріло в мені серце. Що я вам зробила?
— Нічого. Проте я хочу, щоб ви зробили мені любов, бо я вже знемігся без неї… Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене.
О л я
(заломила руки)
— Скажіть, як ви дозналися?
— Про що?
— Ну… про морозиво, постіль, квіти?.,
— Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха…
— Трохиме Йвановичу! Скажіть!
— А попросіть!
— Трохиме Йвановичу…
— Попроси!
— Ну, милий! Скажіть!
С а н і т а р її за руки притяг до себе.
О л я
— Пустіть!
— Ну-ну… Не норовися!
— Не давіть мені руки!
7
Тяжко зігнувшись та міцно стиснувши руки, наблизивсь п’ я т и й х в о р и й:
— Поможіть!
С а н і т а р
(до Олі)
— Оцьому ввижається, немов носить він на плечах величезного удава, що хвіст його волочиться десь по той бік світу… А любов моя без взаємності ще гірш за того удава, бо давить не руки, а серце… Отак! Отак!
О л я
(скрикнула)
Не мучте!
П ‘ я т и й
— Не можуї Знемігсяі Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможіть!
С а н і т а р
— Він сказав… Кирюха.
О л я
— Він!..
П ‘ я т и й
(до Малахія)
— Не можу задавити… Це ж удав — всесвітнє зло. І тільки я впустю його — він задавить увесь світ… Поможіть!
М а л а х і й
(рухом руки)
— Поможу!
О л я
— Невже він?
С а н і т а р
— Ще не вірите?.. У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав на груди}. А ліва трошки більша за праву… Так? А ви любите, щоб усе (зашепотів про щось в ухо).
О л я
— А він не казав вам, що тепер у мене тут… од його дитина?
С а н і т а р
— Дурниця! Подвійний аборт: Кирюху із серця, дитину із черева — от і вся проблема.
О л я
— А про свою хворобу не казав?
С а н і т а р
— Про яку хворобу?.. Та ви шуткуєте, Олю Манойловно!
О л я
— Хочете пересвідчитись?
С а н і т а р
— Ну-ну… Це він на зло мені, за ті гроші… От же паскудник, гаї А ви чого зразу про це не сказали… Хіба так можна гратися!.. (Пішов).
Оля упала і тяжко заплакала.
П ‘ я т и й
— Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможіть!
М а л а х і й
(непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще ніколи)
— Негайно… Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз, кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої реформи не зробить… Так. От тільки не знаю, з чого почати… Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних. Як їх багатої Ціла метелиця! А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та иайпридатніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх… Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить!
У хворій його уяві з’явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів “Милость мира” Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схва-і люють і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба реформувати людей. По черзі до нього підходять: дідок у дармовисі, колишній воєнний в галіфе, дама, Агапія, санітар, божевільні. Він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою, і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать — стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй “осанна”, тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо.
8
Очувся М а л а х і й. Олі вже не було. Навколо ходили й кружляли хворі.
М а л а х і й
— Ага. На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) помазаюся народним наркомом (гучно). Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі!.. В ім’я голубої революції я помазавсь народним наркомом…
Д р у г и й
— Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть.
М а л а х і й
— Хай ростуть!
— Вони ж слухають.
— Прекрасно!
— І переказують!
— Кому?
— Всім…
М а л а х і й
(звів голову)
— Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім мій п е р ш и й декрет.
Х в о р і
(поміж себе)
— Всім, всім, всім.
М а л а х і й
— З ласки великої матері нашої революції я помазався народним наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята корона з соняшника в руці. Народний нарком М а л а х і й. Ні, не так… Народний Малахів, в дужках — нарком. Скорочено — Нармах… Ні, Нармахнар.
Х в о р і
— Народний нарком. Нармахнар появився.
Х т о с ь
(став навколіна)
— Виведи нас звідси!
Х т о с ь
(захвилювався)
— Він самозванець, не вірте!
Т р е т і й
— Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хліба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля справляти, коли гульк — і молода, і М а т и весільна на баштані посохли… А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть…
М а л а х і й
— Прикажу! Виведу! Всі-бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До речі — мій другий декрет… Всім, всім, всім… Негайно скасувати всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви і просьби носіте: 1) в голові; 2) в передсердечних сумках — ніже ні в портфелях, ні в теках. Народний М а л а х і й, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова.
Х в о р і
— Виведи нас, Нармахнаре!
М а л а х і й
— Виведу й поведуі Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля, де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціалістичні півні…
Х в о р і
— Нас не пустять!
— Не вірте йому!
— Сторожа не пустить.
— Небесні два сторожі й квочка не пустять.
М а л а х і й
— Я вам скажу таке слово, що пустять, — пароль такий, що й мур розваля… Підходьте по пароль!
Хворі
— По пароль!
— По пароль!
— По пароль!
М а л а х і й
(кожному тихо)
— Голубі мрії…
Х в о р і
(повторивши той пароль, кинулись до муру)
— Так виводь нас! Веди!
М а л а х і й
— Лізьте!
Хтось з хворих
— А як піймають?
М а л а х і й
— Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте, кажу!
Подерлися, перелізли хворі через мур. М а л а х і й переждав останнього, тоді поплював на руки:
— В ім’я соціальної матері нашої революції (поліз і собі).
9
О л я
(прибігла)
— Стійте! Куди ви?
М а л а х і й
(з муру)
— Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії…
— І вам не сором перелазити через мур! Злізьте!
— Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні, через всі мури й паркани. Це моя прерогатива.
— Прощу й благаю вас — злізьте.
М а л а х і й
— Гм… Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить і це негайно зробити… Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди.
— Куди?
— Туди, до всіх, а перш — до гегемонів.
— Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі…
— Олю! Невже ви маєте мене за божевільного.
— Ну, от ще… Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного.
М а л а х і й
(проникливо)
— Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю — авжеж, божевільний.
— Та ні! То вам так здається.
— Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка?
— Не знаю… Скажіть!
— Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів.
От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене…
— Ні-нії Я не можуї Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне… І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали… Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..
— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах, музично і вільно попливла…
Десь за садом загув лунко заводський гудок.
М а л а х і й так і скинувсь:
— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою…
О л я
— Ой Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок… А де ж другі… Де вони?
М а л а х і й
— Вони вже пішли.
О л я
— Справді? Пішли снідати?
М а л а х і й
— Так. На голубе снідання пішли.
О л я
— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла).
М а л а х і й пішов був за нею.
Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався:
— Ні… Вона мене просила.
10
О л я
(повернулась)
— Наркоме!
М а л а х і й
— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів’яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну…
— А я покличу санітара.
— Олю, я навколіна стану, ось… До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть…
— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.
— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку… Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубії мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.
— Гукають.
— А пустите — він вернеться.
— Хто?
— Кирюшик.
— Не вернеться.
— Згідно з проектами моїми — вернеться. Невкоснительно. Уночі зимою…
— Гм… А чом не весною?
— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — Мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як й’… (заспівав): “Ой спи, дитя, без сповиття. Поки Мати з поля прийде та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая…” (Нахилився до Олі) у Олі сльози?..
О л я
(крізь сльози)
— Ну, а далі що?
М а л а х і й
— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у. Коні в степу тупу, тупу, — то з походу революційного їхатиме він…
— Хто?
— Згідно з проектами — Кирюшик.
— Так?
— Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: “Одчини, дружино Олю, товаришу вірний…” (До Олі). Оля?
О л я
(тихо)
— Одчине…
М а л а х і й
— Засніжений, заметений у порога стане; — “Драстуй”, — скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова). “Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату…” Тоді скаже милий; “Олю, оновлений після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене…” Оля скаже…
О л я
(замріяно)
— Прощаю! Прощаю!
М а л а х і й
— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски… Отак (посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі… Оля плаче?
О л я
— Ні… це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!
М а л а х і й
— Це все відбудеться згідно з моїми проектами… Я маю поспішати, Олю. Я йду.
О л я
(замріяно)
— Ідітьі Ідіть!
М а л а х і й
(виліз на мур, сів)
— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи…
Близько почувся санітарів голос: “Олю Манойловно!”
О л я
— Кличуть!.. Тікайте!
М а л ах і й
— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфетті, серпантин і тощо у моїх декретах… (Скочив — і за мур, потупотів десь).
11
С а н і т а р
(прибіг)
— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він?
О л я
(заступила те місце, де переліз М а л а х і й)
— Не знаю.
С а н і т а р
(підозріло)
— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гУ л яє з хворими в кущах, а тоді — не знаю… (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він… (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?
О л я
(очутилась)
— Хворі? Вони он…
— Де?
— Пішли снідати, і Стаканчик.
— Нічого подібного, там їх нема.
— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли…
С а н і т а р побіг. Десь близько почулися тривожні голоси:
“Хтось випустив хворих! Хворі втекли!” Оля перелізла через мур.
12
Біля канцелярії стояли, ждали кум і Л ю б у н я. Хвилювалися.
Л ю б у н я
— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому… Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися… Невже, хрещений?
К у м
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь… Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю…
— Ой!
— Та ні… До мого серця.
Л ю б у н я приклала руку до кумового серця.
— Як?
— Ой же б’ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет… Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м… Куме, комарі А кум: га-га? Ляп себе по лобі…
Л ю б у н я
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
13
Вийшов санітар:
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
К у м
— Не тільки ми, а й дочка його ось…
С а н і т а р
— Його у нас вже нема.
— Як так, нема?
— Він утік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли:
— Ой…ой…ой…
К у м
— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?
С а н і т а р
— Я?.. нічого подібного.
К у м
— А чого ж мені в голові загуло?
Л ю б у н я
(знов узяло її на спазми)
— Утік…
К у м
— Не кажи!
— Утік…
— Не кажи цього слова!
Л ю б у н я
(заплакала)
— Уті-і-к…
К у м
(до санітара)
— Запитання!
— Будь ласка. — Коли утік?
— П’ятнадцять хвилин тому… Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять…
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив…
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити… Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче… І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармти в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням… Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
С а н і т а р
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
К у м
— Сяду тепер та посумую… Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до му-золів… (По паузі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Л ю б у н я
— Без папоньки?
— Не тільки без папоньки, — без кума.
— Хрещений!..
— Додому!
— Хрещений!..
— Шабаш!
— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
— Прийдем уночі.
— Мамонька ж прокленуть мене… А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
— Не піду я до церкви… А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти…
— Не можна без папоньки.
— Можна — не можна, годі, кажу!
— З ким же тепер рибу ловитимете?
— Сам!
— А не можна, не можна без папоньки… Хто в дамок сяде з вами, хто про політику?
— Сам!
— А з ким “сади мої зелененькі” заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?..
— Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!
— Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт…
— Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу?
— Ні.
— Музолі у серці од любові й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-пійонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По паузі). Він буде по наркомосах усяких бігати, до Вецека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому!
— Я не поїду, хрещений.
— Що?
— Я сам шукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду…
— Загинеш!
— Не знайду — загину… Сама собі смерть заподію.
— А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить і навіть помирає… од тифу?
— Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась.
— А як твої сестри Віруня й Надюня і собі лежать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?
— Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить.
— А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли?
— Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі — як ото мертвому в голови кладуть… Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.
— І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати.
—Хрещений!..
— І після цього не йдеш?
— Ні!
— Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер… Дак знай же, знай, що й я ве абищо і маю характер, твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Одійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Л ю б у н я мовчала. К у м насунув капелюха). Загинеш, кажу!
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Здивувались робітники на заводі “Серп і молот”, як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловічок у брилі.
П е р ш и й
— Ти дивись — перелазить хтось… Гей гражданине!
Д р у г и й
— Цс-с-с… Це, мабуть, шпигун або злодій до нас хоче вдертися…
П е р ш и й
— Так заарештувати треба!..
Т р е т і й
(поважно, спокійно)
— Путнє тепер до нас через мур не полізе — це факт, проте не гарячіться, хлопці… П е р ш и й мовчок та пара очок краще за язичок — отак і вивідаємо, хто воно й яке на масть.
Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливої уваги: лізе, мовляв, нехай лізе.
М а л а х і й
(з муру)
— Вітаю гегемонів! (Робітники мовчки й скупо поздоровкались. М а л а х і й це помітив, ущипливо). Вітаю і разом питаю: невже і гегемонів загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводські мури). Тоді, будь ласка, скажіть, що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевільнях? Там мури і тут мури…
Т р е т і й
— Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогів ще багато.
М а л а х і й
— Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оці треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас…
Т р е т і й
— Кому?
М а л а х і й
— Друзям вашим, о гегемони, — скажу я.
Т р е т і й
(до своїх)
— Для друзів, здається, у нас є ворота і двері…
М а л а х і й
— Мене не пустили в ворота.
Т р е т і й
— Не розпізнали, чи як?
М а л а х і й
— Не розпізнали й не визнали, дарма що я показав ознаки й клейноди свої, що про них оповістив у першім декреті і що по них мене мусить впізнати всяк сущий на Україні (показав на ціпочок, на бриль, подививсь на робітників)^ Невже і ви не розпізнали? (Пов’язавсь через ліве плече червоною стрічкою). І тепер не впізнаєте? От що виходить, коли не читають декретів. Слухайте ще раз: з ласки великої матері нашої революції, нас помазано народним наркомом Малахієм…
Д р у г и й
— Ну й що з того?
П е р ш и й
(до третього)
— Він п’яний.
Т р е т і й
— Ні, ні.
П е р ш и й
— Та як же ні? Дивись… Хай би до зеленого змія, а то ж до наркома допився…
Т р е т і й
— Уважніше слухай!
М а л а х і й
(тим часом зліз з муру. Підійшов до робітників)
— Що це ви робите?
Т р е т і й
— Хіба не бачите?.. Форми.
М а л а х і й
— А я прийшов до вас робити реформи.
Т р е т і й
— Які?
М а л а х і й
— Голубі. Більш точно — негайну реформу людини, бо сьогодні, знаєте, до чого вже дійшло? Зґвалтовано двох старих бабів — газетярі кричать, кричать…
П е р ш и й
— То ж охота на когось напала.
М а л а х і й
(не зрозумів іронії)
— І це напередодні соціалізму, в країні, де про кохання народ утворив найкращу в світі пісню про зелений барвінок, про зорю з місяцем, червону калину, де нарешті сам народний нарком стереже вночі голубії мрії, — зґвалтовано двох старих бабів, о люди, люди!
За муром почувся дзвінкий, бадьорий хлопчачий голос:
— Р-р-радіо! Ужасноє ізнасілованіє двох нещасних старух, которая старшая шестьдесят сєм лет імеєт.
М а л а х і й
— Чуєте?
П е р ш и й
(іронічно)
— Поласували бабусі.
М а л а х і й
— Я певен, що коли б роздати увечері на вулицях людям анкети — метелики з одним запитанням, хто про що тоді думає, то як ви гадаєте, про що здебільшого були б думки?
Т р е т і й
— Не скажу. Всячина бредеться в голову людям.
М а л а х і й
— А я скажу.
Т р е т і й
— Ану?
М а л а х і й
— Не про голубі реформи, а про форми жіночих ніг думають і мріють, зовсім не звертаючи уваги на те, що внаслідок таким мріям любов обмежується ногами, в очах не цвіте, в серці не співає, — отож і зґвалтовано двох старих бабів… Ні, далі я ждати не можу. Пора починати (засурмив в кулак, немов у сурму, військовий сигнал “вставай”). Тру-тру-ту-ру-ру-ту-ру-ру, тро-тро-то-то-то-то-тро-то-то-то, тру-ту. Ревуть сирени по заводах, гудуть гудки й дроти, співа Україна за могилами в долині, та сурма золота народного наркома над усе: про даль голубу та про голубі мрії сурмить вона вам, гегемони…
2
Поприходили ще робітники:
— Хто цей оратор? Од кого? Про що?
— Од наркомів до нас…
— Та ні!.. Сам наркомом назвався.
— По-моєму, клоун з цирку прийшов…
— Попав пальцемі.. Це артист з української трупи.
П е р ш и й
(до третього)
— Бачу-таки, — помішав горілку з пивом.
Т р е т і й
— Ти думаєш?
П е р ш и й
—Факт!
Т р е т і й
(усміхнувся)
— Уважніше слухай, кажу!
М а л а х і й
— Негайну реформу людини прийшов я робити до вас, гегемони. Слухайте мене, а більш нікого…
Хтось свиснув.
Хто там свистить на промову народного наркома. Хто заважа нам, питаю?
Х т о с ь
— А хто вам заважає в роботі?
М а л а х і й
— І так багато свисту на Україні: свистять вітри-суховії, свистять юнаки на дівчат, свистить міліція внощі, на вулицях мочаться, зґвалтовано бабів… Негайну реформу людини прийшов я зробити і в першу чергу реформу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів…
Гомін пішов поміж робітників:
— Це божевільний…
— Прикидається.
— До адміністрації йогої
— Хай старий виголоситься.
Т р е т і й
(спокійно)
— Уважніше слухайте, товариші
М а л а х і й
— Слухайте мене, гегемони, і я виведу вас з цих закурених мурів. Провулками, закавулками повз заводи й фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили, у голубу даль поведу. Тру-ту, тру-ту! Уставайте, люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформуі Тру-ту, труту! Збирайтеся до нової Фавор-гори дванадцятого серпня, по-старому — шостого, несіть мак червоний, нагідки, а найбільш приносьте голубеньких мрій. Там будемо святитися, святитися — повитися… Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, між іншим, чого наша мова у порога віки вистояла? Бог про неї забув, як мішав язики на вавілонській башті. Крім того, дух святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу, та тільки без мене навряд, щоб що вийшло…
Т р е т і й
(голосно, могутньо)
— Виходить, і вийде!!! Товариші… (Виступив наперед до Малахія). Ви селянин?
М ал а х і й
—Ні.
Т р е т і й
(навпорно)
— І не робітник?
М а л а х і й
— Я народний М а л а х і й.
Т р е т і й
— Із проулків та заулків, крученими стежечками, навіть через мури оці пролазять до нас отакії Малахії. А хто вони? Ще добре, як просто собі меланхоли-мрійники, бо таких чимало і поміж нашим братом, на превеликий жаль, водиться — очі, як в ісусів, голубий дим в голові, гріхи все збирають та на тому й їздять — добре, кажу, як ще такі ісусики на осликах…
М а л а х і й
— Осанна їм! Вони чистять світ.
Т р е т і й
— Хочеш чистити, пересядь з ослика…
Х т о с ь
(втулив збоку)
— На асенізаційну бочку.
Вибухнув сміх.
Т р е т і й
— А хоча б і на бочку, бо лучче бути бочкарем, ніж таким ісусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще ісуси-ки вони, бо це ще півлиха. А от коли вчуваєш в їхніх благеньких проповідях десь в одному, в двох словах зовсім другу музику…
М а л а х і й
— Голубую музику…
Т р е т і й
— Не нашої кляси музику, тоді нам треба сказати — товариші! За голубими їхніми словами ховаються буржуазні шовіністичні жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано їхні мірочки і форми — стережіться!
М а л а х і й
— Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, і беруся зробити її.
Т р е т і й
(пальцем покивав)
— Ой, зробив, дядя, на себе глядя — знаємо вас… Ні, зробимо її краще ми, по образу й по подобію пролетарському.
М а л а х і й
— Тру-ту… А реформу українського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить біля віконця в хаті, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синів із солдатів, із наймів дочок. І день іде, і ніч іде, бозі нема — і дощ не йде, б’ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив, нема Січі… Очерети у Дніпра питають…
Вихопились голоси
— Стара пісня.
М а л а х і й
— Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?
Т р е т і й
— Завтра там, де б’ють пороги, вже не місяць зійде. Завтра зійдуть електричні, можна сказать, сонця і засяють на весь степ козачий, на всю нашу Україну, аж до моря…
М а л а х і й
— Запитання: до якого моря?
Т р е т і й
— Завтра там, де скиглила чайка літаючи, заспівають сирени, можна сказать, морських пароплавів, залунають гудки нових фабрик, заводів. Вже сьогодні Дніпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум і дике, хай воно сказиться, тужіння порогів, бо чув я його на екскурсії…
М а л а х і й
— Киньте ваш Дніпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать — ізнасілованіє двох старух, о гегемони! Не поможе!
Т р е т і й
— Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього українського роду, отам, і тут, і скрізь, де тільки е рука робітника…
З
Підбіг р о б і т н и к , мокрий весь од поту:
— Готові форми?
Робітники напружились:
— Готові!
Мокрий р о б і т н и к
— Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знімалися заграва). Готово!.. Дайош!..
Полилася рівчаками та жолобами огненна рідина, освітила огняно-червоним, аж гарячим, світлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвітилась на обличчях і в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рівчаки, припадаючи до форм, повели робітники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахія:
— З дороги, старик!
— Бережись там, гей!
— Станьте осторонь, гей, як вас!..
М а л а х і й!..
— Та покажіть йому, куди вийти, бо ще розтопиться.
А він в димі та в заграві метався між огненних річечок, аж поки хтось не вивів його до дверей, сказавши:
— Клопіт з такими реформаторами…
Отямившись, він глянув на огні, на дим, на заграви і сказав:
— У них свої, червоні мрії. Яка трагедіяі Закрив очі й пішов. Услід йому гриміла симфонія труда.
П’ЯТА ДІЯ
Турбувалась мадам А п о л і н а р а, щоб, бува, не накрила їі установу міліція, а найбільше вночі побивалась:
— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали… говіти абощо.
А г а п і я
(на все годилася)
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали…
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Завжди!
— Коли ж місяць жду… (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.
Г і с т ь
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади… (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки).
А п о л і н а р а
(йому вслід заломила руки)
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!
Із того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня:
— Нудно… Хай грають.
А п о л і н а р а
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?
Л ю б у н я
— Втечу!
А п о л і н а р а
(до музики)
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно…
Л ю б у н я
(підійшла до Агапії)
— А що, як папонька вдома?
А г а п і я
— То Бог святий один знає…
Л ю б у н я
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й М а т и л ь д а.
— Ось… Прийшли.
П е р ш а
— Котики, ви не пожалієте.
Г і с т ь
— “Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим…”
Д р у г а
— Браво!
Г і с т ь
— “Ув’яданья золотом охвачений…”
М а д а м А п о л і н а р а
(до дівчат)
— Прийшли, мої дітуні… А Оля ж де?
М а т и л ь д а
— Вина! А тоді про Олю…
Д р у г а
(до гостя)
— Можна грушу?
Г і с т ь
— Будь ласка… “Я не буду больше молодим…” Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Д і в ч а т а
— Ой, який добренький!
Г і с т ь
(злякався своєї доброти)
— Тільки з умовою.
Д і в ч а т а
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Д і в ч а т а
— Шоколади! Вина! Пундиків!
Г і с т ь
— Якої саме шоколади? Якого вина?
Д і в ч а т а
— Червоного солодкого! Ні, білого!
Г і с т ь
— Та якого ж, кажіть?
Д р у г а д і в ч и н а
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Г і с т ь
— Що більш вам до смаку?
Д р у г а
— Цукерки!
Г і с т ь
— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло.
П е р ш а
— Так скоро?
Г і с т ь
“Жізнь моя, іль ти приснілась мне…”
П е р ш а
— Я ж шоколади хотіла.
Г і с т ь
“Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне…” Ні, годі (сів на стіл).
Д р у г а
— Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки… Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки…
А п о л і н а р а
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки…
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.
А г а п і я
(до Любуні)
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів… Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі…
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру…
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на т р е т і й день померла…
Д і в ч а т а
(схопились з-за столу)
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
А п о л і н а р а
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграв фокстрота.
Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.
Л ю б у н я
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?
А г а п і я
— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик… Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пішла в чуланчик. А г а п і я доказувала своє}. Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува… А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже… (Закуняла).
5
О л я привела М а л а х і я. Ще з порога гукнула:
— І я з гостем, та ще з яким!..
Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками “ура”. Музика вдарив туш.
М а л а х і й
(ставши на сходах)
— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподаних!..
А п о л і н а р а
(до Олі)
— Це, здається, Мирин, Любчин…
О л я
— Батько.
А п о л і н а р а
— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!
О л я
— Де вона?
А п о л і н а р а
— Ша! Їй голова заболіла. Спить.
О л я
(заглянула в кабінетик)
— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?
М а л а х і й
— Сон, якщо він по роботі.
О л я
(криво всміхнулась)
— Ну да ж, по роботі. Вибачте, я піду передягнуся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі.
6
З розгону ввійшов іще гість:
— Здорово, контрреволюціє!
А п о л і н а р а
(зраділа і разом занепокоїлась)
— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов…
Дівчата (до нового гостя)
— А-а! О-о!.. Наше “ніколи” прийшло.
Г і с т ь
(подивився на годинника)
— Ото! П’ятнадцять за першу. Поїзд о другій. Ще треба телеграму вдарити… Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!
А п о л і н а р а
— Може б, повечеряли б, милий…
Г і с т ь
— Ніколи! Ніколи! Де Мира?
Д і в ч а т а
— Миро! Миро! До тебе “ніколи” прийшов.
А п о л і н а р а
(ще гірш занепокоїлась)
— Ша! Піяно, дівоньки… (До гостя благально). Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.
Г і с т ь
— Ніколи, контрреволюціє! Я на п’ять хвилин.
А п о л і н а р а
— Вона хвора.
— На що саме?
— Їй голова болить.
— Дурниці!
А п о л і н а р а
— Милий, драма буде…
Г і с т ь
— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик).
М а л а х і й
(до Аполінари)
— Хто він такий?
А п о л і н а р а
— Знакомий наш… Що веселий, а добрий…
М а л а х і й
— До кого пішов?
А п о л і н а р а
— Я й сама не знаю… Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем… Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту… Може, горілоньки з дощу або пива?
М а л а х і й
— Я вам забороняю продавати любов у коробках!
— Яку любов?
— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів). Всім, всім, всім декреті Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев’яних, тим паче у фанерних коробках любов… Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з… Нармахнар. (Подумав). Перший.
7
Убігла Л ю б у н я.
За нею гість
Г і с т ь
— Куди ти? Мені ж ніколи. Мирко!
Л ю б у н я
— Папонькин голосі Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла.
8
Ускочила О л я, набігли дівчата, підійшли. хитаючись, гості.
О л я
— Це а тобі його знайшла.
А г а п і я
— А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає… Коли гульк — аж це Любонькин батенько.
Д і в ч а т а
— Справді, батько?
— Миро! Це твій батько?
М а л а х і й
— Я не батько. Я народний М а л а х і й. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану…
Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг.
Л ю б у н я
— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах…
М а л а х і й
— Зрікся родинного стану, кажу.
— Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла…
А г а п і я
— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить…
Оля не спускала з Малахія очей.
Л ю б у н я
— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу… У мене є гроші, аж п’ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький…
М а л а х і й
(одійшовши)
— Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний М а л а х і й нарком! Нармахнар! П е р ш и й!
Л ю б у н я
— Що ж мені тепер?
О л я
(до Малахія)
— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!
М а л а х і й
— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам’ятники…
Л ю б у н я
— Як же мені тепер?
О л я
— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять… Музико! Колечко!
Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й гості підхопили Олю:
— Браво! Браво!
— Колечко!
— Оля колечко співа.
О л я
(в супроводі музики заспівала)
Потеряла я колечко,
потеряла я любов,
через етоє колечко
буду плакать день і ночь.
Міл уєхал, меня бросіл,
ще й малютку на руках,
як згляну я на малютку,
так сльозами і заллюсь —
через тебя, моя малютка,
пойду в море утоплюсь.
М а л а х і й
(зійшов на східці)
— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі.
О л я
Довго русою косою
Трепетала по волнє,
Правой рученькой махала:
Прощай, миленький, прощай!
М а л а х і й
(самотньо)
— Перекажіть, що народний М а л а х і й вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує…
Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали.
І от в цей момент крикнула А г а п і я:
— Любина завісилась!
А п о л і н а р а
— Завісилась!
Д і в ч а т а
(заглянули в чуланчик)
— Завісилась!
— Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу!
Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч. східцями в двері.
А г а п і я
(до Малахія)
— Ваша донечка завісилась!
М а л а х і й
— Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі… Більш точно — в голубому морі…
9
Оля
(вийшла з чуланчика)
— Зняла… Вона вже мертва… (До Малахія). Чуєтеї Це ж ви її довели… до смерті!
М а л а х і й
— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.
О л я
— Він остаточно збожеволів… Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо). Чого ж іще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Дов’язалось хусткою й пішла, твердо ступаючи).
10
Ускочила А п о л і н а р а
з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо.
А п о л і н а р а
— Я вже яка, але ж не така, як оцей… (плюнула на Малахія й побігла).
М а л а х і й
— І плювали, і били його по ланитах. Тому він, узявши сурму золотую, подув у ню… (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю…
А г а п і я засвітил свічечку. М а л а х і й грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не вважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.
Завіса
Читати Частина перша.
Читати біографія Миколи Куліша.
Читати твори Миколи Куліша.
