Іван Іванович
Микола Хвильовий
— Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик… От вгадайте, де він?
Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.
— Що ви говорите? — сказав він схвильовано.— В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?.. Галакточко, ти чуєш?
Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя присутніх членів.
— Чи не кур’єр? — спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.
— Нє! — рішуче одрубав Методій Кирилович. Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.
Комосередок явився вже, так би мовити, іп соrроrе: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комсомолу і сам головний начальник, що мусів сьогодні робити доповідь.
…Товаришка Галакта губилась в догадках і ніяк не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.
— Ага! — сказав нарешті Іван Іванович.— Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!
— Нічого подібного! — сказав Методій Кирилович.— Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.
— Ну, так хто ж такий? — мало не скрикнула Марфа Галактіонівна.— Ну, не мучайте мене!..
Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів і, скосивши очі, сказав іронічно:
— От він!.. Товариш Лайтер!
— Товариш Лайтер? Що ви кажете! — розвів руками Іван Іванович.— Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний — і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.
Марфа Галактіонівна вп’ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).
— Так,— сказала вона, зідхнувши,— він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя — воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.
— Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? — сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі.— Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити… От в чому сіль!
— Що ви цим хочете сказати? — спитав недогадливий Іван Іванович.
— Та то я… так! — байдуже махнув рукою Методій Кирилович. Але це таємне “свій” заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.
— Ви вічно говорите натяками! — незадоволено сказала вона.— При чому тут “свій”?
— Та то мені просто жалко товариша Лайтера,— сказав Методій Кирилович.— Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!
Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало “діло Бейліса” і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніяльніших людей дала саме ця нація.
— От, приміром, візьмемо Христа,— сказав він.— Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.
— А де він тепер працює? — спитав Іван Іванович.
— Христос? — здивовано подививсь Методій Кирилович.
— Та який там Христос! Товариш Лайтер!
Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І, коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: “інтелігент! деморалізований член партії”!
Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно-витримані, що “дискусійщик”, здається, ще більш зблід.
…Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар комячейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.
— Товариші,— сказав секретар, сходячи на трибуну.— Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.
— Семена Яковича! — скрикнуло одразу кілька голосів.
Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усміхнувся й розвів руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разів дякую за таке зворушливе довір’я, але — не можу! Він зрідка показував на своє горло, і присутні могли подумати, що справа в задусі (головний начальник теж страждав на зажиріння серця), але ці припущення (правда, їх і не було) одразу ж розвіяв секретар.
— Семен Якович сьогодні не може головувати,— сказав він,— бо сьогодні Семен Якович робить доповідь.
— А… а… це інша справа,— загуло в залі, і комосередок, добре пам’ятаючи вирішення партії про середпартійну демократію, запропонував кандидатуру з низів.
— Методія Кириловича! — знову скрикнуло одразу кілька голосів.
Іванові Івановичу якось неприємно йойкнуло під серцем. Річ у тім, що він з Методієм Кириловичем був, так би мовити, на рівних правах: обидва були члени колегії і обидва вважалися “замами”. І тому, коли комосередок після головного начальника називав ім’я Методія Кириловича, мій герой завжди почував себе не зовсім гарно і думав, що трапилось велике непорозуміння.
Марфа Галактіонівна одразу помітила це.
— Я гадаю, так і треба! — сказала вона, коли Методій Кирилович не тулився вже до неї і сів на місце голови зібрання (звичайно, після одноголосного голосування).— Саме його й треба було вибирати по останній інструкції з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й більш нижчі інстанції.
Іван Іванович з вдячністю подивився на свою дружину і, можна сказати, трохи заспокоївся.
— Товариші! — сказав Методій Кирилович.— Перше питання нашого порядку дня — це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович.
В залі зовсім змертвіло. Навіть чути було, як ударив по вікнах дрібний осінній дощик. Частина поглядів пронизала головного начальника, що в цей момент зійшов на трибуну і вже положив конспект для доповіді — номер “Правди”, частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальці і уперто дивився на підлогу.
— Товариші! — почав головний начальник.— На попередньому зібранні я робив доповідь про режим економії. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економії ми, комуністи, не можемо ставитись пасивно і потім я говорив, що таке режим економії. Що ж таке режим економії? Режим економії є один із останніх бойових лозунгів нашої пролетарської партії, і треба його розуміти не тільки… е… так би мовити, в широкому масштабі, але треба найти йому місце і в нашому особистому житті. Беремо знову ж таки олівець. Без режиму економії як би ми до нього ставились? Ми до його ставились… е… е… так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один із наших шановних товаришів (тут Семен Якович мило усміхнувся й подивився на управділа) викинув у кошика олівець на 1 1/2, приблизно, ще не списаного вершка… Тек-с!.. хе… хе…
Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєї цікавої промови, батьківським весело-докірливим оком дивився на управділа, що викинув у кошик олівець на 1 1/2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час і вся авдиторія на вищеназваного управділа.
Але ніхто не дивився на управділа вовком: всім грала на устах мила й симпатична усмішка, хоч і трохи докірлива, як і головному начальникові, бо всі були певні, що управділ цілком свідома людина і цього більше не зробить.
— Тек-с! — продовжував Семен Якович.— Але що треба було зробити при іншій ситуації?.. Е… е… Так би мовити, при режимі економії?.. Ну-с?.. Треба було цього олівця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за дві копійки і списати олівець до кінця. Ну-с?.. От що, на мій погляд, є режим економії, так би мовити, в буденному житті.
Головний начальник ще налив з графіна води і запив дальшу частину своєї цікавої промови.
— Тек-с!..— продовжував він далі.— І коли я тепер підходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в ній? Я в ній бачу ту ж саму несвідомість!.. Цим я зовсім не думаю образити нашого шановного Климентія Степановича і прирівняти його цілком законну помилку з олівцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвідомости… е… е… так би мовити, трохи сходяться!
— Семене Яковичу! — скрикнув управділ.— Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партійних справах.
— Прекрасно! — сказав головний начальник.— В партійних справах і не може бути самолюбства. Треба завжди одверто і публічно визнавати свої помилки… Але позвольте до діла… Отже… е… е… остання вилазка проти самокритики.
Тут докладчик зробив відповідно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишені пенсне, розгорнув “Правду” і совісно, без всяких ліричних рефренів, цілком конкретно розповів комосередкові те, що було написано в газеті з приводу самокритики і що читали партійці і що вони мусіли ще прослухати. Доповідь була цікава й авдиторія так захопилась нею, як ніколи.
— Тепер дозвольте зрезюмувати! — сказав нарешті головний начальник.— Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цілком несвідомий і бузотерський акт. Але ми віримо, що товариші визнають свої помилки і покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв відповідно суворе обличчя), то… е… е… пролетаріат примусить їх це зробити!
Гучні оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: “Хай живуть наші вожді” і авдиторія, зробивши Семену Яковичу овацію, мало не проспівала Інтернаціонал. Такого ентузіазму давно вже не було в комосередку, і відчувалось, що загроза з боку Лайтера міцно з’єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетаріату.
— Товариші! — сказав Методій Кирилович, коли авдиторія стихла.— Хто хоче взяти слово?
Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою авдиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!
— Дайте мені слово! — сказав нарешті товариш Лайтер.
По авдиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікно б’є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає собі рогові окуляри білосніжною хусткою.
— Товариші! — сказав товариш Лайтер.— Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…
Але тайфун уже налетів: авдиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він “не думає виступати з критикою постанов ЦК”? Боже мій, до чого ми дожили! Який-небудь шпінгалет і… з такими претензіями: “він не думає виступати проти постанов ЦК”! Яке нахабство, яка самозакоханість.
— Товариші! — скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід.— Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.
— Що таке? Що він там каже?.. “справжньої постановки самокритики”? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.
— Товариші! — ще раз скрикнув товариш Лайтер.— Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку… Я…
Авдиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, “більшовицького старогвардійця”, і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: “Досить нам меншовицьких промов”!
— Товариші! — востаннє скрикнув товариш Лайтер.— Я… я… я… ми… ми… ми…
Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:
— Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї користуються в масі поспіхом.
Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.
— Хто ще хоче взяти слово? — сказав Методій Кирилович.
Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
— Я прошу! — сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на. трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
— Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською — еріscohpus in partibus. Ви розумієте?..
Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на авдиторію: мовляв, єхидний початок?
— Ловко! — пронісся шум похвали по авдиторії.
— Але,— продовжував мій герой,— ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: “Правильно! Правильно!”). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю — нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: “Правильно! Правильно”!). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?
— Ніхто! — скрикнуло одразу кілька голосів.
— Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів — ніхто! (Мій герой вже входив в азарт). Ми всі пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крови пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: “уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!” Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете… але — досить! Досить!…
Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться “за розрив серця”. Авдиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.
Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.
…— Ну, як я його? Добре? — спитав Іван Іванович.
— Ти сьогодні прекрасно говорив,— сказала Марфа Галактіонівна.— Мар’я Івановна прямо захоплена твоєю промовою.
— Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! — зідхнув мій герой.— Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!
V
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру, також і про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.
І от мої симпатичні герої увійшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок і все на своєму місць Явдоха порається у кухні біля помийного корита, мадмуазель Люсі вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Діти уже сплять безм’ятежним сном.
— Ти не пам’ятаєш,— спитав Іван Іванович,— мені не подавали на зібранні записок?
— Здається, ні! — сказала Марфа Галактіонівна. Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.
— А все-таки подивимось! — сказав він.— Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.
Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.
— В чому справа? — сказав Іван Іванович і зблід.
— Що ти там найшов, Жане? — спитала Марфа Галактіонівна.
Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.
— Як ти гадаєш,— спитав Іван Іванович.— Що це значить?
— Не розумію! — розвела руками Марфа Галактіонівна.
— Чи не підсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:
— Все можливо… — сказала вона.— Я знаю: у тебе багато ворогів.
— Що ти кажеш, Галакточко! — скрикнув Іван Іванович.— У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?
— Я не хотіла тебе турбувати! — зідхнула Марфа Галактіонівна.— Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
— Хто ж ті вороги? — знову скрикнув Іван Іванович.
— Я не знаю! — зідхнула Марфа Галактіонівна.— Як я їх можу знати, коли вони таємні.
Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.
Проте він мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.
— Ну, так що ж робити? — спитав Іван Іванович підстреленим голосом.
— Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити — і квит! — сказала Марфа Галактіонівна.
— Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може, однести її Семену Яковичу?
— І це не діло! — сказала Марфа Галактіонівна.— Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
— Боже мій! — простогнав мій герой.— Що мені робити! Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.
Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.
— Я вже знаю! — скрикнула вона.— Це непорозуміння!
— Що ти хочеш сказати? — з полегшенням зідхнув Іван Іванович.
— Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?
Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.
— Здається,— сказав він,— здається, на портфелі Семена Яковича.
— Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.
— Як так випадково? — не зрозумів Іван Іванович.
— А так! Я пам’ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її… та уже не в свій портфель, а випадково — в твій!
— Геніальна ідея! — скрикнув Іван Іванович.— Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тільки як його спитати?
— Ну, це просто,— сказала Марфа Галактіонівна.— Іди зараз до телефону і поцікався, чи не загубив він чогось із свого портфеля.
Мій герой схопивсь зі свого стільця й побіг до кабінету. Чути було, як він нервово взяв рурку і чітко сказав:
— Сорок ноль два… Не вільно?.. Фу!.. Чорт!..
Чути було, як він знову сказав: “4002”, але знову було не вільно. І так до трьох разів. На четвертий раз Івана Івановича сполучили з Семеном Яковичем, а за дві хвилини мій герой вже вскочив до їдальні.
— Ти не помилилась! — скрикнув він і схопив в свої обійми свою симпатичну й догадливу дружину.— Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мій портфель!
Марфа Галактіонівна надзвичайно раділа такому щасливому кінцю і запропонувала навіть Івану Івановичу повечеряти з вірменською.
І от Іван Іванович вже лежить на своїй сюрпризній ліжниці і читає останній номер “Правды”. З радіорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухні чути, як Явдоха порається біля помийного корита.
Марфа Галактіонівна зняла спідницю й залишилась в панталонах. Вона підійшла до дверей в дитячу спальню і сказала:
— Ессоutez! Передайте мені, будь ласка, ночний горщик.
— Avec plaisir, madame,— сказала мадмуазель Люсі і передала сосуд.
Потім мадмуазель Люсі пішла до дитячих колисок, де вже спали безм’ятежним сном Май і Фіалка, а Марфа Галактіонівна полізла на сюрпризну ліжницю й посунула Івана Івановича до стіни своїм шикарним торсом.
…— Ну, а все ж таки,— сказала вона.— Чим же соціалізм відрізняється від комунізму… Конкретно?
— Боже мій! Я ж тобі вже говорив,— сказав Іван Іванович,— комунізм — це вища, так би мовити, ідеальна суспільна форма.
Марфа Галактіонівна . широко позіхнула й погасила електрику. Скоро в кімнаті чути було легенький храп. За вікном мжичив осінній дощик мажорного сезону. Після трагічної події з вищеназваним документом Івану Івановичу снились поля і м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму.
VI
Чим же треба кінчити, а також і про те, що ж не дає авторові скінчити негайно.
Чим же треба кінчати? Кінчати, очевидно, прийдеться не сном Івана Івановича (хай він собі спить на здоров’я), а описом такого трагічного фіналу, що все-таки звалився на зовсім і ніяк невинну голову мойого ідеологічно витриманого героя.
Правда, славетний винахід (про нього далі, це саме той винахід, що зробив ім’я Івана Івановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий розділ, але, по-перше, цей передостанній розділ є, так би мовити, розділ не обов’язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути ніяк не можна.
Отже, після осени прийшла, як і треба було чекати, зима.
Морози були люті, але мій герой самовіддано томився в духоті: його будинок, що на вулиці Томаса Мора, викликав на “соціалістичне змагання” (так саме і написано в домкомівських книжках) будинок, що на вулиці Щукина, і тому не можна було “підкачати” навіть в сенсі опалення: кожний із будинків доводив, що він тепліший за свого супротивника і що він не тільки уміє боротись з буржуазією, але й з природою з поспіхом сперечається. І от колись, сидячи в такій от духоті, Іван Іванович сказав:
— Галакточко! — сказав колись Іван Іванович.— Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партії, по-перше — партійною та радянською роботою, а по-друге — й своїми винаходами.
— Що ти надумав, Жане? — сказала Марфа Галактіонівна, кусаючи державні горіхи (вона ніколи принципово не купувала горіхів у приватника і їла тільки державні горіхи з державних лісів, саме ті, що, як подарунок, присилав їй брат — лісничий). Ну, говори — я послухаю.
— Бачиш,— промовив Іван Іванович,— сидів я оце й думав про літо. Прийде, значить, літо, а з ним прилетять і мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашій роботі? Жах! Так от я й вирішив: треба вигадати якусь мухобойку. І я вигадаю, даю тобі чесне комуністичне слово. Ти думаєш, що мені бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько!
— Чому ж бракує? — промовила товаришка Галакта, підкочуючи очі до лоба.— Я зовсім не сумніваюсь! Буває так, що талант проявляється навіть у простого народу, а ти ж інтелігент, з вищою освітою.
Такий відгук з боку дружини на його бажання винайти мухобойку так підбадьорив мойого героя, що він тут же приступив до роботи. По-перше, він написав заяву до свого комосередку, щоб його звільнили від партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звільнило його від партнавантаження “як наукового робітника, що працює над власним винаходом”), а подавши заяву, взявся за мухобойку.
Всю зиму Іван Іванович самовіддано ламав собі голову і тільки напровесні прийшов до того висновку, що відповідно найновішим досягненням техніки, мухобойку треба зробити за допомогою електрики. Тоді Іван Іванович почав студіювати деякі дисципліни і почав робити спроби. На його столі появились електроскопи з листочками, він утворював, скажім, протилежні електрики на сполучених електроскопах, він ловив “електричний вітер” і гасив ним свічку. Він звертався до лейденської банки та франклінового колеса і, нарешті, після довгої праці, вражений був раптом у саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальвані. Як відомо, Гальвані довів, що м’язи й нерви у тварини можуть бути за джерела електрики, але Івана Івановича страшенно зворушило те, що при сполученні нерва і м’язів жаби, скажім, жаб’яча ніжка дриґає. Зворушувало саме те, що вона дриґає. Мій герой інакше і не уявляв собі смерти мухи на електричній мухобойці, як смерть, що їй, так би мовити, прелімінарне відповідало дриґання ніжками.
В скорому часі Іван Іванович зробився героєм дня нашого, як він говорить, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, “з голови до п’ят революційного міста”: він таки винайшов електричну мухобойку. Про нього заговорили всюди, а Марфа Галактіонівна стала ще більше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але відомо було, що мухобойка надзвичайно оригінальне била мух: коли муха сідала на апарат мойого героя і саме на тому місці, де за проектом бажано було, щоб вона сіла, електрика обов’язково вбивала її.
— От тільки біда,— говорив Іван Іванович,— що муха не завжди сідає там, де треба… Ну, нічого,—додавав він.— Нічого!..
І він мав рацію — так додавати. Головне — початок, а потім якось удосконалиться: коли не він удосконалить свій апарат-мухобойку, то синок його Май, підрісши, завершить справу свого талановитого батька-винахідника. Одним словом, Іван Іванович на деякий час заспокоївся. Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова геніальна ідея.
Як уже було сказано, будинок мойого героя був у стані “соціалістичного змагання”. Цей надзвичайно похвальний факт теж міг би навести Івана Івановича на ту думку, що “соціалістичне” можуть змагатися не тільки колективи, але й окремі індивідууми, та цього не трапилося, а навів його на цю думку (хоч на перший погляд і дивно!) — навів його власний радіорупор.
Відпочивав, значить, мій герой на канапі і чекав чергового концерту з місцевої радіостанції. Май і Фіалка гралися в спальні з мадмуазель Люсі, товаришка Галакта сиділа з його другом Методієм Кириловичем у кабінеті. Раптом зашипіло.
— Гало! Гало! Говорить радіостанція на хвилі…— і т. д. Прекрасно! Але чує тут Іван Іванович від конферанса, що радіостанція бере сьогодні на себе роль плацдарму для “соціалістичного змагання”. Конкретно кажучи, сьогодні (конферанс говорить) змагаються: балабаєшник, скрипник, бандурист, піаністка, домрист, гармоніст та гобойщик.
— Інтересно послухати! — подумав мій герой.— Подивимось, хто кого!
Першим виступив балабаєшник. Беручи до уваги, що саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства, балабаєшник на цей раз найшов можливим заграти якусь песимістичну пісеньку, що їй досі не давали місця на радіостанції. В такому ж дусі грали й інші змагальники. Мій герой спершу незадоволено хитав головою, але потім прийшов до тієї ж думки, що й балабаєшник (“саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тільки здорові, мажорні елементи нашого суспільства”), і, прийшовши до цієї думки, раптом прийшов і до другої.
— Методію Кириловичу,— покликав він схвильованим голосом свого симпатичного колегу.— Я вас викликаю на соціалістичне змагання!
Сказавши це, Іван Іванович протер окуляри своєю білосніжною хусткою, з вдячністю подивився на радіорупор і нарешті помандрував до їдальні, де його симпатичний друг сидів з його ж таки милою дружиною. Момент був не зовсім вдалий для зустрічі двох приятелів (Методій Кирилович ще не встиг зовсім очутитись після інтимної розмови з товаришкою Галактою), і все-таки до згоди прийшли негайно.
— Я ваш виклик приймаю! — обсмикнувшись нарешті, рішуче заявив Методій Кирилович.— Будь ласка!
І тут же вирішено було, що Іван Іванович зробить три мухобойки, а Методій Кирилович буде три дні агітувати серед службовців тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.
В таких цікавих розмовах і в таких же не менш цікавих думках проходили дні мойого героя.
Після Різдва приїхав до Івана Івановича брат Марфи Галактіонівни — товариш Мрачний (псевдонім). Саме той брат, що лісничий. Брат приїхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партія зняла з партії та з лісництва чи то за шахрайство (“за шахрайство” — говорили злі язики), чи то за опозиційні ухили (“за опозиційні ухили” — говорила товаришка Галакта). Проти ухилів Іван Іванович, як відомо, рішуче боровся, але в даному разі він не міг боротись,— не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мій герой був тактовною, шляхетною людиною і нешляхетне поводитись із гостем, можна сказати, органічно не міг, тим паче, що по городу почали ходити “тривожні” чутки відносно якогось “переобрання” політбюро.
Товариш Мрачний цілими днями громив “апаратчиків” і запевняв Івана Івановича, що “це їм так не пройде”. Іван Іванович слухав, а Марфа Галактіонівна говорила.
— Я думаю,— говорила Марфа Галактіонівна,— що Зюзя має рацію бути незадоволеним з апаратчиків. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталіна.
— Я, Галакточко, нічого не маю проти,— нарешті зідхав мій стійкий герой,— але щодо Сталіна, я з тобою (тут Іван Іванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цілком! На мій погляд, він теж… як би його сказати,— дискусійщик… Себто треба припускати, що він буде дискусійщик.
— Треба припускати? — кричав товариш Мрачний.— І це говорите ви, високоінтелігентна людина?
Тут мій герой не те щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозуміли, що він, звичайно, і в цьому питанні “органічно” не може бути не революціонером “з голови до п’ят” і що він хоче тільки, щоб все було добре і щоб перемога була на боці пролетаріату, себто щоб можна було спокійно ходити до ячейки в четвер і жити по-людськи. Досить вже він настраждався на фронтах, себто у Наросвіті, коли була громадянська війна.
— А все-таки,— насідав товариш Мрачний,— все-таки скажіть мені: невже й по-вашому потрібна ця ідіотська самокритика?
Іван Іванович виймав свою білосніжну хустку і нервово протирав нею окуляри. Він, звичайно, знав, як він має відповісти, але він не міг, на жаль, відповісти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.
Марфа Галактіонівна причиняла двері і говорила конспіративним голосом.
— Звичайно, Жане, це абсурдГ— говорила вона.— Невже ти й досі погоджуєшся? Ну, скажи мені! Скажи!
Іван Іванович нібито раніш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер він уже не міг погоджуватись, тим паче, що, зі слів товариша Мрачного, “апаратчики” мусіли “на днях полетіти” і “взагалі загубити свою силу”.
— Ні!.. не погоджуюсь! — раптом рішуче ще раз зідхав Іван Іванович і, тут же підбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: — Я навіть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довіряв цій ідеї. Їй-богу.
Словом, Іван Іванович говорив тільки те, що підказувала йому його революційна совість. Правда, коли товариш Мрачний, діставши посаду, раптом змінив свої погляди, Іван Іванович не змінив своїх поглядів, він просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позиціях, себто він знову почав гаряче захищати “самокритику”, але це показує тільки те, що мій герой, будучи ортодоксальним марксистом, не міг не володіти добре ланцетом матеріалістичної діалектики. От і все, плюс, звичайно, революційна совість.
І тому не зрозуміло (рішуче не зрозуміло!), як могло трапитись це велике горе, це грандіозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останній розділ — і ви побачите.
VII
Трагічний фінал, а також і не про те, які треба зробити висновки.
Колись Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і переглядав “Вісті”. Він завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а він не хотів бути не в курсі державного будівництва, а по-друге — тому, що редакція цієї газети його остаточно зворушувала підбором матеріалу. Тут було всього вміру: і смішного (Іван Іванович, наприклад, дуже обурювався з поведінки драматурга Куліша, що в своїй п’єсі “Мина Мазайло” нахабно висміяв майстра мажорного сміху Іону Вочревісущого. Іону Вочревісущого Іван Іванович вважав мало не за геніальну людину) — тут було трохи і про кооперацію, трохи про сільське господарство, а також трохи і про культурне життя країни. Особливо Івана Івановича зворушували передові статті і саме ті, що йшли без підпису.
— Не говори, Галакточко! — часто схвильованим голосом кидав він у бік своєї дружини.— От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скільки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Ні, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи — велике діло!
— Ще б пак! — зідхала Марфа Галактіонівна.— Це ж наша найстаріша газета. Скоро матиме мало не десятилітній досвід!
Іван Іванович дивився у вікно на молодий сніжок і на його душі була радість і —гордість невимовні…
…Так от, значить, одного разу Іван Іванович лежав після смачного обіду на канапі і переглядав “Вісті”.
Раптом його очі поширились і він, як і тоді, коли натрапив на випадково положений до його портфеля “страшний документ”, як і тоді, дуже зблід. Ніжні пальці мойого героя затремтіли. Як на гріх, в цей час в квартирі нікого не було (вся сім’я поїхала до парку шпацірувати), була тільки в кухні Явдоха. Іван Іванович протер очі і ще раз уважно перечитав ті рядки, які його так схвилювали. Потім мій герой підвівся з канапи і, можна сказати, навіть забігав по кімнаті. Він ніколи так енергійно не метушився, як тепер, і тому треба було припускати, що він вичитав, по меншій мірі, про оголошення війни, навіть уже про вступ ворожих сил на радянську республіку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
— Загибель революції,— шепотів він.— Явна загибель! Коли газета не бреше — а я їй завжди вірив! — коли вона не бреше, то… Ні! Ні! Цього не може бути. Ні! Ні!
Іванові Івановичу навіть піт виступив на лобі. Хвилинами здавалося, що він знепритомніє і, як підстрелений заєць (правда, він цього моменту скоріше подібний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) — і, як підстрелений заєць, впаде на свій сюрпризний килим.
Та цього — слава тобі господи — не трапилося. Мій герой потроху почав відходити і нарешті зовсім одійшов. Тоді він підійшов до вікна і одчинив вікно. Запахло весняними пахощами (тоді вже йшла весна). Прямо — заходило сонце. Воно заходило так звичайно, ніби в газеті нічого страшного й не було. Навіть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Іван Іванович навіть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, він давно вже взяв себе в руки. Правда, ті руки, що він в них взяв себе, ще трохи, і навіть більше ніж трохи, тремтіли, але при чому ж тут він?
Мій герой витер з лоба вищезгаданий піт і, не маючи з ким поділитися своїми думками, раптом відчув у собі приплив ніжности й велике бажання поговорити зі своєю куховаркою.
— Посуд миєте, Явдошко? — ніжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Іван Іванович і зупинився на порозі кухні.— Ну, як воно — не важко вам жити у нас?
— Чого там важко! — відповіла, як і завжди, трохи холоднувато (“чорна невдячність”!) куховарка.— Чого там важко, ми вже звикли, барин!
Іншого разу мій, зрідка трохи глуховатий, герой, можливо, і не звернув би уваги на це обурливе “барин”. Товаришка Галакта навіть думала, що це в порядку речей: мовляв, нічого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана “барином” — по-перше, ніхто того не чує і, значить, нема тут ніякої компромітації, а по-друге — товаришка Галакта ніколи не посміє позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається — хай так і говорить!). Але на цей раз Іван Іванович мало не підскочив.
— Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув він у жахливій розпуці! — Хіба я вам барин? — Іван Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками, пояснив:
— Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
— Хай буде й по-вашому! — знизала вона плечима і, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне. Підскочивши з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він делікатно відштовхнув її від цеберки з помиями.
— Так, так Явдошко! — промовив Іван Іванович тремтячим голосом.— Я вам не барин, я… я вам справжній друг і товариш. Я вам — ви ж пам’ятаєте? — Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Іван Іванович і сам уже вірив, що він завжди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було — не тому не було, що він не хотів, а тому, що він просто забув). Завжди говорив, Явдошко. І тепер говорю! Да!..
Іван Іванович знову витер піт зі свого чола й несподівано скрикнув:
— Дозвольте,— скрикнув він,— я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозиція вискочила з уст хазяїна якось зовсім без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в ті ж таки уста і саме так, наче її й не було (воістину, слово не муха — вилетить не спіймаєш навіть за допомогою мухобойки). Іван Іванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рішуче не хотіла йому віддати цеберки. Почалась боротьба. І невідомо чим би вона скінчилась, коли б в цей момент не відчинилися двері і в дверях не зупинилась Марфа Галактіонівна.
— Жане! В чому справа? — грізно сказала Марфа Галактіонівна, побачивши боротьбу.— Що це значить?
Товаришка Галакта зрозуміла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, і тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
— Геть! — скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.— Щоб твоя нога більш тут не була. Геть! Геть!
— Що ти робиш, Галакточко,— в свою чергу скрикнув Іван Іванович.— Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
Але Марфа Галактіонівна вже нічого не чула і тільки кричала “геть”. Коли ж куховарка вийшла з кухні і коли червоний і спітнілий Іван Іванович підвів свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактіонівна, й тоді не дала промовити слова. Потім товаришка Галакта зробила істерику. Нарешті істерика скінчилась, і тоді вияснилося, в чому справа. Вияснилося тоді, коли мій герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що він не залицятися хотів до Явдохи, а тільки хотів показати їй, що він нічим (буквально нічим!) не відрізняється від неї, від куховарки, і навіть може винести цеберку з помиями. Переконав він її не словами, а, так би мовити, ділом. Це трапилося саме тоді, коли й товаришка Галакта прочитала в “Вістях” ті рядки, які так схвилювали Івана Івановича.
— Так! Ти мав рацію! — уже подвійним голосом (спокійним, що Іван Іваноич не зрадив і неспокійним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном.— Так. Ти мав рацію. Але ти, Жане, не маєш рації хвилюватись. Боже мій, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби паніки! Пожалій своє серце! Чистка ж тільки для низів! Члени колегії, на мій погляд, ні в якому разі не будуть чиститись.
— Ах, Галакточко! — підстреленим голосом сказав мій герой.— Ти не дочитала.— Іван Іванович подав дружині номер “Вістей”.— Ну, ось дивись, голубонько. Тут написано навіть, що будуть чистити навіть членів ЦК. Ти розумієш? Членів ЦК!
— Цього не може бути! Я не вірю! — рішуче одрізала Марфа Галактіонівна.— Членів ЦК не можуть чистити… Це просто для народу… для маси! В противному разі ми загубили б революцію… Да…
— Безперечно! Безперечно загибель революції! — сказав Іван Іванович і в розпуці схопився за голову.— Ах, Боже мій, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зі мною, а я апаратчикам тепер не можу довіряти. Даю тобі чесне комуністичне слово. Ти розумієш — не можу!
Схвильований Іван Іванович кинувся до кабінету й подзвонив до Методія Кириловича.
— Чули?..— спитав він у рурку.— Нуда! Нуда!.. Ну, як ви?.. Я? Я ж, знаєте, мені що? Будь ласка, хоч сьогодні! Тільки я думаю, знаєте… Ну, словом, заходьте — поговоримо. Треба улаштувати сімейну нараду.
Тут мій герой закашлявся й положив рурку на її руркове місце.
Цілу ніч Івана Івановича і Марфу Галактіонівну кусали чи то блощиці, чи то блохи, і вони ніяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мій герой поспішив до установи. Він навіть забув поцілувати Мая і Фіалку батьківським поцілунком. Але в установі його чекала ще більша неприємність. Там він, по-перше, остаточно пересвідчився, що йому обов’язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге, він узнав, що роботу його комосередку з сьогоднішнього дня починає обслідувати спеціальна комісія з райкому.
Про це сповістив Методій Кирилович.
— Для чого комісія? Для чого обслідування? — спитав зблідлий за ніч Іван Іванович, безсило сідаючи в крісло.— Ну, скажіть мені, для чого?
— А хіба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. І, мабуть, не тільки з комосередку,— сказав догадлививй Методій Кирилович,— а навіть декого і з бюро.
— Із бюро? — в розпуці промовив мій герой (він був членом, хоч і не активним, свого бюро).— Що ви говорите? Ні, ви просто робите паніку. Ви помиляєтесь, Методію Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тільки не розумію, відкіля це все взялося?
— Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера,— відповів Методій Кирилович, підкресливши “свого”.— Це, будьте певні, це його роботка.
— Мого товариша Лайтера? — до того розгубився Іван Іванович, що навіть випустив із рук окуляри, які протирав своєю білосніжною хусткою.— Ви серйозно кажете “мого”?
— Так! — як і завжди, спокійно відповів Методій Кирилович.— Іменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусіли вже давно знати, що це за штучка. Хіба я вам не говорив? Свій свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досі…
— Ах, боже мій! Нічого не розумію! — скрикнув Іван Іванович тим же таки підстреленим голосом.— Буквально нічого!
Мій герой раптом покинув Методія Кириловича й побіг до Семена Яковича, головного начальника і члена бюро. Про що вони там говорили — мені не відомо. Проте, я гадаю, що це й не цікавить читача. Давати в деталях трагічну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тільки, що райком прислав комісію, так би мовити, необ’єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозиціонер і не бузотер, а просто собі активний партієць, по-друге, комісія наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагічне непорозуміння), Івану Івановичу, Марфі Галактіонівні, Методію Кириловичу і ще багатьом ще до чистки судилося “вийти із партії”, як потім говорила товаришка Галакта.
Іван Іванович, прийшовши додому після “вийти із партії”, похилився на свою мухобойку і раптом заплакав дрібненькими в перший раз мінорними сльозами.
— Пропав! — скрикнув він.— Боже мій, яке трагічне непорозуміння! Чому саме мені судилося так страждати за революцію? Чим я провинився?
Але йому на його останнє запитання ніхто не відповів. Марфа Галактіонівна ще не прийшла після “вийти із партії”, а Май і Фіалка десь шпацірували з мадмуазель Люсі. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нічого не знала, і тому й тепер виспівувала якусь свою зовсім незрозумілу пісню, саме ту, що, з одного боку, нібито веселу, а з другого — начебто дражнить.
Так що мажорну новелу, можна сказати, кінчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволені обличчя (мовляв все добре, та от багато публіцистики), але й тепер, на жаль, нічим не можу допомогти.
Що ж робити, дорогі читачі, коли я хочу, щоб мої твори читали рішуче всі громадяни нашої республіки, навіть такі ділові, як от Іван Іванович та Марфа Галактіонівна, а ділові люди, як відомо, читають тільки мажорні новели з ухилом в публіцистику. Треба, очевидно, йти на компроміс.
…А втім, Теккерей, наприклад, каже, що Свіфт (ви пам’ятаєте “Гулліверову подорож”?) справляє на нього враження величезного гіганта і що загибель його, Свіфта, нагадує йому, Теккерею, загибель грандіозного царства.
Так думав колись не тільки Іван Іванович, але думаю сьогодні й я, коли зупиняю свій зрідка вольтеріянський погляд на чіткому силуеті злого англійського сатирика.
…І потім чому Салтиков-Щедрін міг бути віце-губернатором, а я не можу? Правда?
Отже, до побачення, золотий мій читачу! Сподіваюся ще раз зустрітися з вами. В моїй шухляді (доводжу до вашого відома) єсть ціла галерея ідеологічно витриманих, монументально-реалістичних типів нашої ніжно-прекрасної епохи, а ви (доводжу до свого відома), очевидно, маєте охоту познайомитися з ними. Ну, і от!
Читати частина 1.
Читати твори Миколи Хвильового.
Читати біографія Миколи Хвильового.
