“Поза межами болю”
(частина 2)Читати “Поза межами болю” Осипа Турянського 1 частина
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Важке мовчання перебив Добровський:
— Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
— Та проте він лежить усміхнений,— замітив Ніколич, глянувши на нього.
— Ця усмішка — це, мабуть, іскра щастя… хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру,— зауважив Добровський.
— Невже ж і нам присуджене таке щастя? — спитав Ніколич і здригнувся.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.
Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.
Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.
Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
II
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.
Шипіння вогню вражає мило й солодко їх уха, як пестливе щебетання дитини.
Вони не проміняли б слів огню за найкращі мелодії чудової музики, бо вона була б тепер тяжким роззвуком для їх замерзлої душі.
Пісня палахкотіючого вогню будить почування й думку.
Наче в’язні з тяжкої тюрми, вони тікають зі зболілої душі.
Мов птиці у вирій, вони летять у далекі країни.
Уява, що прагне тепла і світла, дивно їх малює.
Ні сніг там не біліє, ні мороз не тисне, ні людські сльози там не ллються.
Вічний мир і тихе щастя там царюють.
Синє небо нахиляється з любов’ю над зеленою землею.
Там усе благословенне літо красується, там вічно сонце сяє.
А те сонце так велике й могутнє, що півнеба заступає.
І так любо гріє, так розкішно пече… пече…!
Світло безбережною повінню розлилося по зелених полях, заквітчаних лугах і по селах, що ховаються в зелені садів, ніби зі сонцем у піжмурки грають.
І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.
А там, на блакитному крайнебі, під задуманим, темним лісом, на зеленому рядні буйних трав синє повітря в розкішній жарі сонця тремтить… тремтить…
Сонце любить людей. Сходить із неба й ховається в їхній душі.
І де є серце, там сонце світить.
Люди ховаються між білими квітками в зелених травах, сміються до сонця і благословляють його.
Та деякі люди не хочуть одпочивати на сонці.
Беруть маленькі діти на руки, і йдуть у сад, і сідають у тіні вишень і яблунь.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Понад сніжно-білі шпилі гір, понад скам’янілі сизі хмари душі тіней мостять шлях і тим шляхом за щасливими людьми в країні сонця свої думи, свою тугу шлють.
І зникають безкраї простори, розвивається сиза мла, й країна сонця виринає, як ясне видіння перед тінями і мріє на крайнебі перед ними…
І крізь серпанок проміння і мрії очі бачать: хтось сидить із похиленою головою… хтось клячить і руки до неба здіймає… хтось дрібний лист пише… хтось очі обтирає… маленький хлопчик дивиться комусь пильно в вічі… певно, питає:
— Мамо, коли тато до нас верне?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
— Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
Злякався власного голосу і прокинувся з просоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
— Де ми?
Вони здригнулися.
Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
— Де ми?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я глянув на його обличчя.
Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.
Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що віки вже протекли, як це було.
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі — о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та тепер у нього темні ями замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні — вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?
Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чому проклято мовчиш?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть — усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
— Де сонце?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось… там… далеко?..
— Батька й матір,— застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
— У мене немає нікого,— випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
— Ти щасливий,— сказав Ніколич.
— Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива,— відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
— Ніхто не тужить за тобою… і ти не знаєш туги… будь задоволений,— зітхнув Ніколич.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Хто у тебе, Пшилуський?
— Діти.
— А дружина?
— Єсть і нема.
— Як це?
— Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати…
Адже він усе чує…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не буди його болю, що спить.
Це був би злочин… злочин…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Коли моє тіло замерзло,— казав Ніколич,— то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя…
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу.
— Товариші,— шепотів Ніколич,— подивіться там… на цю дивну тінь на нашому шляху… шлях і тінь поперек… це хрест… великий, могутній хрест…
Що значить цей хрест?..
Що він означає?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувшина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.
Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров’ю закриває мені все майбутнє і все минуле.
Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:
Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.
Де ти, мій сину, тепер?
Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.
Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір’ю, що ви обоє живете здорові.
Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.
Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.
Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу — ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люди: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І ти, моє серце, засни!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Лиш одно мене лякає.
Чорна змора мучить мене днем і ніччю.
Все стає мені перед очима жахливий образ смерті, який я бачив у Мункачі.
Боюся назвати по імені цю страшенну пошесть.
Не можу дивитись на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчями.
Вони висідають із поїзда, який привіз їх сюди з моєї рідної землі.
Ніхто не сміє приступити до них, привітати їх.
Лиш пес біжить їм настрічу.
Хтось крикнув… хтось стрілив, пес жалко заскавулів і тікає.
Звір’я мусить заплатити ранами за своє прив’язання до людини.
Бо навіть собака не сміє зблизитися до хорих на холеру, щоб їх привітати.
Жовніри кладуться на землю біля поїзда і в’ються в судорогах.
Вкінці хтось являється й успокоює їх…
Смерть.
Може… моя дружина з сином…
Ох, зимний піт виступає мені на чоло…
Геть від мне, пекельний привиде!
Не муч мене довше!
Люди, люди!
Тяжко мені, тяжко!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мав би жити, не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі.
Ні, ти живеш, мій сину, разом із матір’ю.
Так, ви обоє живете.
Я цілую твою маленьку головку, мій сину, й желаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька.
А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках.
Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні, і ти будеш із пошаною згадувати моє ім’я.
А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України.
Ані мати, ані ти, мій сину, ви обоє не знатимете, що я не лежатиму в нашій рідній українській землі,— тільки десь далеко на чужині вовки-сіроманці розірвали й рознесли мої кості по албанських нетрах, покинених богом і людьми.
Будь здоров, сину мій,— навіки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Навіки?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А може, я тебе й матір знов побачу?
Ах, що це за думка?
Я тебе й матір побачу…
Яка чудова мрія!
Я тебе й матір побачу!..
Невже ж це не божевілля думати про те, що зі світового пекла, в якім усе людство карається, і з цієї холодної безодні, в котрій я тепер гину, я вийду живий і знов побачу вас обох живими і здоровими?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Давно вже це було, як я, сину, отримав останній лист від твоєї матері.
Написала мені, що коли запитала тебе, де тато, то ти глянув своїми синіми оченятами задумано далеко перед себе, показав своєю малою ручкою кудись і сказав:
— Там.
І тепер, скоро тільки гляну на оцю чорну гору, що понуро і грізно бовваніє переді мною, то все здається мені, ніби чую, як ти говориш:
— Там…
Ох, сину мій!
Там на тій горі сидить смерть і вже простягає свої руки по мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Доле, доле!
Облегши мені мій безтямний біль!
Хай я бодай у сні побачу мого сина на руках моєї дружини!
Коли ж мені таки судилося вмерти тут, то хай я перед смертю збожеволію й бодай у хорій уяві мрію про своє родинне щастя, до котрого ти на все мені затріснула браму, доле моя!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я не тужу за ніким,— сказав Добровський.— Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б’є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:
— За що ти б’єш у лице трупа?
— За те,— каже він,— що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..
Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:
— Добровський! Що ти зробив із тим капралом?
— Я пустив йому кульку в лоб.
— Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами.
— Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри,— сказав Добровський.
— Ось тут між нами,— озвався Ніколич,— заступлені австрійські народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.
Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою іронією:
— Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І якщо сюди заблукають колись ситі прогульковці, то про наші кості заговорить найперше, напримір, така дама, у котрої буде замість душі здоровий питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на ходячий тілесний бомбаст.
Ця жіноча діжа смальцю зашкварчить:
“Ті кості не роблять на мене вражіння ні як пережиття, ні як літературна тема”.
Хвилину думав Добровський, потім зітхнув:
— Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не хочу назад вертати в озвірілий світ.
Знов замовк, опісля глянув на хмари й на товаришів і сказав:
— Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла.
Маю тільки одно бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви… І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: — Десять царів за один український пиріг…
III
Доки їх тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю з зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину.
Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.
Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості.
Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!
Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі.
Коли перший приступ болю трошки успокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по карманах. Хотіли найти бодай одну порошинку хліба або чого-небудь не на втихомирення, а на хвилеве одурення убивчого почуття голоду. Всі шукали, тільки Штранцінгер сидів усе нерухомо, супокійно й байдуже, а Пшилуський дивився вперто в огонь, і з його лиця пробивався вираз великого терпіння.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я вже найшов. Їжте,— сказав Сабо й показав кількадесят тисяч корон.
Розказував, як дійшов до тих грошей, хоч вони не були цікаві на те.
— Ідемо албанським селом. Ми всі вже три дні нічого не їли. Можна купити поганого кукурудзяного хліба, але нема грошей. Приступаю до одного капітана, що мав коло себе грубі скарбові гроші. Його обов’язком було рятувати своїх бідних людей.
Він усе був ситий, все щось їв і ремигав, мов корова, та й такий вам грубий і тілистий був, що аж його розпирало. Здавалося, що він ось-ось трісне й забере нам одиноке добро, яке нам господь іще оставив: чистий воздух. Трісне й затроїть нам його, як величезна, пересичена й розтоптана блощиця.
— Пане сотнику,— кажу йому,— просимо вас слухняно, позичте нам по кілька корон, а то доведеться з голоду здохнути.
Не хотів ні чути про те.
— Здихайте! — квікнув,— я не дам ні сотика!
Я собі міркую: “О, чекай, небоже, відпокутуєш ти мені це гірко”.
В горах я підглянув догідну хвилю й вирвав йому гроші з рук. Він замахнувся й хотів ударити мене, але я собі нічого… тільки оттак… делікатно його штовхнув… Він, неборака, замість упасти собі трошки на землю і встати, вибирає вам довгий шлях і жене стрімголов у безодню… Га, га! Як моє серце раділо, коли я дивився, як він, сіромаха, собача личина, котився по стрімкій збочі! А які елегантні і граціозні вихиляси й викрутаси при тім виводив! Кажу вам: із нього справжній салоновий лев… То знов скакав, як заєць або як дика коза. А квапився, що не дай боже! Видно, хотів чимскоріш пожалітись Бельзебубові на мене за мою нечемність і за брак воєнної дисципліни. Хай йому земля пером на дні пекла!
Тьфу на нього!
Розкинув гроші по воздусі.
— Сховай гроші,— казав Добровський,— бо з тебе, небоже, великий грішник, і як у пеклі не з’єднаєш собі грішми протекції у пані Бельзебубихи, то в пекельнім огні житимеш, може, так само гірко, як тепер тут.
Кілька банкнотів упало на поли його плаща. Сабо дивився на них довго, спершу байдуже, опісля з якимось таємним зацікавленням. Нараз його очі блиснули несамовитим блиском, у якому замиготів непогамований гнів. Він кинув дикий проклін, опісля мертвецькими пальцями вхопив, якби був несповна розуму, один банкнот і оглядав його якийсь час витріщеними очима. Нагло кинув папір із блискавичою скорістю в уста й почав його роздирати зубами й зажерливо жвякати. Його очі, наче блудні, виступили йому з глибоких ям, якби самі хотіли докладно приглядатися, яким чином людина може вдати штуку їсти гроші, наче страву? Його запале, землисто-сіре лице напучнявіло, й по його рухомій набряклості було видно, як паперовий вузлик у його устах мандрував то сюди, то туди. Увесь вираз його обличчя уявляв собою жахливу картину нужди, скаженості і божевілля. Під час того, як Сабо кусав і жував завзято паперові гроші, він і арчав несамовито, наче скажений пес, який даремно обгризає засохлу костомаху.
Товариші позирали на нього зі співчуттям, то знову з переляком. Тільки сліпий не знав спершу, що діється, й сидів байдуже: Добровський дивився на Саба найперше з зачудуванням, відтак якийсь час із легкою іронією. Вкінці став говорити:
— Яка з тебе дитина, Сабо. Ти береш на себе неабияке завдання: дуже оригінальним способом ти хочеш розв’язати соціальне питання. Річ ніби проста: з’їж гроші і таким чином тобі вдасться знищити капіталізм і одночасно втихомирити голод. Це не зла думка…
— Не глузуй! — скреготав зубами Сабо.— Несамовиту лють і радість чую при роздиранні цих онуч. Мені здається, що я нищу, мордую всю ту світову зволоч, всю грошеву й к-ську господарку, через яку ми тут мусимо так нужденно здихати!
При тих словах кусав іще більше заїдло грошевий вузлик і здавалося, начеб якраз тепер він проковтнув одну його частину.
— Що за чудо,— кепкував Добровський далі.— З тебе став нагло великий ідеаліст! Одначе ти своїм ідеалізмом придбаєш собі тільки біль шлунка. Ти не зміниш нашого нужденного світу. Отже, будь розумний і перше: дбай, як кожний статочний горожанин, про своє здоров’я; друге: щади гроші, бо уста — це дуже лиха щадниця. А як яким чудом вирвешся з нашої безодні живцем, то поміркуй, скільки можливостей життєвої насолоди ти будеш мати як капіталіст.
За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя; за гроші станеш Гібралтаром лицарськості й честі, хоч би ти був і найбруднішим плюгавцем; за гроші держава зробить тебе ексцеленцією. Невже це не гарно звучить: ексцеленція, Сабо! Та найкраще, найсолодше, ба короною творіння буде оце: за гроші найкращі, найбільш чудові женщини, мужатки, дівчата, молоді, католицькі, православні, протестантські, орієнтальні — всі будуть вішатись тобі на шию.
З роздертими шматками грошей в устах, із широко витріщеними очима, кричав Сабо, як навіжений:
— Виріжу, вимордую всі ті дурнуваті ексцеленції, всіх тих дипломатів, воєнних горлаїв, грошопасів, які напиваються, як опирі кров’ю здитинілої людськості!
При тім Сабо випльовував шматки, і здавалося, начеб він тепер трохи втихомирився.
Мовчки глядів на тисячкоронівки, що лежали довкруги нього, й ніби думав над чимось. Нараз він вибухнув сміхом якоїсь дикої радості, начеб йому впала в голову якась щаслива думка. Уперто позирав на банкноти на землі і крикнув:
— Ви — аристократичні конячі черепи, ви — дипломатичні й воєнні лицарі-розбишаки, ви — золотом обвантажені дики, ви — струпішілі тайні радники! Я кличу вас на суд! Вищим суддею буде найбідніший, найголодніший, найнужденніший пес. Чи звісно вам, як цей пес зоветься? Сабо!
Тут Сабо глумливо уклонився і ще раз плюнув. Опісля вхопив тисячкоронівку, держав її обома руками собі перед очі й питав грімко:
— Як ваше чесне ім’я, ви, високопоставлений державний кате людства? Га, га, га! Зі смертельної тривоги перед суддею Сабом ви забули язика в роті… Це ви — той державний керманич, цей трусливий хам, який найбільше причинився до того, щоби зробити з усього світу страшенну різницю! В імені мільйонів зарізаних вами людей засуджується вас оцим насмерть.
Сабо взяв один кінець банкноту в уста й роздирав його зубами й пальцями на дрібні кусники, котрі падали на його брудний плащ.
Під час того, як він випльовував шматки паперу, що лишилися в його устах, Добровський сміявся до нього словами:
— З тебе моторний козак, Сабо. Твій гнів і твоя роль, як найвищий трибунал, дають мені справжню душевну насолоду. Але зберігай справедливість навіть супроти найнижчих злочинців.
Тут Добровський перейшов з товарисько-глумливого тону в пародично-патетичний і сказав далі:
— З цієї причини прошу Вас, пане судде Сабо, понехати супроти своїх делінквентів Ваше високошанібне плювання…
Сабо вже тримав перед очима другу тисячкоронівку і питав насмішкувато:
— А це що знов за один, із яким тепер маю честь?
І сейчас відповідав сам аристократично-носовим тоном:
— Генерал кавалерії граф X. представляється слухняно.
А, пане генерале, лицарю ордену Марії Терезії! Ви є цей, що наказав цілому моєму баталіонові брати приступом, без артилерійного підготування, сербську гору, що аж кишіла від дротяних запор і від машинових крісів. А весь огонь артилерії ви наказали звернути ззаду в плечі бідних небораків, і при помочі сербського вогню знищили ви до ноги свій власний батальйон! Лиш я сам одинокий остав на те, щоб ви, пане генерале, станули тепер тут переді мною на суд. Тремтіть переді мною, пане графе, тремти, ти, к-к-каналіє, ти, бестіє в людській подобі, ти… ти…
Зі скаженою люттю він кусав, гриз, жував банкнот і судорожно розривав, роздирав його пальцями.
З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав.
Сабо вхопив свіжий банкнот і кричав далі:
— По твоїм запаху сейчас пізнаю, хто ти такий. Значить, представлення зайве. Ти, к. к. воєнний доставець, ти, гієно, ти, що з воєнного горя, з крові, з трупів, нужди селян і робітників, з болю вдів і сиріт згоропашив собі мільйонний маєточок. Я повинен тебе роздерти своїми зубами; на жаль, я не можу устромити тебе в мої уста, бо ти мені занадто смердиш…
Після тих слів зім’яв банкнот у маленький вузлик, обернувся й кинув його в дебру.
Тримаючи перед собою нову тисячкоронівку, Сабо говорив:
— Ви, всечесніший пане Черевайку й достойнику, належите до тих, які з очима, все зверненими до неба, просто підтюпцем у пекло чимчикують… Ви з проповідниці загрівали людей до різні брата. Що мені з вами почати, високопреподобний отче? З вами треба поводитися набожно, як слід такому православному католикові, як я.
Сабо завернув очі і глянув з великою набожністю на чорне небо.
Опісля взяв обережно банкнот кінцями пальців лівої руки, а правою рукою давав паперові кулаком удар за ударом, доки папір не розлетівся і всі кусники не впали на землю.
Обома руками взяв тепер Сабо новий банкнот і бурмотів:
— Чую якусь горяч у пальцях… Хе, хе… навинулася мені між пальці — баба… Pardon, madame… Війна зробила мене дикуном… із цієї причини я буду в вашім товаристві поводитися, може, трошки непристойно…. а може, навіть дуже грубо… Як вам на ім’я? Ви мовчите засоромлені, так якби з вас була чотирнадцятилітня дівчина… Ні, ні, тільки без облуди… Коли ваш муж серед бурі і громів, серед морозу і снігу лежав в огні гранат і в обличчі смерті тільки про вас думав, ви не мали сорому ваше подружнє ложе гріти разом із якимось лайдаком. Жіноча честь, діти, матерні гордощі — все те було безсильне супроти ваших інстинктів повії, ви, madame, ти, бруде, ти, суко…
Сабо приклав банкнот до носа, висякався, опісля відкинув його з погордою, далеко від себе, плюнув за ним і крикнув:
— Бруд до бруду!
Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:
— Я… я… його… го… го… Be… Величність… королівський полководець…
А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Величності… Це ви — символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.
— Дай спокій королівському Величеству,— кпив Добровський,— воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу…
З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.
— Кинь його сейчас у вогонь,— кричав Сабо,— а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії…
— Ти дуже помиляєшся,— сміявся Добровський і кинув гроші в дебру.
Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім’яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
— Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
— Пусти мене,— кричав Сабо,— пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.
І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, труп’ячі обличчя всіх, їх опущеність, понурі хмари, вся нужденність буття — все те нагло продерлося з його душі насильним, придушеним хлипанням.
Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями.
Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні.
Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.
Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
— Люди не є злі… не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м’яким голосом:
— Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.
Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.
Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.
Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не при-неволив їх шукати наново за одробинками хліба.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.
Святий вечір…
Моя дружина і мій маленький син у родичів…
В великій, теплій кімнаті ялинка…
На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає…
Вся родина стоїть довкола ялинки..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину…
Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько…
Тінь задуми лягає на її чоло…
Може, вона в цій хвилі згадує мене?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:
— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:
“Христос родився…”
Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу…
— Сину мій!..
Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мряка з моїх очей розвівається…
Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою…
Боже!..
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?
Як мене тягне до них, як тягне…
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але якась важка рука кладеться мені на плечі…
І чую, що я не в силі увійти всередину…
— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів…
Вони всі все ж таки щасливі…
А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, я не маю права до цих людей…
Чого я прийшов сюди?..
Це сон… це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною… що я жив родинним щастям і радів промінням сонця…
Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі… в темній ямі… між холодними плазунами… і віками там конатиму…
Мене осліплює світло, вбиває тепло, що йде від тих людей на мене…
Та ні…
Я сто разів умру, щоб вони були щасливі…
Та невже ж я, якась несамовита мара зі зледенілих печер, смію увійти несподівано між тих людей і розбити їх тихе щастя різдвяне?
Невже ж мені подоба вбити їм пісню “Христос родився” й видерти їм із грудей крик жаху?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, хай буде, що хоче…
Не можу, не смію увійти між них.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я здушую хлипання, що мені грудь розриває, й тікаю від вікна…
Я непомітно ховаюся в мого приятеля Гектора…
Гектор пізнає нуждаря…
Скавулить радісно й лиже мені руки й лице.
Я ховаюся в соломі і з жагучим огнем в очах чекаю на страву, яку принесуть Гекторові, батьковій собаці — моєму приятелеві…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дійсність: сліпі очі… огонь… чорне небо… голод…
Обтираю очі брудним рукавом і знов шукаю одробинки хліба.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивне диво!
В неприступних нетрах моїх обдертих лахів я найшов пучку пороху, що складався з одробинок хліба, з тютюну, поту і триння з одежі, а серед нього витерту, пожовклу кістку цукру.
Млість ударила на мене.
Спершу я в дикій жадобі хотів те все кинути відразу в уста, не зраджуючи нікому нічого.
Та коли я глянув па картину нужди й горя, яку уявляли зі себе мої товариші, мені стало їх жаль.
Я поділив цей кусник цукру й весь порох на шість частин, і ми з’їли цукор із такою божевільною жадобою, якої, мабуть, ні одна щасливіша від нас людина не почувала й не почуватиме ніколи.
Опісля з пороху ми скрутили й закурили папіроси, а Добровський сказав:
— Після солодкого обіду лицює пристойна папіроска. Все гаразд. Хе, хе, хе, ми, бачу, пошилися в ситі буржуї…
Тепер би нам розвести інтересну балачку для прискорення травлення… Та про що, наприклад? Про поетів і критиків? Побажати б їм лиш одного:
— Панове, хай доля пришле вас сюди на науку до нашої школи життя і смерті…
Тоді поети творили би поезію свою найчистішою кров’ю, а не тільки самим чорнилом, як це дуже часто діється. Критики стали б тут поетами. Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу.
Та досить.
Я бачу, що ви всі, мимо свого славетного обіду, не маєте настрою. Видно, що вся ваша духовна сила звернена занадто однобічно тільки на проблему пообіднього травлення… Чи так воно?..
Всі мовчали.
Я сказав, що ми всі дуже ослаблені, і прохав Добровського, щоб він балакав за себе й за нас.
Добровський запитав:
— Про що ж вам балакати?
Про космічну ідею у зв’язку з кусником цукру?
Чудово.
Отже, передусім спасибі тобі, товаришу, за твою гостинність. Ти своїм альтруїзмом, своїм реалізмом із домішкою філософічного скептицизму, своїм прив’язанням до життя й до його цінностей справді заслугуєш на те, щоб мати-природа вирвала тебе з цієї безодні, бо ти твориш позитивний елемент для космічної ідеї і природа потребує таких осібняків, як ти, на розплід… Та ба! Шукай логіки, шукай ідеї у природі, а ледве чи її найдеш у неї, так само, як у жінки… Я зі своїм отруйним песимізмом становлю контраст до тебе й ношу у своїй душі зародок смерті. А ці наші чотири товариші, які творять позитивні або негативні крайності наших характерів, це заслабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя. Але…
Перервав розмову, бо Сабо нараз почав тяжко стогнати, вхопився руками за живіт, клякнув і припав чолом до землі. Його біль подіяв, як зараза, на других, і, за винятком Штранцінгера й Добровського, незадовго голодовий корч у шлунку кидав усіми ними по землі.
Я вився разом із товаришами в судорогах. Мимоволі глянув на них, коротким поглядом, як миг ока.
Досить, досить…
Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.
Не можу повірити.
Не вірю, що ці засохлі, замерзлі, зі снігом і кров’ю змішані купки онуч — це живі істоти… це люди!..
Але до тих купок онуч причіплене щось, що судорожно кривиться й синіє з великого болю і стогне стогне…
Але цей стогін — це нічо.
Це іскри, що погаснуть.
Це дим, який розвіється.
Одначе ці очі, що більмом божевілля заходять…
Ці очі так тиснуть… так тиснуть на чоло!
Хочуть розсадити, розірвати в чолі клітину, в котрій сидить думка…
Бо ця думка — це бич, це рана… пекло… смерть…
Якби уосіблена найкривавша жорстокість побачила ці очі, вона — це певне, це певне,— вона заплакала б!
Та вона їх не бачить.
Вона сліпа.
Але хтось, що сховався у хмарах, їх бачить.
Бачить і каменем сидить на скам’янілому небі…
Його хвилює яблуко Єви…
Його хвилює пилинка на нозі трутня…
А не схвилює його пекло людського болю!
О боже!
Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А може, це справді не люди, що так судорожно в’ються з болю в поросі і в леді землі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, це людські істоти.
Бо тільки людина так тяжко страждає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли полегшало, Ніколич почав падькати:
— Я так хочу жити. Не для себе, а для родичів і для науки. Життя таке гарне.
Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
— Чи хочеш дійсно жити?
— Хочу.
— Чи всі хочете жити?
— Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгер а й питав шепотом Добровського:
— Чи сліпий також хоче жити?
— Запитай радше, чи сліпий живе?..— відповів потихо Добровський.— Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас… поза межами болю.
— Я не хочу жити,— сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.
Глянули на нього із зачудуванням:
— Чому?
Відповів лиш:
— Не питайте.— І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
— Чи хочете жити за всяку ціну? — спитав Сабо.
— За всяку ціну.
— Але як? — звучало невимовлене питання.
— Як так, то маємо спосіб… гляньте он там! — сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися — на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка.
Що він думає?
Невже ж мав би труп спасати їм життя?..
Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..
Це страшенне!
Це нечуване!
Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, стануло страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка:
— Дай мені все можливе, а то буде смерть.
Чимраз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було іншого рятунку.
Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа.
Їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. Зате очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
— Чому ж ви ждете? — питав нетерпеливо Сабо.
— Бійтеся бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
— Ти, Ніколичу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет…
Невже ж ти не бачив учора, як наші товариші, прості жовніри, їли тіло свого товариша? Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самой поганої глини, що мій і кожної другої людини?
— О ти, дітваку!
Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів!
Що побачиш?
Правда? Сама шкура й кості!
А хто з’їв наше тіло?
Ну, скажи, небоже! Хто?
— Нужда,— відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда?
Чи ж нам тут так дуже зле ведеться?
Хіба ти вже забув наш нинішній обід і папіроски?
А свіжий воздух, яким нам тут вільно дихати?..
Це нічо? Як?
Отже, я тобі скажу:
Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині…
Але це наша власна вина.
Навіщо ми, люди, вбивали людей?
Хто смів нас вести на різню брата?
Чому ми слухали волі темних сил?
Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства.
Де ж була наша душа й наша людська достойність?
Ми самі стоптали її власними ногами.
І це наш злочин.
І за цей злочин мусимо вмерти.
А хто з нас хоче жити, цей мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання. Я не розберу, навіщо тут стільки слів? Не розумію, яка різниця між мертвою людиною й, наприклад, між мертвим конем або ведмедем? Я, правда, волів би їсти мертвого ведмедя, ніж мертву людину, але не з чутливості, тільки із-за ліпшого смаку; мені жаль, що не можу служити вам чимось ліпшим, однак у біді й чорт навіть мухи їсть. Та ба! Тут і мух немає.
Добровський закінчив тут свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси…
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
— Значить, ти хочеш їсти заморожене м’ясо… Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах…
— Ах, ти говориш, як сатана,— затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
— Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю… чую біль… на щось тривожно чекаю…
Я живу…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину…
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А може… може, це — не корч?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, це корч…
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: “Устань”?
Мої товариші підносять мене й підтримують.
Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні… це корч… не корч…
Так, так… це мати з дитиною…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Небо й земля забули її так само, як нас…
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається мені: вона побачила нас…
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили…
Вона з дитиною замерзає…
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас…
Цить!.. Слухай!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам’янілий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м’ясо припечемо і з’їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.
І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.
Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.
Та ні.
Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров’ю.
Дух руїни показує своє сонне обличчя.
Воно, здається, ось-ось ізбудиться.
І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю і розіб’ють у порох увесь світ?
Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.
І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості.
І здається мені.
Які це гарні слова: темрява несвідомості…
Щасливий цей, що його свідомість спить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вогонь уже не шипить більше.
Супокійно тліє.
Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.
І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання.
Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.
І плаче над могилами, що вже ждуть на когось…
Де ті могили?
Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?
Чи над синім морем на чужині?
Чи, може, у хмарах, снігах, ледах… тут?..
Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей — своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо — чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В сяйві сонця в синій далі
Срібний голос лине-лине:
Райська пісенька дитини —
Навесні предавніх літ.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дзвони дзвонять… гомін ходить…
В горах, долах гомін родить…
Як сон-мрія тихо-тихо
Стелиться на сонця шлях.
Великодні дзвони дзвонять…
О, зійди, блакитне небо,
На зелену землю нашу,
Квітами умаєну.
Небо землю обнімає.
Золоті свої проміння
На людей, на всі створіння
І в блакить безкраю шле.
Моляться, як діти, люди
З усміхом любові й щастя,
Мов вінком весняних квітів,
Кругом церкви всі стають.
Світло з пітьми виринає
І в далекий світ безкраїй
Велична, могутня пісня
Враз дзвенить: “Христос воскрес!”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чайка над очеретами
Сумно, жалко квилить-плаче:
Мати сина виряджає
У чужий, далекий світ.
І рідня його цілує:
“Сину, брате, будь здоров!”
Верби, явір, срібна річка
Нишком шепчуть: “Будь здоров!”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Молода душа весняним
Жайворонком вгору лине
І в блакиті поринає,
І цілує небеса.
І сіда на ясне сонце,
І на ньому спочиває,
Бистрі думи посилає
В безконечності простір.
На безмежнім океані
Бачить вічності крайнебо.
Що понуро там чорніє?
Чи це брама вічності?
Чорнії могутні скелі
Духові шлях заступили,
Там, за скелями отими —
Вічне джерело буття!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І даремно дух людини
Тисячліття важко б’ється
Джерело буття добути,
Правду й щастя відслонить.
І притемнений зневір’ям,
Важко ранений безсиллям,
Горді крила опускає
І на землю вниз паде.
І сміється дико злоба,
Тьмою землю оповила,
Самолюбство і жадоба
Там на брата гострять ніж.
Стогнуть гори, стогнуть доли,
Кров і сльози морем ллються,
І не дух тьму роз’ясняє,
Лиш кривавий блиск гармат.
В крові тонуть міліони,
Міліони душ невинних,
І даремно б’є об небо
Плач, розпука вдів, сиріт.
Де ти, людський духу вічний?
Глянь, покинули боги нас
І з людства сміються глумно
Громами із чорних хмар!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Читати “Поза межами болю” Осипа Турянського 3 частина
Читати твори Осип Турянський.
