Вальдшнепи
Микола Хвильовий
— Шкода! — кинула Аглая й взяла резонерський тон. — Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?
— Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?
Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.
— Ти маєш волю і ти відважний! — упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая. — Саме за це ти так скоро й подобався мені… Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним як відважною й вольовою людиною, з другого — він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім, його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:
— .А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець — Альоша Карамазов — ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.
— І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?
— Тільки тут і більш ніде! — з деяким хвилюванням сказав Карамазов. — От хоч убий мене! — а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх — навіть найбільших моїх ворогів — буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю, у кожного, бо навіть у суворих і злил з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.
— Може, ти перебільшуєш? Невже-таки в кожного?
— Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі… Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. З звичайної психічно нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі дніпрових вод.
— Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? —спитала Аглая.
— Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покрити мене в один момент… навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.
— І так із тобою завжди бувало?
— Ні, — сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. — Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене і для мене не було ближніх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.
— Так от, — сказала вона. — Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша — велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга — тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?
— Ти вже почала сумніватись у мені? — спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою. і — Нічого подібного! — знову впевнено відзначила Аглая. — Ти маєш волю іти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря…
— Так то ж, — вирвалось несподівано Карамазову, — во ім’я великої ідеї.
— А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?
— Звичайно, захоплює, — непевним голосом сказав він. — Але…
— Без усяких “але”, — рішуче одрубала Аглая. — Щось одне: або це ідея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював своїх ближніх.
Карамазов раптом зареготав.
— І справді, — сказав він. — Мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір коригує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.
— Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович, — це так. Але щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.
— А то навіть, — продовжував він говорити, — здається іноді, що сама ненависть мусить носити в собі Богоматір.
— Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси.
— Так і я полемізую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже відомо — є найбільша любов. І значить, справжня ненависть — це е прекрасна людська усмішка.
— Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависті і, значить, до мужнього вчинку…
— Цілком справедливо! — погодився Карамазов. — Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.
Яким же це чином?
— А таким чином, що супутником справжньої ненависті є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння. Аглая ще ближче підійшла до кручі.
— Я гадаю, — сказала вона, — що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.
— Хто його знає. — надтріснутим голосом сказав Карамазов. — Можливо, я й помиляюсь.
Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною. Він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя — і плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.
— Ти, друже, безперечно, помиляєшся, — сказала вона. — Ти глибоко помиляєшся.
— Ти говориш про Богоматір?
— Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненість. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.
Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї.
— Так-то, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість, — сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки. Десь ревів пароплав, і далеко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз у раз фаркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння. і — Так, — раптом промовив Дмитрій. — Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацією і за моїм молодим класом. . Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з “якимось там” класом.
— Я іноді буквально задихаюсь од щастя, — говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовності. — Темні сторони нашої дійсності тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити “на етом свете, господа”… Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заялозене слово — прогрес. Прогрес — це ж, по суті, якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.
— Але ти говориш зовсім як учень першої групи, — сказала Аглая.
— Цілком справедливо! — гаряче підхопив Дмитрій. — Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки…
— І витягувати з архіву старі гасла?
— А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки: хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано — “прогрес”.
— Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес — це для неї абстракція.
— Цілком погоджуюсь, — сказав Карамазов. — Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.
— З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогресист, — кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.
— Ти мені робиш багато честі своєю заявою.
— Nullement, — промовила дівчина. — On ne voit раs ‘tous les jours un malade comme vous etes .
— Ти мене вважаєш за хворого? —образився Дмитрiй.
— Боже борони, — сказала Аглая. — Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого — плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.
— Ну от, знову стара історія, — незадоволено промовив Карамазов. —Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені розв’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації — це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.
— Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая і, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився — йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її впливи на свій світогляд.
— А Вовчик не зовсім поганий співбесідник, — підходячи, сказала тьотя Клава. — І виявляється… зовсім не комунар.
— Дозвольте, — заметушився лінгвіст. — Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член Компартії?
— Не турбуйтесь! — сказала Аглая… — Знаємо… і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.
— Цебто ти хочеш сказати, — промовив Карамазов, — що тьотя Клава мене образила?
— Ми хочемо сказати, — кинула Аглая, — що комуністи хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє—можна напевно твердити — не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової партячейки… Правда, цікавляться ще китайськими справами.
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії. Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невиправдане нахабство.
Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика, і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву. Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:
— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й —з ким ми блукали сьогодні.
— Чому це? — спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховяти від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.
— Я так хочу! — сказав Карамазов. — Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
— Згоду я даю, — сказав він. — Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?
— Це питання і мене дуже цікавить.
— Цебто ти теж нічого не знаєш? — спитав здивований лінгвіст.
— Стільки знаю, скільки й ти.
— Дивно. Коли хочеш, загадково. Ій-бо… Ти як. гадаєш?
— Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.
— Це мені, їй-бо, подобається! — скрикнув із задоволенням лінгвіст. — Чому не зробити з звичайної випадкової зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага. … — Ти, я бачу, починаєш філософствувати, — усміхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет І не розуміє, що таке філософія.
— А втім, — промовив він, — я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, непоганий.
— Ти не задоволений тьотею Клавою?
— Боже борони. Навпаки — з тьотею Клавою, безперечно, краще зв’язатися… Знаєш, із заміжньою жінкою. багато безпечніш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свій ганок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.
V
На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев’яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмитрію, кинув:
— Я гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?
— Як же тут дивитись, — сказав Карамазов. — Очевидно, краще не придумаєш.
Він, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись — це ж не город і не осіння пора.
— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці.
— І не думаю замислюватись, — ще раз збрехав Карамазов і зробив декілька нервових кроків по кімнаті.
Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Як же розуміти цей несподіваний біль?
В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.
— Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? — спитала вона.
— Очевидно, котлети й пюре з сметаною, — поспішно відповів Дмитрій.
Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він чи й справді серйозно говорить.
— Чого ти витріщила на мене очі? — сказав Карамазов. — Я ж тобі говорю: котлети й пюре з сметаною.
— А я тобі говорю, — промовила Ганна, — що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.
— А я от говорю, — сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю, — що ви й сьогодні — я бачу — полаєтесь… Це чортзна-що — не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всміхнувся й простягнув свою руку лінгвістові.
— Дякую, друже, за правду-матку і прошу пробачення, — сказав він. — Дякуй і ти, моя мила Ганнусю… Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?
— Ти, будь ласка, не лайся, — пробурмотів товариш Вовчик.
— Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.
— Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?
— Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре з сметаною.
Ганна зірвалася з свого місця і підійшла до столу.
— Дімі! — сказала вона з розпукою. — Ну навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
— Ах, Боже мій, яка трагедія! — поглузував Дмитрій. Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав руками.
— Слухай, друже… — ледве вимовив він від хвилювання. — Я… я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комісію.
Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе .здивованими очима.
— Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? — спитав Дмитрій. — Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось, нарешті, на всі сто п’ятдесят мільйонів будівників соціалізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарешті, в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.
— Дімі, — сказала Ганна, — ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.
— Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’ячейці?
— Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це. Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон дружини вплинув на нього, чи щось інше.
— Я ще раз прошу у вас пробачення, —— сказав він. — Я й справді трохи погарячився.
— Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацію стримувати тебе?
Дмнтрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
— Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?
— Нічого особливого, Ганнусю, — спокійно й серйозно промовив Карамазов. — Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарешті, не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?
— Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла, — сказав лінгвіст. — У всякому разі, вони не можуть тебе характеризувати.
— І я думаю, — кинула Ганна, — що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло; “сильному дорогу”?
Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.
— Я слухаю! — сказала вона. — Ви мене кликали?
— Що ви слухаєте? — надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій. — Невже ви не вмієте говорити людською мовою?
Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно-дерев’яна, як статуя спеціального призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись із свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.
— Я на неї спокіино не можу дивитись, — промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях. — Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь кудись бігти скаженим бігом.
— Тобі, Дімі, треба лікуватись, — сказала Ганна. — Ти хворий, Дімі!
— Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! — зітхнув Карамазов. — Справа от у чому: іноді біжиш — і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а “в і н” стоїть і вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, піаніно… про те, шо в Харкові. Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся, і бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе — і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого нема. Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.
— І ти серйозно віриш, що ця істота живе в піаніно? — спитав товариш Вовчик.
— Їй-богу, не знаю! — якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов. — Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.
— Тобі й справді лікуватись треба, — сказав товариш Вовчик.
— І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! Їй-богу, чудаки! — Карамазов подивився на свого приятеля і несподіване зареготав. — Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
— Ну тебе к чорту! — спалахнув лінгвіст і хутко вийшов із кімнати.
Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав покою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його “милим”, що так цікаво говорила про старофранцузьке життя (“ти знаєш поета Вілйона?”), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарешті, в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.
Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний, і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа, Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом:
— Відкіля цей лист, Дімі?
— Прочитай уважніш, і ти, мабуть, сама догадаєшся, — сказав він, повертаючись до стіни.
— Це від тих же дам?
— Мені здається, що тобі нема ніякого діла до моїх листів, — грубо кинув Карамазов. — Хто тебе просив лазити в мій паперовник?
Ганна здивовано подивилась на чоловіка.
— Я зовсім випадково натрапила на цю записку, — сказала вона. — Мені потрібні були гроші на цукор… і, значить, нічого хвилюватись. Хіба ти раніш не дозволяв мені розпоряджатись своїм майном без спеціальних на це інструкцій? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати від мене? Так тоді треба сказати — і тільки.
Дмитрій зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такі сумні очі, що в нім раптом прокинулось почуття огиди до себе.
— Ти мене пробач, Ганнусю, — сказав він. — Я й справді різко висловився… Але виною цьому настрій: я сьогодні спав дуже погано.
Карамазов обняв Ганну і став ласкати її. Він нарешті підтвердив її припущення. Записка, звичайно, від “тих же дам”. Але що ж тут такого? Тьотя Клава (він майже несвідомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаї) така собі міщаночка, і він це прекрасно розуміє. Чи, може, вона думає, що він все-таки закохається в неї? Тоді це зовсім несерйозно.
Ганні хутко забилось серце, і вона зупинила свій тривожний погляд на чоловікові.
— І ти це правду говориш? — спитала вона.
— Що з тобою, Ганнусько? — сказав Карамазов. — Яку це правду ти маєш на увазі?
— А от таку, — зітхнула Ганна. — Мені, Дімі, і в голову не приходило в чомусь серйозному запідозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовності.
— Ну, от уже й красномовність не подобається. Карамазов держав у зубах ніжно-смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Він зрозумів, що спросонку видав сам себе й що виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: “ти це правду говориш?”, у нім спалахнула злісіь.
— Ні, — різко сказав він. — Я брешу!
Ганна добре знала чоловіка і чекала такої відповіді. Але вона знала й те, що після таких вибухів він остаточно обезволюється.
— Ах, Дімі! Боже мій, Дімі! Що ти робиш із собою? Справа ж зовсім не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмію поважати себе?
Дмитрій слухав дружину й нічого не чув. В цей момент він і не міг чути, бо мислі й почуття раптом покинули його і він лежав мертвим шматом м’яса. Так із ним завжди бувало після сварки з Ганною.
— Ах, Дімі! Ти зовсім даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, і я тобі доведу це… Ти обіцяєш познайомити?.. Ну?
— Я зроблю все… що хочеш, — сказав Дмитрій. — Тільки, будь ласка, вийди відціля.
Ганна не примусила довго прохати себе, і за якусь хвилину її вже не було в кімнаті. Тоді Карамазов вийняв із чемодана купальний костюм і, покликавши товариша Вовчика, пішов із ним до річки.
— Ти подивись на ці обличчя, що обминають нас, — сказав лінгвіст, посилаючи до ніг свого сетера. — Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологія! Коли приїхав на відпочинок, то обов’язково пан.
— Вони, очевидно, мають рацію так думати.
— Так, по-твоєму, треба знищити всі будинки відпочинку?
— По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожніх фраз ми не виберемось. Коли ці дикуни не хочуть вбачати в тобі трудової людини й не хочуть розуміти, що ця людина має право за якийсь рік чи то два роки відпочити один місяць, то твоє обурення проти них є цілком законне явище. Але, з другого боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними — пани.
— Словом, і тут тупик? — сказав товариш Вовчик.
— Що ти хочеш цим відзначити?
— Те хочу відзначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.
— Очевидно, така вже вдача мені, — сказав Дмитрій і широко позіхнув.
Вони підходили до річки. На пристані суетились портовики і щось вигружали з підвод. Пароплава ще не було, не було й вітерця, так що ріка стояла як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.
— Ну, вже скоро почнемо полювати, — сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.
Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.
І тоді ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аглаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі й готувались лізти в воду.
—Драстуйте, мої голуб’ятка! — закричав товариш Вовчик.
— Здоров був, голубе! — відповіла йому криком тьотя Клава.
Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аглая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і от на ранок він раптом зустрічає її в купальному костюмі. В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підпливти до флоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аглаю.
— Ану покажи, як ти плаваєш? — закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.
— Ah, mon Dieu! que difes-vous la . —крикнув товариш Вовчик.
— І ти тут, mоn ami? І ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi .
— Але компенсація, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi
— C’est une grave question qui demande reflexion
— Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.
Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.
— Ти знаєш, — сказав він, звертаючись до свого приятеля. — Я говорю про загадковість, що за неї сховались наші дами. її все-таки можна розшифрувати.
— Яким же це чином?
— Дуже просто, — тихенько засміявся лінгвіст. — Ми їх напоїмо добрим міцним вином — і вони нам усе розкажуть.
— Ти так думаєш?
— Я цього певний… Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче “кутнуть”.
Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось “розшифрувати”, як говорив товариш Вовчик, московських дам — ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила, — а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аглаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії.
— Я бачу, що ти поділяєш мою думку, — сказав товариш Вовчик.
— Я її цілком поділяю.
— Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити,
— Але де ж ми з ними зійдемось? — спитав Карамазов.
— Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо з собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.
На Зелену Косу? Прекрасно. Як це він про неї не подумав. Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати… саме в копицях сіна.
— Ти добре придумав, — сказав Карамазов. — Я з охотою підтримаю тебе.
Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля флоберівських дам.
— Що ви там секретничаєте? — спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.
— Це я кажу Вовчикові, — знайшовся Дмитрій, — що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.
— Ти це серйозно говориш? — спитала Аглая, примружуючи очі.
— Цілком серйозно… і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.
Аглая поспішила погодитись. Більше того: вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.
— Тільки не сьогодні, — кинув товариш Вовчик і поінформував дам про свій план щодо випивки.
Дами план прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитися із Ганною.
— Чому це “перш за все”? — незадоволено спитав Дмитрій. — На цю історію ще буде час.
— Але й на випивку буде час, — уперто сказала Аглая. Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і демонстративно покинули пляж.
— І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? — незадоволено сказав лінгвіст.
Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі, друзі вже знали Аглаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.
VI
Звести Аглаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля флоберівські дами починали чергову гулянку з своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчули Ганна.
— Чого це ви так цураєтесь громади? — спитала Аглая, беручи під руку дружину Карамазова.
— Відкіля це ви взяли? — в свою чергу підвела брови Ганна.
— От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?
— Ганна страшенна індивідуалістка, — пожартував товариш Вовчик.
Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась, дрібненьким і негарним смішком.
— А я от думаю, що тут зовсім інша причина, — сказала Аглая. — Ти, Дімі, як думаєш?
Карамазов іздригнув. Він зовсім не чекав, що Аглая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.
— Я вас прослухав, — червоніючи сказав він. — Про що ви там?
— Цебто я? — Ну да, ви!
— Ти подумай, тьотю Клаво, — засміялась Аглая. — Він уже до мене звертається на “ви”.
— Ха, ха! — знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга флоберівська дама.
Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.
— Ви Дмитрія не зрозуміли, — раптом спокійним голосом сказала Ганна. — Він під цим “ви” мав на увазі й вас, і мене.
— Ти, Дімі, підтверджуєш це? — спитала Аглая і уважно, навіть з деякою повагою подивилась на Ганну.
— Звичайно, — зрушив плечима Дмитрій і вийняв Портсигара.
Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.
— Так от що, — сказала Аглая. — Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити, тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?
— Я.тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? — спокійно спитала Ганна. :
— Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.
— Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.
— Ну, а як узнаєте — тоді ризикнете? Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:
— Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то, значить, міщанки… Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого гатунку.
Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла праву руку “під козирок”.
— Рад стараться, ваше-ство! — чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.
Знову утворилось ніякове становище, Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.
— Давайте покинемо ці розмови, — сказав товариш Вовчик.
— Навіщо це робити? — промовила Аглая. — Ця тема дуже цікава… Ти, Дімі, як гадаєш?
Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.
— Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.
— Це ж ти куди збираєшся втекти? — не без іронії сказала Аглая.
— Нікуди я не думаю тікати, — грубо кинув Карамазов. — Я йду в буфет води напитись.
— А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?
— Так, і я хочу води, — сказала Карамазова.
— Ну, так тоді ходімте всі, — незадоволено кинув Дмитрій.
Вони вже стояли посеред базару, недалеко від “буфету найкращих фіалок І. Л. Карасика”. Саме в цей буфет і рушили вони.
— Я думаю, — сказала Аглая, сходячи на ганок, — що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіалкою, але й святою водою?
— Про що ви говорите, баришня? — спитав крамар, люб’язно усміхаючись.
— Я говорю про святу воду, цебто—про горiлку.
— Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіалки, продаю ще й горілку з-під поли? — ображено сказав І. Л. Карасик.
— Я не тільки гадаю, алей певна, що це так. Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.
— Ну, коли ви так певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?
Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина і, як усяка симпатична людина, вмів кожному прислужитись?
— Ми серйозно будемо пити горілку? — сказав Карамазов (він хотів сказати “ти серйозно думаєш пити” іякось не міг цього вимовити в присутності Ганни).
— Звичайно, серйозно! — сказала Аглая. — Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?
Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аглая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.
— Дімі — страшенний чудак, — говорила Аглая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. — Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється,
Ганна холодно подивилась на Аглаю.
— Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, — сказала вона.
— Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.
— А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.
— Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?
— Чому ж не п’ю? — вимушено всміхнулась Ганна. — Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.
Аглая знову взяла Карамазову за руку і з співчуттям подивилась на неї.
— Що духота, то це ви правдиво говорите, —— сказала вона. — Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе-таки важко—вам, комуністам.
—Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.
— Невже вам можна пити горілку? — з робленим здивуванням спитала Аглая.
— Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як-то кажуть, у міру.
— Словом, золота серединка? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною “в міру”.
Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім, підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.
— Я теж думаю, що зараз не варто пити, — сказав товариш Вовчик. — І справді духота страшенна.
— Ну от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?
Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рішучий крок до крамаря.
— Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? — спитав він.
— Як так нема! — ні з того ні з сього образився I Л. Карасик.
— Так би й давно! — сказала Аглая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. — Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?
Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.
— Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, — сказала вона. — Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.
— Я вас не розумію! — кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.
— Ну, як же так? — промовила тьотя Клава. — Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.
— Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.
Читати частина 3.
Читати твори Миколи Хвильового.
Читати біографія Миколи Хвильового.
