Соціально-побутова реалістична повість “Маруся” Григорія Квітки-Основ’яненка зображує життя і побуту українського народу кінця XVIII – початку XIX ст. та відтворення його душевної краси й високої моральної чистоти. Григорій Квітка-Основ’яненко у повісті “Маруся” також уславлює красу внутрішню та зовнішню, щирість, чесність, доброту, почуття кохання простих українських людей. У творі є два конфлікти. Основний – сентименталістський – між коханням двох людей і долею, що присудила їм розлуку. Другий – соціальний конфлікт у повісті “Маруся” – на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин не хоче віддавати свою єдину доньку за бідного парубка-рекрута.
“Маруся”
Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра — що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були — i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили — i той вмер, з тим парубкували — i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, — усi повмирали. Коли ж се так є, так i пам’ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?
А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними — хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, — чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман* (*Личман — пастух, чабан.). Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш: .”Господи! буде воля твоя з нами грiшними!” I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, — i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам’ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.
Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм’ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро… що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: “Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!” — то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот…
От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв…
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п’яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн — вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б’ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.
У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам’ятi; хто нас поховає, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: “Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть бог дiточок — дiткам зостанеться, а не дасть — його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай “Iзбави нас од лукавого”, то усе гаразд буде.
Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвiн, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: “Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати”. I в церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є.
От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї… та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус — дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький… так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! —-
Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш.
Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий — пофарбований у червоне.), ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, — ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здоровi, тiтусю!” I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить.
А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, — хто. її зна, як-то вона там загляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.
На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: “Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала”. Так де ж! “Лучче я, — каже, — на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!” А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: “Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи”.
Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп’ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.
Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.
Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п’ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.
От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: “Нехай, — каже, — другi сiдають, а менi i тут добре”.
Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.
Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого дiла.
Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь — мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп’ять iззирнуться меж собою.
Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: “Пiду лишень додому”; так думка така нападе: “Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!”
А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: “Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела”. Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: “Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче”. Поблiднiє наш Василь та вп’ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр’ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: “Чи чiт, чи лишка?” Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.
Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона — крий боже! — як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу “нечiт”, то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу “чiт”. Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев’яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: “Чiт!” — та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко: “Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти”. Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.
Троїста, музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокує. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп’ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то вп’ять у дрiбушки… Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б їм i годi, вже i другим хочеться потанцювать… так що ж бо? — музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неї так i тече, притьмом просить музику: “Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо… ось уже не здужаю!..” Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив… От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту.
— Ану, горлицi! — гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й приговорює: “Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев’янцi ходить”. Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: “Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi”. А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: “Оцей не вигада! Ну, вже так!” А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться.
Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторкується, — то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп’ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп’ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в’ється та приговорює:
Ой дiвчина горлиця
До козака горнеться;
А козак, як орел,
Як побачив, та i вмер…
Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.
Такий-то був наш Василь до сього часу.
Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: “Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась… А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене…”
— Чого так зажуривсь, Семенович? — сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. — На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.
— Не хочу люльки, — каже Василь, — трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.
— Цур йому, — каже Левко, — ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб’язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:
— Де Кубракiвна? — каже, — Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).
— Нi, — каже Левко, — нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.
Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:
— А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?
— Нi, — каже Левко, — тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
— А що ж то за Маруся? — спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.
От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.
‘Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп’ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: “Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало”. Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.
Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.
— Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
— Нi, не плачу, — каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. — Отсе їм, — каже, — моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?
— Та перетанцювалась собi на лихо, — каже Олена. — Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:
— А який же боярин, чи не старший?
— I вже старший, — забормотала Олена, — сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:
Старший боярин — як болван:
Витрiщив очi, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри прибрався.
От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
— А може, вiн i не вмiє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.
— Хто? Василь не вмiє? — аж скрикнула Олена.
— Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.
Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп’ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.
Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:
— Приспiвай же йому вже, та добре.
— Та се не йому! Хiба ти не чуєш? — крикнула до неї Олена. — Се я Василевi хочу приспiвати.
— Та що там за Василь тобi дався? — каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) — От, не видала твого Василя, — каже, — i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?
— Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському…
— Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.
— Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було…
Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.
Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: “Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата… у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись… Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам’ять. Хоч би на смiх вони менi сказали…” Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: —— Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?
— Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! — обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.
— Ох, менi лишенько! — скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого i об чiм.
— Той тебе любить… про кого… ти думала… — казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.
— Та я… нi про кого… не думала… я так… — сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що — зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: — Хто б то мене й полюбив?..
— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевiв i каже: — Я знаю такого…
— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: “Та йди сюди, ось-осьде я”. А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку…
От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?
— Нi, — каже Маруся, — уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. — Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
— I я отсе йду додому, — каже їй Олена, — мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.
— Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, — сказала їй Маруся.
— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.
От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.
Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: “Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього”.
Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, — а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: “Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!” — та й пiдвернеться до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: “Сама, — каже, — на шию вiшається”.
Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. “Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як її i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю… Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться”. Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi.
Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка її сидить смутна i невесела, — i нiчого про весiлля не розказує, i за дiло не приньмається; дивилася довго, а далi стала питати:
— Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?,
— Нiчого, мамо! — каже Маруся.
— Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? — пита Настя.
— Нi, мамо!
— Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.
— Нi, мамо.
— Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти вечеряти.
— Зараз, мамо! — сказала Маруся, а сама нi з мiсця.
Дожидала мати, дожидала, далi вп’ять за неї: i уговорювала її, а далi i сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякої одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу… I що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке її порання, аж сам дивувавсь.
Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже Наумовi:
— Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дiється? Каже — зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?
— У вас, у жiнок, усе з очей, — заворчав Наум, — Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить — з очей, наївшись, не хоче — i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала — усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi.
— А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то…
— На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочiї. Потурай тiльки їм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилує; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами, — не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде.
Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її так батько вчив:
“Коли, — каже, — тобi чого треба або журба тебе озьме, — зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якоє урем’я послать”.
От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон її не бере. Те й дiло, що дума… та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче… Та й нащо їй вiн… “Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала… та вiн же невеселий на весiллi був… ото, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь…” Далi здохнула i дума: “I мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки… тепер вже вони досi укупочцi… i вона вже, вiрно, цiлує його у тiї оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i сяє… от вже не нацiлує вона їх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати… Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю… та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що… теє-то… я б то… що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний… Бог з тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися… Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб’ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись… А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть… бо, мабуть, i весiлля швидко буде… То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?..”
От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця.
От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп’ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав… то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок…
а як промеж того ще й носичками поцiлуються… тут вiн уже й не стямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!
От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: “Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!..” Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..
Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний… Зазолотились i верхiв’я дерева по лiсам… i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса… I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть… викотилось зовсiм… озирнуло землю i… неначе повелiвало: “Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть…” Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє… i що то: увесь мир iзрадувався!..
Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про своє гада… аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.
— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? I так опiзнились.
— Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi… усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.
От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже:
— Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!
— Спасибi! Нехай i вам бог помага! — сказали йому ув один голос дiвчата.
От їм i каже Василь:
— Чи не бiгла проти вас яка собака?
— Цур їй, пек вiд нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хiба де бiга?
— Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь.
— Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! — каже Олена.
— Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню.
— От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.
Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися з ним iти.
Ось як iдуть, i Василь їх попереджа — звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої — та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:
— Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?
— А чим? — каже Василь. А Маруся каже:
— Тим, що; може, вам… пильно треба у городi бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? — Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
— I вже менi тепер город! Забув про його i думати, — сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: — Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб…
— А чому ви учора на весiллi не танцювали? — перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, — тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.
От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та — як той мiхоноша у колядцi — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:
— А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?
— Та менi небагацько… дечого й купувати… — каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, — тiльки й треба купити матерi… кресало на люльку… а батьковi… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрiвку.
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:
— Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.
Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому… та побачимо, що буде дальш.
От i пiшли вони собi вп’ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
— Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:
— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати…
— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
— Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б’ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
— Адже ж ти просватаний?
— Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
— А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
— Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, — не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки…
— Е! годi!..
так довго-бо…
— Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься…
— Та я й не серджусь…
— Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
— Нi-бо… я другого не люблю…
— Так зглянь же на мене, не закривайся!
— Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
— Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…
-— А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… — та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
— Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! — приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. — Я ж землi пiд собою не чую — я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
— Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
— Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
— Стидно-бо.
— МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.
— Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…
— Отак же… отак… отак же!.. — приговорював Василь, цiлуючи її раз п’ять не вiддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не змiг i слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати — i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
— Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй… та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
— За що, моя Марусенько? — сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.
— Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се… Боюсь прогнiвити бога!
— Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися…
— А не дай боже, як… — сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.
— Не доведи до того боже! — аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. —— Буду, — каже, — тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…
— Братику мiй милесенький! — скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: — Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. — Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: — Як же ти мене пiсля сього покинеш?
— Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш…
— Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду…
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони є, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою.
От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: “Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує i, знай, смiється з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чує та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн її ловить, а пiймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу…”
Стали доходити до села, от Василь i каже:
— Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцює пiд неї, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, — каже Василь, — ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своєю дорогою.
От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:
— Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
— Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! — сказавши, та скiльки є духу до Олени.
Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: “Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти”.
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.
Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й’ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: “Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати”.
Прийшов i старий Наум; обiда i дума: “Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує”. Далi i каже Настi:
— Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.
Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже:
— Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.
Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: “Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю”.
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посiдають, то вп’ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
— Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?
— Так що ж? — питає Василь.
— А те, — каже Маруся, — як я додому пiду!
— Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.
— Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.
— Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.
— А чому ж?
— Ще, моє серденько, не урем’я. Треба пiдождати.
— А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
— Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
— Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки…
— Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш.
Читати повість “Маруся” Григорія Квітки-Основ’яненка частина 2
