“Гуси-лебеді летять”
(частина 4)Читати повість “Гуси-лебеді летять” Михайла Стельмаха частина 3
— Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, — пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.
— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид i чуприна старого.
— Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? — так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
— Слизькоязиким патяканням.
На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
— Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.
— Так, смертю, смертю сварилась!
— Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
— Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?
— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. — Це ще не факт.
— А що тодi факт? — зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:
— Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.
— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?
— А ви знаєте, що я сiлькор? — вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
— Це я не став людиною?
— Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей…
Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.
— Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, — смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.
-Ого, скiльки натрусили добра! — оживають Шевковi очi. — Де розжились на нього?
— На хуторах! — Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
— Що ви робите!? — жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. — Ще вибухне яка!
— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб’є з тебе. — Сергiй, нiби м’яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.
— Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.
— Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
— Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, — Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?
— Усе, усе!
— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. — Про життя погомонимо.
— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями, соняшниками, прив’ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.
— Було ж сьогоднi… — задумано згадує Сергiй.
— А було, — зiтхає Артем.
— Бiля скитка могли б вкоротити голову…
— А чого ж…
— Кажуть, знову банда Гальчевського об’явилася.
— Усе до нашого берега…
— От iнтересно, чи живе хтось на небi?
— Живе.
— Хм… А ти звiдки знаєш?
— Коли б не жили, то хто б там свiтив?
— Хiба то люди свiтять?
— Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
— Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
— Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила? Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола, хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо, зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом — горобцi. На подвiр’ї стоять ув’язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i дядька Себастiяна.
— Та хiба це зброя, — презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
— Було таке, — смiється дядько Себастiян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але й кулемети.
— Багато залiза наробили, а орати нiчим, — зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
— От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
— А чого ж, — бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною добродушно. — Добрий вечiр вам.
— I тобi, парубче, добрий, — статечно вiдповiдає дядько Себастiян, трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. — Сiдай.
— Я i постою, бiльшим виросту, — трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
— Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, — голова комнезаму пiдводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями, а чуб такий.наче його з полум’я вихопили. — То як твої дiла, парубче? — Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить “парубче”, що менi здається, нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
— Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, — з гiднiстю вiдповiдаю йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
— Батько пише?
— Пишуть i знову передавали вам поклон.
— Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
— Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi й мале й старе.
Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам — забирали в них i землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.
— Трясця твоїй матерi! — закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
— А-а-а, це ви? — засмiявся Себастiян. — Добрий день, тату.
— Ти ще й регочеш, вилупку? — пiдняв патерицю старий.
— А що ж, плакати? — скинув картуза син.
— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри.
Чи ти нiмицi об’ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
— То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота вiдчинити?
— Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб’ю на тобi усю патерицю! — попелом тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни. — I чого вас тiльки вчать бiльшовики?
— Та чогось учать.
— Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька музика — цiп i коса!
Себастiян уперто трiпонув своїм густим, з полум’я вихопленим чубом:
— Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки наслухався пекельної музики, що менi ця буде як лiки.
— Лiки! — перекривив батько. — Твої лiки тепер — сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економiї приволiк. Еж нi, не вистачило на це голови. Усе ж село смiється i з мене, i з тебе.
— Та це добре, коли смiється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? — кивнув головою на хату.
Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
— I що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню ?
— Нащо нам такий непотрiб?
— I щось таки граєш?
— З горем пополам.
— Хто ж тебе навчив?
— Революцiя!
— Революцiя?.. — задумався старий. — Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
— А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
— Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.
Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки в молодостi бачив…
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини? Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно… А йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться… Дивовижними стають тепер люди: дивишся — вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик… Що воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по селах затужать похороннi дзвони i вдови…
Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає, чого я прийшов.
— Та… коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв вiдбили.
— Вже прочув? — смiється чоловiк.
— Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.
— Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi. От видужає — тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
— Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i болiсно заiржав. Шия в нього була перев’язана вишитим рушником. Дядько Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
— Плаче, бiдний, од болю, — мовив iз спiвчуттям. — Чуєш, Михайле, це такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.
I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як говорить худоба, теж повiрив би.
— Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?
— Не треба, я сам.
— Не боїшся?
— Не боюся… Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували одну книгу.
— Зараз?
— Коли можна, зараз.
— Якщо це дiло дуже пильне, — посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.
В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується, насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з’являються горбаки.
— Ти де її взяв, таку розумну?
— У попа, — розказую, як було дiло.
— Ага! — зловтiшне говорить дядько, а його обличчя так червонiє, що навiть зникають латки лишаїв. Вiн перегортає кiлька сторiнок, знов учитується, нарештi, встає з-за столу i, дивлячись менi у вiчi, говорить: —Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне — знати землю, знати i дiлити її бiдним людям. А потiм уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, i завтра ввечерi знов приходь до мене. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— То й будь здоров, — прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку…
Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю химерну iсторiю з космографiєю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, пiднялося того дня, коли селянський син нашої рiдної землi вперше в iсторiї людства пiднявся у космос… Справдi, добре смiється той, хто смiється останнiм!
РОЗДIЛ П’ЯТИЙ
— Михайле, вставай! Чуєш!
— Дi-i-ду, iще тро-о-шечки… — нiяк не можу розплющити обважнiлi повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається мiй добрий сон — з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це хочеться з’єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м’який, лагiдний, наче дiдусь теж стоїть у снi.
— Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
— А я й не хочу купувати коня, — намарно вiдгетькуюсь од дiда. — Не хочу, та й годi.
— То який же з тебе господар буде? — посмiюється дiдусь. — Що ми вартi без худоби? Вставай.
— Діду, хоч крапелинку…
— Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та й снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? — витягує мене зi сну.
Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив’яле зiлля на божницi, чи їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дiдусь.
За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
— Прочумався, нарештi? — спiвчутливо обертається од печi мати. На її обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на полотнi, яке зодягає нас. — Що тобi снилось, дитино?
— Забув, — насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи не розчиняються. То вдень — друге дiло: тодi мати каже, що менi треба дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
— Вмивайся, вмивайся, хлопче, — квапить мене дiд. — Час вести коняку.
Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок, вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну четвертину, що аж димить, подає менi:
— Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: “Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?” А щось попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: “Ти ще малий. От коли пiдбiльшаєш…”
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:
— Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
— Дiду, може, повести коняку в гаї?
— Можна й у гаї, там зараз така любота! — охоче погоджується дiдусь, душа якого змалку зрiднилася з лiсом. — Тiльки далеко не заїжджай.
— I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
— От i добре, — згоджується мати. — Все якийсь приварок у хатi буде. — Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.
Надворi вже пофоркує i нетерпляче б’є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна — покiрна, а напасешся — не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш злiсть.
Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже всiвся холодок, виїжджаю з подвiр’я. I враз радiсно-радiсно стає менi на душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, — i од усього цього не втримався, щоб не засмiятись.
— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом — кушка, з якої виглядають брус i мантачка.
— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м’ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть…
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того… не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне.
Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп’яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр’я: добрий вечiр вам…
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
— В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, — смiюся i я. — Вона часом каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
— Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху, не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! — i вiн, завзятий, веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною — один з саком, а другий з довжелезним бовтом, — i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися вгору.
Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр, круглик — синю латочку лiсу в полях — i опиняюся в дiбровi, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами! А самi клени зараз такими наполоханими стали, — от-от кинуться навтiки або ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька — от, може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки…
Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене.
Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку — суницi, а восени — опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, їх, коли вони є, i п’ятилiтнiй малюк назбирає.
Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.
Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна — їй теж хочеться спiвати.
Ой диби, диби, диби —
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi — сиренькi.
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп’ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.
Ой гайку,гайку,
Дай менi бабку.
I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.
I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище — золотаво, а вгорi — блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла “воронячого ока” красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.
— Добрий день, хлопцi-красноголовцi! — кажу я до них, а вони мовчать.
Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся, далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й завтра.
Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi, пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з мiсцем грибним не таївся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.
— Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? — недовiрливо округлив свої хитрi очi.
— А за що б я найняв помiчникiв? — запитав i я, гордо тримаючись на своїй коняцi.
— Ти ба, як пофортунило, — Юхрим притримав коняку i полiз до мого бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвiдчитися, чи нема в грибах червлятини.
“Еге, попошукай, попошукай”, — зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день “Пригоди Тома Сойєра”.
— Славнi гриби, нiчого не скажеш, — з заздрiстю промовив старий парубок.
— То й не кажiть, — загордився я так, що й Юхрим помiтив.
— Чогось пишним ти сьогоднi став.
— А чого ж, — поважно вiдповiв я.
— Ще рано тобi комизитись, — Юхрим оглянувся на всi боки i стишив голос: — Може, тепер будемо сватами?
— Це ж як? — не зрозумiв я.
— Товар за товар: ти даєш менi красноголовцi, а я тобi — книжку.
— О? — здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не знає його дурисвiтство?
— Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати аж “Пригоди Тома Сойєра”.
Еге, он яку щедрiсть має гороб’яче опудало.
— Тiльки прочитати?
— А ти ж думав як? — здивувався Юхрим. — Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибiв?
— Тодi й збирайте самi! — вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша думка.
— Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi “Тома Сойєра” нема, — обiзвався Юхрим, коли я од’їхав од нього.
Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути статечним. Це я зараз i зробив — обернувся до Юхрима, докiрливо похитав головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до подвiр’я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати на .такому дивi? Зiтхнувши, бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть…
Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i старий пес зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi до ворiт вийшла не Мар’яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до їзди на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на будь-якого жереба, клiщем вп’ястись у нього та й переганяти худоб’ячу злiсть на пiну.
— Ну, i що ти скажеш? — замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько Антон.
— А що саме вам треба? — не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до потилицi.
— Еге, чого менi тiльки не треба, а головне — мати свою пару коней.
— От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує “Iнтернацiонал”:
— Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья… Ти до попа?
— Еге.
— I яке в тебе до нього дiло?
— Хочу книжку йому вiддати.
— Тодi ходи за мною.
Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися : з кожним кроком вони все бiльше дерев’янiють, а в душу заповзає несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею.
Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а панич весело вигукує:
— От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу, але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком, запитує:
— Ти, може, i в шахи вмiєш грати?
— А чого ж — умiю.
— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час оглухло? — Жартуєш чи смiєшся, хлопче?
— Нi, не жартую i не смiюся.
Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
— Ти насправдi вмiєш грати в шахи?
— А чого ж, — уже смiливiше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.
— I вiн уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далi здавив повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: — Що це буде?
— Нiби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.
— Ми-то знаємо, — єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну фiгуру. — То що це?
— Король!
— А це?
— Хверзь.
— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.
— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.
— А як ходить кiнь?
— По буквi “г”.
— Це прямо неймовiрно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчi прокидається цiкавiсть до мене. — Хто ж тебе вчив грати?
— Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
— Прочитав? — зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах знову заграла насмiшка.
— Та нi.
— Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
— Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете, давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до цигарок.
— Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? — починає допитуватися попович. — До начальства, значить…
— Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.
— I що ж ти йому казав? — заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках попових уст. — Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з гiднiстю вiдповiдаю:
— Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!
— Он як?! — здивувався пiп, i в його iмлистих очах з’явилось щось подiбне до посмiшки.
— I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
— Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi. Дуже трудна…
— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : — Я зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
— Не мала баба клопоту… — нi до кого не звертаючись, сказав попович i злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
— А ти, видно, хлопче, не промах.
— Це як коли, — вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп посмiхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з “Тарасом Бульбою” в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.
Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на Запорiжжя до славного козацтва.
Ввечерi, пам’ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
— Здоров, парубче! — весело i так само без насмiшки вiтається зi мною голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дiстав нову книгу? — в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась посмiшка.
— Дiстав.
— I що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.
— “Тарас Бульба”! — кажу поважно.
— Тарас Бульба? Хто вiн?
— Козак… — дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?
— А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
— За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?
— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастiян. — Але хочу, щоб i ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу вдвох.
— О! — виривається те саме “о”, яке в мене то радiє, то журиться, то не йме вiри, то вiдникується, то дивується.
— Не “о”, а сiдай, коли старшi кажуть.
Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
— Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? — несподiвано запитав голова комбiду.
Я не знаю, що сказати, i мовчу.
— Ти? — пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
— Я, дядьку Себастiяне.
— I нащо?
— Нащо? — дрогнув мiй голос. — Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
— Он як? — сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. — Ну, спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, — виймає з кишенi довгий в обгортцi з пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
— Спасибi, дядьку Себастiяне, — беру таку розкiш у руки. — Може, пополам?
— Смокчи один, — засмiявсь чоловiк. — Ти спати ще не хочеш?
— Нi.
— Тодi читай. А втомишся, я почну.
— Е, нi, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй голос.
— З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю щось незвичайне, хвилююче.
— Про що ви, дядьку?
— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку пiти i навiть учителем стати, бо таке врем’я настало.
Вiрячи й не вiрячи, я запам’ятовую тi самi слова про “таке врем’я”, яке однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: “Невже я колись зможу аж учителя доскочити?”
— Дядьку Себастiяне, ви не теє… не пiдсмiюєтесь?
— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.
— Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
— Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш— i мене чогось научиш. Не забудеш?
— Хiба таке зможе забутися? — зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в те, що, може, й збудеться в “таке врем’я”. А розбурханi думки на своїх свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу i вдячнiсть…
Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам’ятником буде людська подяка i моє слово…
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.
— От i наговорились, i заговорились, а час iде, — вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.
Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:
— Вже на вечорницi чешеш?
— Нi, на всеношну, — весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.
Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:
— Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
— А ти не брешеш? — рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
— Дивись, — опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.
— Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? — гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.
— Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас… — понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
— Виломили, кажеш, долю? — теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. — А ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? — махнув рукою в той бiк, де мав стояти лiс.
— Бiда, та й годi, — зiтхає Порфирiй.
— Ну, клади свої документи! — наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку.
Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:
— А нагороду — подарунок його iмператорської величностi за колишню хоробрiсть — передаю тобi.
— Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! — неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. — Клади її до бандитської!..
Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився.
Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгiївськi хрести? Чи про безслав’я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу?
В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури, недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння царств-государств, новi революцiї i змiни влад не обходили його, наче все це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партiї, товариства, а навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква — дiло старих, а полiтика — дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин має жити однiєю полiтикою — своїм клаптем землi i тим, що вродить на ньому. Бiля своєї земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у своїй хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може, дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.
У двадцятому роцi на його хутiрець наїхали саме тi недалекогляднi продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили дверi й почали наводити свої порядки. Порфирiй з ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:
— А тепер їдьте!
— Ми ще маємо час, — засмiялися продагенти.
— Нiхто не знає свого часу i гробовища, — чавив i зчавити не мiг злобу. — їдьте, поки тихо лихо.
Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його подвiр’я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.
В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити продагентiв. Але той лише засмiявся:
— Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в твоїй головi!
— Яка ще тут може бути полiтика? — вiдмахнувся од ненависного слова.
— А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.
Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя…
I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття.
— Нарештi позбувся свого залiзяччя, — з клекотом, хрипом i болем вичавлює вiн з себе. — Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?
— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася до бандитського ремесла, — гнiвно кидає голова комнезаму.
Порфирiй здригається:
— Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.
— Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.
Бандит безнадiйно махнув рукою:
— Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти… А пам’ятаєш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.
— А тепер стоїмо наче на двох краях землi… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк.
— Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, — аж якось живовидячки осiв Порфирiй.
Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав:
— Яка ще напасть коловоротить тобою?
— Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день… Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.
— Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi — нi?
— Навiть трохи не так, Себастiяне… Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене… Що тепер маю робити в цьому свiтi?
— Поки що сiдай за стiл! — наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.
Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
— Пиши!
— Що саме? — бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.
— Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?
— Потрiбна менi ця полiтика, — обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. — Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, — Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого… А тепер що скажеш iм’ям властi?
— Iди додому! От i все моє казання! — спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.
Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:
— Як ти сказав? Додому йти?
— А куди тобi ще хочеться?
— Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.
— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.
— Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?
— Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.
— Я не про це, Себастiяне… Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?
— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли…
— Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..
— Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.
Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:
— Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? — нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.
— Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.
— Ет!
— Дуже прошу, вдар, Себастiяне… Зроби чоловiку радiсть.
— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.
— Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! — широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.
Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.
— Ну, як, трохи полегшало? — насмiшкувато запитав дядько Себастiян.
— Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! — гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. — А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.
Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…
На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.
Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента — i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.
В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв’язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї вищестоящих органiв.
В село на бричцi приїхала перша комiсiя.
Читати повість “Гуси-лебеді летять” Михайла Стельмаха частина 5
Читати твори Михайла Стельмаха.
