Микола Куліш, Читати твори української літератури

Народний Малахій. Микола Куліш

mykola-kulish

Народний Малахій

Микола Куліш

Трагікомедія

ПЕРША ДІЯ

1

Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37)

мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а:

— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?”.

Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.

Тільки д о ч к а с е р е ду л ь ш а біля матері впада:

— Мамонько!

— Не перебивай!

— Випийте, люба…

— Що це?

— Валер’янові краплі.

— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер’янкою впинити… Дай мені отрути!

— Сіли б ви краще од вікна, абощо.

— А то що?

— Люди ж проходять повз вікон…

— Товченого скла дай, я втруюся!..

— Сусіди ж он бачать і чують.

— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є…

2

Увійшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неї:

— Покликала хрещеного?

— Ідуть.

Т а р а с о в н а

(так і скинулась)

— Де він, далеко?

— Зараз увійдуть.

— Де, питаю?

— Та кажу ж вам, мамонько, зараз… Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок…

Т а р а с о в н а

(утерлась)

— А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?

— Я мила учора.

С е р е д у л ь ш а

(до старшої)

— Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?

— Аякже.

— А він що?

— Сказали, що вже знають про це.

Т а р а с о в н а

— А басів із церкви покликала?

— Любуня ж побігла.

— А горілки басам?

— Вона й горілки купить.

— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.

С т а р ш а

(так і пирснула)

— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки…

С е р е д у л ь ш а

— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер’янкою, як не я? Повилазило?

Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила.

— Ой!

— Ой-ой!

Т а р а с о в н а

— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають.” Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася)

— Ой, знову дорога кладеться!..

Д о ч к и

— Та невже ж, невже, мамонько мила?

— Хіба повилазило? Червоная шістка?

А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:

— Ворожу, ворожу — і все оця карта… А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий… Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі…

Д о ч к и

— Мамонько, цитьте!..

— Сусіди йдуть.

Т а р а с о в н а

— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма…

З

Увійшли с у с і д и, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві, як ті ластівки до матері:

— Може, вам, мамонько, компреса накласти?

— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?

С у с і д и

(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно)

— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).

— Отам уже виспимось вволю.

— Здрастуйте, Тарасовно!

Т а р а с о в н а

(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)

— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!

С е р е д у л ь ш а

— Мокра ж, як хлющ… Хіба ж отак можна плакати, мамонько?

С у с і д и

(на таке питання всміхнулись, примовивши)

— Гм… А чому й ні?

— Питає.

— Сказано — молоде, зелене…

Т а р а с о в н а

— Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що ‘дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює… А батькові байдуже: тіка-а-є…

С у с і д и

— Та невже М а л а х і й Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.

Т а р а с о в н а

— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями.

С т а р ш а

— Самі й сушили.

Т а р а с о в н а

— Потайки сушив… Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати… Сьогодні й така.

С у с і д и

— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!

— Не питайте!

С т а р ш а

— Не кажуть.

Т а р а с о в н а

— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п’яним напували — не каже…

С у с і д и

(ще більше здивувались)

— Гм… Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть… А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?

Т а р а с о в н а

— Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти…

— Та що ви кажете?

— Свиням… Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням… Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є… (Та й заголосила).

Д о ч к и

— Ой, ой, мамонько, ой!..

С у с і д и

— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?

Т а р а с о в н а

— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди… Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах… Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно…

С у с і д и

(Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись)

— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?

Д о ч к и

(так і сипнули)

— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили…

— Неправда! Як куля ударила в сіни…

— Я розкажу!

— Я!

Т а р а с о в н а

(впинила дочок)

— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я… Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень… Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася…

Д о ч к и

— Салдати…

— Не перебивай, ідійотко!

— …паркан наш спалили.

С у с і д и

— У нас тоді свиней покололи красноголові македони.

Т а р а с о в н а й д о ч к и

(наввипередки)

— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком…

— У папоньки аж цокотіли…

— Не перебивай, бо ‘дна я бачила… Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби…

— …І в мене цокотіли, мамонько…

— Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції…

— …Ми всі зціплювали.

— Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали…

С у с і д и

(розтривожились)

— Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!

Т а р а с о в н а

— А найдужче мене і за що? За віщо?

Д о ч к и

(як горохом)

— Отоді як…

— Не перебивай.

— …було вбито начальника пошти…

Т а р а с о в н а

— Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтів і замурувавсь у чулані…

С у с і д и

— Га? Що?

Д о ч к и

— Папонька…

— Замурувавсь…

— …а двері замазали.

Т а р а с о в н а

— Два роки висидів.

С у с і д и

(аж повставали)

— Та що ви кажете!

— Два роки в чулані?

Т а р а с о в н а

— Тож подумайте, яка мука була мовчати… Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали.

С у с і д и

(скинулись очима)

— То виходить, що М а л а х і й Минович і не їздив, як казали, на село до брата?

— Ні, ні… Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу…

— І не служив там?

— Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум…

С у с і д и

(досадно стало, що як же це вони не дізналися про це)

— Ну, хто пойме віри!.. От драма… Тож нам чулося вночі… Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?

С е р е д у л ь ш а

— У віконечко.

Т а р а с о в н а

— Цить!.. У потайне віконечко, в горілочок…

С у с і д и

— Це в той, що полуплений?

Т а р а с о в н а

— У той саме… Ще як Любунею ходила, то купила.

С у с і д и

(звели плечима)

— Хм… То ж щоранку дивишся…

— Горщок на паркані… А й не туди, що то ж М а л а х і й Минович у чулані замурований…

— Сидить…

Т а р а с о в н а

— Вже як зайшла непа… Пам’ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?

— Аякжеі Вперше за всю революцію ладану купили…

С е р е д у л ь ш а

— Аж тоді папочка розмурувався…

Т а р а с о в н а

— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а…

4

Тут убігла Л ю б у н я, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця:

— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли.

Йокнула Т а р а с о в н а.

Мене поцілували, а самі раді та веселі…

Т а р а с о в н а

— Пашпорта узяв?

— Не знаю… Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася:

Боже, кажу. Боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?

Т а р а с о в н а

— Гаразд, моя доню… А баси? Баси?

— Зараз прийдуть.

С у с і д и

— Молебня найняли, чи що?

Л ю б у н я

— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити… Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не “милость мира”, а “вскую мя отринув еси”.”.

Т а р а с о в н а

(заметушилась)

— Так про це ж зараз треба хрещеному… (До старшої). Біжи нагукай!

С т а р ш а

— Та як же їх нагукаєш, коли вони… заскочили!

5

Та й прикусила язика, бо повагом увіходив к у м. Знесилений.

Т а р а с о в н а (як до Бога)

— Хіба ж можна так довго… коли таке горе, таке горе, куме!

К у м

(не пускаючи руки з живота)

— Спокійно!., На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху… Так, каєте, тіка?

Т а р а с о в н а

— Вже вийшов з виконкому.

К у м

(авторитетно)

— Знаю.

Л ю б у н я

— Мене поцілували, а самі раді та веселі.

К у м

(авторитетніше )

— І про це знаю.

Т а р а с о в н а

— Подавсь до начраймила.

К у м

(непереможно авторитетно)

— І це мені не секрет.

Т а р а с о в н а

— То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?

К у м

(глибокодумно показав угору пальцем)

— Тілько Той знає.

С у с і д и

(примовились)

— А правда, правда… Тільки Той знає, за віщо.

К у м

(до сусід)

— Здоровенькі були!

С у с і д и

— Здрастуйте й вам!

К у м

— От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, ма’ть, не зна.

Т а р а с о в н а

— Карти в одну душу — дорога.

К у м

— Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки не туди…

Т а р а с о в н а, д о ч к и й с у с і д и

— Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?

К у м

(до клітки. Журно похитав головою)

— Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуешся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусід). Не дурно ж у пісні співається: “канареєчка так жалібно пойоть”… (Тоді став драматичний весь і возговорив). Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, с у с і д и! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати…

Т а р а с о в н а

(хитнулась. Тоді до кума, до всіх)

— Дзвенить… в ухах… тонюсінько ж отак дзвенить…

К у м

(побачив, що Л ю б у н я якось чудно дивиться, не рухається — до неї)

— А ти ще держишся, хрещенице?

Л ю б у н я

— Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами… Одна я отак стояла і всю революцію як “страсті” вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло… А тепер тут болить (на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить, болить…

К у м

— І навіть начраймил сказав мені, еге… Нема, ка, в Радянської влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові.

Т а р а с о в н а, д о ч к и, с у с і д и

— Куме! Що ж тепер робити?

— Хрещений, порадьте!

— Така ж драма, така драма!

К у м

— Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі… Через кума!.. Басів покликали?

Л ю б у н я

— Зараз, сказали.

К у м

— Слухайте ж ще раз!.. Спокійно — себто, не плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз…

С у с і д и

— Слухайте! Слухайте!

К у м

— Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак… Засвітіть лампадика!

Т а р а с о в н а й д о ч к и

— Розіб’є, куме!

— Папонька вже не вірять у лампадик.

К у м

— А я кажу — засвітіть!.. Ладан є?

Т а р а с о в н а

— Є… Отам достань, доню, отам на божниці!..

К у м

— Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два…

С у с і д и

(хитали, вихитували головами)

— А так, так!

— Авжеж, так!

К у м

— От що, — которую курку найбільш любив кум?

Т а р а с о в н а

— Жовтяву, золотий чубок.

К у м

— Убийте жовтяву!

Т а р а с о в н а

— Та що ви, куме! Таку курку!…

К у м

— Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат… Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії… Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові…

Т а р а с о в н а

— Це ж курка — нема ціни, куме.

К у м

— Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивавсь він три роки за півня…

С у с і д и

— А справді — це спосіб розумний… Біжи котора.

Т а р а с о в н а

— Вірунько, біжи!

Всі

(разом на Віруню і сама вона на себе)

— Біжи, біжи! (Побігла).

К у м

— Це — тільки три… Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився… І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу… Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече… Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак… От і б а си.

6

Тільки х о р и с т и у двері, а вже кожне їм дорогу дає.

Т е н о р, заїка, привітавшись, як почав:

— Чу-чу-чув, що…

Та, спасибі, б а с підхопив:

— Тікають М а л а х і й Минович?

К у м

— Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім’я, честь честю, і тут тобі наї — тіка.

Т е н о р і б а с

(здивувалися)

— А ку-ку-ку…

— Куди, інтересно, тіка?

К у м

— Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся.

Т е н о р і б а с

— Чу-чу-чудно!

— Чудно!

К у м

— Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі наї — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка.

Т е н о р

— А чи-чи не краще на його подіє — ра-ра… (заспівав). “Разбойника благоразумного во єдинім часе…”

К у м

— Ні, ні Тільки “милость мира” Дехтярьова! Милость мира найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він “милость мира” тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів…

7

С т а р ш а

(на дверях)

— Папонька!.. Папонька йдуть!

Знялася тривога. Зарухались всі:

— Далеко?

— До двору доходять.

— Куме! Як же тепер?

— Може, починати? (б а с).

— До-соль-мі-до! (Т е н о р).

До кума всі обернулись. А він рукою, як булавою:

— Спокійно! Я тоді знак покажу… Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!..

8

Увійшов М а л а х і й. Став на порозі. Тиша. Тільки шелест очей.

К у м

— Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш.

М а л а х і й (очі замріяні, з порога зійшов)

— Не тікаю, а йду.

К у м

— Це все одно — тікаєш.

М а л а х і й

— Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити Їх.

— Це ж до чого, куме, хоч і знаю я?

— Хотів заборонити мені йти у подорож… А ще начраймил. Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені революція…

— Так ти, значить, йдеш?

— Іду, куме! Іду, друзі мої!

— Куди?

— Куди?.. У голубую даль.

С у с і д и

(як очерет од вітру — ш-ш-ш)

— Куди він сказав? Куди? Як?

К у м

(ударив Малахія очима)

— Не шуткуючи скажи, куди?

Т а р а с о в н а

— Люди ж прийшли на проводи, хоч їм скажи — куди?

М а л а х і й

(повінь мрійна в очах)

— Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали — немов музику чую і справді бачу голубую даль. Який восторг! Іду!.. Між іншим, погасіть лампадик!

К у м

— Невже лампадик заважа тобі тікати.

М а л а х і й

— Не мені, а вам заважа він втікати з полону релігійного. Погасіть!.. Скоро вже місяць стане непотрібний — електрика ж! А ви з лампадиком…

К у м

— Запитання!

М а л а х і й

І ладаном пахне… Як посміли кадити! Одчиніть вікно!

Зворухнулась була Т а р а с о в н а, та кум її поглядом спинив.

Помітивши це, М а л а х і й сам одчинив вікно, погасив лампадика.

К у м

— Спокійно! Запитання маю…

М а л а х і й

— Будь ласка,

— Тільки спокійно! Ти, куме, за соціалізм?

— Так.

— І навіть за кооперацію?

— А ти за лампадик?

— Спокійно! Раз я питаю, то просю одповісти.

— Будь ласка, питай!

— Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?

— Себто?

— Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?

С у с і д и

— А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк — а воно вже полиняло, аж біле.

М а л а х і й

(усміхнувся)

— Далі!

К у м

— Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж… (повернувся до всіх, як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всі головами — мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?

— Три зубці. Далі!

— Чому нитки гнилі, а панчохи на Т р е т і й день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? і лікаря не докличешся, хоч тричі помирай?

— Панчохи і баня. Далі!

К у м

(голосом гучним, як трибун)

— І чому вже Т р е т і й рік, як весни нема, а все якесь недоуміння в природі: холодно, навіть сніг, і раптом — трах, бах, як у бані на вишній полиці!.. І це хіба не факт, скажеш?

Б а с і Т е н о р

— Факт!

— Факт!

С у с і д и

— А факт!

— Авжеж, факт.

М а л а х і й

— Все?

К у м

— Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мільйон.

М а л а х і й

(повінь в очах)

— Скажіть мені, чому я, ти, куме, всі ми до революції дуМ а т и боялись, а тепер я думаю про все, про все?

К у м

(одійшов до канарки)

— Далі!

М а л а х і й

— Скажи, чому я мріяти боявся, хоч і мануло взяти торбинку, ціпок і пойти, пойти отак в далечінь, — я гнав тії мрії, е тепер… вільно беру ціпочок в руки, сухарів у торбу і йду й..

К у м

(ущипливо)

— Тікаєш. Далі!

М а л а х і й

— Скажи, чому я трепетав начальства, на службі, вдома навшпиньках ходив (заходив навшпиньках). — Отак, отак… Мухам дорогу давав, а тепер (глянув чудно якось на всіх) пишу листи до раднаркомів України і маю відповідь (вийняв листа, урочисто підніс голос). Просю встати! (Прочитав). “УеСеРеР, Управління Ради Народних Комісарів, Харків, дата, нумер. На ваш: запитання канцелярія РНК повідомляє, що ваші проекти та листи одержано й передано до НКО та НКОЗ…” Який восторг! РНК України, Олімп пролетарської мудрості й сили, сповіщає мене, колишнього поштальйона, що мої проекти одержано… (Трошки велично). Мої проєктиі От куди я йду. А на всі твої запитання, куме, є відповідь у моїх проектах. Як тільки їх буде розглянуто й ухвалено, тоді ти, куме, і всі ви, всі одержите всяку відповідь негайно. Негайно, кажу, і зараз рушаю. Любуню! Дай мені в дорогу сорочку й підштаники!

К у м

— Куме! Не ходи!

М а л а х і й

— Невже ж ти не зрозумів? Проекти передано на попередній розгляд… Невкоснительно треба поспіша-тись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозуміють і потрібні будуть пояснення… Сорочку й підштаники! (Та й вийшов у другу кімнатку).

Принишкли всі.

Т а р а с о в н а

(зашепотіла помертвілими губами)

— Матінко Божа! Куме! Сусідоньки! Рятуйте!.. Просю вас — рятуйте!.. Не пускайте, благаю!..

К у м

— Спокійно!.. Одкрився… Так ось воно що! Тож він цілісінький рік щось писав уночі й на марки у мене позичав…

Л ю б у н я

(вхопилась за матір)

— Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогодні, у церкві молившись, відчула — немов духом холодним подуло на мене… Глянула — в Божих очах сум і тінь неминущого… Тінь неминущого.

Т а р а с о в н а

— Скинулось серце! Чую і я, що на смертну путь іде він…

К у м

— Спокійно! До ВеЦеКа, до РеНеКа возноситься. Вже гордість у голову вдарила, а ми раби і немов дурні… І це наш кум! Ні! Не пустюі Не я буду. Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги верну. Сам до ВеЦеКа вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову скажу, а ви, Мокій Яковичу, почніть “Милость мира”…

Т е н о р

(так і кинувся)

— До-до, соль, мі, до-до. Любо Малахієвно! На-ду-ду-ню! Ставайте до фісгармонії…

К у м

(рукою, знов як булавою)

— Спокійно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше — я промову скажу, далі канарка, “Милость мира”, сльози і курка. Глядіть лишень не збийтесь! Я знак покажу.

Кожне пошепки собі повторило:

— Промова, канарка, “Милость мира”, сльози і курка.

9

Увійшов М а л а х і й, готовий в путь. Кум заступив йому дорогу:

— Ти справді йдеш, куме?

— Іду, куме.

К у м

(глянув на всіх. Тихо)

— Промова. (Голосно). Слухай, Малахіє, — не тільки ти, а всі, хто в домі сему сущі! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно свого віку і сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзів, і ми за труною твоєю підемо, співаючи: “Святий Боже, Безсмертний, помилуй нас…” Дайте води! (Випив, тяжко зітхнув). Спокійно! Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю, бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собі ізбрав і зрадив релігію, закон, жону, і діток, і нас, друзів та кумів твоїх… І куди ото ти взагалі йдеш, подумай тільки!.. Випийте води, Тарасовно!

Т а р а с о в н а

(випила води. Ледве вимовила)

— Я ж не виживу сама, помру я, Маласику…

Іще хтось хотів випити води, та кум, строго зиркнувши, графина заткнув.

К у м

— Та не вірю я, не вірю, що підеш ти на темну путь, бо хто ж, як не ти, найвірніший християнин був і на клиросі 27 год виспівав, а що вже святоє письмо, то до буковки знаєш! Не йдиі Тебе просить церковна громада, обрати на голову хочуть, і це факт…

Б а с, Т е н о р, с у с і д и

— Фактично так, бо в неділю й збори!

К у м

— Як ідеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки похилились, немов вербиноньки над ставом у степу… Ти глянь, канарка — і та засумувала!

М а л а х і й

(підійшов до клітки. Замисливсь. Затаїли всі дух. Зняв клітку)

— Отак і я сидів, отак у клітці життя свого найкращі роки (до вікна та й пустив канарку). Лети, пташко, і ти в голубую даль. (Повернувся до всіх). Прощавайте!

К у м

(показавши знак Тенорові, до Малахія)

— Куме, не ходи, бо загинеш!

М а л а х і й

— Хай і загину!

— Заради чого, куме?

— Заради вищої мети.

Л ю б у н я забрала на фісгармонію, Т е н о р руками, як крилами, махнув і залунало: “Милость мира жертву хваленій” (Дехтярьова). М а л а х і й спинився, хотів щось промовити, та б а с не дав: покрив усі голоси й фісгармонію, аж жили на шиі набрякли — вивів: “Імами ко Господу”.

М а л а х і й

(болісна усміхнувшись, до кума)

— От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене спів цей так чудно тривожить…

Хор далі: “Достойно і праведно єсть поклонятися Отцу, і Сину, і Святому Духу, Тройце єдиносущней і нераздельней…

М а л а х і й

— Ще малим, пам’ятаю, на зелені у церкві святки, як співали це, уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю, в царині ходить і кадить… Такий собі дідок сивенький у білій одежі, а очі сумні… Кадить на жито, на квіти, на всю Україну. (До сусід, до кума). Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки.

К у м

— У неділю, куме, в церкві співатимуть оце “Милость мира” хіба так! Зоставайся з нами! (Узяв Ма-лахія за руку, налагодивсь вже торбину з нього зняти).

М а л а х і й

(раптом зчувся)

— Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть!

К у м

(рукою)

— Співайте!

М а л а х і й

— А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, Іцоб мене співом оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіться — підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кила гранату.

Хор гримнув: “Свят, свят, свят Господь Саваоф ісполнь небо і земля слави твоєя”.”

Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських… Кришиться, дивіться, пала розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Маго-мет, Адам і Апокаліпсис раком летять… І сузір’я Рака й Козерога в пух і прах… (Заспівав щосили). “Чуєш, сурми заграли…” Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду! (До жінки). Будь здорова і щаслива, старенька…

Т а р а с о в н а

(заридала)

— Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночі… Засушить, задавить…

10

Раптом ускочила с т а р ш а дочка з убитою куркою:

— Мамонько! Папонько! Курку нашу вбитої Тиша нависла.

К у м

—Яку?

— Жовтяву ось, золотий чубок.

М а л а х і й

(взяв курку. Обдивився)

— Хто вбив?

Д о ч к а

— Тухля Василь Іванович. Кийком у толову влучив…

К у м

(до Малахія)

— Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би по міліцію і на суд.. о

С у с і д и

— Авжеж, на суд треба!

Т а р а с о в н а

— Це ж золото, а не курка. Пам’ятаєш, Маласику, як ти й’ ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть та на плечі хур-хур.

К у м

(побачив, що М а л а х і й замислився)

— Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке варварство! Вбито неповинну курку, і за що?

М а л а х і й

— Так. Це варварство.

К у м

— То клич міліцію протокола писати!

М а л а х і й

— Ні, не треба… Протоколами зла не зруйнуєш і соціалізму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проектів… Бо головне ж тепер — реформа людини, і саме про це проекти я склав… Іду!

К у м

(уже й він розгубився)

— Куме, не йди! Пам’ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у страсну п’ятницю.

М а л а х і й картузика на голову натяг.

Не йди, бо вдарю!..

Л ю б у н я впала перед батьком навколішки. Очима самими просила.

М а л а х і й

— Зворушили мене розхвилювали.,,. Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися” бо в сто крат дужче зворушений і потрясений я од революції.

11

Т а р а с о в н а

(тим часом примчала із кухні солодку бабку)

— Маласику! Ось я бабку тобі улюблену спекла… Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пуховита, запашна І зірка, ось глянь, п’ятикутна з озюминок…

Ще тричі хитнувшись, пішов М а л а х і й. Через силу ступав, немов видирався з болота. За порогом хода його стала вільніша. Випала бабка. Шдогнулись ноги в Тарасовни. Припала вона до розбитої миски.

С у с і д и

— І миска розбилась…

Т а р а с о в н а

— Не миска, сусідоньки, — це жисть моя розбилася…

Заплакала тихо і тяжко. Доньки помліли. Любуня, мов статуя та, — скаменіла. Нум, одчинивши двері, дивився услід. І, як очерет той вечірньої пори, шелестіли с у с і д и:

— От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..

ДРУГА ДІЯ

Задзвонили телефони в РНК УеСеРеР — то жалілись к о м е н д а н т

и, що їм клопіт робить М а л а х і й С т а к а н ч и к:

— Черговий секретар РНК? Дзвонить Комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Ма-лахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проекти пише. Т р е т і й тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п’яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав і негайної на них реформи… Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку). Оце директива! І

Д р у г и й

— Що сказав?

П е р ш и й

— “Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду…” Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило!

Д р у г и й

— Ти думаєш — він божевільний?

П е р ш и й

— Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути.

Д р у г и й

— Ет… просто чудій!

П е р ш и й

— А його проекти?

Д р у г и й

— І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста а “Анти-Дюрінгом”…

П е р ш и й

— Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде.

Д р у г и й

— Сам?

П е р ш и й

— Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи а мухами— і ти мусиш все це тактовно й обережно з’їсти.

Почувся Малахіїв голос:

— О люди, люди!…

П е р ш и й

(ухопився за голову)

— Чуєш?.. Починається!

2

Увійшов М а л а х і й з ціпочком. За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі, з парасолькою, колишній воєнний в галіфе, літня Д а м а

в брилику з тремтячим рожевим пером, покрашена панночка, бліда дівчина, застарений парубок.

М а л а х і й

(пропустивши їх)

— О люди, люди! — сказав Тарас (до к о м е н д а н т

ів). І це у столиці! — додам і я.

Д р у г и й

(під тон йому)

— Що трапилося, скажіте?

М а л а х і й

— Що? Перше, — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові.

Шановні соціальні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проєктів (вже Т р е т і й тиждень), віншую вас з днем мого еінгола. Чим розважете мене ви в цей наречений і свя-тий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української цпала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі…

Знявся гомін:

— Пшениця?

— Яка хазяйка?

— При чому ж тут ми?

— За віщо ж нас?..

— (Перебив хтось). Навіщо нас?..

— (Разом двоє). Приведено?

М а л а х і й

— А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв’язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу Людини і в Першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі Оравлять, як за дві слові — у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайності — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім!.. Учора п’ять було, завчора три…

П е р ш и й

(до всіх)

— Що скоїлось? За що він вас привів?

Знявся ще гучніший гомін.

— Ми самі не знаємо…

— Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом… (Заметушився дідок).

— Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Самі анаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти… (Тремтіла рожевим пером дама). Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на Малахія): “Я вас веду в Раднарком”. — “Мене?” — “Вас…” — “Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!”

— Я стояв. Прийшла оця Б а б а

… гражданка… Про щось мене спитала… І раптом; ідіть в Раднарком!”. Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галіфе). За віщо?

М а л а х і й

— За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах; не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка). Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..

Т о й, щ о в г а л і ф е

— Я? Ударив?

М а л а х і й

— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!

Д а м а

— Я? Я, навпаки… Я ж сама женщина!

Т о й, щ о в г а л і ф е

(розтривожено)

— Дозвольте, мс’йо! Я ударив? Кого?

М а л а х і й

— Кого? (До баби-прочанки). Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.

Б а б а

— Еге… Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено…

М а л а х і й

— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?

Б а б а

— Чи не знають, е тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась.

М а л а х і й

(до дідка й галіфе)

— А ви… ви що їй одповіли?

Д і д о к

— Ми?

Г а л і ф е

— Дозвольте — я?

М а л а х і й

— Такі Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщииі, селянці!

Г а л і ф е

— Жодного прикрого словаї Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!

М а л а х і й

(на дідка)

— А ви… Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Іеруса-лиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..

Д і д о к

— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.

М а л а х і й

(ще з більшим піднесенням)

— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви?

Дівчина мовчала.

Не казали вам: тринцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання?

Д а м а

(затремтіла рожевим пером)

— Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала… Матильдо, скажи, як я сказала?

П а н н о ч к а

— Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро… (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?

Мадам А п о л і н а р а

(до дівчини)

— А ви як мені одповіли, милонько… Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала… М а т ильдо, скажи, про що я спитала?

П а н н о ч к а

— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.

А п о л і н а р а

(за дівчину)

— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя… То М а т ильдонька аж ойкнула… (До М а т и л ь д и). Скажи, як ти ойкнула?

М а т и л ь д а

— Ойі Та там же збожеволіти можна…

А п о л і н а р а

— Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки.. о не виплакала собі долі… (До Малахія), Що, може, не так я сказала? Не така була ваша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму…

М а л а х і й

(пильнуючи кожного їі слова, раптом, рукою впинив)

— Більш точно: “Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак… пху” та й пішла до одної мадамочки”, — сказали ви. “Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви”, — сказали, ще й показали ви, о женщино!

А п о л і н а р а

— Я?

М а л а х і й

— І надили, і спокушали велехитро, що е у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад…

А п о л і н а р а

— Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?

М а т и л ь д а

— Навпаки і нічого подібного!

П а р у б о к

— Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка мадам… Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнєє було з Олею, не треба вам Восьмого березня.

М а л а х і й

— Проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель спокушав й під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипали ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?

П а р у б о к

— Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха… Та я всю антирелігійну агітацію напам’ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога…

А п о л і н а р а

— А я її з церкви вивела.

П е р ш и й к о м е н д а н т

(підійшов до Олі — серйозно, чутливо)

— Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли… ну… на іншу роботу, чи що?

О л я

(по паузі)

—Ні.

Д р у г и й к о м е н д а н т

(звів брови)

— Ні?.. Так, може, хто-небудь нав’язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.

О л я

— Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос). І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) та. Цілий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо?

М а л а х і й

— Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.

О л я

(зло й насмішкувато)

— Ви часом не були в божевільні?

М а л а х і й

— Двадцять сім год.

Рух. Захвилювалися всі.

О л я

(два кроки до Малахія).

— Що?.. Де саме?

М а л а х і й

— У своїй сім’ї.

О л я

— А я подумала — справді…

М а л а х і й

— Справді, Олю, бо ж сучасна сім’я — божевільня. Перший ступінь божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток.

О л я

— А любов?

М а л а х і й

— Це — мара! Голубая мара, себто — мрія… Бо хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?..

Оля поникла. М а л а х і й два кроки до неї.

І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання?

О л я

(звела голову)

— Ні! (Рвучко повернулась і пішла).

П а р у б о к

(до Малахія)

— Га?

А п о л і н а р а

(кинулась була за Олею)

— Дитя моєї Олю! (Та Оля так глянула на неї, що А п о л і н а р а прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія). Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток… (До комендантів). Нарешті, я просю защити од таких і подібних натяків, та ще де — у Раднаркомі, Матильдо! (Демонстративно одійшла).

М а т ильда

— Я теж! (Одійшла).

П а р у б о к

— Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов).

Д і д о к

— Ну да ж… (Подибав і собі).

Г а л і ф е

— І за що?.. (Одійшов).

З

А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнім клуночком Л ю б у н я.

К у м

— Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його. поминув, повер нувся. знов підійшов).

П е р ш и й к о м е н д а н т

— Ви в якій справі, товаришу” прийшли? До кого?

К у м

(Суворо глянув на к о м е н д а н т а, одійшов од Малахія, постояв, пождав, чи не озоветься він, чи не усміхнеться він, тоді втретє підійшов)

— Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До к о м е н д а н т і в і до всіх). Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча!

Л ю б у н я

(боязно наблизилась)

— Папонько! Мамонька… (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись).

К у м

— Спокійно!.. Ну що ж, кумеї.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума…

Л ю б у н я

(перемоглася)

проклену, Любуньо, як без папоньки

— Казали вернешся…

К у м

— Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія). Віру та Надію вдома залишає, а Любов до тебе посилає.

М а л а х і й

— Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте а очей!

Л ю б у н я

— Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, води їй подавши, перебив).

К у м

— Випий, Любонької Випий, хрещенице, бо вода, хоч і холодна, проте тепліша за серце і кров твого батька… (До Аполінари). Можна подуМ а т и, що він їй рідний папаша?

А п о л і н а р а

(тихо)

— Я спочуваю… Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині?

К у м

— Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, — хоч і повнолітній, — безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік.

А п о л і н а р а

— Ага-а!.. Так он він хто!.. (До свсііх). Він ніхто — ви розумієте?

Г а л і ф е

—Як?

А п о л і н а р а

— Він з дому втік, а дочка шукає…

П а р у б о к

— Ага-а… З полюбовницею?

А п о л і н а р а

— Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька оце ось і догнала, ви розумієте? Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати… Ніякого права, і жодної хвилинки я тут не лишаюся. М а т ильдо! Альон додому!.. (До к о м е н д а н т а). Оревуар! (Пішла).

М а т и л ь д а

— Я теж!.. (Пішла).

П а р у б о к

— Я й подавно! (Пішов).

Д і д о к

— Хе-хе… Я теж (і собі подибав).

Г а л і ф е

— За що? (І пішов).

М а л а х і й

— Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проектами реформа людини… (До к о м е н д а н т і в). Де мої проекти?.. Півтора року носив я їх в голові, півроку писав і переписав каліграфічне, — де вони?..

Д р у г и й к о м е н д а н т

— Я вам уже сказав…

М а л а х і й

— Негайно подайте їх на розгляд РНК1 Щоб сьогодні подали! Чуєте? Ні, зараз подайтеї Зараз! Чого ж ви стоїте? Хіба можна сіюгодні стояти, коли ж ви самі бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма, що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, б а сує авто!

Д р у г и й

— Ось слухайте, дорогий мій! Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектів два роки?

М а л а х і й

—Так.

— І ви хочете, щоб такі проекти та було розглянуто й вивчено (а їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні?

— Це ж ви до чого?

— Бачте, треба більшого часу, щоб, приміром, держплан вивчив ваші проекти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим, є директива Овикові дати вам посаду), ждати на ухвалу проектів, а тим часом, може, написати іще пару нових…

М а л а х і й

(подумав, тихо собі усміхнувся)

— Гаразд! Я згоджуюсь.

К о м е н д а н т и

(зраділи)

—Так?

— От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала…

К у м

— Не тільки хрещениця, і я, його кум!

Д р у г и й

— І кум. От разом всі й повернетесь на вашу округу…

К у м

— І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого ангола! (До к о м е н д а н т і в). Це йому сьогодні сорок сім годочків вийшло. (До Любуні). А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусідам і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема!

М а л а х і й

— Згоджуюсь — з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть за швейцара, аби тут.

К о м е н д а н т

— От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено, і швейцарська тоже. Звільнити ж когось, щоб вас посадити — ви ж самі розумієте — ніяково, живі ж люди сидять…

М а л а х і й

— Я стоятиму… Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне моїх проектів. Крім того, просю вас не курити!

Д р у г и й

— Вибачте!

М а л а х і й

— За цей плакатик боляче, — кричить, кричить, і ніхто його не слухає. А це ж РНК…

П е р ш и й

— Тільки ви не кричіть!

К у м

— Спокійно!

М а л а х і й

— Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на гору цю — Преображення України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плакатом і ламаєте першу найважнішу заповідь соціалізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плакати — це тільки латки на старій одежі… Де мої проекти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє, бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди.

К у м

— Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти прийшов до товаришів, которі спеціальні люди, в революції напрактикувалися, а ти їм заважаєш?

М а л а х і й

(жодної на це уваги)

— Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла). Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднар-ком — і вже заснулаї Наочний приклад до негайності реформи — ось… Покличте сюди голову РНК1 Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу… О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно). Увійде голова, торкнеться її… Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави… Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?

Б а б а

(прочулася)

— А г а п і я Савчиха я! Підбилася, голубе, — йду в Єрусалим.

— Куди? — перепита голова.

— А Єрусалим або на Ахон-гору.

— Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! — скаже голова.

— А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька вдасть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?..

— О люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.

— До якої ж, голубе?

— До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети… Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне.

А г а п і я

— Ні, я в Єрусалим обрікалася. Хату спродала і все чисто спродала, щоб тільки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила — сяйво і Божую Матір на хмароньках — та щоб ото вернулась я?

М а л а х і й

(напівмрійно)

— Ой, вернися, громадянко, — скаже голова.

А г а п і я

— Ой, не вернуся.

М а л а х і й

— Ой, вернися, — додам вже я.

А г а п і я

— Ой, ні!

М а л а х і й

(гнівливо)

— Вернися!

А г а п і я

(теж з серцем)

—Ні!

М а л а х і й

(з сприском)

— Раба ти!

А г а п і я

(зраділа)

— У лаврі манахи колись так взивали; раба Божа А г а п і я

М а л а х і й

(одійшовши)

— Ой, раби ж!”. Як поночі в сливи, так вона в той соціалізм дивиться. Жаль, що не маю булави…

К у м

— Запитання!..

М а л а х і й обернувся.

Тепер вже не до тебе, куме! (До к о м е н д а н т і в). Запитання! Руба!

Д р у г и й

— Будь ласка! Руба!

К у м

— Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча б етапним шляхом?

Д р у г и й

(здвигнув плечима)

— Нема за що.

К у м

— Як, нема за що?.. Адже ж чоловік утік із дому, у жінки (у куми) удар за ударом в самісіньке серце, д о ч к и в непритомії. (До Любуні). Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними тепер нагляне, припустім — сьогодні, коли така спека і взагалі незручно в природі. (Втерся хусткою, до к о м е н д а н т і в). До того ж усі с у с і д и, увесь народ у містечку зворушився, ходить отак і сам себе питається: “Яка ж це вдасть, що під нею батьки тікають з дому?”

Д р у г и й

— Подайте на його в суд.

К у м

— На такі ваші бюрократичні слова дозвольте сказати, що я невдоволений з Радянської влади!

Д р у г и й

— Що ж поробиш…

К у м

— Спокійно!.. Незадоволений і маю на це юридичне право.” А втім, я не про це прийшов сказати раднар-комам.

Д р у г и й

— А про що?

К у м

— Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз і вголос при йому, при мені й при хрещениці.

Д р у г и й к о м е н д а н т

почав читати тихо. То перший підійшов і дочитав уголос:

— “…на підставі програми Комуністичної партії про дарове державне лікування, з одного боку, і на підставі немовби слабого на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя колективно клопочемось у раднаркомів, аби одіслати отця й кума нашого до божевільного дому на пробу, і якщо хоч трошки розуму в йому вбавилось, то…”

К у м

— Про що далі пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми не мають права одкинути не тільки моєї, а й хрещениці просьби.

Л ю б у н я

—Тільки це не насправжки.

К у м

(перебив)

Спокійно!

П е р ш и й

(дочитав)

— Гаразд! Подумаєм…

К у м

— Подумайтеї.. Тільки просю вас недовго думайте.

М а л а х і й (до кума)

— Меве до божевільного дому? Мене? Та як ви смієте! Мене народ послав.

К у м

— Брешеш, кумеї Всі с у с і д и, увесь народ мене сюди послав, щоб звернути тебе додому…

М а л а х і й

— Більш як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УеСеРеР, на ногах моїх ще й нині порох степових шляхів, із ста криниць та колодязів, спочивавши, пив я воду і з народом гомонів… Я делегат!

К у м

— Брешеші Ти з дому втік!

М а л а х і й

— Я всеукраїнський делегат, куме!

К у м

— Навпаки, хоч скоро вся Україна делегатами стане, ти ж і я — ніколи в світії Отож ходім краще додому, кажу.

М а л а х і й (до к о м е н д а н т і в)

— Вимагаю: вигоньте його — це разі і негайно покличте сюди голову РНК і всіх наркомів — два. Я сам беруся, зараз отут на Агапії покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого ж ви стали?

К у м

— І я вимагаю! Не тільки я, хрещениця ось, кума там, а за сусід, за народ я вже говорив, як він ходить і вимага… Негайно пошліть його туди!

М а л а х і й

(ображено, велично)

— Мене? Реформатора? (Підійшов до телефону). Станція? Перекажіть там голові РНК і всім наркомам, хай попричеплюють значки до петельок і йдуть в комендатуру на раду — негайно. Чуєте?.. Порядок денний: доповідь реформатора Малахія про негайну реформу людини з наочним показом на Агапії — така даль голубая сьогодні, а вона стоїть та соняшник лускає… Не перебивайте! Хто там перебиває?

П е р ш и й

— Товаришу реформаторе! Прошу до порядку!

Тільки одвів Малахія, кум за телефон.

К у м

— Товариші раднаркоми! На слухайте його! Не слухайте, кажу, бо хіба ж не бачите, що він несповна розуму став. Младенці в голові… Та не перебивайте ж!..

П е р ш и й

(одібрав телефона, подзвонив)

—Алло… Трапилась маленька трагікомедія… Це ті самі, що з Учорашнього прийшли… та ні, з містечка Вчорашнього… Ні, не п’яні… Трошки згодом все це виясниться…

Увійшов к у р’ є р

П е р ш и й

(до Малахія)

— Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника голови.

М а л а х і й

(зрадів)

— А що, куме!.. (Велично). Подзвоніть і перекажіть йому — іду. Ні, краще пустіть мене до телефону, я сам подзвоню. Однині між мною й урядом жодного посередника. Годі!

П е р ш и й

— Він одійшов уже од телефону. Між іншим, просили, щоб ви прийшли негайно. Вас ждуть на дачі РНК.

М а л а х і й

— Який восторг! Іду!.. Між іншим, збирайтесь і ви, Аташе. Я появлю вас заступникові голови РНК як наочний довід до моїх проектів…

А г а п і я

— Може, він скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму?

П е р ш и й

— Просили конфіденціяльно. Розумієте?

М а л а х і й

— Ага! То тоді ви. Аташе, зостаньтеся поки що тут… Я скоро вернуся… А куди ж іти? Куди?

Перший (написавши пакета, дав його кур’єрові)

— Ось вас оцей товариш проводить… (До кур’єра). Будь ласка, одведіть товариша реформатора на Сабурову Дачу.

М а л а х і й

— Дякую! (Пішов за кур’єром, показавши кумові дулю).

К у м

— Куди ж ви його?

П е р ш и й

— Як ви просили — психіатрам на освідчення.

А г а п і я

(наблизилась до телефону, боязливо взяла трубку та нишком)

— Товариші! Просю ж я вас, як би мені до Єрусалиму доставитись.

Читати Частина друга.

Читати біографія Миколи Куліша.

Читати твори Миколи Куліша.