П’єса (драма-феєрія) “Лісова пісня”
Драма-феєрія в трьох діях “Лісова пісня” Лесі Українки є одним з перших прообразів фентезі в українській літературі. П’єса “Лісова пісня” написана у 1911 році, а вперше була поставлена у 1918 році у Київському драматичному театрі. У творі зображена проблема відносин людини і природи. Леся Українка гостро поставила питання шкоди навколишньому середовищу, яку може спричинити людина, яка звикла ставитися до природи як до засобу покращення свого життя. Героїня п’єси Мавка втілює красу і беззахисність природи, а також символізує невмирущу духовну красу людини. Через давнє народне сприйняття навколишнього світу Леся Українка у драмі-феєрії “Лісова пісня” порушує завжди актуальні проблеми взаємодії людини та навколишнього світу.
Лісова пісня
(частина 1)Драма-феєрія в 3-х діях
СПИС ДІЯЧІВ “ЛІСОВОЇ ПІСНІ”
ПРОЛОГ
“Той, що греблі рве”. Русалка.
Потерчата (двоє). Водяник.
ДІЯ І
Дядько Лев. Перелесник.
Лукаш. Пропасниця (без мови).
Русалка. Потерчата.
Лісовик. Куць.
Мавка.
ДІЯ II
Мати Лукашева. Килина.
Лукаш. Русалка.
Дядько Лев. “Той, що в скалі
Мавка. сидить”.
Русалка Польова. Перелесник.
ДІЯ III
Мавка. Хлопчик.
Лісовик. Лукаш.
Куць. Діти Килинині
Злидні. (без мови).
Мати Лукашева. Доля.
Килина. Перелесник.
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду.
В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг “Той, що греблі рве” — молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, —
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді).
П о т е р ч а т а
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
П е р ш е
Чого ти тута блудиш?
Д р у г е
Чого зо сну нас будиш?
П е р ш е
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння,
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
“Люлі-люлі-люлята,
засніть, мої малята!”
Д р у г е
Чого ж ти тут шугаєш?
П е р ш е
Кого ти тут шукаєш?
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
долини, яри, ізвори, —
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка…
(Чіпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка
над ним сидить Русалка…
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Р у с а л к а
Се ти, мій чарівниченьку?!
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(грізно)
Що ти робила?
Р у с а л к а
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає).
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється).
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Р у с а л к а
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові — довгі ночі,
а в дівки гарні очі, —
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом).
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так як твоя люба
або моя журба!
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
В о д я н и к
(Виринає посеред озера. Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс.
Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Р у с а л к а
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж “Той, що греблі рве”!
В о д я н и к
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї мови “Той, що греблі рве” нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе — треба слухать.
На те є служба, — сам здоровий знаєш.
В о д я н и к
Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
“Той, що греблі рве” незамітно ховається в воду.
Р у с а л к а
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
В о д я н и к
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Р у с а л к а
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля),
В о д я н и к
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Та поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Р у с а л к а
Добре, тату.
Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(вирнувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега
Русалка спиняється і скрикує).
Р у с а л к а
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми
і перехоплює Русалку.
В о д я н и к
То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
“Т о й, щ о г р е б л і р в е”
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає).
В о д я н и к
(до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Р у с а л к а
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я — вільна!
Я вільна, як вода!
В о д я н и к
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Р у с а л к а
Не хочу!
В о д я н и к
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Р у с а л к а
Ні!
то дарував мені морський царенко.
В о д я н и к
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
“Той, що в скалі сидить”.
Р у с а л к а
(з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Р у с а л к а
Але ж він вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі),
ДІЯ І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах,
як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика
кошіль (торба) на широкому ремені.
Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова
та липова, — ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався,
на те бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть — тут непевне місце…
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога, —
та й не приступиться ніяка сила…
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Р у с а л к а
(випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Л і с о в и к
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Л і с о в и к
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Л і с о в и к
Стій! не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад, і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші —
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Р у с а л к а
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Л і с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері).
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л і с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л і с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер. Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Л і с о в и к
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
М а в к а
Який? Невже се “Той, що греблі рве”?
От я не сподівалася від нього!
Л і с о в и к
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л і с о в и к
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…
М а в к а
Хотіла б я побачити його.
Л і с о в и к
Та нащо він тобі?
М а в к а
Він, певне, гарний!
Л і с о в и к
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…
М а в к а
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Л і с о в и к
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш — і пропала воля!
М а в к а
(сміється)
Ну, як-таки щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.
Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я — Мавка лісова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
М а в к а
А бачити хотів?
Л у к а ш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється).
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині… О! тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… ти таки дивна!
М а в к а
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хіба я знаю?
М а в к а
(сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
“Чи я хороша?”
А ясень їй киває в верховітті:
“Найкраща в світі!”
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.
М а в к а
Німого в лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на світі?
М а в к а
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується).
Мені здається, що жила я завжди…
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така…
Л у к а ш
А хто ж твій рід?
чи ти його зовсім не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лісовик, я зву його “дідусю”,
а він мене — “дитинко” або “доню”.
Л у к а ш
То хто ж він — дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш
(сміється)
Ну та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: “Засни, засни…”
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
М а в к а
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дівчино?
М а в к а
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді… Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце… Бач, уже встає
на озері туман…
Л у к а ш
Та ні, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
І ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
М а в к а
(радо)
Справді?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курінь поставите?
Л у к а ш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
М а в к а
Ви — як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Л у к а ш
Ні, ми будуєм
навіки.
М а в к а
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Л у к а ш
(ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
М а в к а
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та…
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навік!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, —
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться — все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується),
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж…. в їй добре зимувати,
а літом… бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…
Л у к а ш
У лісі ж не самії дерева, —
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
М а в к а
То все таке, як той раптовий вихор, —
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, — навіки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Г о л о с
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш
(відзивається)
Ось я йду!
Г о л о с
А йди хутчій!
Л у к а ш
Оце ще нетерплячка!
(Відгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
М а в к а
А вернешся?
Л у к а ш
Не знаю.
(Іде в прибережні хащі).
З гущавини лісу вилітає Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.
Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
М а в к а
Не руш мене!
П е р е л е с н и к
А то чому?
М а в к а
Іди
поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.
П е р е л е с н и к
Мені навіщо тая рунь?
М а в к а
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.
П е р е л е с н и к
Я вже її забув.
М а в к а
Забудь мене.
П е р е л е с н и к
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори,
ти ж так хотіла бачити смереки.
М а в к а
Тепер не хочу.
П е р е л е с н и к
Так? А то чому?
М а в к а
Бо відхотілося,
П е р е л е с н и к
Якісь химери!
Чом відхотілося?
М а в к а
Нема охоти.
П е р е л е с н и к
(улесливо в’ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,
там гірські русалки, вільні літавиці,
будуть танцювати коло по травиці,
наче блискавиці!
Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку,
на снігу нагірнім вибілимо влітку
чарівну намітку.
Щоб тобі здобути лісову корону,
ми Змію-царицю скинемо із трону
і дамо крем’яні гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати,
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до Зорі в віконце,
Зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п’ють на тихім броді,
ми спочинем любо,на квітчастім…
М а в к а
(нетерпляче)
Годі!
П е р е л е с н и к
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво).
Ти хіба забула про торішнє літо?
М а в к а
(байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те взимі заснуло.
Я вже й не згадаю!
П е р е л е с н и к
(таємничо нагадуючи)
А в дубовім гаю?..
М а в к а
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків…
П е р е л е с н и к
А не приглядалась до моїх слідків?
М а в к а
В гаю я зривала кучерики з хмелю…
П е р е л е с н и к
Щоб мені послати пишную постелю?
М а в к а
Ні, щоб перевити се волосся чорне!
П е р е л е с н и к
Сподівалась: може, миленький пригорне?
М а в к а
Ні, мене береза ніжно колихала.
П е р е л е с н и к
А проте… здається… ти когось кохала?
М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси…
(Подається до лісу).
П е р е л е с н и к
Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!
М а в к а
Вітерець повіє,
сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Біжить і собі в ліс.
Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: “Де ти? Де?..”
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає.
Над озером стає білий туман.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Л е в
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою, — хотів
на той бік передатися, — а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи — затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса, — бігме,
так і відтяв би! Та проклята ж пара —
штурхіць! — і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
і рибу розгубив… А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут іще й тебе щось учепило, —
кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!
І де ти длявся?
Л у к а ш
Та кажу ж — був тута,
вирізував сопілку.
Л е в
Щось довгенько
вирізуєш, небоже, сопілки!
Л у к а ш
(ніяково)
Або ж я, дядьку…
Л е в
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі
та розпали вогонь, — хоть обсушуся,
бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й тая нападе —
не тута споминаючи, цур-пек! —
а потім буде душу витрясати…
Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.
Д я д ь к о Л е в
(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! і губка змокла…
і трут згубився… А, нема на тебе
лихої трясці!.. Чи не наросла
на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Л е в
(усміхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї.
Вона трохи відступає.
Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше).
Шіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не піють,
де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
білого тіла не в’ялити,
жовтої кості не млоїти,
чорної крові не спивати,
віку не вкорочати.
Ось тобі полинь —
згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера і зливається з туманом.
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Л у к а ш
Ось нате, дядьку, грійтеся.
Л е в
Спасибі.
Ти догоджаєш дядькові старому.
(Розпалює коло вогню люльку).
Тепер що іншого!
(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь).
Л у к а ш
Якби ви, дядьку,
якої байки нагадали.
Л е в
Бач!
умалився!.. А ти б якої хтів?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Л у к а ш
Такі я чув! Ви вмієте інакших,
що їх ніхто не вміє.
Л е в
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царівну-Хвилю розкажу.
(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом).
Якби нам хата тепла
та люди добрі,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого світа…
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами
то єсть там дивний-предивний край,
де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сідає,
місяць не погасає,
а ясні зорі по полю ходять,
таночки водять.
Отож у найкращої Зорі та знайшовся син
Білий Палянин.
На личку білий,
на вроду милий,
золотий волос по вітру має,
а срібна зброя в рученьках сяє…
Л у к а ш
Ви ж про Царівну мали.
Л е в
Та зажди!..
От як став Білий Палянин до літ доходжати,
став він собі думати-гадати,
про своє життя розважати:
“З усіх я, — каже, — вродою вдався,
а ще ж бо я долі не діждався.
Порадь мене, Зірнице-мати,
де мені пари шукати:
чи межи боярством,
преславним лицарством,
чи межи князівством,
чи межи простим поспільством?
Що хіба яка царівна
та була б мені рівна…”
(Починає дрімати).
От і пішов він до синього моря,
і розіклав на березі перлове намисто…
Л у к а ш
Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Л е в
Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
…От і розбіглася на морі супротивна хвиля,
а з теї хвилі вилетіли коні,
як жар, червоні,
у червону колясу запряжені…
А на тій колясі…
(Змовкає, зложений сном).
Л у к а ш
Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?
Л е в
(крізь сон)
Га?.. Де?.. Яка царівна?..
Л у к а ш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10]),
В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.
Покрай лісу таємничо біліють стовбури осик та беріз. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.
З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.
М а в к а
Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,
що закрила ти моє личенько!
і вам, стежечки як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур).
Л ук а ш
(підходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
М а в к а
(ще тихше)
Я.
Л у к а ш
Ти бігла?
М а в к а
Як бІлиця.
Л у к а ш
Втікала?
М а в к а
Так.
Л у к а ш
Від кого?
М а в к а
Від такого,
як сам вогонь.
Л у к а ш
А де ж він?
М а в к а
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Л у к а ш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.
М а в к а
(відхиляється від берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.
Л у к а ш
Притулись до мене.
Я дужий — здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.
М а в к а
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала.
Р у с а л к а
Ха-ха-ха!
(З сміхом і плеском кидається в озеро).
Л у к а ш
(ужахнувшись)
Що се таке?
М а в к а
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги, — вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма… Мені дарма
про все на світі!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Ні,
ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.
Л у к а ш
То ми вже поєднались?
М а в к а
Ти не чуєш,
як солов’ї весільним співом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую… Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
“Цілуй! цілуй! цілуй!”
(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).
Я зацілую
тебе на смерть!
Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.
М а в к а
Ні, я не можу вмерти…
а шкода…
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!.
М а в к а
Ні, се так добре —
умерти, як летюча зірка…
Л у к а ш
Годі!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нічого!.. Ні, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнівалась?
М а в к а
Я слухаю тебе…
твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти місяця
і пильно дивиться в вічі).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смійся…
М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок,
а очі — непрозорі.
Л у к а ш
Може, місяць
неясно світить.
М а в к а
Може…
(Схиляється головою йому до серця і замирає).
Л у к а ш
Ти зомліла?
М а в к а
Цить! Хай говорить серце… Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощів?
Л у к а ш
Я не любився
ні з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощі такі солодкі!
Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую…
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись,
наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогні самоцвітні!
(Раптом сплескує руками),
Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана!
Л у к а ш
Дарма!
Ти й без квіток хороша.
М а в к а
Ні, я хочу
для тебе так заквітчатися пишно,
як лісова царівна!
(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих кущів).
Л у к а ш
Почекай!
Я сам тебе заквітчаю.
(Іде до неї).
М а в к а
(смутно)
Не красні
квітки вночі… тепер поснули барви…
Л у к а ш
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скільки світляків їй на волосся).
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!
(Шукає в траві попід кущами світляків).
М а в к а
А я калини цвіту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).
Р у с а л к а
(знов виходить з туману.
Шепоче, повернувшись до очеретів)
Дитинчата-Потерчата,
засвітіте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.
Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!
Р у с а л к а
Не смію. Лісовик заборонив.
Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.
Р у с а л к а
Ви маленькі,
ви легенькі,
в ручках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі, —
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне —
вогник свіне —
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною, —
де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота…
Далі — вже моя робота!
Ну! блись-блись!
П о т е р ч а т а
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою,
а зійдемось над водою!
Р у с а л к а
(радо)
Подались!
(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців
позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць,
молоденький чортик-паничик).
Куцю-Куцю,
поцілуй у руцю!
(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).
К у ц ь
За що ж то, панянко?
Р у с а л к а
Я тобі сніданко
гарне наготую, тільки не прогав.
(Показує в далечінь на Лукаша).
Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
К у ц ь
(махнув рукою)
Поки не в болоті, —
сухо в мене в роті!
Р у с а л к а
Буде хлопець твій,
радість буде й бабі, й матінці твоїй!
Куць стрибає за купину І зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.
Л у к а ш
(шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).
М а в к а
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.
Л у к а ш
(раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.
М а в к а
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Л у к а ш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
М а в к а
(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса — він на сей раз досягає, — Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу).
Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.
Потерчата теж зникають.
Д я д ь к о Л е в
(прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається).
Лукашу, де ти? гов!
Л у к а ш
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Л е в
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу).
Зліз на вербу, ще й з дівкою!
Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.
Л у к а ш
Ой дядьку!
Я тут було в драговині загруз;
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.
Л е в
А чого ж ти
стикаєшся отут як потороча? —
таж поночі!
Л у к а ш
Я світляки ловив…
(Уриває).
Л е в
(завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
М а в к а
Я ж, дядечку, його порятувала.
Л е в
Дивись ти — “дядечку”! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
(Докірливо хитає головою).
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься, — в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам — і я не я!
М а в к а
(швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!
Л е в
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме, згинув би тепер без неї!
Л е в
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша).
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?
Л у к а ш
Та то якісь були такі летючі!
Л е в
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Г о л о с к и П о т е р ч а т
(озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)
Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Л е в
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавки).
Будь здорова, дівко!
М а в к а
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.
Л е в
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає).
М а в к а
(більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.
М а в к а
(сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка — довга розлука…
Що ж мені суджено — щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.
Читати п’єсу “Лісова пісня” Лесі Українки 2 частина
Читати твори Лесі Українки.
Коротка біографія Лесі Українки (Лариса Косач).
