Поза межами болю. Осип Турянський
У повісті-поемі "Поза межами болю" Осип Турянський утверджує важливу у всі віки ідею — у найскладнішій ситуації людина залишається людиною. Він наголошує на збереженні духовних і моральних цінностей. "Поза межами болю" - це також і певний протест проти війни, адже твір показує трагедія і жах подій Першої світової війни. Осип Турянський у творі порушує декілька проблематик: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовностi i моральноï цiнностi. У центрі сюжету повісті-поеми "Поза межами болю" - поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті. Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Осип Турянський пише про недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.
"Поза межами болю"
Повість-поема
Картина з безодні
Присвячую моїй дружині
й моєму синові
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.
Бачу їхні обличчя живих трупів.
Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я чудом остався між живими.
Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мій!
І ти вже не живеш.
Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.
Осінній вітер б'є їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, я не можу, я не смію мовчати.
І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов'язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.
І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!
Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.
Відень. У вересні 1920.
Осип Турянський
Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней.
Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.
Але вони їх не побачать, бо ті тіні розвіються, як сонні мари, в безодні буття й ніхто навіть не знатиме, де й коли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський "шлях смерті".
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.
По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення.
І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля.
Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.
Земля відцуралася їх.
Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть.
Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам'яніло.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.
А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір.
Вони наче висять між небом і землею.
Між життям і смертю.
Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.
І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам'яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.
З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності.
Та проте здається, що дух руїни не завершив ще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз скував і приспав його і все кругом закляв.
І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам'яніло.
Та серед цієї заклятої, скам'янілої тиші небес, хмар, гір і глибини царить якесь повне грози й таємне ожидания.
Хмари до хмар, гори до гір притулилися в німій тривозі і наче шепчуть до себе:
— Хтось небаром явиться...
Хто це буде? Що це буде?
Чи оркан струсне горами й безоднями?
І порве всі іскри життя, яке аж тут заблукало, в божевільний вир, і одним ударом усе загасить, усе розіб'є, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нічогості?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже довго вони блукають по албанських безвістях.
Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.
В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.
Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж.
У них уже ледве видно сліди обличчя.
Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть...
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.
І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.
Шукають неба.
Та неба немає.
Тільки байдужа і скам'яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:
"Смерть".
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.
І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.
І шукають у замученій душі світла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти.
Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
Їхні голови хиляться безсильно на груди.
Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі.
Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть?
Деякі забули мову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У найбільшій частині людей серце вже заснуло.
Воно не почуває вже більше ніякого болю, ні бажання.
Ніякої туги за життям, ні за далекими єствами.
Батько... мати... жінка... діти?..
Що це?
Якась імлою овіяна, в струї вічності похована, приспана в душі згадка з давньої-прадавньої, замерклої минувщини.
Якась неймовірна, чудова казка з раю, котрого немає на цій землі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що їх зустріне через годину, через дві, завтра?
Це їм байдуже.
У них уже немає навіть сили думати про те.
Вони замкнули очі і сплять якийсь час ідучи, поки не ляжуть на все на "шляху смерті".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Душевне отупіння покидає їх на хвилину. І в їх душі прокидаються бажання, що в'яжуть їх з життям.
Ось одна людина з босими, фіолетними ногами угледіла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заіскреними очима показує його товаришам.
Три товариші біжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують їх, як море зерна піску, як вічність хвилинку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що ні боги, ні темні сили не мають відваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снігу.
Небо, хмари, гори й людські тіні — все зникає й обертається в одну безконечну мряку, сіру, як життя, сумну, як смерть.
Здається, світ поволі зісувається в якусь бездонну прірву.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З безодні виринає срібно-біла хмарка.
Як сонна мрія, знімається над ними і пливе настрічу понурій тьмі небес.
Ні, це не хмарка...
Це якесь дивне єство, що співчуває людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Він запитує когось у чорних хмарах:
— Чому велиш серцю тіней ще слабо битися?
Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останніми каплями крові!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що це?
Здається мені... переді мною... якесь дивне, змарніле дерево... дві тонкі... всохлі гілляки...
Ні, це людина.
Він підняв руки до неба.
Чого він підняв руки до неба?
Чи він молиться?
Чую шепіт:
— О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки і здригнувся.
Ні, не гляну на свої...
Знаю: і мої такі.
Нараз чогось так жаль мені стало наших рук.
Так жаль кожної людини, що тільки й на те думає, щоб терпіти.
Жаль усього людства, що в пеклі світової війни так тяжко карається.
Щось підступило мені під горло.
Щось тиснеться до очей.
Ні, ні, ніхто не побачить їх...
Вони всі вже виплакані.
Очі висохли, замерзли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ти, Василю, мій друже єдиний?
Ти упав серед снігу.
Чи ще живеш?
Чи вже більше не чуєш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?
I
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
— Що тобі? — питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.
Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.
А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.
І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.
— Хто покине його? — застогнав Ніколич.
— Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.
Шість товаришів стануло.
Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.
— Ідіть! Я тут останусь.
Добровський обізвався:
— Ми з тобою останемось. Товариші, так?
Кожний мовчки кивнув головою.
— Але вмремо не від сербської кулі,— воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима.
Старий сербський стражар приступив до них.
— Наперед!
— Мовчи! — крикнув Сабо.
Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.
Серб упав.
Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від серба кріс з патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба.
Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від "шляху смерті".
Станули й оглянулися кругом.
Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть.
Із-за гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали, мов казочні упирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами.
Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи?
На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.
Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття.
Ніде ні сліду людського життя.
Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня.
А коли б десь далеко найшлась албанська хижа, то вони не мали б сили зайти до неї.
Та й що з того, якби й зайшли?
Замість гостинності вони найшли б на порозі тієї хати смерть із рук диких албанців.
Щось невимовно понуре шепче їхній душі, що їм уже не вернутись до життя.
Їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули.
І велика туга за ними й за життям, як останнє полум'я погасаючої свічки, розгорається в їх душі.
Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней.
Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати.
Вони простягають руки за товаришами.
— Чекайте! Чекайте!
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
— Чекайте! Чекайте!
— Не йдім за товаришами,— кличе Сабо.— Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас...
— Вовки прийдуть...— бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть...
— Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків...
— Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...— падькав Ніколич.
Добровський відповів:
— Одинока надія — якесь чудо або наші люди.
Та не такі нуждарі, як ми... Але...
Замовк.
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.
Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Однак усі зусилля даремні.
Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.
Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
Де вони?
Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.
— Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... — шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими.
Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.
Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, ні.
Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.
Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.
То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.
І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.
Наче з-поза сумерків віків... з безкраїх засвітів... із-за океану вічності... ніжно... мрійно... тихесенько... гомонить:
— Тату... тату... сину!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стрепенулись і глянули на себе.
Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
— Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
— Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,— глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
— Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...— шепнув.
— Дай спокій,— відповів Добровський.
Оця скрипка — це його очі...
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.
Однак огонь погас.
Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:
— Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.
Добровський глянув на нього допитливо:
— Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
— Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш...
— Як ти це міркуєш?..— шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
— Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність — смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине...
В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:
— Ну... як уже слід мені висловитись виразно, то... один із нас мусить умерти...
При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила почала скоро, скоро вимітати марні останки життя й надії.
Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіння додав після короткої мовчанки:
— Для загального добра.
Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:
— Для загального добра — гинь ти!
— Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть?
Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:
— Я хочу жити... хочу жити...
— Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.
— Хто з нас пожертвується добровільно для других?— напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я,— перервав мовчанку сліпий.
— Я,— пронеслося глухо з уст Пшилуського.
Оба вони все мовчали.
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.
Добровський сказав:
— Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
— Але що з тобою... Пшилуський? — нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
— Маєте кріс,— відповів глухо Пшилуський.
— О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,— падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
— Хто з нас найслабший? — питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
— Я даю ось яку раду,— сказав Сабо.— Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.
Будемо бігати і скакати довкола цього корча.
Біганням огріємося трохи, тоді — про мене — роздираймо наше дрантя на вогонь!
Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав:
— Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді.
Німий жах охопив їх.
І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.
Так мусило бути!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Без найменшої тіні спротиву почали людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.
Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги:
"Скачи, скачи і витримай... а то, може, твої власні товариші тебе доб'ють!"
Штранцінгер стояв набоці, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад.
Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.
Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.
І було видно крайню напругу їх останніх сил по дико заіскрених очах, по судорожно затиснених зубах, по напучнявілих жилах на чолі, на висках і на шиї, й по барві лиця, котре з землисто-темного і брудно-сірого ставало чимраз більше фіолетним.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло якась дивна сила прикувала мої ноги до землі.
Руками я заслонив спершу очі, потім кулаками став бити себе по чолі.
Хотів розвіяти затміння, котре в цій хвилі насунуло на мій мозок, або вбити правду, що станула мені перед очима.
Бо нагло видалось мені, що мої товариші щезли і якісь дивні марева вищирили очі на мене...
І нараз якесь шалене бажання огорнуло мене:
Упасти, впасти, впасти трупом на місці або скочити у провалля!
Убити, розтоптати цього черва, що ім'я йому свідомість!..
Я станув над берегом обриву й дивлюся в глибину, повиту сірою мрякою.
Сто кроків під моїми ногами спить біла, скублена, застигла мла.
Біле ложе з великими, круглими, м'якими подушками...
Це біле ложе манить мене до себе, так манить...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але ні.
Як зоветься та сила?
Залізним ланцом скувала мене ззаду й не пускає...
О ні, життя не має ціни для мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кажеться в казці: вони за сімома горами, за сімома ріками...
Та вони десь так далеко, за таким океаном, що йому ні кінця, ні краю немає...
Там вони обоє.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та проте я аж тут їх чую.
Чую маленьку ручку за собою на шиї.
Тепер ця ручка вже більша.
Я ж її два роки не видів!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ці дві істоти...
Ні, я мушу жити!
Відвертаюся від безодні і довкола корча скачу, скачу...
Га, га... я скачу...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз Добровський кинув дикий проклін, опісля став позирати з дивним глумом на товаришів.
Зареготався і крикнув:
— Он воно як! Панове, я бачу, що ви — гуляєте! Ха, ха, ха! Ось чого вам закортілося! Ну — нівроку... Значить, до танцю треба, звісно, музики...
Я вам заграю на цимбалах.
Став несамовито кламцати і скреготати зубами.
Оця музика Добровського рилася у стривожені серця товаришів, як диявольський глум і нагадувала їм смерть.
— Перестань! — закликав Ніколич.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський пригадав собі, як колись аранжував танці на балах.
Усміхнувся, як усміхається смерть, і запитав:
— Невже ж ми останні, щоб на нашій забаві бути без аранжера? Ба, а де ж наші дами? Невже нам гулять без дам? Уявім собі, панове, скільки балів відбувається тепер на світі, який ми давно покинули. Скільки розкішних дам крутиться в цьому менті на те, щоб марно прогуляти своє життя! А ми тут гуляємо, щоб наше життя назад вигуляти! Напружім нашу хору уяву, схильну тепер і так дуже скоро до привидів і галюцинацій, і не один із нас матиме, може, забаву, з чудовою дамою. Ха, ха, ха!
— Добровський, ти, здається, збожеволів,— пробурмотів понурим голосом Сабо.
— Може бути. Та я вам одно скажу: ви всі збожеволієте, лиш я сам заховаю ясний розум, бо в мене, здається, занадто твердий череп на такі тонкості, як видіння й божевілля. Це мені дуже прикро. Ви, може, побачите балеві дами очима, а я, здається, тільки душею. Однак очима душі я більше побачу від вас.
Замовк і глянув далеко перед себе.
Стояв хвилину задуманий, опісля говорив:
— Не боюся нічого. Та не розумію, чому ця мертва тиша кругом нас і ваша мовчанка мене чогось бентежить? Усе здається мені, що серед цієї заклятої тиші нагло щось блисне і вдарить, як грім. І вб'є Штранцінгера за це, що він стоїть такий байдужий, вас — за те, що ви такі сумні, мене — за те, що я сміюся... Отже, доки в мене ще трошки сили, мушу, забалакувати ці дивні почування в собі... Я у своєму нужденному житті дуже мало говорив. Та тепер, супроти обличчя смерті чую потребу поговорити трошки... Буду словами полокати свою душу й балакати, балакати, кричати і сміятися, ха, ха, ха! Та й маю я дещо сказати світові за себе й за вас... Панове! Більше доброго тону! Більше елеганції! Не позирайте так спідлоба, як темна ніч! Хай дами вичитають із ваших усміхнених мін, що ви хочете засипати їх компліментами!
Показував товаришам елеганцію і граціозність танцю.
Дивна суперечність між його добірними салоновими рухами й між його обшарпаними, брудними латами, покритими снігом і засохлою кров'ю!
І якби вони були у світі життя й сонця, то, може, було б і дивно глянути, як його уста, все складені до іронії і глуму, ціле його запале, бліде й зелене лице з довгою, розчіхраною, рижою бородою і з вусами, наче дві розмикані мітли, силкувалися виразити приємну, солодку й готову до компліментів міну салонового льва.
— Панове, ви причепурилися не по-балевому. Не маєте поняття про хист, як і чим подобатися дамам і як їхнє серце здобувати. Де ваші лікери? Де ваші фраки? Де ваші гладенькі, товстенькі й оголені обличчя? Ви хочете своїми обідраними обвислими лахами наслідувати фраки? А де, панове, головна річ для дам: ваше тіло? Це непростима легкодушність із вашого боку, панове, що вам закортілося з вашим "я", яке важить у кожного 38 кілограмів, забавлятися в товаристві балевих дам! Невже ви, легкопері й заморожені панове, хочете служити товстобоким дамам за холодильця? Вам зібралось на охоту залицятись до жінок тільки своєю голою душею? О, ви, дурні... pardon ... скелетні ідеалісти!
— Я чхаю на всі жінки,— промимрив Сабо.
З іронічним спочуттям дивився Добровський на кожного товариша.
Зупинив очі на Пшилуськім і крикнув до нього:
— Пане Пшилуський! Мені дуже прикро, але ваш фрак занадто старосвітський. Замість двох видно на нім аж тринадцять хвостів!
Думав хвилю, опісля засміявся так, начеби відкрив якусь щасливу думку, і кликнув:
— Це нічо... це нічо... чудово... Панове! Ви самі й не догадались... Адже ми справляємо собі масковий бал, якого ще світ не бачив... Та все-таки причепуртеся трошки, панове, відгорніть руками ласкаво сербсько-албанське національне майно, що так густо по вас лазить, бо я почну представляти вас. Хай перед вами стануть дами із самого цісарського придворного балу! Просіть їх до танцю і притискайте міцно до своїх замерзлих грудей, а вони вже вас нагріють куди ліпше, чим не знать який огонь.
Бояні і Ніколич, які весь час дивилися на Добровського, наче приковані його очима і словами, витягнули руки, начеб хотіли пригорнути когось до грудей.
Їх виснажені обличчя, несамовита усмішка, та ще більше рухи-обійми їх рук наповнили мою розболену свідомість наглим острахом. Я відвернув очі від обох товаришів і шукав в очах Саба успокоєння. Одначе він так понуро дивився, начеб в найближчій хвилині мало все завалитися. Я звернувся до Добровського, однак не був у силі промовити до нього. Мов поражений стояв я, й мене мучила тільки одна думка: чи Добровський зійшов з розуму, чи ні? І наче спогад із вимріяних країн і одночасно, мов холодний жах із замерзлих, понурих печер, рилися в мою душу слова Добровського:
— Ясновельможні дами! Маю за честь представити вам одно вельми цікаве товариство сімох людей, котрих доля вирядила в далекий світ по ділам смерті. Серед шляху нам, вибачайте, знудилось, і ми справили собі між небом і землею, серед хмар і снігів вельми романтичний бал, на котрий маємо честь запросити вас, ясновельможні дами. Прохаємо перейти ласкаво зі своєї золотосяйної цісарської палати до нашої балевої залі. Вона теж дуже гарна й далеко обширніша від вашої. Її стеля — безкрає небо, її стіни — сніжно-білі скали, її поміст — замерзлий сніг, білий, як ваші вельможні декольте. Ми маємо чудову музику й оригінальний буфет, який різниться від вашого буфету лиш оцею дрібничкою: не ми його, але він нас хоче пожерти.
Заклацав зубами й показав недалеку безодню.
— Моє ім'я доктор Добровський, людина, що не робить собі нічого ні з голоду, ні з холоду, ні з життя, ні зі смерті і сміється, вибачте, ясні дами, трошки із вас, розуміється, в межах пристойності.
Пан четар Штранцінгер...
Тут урвав і глянув на сліпого товариша, що стояв набоці, байдужий на всі радощі і, здається, на всі болі.
Дивився на нього й на його сліпі очі й нагло вхопився за горло, опісля закашляв, наче хотів прогнати щось, що вийшло з душі і здушило йому горло. Стрепенувся і казав далі:
— Оцей пан, що тепер дивиться в сторону нашого буфету, зоветься пан четар Пшилуський. Все нахмарений, якийсь черв'як його точить, мабуть, погнівався з кимось та й завдає собі, сіромаха, через те великого жалю. Дітвак. От що! Пані будуть ласкаві з чисто гуманних причин, ну і, для власної приємності (це головна річ), закрутити йому голову, а то манколія його з'їсть. І прошу не дивитися криво на нього за те, що його балевий стрій не зовсім по моді, але ви, здається мені, догадуєтеся, з якої це причини...
Пан доктор Оглядівський. Гуляє нині, мабуть, перший раз у життю. Дуже вразливий на тепло жіночого серця, особливо в сьогоднішніх зимних часах. Але шукає того тепла тільки у своєму родинному гнізді. Докажіть йому, ясні дами, що й деінде є теплі кубелечка...
Пан четар Сабо, дикий син угорської пусти. Великий і небезпечний заведія... Дама, що його покорить, отримає найвищу медалю.
Пан четар Ніколич, сентиментальний молодик, чиста потіха для вас, високі дами.
Пан четар Бояні, дивна людина, що наслідком різних неприємностей в Албанії забула своє ім'я. Хорий, виснажений, в гарячці нахилився над студеним потоком, щоб напитися води. Та, замість зачерпнути води в шапку або в пригорщу, він цілий шубовсть у воду! Ми його витягнули, але він забув забрати з води своє ім'я. Постарайтесь, ласкаві дами, щоб він назад собі його пригадав, а то жодна дама не зможе стати йому законною жінкою.
— Бояні,— крикнув Добровський,— твої уста дуже посиніли. Обійми кріпко найкращу принцесу і цілуй її рожеві уста голосно і пристрасно доти, доки твої безкровні уста не запашать огнем.
Бояні обняв воздух перед собою і цілував міцно, аж ляскіт було чути.
Добровський дивився на нього й говорив більше до себе, ніж до других:
— Чому я нічого не бачу? Невже ж ілюзія не для мене? Хіба ж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в недру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності.
Засміявся глумно й закликав:
— Хотів би я розбити скам'яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання!
Тоді боги стали б людьми, а люди братами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстинкт життя показався так могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю.
Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів.
Глянув на мене.
Здавалося мені, що його очі так і питали:
— Коли ж уже... один із нас...?
Доки будемо чекати?
В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть.
Я хотів крикнути, як кричить кожна людина, котру мучить чорна мара, але схаменувся й запанував над собою.
— Ти думаєш,— казав я до нього,— що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!
Я став скакати так само, як він.
А щоб дати ще більший доказ, яка в мене сила й бадьорість, хоча смертельна втома й жах мене мучили, я тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сабо відвернувся від мене і став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваюче в очі.
Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його.
Але й зі спущеними очима чув він у своїй слабій свідомості, як погляд Саба клався кам'яною плитою на ціле його тіло й забирав йому останки сили.
Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:
— Чому так дивишся па мене, як сатана?
Сабо не обізвався, тільки більше вп'ялив у нього свої убивчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязні й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
— Хай упаде... роздавить... кінець... супокій...
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього.
Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його.
Нагло побачив перед собою очі Саба.
Спотикнувся й упав.
Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть.
Це додало йому нової сили.
Зірвався, як малий хлопчина, наче м'яч, відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
— Вона мені ногу підставила. Але я її копну... копну!.. Ха-ха-ха!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Копав її і посував у напрямі кручі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою й шукав її безмірної глибини, пустився в танець і все з понурим виразом лиця кричав:
— Проч від мене, розпуснице!
Кожний старався закричати чиїсь кроки, що поволі, глухо, зловіщо вже наближалися.
Це був крик людей, що в густому пралісі опівночі хочуть прогнати від себе щось, що серед заклятої, таємної тиші чатує й ось-ось кинеться на них.
Бояні сміявся: "Я її пхнув у безодню", Ніколич белькотав: "Ти моя, ти моя", Пшилуський: "Геть від мене", Сабо кляв по-мадярськи, Добровський скреготав зубами, а я повторяв раз у раз, сам не знаючи, чому: "Сонце... сонце..."
Тільки Штранцінгер стояв осторонь, наче статуя й мовчав.
Як перекотиполе, гнане бурею, як соломки на хвилях розшалілого моря, так кидалися людські тіні в дикім танці життя і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Їхні смертельно-тривожні обличчя, похожі на брудно-сірі, зелені й фіолетні черепки із глини, які ось-ось розсипляться, їхнє дивне гукання та дика, душу роздираюча музика Добровського будить почуття, що нараз земля розступиться під ними й небо впаде на них.
Щось невідоме, як тайна буття, безмежне, як вічність, визирає з їх очей і з кожного їхнього руху.
Що це?
Маленька іскра.
Вона росте й вибухає могутнім огнем, який обіймає всесвіт. Всесвітній огонь життя горить над всесвітньою безоднею нічогості.
Хто переможе?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз мені здається, що моя свідомість находиться десь назовні, поза мною. Сон чи божевілля?
Чи якесь явище, можливе тільки тут, у цій темній западні?
Щось кружляє мені коло вуха й силкується втиснутися всередину... якась жахлива муха... вона несе смерть...
І в бринінні тієї мухи чую раз у раз:
— Ніколи... ніколи...
Відганяю рукою цього потвора.
Та в найближчій хвилі знов чую зловіще бриніння...
Тікаю на край кручі і вичерпаний, безсильний сідаю.
І знову вона бринить і гуде, як далекий невгомонний гомін похоронного дзвона:
— Ніколи... ніколи... ніколи...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але згодом те несамовите бриніння й гудіння віднімає мені почуття жаху й успокоює мене.
Я починаю радіти, що ця потворна муха, цей демон, бог, диявол, цей хтось знає, що ми тут, що люди тут.
Значить, десь у пеклі, а може, на небі в безодні... десь під хрестами на цвинтарі... десь у сумній пустці безконечній є ще хтось, є ще щось, що думає про нас...
Пусте, байдуже, що таке думає...
Але думає про нас...
Може, це наша доля?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Доле, доле!
Невже з цього хаосу не вернути нам назад до життя, на шлях сонця?
Яка сила в тому мертвому світі зуміє вирвати нас із цього замерзлого пекла?
Нема такої сили.
Немає нікого.
Бог прокляв нас.
Демони тільки ждуть на нашу загибель.
Всі великі й добрі сили відцуралися нас.
А може, єсть іще на небі... в воздусі... на землі які маленькі, ангельські єства, що мають яку-небудь цілющу силу?
Може, ці маленькі ангели могли би врятувати нас?
Може... ах!
Сину, мій сину маленький!
Молися, сину, молися за батька!
Може твоя молитва невинного ангела проб'є скам'яніле склепіння небес.
Бо тяжко твому батькові, ох, коб ти знав, сину, як йому тяжко вмирати, не побачивши тебе востаннє.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз Бояні заплакав і закликав:
— Мамо моя! Де ти?
Перестав скакати і плакати та задивився в дебру, і його очі шукали чогось по сірому морі хмар.
Почувши плач Боянія, Добровський сказав:
— Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач!
Я побалакаю, для приміру, з дамою, що була колись моєю милою.
В цій хвилині Пшилуський, що стояв на боці і з якимось болючим отупінням дивився перед себе, обернувся до Добровського.
Перший раз його німа байдужість розвіялась, і він з якимось таємним зацікавленням упер свої очі в Добровського та став його слухати з такою напругою і з таким скупченням усіх своїх сил, начеб найближче слово Добровського мало йому принести визволення або смерть.
Одначе Добровський не помітив цієї дивної уваги Пшилуського й говорив:
— Так тямлю мою останню стрічу з нею, що здається, бачу цю женщину тепер перед собою.
Ласкава пані! Ви мене не пізнаєте, бо я замаскований. За крихітку тепла вашого серця я віддам вам увесь огонь, який так і бухає вулканом із цілого мого "я". Цей огонь у мені так жагучий, що я хотів би пригасити його трошки струєю сліз. Та, на жаль, мої сльози замерзли. Я йду в далеку дорогу, з котрої ніколи не верну. Подайте мені на прощання свою біленьку й пухкеньку ручку. Не хочете? Ви злякалися моєї руки? Кажете, що це рука кістяка? То позвольте себе поцілувати, так, як я колись вас цілував. Ви крикнули з остраху. "У вас замість обличчя мертвецькі ями",— кажете. Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі й тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги.
Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене.
І ви кинулись на шию гладенькому галапасові, котрий ніколи навіть пороху не нюхав.
Тямите, як я, загартований жовнір, плакав перед вами?
А ви відповіли на мої сльози:
— Іди собі до чорта!
Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерті.
Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.
Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає...
Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.
Ви тікаєте від мене?
Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:
— Дивіться, з яким презирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким пустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші — на короткий час...
Добровський обернувся знов у сторону своєї колишньої милої і запитав її:
— Не скажете навіть одного слова на вічну розлуку?
Га, кидаю на вас найтяжчий проклін: хай вам доведеться погуляти так само, як нам ось тут.
Замовк і блукав очима по скам'янілому морі мраки.
Може, шукав там весни своєї душі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а начиналось божевілля.
Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.
Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах.
Однак мороз примусив його знов скакати.
Зробив кілька кроків і упав.
Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги.
Боровся довго з божевільним виразом очей і ледве підвівся навколішки.
Клячучи, глянув знов на море хмар, і нараз його очі заблисли радісним огнем, а його уста усміхнулись,
Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:
— Пальмо, пальмо!..
Вже рік я тебе не бачив...
Як я тішуся тобою!..
Хтось під пальмою на морі...
Човен відбиває від берега... в нім сидить...— боже!..— моя мати!
Гляньте!..
Вона пливе прямо до мене...
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати... Скочу в море...
Я попливу тобі настрічу...
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
— Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
— Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина,— сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
— Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
— Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...
Коротке хлипання струснуло ним.
— Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...?
Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене...
І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
Прошу вас, товариші... поможіть мені встати...
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
— Нікого не бачу...
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене... то серце тобі з болю трісне...
Будь здорова, мамо... й не плач дуже... за мною...!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
— Зимно мені... зимно... зимно...
Прошу вас, товариші... добийте мене... хай я... довго не мучуся...
Добровський потішав його:
— Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре.
Незадовго Бояні заснув і — було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Після довгого мовчання вони глянули на труп товариша.
Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.
Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену, шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.
Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.
І його посиніле лице опухло.
Але смерть не встигла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.
І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:
"Товариші, тепер я щасливий...!"
І як дивилися на мерця, на устах кожного блукало невимовлене питання:
"На кого прийде черга тепер?"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Читати "Поза межами болю" Осипа Турянського частина 2
Читати твори Осип Турянський.
Не забудьте підписатися на Наш канал:
