Микола Куліш, Читати твори української літератури

Мина Мазайло. Микола Куліш

mykola-kulish

У сатиричній комедії “Мина Мазайло” художньо відтворені проблеми українізації у 20-30-х роках XX століття. Микола Куліш сатирич­но змалював новітне міщанство, засудивши його разом з комплексом меншовартості, національною упередженістю та зверхністю. У творі “Мина Мазайло” висміяні носії великодержавного шовінізму. В основу драми “Мина Мазайло” Микола Куліш поклав анекдотичну історію про те, як харківсь­кий службовець “Донвугілля” з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службо­вих поразок, на престижніше – російське Мазєнін. Ставлення персонажів твору до мови лягло в основу конф­лікту, який породив комічні ситуації.

. . . . .

“Мина Мазайло”

КОМЕДІЯ

ПЕРША ДІЯ

1

Нарешті У л я прийшла. Р и н а до неї, од люстра:

— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?

У л я тільки на двері — і собі до люстра.

Виглянулась. Примружила очі:

— За три сорок!

Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:

— І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!

У л я повернулася од люстра:

— Що ти кажеш?

Р и н а до люстра, перехрестилась:

— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не “сапоги”, а “спаг’і”…

У л я навіть од люстра відійшла:

—Так?

Р и н а

— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

У л я аж сіла:

— Та що ти кажеш?

— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Т ь о т я Мотя негайно (гукнула в двері. “Мамо, на хвилинку!..” До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!

. . .

. . .

2

Увійшла М а т и. Р и н а до неї:

— Ти написала листа?

М а т и

— Уже й одіслала.

Р и н а

— Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!

М а т и теж заломила руки. В люстро:

— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?

Р и н а

— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо… Зараз піди й напиши!

М а т и пішла.

У л я

— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?

— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…

— Ха-ха! Хіба це поможе?

— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто… Улюню! Золотко!

— Ти серйозно?

— Серйозно.

— Не зможу я цього зробити.

— Чого?

— Ну, просто не зможу. Хіба я така?

— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.

— Це тобі так здається.

— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.

— Серйозно?

— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.

У л я в люстро:

— Що ти кажеш?

— От на!

У л я роздумливо, мрійно:

— Два вечірні озерця.

Р и н а підкреслено:

— Не забувай — у степу.

У л я роздумливо, критично:

— Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?

— Ну?

— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму.

А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього… Ола каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок.

Р и н а

— Отож почни з Мокія, Улько, — практику М а т имеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?

У л я зацікавлено:

— Серйозно?

— Вже на збори ходить.

З

Увійшла М а т и.

Р и н а

— Написала?

М а т и

— “Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина”. Я вмисне написала двічі “негайно”, щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…

Р и н а

— А подробиці листом навіщо?

М а т и

— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…

Р и н а

— Ну, то вона й ждатиме листа.

М а т и з досади прикусила язика. Тоді:

— То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.

Р и н а

— Дай я покажу, як писати! (Вголос). “Курськ, Корєнний” — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). “Мрія воскресла. папа міняє…”

М а т и

— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.

Р и н а

— Не заважай! Мені ніколи!.. “Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно”. (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (М а т и вийшла, Р и н а до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!

У л я схвильовано:

— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?

— З якого?

— Так.

— З українського.

— Не розумію. Як це?

— А так, що тільки з українського.

У л я подумала:

— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усах боків український.

Р и н а подумала. Раптом:

— Ха-ха! Ти дурна!

— Серйозно?

— Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.

У л я розсердилася:

— Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.

Р и н а побачила — лихо:

— Улю! Золотко! Ти не дурна!

У л я до люстра:

— Не хочу! Не можу! Не знаю, як…

— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.

— Ні, ні!

— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.

— Ні, ні! Я не розумію! не розумію!

Тоді Р и н а натхненно, з викликом:

— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?

Як усяка Уля, У л я — кіноманка:

— Ти серйозно?

Р и н а не така, щоб назад.

Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:

— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш… (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?

У л я ледь чутно, самими рухами:

— Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).

4

Увійшла м а т и. До Рини голосно й авторитетно:

— Т ь о т я не одержить такої телеграми!

Р и н а

— Цс-с… Чого?

М а т и тихше:

— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.

. . .

. . .

5

Увійшов М о к і й, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:

— Ну?

Р и н а зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.

М а т и вийшла.

Р и н а до брата:

— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — У л я Розсоха.

У л я самими губами:

— Розсохина.

Р и н а з натиском:

— Розсоха.

М о к і й незграбно подав руку:

— Гм…

Р и н а

— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?

М о к і й хмуро, недовірливо:

— Бразолійний, ти хочеш сказати?

Р и н а до Улі:

— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!

М о к і й уважніше подивився на Улю. Кахикнув.

Тоді глухо:

— Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).

Р и н а до Улі:

— Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). У л я каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.

М о к і й до Улі. Стримано:

— Ви де чули чи вичитали це слово?

У л я розгубилась:

— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло і вподобалось…

Р и н а перехопила:

— Улі ще одне подобалось слово… (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається… ну, як? “Бринить” ти казала?

У л я

— “Бринить”.

Р и н а

— Що таке “бринить”, Моко?

М о к і й м’якше:

— А, “бринить”. По-руському — “звучить”. Та тільки одним словом “звучить” його перекласти не можна. “Бринить” має… (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала…

Р и н а здивовано:

— Я?

М о к і й суворіше:

— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.

Р и н а

— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала… (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам’ятаєш?

У л я

— Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке… “звучить”?

Р и н а перебила:

— “Бринить”! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що “бринить” — якесь надзвичайне слово…

М о к і й до Улі:

— “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.

У л я примружила очі. Р и н а до Улі:

— Ти розумієш?

У л я кивнула головою. М о к і й м’якше:

— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.

Р и н а до Улі:

— Ти розумієш?

У л я ніжно всміхнулась. М о к і й розворушився:

— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню…

У л я мрійно:

— Бринить.

М о к і й з гумором:

— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.

У л я

— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.

Р и н а

— Серйозно?

У л я

— Серйозно!

Р и н а

— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, У л я страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… (До Улі). Які, Улю?

У л я

— Надзвичайні.

Р и н а до Мокія:

— Ти розумієш?

М о к і й

— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!

Р и н а

— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?

М о к і й

— Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.

Р и н а

— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою… (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.

У л я здивовано:

— Мене?

Р и н а

— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..

М о к і й

— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в “Звенигорі” — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…

Р и н а до Улі:

— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!

М о к і й до Улі:

— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?

У л я

— Взагалі страх як цікавить!

Р и н а

— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою… Я гукаю — Улю! Улю!

М о к і й до Улі, приязно:

— Серйозно?

У л я почервоніла:

— Серйозно!

М о к і й

— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…

У л я

— Серйозно?

М о к і й

— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).

Р и н а до Улі:

— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.

У л я пошепки:

— Що ти кажеш?

— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещуі

У л я до люстра. Від люстра під хрест.

Тоді раптом стала:

— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?

Р и н а

— Попадеш.

У л я

— Ну як? Як? Коли мені здається, що “Стоїть гора високая” краще за Тичину.

Р и н а на мить замислилась, потьмарилась.

Раптом обличчя Ті засвітилося:

— Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?

У л я добрала розуму:

— А не помилюся?

Р и н а

—Ні!

У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей.

Постояла. І таки пішла.

Р и н а до люстра:

— Ху! Слава Богу.

6

Увійшла М а т и.

Р и н а

— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?

М а т и

— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…

Р и н а

— Як же ти скоротила?

М а т и

— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”. Все…

Р и н а

— Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми!

М а т и

— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?

Р и н а

— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?

М а т и

— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро…

Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:

— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.

Р и н а за копію:

— Ослице! Дай я допишу!

М а т и вирвала назад:

— Я сама!

Р и н а

— Дай, кажу!

М а т и

— Я сама, кажу!

Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор.

Повернулась бліда, ще більш схвильована:

— Папа прийшов…

. . .

. . .

7

Ускочив М а з а й л о.

Подивився гарячими, натхненними очима:

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…

М а з а й л и х а і Р и н а

— Ну?

— Не міняють?

М а з а й л о

— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!

М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:

— Поміняли?

— Не міняють?

М а з а й л о

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній.

М а з а й л и х а

— Которий же?

— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов…

Р и н а

—Хто?

М а з а й л о

— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: “Вам чого? — питаю”.

М а з а й л и х а

— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?

Р и н а

— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?

М а з а й л о

— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило…

М а з а й л и х а

— Було б голкою вколотися.

М а з а й л о

— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! — крикнуло серце.

Р и н а радісно і разом погрозливо:

— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).

М а з а й л о натхненно, але тихіш:

— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!

М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:

— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?

Р и н а

— Було б попросити і нам Алмазова…

М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:

— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.

Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:

— Сіренєв! Сіренський!

— Розов! Де Розе!

— Тюльпанов!

— Фон Лілієн!

М а з а й л о, диригуючи:

— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.

М а з а й л и х а

— З Мокіем що робити, Минасю? Він ж” і слухати не захоче…

М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів:

— Він ще не знає?

М а з а й л и х а

—Ні!

М а з а й л о

з радісним гнівом:

— Заставлюї Виб’ю з голови дур українськийі А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!

Дочка спинила:

— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?

М а з а й л о

— Тепер не боюсь! Не боюсьі Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!

Д о ч к а

— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?

М а з а й л о

— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Б а р о н о в а — К о з и н о.

М а з а й л и х а

— Яка краса!

Дочка до батька:

— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації” скандалу?

М а з а й л о

— Уб’ю!

М а з а й л и х а

— Минасю, яка грубість!

М а з а й л о

— Ну, вигоню з дому!

Д о ч к а

— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції “правильних проізношеній” — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна…

М а з а й л и х а

— Сестру мою Мотю з Курська.

Дочка

— Можна буде ще дядька Т а р а са з Києва.

М а з а й л и х а жахнулася:

— Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.

Д о ч к а

— Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?

М а т и

— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?

Д о ч к а

— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?

Жінка нервово:

— Мино!

Д о ч к а

— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!

Жінка погрозливо:

— Мин-но!

Дочка, поцілувавши батька:

— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?

М а з а й л о

— Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…

8

В цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:

— …Мазайло-Квач, наприклад.

Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю.

Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:

— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: А р е н с ь к и й, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

У л я обернулася до Рини:

— Ми йдемо в кіно!

ДРУГА ДІЯ

Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі

(перед люстром):

— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?

— Вчора і завчора.

— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?

— Навіть із сиропом…

— Печення він тобі купував?

— Аж п’ять, Рино!

— До самого дому провів?

— До воріт. Ще й постояв трохи.

— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..

В Улі аж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:

— Стривай, Ринко!

Р и н а вичікувальним голосом:

— Ну?

— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене — отак. Сказав, що по-українському “зрачки” “чоловічками” звуться.

— Ну?

— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: “свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає”. От, каже, де збереглася українська мова.

— Ну?

— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…

— Ну?

— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…

— Ну?

— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке “розсоха”? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко…

— Ну? Ну?

У л я зітхнула:

— Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…

Р и н а

— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе… Оя, яка ж ти дурна, розумієш?

У л я

— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?

— Що б я сказала?

— Так.

— Коли б я була ти, а ти — я?

—Так.

Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа:

— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рнно!

Р и н а

— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.

У л я образилась:

— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти меве не питан…

Р и н а

— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш що? Мені здається…

У л я

— Ну?

Р и н а

— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?

— Так.

— І біля воріт, як розставались?

— Глибоко заглянув…

— Мені здається, що він закохався.

У л я в люстро:

— Що ти кажеш, Рино?

Р и н а

— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?

У л я

— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.

Р и н а

— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?

У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.

Р и н а

— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!

У л я перед люстром:

— Що ти кажеш?

Р и н а

— Чудесно, кажу, і кличу Мокія…

У л я, звичайно, за серце, до люстра:

— Рино, хвилинку!..

Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:

“Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.

2

Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:

— Гм… це ви?

У л я

— Я… по книжку… А ви думали хто?

М о к і й

— Думав, що це… ви.

В У л і забриніло в грудях:

— Серйозно?.. А я по книжку до вас.

— По яку?

У л я трошки розгубилась:

— По яку? Взагалі по українську книжку.

У Мокія забриніло в грудях:

— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.

— Серйозно?

— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?

— Котру можна буде.

— Вибирайте.

— Ну, дайте… яку ви хочете.

М о к і й зворушено:

— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!

— А це у вас яка?

— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.

У л я вже не знала, що далі казати, та:

— Серйозно?

М о к і й

— Подивіться.

У л я подивилась:

— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…

М о к і й

— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?

— Ану, як?

М о к і й піднесено:

— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?

— Надзвичайно!

— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.

У л я щиро:

— Прекрасно!

М о к і й зраділо:

— Серйозно?

У л я цілком, щиро:

— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському “чулки з розовой каемкой” ? Отакі, як у мене. Ось…

Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.

М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:

— Панчохи з рожевими бережками.

У л я

— Надзвичайно!

М о к і й ще більше запалився:

— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…

Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули.

Пішла одчинити У л я.

З

Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама

в довоєнному вбранні.

Д а м а до Улі:

— Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.

У л я

— Мій папа? У мене нема папи: він помер.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.

У л я

— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: “У дворі злі собаки”, — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.

М о к і й

— Може, Мазайла?

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…

М о к і й аж потемнів:

— Мій папа?.. Прізвище?

Б а р о н о в а — К о з и н о

— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?

М о к і й глухим, здушеним голосом:

— Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Як? Ви сказали…

М о к і й з натиском:

— Нема, кажу! Нема!..

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, “У дворі злі собаки”, квартира…

4

Увійшов М а з а й л о. Кинувся до Козино:

— Жду вас, жду!

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…

М а з а й л о показав на двері.

Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:

— Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— І я вже була повірила, що ви вмерли…

М а з а й л о до Баронової, але вся його увага на Мокієві:

— Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…

Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно і задоволена:

— Мерсі!

Вийшли.

М о к і й, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:

— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?

У л я

— Серйозно?

— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…

У л я захвилювалась:

— Серйозно?

М о к і й

— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…

У л я вже никла жалощами:

— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…

М о к і й

— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…

У л я трепетно:

— Що?

М о к і й

— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами…

У л я

— Що?

М о к і й

— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

У л я мало не впала, одскочила:

— Он ви що! Не хочу!

М о к і й у наступ:

— Улю! Ви ж українка!

— Воронь Боже! Я не українка!

— Українка!

— А нізащо! Ні! Ні!

— У вас прізвище українське — Розсоха!

— Ні!

— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..

У л я, спинившись:

— Очі?..

М о к і й переконливо:

— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо— та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…

У л я розтанула:

— Що ви кажете?

А сама непомітно в люстро.

М о к і й

— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.

У л я серйозно:

— Серйозно?

М о к і й

— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів…

У л я

— А скільки у мене?

Мокій взявся міряти:

— У вас… Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український індекс…

У л я вдячно заглянула в книжку:

— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї… і ще одна є…

М о к і й

— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?

У л я

— Вірю.

М о к і й

— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї

У л я тихо:

— Українізуйте, Моко.

М о к і й, узявши Улю за руку?

— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки 3 чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.

У л я

— Серйозно?

5

Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.

Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.

6

М а з а й л о увів Баронову-Козина.

Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:

— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!

Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:

— Починати? Ах, Боже мій, — починати… Може, ви почнете?

М а з а й л о теж захвилювався:

— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!

Б а р о н о в а — К о з и н о ще гірш захвилювалась:

— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…

М а з а й л о захвилювався.

— Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?

Б а р о н о в а — К о з и н о

— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?

М а з а й л о

— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — “без обєда” називалось…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…

М о к і й, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?

М а з а й л о

— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..

Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:

— Преблагій Господі, иізпошлі нам благодать…

М а з а й л о, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:

— …Духа Твоєго Свято-о…

Б а р о н о в а — К о з и н о крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:

— Святаго…

М о к і й , причинивши двері, засвистів.

Проте Баронова і М а з а й л о доспівали разом:

— …дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.

Б а р о н о в а — К о з и н о на такий голос, як колись казали в класі після молитви:

— Садітесь!

М а з а й л о сів. Б а р о н о в а — К о з и н о утерла сльози:

— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?

Мазайло сумно:

— Навряд.

Б а р о н о в а — К о з и н о. розгорнувши стару читанку:

— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій… (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?

Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:

— Знайшли.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Читайте вірш “Сенокос”. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.

М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:

— Пахнєт сеном над лугами…

Б а р о н о в а — К о з и н о трошки захвилювалась:

— Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа…

М а з а й л о

— Над лу-гами…

— Над луґа-ґа!

— Над луга-га!

— Ґа!

— Га!

Б а р о н о в а — К о з и н о аж вух своїх торкнулася пальцем:

— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука “г” майже немає, а є “г”. Звук “г” трапляється лише в слові “Бог”, та й то вимовляється…

М а з а й л о раптом у розпач вдався:

— Знаю! Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!

М а з а й л о

— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістра-тор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх “ге”… “ге” — одвернулась, скривилась.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Я її розумію.

— А мене?

— І вас тепер розумію.

М а з а й л о

— О, скільки я вже сам пробував у розмові казати… “кге”.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— “Кге” ?

М а з а й л о

— Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене…

Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:

— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — “ге”… Самим “ге” я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.

Мазайло

— Над лукгами. Над лугами.

— Ґамі.

— Гами.

— Ґа.

— Га.

Б а р о н о в а — К о з и н о до вух, М а з а й л о до серця — та разом:

— Ху-у-у!

М о к і й одчинив двері. Тоді голосно до Улі:

— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.

У л я, хвилюючись, напружено:

— Брат і сестра. Під ґарою над криницею…

М о к і й

— Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.

У л я

— Під ґарою…

— Під горою, го!

— Під ґорою, ґо!

— Го!

— Ґо!

— Де ж там, Улю, “ґо”, коли в книжці “го” стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук “ґе” подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно} ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо “ге”.

Б а р о н о в а — К о з и н о раптом стрепенулась:

— Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла… Ось як: читайте, і де “ґе” стоїть, там вимовляйте ка, к.

М а з а й л о несміливо:

— Ка, ки…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Так! Читайте!

М а з а й л о

— Пахнет сеном над лу-ками…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Так! Так!

М а з ай л о сміливіш:

— Песньой…

— Песнєй.

— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі…

Б а р о н о в а — К о з и н о рівним методичним голосом:

— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.

М а з а й л о старанно, аж жили напнулись:

— 3 краб-лямі…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Та ні! У вас тепер не “ге”, не “кге”… Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с… Окрім цього, в руській мові там, де звук “б” не акцентовано, треба його вимовляти як “п”: с ґрап-п-плямі…

М а з а й л о обережно, як по камінцях через воду:

— С крап-лями…

— Мі.

— С к-крап-ля-мі рядамі.

— Так!

М а з а й л о сміливіш:

— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Не єко, а єво!

М а з а й л о

— Як? Та тут же стоїть буква “ги”, себто “к”, а не “в”.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— В інтелігентній мові вимовляють “єво”, а не “єго” і не “є-хо”.

М о к і й стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:

— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте “г” як “х”. Ну, Улю!

У л я

— Під хорою…

М о к і й

— Приблизно так.

У л я сміливіш:

— Під хорою над криницею…

М о к і й

— Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею “е”… (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!

У л я

— Паляниця.

М о к і й

— Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови.

У л я

— Серйозно?

— Серйозно.

Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого Мазайла:

— А що таке паляниця?

М о к і й голосно:

— Український білий хліб.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— А я й досі не знала.

М о к і й

— Отож і горе, що їсте, а не знаєте… Читайте, Улю, далі.

М а з а й л о демонстративно перебив:

— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— В ажіданьї.

— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто… стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.

Б а р о н о в а — К о з и н о

—Так!

М а з а й ло голосніш:

— Только Жучка…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Толька Жучка…

М а з а й л о про себе:

— Агаї Це значить жучку звуть Толя, Толька… (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах…

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Прекрасно!

М а з а й л о, Баронова разом, натхненно:

— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.

У Бароновоі-Козино чути “впап’хах”, у Мазайла — “упопихах”.

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Ну от! Прекрасно!

М а з а й л о зворушено і глибокодумно:

— Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Запишіть їх — далі ще більше буде!

М а з а й л о побожна:

— Запишу собі на папері і на серці…

Сів писати, шепочучи, немов молитву:

— Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а…

М о к і й до Улі:

— Читайте далі.

У л я

— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…

М о к і й

—Так.

У л я голосніш:

— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…

М о к і й

— Так.

У л я голосніш і вільніш:

— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…

М о к і й, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками:

— М’якше! М’якше! Цьвітами…

У л я м’яко:

— Цвітами.

М о к і й

— Прекрасно.

У л я зворушено:

— Розсіємось цвітами.,. Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала) сестриця…

М о к і й

— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?

У л я плачучи:

— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…

М о к і й, сякаючись:

— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть, п’ятниця…

У л я покірливо:

— П’ятниця…

Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:

— Ах, Боже мій! Що це таке?

М а з а й л о звівся, як дракон:

— Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація!

Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,

У л я здригнулася, скочила, зблідла:

— Ой, що це таке?

М о к і й, схопивши ручку з пером в одну руку:

— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!

Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став.

Важко нависла передгрозова тиша,

М а з а й л о, ледве стримуючись, до Бароновоі-Козино:

— З об’єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б… Наприклад. Наприклад… (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?

Б а р о н о в а — К о з и н о

— Ні! НіІ Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама. (Почала, теж заплуталась), Замість ґ — г, замість к — х, б — П…” Ах, Боже мій, д — боо” наприклад… (У нестямі), Ґраблями єво на воз віламі кідайтєїсо

Тим часом М о к і й до Улі:

— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею.,. (У нестямі). У криницю його! У криницю!..

7

Убігли М а т и й Р и н а .

М а з а й л о до Мокія:

— Це мене?

М о к і й до батька:

— Тільки тебе.

— У криницю?

— З новим прізвищем!

— З новим прізвищем?

— З новим прізвищем! У криницю!

М а т и до Рини:

— Чуєш?.. (Трагічно), Боже мій, почалась катасттрофаі Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..

Побігли в розпачі у коридор. Тим часом М о к і й до батька:

— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?

М а з а й л о

— Я справді серйозно міняю наше прізвище.

М о к і й вдруге:

— Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?

М а з а й л о

— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.

— Наше прізвище?

— Наше прізвище.

—Ти?

—Я.

— Мазайло?

М а з а й л о

— Я вже не Мазайло.

М о к і й

— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло

— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…

Р и н а з дверей голосно, радісно:

— Т ь о т я приїхала! Т ь о т я Мотя приїхала!

М а т и назустріч:

— Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала…

8

Р и н а , мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:

— …А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася…

Т ь о т я

— Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…

Мазайло поцілував тьоті руки:

— Пахнєт сеном над лу-камі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от (на Мокія) він! Він!..

Т ь о т я поцілувала Мазайла тричі в лоб:

— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в’являла собі, але…

Мазайло показав на Баронову-Козино:

— Б а р о н о в а — К о з и н о. Учителька правільних проіз-ношеній…

Т ь о т я привіталася:

— Ах, я так і знала, але…

Р и н а на Улю:

— Моя подруга — У л я Розсохина.

Т ь о т я

— Ах, розумію, але…

М а з а й л и х а до Мокія:

— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?

Мокій мовчки привітався.

М а т и

— Отакий, як бачиш, Мотенько!

Т ь о т я

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися.

М а т и з переляку перепитала:

—А що?

Т ь о т я

— І ви отут сидите і не знаєте?

М а з а йл о

— Та що таке?

Т ь о т я

— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?

Майже в с і разом:

— Ні…

Т ь о т я

— Не бачили, не читали? “Харків” — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?

М а з а й л о

— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.

Т ь о т я до Мокія:

— Та-ак?.. Навіщо?

М о к і й

— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?

М а з а й л о

— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?

М о к і й

— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Ма-зайло-Квач — отож треба додати…

Мазайло за серце як навіжений.

М а т и зойкнула. Баронова Козина пальцями до вух — здригнула.

Т ь о т я до Мокія:

— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?

М о к і й

— Так!

Т ь о т я

— І ти справді за… (бридливо) за Квача?

Б а р о н о в а — К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула.

М о к і й, побачивши все це:

— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачіві За мільйон Квачів!

Б а р о н о в а — К о з и н о мало не знепритомніла.

Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:

— Ну, що тепер з ним робити? Що?

— Ах, Боже мій, що?

М а т и

— Може, проклясти?

М а з а й л о

— Убити, кажу?

Р и н а

— Оженити?

А Т ь о т я ходила Наполеоном і думала.

М а т и сіла і заплакала:

— їв кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…

Р и н а

— Ти ж казала, що він у дядька Т а р а са вдався.

М а т и

— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…

Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . вернулась бліда, перелякана:

— Дядько Т а р а с приїхав…

М а т и й Мазайло з жахом:

—Що?

— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештованої

Дядько Т а р а с на дверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Т а р а с

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!

Читати “Мина Мазайло” Миколи Куліша частина 2

Читати твори Миколи Куліша.