“Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку №9”
(частина 2)Читати “Таємне Товариство боягузів…” Лесі Ворониної частина 1
Розділ 17.
Машина часу існує?
Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабетів хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася у глибину, полетів у безвість.
За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно! Тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач — і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.
Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі — Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона мені нагадувала. Очі у жінки були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.
— Нічого не розумію! — прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.
Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість пульта перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу. Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа — марно. Щось підказувало: саме у цій скриньці сховано розгадку всіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?
Втративши будь-яку надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився у крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки замерехтіла м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею. Бо ця жінка була молода й вродлива, а очі її були втомлені й суворі.
— Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрана. — Ось ми й зустрілися…
Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:
— Хто ви?
— Я — Соломія. Так-так, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переміщуватися у часі й просторі. І перше, що зробила, — вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.
— Хіба так буває? — вихопилося у мене. — І потім, навіть коли так, якби ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілкою чи комп’ютером.
— Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Потім ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба визволяти мене… стареньку. Бо без мене порятувати світ не вдасться.
Розділ 18. Я відчуваю смак пригод
— Тепер зосередься і роби все точно так, як я тобі казатиму. Підійди до фотографії. Ось до цієї, де твої тато й мама біля піраміди. Ти маєш перенестися на часольоті в те місце, де вони зараз ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хижаків. Запам’ятай: ти мусиш їх випередити. Отже, перенесешся у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито і що ми проникли в їхній штаб у приміщенні банку. Ви встигнете підготуватися.
— Зачекайте, а як же бабуся? Тобто ви… тобто… моя теперішня бабуся.
Я так розгубився від фантастичної інформації, яку повідомила мені пані Соломія, що ніяк не міг оговтатися. Думки плуталися, в роті пересохло, і я відчув, що нудотний липкий страх, який, здавалося, кудись зник за останні дні, заволодів мною знову.
— І де я візьму цей часоліт? Тут його немає. І на подвір’ї я також нічого не помітив.
Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мене залишили у спокої. Сховатися десь подалі від синьомордих прибульців, від небезпечних перельотів, від цієї жінки, що зараз ніби наскрізь пропікає мене своїми очима. Хіба моя бабуся така? Вона лагідна й добра. Вона вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що, що я можу зробити?! Адже існує ТТБ — Таємне Товариство Боягузів. Є Жук і Заєць, які так спритно зафільмували бенкет у лігвиську блакитних жаб. Ось вони хай з усім і розбираються.
Несподівано обличчя на екрані почало зникати. До мене долинули останні слова, які пані Соломія вимовила ніби звідкись іздалеку, але я розібрав головне:
— Дій рішуче й швидко. Ключ від часольота висить у тебе на шиї. А сама машина часу — у дворі. Так-так, не дивуйся: вона замаскована під старенький “Запорожець”. Користуватися ним дуже просто. Головне, щоб ти не схибив і потрапив до піраміди саме в той час, який я назвала. Налаштуй часоліт на першу годину ночі. Тоді тебе напевно ніхто не помітить…
Звук урвався, екран потемнів. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольота у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас удома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей свисток передав інформацію від бабусі. А тепер, виявляється, це ключ від часольота?
Треба було діяти: надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялася, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку — кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.
— Цікаво, а як я звідси вийду? — подумав я вголос.
Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом з металевою доріжкою, а другою рукою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.
Розділ 19. Політ крізь часопростір
“Запорожець” стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлені з якогось невідомого мені сплаву. Він був пружний і надзвичайно міцний. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер я зрозумів, чому не відчув перевантаження, коли мій “Запорожець” стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.
Я зняв зі свистка кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися у слова:
“Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплєї потрібний час”.
Я слухняно виконав інструкцію — обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на свистку крихітні кнопки — такі, як на електронному будильнику — і виставив час. Потім замружився і поклав руку на фотографію — просто на вершечок велетенської піраміди.
— Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися у часовому коридорі, — нагадав механічний інструктор.
— Нічого собі техніка! — обурився я. — А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!
— Шановний Климе Миколайовичу, — озвався голос, чітко вимовляючи кожен звук, — вступаючи до ТТБ, ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отож прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.
Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, заплющити очі й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму чи не заблукає на манівцях часу і простору.
Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то знайте — це дурниці. Я теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою швидкістю крізь часовий тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.
Я розплющив очі, впевнений, що сталась якась помилка, збій у програмі, і часоліт, тобто старенький жовтий “Запорожець”, стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби.
Однак тої ж миті я переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося абсолютно непомітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.
На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець піраміди гігантським ножем. Отож зараз я опинився посеред чималого абсолютно рівного майданчика, ніби навмисне зробленого для посадки часольотів.
Колись батьки розповіли мені, що саме через дивну особливість — стесану верхівку — вибрали цю піраміду для розкопок.
“Хтозна, — подумав я тепер, — може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю мічену піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?”
Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі засміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав несподівано голосно. Я перелякано затулив рота руками, та було запізно — я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене.
“Як же блакитні ропухи здираються по майже прямовисних стінах піраміди?” — майнуло у мене в голові. А тоді я пригадав, як хижий синьоморд обмотав мене липкою гидотою, і зрозумів, що космічні загарбники просто приклеюються до кам’яної поверхні і що, певно, для них не існує жодних перепон…
Розділ 20. Абетка мандрівника
— Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на Африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2006 року.
— Зажди! — вигукнув я. — Але ж я виставляв на дисплеї не 26-те, а 25-те число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків!
— Пробачте, — так само спокійно відповів автомат. — Ви маєте знати, що ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого — спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і ми вмить опинимося в потрібному часовому відрізкові.
Я почав нервово натискати на кнопки свистка. Руки в мене тремтіли, і я ніяк не міг набрати потрібні цифри. Коли ж урешті мені це вдалося, на маленькому екранчику засвітився напис: “Технічні несправності. Тимчасова зупинка програми”.
Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й впевнено. Я знав, що коли затримаюсь хоч на секунду, до мене допадуться блакитні хижаки. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух та метеликів під майонезом, я перетворюся на піддослідного кролика.
Мить — і я вже сидів усередині “Запорожця”, ще мить — і, вхопившись за кермо, я крутнув його так, що машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу.
Напевно, я б не ризикнув виконувати цей карколомний трюк, якби не знав, що мій “Запорожець” уміє стрибати, мов гумовий м’яч. І справді, зіткнувшись із землею, автомобіль підскочив кілька разів, а тоді благополучно спинився біля підніжжя піраміди.
Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а місяць сяяв так, що можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.
Несподівано мою увагу привернули ледь чутні звуки. Вони долинали ізсередини піраміди. Я наблизився до кам’яної стіни впритул, приклав до неї вухо і почув стукіт. Звуки послідовно повторювалися, і раптом до мене дійшло, що це винайдена моїм татом АМ — Абетка мандрівника. Мабуть, це була найпростіша звукова абетка у світі, бо складалася вона лише з трьох понять. Одне означало: “Небезпека!”, друге: “Велика небезпека!!”, а третє: “Найбільша небезпека!!!”
Річ у тім, що наша родина при найменшій нагоді вирушає у близькі й далекі мандрівки. Ще коли мені не було й року, тато надягав на плечі спеціального рюкзака, в який садовили мене, і ми втрьох — мама, тато і я — вирушали в похід. І найперше, чого навчили мене батьки, — це користуватися АМом.
Отже, при небезпеці звичайній треба було стукати по кам’яній поверхні, чи по дереву, чи по металу, чи взагалі по чому доведеться один раз, при середній — двічі, а при найбільшій гатити щосили тричі підряд. Головне, щоб чітко повторювався ритм: стук-стук-стук — тиша. Стук-стук-стук — тиша! І зараз із кам’яних нутрощів піраміди хтось подавав сигнал найбільшої небезпеки. Було зрозуміло, що це кличуть на допомогу мої тато й мама і що визволити їх можу тільки я.
Я обмацав кам’яну поверхню, але між велетенськими брилами, з яких було побудовано усипальницю фараонів, не знайшлося ані найменшої шпарини. І тоді, коли я вже був готовий впасти у відчай, за моєю спиною пролунав знайомий механічний голос:
— Раджу скористатися універсальним ключем. Нагадую — він висить у вас на шиї. Спосіб використання: прикласти нижнім кінцем до поверхні, натиснути на червону кнопку й накреслити на ній необхідну фігуру.
Я намацав свисток, що висів у мене на шиї, приклав його нижнім кінцем до стіни і, як радив мій автоматичний помічник, натиснув на червону кнопку й накреслив на кам’яній поверхні піраміди велике півколо. Раптом масивна кам’яна брила під моєю рукою м’яко піддалася, почала відступати, і в стіні утворився отвір.
Розділ 21. У Всесвіті дрібниць не буває
Я ускочив до автомобільчика, скомандував “Уперед!” — і за якусь мить опинився всередині старовинної усипальниці, а шматок стіни став на місце.
— Ну, синку, ти саме вчасно, — почув я мамин голос, коли виліз із машини.
— А ми вже боялися, що синьоморди до нас ось-ось допадуться, — додав тато й обійняв мене за плечі.
За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а тоді здогадався — засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожі на кочівників пустелі — бедуїнів.
Якби я потрапив усередину піраміди за інших обставин, то, певно, одразу ж кинувся б її оглядати. Але тепер я лише швидко обвів поглядом освітлену смолоскипами залу і з подивом зауважив, що попід стінами піраміди лежить безліч скручених трубочками папірусів.
Батьки розповідали мені, що древні єгиптяни писали на таких папірусах одне одному листи, фараони передавали своїм підданцям накази, а стародавні вчені записували на папірусах свої відкриття. Але до наших днів папіруси майже не дійшли. Навіть коли їх знаходили десь серед старовинних руїн, вони, потрапивши на повітря, розсипалися, мов порох.
Невже моїм батькам пощастило знайти старовинну бібліотеку єгипетських фараонів? Та зараз про це ніколи було думати й не час було розпитувати в мами й тата про їхні археологічні відкриття. Людство було у небезпеці, а ці прадавні єгипетські рукописи аж ніяк не могли стати в пригоді у боротьбі проти блакитних космічних жаб.
Мені стільки треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав, з чого почати. А найголовніше, що мене здивувало, — це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.
— Бабуся… — почав я, та мама мене перебила:
— Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ. — І мама по-змовницьки мені підморгнула. — Хіба ти не впізнав нас тоді, коло банку?
— То це були ви з татом? Мотоциклісти, що пограбували банкіра? — вражено скрикнув я.
— Авжеж. Довелося перенестись на якусь годинку в часопросторі й розіграти оце пограбування, щоб ви змогли пробратися у лігвисько синьомордів.
— Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, — додав тато.
Я обурився:
— А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім цей скажений голубий прибулець ганявся за мною на екскаваторі! І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся, тільки з майбутнього…
Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:
— Климе, заспокойся! Головне, що ти майже вилікувався від страху! На жаль, таких людей на Землі тепер дуже мало. Майже всі мешканці нашої планети заражені вірусом страху. Протиотруту від цієї жахливої епідемії винайшла наша бабуся, але річ у тім, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.
— А та… пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?
— Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни у Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.
— Через таку дрібницю? Це неможливо!
— У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас лишилося якихось дві години. Треба зустріти наших космічних гостей як слід.
Розділ 22. Зброя проти комахожерів
— Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи “Бітлз” “Yellow submarine”, що в перекладі означає — жовтий підводний човен. То, може, наш “Запорожець” коли не працює, як машина часу, то й під водою може плавати? А може, він працює і як космічна ракета? — Я сам засміявся від цього припущення.
Та у відповідь тато серйозно проказав:
— Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся заклала в неї усі свої знання й уміння. А знає вона надзвичайно багато, повір мені. Щоправда, невідомо, чим закінчиться оця жаб’яча історія і де всі ми врешті опинимося…
Я вже хотів розповісти, як заклинило ключ від часольота і він помилково заніс мене не в той день, але вирішив не засмучувати батьків зараз, а з’ясувати це пізніше, за сприятливіших обставин.
— А тепер поводьтеся дуже тихо, — наказав тато, — у синьомордів надзвичайно тонкий слух. До того ж вони вміють перехоплювати людські думки на відстані. Це дуже давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захопленні нових планет. Зброї проти них практично не існує.
Тут до розмови долучилася мама. Видно було, що вона вагається — чи варто розкривати мені якусь страшну таємницю. Та все ж вона зважилась і заговорила, ледь затинаючись. Вона завжди затиналася, коли виникала якась небезпека:
— Климчику, т-ти маєш знати, що ми не випадково почали вести розкопки саме т-тут. Річ у тім, що сім т-тисяч років тому Земля вже зазнала нашестя блакитних жаб… І сталося це саме в цьому місці, у давньому Єгипті. Врешті єгипетські вчені знайшли засіб, як боротися із синьомордами, т-та було запізно. Хоча космічні хижаки втекли з нашої планети, та все ж перед тим устигли знищити всю рослинність у цій колись квітучій долині. Все засипав пісок — зникли сади, міста, поля і ріки. На цьому місці постала піщана пустеля.
— Ми от-от мали розшифрувати один дуже важливий манускрипт, нерозгаданим лишився тільки один знак. Просто я не можу зрозуміти, що саме мали на увазі давні єгиптяни. А без цього нам буде дуже важко перемогти синьомордів. — Тато промовив останні слова тихо, і вперше я почув у його голосі тривогу.
— Взагалі-то зброя є, — сказав я. — Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.
— Ти жартуєш! Яка зброя? — дорікнула мама. — Хіба можна сміятися у такий момент?
— Я не жартую. — Від хвилювання у мене пересохло в роті, і я ледве видавив із себе: — Мухи!
— Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами, але до чого тут зброя?
Я пригадав, як сьогодні зранку одна-єдина муха подіяла на довголапого прибульця, як він втратив пильність, а згодом повністю відключився і захропів.
Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук і Заєць, і розповісти про з’їдену муху, яка вплинула на прибульця немов снодійне.
Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми і тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, крикнули:
— Врятовані!
Розділ 23. Жук і Заєць втрачають надію
Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, але звідки, звідки ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузьок? Проте скоро я дізнався, що стародавні папіруси, які, на перший погляд, були цікаві лише археологам, можуть стати у пригоді цілому світові.
Мама поманила мене рукою, ми зайшли у сусіднє приміщення, вона клацнула вимикачем — і я побачив, що стою посеред добре обладнаної наукової лабораторії. Над потужним мікроскопом схилився якийсь невисокий чоловік, біля лабораторного столу, заповненого колбами, ретортами й слоїками, схилився інший дослідник. Щось у цих двох постатях було знайоме. Я придивився й упізнав своїх нових друзів — Жука та Зайця.
— А ви як сюди потрапили? — вражено запитав я у хлопців.
— Оце якраз було зовсім просто. Пані Соломія доправила нас сюди на часольоті, — пояснив Заєць. — На жаль, то був її останній політ. Коли вона повернулася додому, її вже підстерігали синьоморди. Добре, що вони не захопили часоліт. Хіба ж можна здогадатися, що цей обшарпаний “Запорожець” — насправді машина часу?
— Представники нашої організації роблять що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей, — додав Жук. — Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія… — Жук із надією глянув на моїх батьків.
Але тато заперечливо похитав головою.
— У такому разі не буде кому опиратися десанту прибульців, — сумно промовив Заєць. І, здається, вперше я не побачив на його обличчі усмішки— звичний оптимізм зрадив і його.
— Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато і повів нас усіх за собою.
Він рушив угору вузенькими сходами. Стеля у цьому тісному коридорчику була зовсім низька. Навіть мені доводилося пригинатися. А тато зігнувся майже удвоє. Та наша маленька група продовжувала уперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати. Водночас він заглядав у розгорнутий папірус, що тримав перед очима.
— Ось тут, — промовив тато, ще раз уважно подивившись на дивні значки, накреслені на папірусі. — Треба діяти швидко, цей папірус ми ще не встигли обробити спеціальним розчином. Він от-от може розсипатися. Але в ньому якраз ідеться про те, як можна врятувати усю нашу цивілізацію.
Ми оточили тата й нетерпляче зазирали йому через плече. Я побачив на жовтуватому аркуші, що вже почав чорніти й розсипатися по краях, стародавній малюнок, який нагадував… так-так, він нагадував звичайнісіньку муху!
— Погляньте! — скрикнув Заєць. — Ось точнісінько такий значок на стіні!
Щойно тато торкнувся вирізьбленої на стіні комахи, як на кам’яній поверхні утворилася ніша. Він простягнув руку, обережно обмацав заглиблення й витягнув звідти дивний предмет. То було металеве півколо з маленькою пластинкою посередині, схожою на тонкий язичок.
Розділ 24. Космічні загарбники прибувають
Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.
Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю годину ночі.
— Здається, прибули наші незвані космічні гості, — дуже спокійно сказав тато. Потім так, ніби робив це щодня, він приклав щойно знайдений предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструмента.
— Та це ж дримба, — прошепотів у мене за спиною Заєць, — тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.
Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, і на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люка. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк.
Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямований на зрізану верхівку піраміди.
Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я відчув себе таким же беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.
— Вони знижуються, — тихо промовила мама й взяла мене за руку.
— Я не думав, що їх буде аж так багато, — зауважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.
— А я почуваюся, як на арені цирку, — пожартував Заєць і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.
Розділ 25. А тато грає на дримбі
Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на мільйонноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися хмари оскаженілих комах!
За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі — кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання — то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, котрі вже встигли поласувати земними мухами та комарами раніше, і тепер їхній потяг до місцевого делікатесу був непереборний.
Спершу я злякався, коли побачив, як з-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.
— Стережіться! — вигукнув я і вже хотів ховатися назад, всередину піраміди.
Але мама заспокоїла мене та хлопців:
— Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи.
Не зважаючи на нас, блакитні жаби почали несамовито крутитися на всі боки, раз у раз підстрибуючи, висолоплюючи довжелезні язики й хапаючи все нових і нових комах. Напевно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих літальних апаратах відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у повітрі, перебираючи перетинчастими лапами по щаблях драбинок, блакитні ропухи почали хапати комах довгими язиками. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісінькі жаб’ячі серця.
— Погляньте, вони щось переказують тим тварюкам, що залишилися у капсулах, — закричав спостережливий Заєць, показуючи на синьомордів.
І справді, ті прибульці, шо по драбинках спусти; землю, почали свистіти, клацати й кумкати з такою страшною силою, що їх, певно, почули й на віддалених планетах.
Нам позакладало вуха, а синьоморди, що залишалися у капсулах, отримавши цінну інформацію про наших неперевершених кузьок, задраїли люки і за кілька хвилин уже приземлилися посеред піщаної пустелі.
Ще мить — і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали зістрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Зараз небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім смачної поживи, що хмарами кружляла довкола них.
Розділ 26. Я розмовляю мовою синьомордів
Тепер я зрозумів, чому тато говорив про синьомордів як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині у кожного прибульця висів апарат із широким дулом і прилаштованим до нього балоном.
— Це газ, — сказала мама, — він може паралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять з нею, що схочуть. Ми змогли захопити кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.
Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:
— Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося, представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти кого завгодно. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці космічні хижаки, — вірус страху.
Край неба поволі ставав рожевим, потім з-за обрію вигулькнуло пурпурове сонце, і над пустелею розвиднілося. Картина, що постала перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропухами, що горічерева лежали на піску й голосно хропли.
— Оце так непереможні космічні завойовники! — зареготав Заєць.
— Страшна загроза людству! — зневажливо докинув Жук.
— Вони просто обжерлися і впали у сплячку, — пояснив тато.
— Треба скоріше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, — по-діловому промовила мама.
— А головне — скоріше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, — озвався я. — Гадаю, найбільше про це нам може розповісти ось цей мухожер. — Я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, посеред майданчика. Нападника легко було впізнати, адже після того, як він гнався за мною на екскаваторі й перекинувся, на лобі в ненажери вискочила велика синя ґуля.
— Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? — замислено промовив тато. — Якщо кожен із них проковтнув щонайменше сотню комах, то зо п’ять годин вони хроптимуть. Що з ними робити далі, я поки що не знаю, але головне — чимшвидше їх знешкодити.
Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. Тої ж миті в голові у мене залунало:
— Як смачно! Як поживно! Земні комахи — найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали. Зовсім поруч з її будинком. Ги-ги. Її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати уде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спротиву аборигени не чинитимуть — всі вони заражені нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиотрута не допоможе. Ось тільки б допастися до їхньої секретної лабораторії… Цивілізація блакитних жаб — найвеличніша цивілізація Всесвіту! Ми нездоланні! Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах — вирощуватимуть комах-бройлерів. Ми експортуватимемо чудові комашині консерви в кожен куточок галактики!
Я отямився лише тоді, коли тато сильно струсонув мене за плечі. Виявляється, я настільки перейнявся думками синьомордого чужинця, що почав свистіти, кумкати й клацати язиком.
Оговтавшись, я в кількох словах переповів усе, про що довідався, вступивши у телепатичний контакт із космічним хижаком, і побачив, як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.
Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.
Розділ 27. Пірамідосерфінг
— Ну що ж, час вирушати в дорогу, — мовив тато, — тепер не можна гаяти ані хвилини.
Я вже збирався лізти крізь люк всередину піраміди, а потім знову долати тисячі й тисячі сходинок, спускаючись донизу, але виявилося, що це не потрібно. Тато й мама показали нам чудовий спосіб пересування. Подумки я назвав його пірамідосерфінгом. Для того щоб швидко й безпечно спуститися з піраміди, потрібні були лише легенькі пластикові санчата. Вірніше, не санчата, а кругла пластинка з ручкою.
— Ви сідаєте на цю пластинку-санчата й просто з’їжджаєте з піраміди, як зі снігової гірки, — пояснила нам мама.
— Головне, щоб стіни піраміди були достатньо гладенькими, бо на котромусь горбочку чи ямці ви можете перекинутися й полетіти додолу сторч головою, — застеріг тато. — А тепер вибирайте собі санчата. — І він показав на купу складених один на один пластикових кружечків. — Саме для таких екстремальних спусків ми їх тут і тримаємо.
Спершу треба було транспортувати причмелених комахожерів, і ми заходилися прив’язувати синьомордів спеціальними ременями до санчат.
— Я повезу ось цього, — показав я на прибульця з ґулею, — з нього ні на мить не можна спускати очей. Він ватажок передового загону прибульців і, певно, знає найбільше.
Ми посідали на пластини-санчата так, як сідають діти, коли вдвох спускаються з гірки. Попереду лежали прибульці, занурені у сон, а ми сиділи позаду і керували санчатами.
— Розповім комусь, як я на санчатах з’їжджав з піраміди — не повірять, — захоплено вигукнув Заєць, коли ми успішно спустилися на землю.
— Головне, щоб на Землі ще залишилися ті, хто зможе вислухати твої розповіді, — похмуро зауважив Жук.
Було видно, що нашестя синьомордів справило на Жука гнітюче враження. Мені навіть почало здаватися, що до нього повертається страх. Певно, оті вправи, за допомогою яких хлопці лікувалися від переля ку, потроху втрачали силу. Що там вигукували хлопці, коли я вперше побачив їх у садку за старовинною брамою? “Засіб від переляку номер один! Засіб від переляку номер сім! Засіб від переляку номер чотири!”
Цікаво, скільки взагалі тих засобів від переляку і як довго вони діють? Тепер я розумів: усі їх винайшла моя бабуся. А без неї та її чудодійної протиотрути ми ніколи не врятуємо людство від вірусу страху.
Космічні прибульці впали у такий глибокий транс, що й не думали прокидатися. А на нас попереду чекала тяжка робота: треба було придумати, як знешкодити синьомордів, щоб вони не могли накоїти лиха, поки ми шукатимемо бабусю Солю.
Розділ 28. Нехай синьоморди посплять
— Друзі, — замислено мовив тато, озираючи вкриту сплячими синьомордами пустелю, — якщо зараз ми почнемо зв’язувати й перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.
— А що ти пропонуєш? — схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.
— Просто заблокувати їх за допомогою часольота.
Я здивовано поглянув на тата. Адже, як мені здавалося, я вже досить добре вивчив усі властивості бабусиного винаходу. Але про якесь там блокування не знав нічого.
— Все дуже просто, — пояснив мені тато, — часоліт має різні властивості. Річ у тім, що він мусить захищати мандрівника у часі і просторі від будь-яких небезпек. Тому в нього закладено безліч програм.
— А звідки ти про це знаєш? — не витримав я.
— Климе, про це я дізнався від своєї мами, а твоєї бабусі, ще тоді, коли мені було стільки ж років, як тобі зараз. Просто усі представники роду Джур втаємничені у прадавні секрети характерництва. Але пані Соломія, як її називають учні й прихильники, змогла поєднати чудодійні сили наших пращурів із найсучаснішими науковими здобутками. І замаскувала свій універсальний прилад у старому “Запорожці”. Погодься, хіба комусь спаде на думку шукати машину часу в цій іржавій консервній бляшанці?
— Я не хотів вам казати, щоб ви не хвилювалися, — заговорив я, — але часоліт мене підвів, він помилився на цілу добу. А потім машина взагалі перестала працювати. Просто розрядилася, як використана батарейка.
Я боявся, що моє повідомлення схвилює батьків, але тато заспокоїв мене:
— Синку, ти ще не все знаєш про цю піраміду. Вона діє, як потужний підзарядний пристрій. Крізь її зрізану верхівку космічна енергія потрапляє всередину й акумулюється. Так що, гадаю, наш часоліт цілком готовий до роботи.
Тато швидко вивів “Запорожець” із піраміди, потім зробив кілька блискавичних рухів — упевнено натиснув якісь клавіші й важелі — і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Ясно-зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша — то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.
— Ви вбили їх? — вражено запитав Заєць.
— Ні, закон Всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. Та треба поспішати — зелені промені діятимуть лише кілька годин.
— Скоріше б звільнити мешканців Землі від вірусу страху, — зітхнула мама.
— У цьому нам може допомогти тільки пані Соломія, — сказав Жук.
Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, напевно, ми знали зовсім різних людей. Я — лагідну стареньку жіночку, котра весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазонах, а мої друзі — винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.
Розділ 29. Ми вистежуємо викрадачів
Тато намагався якнайточніше запрограмувати у часольоті необхідний час і місце. Єдине, що було нам потрібно, — це перенестися у вчорашній ранок. Найкраще у той часовий відрізок, коли я саме вибіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети си— ньоморда), а моя бабуся залишилася вдома сама.
— З усього видно, що її захопили якраз у той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о восьмій двадцять. — Тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.
Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем — на задньому сидінні.
— А що буде, коли часоліт взагалі не запрацює? — пошепки запитав Заєць.
— Цього не може бути! — впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями: раніше хлопцям весь час доводилося мене підбадьорювати.
Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.
— Приїхали, — просто сказав тато й почав вилазити з низенької машинки.
Мама і ми з хлопцями також вийшли й усі гуртом попрямували до під’їзду.
— Заждіть, — раптом скомандував тато й швидко сховався за трансформаторну будку.
Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж, і з них вийшов… Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, побачив, що подвір’я порожнє, і поманив когось рукою. За ним вийшло кілька людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх: адже часто помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.
Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом з ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона крокувала спокійно, і видно було, що навіть говорила щось Кактусові й людям у капелюхах.
— Обережно, не витикайтеся, — прошепотів тато, — треба за ними простежити!
Група викрадачів завернула за ріг будинку, а ми обережно пішли за ними назирці.
— Погляньте! — скрикнула мама. — Вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття!
— Та вона ж давно стоїть зачинена, і там ніхто не працює, — здивувався тато.
Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу у будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах і капелюхах, потім, переконавшись, що їх ніхто не помітив, до будки вскочив Кактус і причинив за собою двері.
Розділ 30. Куди веде провалля
Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук — ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце — будка була порожня.
Тепер уже не ховаючись, ми могли обстежити приміщення всередині.
— Виявляється, у нас під самісіньким носом був спостережний пункт блакитних жаб, — сказав Жук, показуючи на відбитки перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.
Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи — щоб не було видно їхніх синіх мордяк! — вигукнув Заєць.
— Але як міг Сашко вступити з ними у змову? — обурилася мама.
— Скоріш за все, вони просто зазомбували хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космічним окупантам, — спробував виправдати Кактуса тато, але я дотримувався іншої думки.
— Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу, — заперечив я. — Після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів — програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.
— Гаразд, із Сашком розберемося потім, а зараз головне — знайти жаб’ячий центр керування. — Тато відчинив шафу, в якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув його, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.
Заєць вхопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:
— Один, два, три… — Ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.
— Не розумію: що, в цьому колодязі взагалі немає дна? — стурбовано запитав Жук.
— Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, — сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у нього за спиною, якісь дивні предмети, які найбільше скидалися на мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.
— Це стінолази — незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, — пояснила мама, — ми часто використовуємо ці пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.
Крім стінолазів, тато дав кожному круглий ліхтарик на широкій гумці. Його треба було надягти на голову й освітлювати перед собою дорогу.
Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.
Розділ 31.
Начувайся, зраднику!
Я спускався по стіні останнім, і коли глянув донизу й освітив своїх супутників ліхтариком, наша група видалася мені родиною велетенських павуків, що поспішають кудись у своїх павучих справах. Присоски на стінолазах міцно присмоктувалися до вологої поверхні стіни колодязя, і коли їх відривали, чути було голосне цмокання.
— Нічого собі таємна операція, — пробурчав Жук, — так нас будь-який синьоморд почує за кілометр.
— Іншої ради немає, —сподіваймося, що прибульці зараз такі зайняті підготовкою до зустрічі свого головного десанту, що просто не звернуть уваги на ці звуки.
— Мені цікаво: як вони самі сюди спустилися, і головне, як перенесли бабусю? — запитав я.
— А ти чув, як працював мотор? У них, мабуть, є якийсь апарат для спуску.
І тільки-но мама промовила останні слова, як її здогад підтвердився, і в дуже неприємний спосіб. Звідкись із глибини колодязя спершу почулося тихеньке гудіння, а тоді я побачив, що по стіні піднімається маленький вагончик.
— Бачите, на протилежній стіні протягнуто трос, ми його не помітили через темряву, — сказав тато, — а наші ліхтарики освітлюють тільки той бік стіни, по якій ми спускаємося. Швидко всі притуліться до стіни й вимкніть ліхтарики!
Ми миттєво виконали татів наказ. І саме вчасно, бо повз нас промчав вагончик, в якому сиділи замасковані під людей синьоморди і мій підступний сусід Сашко Смик.
Зараз, коли синьоморди не підозрювали, що їх може побачити хтось сторонній, вони тримали крислаті капелюхи в лапах. І видно було, що мордяки у блакитних прибульців вдоволені й спокійні. Кактус теж сяяв від задоволення.
— Зрадник! — прошипів Жук, і стало зрозуміло, що Кактусові краще ніколи в житті не зустрічатися із Жуком. Нічим добрим для Смика це скінчитися не могло.
Ми продовжили спуск у похмурому мовчанні. Врешті тишу порушив Заєць:
— Як ви думаєте, синьоморди залишили охорону біля пані Соломії? А що, коли вони вже встигли впорснути їй страшну отруту — вірус страху?
— Сподіваюся, що ми встигнемо, бо, крім неї, формули протиотрути не знає ніхто, — стурбовано промовив тато.
— Увага, — почув я тихий голос мами, — здається, ми знайшли те, що шукали.
Розділ 32. Ми виконуємо акробатичні номери
Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було — під ногами хлюпала ріденька грязюка. Перед нами височіла щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить — на її поверхні раз у раз миготіли вогники сигналізації, а для того, щоб вхід відчинився, до брами треба було прикласти… жаб’ячу лапу. Зображення такої лапи світилося на броньованих воротах яскраво-синім сяйвом.
— Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отож ідентифікаційний прилад не спрацює, — сумно пожартував тато.
— Боюсь, він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу,’ — відповіла мама.
— А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? — раптом запитав Заєць. — Але для цього нам знадобиться третій акробат. — І хлопець глянув на мене.
Моє серце затріпотіло, мов телячий хвіст, але відмовитись я не міг. Тим більше, що на мене дивилися тато й мама, а за зачиненою брамою синьоморди тримали бабусю Солю.
— Кажіть, що робити, — захриплим голосом сказав я.
— Поглянь: прибульці розташували сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми станемо на плечі один одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку.
Я пам’ятав, як хлопці спритно проникли крізь вікно у кабінет директора банку, але то було скло, а вхід до свого центру синьоморди захистили броньованим металом.
— Не бійся, — ніби вгадав мої думки Жук, — ми маємо такі інструменти, які ріжуть будь-який матеріал.
“І я навіть здогадуюсь, хто саме забезпечив хлопців тими інструментами. Певно, пані Соломія виготовила не лише універсальний ключ, що вмикає часоліт, ріже стіни, записує голос і працює як дисплей, — подумав я. — Схоже, що Жук і Заєць знають про мою бабусю набагато більше, ніж я…”
І раптом мені стало прикро. Невже я був таким боягузом, що мені не можна було довірити роботу в ТТБ раніше? Та що це я? Адже ще зовсім недавно я мріяв, щоб мене залишили в спокої. Я стріпнув головою і ступив назустріч хлопцям.
Я був найвищий і найміцніший, тому виконував роль підпори. Мені на плечі став Жук, а легенький і гнучкий Заєць спритно здерся нагору по наших плечах. Головне було міцно тримати на собі обох хлопців і не похитнутися, бо тоді наша піраміда вмить розвалилася б, спрацював би сигнал тривоги й на нас накинулася б охорона синьомордів.
Напевно, хлопці й справді мали якісь надзвичайно потужні прилади. Бо я почув лише скрегіт заліза, і до моїх ніг упав чималий шмат металу.
За кілька секунд сигналізація вимкнулася, зображення жаб’ячої лапи на брамі перестало світитися і половинки масивних воріт прочинилися, впускаючи нас досередини.
Розділ 33. Бабуся Содя дає нам інструкції
Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїлися до світла, ми побачили, що посеред встеленої свіжою травою кімнати на маленькому дерев’яному ослінчику сидить бабуся Соля. Зараз вона перебувала у такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидотою так, що не могла поворухнутися.
Раптом до мене дійшло, що це місце страшенно нагадує криївку синьомордів, яку ми з Жуком та Зайцем виявили у банку. Так само пахло вологістю й свіжоскошеною травою. Ось тільки той таємний центр блакитних жаб містився на десятому поверсі сучасного хмарочоса, а ця схованка була розташована глибоко під землею.
Цікаво, скільки ще таких хитромудро замаскованих криївок синьомордів існує в усьому світі? В будь-якому разі, з усього було зрозуміло, що космічні загарбники готувалися до захоплення нашої планети довго й ретельно.
Тато кинувся вперед, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:
— Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще запам’ятайте — вам треба якнайшвидше повертатися у завтрашній день.
Бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані наслідки. Отож слухайте. У мене в лівій кишені фартуха лежить маленька полотняна торбинка. Візьміть його з собою і мерщій вертайтеся в пустелю. Підніміться на піраміду й розвійте насіння по вітру. Якщо я все розрахувала правильно й не помилилася у своїх припущеннях, космічні хижаки перестануть загрожувати нашій планеті.
Тато нахилився до бабусі й витягнув з кишені фартуха полотняну торбинку.
— Бабусю, а як же ти? — крикнув я і мало не заплакав.
Мені було шкода бабусі, яка сиділа, прип’ята до ослінчика, а хижі синьоморди от-от могли до неї допастися.
— Не хвилюйся, онучку, все буде гаразд. Головне — зробіть усе так, як я сказала. А тоді вертайтеся додому. Не забудьте поставити часоліт на те саме місце, де взяли — під старою грушею. Це дуже важливо. І зробіть так, щоб блакитні жаби не помітили, що ви тут побували. Зараз у них обідня перерва, жеруть, нелюди, наших комашок. Але за дві хвилини вони повернуться…
І бабуся втомлено заплющила очі й почала тихо мугикати свою улюблену пісню: “Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька…”
Ми вже бігли до виходу, коли я почув, що пісня дивним чином зазвучала інакше й бабуся Соля заспівала чистісінькою англійською мовою: “We all live in the yellow submarine”. Подумки я переклав ці слова приблизно так: “Ми геть усі: люди, звірі, риби, птахи й комахи, а також трави, квіти й дерева — живемо на спільному для земних істот жовтому підводному човні”. Звісно, це був дуже вільний переклад, але в цю мить мені хотілося почути саме таку пісню.
Розділ 34. Як діє антижаб
Ми стояли на усіченій верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок з нашого подвір’я до пустелі у ранній ранок нинішнього дня. Сонце вже освітило гарячими променями безкраї піски й безліч нерухомих синьомордів та їхні прозорі космічні капсули. Звідси, згори космічні хижаки видавалися блакитними цяточками на сліпучо-жов— тому піску.
— Почнемо, — сказав тато й витяг з кишені полотняну торбинку.
Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінинки собі на долоню. А тоді почав висипати їх зі своєї жмені — ніби сіяв у повітрі.
Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю.
Ми всі — тато, мама, Жук, Заєць і я, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Але минула хвилина… дві… десять — і нічого не змінилося. Так само світило сонце і вітер гнав піщані хмари кудись ген за овид.
— Дивіться! — раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз. — Квіти!
І справді, на наших очах пустеля почала вкриватися різнобарвними квітами. Вони проростали скрізь, де лежали синьоморди й стояли їхні бойові капсули. Вони піднімалися до сонця й тріпотіли пелюстками. Ось уже перед нами колихався цілий велетенський строкатий килим. І не було видно ані блакитних космічних хижаків, ані їхніх кораблів.
Я побачив, що з кожної квітки випурхує величезний метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, в яких вони народились.
— Погляньте, — вигукнула мама, — синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелики — це ж їхня найулюбленіша їжа!
— Не хвилюйтеся, — тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг з дна бабусиної торбинки, — тут є чіткі інструкції. Але виконати їх може лише Клим. — І тато простягнув записку мені.
Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк:
“Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш подумки віддати їм наказ чимшвидше забиратися геть з нашої планети й забути до неї дорогу назавжди. Адже тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш з ними спілкуватися. Онучку, головне — не бійся. Тоді банькаті ненажери тебе послухаються.”
Я зосередився й подумки наказав синьомордам, що голосно чхали й розгублено озиралися на всі боки:
— Усім вишикуватися в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!
Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняно попрямували до своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову:
— Повертайтеся додому і ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Бо наступного разу вам це так просто не минеться!
Крізь прозорі ілюмінатори я бачив, як блакитні жаби ствердно захитали головами, капсули беззвучно піднялися в небо — і за кілька секунд від грізних прибульців не лишилося й сліду.
На серці у мене було так гарно, як не було ще ніколи в житті. Бо я точно знав: Землю врятовано, адже бабусині квіти виявилися сильнішими за наймогутнішу зброю. І люди вилікуються від вірусу страху… А що ж тепер буде з нами?
— Все буде добре! — заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив уголос своє запитання.
— Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, — сказала мама. — Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.
— А ви? — запитав я у Жука й Зайця.
— Ми повернемося до цирку, адже перед нашестям синьомордів ми були цирковими акробатами. Але колись ми обов’язково зустрінемося з тобою. Адже ТТБ своєї роботи не припиняє ніколи! Боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніша людина у світі! Запам’ятай це!
Розділ 35. Так народжуються пісні та легенди…
Ніби нічого не змінилося на подвір’ї біля нашого будинку відтоді, як я був тут востаннє. Але ні — навколо лунало безліч звуків. Діти ліпили у пісочнику пасочки, бабусі на лавочках обговорювали останні політичні події, двірник підмітав асфальтовану доріжку. Мої нові друзі — Жук і Заєць потисли мені руку, вилізли з машини й за мить зникли за рогом будинку.
А ми з батьками, лишивши “Запорожця” під старою грушею, піднялися на наш дев’ятий поверх. Тато подзвонив у двері, і за мить на порозі з’явилася бабуся Соля. З кухні долинали пахощі свіжоспечених пиріжків, і бабуся сказала те, що я найменше чекав почути від неї зараз:
— Здорові були, діточки. Ви, певно, зголодніли з далекої дороги? Ану, швидше мийте руки й сідайте до столу!
Я здивовано глянув на батьків, та вони тільки усміхнулися й пішли виконувати бабусин наказ. А я кинувся за бабусею й запитав про те, що мене мучило всі останні дні:
— Бабусю, а що то за дивовижний засіб від переляку? І чому синьоморд казав, що на мене не подіяв вірус страху?
— Та все дуже просто, — озвалася бабуся. — Я винайшла універсальні ліки від переляку — вони блокують вірус страху. Це спеціальний сорт квітів, пилок яких знищує отруту, яку принесли з собою синьоморди. А крім того, цей пилок робить синьомордів безпорадними. Ти ж знаєш, все у світі пов’язано між собою. Синьоморд, що втратив свою лють і жорстокість, перетворюється на звичайну банькату ропуху. Тільки чужопланетну…
Бабуся розповідала про свій чудовий винахід так буденно, що я навіть образився. Щиро кажучи, мені було прикро, що бабуся навіть не похвалила мене. Хіба це не я щойно наказав синьомордам забиратися з нашої планети? Хіба не я мандрував на часольоті й ледве втік від навіснілого ватажка блакитних жаб? Та бабуся Соля лише лагідно поглянула мені в очі й додала:
— Це був дев’ятий і, як бачиш, найуспішніший засіб від переляку. А клала я ті ліки… в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх любиш найдужче. Тепер зрозумів? А зараз ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.
Я нахилив голову, щоб бабуся не помітила, як я почервонів, зайшов слідом за нею на кухню й завмер від подиву. На підвіконні, біля горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали червоними банькатими очима. Щоправда, за розміром вони були разів у двадцять менші від синьомордів.
Бабуся засміялася, дивлячись на мене, й весело пояснила:
— Розумієш, довелося трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вдалася я до нашого родинного характерництва та й зменшила їх. Подумала, а чого ж їх не використати на хазяйстві? Оно скільки мух розвелося. Хай собі ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.
Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хижаків, узяла тацю з пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа: “Ой хотіла жаба — синяя ропуха та й світ підкорити…”
Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки та легенди.
Повість “Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку №9” онлайн
Читати твори Лесі Ворониної.
