“Поза межами болю”
(частина 3)Читати “Поза межами болю” Осипа Турянського 2 частина
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зашуміли горді крила
Людського титана-духа,
І у шумі чути голос,
Мов новітній заповіт:
“Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.
Я розвію тьму всесвіту,
Джерело буття отворю.
І з рук всіх богів лукавих
Правду й щастя видру сам.
Розвалю храми облуди,
Пекло й небо розтрощу
І сотворю нове царство:
Рай людини на землі!”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Десь далеко, ой, далеко
Очі ясне сонце бачать.
Де ти, сонце? Де ви, очі?
Очі, очі ви мої!
Хто мені покаже матір?
Усміх милої моєї?
Ох, ніхто, ніхто — ніколи!
Очі, очі, ви сліпі!
Чуєте, о любі друзі?
Хтось у плечі нас торкає,
Шию обнімає й шепче:
“Я вже тут — ходіть! ходіть!
В тьму беззоряну одвічну,
В чорну пустку позагробну,
Морем вічного мовчання
Вічно я вестиму вас.
І не буде бог, ні люди
Знати, де могила ваша,
Ні барвінок, ані рута
Вам на ній не зацвіте.
Ні сльоза її не зросить,
Ані хрест на ній не стане,
Ні на хрест оцей похилий
Слів ніхто не покладе:
“Тут заснули сном одвічним
Вигнанці судьби, котрії
Пекло людського страждання
За життя уже пройшли”.
Ви все будете вмирати
І ніколи не умрете:
В вічність темну, бездорожну
Піде з вами розпач ваш.
Марно пустку безконечну
Роздере ридання ваше.
Бог, ні люди вас не вчують,
Лиш я вчую: ваша смерть.
Я сильна, та заслаба я,
Щоб убить розпуку вашу:
Вона вічна, вічна буде,
Як я вічна: ваша смерть”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пісня втихла.
Наче скам’янілий подих смерті, так застигли людські тіні.
Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність.
Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.
Та ніхто не чув голосу їхнього болю.
Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ ізлилося в одну душу.
І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.
І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.
І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:
Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.
Вмерли люди, земля, небо, боги.
І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.
І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.
Здається, навіть смерть умерла.
Море вічності стануло.
Вічність спить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Людський біль не спить.
Сліпий товариш прокинувся.
Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста.
Йому зимно.
Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.
Але мої долоні були зимні.
Я притулив його руки до своїх уст і до лиця.
Але й мої уста й лице були зимні.
Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі.
Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі.
Не чув нічого.
І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.
І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.
Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.
Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.
Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув:
— Є сонце в житті.
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:
— Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце…
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам’янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невмируща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь…
І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись…
І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги… ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:
— Він щасливіший від нас…
І п’ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
IV
Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:
— Чуєте?
Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.
І була в його тремтінні якась незбагненна радість із-за цього, що хтось уже зближається…
Ох, уже йде, іде вже й несе — визволення.
Хто його бачить?
Хто його чує?
Пшилуський.
Чому Пшилуський?
Адже йому все байдуже:
І небо, і хмари, й безодні, і кожний товариш!
Вони глянули з жахом на нього.
— Слухайте.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.
Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось…
То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають…
— Слухайте…
Слухають і чують…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання…
Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!
Хай її розіб’ють громи!
Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!
Воно оковує новим морозом останок нашої душі.
Роздирає стриж у костях.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях…
— Чуєте голос? — шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.
І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:
Люлі, сину мій,
Люлі, квіте мій,
Спи моя надіє.
Лиш дитиночці
У колисочці
Щастя світ ясніє.
Не пройде весна —
Буря навісна
Потрясе світами.
Сину, сину мій,
Вдарить біль страшний
В бідне серце мами.
І даремно я,
Зірочко моя,
Млітиму з розпуки,
Як там… над дітьми —
Серед вихру й тьми —
Крякатимуть круки.
Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
— Товариші, моя мати правду сказала… Чуєте?.. Над нами круки крячуть…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Довгу мовчанку перебиває Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:
— Батько… кличе… батько кличе…
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє…
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами…
Чому вона стоїть там?..
Чому не плаче?..
Чому не прийде до нас?..
І її дитина не плаче…
Чому її дитина не плаче?..
Це було б чудо, якби тут людина не плакала…
Як же ж це можливо?
Тут коло нас маленька дитина — і вона не плаче?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Беру Добровського за руку й питаю його:
— Скажи мені: “Чому ця дитина не плаче?”
— Де дитина?.. Чия дитина?..— шепче він.
— Цієї матері… вона стоїть перед нами…
— Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається…
Перед нами не стоїть мати з дитиною…
Перед нами немає нікого…
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати…
Я повторюю раз у раз останнє слово:
— Мати… мати…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.
Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.
Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.
І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.
Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.
Десь далеко чути глухо понурий шум.
Буря йде…
Буде боротьба між небом і горами.
Між життям і смертю.
Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.
Гори й безодні застогнали.
Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.
Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.
Наче зграя роз’ярених звірюк, випущених із прив’язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б’ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.
І застигле море хмар під тінями оживає.
Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.
Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.
— Примари… примари…— шепче Пшилуський.
І другі тіні так думають…
Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували…
А тепер вони, люті вороги світла, дивляться на маленький огонь під собою й на купку живих істот біля нього.
Дивляться і ще більше з гніву чорніють і кров’ю наливаються.
Купчаться над огником і над живими істотами довкола нього.
Окутують їх тьмою й посилають до них блискавку за блискавкою як величезні, вогняні, зловіщі знаки питання.
Не отримують од них відповіді й вибухають великим гнівом.
Грім за громом ударяє в землю довкруги тіней.
Студений вітер подихом смерті дує на них.
Вони скулились довкола вогню.
Смертельне тремтіння проймає їх тіло.
Одна людина шукає в очах другої іскри спасення.
Та находить тільки жах і запалий, чорно-сірий, посинілий, труплячий образ смерті, а замість очей дві чорні ями, що ростуть, ростуть, ростуть… жахливо нахиляються над головами й ось-ось поглинуть усіх і все…
І замучена душа тратить владу над тілом.
Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:
— А-а-а-а-а-а.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.
Що це?
— Пшилуський, що тобі?
— Ха-ха-ха-ха!
Як я радію, що смерть іде!
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.
— Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок… п’є мені кров.
Хочу висповідатися перед вами… легше умру.
Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа… людське достоїнство… честь… Людина стала звірем людині!..
Одначе я думав:
“Як верну по війні живий… буде найбільше щастя на світі… життя з любою дружиною… з дітьми”.
Цілий рік я не бачив своєї жінки.
Я тужив за нею… любив її безмежно… шалено…
Дістав відпустку… приїхав до своєї дружини… до своїх дітей.
Через кілька днів… мій син… мале невинне ангелятко… щебече мені про все… що бачив… каже:
“Тату, до нас приходив один пан. Я дуже не люблю того пана, бо він цілував маму, і я дуже плакав, відпихав його від мами й казав: “То моя мама”. А той пан сміявся й далі цілував маму й казав мені: “То моя мама”.
Земля піді мною розступилася…
О, чому мене зараз тоді пекло не пожерло!
Я утратив ціль життя.
Всі мої мрії про родинне щастя… розвіяні… опльовані…
Моя остання надія… моя одинока, найвища ціль життя… і ту війна мені зруйнувала… божевільно жорстоким чином зруйнувала…
Найстрашніше це… ця жінка знищила життя моїх дітей…
Вона цілувалася з коханцем на їхніх очах…
Вона затроїла їх ангельські душі їддю брехні… гнилі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я все їй… прощаю перед смертю…
Її злочину матері супроти дітей не можу простити.
Замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось.
Його обличчя, вся його постать уявляли собою образ мерця, якого якесь чудо привело назад до життя. Цей мерлець упер тепер свої погаслі очі в мрачну даль і жде на вороття свого болю, бо хоче його взяти зі собою в могилу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз його очі дико заіскрились, велике більмо їх заступило й він крикнув:
— Пекло!..
Вона цілується з коханцем…!
О, боже!
Мої діти плачуть…
Мої діти відпихають коханця від матері!..
Товариші!
Де кріс?
Сейчас застрілю її як…
Ухопив кріс, змірив і стрілив.
Довго гори гомоніли гомоном сумним, понурим.
Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з тривожним кряканням угору.
— Ха-ха-ха-ха!
Тепер моя жінка не цілується вже більше з любасами…
Її тіло застигає тепер отак само, як моє.
Ха-ха-ха-ха!
Замовк, узяв голову в руки і впер очі в огонь. З його очей стали канути сльози.
— Діти, діти,— говорив Добровський.— Ви хочете з розуму зійти.
Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
Потішся тим, що ти не перший і не останній.
І мене не минув подібний біль.
Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини.
З його грудей мимоволі продерся тихий стогін.
Але він миттю придушив його.
Наче соромно стало йому із-за цієї хвилевої слабості.
Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:
— Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддалі двох тисяч кілометрів.
Та проте прийми мою раду:
Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певності стріляй на свою жінку з ближчої дистанції.
Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Він думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
— Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас увечері спати покладе?
Хто вам уранці кучерики розчеше?
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
А на його обличчі застигали також два ясні струмочки…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Огонь гасне,— шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.
Огонь уже слабо блимав.
І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає…
Він держить її над огнем, а сам тремтить… тремтить…
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце…
Чотири струни одна за одною тріскають…
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє…
Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.
На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.
Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.
З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.
Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.
Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?
Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
— Він умер… він сидить… Чому він сидить?..
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
— Сабо… скажи… чому він сидить?..
— Не бійся… з тебе жовнір,— відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
— Я бачив багато мерців… Я не бачив сидячого мерця…
Звертається до Добровського й питає його благаючим голосом:
— Друже… скажи… чому він сидить?
— Успокійся, товаришу, успокійся,— розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло.
Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
— Бояні вмер… Пшилуський умер… Штранцінгер?… Невже він?… Сліпий брате? Промов слово…
Сліпий мовчить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
— Чуєте? Хтось плаче… Я чую… хтось плаче… Він далеко від нас… стоїть на зеленій мураві… в ясному сяйві… він видить нас… він плаче…
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.
По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б’є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп’яніння огорнуло мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців…
Всі мерці сидять, та проте рухаються… з місця на місце…
Я божевільний.
Ні… це сон… Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні… мерцям не сниться нічо… Мерці лежать супокійно…
Я живий…
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колять мене, колять, колять, колять… я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця…
Кличу, скільки можу, голосно:
— Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
— Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила!
При моєму останньому слові чую голос:
— Ти живеш… мій друже…
Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
— Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів…
Він не вмер…
Очі Ніколича заплющені…
Він теж тремтить.
Він живе…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
— Я хочу жити…
Хтось поклав мене живцем у могилу…
Я не останусь в труні…
Тут у могилі зимно…
Сумна моя душа в могилі…
Я хочу жити…
Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу…
Штранцінгер… покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю кричить:
— Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: “Грими і вдар!… Грими і вдар!..”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
— Зимно… зимно… зимно…
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
— Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
В понуру ніч, у зледенілі нетрі, в мертві пустарі моєї душі впав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасення.
Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте наверху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.
Живлові почування, як могутні хвилі, стали підніматися вгору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб кинути туди безпощадно все, що там… наверху стало загрожувати загладою життю.
Нагла блискавиця роз’яснила мій мозок і якась уперта думка мучила мене, що Добровський — це якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь змисел, усю ціль життя… убити нас усіх… знищити все…
Я вирвав з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі корча:
— Назад!
Не смієш іти там!
Назад!
Це не корч!
Глянь!
Це моя дружина і мій син!
Вона йде до мене разом із дитиною.
Вона вирятує мене і всіх нас від смерті.
При помочі кріса я намагався всіма силами устати й піти назустріч дружині й синові.
Товариші глянули в сторону корча з виразом великого здивування.
Сабо й Ніколич дивилися довго і вперто.
Між моїми словами і їхньою свідомістю закипіла дивна й завзята боротьба.
Нагло їх очі блиснули почуттям певності, й вони оба стали кричати один за другим:
— Так, так, це жінка з дитиною.
Вона спасе всіх нас від смерті!
Добровський глянув на всіх нас і здригнувся.
Приступив до мене й запитав:
— Чому не вийдеш назустріч своїй дружині?
Адже це твій обов’язок.
Устань, я тобі поможу.
Я весь час пробував устати, але не мав сили.
Уже зовсім не чув ніг.
З завзяттям розпуки я боровся, щоби перемогти неміч.
Намагався рачкувати.
Але й це було неможливе.
Я став прохати Добровського:
— Друже мій!
Май милосердя наді мною…
Заведи мене яким-небудь чином до них…
Подумай, товаришу: вона йшла тисячі верст через високі гори… глибокі ріки… з дитиною на руках!..
Вона хоче побачити мене… спасти мене й усіх нас від смерті.
А я не в силі кілька кроків вийти їй назустріч…
Вона дуже втомлена довгою дорогою…
Вже так близько коло мене втратила всю силу…
Глянь!
Вона хилиться додолу!..
О, мої бідні!…
Пождіть іще малу хвилину… благаю вас…
— Добровський,— кричав Сабо й Ніколич,— поможи йому зайти до неї.
Ця жінка спасе всіх нас від смерті.
Добровський напружив усі свої сили й підняв мене на ноги та сказав мені:
— Нам обом одна дорога: ти йдеш настрічу жінці — я по дерево.
Я вхопився судорожно руками за його шию, й ми оба почали йти.
За нами залунав радісний крик Саба й Ніколича:
— Вони йдуть! Вони йдуть!
Бог не забув про нас!
Ми всі будемо жити!
Гляньте! Гляньте!
Як радісно вона усміхається!
Чи бачите?
Вона показує нам хліб!
Чудовий білий хліб!
Ідіть хутко, товариші, хутко!
Чудовий білий хліб!
Ми йдемо слідком за вами.
Пробували оба встати.
Але тільки качалися по землі.
Недалеко вдарив грім.
В поражаючім почутті своєї цілковитої безпомічності почав Ніколич плакати.
Плакав голосно, як мала дитина.
Його ридання ходило довгим гомоном горами, долами!
Стогнало разом із громами по безоднях.
Слалося прокльоном по холодній, бездушній землі.
Било голосом розпачу молодої людини об закам’янілий небозвід.
Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі.
Перестали крякати і кружляти високо над їхніми головами та витягнули шиї й наслухували, що це за дивний голос мішає їм понуру музику?
Тільки небо не злякалося.
Воно холодно відкидало людське ридання, заглушувало його своїми громами, клало його на крила гайвороння, а відтіля розкидало по замерзлих горах і безоднях.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Добровський ішов і волік мене зі собою.
Та мимо крайньої напруги останніх сил зайшов зі мною ледве десять кроків.
Далі не мав сили.
Стояв іще хвилинку, опісля ми оба повалилися на землю й застогнали.
Добровський устав знову, але вже не мав сили мене підняти.
— Заклинаю тебе на все на світі… товаришу…
Іди сам до них…
Приведи їх до мене…
Я виджу й чую… моя дитина замерзає… дружина гине з розпуки…
Чуєш їх плач?
О боже!
Добровський зробив ще три кроки сам і знов упав на землю.
Приволікся до мене, мов смертельно ранений пес.
— Не журися! — казав до мене.— Ходім назад до вогню, наберім свіжої сили, а потім уже зайдемо.
Ми оба почали рачкувати й качатися по снігу до огнища.
Ледве ми зробили кілька кроків, як Сабо став нам грозити кулаками і крикнув:
— Сейчас вертайте!
Невже ви не бачите?
Ця жінка прийшла сюди, щоб усіх нас вирятувати від смерті?
Чому ж не йдете їй назустріч?
Добровський ще раз зібрав силу і піднявся.
Показав на свої груди і сказав до Саба:
— Бачиш, у котрому місці моє серце?
Стріляй!
Але кажу тобі: як не вцілиш у саме серце, то я ще матиму стільки сили, що прилізу до тебе й задушу тебе, як щенюка…
Сабо вхопив кріс у руки і став бити себе прикладом по чолі.
Добровський приліз разом зі мною до огнища.
Ми оба сіли і глянули на вогонь.
Огонь уже погас.
Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки.
Але це тривало лиш коротку хвилину.
Він стрепенувся і сказав:
— Щось мокре тиснеться мені до очей.
Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь — треба спати йти.
Не чую вже охоти ні сили до нічого.
Хочу заснути й спокійно спати, спати.
Добраніч вам, товариші.
Дай боже, щоб нам так солодко спалося, як Пшилуському.
Він сидить собі спокійно, спертий на камінь, нічо його не обходить, наша спільна журба йому не в голові — справжній польський шляхтич.
Ця його товариськість мені не подобається.
Але ми всі йому прощаємо, бо він терпів, може, більше нас усіх.
Будьте здорові, всі близькі й далекі.
Добраніч тобі, моя старенька мамо.
Ти все була добра й люба зі мною.
Ти нічого не винна.
Не тужи за мною, не бий своєю сизою головою об мур, бо це непотрібне й безцільне.
Я засну спокійно, при повній свідомості.
Чую вперше якесь таємне, навіть радісне вдоволення із-за цього, що в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій.
Тут Добровський звернувся до мене і сказав:
— А ти, брате, також не журися.
Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.
Коли ж усе життя — це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни.
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там, — показав на небо і сказав лагідно:
— Добраніч.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітну, чорну, безконечну пустку.
І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався.
Витягнув до нього руки й прохав його, як маленька дитина:
— Не покидай нас, товаришу!
Нам дуже сумно без тебе.
Розказуй нам усе… як досі… розрадь, потіш нас мовою своєю… друже наш любий… батьку наш…
В цьому менті вдарив недалеко грім, і на хвилю чорна тьма все оповила…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.
Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори, наче в передсмертних судорогах.
Мов смертельно ранена звірюка, вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерів над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.
Затремтіло небо, задрижали гори.
З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.
Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос трембіти: виття вовків.
Вся та пекельна симфонія жахливих звуків відбирає всім останню іскру ясної думки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я нічого не чую, нічого не розумію.
Вся остання сила моєї свідомості, вся моя душа при моїй дружині з сином.
Вони обоє так близько коло мене й так далеко!
Небо й землю порушу огнем моєї душі, моїм благанням, моїм болем і сльозами!
Я спасу, я мушу спасти від смерті дружину й сина.
О, боже!
Іскри співчуття до твоїх дітей на землі!..
Зглянься наді мною!…
Не благаю у тебе чуда… ні ласки.
Дай мені тільки трошки сили… хай я зайду до них…
Глянь, боже… на круків!
Ти їх сотворив.
Вони зловіщі… жорстокі створіння…
Ти дбаєш про них!..
Над моєю головою два круки…
Вони віддаляються від себе!….
Глянь: вони вже коло себе…
Вони радіють… так легко можуть прилинути до себе!…
Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..
А людей… кидаєш у найглибшу прірву болю… розпуки?…
Боже!
Глянь на мою дружину з дитиною!..
Глянь на круків… на мене… змилосердися наді мною!..
При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.
— Боже, й ви, пекельні сили!
Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!
Смертельна тривога додає мені сили.
Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.
Чорний звір щез.
Але божа сило… що це?..
Замість жінки з дитиною я бачу перед собою… чорний… сухий… безлистий… корч!…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:
— Я вбив свою дружину і свого сина!
Товариші, убийте мене!
Я не достойний жити на світі.
Я вбив дружину й сина!
Любі мої приятелі!
Обізвіться бодай одним словом до мене.
Всі мої товариші сидять, мов кам’яні статуї, й мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.
Але вони мовчать.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я стаю товкти головою об замерзлу землю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:
— Всі — прокляті.
Сабо.
Я глянув на нього.
Його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.
Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.
Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.
Даремно.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.
Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:
— Ти ще живеш?.. страждаєш?..
Безбільність… супокій… от і все…
Зроби кінець… кінець…
І в рокотінні громів і в погоні хмар, у далекім виттю вовків чую безупинно одне слово:
— Кінець… кінець… кінець…
З крайнім зусиллям відкриваю очі від Саба.
Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера:
— Далеко… там… сонце…
Кріс випадає мені з рук.
Я гляджу на очі Штранцінгера.
Хочу разом із ним шукати сонця.
Ох, його сліпі очі!
Боже, верни йому очі!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Востаннє я гляджу у мрячну даль, і моя душа шукає іскри спасення.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І мої очі дивляться непорушно.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло якесь солодке тепло починає огортати ціле моє єство.
І так любо, так розкішно стає мені на душі.
Замикаю очі, а проте бачу якийсь новий світ.
Який чудовий світ!
Боже! Цей світ знакомий мені!
Біла хата…
Сонце малює віттями ясеня дивні квіти на стінах…
Дим в’ється мирно під синє небо…
Маленькі діти граються під хатою на сонці…
Я хочу йти до дітей…
Мати держить мене, маленького, на руках й мене пестить…
А я сміюся, сміюся…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім десь я вже великий…
Сиджу в зеленому садку і слухаю, як верховіття старезної груші шепоче казку віків.
Приходить до мене мій маленький син і веде за руку матір.
Мати стає за мною й затулює мені очі руками, а дитина так сердечно при цьому сміється!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я беру сина на руки…
Не можу вийти з дива, для чого його ручки такі малі…?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та найбільш мене одно дивує:
Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою… що зв’язана з якоюсь таємною подією…
Ця подія живе на дні моєї свідомості… одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх…
Я дивлюся довго на них обох й питаю:
— Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?…
— Що тобі, любий?
Звідкіля таке дивне питання?..
Обоє хочуть обняти мене.
— Не цілуйте мене… мої любі… мої уста замерзли… на них сидить смерть…
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки, і йдемо на сонце…
Наша дорога вже травою заросла…
Кругом нас пшеничні лани хвилюють…
Золоте колосся кланяється нам на привітання…
А над нами — чи це чудо?
Синє небо любо і приязно сміється…
Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла…
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї…
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…
На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять…
Я лечу десь далеко…
Де вони обоє?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зникають іскри… світло блідне…
Темніє…
Кругом мене чорна ніч…
І ніч блідне…
І не бачу ні світла ні ночі…
Не бачу, не чую нічого.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді…
Це сон…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якийсь голос кличе..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чую рідне слово:
— Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… голий… зимно… пізнаєш мене?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Де мої товариші?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Остались на горі й сидять довкола огнища.
— Огонь горить?
— Ні, погас.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Вони мертві?
— Не думай тепер про них…
Важке мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Де вони… обоє?..
— Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.
І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тихо щезли під ледом.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ельба, 1917р.
ПРИМІТКИ:
1 — Мункач — Мукачеве.
Читати твори Осип Турянський.
