“Гуси-лебеді летять”
(частина 3)Читати повість “Гуси-лебеді летять” Михайла Стельмаха частина 2
— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.
— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.
— А що там є?
— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?
— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.
— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.
— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:
— Мар’яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
— Дуже славна, — погоджуюсь я.
— А бачив, як вона вишиває гарно?
— Бачив.
— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.
— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар’яну i я бiльше не побачу її.
— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
— А в нас автомобiль був.
— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?
— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.
— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.
— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.
— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.
— Чого ж боятись?
— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
— Машину тягне не чорт, а мотор.
— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?
— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр’я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.
— I гарно було їхати?
— I гарно, i м’яко.
— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.
— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.
— А куди ж ви подiли свого автомобiля?
— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар’ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.
— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве “пiснею”.
— Чого ж вона її так зве?
— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар’янi замiсть сережок.
— Лiзь, — каже менi Люба.
— Може, й тебе пiдсадити?
— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi —любота: потягнеш вiночок до себе — i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi… Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї…
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.
— Оце ми так збираємо суницi на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
— Не будь вишкваркою!
— А ти не пащекуй!
— О, найшов пащекувату! — засмiялася Люба. — Ходи-но краще сюди.
— Чого?
— Поможеш видмухнути вогонь.
— А нащо вiн тобi?
— Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
— Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.
— I ти вмiєш кулiш варити? — здивувався я.
— Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу…
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
— I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити — це дiло труднiше.
— А ти вмiєш?
— З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi… А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?
— Блакитну бачив, а бiлої — нi.
— А борсука?
— Теж нi.
— А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.
— Ходiмо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня…
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.
— Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
— Тобi не страшно самiй залишатися?
— Трохи страшнувато, — обвела поглядом лiси. — Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато.
А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з’явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба… А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi…
Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука “нашим годувальником”, а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.
— А чого рiчкою?
— Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
— Таки пристану! — радiсно вигукнув я.
— От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б’ються.
— Діду, а як це чорти б’ються навкулачки?
— Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, — навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.
— Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? — докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм’ям, а тiльки — Гнатом-безп’ятком або тим, хто в греблi сидить.
— А що ж тут такого? Йому все треба знати.
— Дiду, а чим будемо ловити рибу?
— Саком. Я знаю одне мiсце в’юняче…
— А щупаки там будуть?
— I щупаки, i карасi, i лини будуть, — лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав’яжуть рукава, ковнiр — та й у рiчку. Наловлять отак рибки — i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.
Ми виходимо з дiдом на подвiр’я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
— День завтра буде як золото, — дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.
— Звiдки ви знаєте?
— Зорi вiщують, — i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:
— Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов’єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм’я не вважається сiм’єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.
— А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?
— Бо там живуть однi святi.
— То й що? — пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. — Хiба святi не їздять один до одного в гостi?
— Нi, не їздять — вони пiшки ходять.
— Пiшки? Це насправдi?
— Насправдi.
Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду…
— Діду, а святi багато ходять?
— Багато.
— А в них ноги не болять?
— У святих нiчого не болить, їм добре живеться.
— А чого їм добре живеться?
— Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.
— А хто їм поле оре?
— Нiхто їм не оре, — вони мають хлiб не з поля.
— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.
На сiнешньому порозi з’являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає — смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.
Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.
Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п’ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев’ять рокiв — по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв…
Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув’язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
“А може, це тато приїхав?” — схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко… Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:
— Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в’юнiв наловив.
I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в’юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки…
Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.
“Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? — завмер я на мiсцi. — Але чого воно було таким схожим на Мар’яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар’яна”. Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама…
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час…
Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.
Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба…
З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б’є палюгою по цупких стеблах “Петрового батога”, i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмикає:
— Ну, як, читальнику?
— Погано, обiднику!
— Ти ще гнiваєшся? — вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв пилок дороги.
— Та нi, перегнiвався.
— То чому ж погано? — пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене дрiбнозуб’я.
— А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
— Вгадав, — необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку.
— Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, — неквапливо виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б’є долонею по дерев’янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: — От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
Я глузливо чмихаю:
— Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а хрiну, i навiть самої редьки!..
Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :
— Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?
— Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!
— Атож! — зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : — Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.
— У снi?
— Та нi, у самого попа!
— Тороч та балакай! — Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор — усi i всякi руїнники об’їдають та обносять її статки. Правда, коли на попiвському подвір’ї стоять червонi козаки, матушка до їхнього вiд’їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар’яну називає не богопротивим плевелом, а — серце моє…
— I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? — пастушок удавано байдуже лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв’я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта.
— А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?
— Дурний, та й годi! — задоволене пiдсмiюється Петро. — Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар’яна чого тiльки, чуєш, не поставила на стiл i… — вдовиченко напівпiдводиться з землi, а голос його стихає, нiяковiє… — i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи… вигарнiв.
— О!
— От тобi й о! — Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. — Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар’яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчiр’ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар’яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
— Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.
— То й добре, що нема! Хай i повiк не буде — не зажурюсь! — дивиться кудись поверх матушки Мар’яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.
Попадя озирається довкола, зiтхає:
— Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная… Запам’ятай, маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.
— Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.
— От хай мене уб’є золотий хрест, — била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, — коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище геєни огненної.
— I там, кажуть, матушко, є люди!
— Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!
— Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? — смиренно питає Мар’яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.
— Революцiонерка! — нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: — Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави…
А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар’яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив.
“Так от хто менi зможе пособити — знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?” — веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом.
— Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, — нарештi каже Петро i виймає з кишенi свою єдину цяцьку — кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п’ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, — весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку — ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в’юн, i знову спить.
А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте — прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.
Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину — зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа.
На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п’яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячої голови не напивай.
Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
— Діду Терентiю, дайте коника!
— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.
— А батога не хочу, — смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. — Дасте, дiду?
— Пiдрости трохи.
— Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
— Справдi казав торiк? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.
— Пособлю, ще й як!
— Тодi приходь завтра.
— А коника — сьогоднi?
— Теж завтра.
— I де ви будете стояти?
— На Королевщинi. Може, пiдвезти? — запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов’їдалась глина.
— Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
— Хазяйська дитина.
— А ви думаєте!
Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М’яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.
З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар’яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр’ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.
— Оу Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар’яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар’яни.
— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.
— Я не соромлюсь, Мар’яно… Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .
— Начасничився?-смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:
— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
— Аби ще сало було до нього.
— I сало в нас е борщ затовкти.
— Чом не багачi, — жалiснiє Мар’янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?
— НI… Я сам прийшов.
— До кого?
— До тебе, Мар’яно.
-Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, —посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?
— Мар’яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.
— То кажи!
— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
— Комусь на куриво чи собi читати?
— Собi.
— Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, — смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.
— Як невiльникiв? — повторюю я.
— Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi…
От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? — Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар’яни.
Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.
Мар’яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар’яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
— Потiм з’їсиш собi. Смачнi — сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, — цього тiльки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спiдницi.
— Вас тiльки й бракувало менi! — Мар’яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. — Михайлику — вкрала!
— Що? — холону вiд радiсного здогаду.
— Ось! — дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. — Хай попошукають тепер її!
— Спасибi, Мар’янко, велике спасибi, — беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.
— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. — І за скiльки ти можеш її вчитати?
— Та за два днi й прочитаю.
— За два днi? — дивується Мар’яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, — Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар’яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.
— Ти чого, Мар’яно? — потискую в подивi плечима.
— А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? — обережно погортала кiлька сторiнок.
— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.
— Не по-нашому? Оце удружила тобi! — похитала головою Мар’яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? — Вона замислюється, а далi рiшучiе: — Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар’яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.
— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарештi, питається попович.
Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
— Хочу щось почитати.
— Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, — вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар’яну: — Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?
— А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, — пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. — Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.
Мар’яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує — чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
— Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, — каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.
Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.
— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тiльки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув менi книгу попович.
Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м’ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса…
— Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? — занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.
Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
— Бачили?
— Доп’яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? — мати заспокоюється, поблажливо з’єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.
Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук…
В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров’я своєї великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б’є, у неї утроба гниє.
Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi — у школу селянської молодi, що була за двадцять верст од нашого села.
— Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнiвався батько. — 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.
— Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.
У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.
— Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.
— Тодi продай, Панасе, корову.
— Корову!? Ти що?.. — У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм’ї? Навiть мати примовкла…
Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти — продав корiвчину, а я пiшов учитися…
Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити “басурмена”, я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
— “Космографiя”, — читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.
Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу “Космографiю”. Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:
— Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад… — Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.
— Не бiблiю, а космографiю.
— Космографiю? — перепитала i заспокоїлась мати. — Ну, тодi читай.
Добре їй було сказати “читай”, а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу.
Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi таємницi.
Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе…
А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як тiльки зiп’явся на ноги…
— Ну то що? Так нiчого й не втямив? — шпигонув насмiшечкою Петро. — Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:
— Ще втямлю! То спочатку трудно.
Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам’ятi грамотiїв своєї вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отвєта, як соловей лєта. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi… О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери приймає аж з самої Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре знає мого батька та й мене пiзнає на вулицi, навiть добридень каже.
Увечерi, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:
— Чуєте, менi треба пiти в бiдком.
— Куди, куди? — вiд подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.
— У бiдком! — кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.
— Що, може, маєш виступати перед громадою? —раптом веселiє мати.
Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.
Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз своїми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за неї брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi.
Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть воєнкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон — анiчутiнку нiчим не журились. Не було їх лише на приступцi носа — на неї хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк.
Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив їх зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка.
Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi їхнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але їй мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава.
Коли в київському цирку об’явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi — мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та знає, для якої частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв:
— Чули, чим воно пахне?
— Смалятиною, — понуро вiдповiли йому.
— Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.
Сход одразу гукнув: “Хочемо Шевка!”
I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з’явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папiр’я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою — i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiкає в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.
Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без якої теж не кожен обiйдеться. Правда, любов буває всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмiє. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не має. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи є в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?
— Правильно! — закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко має понятiє до мужика, i бучно пiдняв старосту на “ура”.
Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi виїхали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
— За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
Але Шевко не послухався перестороги:
— Над шкурою дрижати — людиною не жити.
— А як ти думаєш викрутитися?
-Почекаю, там буде видно. Широко, як менi здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожної хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй.
Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужої скаженiвки, нi свого здоров’я.
Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п’ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр’ї нi писку, нi виску.
Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
— Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось…
Недовго протрималось на чужiй зброї оте сузiр’я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi стоїть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр’я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок…
Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об’явився аж на полiтичному обрiї волостi. Спочатку вiн став секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув Шевко.
Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до своїх рук iншi посади. Коли треба було вибрати воєнкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник — проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду — став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебелої, тарiлощокої бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця.
— Добереться до тебе совєцька власть, тодi усе взнаєш, навiть, де раки зимують, — беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
— А я тобi не Радянська влада? — ворушив на чолi веснянки Шевко.
— О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! — анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в її руках.
Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр’я, Шевко незмiнно питався:
— А нема тут помилок?
— Є, тiльки маленькi-маленькi, — знав, що сказати, писар.
— Гляди, щоб надалi й маленьких не було, — повчально казав голова й викарлючував пiдпис…
Незабаром Шевко аж загуркотів з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали… З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто життєлюбного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвської кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi…
Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:
— Ти чий будеш?
— Панасiв син.
— Ага, Панасiв, — розмiрковує вголос. — Чи не з столярського кутка?
— Вгадали.
— Тодi здоров.
— Здоровi були, дядьку.
— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — i очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.
— Нi.
— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.
— Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати.
Дядько Шевко одразу випростується:
— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
— Хочу, щоб менi книжку пояснили.
— Книжку? — чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: — Щось не розкумекав?
— Еге.
— Виходить, не вистачило тями?
— Не вистачило, — покiрно погоджуюсь я.
— Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.
Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
— Так що ви менi, дядьку, скажете? — нарештi наважуюсь запитати його.
— Що? А ти ще не пiшов звiдси? — дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
— Нi, ще не пiшов.
— То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з’їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
— Зрозумiв.
— То й будь здоров, — вiн знову заплющує очi, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне — я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
— Чули кумедiю?
— Вiд нього й не таке почуєш, — добродушно смiється старий. — Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
— Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
— Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
— Гарного?
— Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
Читати повість “Гуси-лебеді летять” Михайла Стельмаха частина 4
Читати твори Михайла Стельмаха.
