Історико-пригодницький роман “Джури козака Швайки” розповідає про пригоди дванадцятирічних хлопчиків Санька та Грицика у супроводі сміливого вивідника Швайки у складний період протистояння українців турецько-татарським набігам і сваволі польсько-литовських магнатів та зародження козацтва. Автор роману Володимир Рутківський написав цей твір у трьох частинах, друга з яких має назву “На козацьких островах”. У романі порушено декілька проблематик, протиставляючи протилежності, зокрема, добро і зло, дружбу і зраду, духовну силу й духовний занепад. Володимир Рутківський у пригодницькому романі “Джури козака Швайки” також описує стосунки людей і тварин та відносини між дорослими й дітьми.
“На козацьких островах”
(фрагмент з книги “Джури козака Швайки”)
НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ
Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.
Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.
Одного разу навіть вирішив повернути назад.
— Кабани тут люті, — пошепки пояснив він хлопцям. — Їх зараз краще оминати.
Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.
— Тепер не кусатимуть, — сказав він.
Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.
Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.
— Справжні козаки, — сказав він. — Самі здогадалися?
— Та ні, — відказав Грицик. — У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.
А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.
Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.
Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.
— От і прийшли, — сказав Пилип.
Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.
У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
— Пилипе! — ще здалеку загукав він. — А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…
Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами — у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.
— Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
— Та постривай, бугаю бісів! — боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. — Як там Лимар?
— Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе — не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
— То довга історія…
— Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?
“Чортенята” теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.
— А я вас знаю, — сказало воно голосом Грицика. — Ви Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
— Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
— Тепер інша справа, — сказав він. — Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.
— А ти, хлопче, постривай, — повернувся Василь до Грицика. — Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
— Так, — відказав Грицик.
— То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?
— Це вони і є, — підтвердив Пилип.
— От молодці! А сюди чого потрапили?
— Більше їм діватися нікуди, — відказав за хлопця той же Пилип. — Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
— Та знаю, — згодився він. — Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.
— Нікуди їм більше податися, — повторив Пилип.
— Воно звісно…— зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: — Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
Грицик аж підстрибнув.
— То ви… то ти що — береш нас у козаки? — запитав він.
— Ну, це ще треба заслужити…
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
— Кулішем пахне, — сповістив він.
— Та ним же, проклятущим, — згодився Василь. — Нічого іншого хлопці варити не вміють.
— То чого ж ти тут нас голодом мориш? — обурився Пилип. — Ех, ти, господар!
Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.
— Добре, що ти надибав нас, друже, — досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. — А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.
У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.
За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік.
— Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? — запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: — Самого Швайку злапав, от кого!
Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку.
Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів — і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором!
Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову.
— Що ж це ти, Мацику? — звернувся до нього Швайка. — Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?
Вогненночубий Мацик важко зітхнув.
— Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, — озвався він по паузі. — І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло…
Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.
Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!
Здається, про те саме думав і Швайка.
— Ви що — так і будете морити гостей голодом? — запитав він.
Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.
— Непогано живете, — заздро сказав Швайка.
— Бо знаємо, хто нас охороняє, — відказав Василь. — Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.
Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички.
По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку — чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела…
Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди.
Врешті, Швайка не витримав:
— Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.
А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою.
Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою.
Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.
— Дурень, от же ж дурень, — мабуть, уже вкотре картав він себе. — Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене…
— Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, — зітхнув Заярний, — то ще й свої, схоже, грабують.
— Та які вони свої? — відмахнувся Перепічка. — Вони гірші від вовків!
— Вовків не чіпай, — застеріг його Швайка.
— Це ж чому?
— Тому, що зелений ще.
— До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так?
— Так, та трохи не так, — пихнув люлькою Швайка.
Несподівано його підтримав Мацик.
— Ти, Тимоше, й справді помовчав би, — сказав він. — Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.
А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з них скільки часу скрадався за хлопцями — і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними.
Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття.
Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.
Грицик повернувся набік і сонно зітхнув.
І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням.
“Видра, чи що? — промайнуло в голові. — А може, якесь оленятко? От дурне. Тут же повно людей!”
Проте це була не видра і не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес.
— Цюцю, — тихо проказав він. — На-на… Йди-но сюди…
Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води.
Грицик отетерів.
Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла…
А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск:
— Рятуйте!!!
ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!
З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: “Що ти, хлопче? Сам же покликав!”
Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.
А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик.
Проте дивина — звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки — він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся.
Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили.
— Що тут трапилося? — запитав Швайка.
— Он… — пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. — Виліз з води… Я гадав, що то пес…
Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку і кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже.
Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.
— Барвінку, — сказав він, — братику мій сіренький!
І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.
— Барвінку, — лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: — Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.
Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:
— То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.
І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:
— А він не відчикрижить мені руку?
— Здається, ні, — відказав Швайка. — Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.
Мацик зітхнув.
— Воно звісно… Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. — Потому благально глянув на воронівців:
— Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну.
Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.
— Ну й нахапався ти їх, голубе, — докірливо сказав він. — Де ж це ти встиг?
Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Дивився і облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли.
А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок — той, що збився біля правого вовчого вуха — він нишком заховав до кишені.
“Навіщо йому ті реп’яхи?” — здивувався Грицик.
Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він — вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.
Мацик дивився на Барвінка і посміхався.
— Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, — звернувся він до Швайки. — А то б уже давно годував раків.
— Згадав, та не те, — заперечив Пилип. — То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так…
І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.
— Заспокойся, Барвінку, — поспішно мовив Швайка. — То я пожартував.
Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: “Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!”. Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.
— Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, — пояснив Швайка. — Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?
— Я його побачив, — відказав Мацик. — Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!
— Ну, таке треба заслужити, — ухилився Швайка від прямої відповіді.
— А де їх, таких учених, беруть? — поцікавився Перепічка.
Швайка примружив очі.
— Коли скажу, що біля вашого села — ти ж мені все одно не повіриш, — відказав він. — Чи не так?
Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.
А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.
“Ти ж гарний вовк, — подумки звернувся Санько до Барвінка. — Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…”
Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.
“Шкода, що ми з тобою не знайомі, — думав далі Санько. — А я хотів би, щоб у мене був такий друг…”
Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя.
— Ти що? — здивувався Швайка. — На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?
— Та ні-і, — зніяковів Санько. — Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.
— Я теж сказав би, — зареготав Байлемів Василь. — Та тільки він чогось не підлизується до мене.
Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.
А за багаттям усе ще точилися розмови.
— От би знати, що то за сволота займається грабунками, — промовив Левко Заярний. — Ет, піймати б такого — зуби по всьому лугу розлетілися б!
І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!
— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.
Козаки вражено втупилися в хлопця.
— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.
— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.
— А й справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?
— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.
Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:
— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.
— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.
— Якось дізнаються…
Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.
Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:
— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.
А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:
— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.
Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.
— Хоч врятувався хтось? — порушив мовчанку Левко Заярний.
Швайка у відповідь стенув плечем.
— Цього я не знаю, — сказав він трохи згодом. — Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? — неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно.
А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський.
Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.
— Чом же ти раніше про це не сказав? — люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. — Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось…
— Чим би ти вдарив? — заперечив Швайка. — І скільки вас — десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти.
Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав:
— То що ж відчуває твоє серце?
— Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, — відказав Санько, — і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, — пояснив він Пилипові.
— Знаю, — відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки.
— Спи, хлопче.
САМІ НА ОСТРОВІ
Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.
— Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, — сказав Швайка. — Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік.
Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався.
— Мені б лише дістатися до них, — скреготнув зубами Володко Кривопичко. — Я б їм показав, чого варта моя шабля!
Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися.
— Навіщо тобі шаблюку показувати? — сказав Василь Байлемів. — Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою мармизу.
Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.
— Зустрінемося біля гирла Псла, — сказав Швайка. — Знаєте Довгий острів?
— Ще б пак, — відказав Мацик. — Позаминулого року там сотню татар поклали.
— А ми? — озвався Грицик. — Ми теж хочемо з вами.
— Навіть не думайте, — відрізав Швайка. — Ця розвага не для дітей.
— Ми не діти, — набурмосився Грицик. — Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.
— Ага, — підтримав Санько товариша. — Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.
— Сидіть уже, визволителі, — відмахнувся від них Байлем. — Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти.
З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.
— А з тобою що робити? — присів перед ним Швайка. — Мабуть, теж хочеш з нами?
Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.
— Ні, друже, — сказав господар. — Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш — Санька!
Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.
Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води.
Перш за все хлопці заходилися вивчати острів. Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. В глибині острова між двох дубів заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної брили, була коптильня. Тут таки на палях висіло кілька окостів і низки в’яленої риби. В самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів.
Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом — і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко — і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.
— Слухай, Саньку, — сказав він. — А чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?
— А я не тремчу, — відказав Санько і скосив очима на кущ, за котрим щось зашурхотіло.
— Та бачу, — ущипливо зауважив Грицик. — А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека — він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого.
Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на “мечах”. І хоча зазвичай Грицик з таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа.
По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася мама. Як вона там? Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд…
— Оце сиджу та й думаю, як воно там у Воронівці, — стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий погляд на Санька — і знову втупиться у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. — А знаєш, як гарно було б оце зараз нам з тобою опинитися у маминій хаті? Хоч і небагато ми живемо, а ти б у нас був ситий…
Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти.
З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки.
— Зараз ми їх зваримо, — сказав він. — Там, у курені, я бачив казанок.
— А коли хтось помітить дим? — засумнівався Санько.
— Та хто тут його помітить? — стояв на своєму Грицик.
— Татари. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.
Грицик замислився. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.
— Коли треба, знову наловлю, — сказав він. — Їх тут, Саньку, видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.
Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:
— Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.
— Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.
— А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.
Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!
— Малі ми ще, — зітхнув він. — Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.
— Не повернуся я туди, — відрізав Грицик. — Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…
— Тільки не моя мама, — заперечив Санько. — І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.
— А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?
— А Тишкевич? — нагадав Санько.
— А що Тишкевич? — трохи охолов Грицик. — Коли що — можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще — побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?
Барвінок не відповів. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла.
Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі.
Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей.
Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.
ТИШКЕВИЧ
Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:
— Гей, є хто-небудь?
Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.
— Спокійно, Барвінку, — прошепотів він. — Може, погукають, та й попливуть далі.
Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:
— Здається, тут нікого немає.
— Подивимось, — відказав Тишкевич. — Ану, за мною!
У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.
— О, вогнище! — вигукнув один. — І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?
— Не заходь, — почувся голос Тишкевича, — встигнеш з козами на торг.
— І коні тут були, — відгукнувся з іншого краю третій. — Слідів на десяток коней набереться.
За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.
— Цікаво, куди вони могли дітися? — запитав низенький товстун. — Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, — коні стояли б тут.
— А я здогадуюся, — відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. — Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?
Тишкевич повагом хитнув головою.
— Схоже на те, — сказав він. — І повернуться не раніше, аніж взавтра.
— Правильно, — згодився молодик.
— Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.
— Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? — запитав товстун.
— Той самий. Коли щось знайдете, заберіть — і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.
Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.
— А коли там хтось буде? — запитав наймолодший.
— Невже вам треба пояснювати, що робити? — хижо посміхнувся Тишкевич. — Коли їх чимало — то вдайте, ніби хочете стати козаками і шукаєте вільне місце для промислу.
А коли один, то… — і Тишкевич провів долонею по горлянці. — Зрозуміло? А потім за лахи — і назад. А я на вас тут чекатиму.
— І все ж, воно зручніше втрьох, — затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: — Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли…
За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня.
І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови і одна вовча.
— Що будемо робити? — збуджено запитав Грицик. — Може, нацькувати Барвінка?
Санько заперечливо похитав головою.
— Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.
Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:
— З півсотні, не менше!
За хвилину Тишкевич вийшов з куреня. Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.
— Княгині таких не носять, — задоволено зазначив він. Затим поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.
Хлопці перезирнулися.
— Чи не збирається він з цією в’язкою дати драла? — запитав Грицик.
— Схоже, — відказав Санько. — Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.
З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. “Наказуй, малий хазяїне, — промовляв увесь його вигляд. — Ну, чому ж мовчиш?”
А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили.
Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.
— Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! — прошепотів він.
— А як же ти його візьмеш? — засумнівався Санько. — Якби ж хто був з дорослих…
— А Барвінок навіщо? І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так…
Він прихилив голову до Санькового вуха і почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.
За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.
— Вийдете, як покличу, — наказав їм Грицик.
Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:
— Дядьку, а що ви тут робите?
Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова.
— А… звідки ти взявся? — нарешті запитав він.
— Я до дядька приплив у гості, — відповів Грицик. — Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся — хтось чужий порається у його курені. Ви хто будете?
— Я… це… ох, і налякав ти мене, хлопче! — почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. — Я подумав, було, що це татарин якийсь…
Його рука усе ще стискала руків’я ножа.
— Не підходьте! — наказав Грицик і відступив на кілька кроків.
— Та ти що — не впізнав мене? — здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка — крім них, на острові нікого не було.
— Я ж товариш твого дядька, — сказав він. — Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?
— Не підходьте, — повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.
— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…
Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.
— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.
Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…
Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.
Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.
Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…
— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви…
— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.
На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.
— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.
— Неправда, — сказав Грицик.
— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!
Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько…
Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.
— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!
— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.
— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, все ясно!
— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?
І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…
Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.
— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.
Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.
І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.
— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.
— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.
— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.
Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.
— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…
І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.
— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…
Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…
Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.
— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.
— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди…
— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.
Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:
— Пане Юзефе!
Йому ніхто не відповів.
— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.
Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.
— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.
— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?
Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.
— Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? — запитав товстун.
— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.
— Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.
— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…
— Куди? — запитав молодший.
— До Швайки.
Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:
— Жени!
Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.
За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.
ДОПИТ
Грицик (а це був він) дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок.
— Ну як? — стривожено запитав Санько.
Грицик засміявся.
— Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.
— Гей, хлопці, — долинуло з куреня. — Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?
— Та ні, — відказав Грицик. — То… козаки з сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.
— А більше нікого не було?
— Та… ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.
— І де ж вони?
— Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.
З куреня долинуло люте буркотіння.
Потому в’язень сказав:
— Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.
Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.
А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив:
— Їсти хочу!
— Там же є що їсти, — сказав Грицик.
— Так у мене ж руки зв’язані! Ти що — забув? І води принесіть!
Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Мало що може втнути дорослий злодій, навіть коли у нього зв’язані руки.
Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.
— Ось вам вода, — сказав він.
— А їсти як я буду? — почулося у відповідь.
Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.
— Дякую, хлопче, — сказав в’язень. — А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?
Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.
— Ти що? — здивувався в’язень за дверима. — А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!
— Неправда, — сказав Грицик. — Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.
В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:
— Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?
По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:
— Таке мале — і геть здуріло…
Під вечір з очеретів долинуло:
— Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?
Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.
Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.
— Ох, і доброго чосу ми їм дали! — збуджено повторював Левко. — Налетіли на тих бусурманів, мов буря.
— Теж мені буря, — посміхнувся Байлем. — Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.
— І нічого не сидів би! — заперечив Левко і звернувся до Грицика: — Розумієш, вибралися ми за лози, а там…
З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…
— Він налетів… — знову пирхнув Байлем. — Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився — то це вони!
— Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, — на мить зніяковів Левко. — Але я все ж таки одного вклав.
Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.
Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.
— Свої не змогли, то татари помогли! — реготав Заярний.
Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.
— А наших там не зустрічали? — запитував Санько.
— Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.
З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.
— Це вам, хлоп’ята, — сказав Байлем. — Носіть і пам’ятайте мою добрість.
Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!
— Боже збав, і Барвінок не впізнає, — зауважив Левко.
І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.
Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх — не наказував.
В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.
— Ти хто такий? — запитав Байлем.
— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити…
Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:
— Хто я такий, питаєте? — і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?
Василь Байлемів замислився.
— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?
— І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.
— А хутро хто брав? — запитав Грицик.
— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?
— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.
— От бачите…— в’язень широко розвів руками і посміхнувся.
Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно — груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей — на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так…
— Що скажете, хлопці? — звернувся Байлем до друзів. — То Тишкевич це чи ні?
Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:
— Він схожий на нього. І це… голос майже такий. І зубом цвикав.
— Та коли ж це я цвикав, хлопче? — здивувався в’язень. — Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі Господи, уже рік як не цвикаю.
— А ти що скажеш? — звернувся Байлем до Санька.
Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.
— Мені здається, що це Тишкевич, — сказав він.
— О! Здається, — засміявся в’язень. — Мені теж інколи здається, що я турецький султан.
Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга скидався на турецького султана.
— Може, й справді наші голуби трохи того… — почав Левко Заярний. — Може, й справді, людина не винна, а ви на нього з вовком…
— Та господи! — вигукнув в’язень. — Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.
— А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? — з останніх сил стояв на своєму Грицик.
— Еге ж, чому? — запитав і Левко Заярний.
— Дуже просто, — відказав в’язень. — Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.
Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.
— Ну й вивідники! — пирхнув Перепічка.
— То що будемо з цим… Семеном робити? — запитав у товариства Байлем. — Відпустимо, чи як?
— Як на мене, нехай собі йде куди хоче, — подав голос Володко Кривопичко і перевірив, чи не зійшла після цих слів його щелепа з місця.
— А я гадаю, що треба дочекатися Мацика із Швайкою, — сказав Левко Заярний. — Як вони скажуть, так тому й бути.
— Правду кажеш, — згодився Байлем. — Так що, Семене, чи як там тебе, посидь з нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.
Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан.
Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі і посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:
— Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси?
Всі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.
Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, — втікач уже досяг протилежного берега.
Ще мить — і він щез в очеретах.
ГОНИТВА
Першим отямився Байлем.
— На коні! — гукнув він.
Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.
— Що ж ти його не встеріг? — гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: “Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?”
Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:
— Барвінку, сюди! Ходи з нами!
Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.
В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.
За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.
— Гайда туди! — сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.
— Що йому там робити? — заперечив Володко Кривопичко. — Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.
І Кривопичко змахнув рукою проти течії.
— А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, — сказав Лесь Одуд. — Тут його треба шукати!
— Тихіше! — гримнув Байлем. — Дайте послухати.
Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.
Низько над обрієм з’явився місяць.
— Незабаром розвидниться, — сказав Байлем. — Отоді, може, й слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!
— Воно було б гарно, — зауважив Левко.
— Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?
Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:
— Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!
— Щось трапилося? — запитав Швайка.
Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:
— Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.
— А ти? — запитав Мацик.
— А я — за ним!
Швайка розвернув Вітрика і пустив його учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули — а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.
Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:
— Ви куди?
Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.
Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів.
— Гайда за мною, — звелів він. — Будемо перебиратися на Зміїний острів.
— Навіщо нам перебиратися? — заперечив Перепічка. — Нам і тут непогано.
— Мовчи, — крізь зуби мовив Мацик. — Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.
Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід.
То був слід Тишкевичевого коня.
І по тому сліду зараз гнало трійко вершників.
Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його і кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися — від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як з тими, так з іншими.
Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло і те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і не з’ясовна до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити дими тривог на татарському прикордонні.
Так, все це була робота того негідника Тишкевича. І добре, коли тільки його.
Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду — встиг перебратися на лівий берег Дніпра і якимось дивом утерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих.
— Але постривай… недовго тобі лишилося ряст топтати, — шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. — Від нас з Вітриком ще ніхто не втікав…
А Тишкевич нещадно шмагав свого і так вкрай знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка — вовкулака, і навіть удень може перекинутися на вовка.
Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать — у цьому він встиг переконатися на власній шкірі…
— Та жени ж ти, здохлятино! — гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. І озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже, відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича…
А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.
“Серед козаків таких малих вершників немає, — промайнула думка. — Невже це хтось із ординців?”
Ординці, ординці…
Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека — того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме.
Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек.
Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.
На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.
— Ви? — вражено скрикнув Швайка. — Щось трапилося?
— Нічого не трапилося, — відказав Грицик. — Ми хочемо тобі допомагати.
— Геть звідсіля! — гримнув Швайка. — Вас ще тут бракувало!
І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.
“Ми ж не просто так гуляємо, — міркував він про себе, мовби сперечаючись з розлютованим Швайкою. — Може, нам вдасться чимось допомогти Пилипові. До того ж — не лишатися ж нам самим у степу…”
Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.
Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях.
Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука — і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку простеньку пастку.
Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду.
Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.
— Все одно наздожену, — пробурмотів Швайка. — Від Вітрика ще ніхто не втікав.
Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей.
Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.
Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.
Читати “Джури козака Швайки” Володимира Рутківського частина 2
Читати твори Володимира Рутківського.
