“Мина Мазайло”
(частина 2)Читати “Мина Мазайло” Миколи Куліша частина 1
ТРЕТЯ ДІЯ
Третього дня Р и н а зустріла Улю на порозі:
— Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Т ь о т я Мотя викликала Моку на дискусію.
У л я до люстра, як жадобна до води:
— Що ти кажеш?
Р и н а то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи:
— На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться.
Прислухались. Чути було Манієвий голос: “Вузьколобий націоналізм! Шовінізм, усе це!” Вигукував дядьків:
“Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!”
— Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже Т ь о т я Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити?
У л я новим якимсь голосом:
— Нічого подібногої Ах, Рино!
Р и н а , зачувши цей голос:
— Що, Улюню, що?
— Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: но-чью при звьоздах не спітся?
— Ну?
— Зорію. Правда прекрасно звучить?
Р и н а
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася?
У л я зашарілася:
— Ні, ні…
— Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?..
— Та ні!
Р и н а
— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?
— Серйозно?
— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… На межі його паси, на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!
— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському “дружиною” зветься?
— Ну?
— І знаєш, “дружина” — це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” — то означає “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.
Р и н а вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя:
— Ну, бачу я…
А У л я вже в захопленні:
— Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”, — ти чуєш? На ней, на…
Р и н а
— Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…
У л я хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала.”
Р и н а до неї:
— Са-ма?!
У л я од неї в другу кімнату. Побігли.
. . .
. . .
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Т а р а с:
— Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово “універсал”, а ви “маніфеста” заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рідне слово “пристрій” ви на “апарат” обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово “просорушка” за “шеретовку” править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована…
М о к і й з дверей:
— Нашеретували, наварили просяно-пшеничної досить, аж солодом узялися, Засолодились, дя-дю, Годі! Не заважайте. Тепер треба й із заліза кувати. Із сталі стругати …
Дядько з дверей:
— З якої? Ви ж свою в “Югосталь” оддали!..
М о к і й
— Шовінізм!
Зачинивши двері, прибив дядькові носа.
Од такої несподіванки, од такої образи Дядько аж ногами затупав:
— Га, питаюсь, га? (Одійшов).
3
Увійшли: Т ь о т я М о т я в новому платті, М а з а й л и х а, Р и н а , У л я. Дядько Т а р а с, не помітивши їх:
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат). Це я у його питаюсь. (Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Т ь о т я Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків як до своїх товаришів звертатись?
Д я д ь к о
— А я ж про що кажу?
4
Увійшов М а з а й л о. За ним Б а р о н о в а’К о з й н о.
Т ь о т я Мотя до Мазайла:
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Т а р а с Бульба, наприклад,..
Д я д ь к о Т а р а с
витріщивсь:
—Хто?
Т ь о т я
— Т а р а с Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері.-‘Єто… Єто ж просто безобразіє!
Д я д ь к о Т а р а с
нарешті очувся, аж захлинувся:
— Т а р а с Бульба? Бульба Т а р а с? Остап? Андрій? Га?
Т ь о т я
—Що?
Д я д ь к о Т а р а с
— Говорили по-московському?
Т ь о т я холодно:
— Що з вами?
Д я д ь к о Т а р а с
— По-московському, га?
Т ь о т я
— А ви думали по-вашому, по-хохлапькому?
Д я д ь к о Т а р а с
— Т а р а с Бульба?.. Ніколи в світії Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському…
Т ь о т я Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может битьі
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада.
Задзвонив дзвоник.
Р и н а затулила рукою рота тітці, другою — дядькові:
— Ой… Цс-с-с… Це комсомольці прийшли.
Т ь о т я з-під Рининоі руки до дядька:
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Д я д ь к о Т а р а с
— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш. (Пішли).
. . .
. . .
5
Увійшли комсомольці: один з текою, другий, чубатий і міцний, з футбольним м’ячем і третій — маленький, куценький, з газетою. Роздивились.
Той, що з газетою
— Та-ак. Обставинки суто міщанські.
Той, що з текою
— Чи варто й ув’язуватися?
Той, що з м’ячем
— Парень просив — треба помогти…
Той, що з текою, подививсь у люстро. Зробив серйозну міну:
— До того ж і темка: зміна прізвища! Та хай собі міняють хоч на Арістотелів, нам що! Радвлада не забороняє? Навпаки, потурає. Та й причинами не цікавиться ніколи.
Той, що з м’ячем, постукотів пальцем у лоб того, що з текою:
— А р е н с ь к и й! Навіть Козьма Прутков сказав: дивись у коріння речей.
Той, що з газетою, теж постукотів:
— І собі в голову, коли що кажеш. Зміна прізвища у міщанина…
Той, що з м’ячем
— Це ознака здвигу в його ідеології — раз! І дізнатись про причини…
Той, що з газетою
— Нам буде корисно — два!
6
Увійшов М о к і й:
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! “Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо (пішов).
А р е н с ь к и й
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м’ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп’ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще й досі “Комсомольця України” не передплатив. Парню треба помогти! Парня треба витягтиі
7
Увійшли: Мокій, тітка, дядько, Мазайло, жінка, Б а р о н о в а — К о з и н о, У л я.
— Так-от… Мої товариші комсомольці… Прийшли…
Той, що з м’ячем, підморгнув своїм і, вдаривши м’ячем об підлогу
(Баронова здригнулась), почав:
— На дискусію, чи що…
Виступила вперед Т ь о т я М о т я:
— Просимо, товариші, молодії люди комсомольськії, просимо сідати!.. Ах, я завжди казала, кажу і казатиму, що якби мені років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла! Ух! (Повела плечем. Підскочила).
Той, що з м’ячем, звернувся до товариша з текою:
— Чуєш, А р е н с ь к и й?
Т ь о т я
— Чудове прізвище!
Б а р о н о в а — К о з й н о
— Ідеальне!
Мазайло побожна зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки:
— Чула? (Побожно). А р е н с ь к и й!
Той, що з м’ячем, і куценький, зачувши це. порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:
— Тертика.
Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась, мов од електричного струму.
Т ь о т я
—Як?
Тертика, вдаривши м’ячем об підлогу, і куценький виразно:
— Іван Тертика.
Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась.
— Микита Губа.
Б а р о н о в а — К о з и н о зблідла.
Д я д ь к о Т а р а с до Тертики:
— Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…
Т е р т и к а
— Батько мій Максим…
— Був на Запорожжі курінним отаманом…
— І тепер на Запоріжжі, та тільки він робітник-металіст і отаманом не був…
— Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська Запорозького низового на початку XVII століття.
— Не знаю.
Д я д ь к о Т а р а с
— Дуже жалко.
Т ь о т я зацокотіла каблучкою об графин:
— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя — то є все… І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все… Так!
(Трошки задумалась, покивала головою, зітхнула). Життя — то є все… Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного пред-сідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
Р и н а, поспішаючись:
— Тьотю Мотю! Тьотю Мотюі
М а з а й л о, поспішаючись:
— Просимо!
Б а р о н о в а — К о з и н о до тьоті, поспішаючись:
— Вас просимо!
Т ь о т я
— І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!..
Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.
Губа раптом запропонував:
— Тертику!
Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась.
Т ь о т я
— Що?
Г у б а
— Тертику на голову пропонуємо ми.
Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась.
Т ь о т я
— Дозвольте. Як це так… Адже ж на голову мене вже обрано… ПР и н а ймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Г у б а
— Просимо проголосувати!
Т ь о т я
— У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Г у б а
— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика прибив м’ячем.
Не всякій тьоті Моті…
Т ь о т я
— Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… (Встромила гострі свої очиці в дядька Т а р а са). Ну?
Д я д ь к о Т а р а с
— Не з тих Тертик… Утримуюсь.
У л я, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а до неї:
— Улько! Ти що?
У л я
— Ой… (тихо). Помилилась.
Т ь о т я
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…
Д я д ь к о Т а р а с
— Хоч і е така приповідка: “Як єсть, то й пані старій честь”, — проте утримуюсь.
Р и н а до Улі:
— Улько! Та ти що?
У л я піднесла руку.
Т ь о т я
— П’ять! Більшість!.. Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер… (Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починаетьсяі.. Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
М о к і й
— Я?
— Ти. Будь ласка!..
— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
— Слово маєш ти!
— Та чому я?
Т ь о т я
— А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його…
М а з а й л о не витримав:
— Утопити в криниці.
Т ь о т я
— У сепаратній криниці.
М а з а й л о
— З новим прізвищем.
Т ь о т я
— Із загсівським прізвищем.
Дядько про себе: “Попавсь у матню!”
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Із руською хрестоматією Овчинникова.
М о к і й спалахнув:
— Ага, так ви он щоі Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
М а з а й л о
— Я забираю слово!
Обидва разом, немов шаблями:
—Я!
—Я!
—Ти?
—Ти?
Т ь о т я поцокотіла каблучкою.’
— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
М о к і й
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…
Губа підказав:
— Буржуазну…
М о к і й
— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на високості.,. На високості…
Дядько Т а р а с підказав:
— Національна…
Губа поправив:
— Інтернаціональ…
Т ь о т я додала:
— …но-руської.
Т е р т и к а міцно м’ячем, аж
Б а р о н о в а — К о з и н оойкнула:
— Інтернаціональної!
М о к і й
— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих класних дам, за програмою; на гаре гусі ґеґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
М а з а й л о
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
М а з а й л и х а налила і дала йому води.
Поки він пив, Т ь о т я увірвала Мокієву промову. Задихана:
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина?
М о к і й
— Я — українець!
Т ь о т я
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
М о к і й
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
Т ь о т я
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
М а з а й л о, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Т ь о т я
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
М а з а й л о
— Частина — наші малороси, себто руські…
Т ь о т я
— Ну?
М а з а й л о
— А частина, з’явіть собі, галичани, себто австрія-ки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Т ь о т я
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Д я д ь к о Т а р а с
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окУ л яри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!
М а з а й л о
— Мені слово!
М о к і й
— Мені, я ще не скінчив… Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…
Т ь о т я
— Слово даю Мині.
М о к і й до батька:
— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти — валуєвськии асистент, папо!
М а з а й л о, взявшись за серце і заплющивши очі, немов прислухаючись:
— Нікому не вірю і не повірю, нікому в світі! Лише йому одному…
М а з а й л и х а
— Цс-с-с…
Т ь о т я з тривогою:
—Кому?
М а з а й л о
— Серцеві свому! Бо воно ось передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою — це вам другий факт, бо так каже моє серце.
Г у б а
— Це значить — воно у вас хворе.
Т е р т и к а прибив м’ячем:
— Оце факт!
Г у б а
— А наші всі пролетарські органи, в першу чергу голова наша — партія, навпаки… Передчувають і реально знають, що вийде.
Т е р т и к а м’ячем:
— Капітальний факт!
Т ь о т я
— Ви серйозно чи по-вкраїнському?
Т е р т и к а бах ногою м’яча:
— По-більшовицько-українському!
М’яч ударився об тьотю. Ойкнули всі.
Т е р т и к а до тьоті:
— Простіть, мадамко… Я не хотів цього… Це сам м’яч якось вирвався і бузонув вас…
Т ь о т я, отямившись, — до люстра, до Тертики:
— Подивіться, я вся стала біла!
Т е р т и к а
— Вибачте!.. Ви й до цього була біла.
Т ь о т я
— Проте я не злякалась, ні! І не злякаюсь! Хоч бомбу шпурляйте — не злякаюсь! Будь ласка! Будь ласка!
М а з а й л о
— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Д я д ь к о Т а р а с
— Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!
М о к і й
— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?
Т ь о т я
— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Дядько Т а р а с аж підскочив:
— Га? Наші селяни не українці?.. Слово мені! Слово або хоч води, бо я не можу більш терпіти (став пити воду і захлинувся).
Г у б а до Мазайла:
— Невже ви справді не вірите?
— Не вірю!
— Радянській владі не вірите? Партії?
Мазайло замість відповіді став пити воду.
Дядько Т а р а с, прокашлявшись після води:
— Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідійот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова! Слова мені!
Т ь о т я М о т я владно зацокотіла каблучкою:
— Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!
Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
М о к і й
— Так.
Д я д ь к о Т а р а с (про себе)
— Балакають так, що вже мене люди перестали розуміти. Мене, українця з діда-прадіда… (Загарчав). Гм!..
М о к і й
— Так! І партійці, і комсомольці.
Т ь о т я
— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного! Нічого подібного! Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі “Дні Турбіних” — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, “Дні Турбінах”. Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони… Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, — бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? — Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!… Якби ви, панове, знали, яка це драМ а т ична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала… (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в “Днях Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна…
М о к і й. Г у б а. Т е р т и к а, навіть Д я д ь к о Т а р а с:
— Що-о?!
Т ь о т я хитро:
— СРСР…
Губа до Тертики:
— Баба з кованим носом!
Т ь о т я
— А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що “акушерка” по-українському “пупорізка” ? Пупорізка? Ха-ха-ха… Невже “адвокат” по-вашому — “брехунець”, а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі-хі-хі — стілець!
Тут як не вихопиться дядько Т а р а с:
— А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-ре-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде “акушерка” ? По-нашому “повитуха”, а по-вашому як?
Т ь о т я М о т я
— Акушерка.
Д я д ь к о Т а р а с
— Нічого подібного! “Акушерка” — слово французьке, “адвокат” — латинське, “лямпа” — німецьке. По-нашому білет — “квиток”, а по-вашому як?
Т ь о т я
— Білет.
Д я д ь к о Т а р а с
— А дзуськи! “Білет” — слово французьке. Думаєте, “комод” — ваше слово, “гардина”, “кооператив” або “вагон”? “Матерія” — думаєте, ваше слово, “овальний”, “роза” або “машина”? Навіть “гармоніка” — і то не ваше слово.
Т ь о т я М о т я
— Шовінізм!
Д я д ь к о Т а р а с
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слової Половина слів у вас позичена…
Т ь о т я М о т я
— Коли на те пішло, то по-вашому, по-вищезгаданому, через позаяк додатково порепаному як буде комод?
Д я д ь к о Т а р а с
— Одіжник!
М о к і й
— Нічого подібного! Комод — і по-нашому “комод”.
Т ь о т я
— А “кооператив” ? “Вагон” ?
Д я д ь к о Т а р а с
— “Кооператив”? Кооператив… Кооператив… Гм… Підождіть, я придумаю…
М о к і й
— Так і буде — “кооператив”.
Т ь о т я
— Ага! Так і ви крали?!
Д я д ь к о Т а р а с
— Хоч і крали, та не ховались. Украли у німців “лямпу”, — кажемо лямпа, а ви її перекрутили вже на якусь “лам-пу”. (Грубо). Лампа!
Т ь о т я
— Ми хоч крали, та переробляли. Украли у німців “штуль” — зробили з нього “стул”. А вам ліньки було й переробити. Украли у німців “лямпу”, так усім видко, що крадена. (Грубо) Лямпа…
Д я д ь к о Т а р а с
— Ви і в нас крали.
Т ь о т я
— Ви у нас!
— Ви!
— Ви!
Г у б а
— Ви, може, і крали, та ми тепер не крадемо один в одного. Свої слова робимо: там “октябрь”, у нас “жовтень”, там “Совєти”, у нас “Ради”. (До Тертики). Правда, Ваню?
Т е р т и к а м’ячем:
— Факт.
Дядько Т а р а с до тьоті: “Не давайте слова!”
Г у б а
— Там Волховстрой, у нас — Дніпрельстан, правда, Ваню?
Т е р т и к а м’ячем:
— Капітальний факт.
Дядько до тітки: “Не давайте! Голосуйте!”
Г у б а
— І дуже раді будемо, коли німці за “стільця” та “лямпу” візьмуть наші слова — “октябрь”, наприклад, і “жовтень” разом.
Т ь о т я каблучкою:
— Годі! Годі! Я вам слова не давала. Є пропозиція скінчити дискусію. Заперечень нема? Нема.
М о к і й
— Що?
Губа аж підскочив:
— Що-о?
Т е р т и к а з м’ячем націливсь:
— Що-о-о?
Т ь о т я
— Голосую! Хто за таку пропозицію, щоб скінчити дискусію?
Підняли руки Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а , Б а р о н о в а — К о з и н о.
У л я завагалася:
— Один, два, три, чотири… чотири…
Д я д ь к о Т а р а с
— Голосую за пропозицію з додатком, щоб трохи згодом мені одному дали слово.
Т ь о т я
— П’ять! Хто проти?.. (Порахувала). Чотири. Дискусію закінчено. Маю пропозицію: змінити прізвище “Мазайло” на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом. Умови конкурсу: хто придумає найкраще прізвище, тому премія — три поцілунки. Жінку цілує уподобаний їй мужчина, мужчину цілує, яка йому вподобається женщина.
Р и н а , М а з а й л и х а. Б а р о н о в а — К о з и н о,
за ними У л я покрили цю пропозицію оплесками.
— Ще які будуть пропозиції?
М о к і й
— Маю пропозицію: прізвище “Мазайло” не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач…
Б а р о н о в а — К о з и н о здригнулась.
Д я д ь к о Т а р а с
— А дайте мені слова!
Т ь о т я
— Жодного слова! Дискусію закінчено.
Д я д ь к о Т а р а с
— Та я ж голосував з додатком.
Т ь о т я
— Жодного додатка! Пропозицію…
Тим часом поміж Тертикою й Губою відбулось нашвидку мімічне,
на самих мигах “засідання” комсомольської фракції.
Тому на запитання тьоті Губа подав таку пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, що й не буде окремих прізвищ.
Д я д ь к о Т а р а с
— А як?..
Г у б а
— А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-м, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубщітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища “Мазайло”, тим паче що воно просте, демократично-плебейське і не суперечить принципам ленінської національної політики. Навпаки, прізвище Мазайло-Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або принаймні робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Т ь о т я М о т я
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири…
Р и н а до Улі, що не підняла руки:
— Улько-о!
У л я
— У мене рука болить… Веред…
— Який веред? Де?
— Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.
— Ліву підніми!
— Лівою не можу.
Т ь о т я і Р и н а засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть…
У л я
— Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти… (І рвучко, не спиняючись, вибігла).
Т ь о т я М о т я
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири…
Д я д ь к о Т а р а с
— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п’ять…
Т ь о т я Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п’ять:
— Будь ласка, маєте слово.
Дядько Т а р а с, не поспішаючи, вийняв записну книжку, заглядаючи в неї, почав:
— Року 1654 прибули на Україну посли од трьох держав, що хотіли взяти до себе Україну, — од Москви, од турків, од Польщі. Богдан скликав раду (зазирнув у книжку). В Чигирині, щоб вона вибрала, під чию руку піде Україна. Посли прибули на Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські…
Раптом Т ь о т я
— Вибачайте!
Одкликала дядька Т а р а са, по секрету йому:
— Ти мені тут не крути. Краще прочитай ось оце… (Розгорнула свою записну книжку). Року 1918-го носив у Києві жовто-блакитного… Зрозумів? (Одійшла). Дядько Т а р а с голосує за мою…
Дядько Т а р а с раптом одкликав тьотю Мотю. по секрету їй:
— А ти роззуй очі та прочитай ось це. (Показав у свою книжку). Року 1919-го носила біло-синьо-червоного…
Т ь о т я
— А я скажу — під біло-синім носила червоного. Червоний зостався… (Одійшла).
Дядько Т а р а с до Губи. Очманіло:
— Скажіть, ви не з тих Губ, що Пархим Губа бив ляхів року 1648-го?..
Г у б а
— Мій батько Пархим бив шляхту року 1920-го.
Д я д ь к о Т а р а с
— Ху-х… (До всіх). Так ото я й кажу. Було колись на Вкраїні. (Зітхнув).
Т ь о т я М о т я
— Дядько Т а р а с пристає на мою пропо…
Д я д ь к о Т а р а с
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро.
Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. Окрили, заскакали.
Заскакав якийсь дід-запорожець.
Забриніла мелодія: “Ой, сів пугач на могилі та й крикнув він “пугу”.
Д і д – з а п о р о ж е ц ь
— Пугу! Чи не видно, бува, наших з Великого Лугу?
У М а з а й л а волосся дибки стало:
— Хто ви?
Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав:
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… (Десь взялася у діда мазниця. Махнув квачем). Запорожець славний був і колеса мазав. Отож і Мазайло-Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав, як ішли козаки на чотири шляхи — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Музика перейшла на скрип.
Заскакав другий д і д, чумак, теж з мазницею, з квачем:
— Як пугу, то й пугу. Чи не видно й чумаків край зеленого лугу? (До Мазайла). Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло-Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипіли на північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав ще третій д і д, селянин, без мазниці й квача:
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?
Десь удалині з’явилась невідома постать з телефоном, на аеромоторі,
під № 31—51. Заскакали, заговорили в гучномовець:
— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній номерній системі. Ало! Але! Алю! Улю!
Дядько Т а р а с сказав Мазайлові:
— У л я втекла, і я, мабуть, буду п’ять. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь “маз” залиш! Га?
Мазайлові здалося, що замість дядька Т а р а са він бачить ще четвертого діда з квачем. Отож, коли Т а р а с торкнувся Мазайла, тому здалося, що цей дід задавить його.
Скочив і не своїм голосом:
— Ой-о! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене. Боже мій. Боже мій…
Т ь о т я Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Хто проти? Один, два, три…
Р и н а, Б а р о н о в а — К о з и н о заплескали. Оповіщаю конкурс.
Загомоніли, заходили: М а з а й л и х а, Р и н а , Барокова, дядько Т а р а с.
Т ь о т я вписувала нові прізвища, що їх вигукували
М а з а й л и х а
— Мазов.
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Р и н а
— Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Д я д ь к о Т а р а с
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
М а з а й л и х а
— Де Мазе.
Т ь о т я Мотя
— Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Рамзес! Класичне прізвище!
Т ь о т я
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рам-зєсові Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Д я д ь к о Т а р а с
— А де корінь “маз” ? Геть Рамзесова! Кореня нема!
М а з а й л и х а і Б а р о н о в а — К о з и н о
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Д я д ь к о Т а р а с
— Краще Мазайловський! (Нишком: “Нахоже на гетьман Виговський”).
Т ь о т я на Т а р а са:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: “Гетьман Самойлович”).
Т ь о т я Мотя
— Щоб було похоже на “Мойсей Мазайлович”, що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Д я д ь к о Т а р а с
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко”).
Т ь о т я Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Р и н а
— Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Т ь о т я
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої!
Баронова поправила:
— Деці мої…
М а з а й л о
— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Т ь о т я і вся Ті партія крикнули — ура!
Завіса
. . .
. . .
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Четвертого дня прибігла У л я. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Р и н а
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
У л я
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай, не так… Пам’ятаєш, я тобі розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Р и н а кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти,..
У л я радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам’ятаєш? Я тобі розповіла… як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Р и н а
— Пам’ятаю! Ну?
У л я
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п’ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п’ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п’ятий. Боже, Рино, якби ти побачила… Затремтів увесь, запалав…
Р и н а радісно: “Затремтів!”.
Стиснув мені руки, в очі дивився: “Улю, — каже, — Улю…”
Р и н а : “Улю, — каже, — Улю”
Давайте разом…
Р и н а аж пригорнула Улю: “Давайте разом!”
читати.
Р и н а одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
У л я
— Давайте разом жити…
Р и н а перестала:
— Ну?..
У л я
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
Р и н а
— Так і сказав?
У л я
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно… (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки… Розумієш?
У л я здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Р и н а
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я
— Рино!
Р и н а
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
У л я
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
Р и н а
— Улько! Ти мусиші..
У л я
— Не можу! Я… я сама вже українка…
У Р и н и трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
У л я
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а
— Ноги?
— Но-ги?
Р и н а
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
У л я
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от…
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Р и н а і Т ь о т я бликнули на свої).
Р и н а
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Т ь о т я
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
М а з а й л и х а
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію…
Т ь о т я Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Р и н а
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або… Все!
Т ь о т я
— Або — або!
М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв’язка спала… Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я
— Я їду жити до тітки… В Одесу, Моко.
М о к і й приголомшений:
— Як це… до тітки в Одесу?!
У л я
— Так… в Одесу, до тітки… жити…
М о к і й глухо:
— Серйозно?
У л я
— Серйозно… Заставляють…
М о к і й
—Хто?
У л я
— Різні тьо… обставини, нєпрєодолімиє препятствія…
М о к і й
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
У л я з натиском:
— Так… з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
М о к і й
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу… (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння:
ну-с-с… нуш-ш…
У л я щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити… шось, щоб я зосталася?
М о к і й
— Щось? Що саме, Улю?… Що?..
У л я
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. М о к і й глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
У л я
— Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
М о к і й
— Ну, недомека…
У л я
— Поцілуйте ж, недомеко милий…
М о к і й незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю… Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
У л я
— Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом Т ь о т я, Р и н а і М а з а й л и х а. Т ь о т я до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити…
Р и н а була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю…
І Т ь о т я кинулась була, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.
М а з а й л и х а заплакала.
5
Ускочив напіводягнений М а з а й л о з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом
— Де?
— Невже, папо?
— Господи!
М а з а й л о
— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сеном над лукамі!,.
Т ь о т я взяла у Мазайла газету:
— Дайте я прочитаю…
М а з а й л о
— Обережніше, не помніть! Не помніть!
Т ь о т я урочисто:
— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини}. А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
Р и н а
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами…
М а з а й л и х а
— Ходят, сєно шевєля… (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Т а р а с:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло до тьоті:
— І з’явіть ви собі, як я зразу одшукав… Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком…
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм… Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.
М а з а й л и х а
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
Р и н а
— Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а Р и н а Мазєніна!
М а з а й л и х а
— Лина Мазєніна!
Мазайло
— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
Д я д ь к о Т а р а с
— Га, питаюся?
Т ь о т я Мотя
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції газету завести у рямці…
Р и н а
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі… Ура-а!
Т ь о т я Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати… (Пішла і, проходячи повз дядька Т а р а са, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. (Вийшла).
М а з а й л о
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром. Р и н а і М а з а й л и х а побігли.
Д я д ь к о Т а р а с
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня “маз” вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла М а з а й л и х а з сюртуком:
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра… Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть… Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт…
Поцілувавши чоловіка, побігла. М а з а й л о сам:
— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін… (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін…
8
Убігла М а з а й л и х а:
— Р и н а вже дістала з горища раму… Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, М а з а й л о машинально застебнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
М а з а й л и х а
—Ах, Мазєніна… А тепер, Минасю, я… Це мій чоло…
М а з а й л о перехопив:
— Ні, не так… (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка…
М а з а й л и х а
— А ще краще так… (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте… Це мій чоло…
М а з а й л о вклонився:
— Мазєнін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
М а з а й л и х а
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Дурень же я, дуреньї
М а з а й л о, теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип’ємо, Мазєнін, га?
М а з а й л и х а. кокетуючи, пальчиком:
— Мадам Мазєніна!.. Випийте…
10
Вскочила Р и н а :
— Т ь о т я вже заводить газету під скло. Ви ско… Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася…
М а з а й л о замріяно:
— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.
М а з а й л и х а замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
М а з а й л о
— Браво! Хай живе Мазєнін!..
М а з а й л и х а
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка…
Р и н а замріяно:
— Рині Мазєніній…
М а з а й л о
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич…
М а з а й л й х а
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…
— І дочка Мазєніни… (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Ой-ой-йой же дурень!
М а з а й л о
— На цвинтарі пам’ятник золотими буквами: “Тут спочиває прах Мини Маркевича”.
М а з а й л и х а
— Мазєніна.
М а з а й л о
— Або просто: тут Мазєнін…
Р и н а
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла Т ь о т я М о т я:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско… Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
М а з а й л о
— Це ми з радості… Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, М а з а й л и х а, Мазайлята, Мазайлівна… І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Т ь о т я й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ…
Увійшов дядько Т а р а с:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Т ь о т я, Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а ). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Т ь о т я Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Т а р а с услід:
— Ну, то я послі прийду.
Т ь о т я Мотя
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича… Будь ласка! (Пішли).
Дядько Т а р а с од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув М о к і й:
— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Т а р а с у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Т а р а се! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразді Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
Ага-а!
14
Увійшла Б а р о н о в а — К о з и н о з букетом квіток.
Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
Д я д ь к о Т а р а с
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так…
Дядько Т а р а с з прихованою погрозою в голосі:
— Гм… Підождіть.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, тобто — мерсі… Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм… Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової —Козина закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація…
Д я д ь к о Т а р а с
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, гаї Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?
Б а р о н о в а — К о з и н о, ойкнувши, сіла.
Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка,
Б а р о н о в а — К о з и н о тихо знепритомніла.
а далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Б а р о н о в а — К о з и н о знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (Ло паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак “Вісті” читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш… (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий! Люблю зладєя!
Б а р о н о в а — К о з и н о очулася:
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
Д я д ь к о Т а р а с
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий.
Б а р о н о в а — К о з и н о встала:
— Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело…
Підійшла до другої кімнати, та в цей момент…
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Ма-зайлів і од Мокія. Разом увійшли: М а з а й л о в чорному сюртуці, Т ь о т я Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, М а з а й л и х а, Р и н а з букетом з одного, самотній М о к і й — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Б а р о н о в а — К о з и н о поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:
— А не забули ще… Пахнєт сеном над…
М а з а й л о
— Пахнєт сеном над лу-ка-мі…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
М а з а й л о
— Гех! Пєсньой душу вєсєля…
Б а р о н о в а — К о з и н о, М а з а й л о, Т ь о т я, Р и н а , М а з а й л и х а разом:
— Баби с к-рап-лямі рядамі
Ходят, сєно шевєля.
Дядько Т а р а с демонстративно:
— Вийшли в поле косарі,
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
М о к і й самітно:
— Під горою над криницею
Горювали брат з сестрицею…
Т ь о т я М о т я прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєніні Ура-а!
Д я д ь к о Т а р а с
— Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський!
М о к і й
— Мазайло-Квач!
Т ь о т я, М а з а й л о. М а з а й л и х а,
Б а р о н о в а — К о з и н о. Р и н а оточили Мокія:
— Мазєнін! Мазєнін!
М о к і й
— Мазайло-Квач!
Т ь о т я та інші:
— Мазєнін!
М о к і й
— Мазайло-КвачІ
Т ь о т я, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:
— Там сухоє убірають і т. д.
— Хоч не рано почали,
Так багато утяли і т. д.
Т ь о т я Мотя
— Хай живе Мазєнін! Мазєнін!
Д я д ь к о Т а р а с
— Хай живе Мазайлович! (Нишком: “Гетьман Самойловичі”)
М о к і й
— Мазайло-КвачІ
Т ь о т я Мотя та інші трохи не збили з ніг Мокія:
— В ажіданьї коиь убогій і т. д.
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін! Ха-ха-ха! Мазєнін!
Д я д ь к о Т а р а с
— Мазайленко. (Нишком: “Гетьман Дорошенко!”)
М о к і й у колі, заткнувши вуха. Знесилено:
— Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!
Т ь о т я Мотя та інші заскакали:
— Только Жучка удалая
В рихлом сєнє, как в волнах,
То взлєтая, то ниряя,
Скачет, лая, впопихах,
(У Мазайла: упопихах).
Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи:
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін!
16
Раптом увійшли: Тертика, з м’ячем і з газетою “Комсомолець України”, Губа і в перспективі за ними У л я. М о к і й до них:
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите…
Т е р т и к а м’ячем бац у підлогу:
— А скажіть, що за шум сочинився?
Г у б а
— З якого приводу? Чого?
Т ь о т я Мотя показала на газету в рямцях:
— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!
Губа підійшов до газети:
— А що тут таке?
М а з а й л о
— Серце ще зранку… Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім!
Губа, придивляючись, почав читати:
— Українізація.
Т ь о т я Мотя
— Не те читаєте, мій милий, і не там!…
М а з а й л о
— Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Т е р т и к а з м’ячем:
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа швидко:
— “Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації…”
Т ь о т я й М а з а й л о
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах!
Г у б а
— “За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах… За систематичний зловмисний опір українізації…”
Т ь о т я
— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію… Ви знизу прочитайте! Оповістки!
М а з а й л о
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзаго на підставі арт. 142—144 Кодексу…
Г у б а
— Стривайте! Стривайте! Та невже?… (Перечитав якісь рядки в газеті).
М а з а й л о
— А ви думали! Серце ж, кажу…
Г у б а
— “За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…”
Ойкнули. Т ь о т я Мотя розгубилася. До Мазайла:
— Що ж це таке?.. Як це?..
Р и н а до батька:
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Т ь о т я і Р и н а з одного і другого боку:
— Мино Маркевичу!
— Папо!
Дядько Т а р а с, підійшовши, вдивився в Мазайла:
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
М а з а й л и х а
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Т е р т и к а до Мокія:
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії… Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
У л я
— Це я… Побачила — наші комсомольці йдуть… Так Я покликала на поміч… Я вже до тітки ніколи не поїду.
Т е р т и к а
— Ну!
М о к і й до Улі:
— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер…
Г у б а
— Знаю. Це з вірша Яновського:
Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
Т е р т и к а
— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м’яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.
Завіса.
Читати “мина Мазайло” онлайн
Читати твори Миколи Куліша.
