Безталанна
Драма в 5 діях
ДІЯ ТРЕТЯ
У Гната в хаті. Яку хвилину нема нікого на кону.
ЯВА І
Входе Варка, а потім Софія.
Варка. Нема нікого! Де ж вони? Воркують десь, закохані, щасливі…
Софія (вбіга). Варка. Здрастуй! Я забігла до Параски, трошки посиділа, коли дивлюсь — хтось пішов до нас. Я не впізнала тебе. Сідай, сестро.
Варка (зітхнувши). Спасибі.
Софія. Бідненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?
Варка. Де ж там і ні! Боже, як важко! Тілько ж місяць прожили, тілько щастя усміхнулось, та й знов нахмарило.
Софія. Хіба ти, сестро, не знала, що йому у москалі треба йти?
Варка. Не знала.
Софія. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспіли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.
Варка. Хто ж сподівався, що так станеться. Він один, думала — одиночок не беруть.
Софія. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б…
Варка. Таке вже моє щастя. Та біда знайде, хоч і в піч замажся.
Софія. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, він скоро повернеться, другі через рік вертаються.
Варка. Де вже’там! Мені все не так, як людям… А ти, Софіє, щаслива?
Софія. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як і сказать!
Варка. Не б’є тебе Гнат?
Софія. І не лаялися ще.
Варка. В два місяці другі разів три поб’ються. Виходить, Гнат тебе любить?
Софія. І любить, і жаліє, спасибі йому. Знаєш, сестро, мені все здається, що я дівчина; а як гляну, що й Гнат біля мене, та нагадаю, що ми чоловік і жінка, аж почервонію, єй-богу!
Варка (набік). У! Задавила б тебе! (До Софії.) А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай мені решета великого.
Софія. Добре. Посидь же трохи у мене.
Варка. Ніколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому — я сама.
Софія. Стривай же, я зараз принесу — воно, здається, у коморі. (Виходе.)
ЯВА II
Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився — і я була щаслива! Щаслива була тим, що в вічі Гнатові сміялась, а він лютував і ревнував мене до чоловіка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном і дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалі в той самий день, як Гнат женився на Софії, а я зосталася одна, і знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софії. Здається мені, що я ненавидю Гната, а серце кровію обливається, що він живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тілько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, мені тепер однаково! Не в’януть же мені, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..
ЯВА III
Входе Софія з решетом.
Софія (дає решето). Ти б заходила частіше, все б не так скучала.
Варка. Спасибі тобі, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пішла.)
Софія. Іди здорова. (Одна.) Бідна Варка, як мені її жаль. Я б умерла від горя, якби мого Гната тепер у москалі взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а мені зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось мені треба зробити… Ага… (Достає з скрині скатерку й накриває стіл.) Коли б татко до нас мерщій перебрались. Отоді я буду зовсім, зовсім щаслива. Батько куплять нам пару бичків і корову мені куплять…
ЯВА IV
Входе Ганна.
Ганна.Ще й досі возишся? Я думала, що ти вже й піч помазала.
Софія. Я, мамо, миттю справлюсь. (Хутко пішла.)
Ганна (одна). Швидка на речах! А яка з тебе робітниця? Пожила біля татка в городі, чайку попила, а тепер би тілько ніжилась. Ще й старий сюди притириться. Нужний він тут, як п’яте колесо до воза. Лишній рот. Та у мене недовго. Поки ще спускатиму яке врем’я, а там і насяду, їм тілько змовчи, то й лапки покладуть, тоді сама працюй, гнися, а невісточка буде вилежуваться! Чорта пухлого! Я й сама була невісткою, мене не милували, аж шкура тріщала, робила, будеш і ти робить, я й на татка твого не подивлюся.
ЯВА V
Входе Гнат.
Ганна.Де це ти був?
Гнат. Помагав Семенові бики вчить.
Ганна.Краще б тин полагодив та рів окопав, а то осунувся зовсім.
Гнат (запалює цигарку й пуска дим у комин). Поспію. Треба помогти другому, то й тобі поможуть. Софіїн батько сьогодня і нам бики прижене, от Семен і мені поможе.
Ганна.Чи старий і справді тут буде жить?
Гнат. А що?
Ганна.Ще й пита! На біса нам дармоїд здався?
Гнат. Багато там старий чоловік з’їсть.
Ганна.Ого! Він за двох з’їсть — старі москалі їдять, як з немочі, а не зробе й за малу дитину.
Гнат. Треба ж йому десь притулок мать, де ж його дінеш?
Ганна.Нехай у благодільню йде.
Гнат. А якби вас у благодільню одвезти?
Ганна.Бач, якого пса вигодувала? Матір рідну міняє на жінчиного батька. Може, ще є стара баба у Софії, то й ту б прийняв? Багатир, сказано.
Гнат. Що з вами сталось, мамо? Коли не зо мною сваритесь, то на Софію гримаєте.
Ганна.А хто ж вас навчить? Якби не старі люде, то ви б і за роботу не брались… Тримаю!.. Що ж ти мені звелиш — руки у твоєї жінки цілувать або хвалить тебе, що дармоїда приймаєш у хату?
Гнат. Та коли ж, бачите, наобісіє слухать після ції та знов ції!
Ганна.Мати наобісіла? Добреі Треба й собі іти у прийми десь. (Іде з хати.) Діждалась-таки свого — рідний син виганяє… (Вийшла.)
Гнат (один). От і розбери! Любила мене мати, пестила, прямо як з писаною торбою носилася. Мені здавалось, що кращої, добрішої матері, як моя, і на світі нема, а от женився — мов одрізало. Особливо мене пече-ріже, як вона почина до Софії чіпляться! Ну й як тут витерпіть, щоб часом лихого слова не сказать? Ще, спасибі, Софія змовчує, а то гріха й не обібрався б. Ось і Софія. Стривай — злякаю. (Притуляється до стіни.)
ЯВА VI
Входе Софія з клунком, кладе ного біля печі. Не бачить Гната.
Гнат. Здорова була, чорнява!
Софія (кинулась). Ох! (Побачила Гната.) Гнат! (Під-біга і б’є його шуткома потихеньку.) Ось тобі — чорнява!.. Злякав… (Обніма й цілує.) Де був, вражий сину? Я трошки утомилась. Сядемо. (Сіли на лаві рядом.) Дивись, як гарненько я прибрала, от зараз піч вимажу і розмалюю її усякими квітками і півниками. Побачиш, як гарно буде! У мене є жовтогаряча глина і синька! А матері не бачив?
Гнат її обніма.
О ти, мій милий? Чи й тобі так весело зо мною, як мені з тобою? Чого ж ти мовчиш? Говори, смійся, шуткуй!
Гнат. Постривай ти, щебетуха. Не даєш мені й слова вимовить, сама балакаєш та й дивуєшся, що я мовчу… Сьогодня батько будуть.
Софія. Хто тобі сказав?
Гнат. Охрім приїхав з города. Він кіньми — і обігнав батька. Батько женуть пару биків і корову.
Софія. Корову? От я рада! А якої масті?
Гнат. Не питав. Дарованому коневі в зуби не дивляться.
Софія. Коли б сіру. Я терпіть не можу рижих. От ми й хазяїни з тобою! Правда? А як розбагатіємо, зберемо грошей, то купимо коней пару. Правда? Ти любиш коней? Я люблю. На волах довго їхать, а кіньми тілько ньокнув — і в городі.
Гнат. О ти, мій соловеєчко, щебетунчик! (Пустують — обніліа її й цілує.)
Софія. Гнате! Вгадай, що я тобі скажу? Ні, не вгадаєш. (Шепче на ухо.)
Гнат. ІІу?! А ти почім знаєш?
Софія. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо.) А вона й сказала. (Опуска очі соромливо.)
Гнат. Гляди ж, щоб син був!
Софія (б’є його). От тобі, от тобі! Бач, який противний! Я йому на вухо, а він так і вивіз голосно.
Гнат. Ха-ха-ха! Хіба не однаково? (Цілує.) Так гляди ж…
ЯВА VII
Входе Ганна.
Ганна.Ще не націлувались? Пора вже й за роботу браться!
Софія. Я, мамо, все зробила, дивіться!
Ганна.А піч, а просо треба стовкти.
Софія. Піч зараз розмалюю…
Гнат. А просо я й сам стовчу.
Ганна.Балуй, балуй! Може, й піч сам помажеш?
Гнат. А як і піч помажу, то що?
Тим часом Софія проворно розмішує глину і маже щіткою комин.
Ганна.Маж. Про мене, хоч і хліб міси, і обідать вари сам.
Софія. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я ні йому, ні вам нічого не дам зробить біля хати, я все сама зроблю…
Ганна.Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловіка липнуть.
Софія. Та я не буду… От побачите, мамо, як я комин розмалюю.
Ганна.Ти краще позашпаровуй та черінь добре вирівняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба — то примха.
Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хіба воно вам завадить?
Ганна.Не можна вже матері й слова сказать твоїй жінці, наче я її з’їм! Тьфу на твої речі, — хоч в хаті не сиди… (Пішла з хати.)
ЯВА VIII
Гнат і Софія.
Гнат. Гедзь матір укусив.
Софія. Не дратуй. Нехай собі. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобрішають. Треба ж їм показать, що вони старші. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то мені нічого тоді не страшно… Дивись, я зараз півника намалюю.
Гнат підходить до печі й дивиться. Бач?
Гнат. Хіба це півник? Це голуб!
Софія. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мій голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка — це я… А ось квіточки, я люблю квітки. Знаєш, я насію в городі рожі, маку, повняків, чорнобривців… Боже, як люблю усякі квітки, а ти любиш?
Гнат (взяв стеблину з віника, умочив у глину і маже Софію). Люблю.
Софія. Ой! Постой же, я тебе щіткою помажу. (Хоче його помазать.)
Гнат ухиляється і вискакує в сіни.
Хіба ти не вернешся. (У двері балака, а за дверима Гнат сміється.) Стривай, стривай, смійся… ти будеш слать, то я тобі всього носа синькою обмажу — от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-богу, не буду! От противний, мабуть, утік надвір. (Одчиня двері.) Так і є, ха-ха-ха! Злякався. (Малює.) Боже, як гарно, коли любиш і тебе люблять, аж сльози від радощів навертаються! От татко порадуються за моє щастя! А вони боялися, совіту-вали йти заміж у городі за шевця! Візьму у татка грошей і в неділю молебствіє одправлю: за Гната, за татка і… за матір, може, буде добріща. (Співа.)
На городі нивка,
Кругом материнка,
Там дівчина жито жала,
Сама чорнобривка.
Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
Ішов козак дорогою,
Став її питати.
Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай біг, женче.
Вона ж стала, відказала:
Здоров бувай, серце!
А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дівчина козаченька
Серденьком назвала.
Гнат (одчиня двері і підспівує послідні дві строчки). Не будеш мазать?
Софія. Іди, іди!
Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобі щось гарне скажу… Батько женуть бички і корову, вже біля млина на тім боці.
Софія. Побіжимо йому назустріч!
Гнат. А хати нема на кого покинуть.
Софія. То ти оставайся, а я побіжу. (Хутко витира
руки й біжить.)
ЯВА IX
Гнат (один). Голубонька моя! Яка весела в неї вдача! Не дає мені й задуматься… Слава богу, забув Варку! То, бувало. Варка із голови не виходила — все перед очима стояла, а тепер байдуже… Недавно були вмісті на роботі біля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та сміялась як несамовита, а потім сіла у клуні та плакала тяжко так, що боже мій… Я не витерпів, спитав, чого олаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очі, нічого не сказала і побігла до роботи… Жаль її, зав’язала свій вік! І я таки винен… Ну, та вже тепер не вернеш…
ЯВА Х
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Гнате!
Гнат (набік). Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй.
Варка. А Софія де?
Гнат. Нащо тобі?
Варка. Чого ти такий сердитий?
Гнат. Я? З якої речі?
Варка. Ти-то знаєш. Голос сердитий! Візьми решето, віддаси Софії, я в неї позичала.
Гнат. Поклади. Одначе ти змарніла!
Варка. Тю! А калинівський панич казав мені, що він кращої й не бачив.
Гнат. Познайомилася вже? Скоро.
Варка. Найма до себе в горниці. Вже тричі приїздив.
Гнат. Що ж ти, підеш? Степана забула?
Варка. Ох, де там забула! Я не така, як другі, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарніла… Журюся…
Гнат. А до панича все ж таки наймешся?
Варка. Побачу. Тим часом поїду в город, там розпитаю, де Степана діли, буду шукать його, а не знайду Степана…
Гнат. То знайдеш Івана?
Варка. Атож? Сохнуть не буду!
Гнат. На біса і в город їздить, і до панича найматься… Така молодиця тілько сліпого не приворожить. Ти б тут пошукала.
Варка. Я тут уже добре опеклася, і досі болить, ніяк загоїть не можу.
Гнат. Невже ще не забула?
Варка. Кого?
Гнат. Кого?.. А ти про кого балакаєш?
Варка. Догадайся.
Гнат. Чорт тебе знає! Хіба тебе розбереш.
Варка. Ха-ха-ха! Прощай!
Гнат (набік). Сатана! (До Варки.) Стривай, чого тікаєш?
Варка (зітхає). Боюся.
Гнат. Таківська! Кого ж ти боїшся?
Варка. Тебе.
Гнат (наближається). Хіба я вовк? Я не з’їм.
Варка. Так спалиш.
Гнат (бере її за руку). І не з’їм, і не спалю, а як пожартую, то ціла зостанешся.
Варка (нахиля голову). Я жартів не люблю, за жарти ти мене покинув.
Гнат. Ти сердишся?
Варка мовчить і дивиться на Гната лукаво спідлоба.
Ну й клята Варка, яка ти гарна стала!
Варка. А дівкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя… Пам’ятаєш, що ти мені казав, як ми сиділи під вербою на Купайла? Над річкою огонь горів, хлопці і дівчата гомоніли, перекликались, співали; теплий вітрець чуть подихав, а ти… схиливсь до мене… (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!
Гнат хвата її за руку.
Пусти! ТІ То ти робиш?..
Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).
Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама.
(Вибіга.)
ЯВА XI
Гнат (один). Що це зо мною? Чи не одурів я?!. А очі, очі як горіли в неї… Пальона, каторжна, і гарна, як маків цвіт. Тьфу! Сатана в жіночому обличчі!.. Бач, як залізла знов у душу! Цур тобі, цур! Одсахнись від мене, пекельна маро!
ЯВА XII
Вбігає Софія, а потім входе Іван, з мішком за плечима і з палицею довгою в руках.
Софія. Іди, іди, Гнаточку, подивися! Які бики, яка коровка гарненька, а під нею бичок, манюній-манюній… Що це з тобою? Ти такий блідий?
Гнат. Чогось голова заболіла і морозить, наче пропасниця…
Софія. Оце! Тілько що був здоровий… (Бере пляшку з полиці.) Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою — як рукою здійме. (Бризка.)
Гнат (обніма її, тулить до себе). Лікарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою своєю доброю, веселою, ласкавою та серцем своїм щирим всяку хворість з мене виганяєш. Ходім же подивимся на нашу худобу.
Входе Іван.
Іван. Здрастуйте вам, діточки, в хату! Живенькі, здоровенькі?
Гнат. Слава богу! Як ви, тату?
Іван. Та що я? Звісно, закорявів, як той сухар, що з глевкого хліба, бий об камінь — не розіб’єш… дибаю ще, тілько погано бачу.
Софія помагає скинуть йому мішок.
Гнат. Ну, я ж піду подивлюся на скотину. Спасибі вам, тату, тепер і ми хазяїни. (Пішов з хати.)
Іван. Ні за що! Дай вам бог на користь. (Розперізується, скида свиту й остається в куртці.) Як же тобі живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повніша стала, покращала. (Цілує її.)
Софія. Слава богу, таточку, тілько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на світі, як я?
Іван (розв’язує тим часом мішок). А стара як? Не лаяла ще?
Софія (сміється). Трошки… Та Гнат заступається.
Іван (достає з мішка бублики, в хустці ріжки, і горіхи, і особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха — то найтяжча доля жіноча, все одно що у москаля під-хвебель.
Софія. Я й думку її угадую.
Іван. Дай боже, щоб усе було гоже. На Ж тобі гостинця. (Дає черевики.) А це ріжки й горіхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш ріжки?
Софія. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.
ЯВА XIII
Входе Ганна.
Іван. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати?
Ганна (набік). Чорт тобі рад! (До Івана.) Вже коли прийшов, то не викинеш.
Іван (набік). Добре віта! (До Ганни.) От бог привів і знову жить в селі. Тут родився, звідціля на службу пішов, тут женився, і жінка тут умерла, і сам кістки свої тут положу; а думав вже у городі умерти; так от дочка в селі привикла… Ну, що ж робить: вона у мене одна, для неї тілько й жив. Аби їй тут щастя, а мені однаково… Продав я у городі хату і оце купив їм дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар?
Ганна.Манячить там щось під повіткою… Не розгляділа — телята якісь, чи що?
Іван. Е, ні, не гань худоби! Бички гарненькі, хоч зараз у плуг, а коровка дійна. От підемо подивимось. (Вийма з мішка.) А це тобі гостинця.
Ганна (розгляда). Хустка! Темна… така, як я люблю, — якраз угадав. Що ж ти стоїш, сідай, свате, — натомився, мабуть, добре. І ситчик гарненький, а почому брав?..
Іван. Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скілько хочеш…
Ганна.Спасибі, спасибі, що не забув старої… Може, ти їсти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татові попоїсти.
Іван. Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходім лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш?
Входе Гнат.
Гнат. Чудесні бички, далеко кращі, ніж у Семена.
Ганна.Ходім, ходім, свате, ще й я подивлюся.
Іван та Ганна вийшли.
Софія. На тобі ріжка! Їж. Я вже одного з’їла. Солодкий-солодкий! А горіхів хочеш? На. Татко мені черевики купили. О! (Вертить перед Гнатом.) Правда, гарні? У неділю надіну до церкви.
ЯВА XIV
Вбігає Варка.
Варка. Ой голубчику, Гнате, іди мерщій, вирятуй мою телицю.
Софія. Що там?
Варка. Упала в рів, сестро, і застрягла…
Гнат. Хіба там нема кому вирятувать?
Варка. Нема ні душечки, тілько дід Хома… Іди-бо, а то заллється, пропаде скотини, вона ж у мене одна.
Софія. Чого ж ти стоїш, Гнате? Іди мерщій, на шапку. Мерщій же, а то справді ще пропаде скотина.
Гнат. Ходім удвох.
Софія. Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Сміється.)
Варка (бере Гната за руку, тягне). Ходім!
Софія (підпиха ззаду). Бач, який лінивий, все б йому біля жінки киснуть. (Випхавши за двері, стоїть на порозі.) Та вертайся мерщій, будем вечерять.
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Біля Гнатової хати.
ЯВА І
Іван (сидить і латає чоботи, тихо мугиче пісню).
Ой ходить Іван понад лиман ,
А за Іваном та його пан:
“Чи ти, Іване, рибу ловиш,
Чи ти, Іване, перевозиш?”
Чи воно темно, чи я вже зовсім осліп! Шуляю, шуляю дратвою і не попаду… Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Ні, рівна. Не бачу. Пора, пора вже… а колись бувало у службі, ще на Капказі, при місяцю шив… Колись! А коли воно було? Недавно, хе, літ сорок п’ять з л.ишнім…
Охо-хо-х! І хліб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смерті не дає… Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказі двадцять п’ять років був, і вернувся, і женився, і жінка вмерла… Царство їй небесне, вічний покій!.. Тілько годок і прожила… Дочку сам виняньчив, а тепер діждав і заміж віддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зітхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тілько нічого не нагадувать і отак уранці, як скоро встанеш, вийти на подвір’я до схід сонця — легенький вітрець повіває, квітки з садів пахнуть, пташки божі щебечуть назустріч сонцю, — то здається, що тілько вперше бачиш таку красу, що тілько один день і живеш! Один день!.. (Співа.)
Ой мав я жінку Уляночку…
ЯВА II
Гнат іде з улиці до хати і сіда яа присьбі. Зітхає.
Іван. Чого ти, Гнате, так тяжко зітхаєш?
Гнат. Хто? Я?.. Так собі. Чого ж мені зітхать?.. А мати
дома?
Іван. Пішла до Богунки позиваться за курку.
Гнат. І не надоїсть, господи, цілий день з людьми гризтися! Мабуть, Софії нема?
Іван. Еге. Ти вгадав! Софії не було, чіплялася до мене, та я мовчав, вона й пішла.
Гнат. А Софія вернулась?
Іван. Вернулась. Там з Варкою, у хаті.
Гнат (встає, набік). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасниці!.. Піду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого…
Софія (з хати). Гнате, Гнате! Іди сюди! Ми тобі скажемо щось смішне!
У хаті Варка і Софія регочуть.
Варка (з сміхом). Будеш жаліть, що не чув.
Гнат. Я не цікавий! (Про себе.) Мені не до сміху, а їй байдуже, і сорому нема.
ЯВА III
З хати виходять Варка, а потім Софія.
Варка (у хату). Іди ж мерщій, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до півночі. Виходь сьогодня — я знову буду у леваді.
Софія (сміючись виходе з хати). Ну й дурний, ну й дурний! І як він не догадався?
Гнат. Хто?
Варка. Не розказуй, не розказуй — він не цікавий.
Софія. Та чуєш, що вчора Варка зробила у панів на току…
Гнат. Що?!
Софія. Піддурила Микиту, щоб той уліз у четвертий мішок — зважить би то, скілько в ньому пуд. (Сміється.)
Гнат. Пройда, ну?
Варка. Він уліз, а я зав’язала його гарненько у мішку, а хлопці взяли мішок з Микитою, підняли його та й повісили на терези. І так він висів у мішку аж до сніданку, а ми всі реготали…
Гнат. Добра робота!.. А прикажчик же що?
Варка. Його не було, а панич сам сміявся, аж качався! Микита ворушиться у мішку, наче здоровенний кіт, та сопе, і щось балака, а за реготом і не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який він виліз із мішка, то ти б боки порвала: червоний, упрів, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так і кинувся до мене — хотів, клятий, бить, а хлопці не дали.
Гнат. Жаль.
Іван. Нема до вас доброго підхвебеля!
Варка. Ет! Якби на вас, то й не сміявся б ніколи… Ходім, Софіє, проведеш мене трохи, я тобі розкажу ще одну оказію, — при всіх розказувать не можна.
Гнат. Гарна, мабуть…
Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходім!
Пішли. Гнат сіда на присьбі і схиля голову на руку.
Іван. Чистий обіясник, вража молодиця! Мабуть, годі, зовсім не видко, разів п’ять колов шилом у одно місце, а щетини не протягну. (Бере стілець, чобіт і друге, несе в хату.)
ЯВА IV
Гнат (один). Ох! Болить душа! Зовсім було забув Варку, і знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, — і досі чую, яким теплом тоді від неї віяло, — поцілувала… пошептала — і причарувала мене знов до себе, і я ошалів, ошалів… Забув, що я жонатий, і не тямлю, як і спокусився!.. А після того місця не знайду: запалила мій спокій, розірвала надвоє дуту. У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлячі.
Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу… другу — вся душа, всі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві… Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається — жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все і знов одурію.
ЯВА V
Софія і Гнат.
Софія. Ну й гарна, ну й весела вража Варка.
Гнат. Що там вона тобі розказувала?
Софія. Чого ти наче все сердишся?
Гнат. У мене болить тут, під грудьми, може, через те й забалакав так.
Софія. Під грудьми, кажеш, болить? Чи не підірвався ти?
Гнат (нетерпляче). А-а!.. Не знаю! Що вона казала?
Софія. Хто?
Гнат. Варка!!
Софія. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до неї залицяється.
Гнат. Фойда!.. (Стогне.)
Софія. Що тобі, серденько, таке? Може, пристріт? Я побіжу, верну Варку: вона уміє шептать, її бабка покійна навчила.
Гнат (набік). Знаю, як вона шепче! (До Софії.) Не треба. Я піду до Цимбала краще.
З хати виходе Іван.
Софія. Гнат нездужа, тату.
Іван. Що ж тобі?
Гнат. Нудно.
Іван. Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зілля, ще з Капказу. Тілько посмокчи — усяка хвороба пройде. (Пішов у хату.)
Гнат (набік). Не поможе мені те зілля… (До Софії.) Сядь біля мене.
Софія (радісно). Серденько! (Сіда.) Якби ти знав, як мені тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворію.
Гнат. Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тілько цілуємся.
Софія. Гнате! Тепер матері нема…
Гнат її цілує.
От мені й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; і важко мені, і плакать хочеться, і робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як…
Входе Іван.
Іван. Зілля не знайшов — загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев’ять перчин. Хоч ковтни цілі, хоч розжуй та ковтни — поможе, тілько не загуби якого зерняти.
Гнат. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще піду до Цимбала, може, він що дасть.
Іван. Та ковтни, ковтни — воно не завадить. На.
Софія. Від нього ще гірше пектиме.
Іван. Що ти тямиш! Це мені ще на Капказі один верменин дав, він на Афонській горі достав. Ковтни — побачиш.
Гнат (бере). Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)
Іван. Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?
Гнат. Не проскочило… позастрягало.
Іван. Принеси, Софіє, води.
Софія пішла.
Дуже помага, од всякої хвороби помага. Було, оце чи живіт заболить, чи так коло серця чого закруте, або морозить
іноді походом — візьмеш тридев’ять…
Софія виносе воду.
Запий. Навхрест запий.
Гнат. Та вже проскочило.
Іван. Нічого, а ти таки запий, навхрест… отак, отак!.. Ну, а що?
Гнат. Нудить.
Іван. Нудить? Дивно! А мені одразу помага.
Софія. Я боюся, щоб ти ще гірше не захворів! Іди, Гнаточку, поки ще не зовсім смеркло, до Цимбала, а то пізніше не застанеш. Тілько не барись.
Гнат. Та хто його знає, як скоро справишся… Може, й заночувать там прийдеться. (Іде.)
Софія. Ото вигадав!
Гнат пішов.
І що в нього таке, тату? Я боюсь…
Іван. Може, що з’їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й від перцю пройде, тілько треба підождать.
Голос Ганни за коном: “Матері твоїй чорт, твоя н мати така!”
Софія. О! Мати обізвались… Я піду в хату, а то наскоче, то зараз і вилає…
Голос Ганни: “Так я тобі й подарую, будеш бачить!”
Софія. З ким це?
Іван. З Богункою. Іди, справді, та лягай. Мене хоч і лаятиме, то байдуже, я ще її і подражню трохи.
Софія. Цур їй — не зачіпайте. (Пішла в хату.)
Іван. Е, ні! Вона як утомиться лайкою, то тоді вже тілько сопе.
Показується Ганна.
ЯВА VI
Іван і Ганна.
Ганна (часто повертається в той бік, відкіля вийшла). Взяла личко — віддай ремінець! Я тебе буду позивать цілий рік. Багатирська жінка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловік був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку — віддай гуску, от що! Не буде по-твоєму, не буде! Я тобі не Явдоха, — Ганна свого докаже…’От тобі ще на придачу. (Дає дулю.)
Іван. Так її, так!
Ганна.А тобі чого треба? Що ти мені — лаяться заборониш?
Іван. Ні, я вийшов подивиться: думав — рукопашна буде, в очіпки.
Ганна.Іди краще кашлять на піч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та й того скалиш.
Іван. Отакої! І мені жаль курки, а котру пак курку вона взяла?
Ганна.Саму кращу: там ,як цесарочка.
Іван. Отака курочка була в роті…
Ганна.В чиїм роті?
Іван. У нашій роті, ще як служив на Капказі.
Ганна.Тьфу!
Іван . Ти не плюй, а ось послухай, які на Капказі кури…
Ганна.Та ну тебе к бісу з тим Капказом, ти вже надоїв мені ним! І носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив мені лаяться;
тілько що почала так гарно лаять, а він і перебив, тепер-у мене аж всередині труситься.
Іван . Та буде вже, угамуйся! І курка того не варт, щоб за нею так убиваться.
Ганна.Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, і я тебе виштапую на всі боки! Курка не варт? Ач який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городі тридцять копійок пара. Не варт? Тобі, мабуть, і вилаяться важко!
За коном чуть гомін далеко.
О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Піду долаюсь, бо й не засну! (Іде хутко і кричить кілько слів на кону, а потім і за коном.) Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, і Олена бачила! А як ти позаторік у мене картоплі викопала цілу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хіба я така, як ти? Ти ще дівкою…
Голос зника.
ЯВА VII
Іван (один). Отакий у нас був підхвебель на Капказі!.. Як причепиться, то тілько стоїш та слухаєш, а він тобі нагада й позаторішнє! А не дай бог переб’ють йому, покличуть до ротного — ще гірше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а він зараз розколотить тебе і таки долає… Одначе мені здається, що від Ганни і він би утік! На що вже я терплячий, а хотів тікать, та ще потерплю — жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий підхвебель виварює воду… (Пішов у хату.)
ЯВА VIII
Входе Варка, тихо озирається.
Варка (одна). Знов нема Гната!.. Чого ж він не виходить?.. Вчора прождала вечір у леваді, як на голках: вітер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб’ється і душа замира — думаю, він, — а його нема… Вернулась додому, мов у ступі стовчена, і дома не спала до світа, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а мені здається — підійшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вікна… нема… і не було!.. Сама сьогодня його звала… жду знову, горю вся, як у вогні, а його нема… 0х! Нещаслива моя доля: ні молодиця, ні вдова! Нащо ж спізнала я ті хвилі пекучого кохання? Краще б дівкою зосталась, легче б мені було б!.. Ой! Хтось іде… Він, Гнат! Звідкіля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Ховається за кущем.)
ЯВА IX
Гнат іде до хати, а потім Варка.
Гнат. Тепер мені не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчірочку якесь зілля, почепив мені сам на шию і як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, і так мені легко стало, мов на світ народився.
Варка (тихо підходе). Гнате!
Гнат. Варка?!
Варка. Я, мій голубчику. Ждала тебе — не йдеш, скучила і прийшла сама. (Кладе на нього руку.) Чого ж ти не виходиш?
Гнат. Дай мені спокій.
Варка. Ти чогось, мабуть, розгнівався на мене?
Гнат. Чого мені на тебе гніваться…
Варка. А коли не гніваєшся, то глянь же на мене, глянь мені в вічі, глянь так, щоб серце в’януло від погляду.
Гнат. Чого тобі треба?
Варка. Тебе, мій Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?
Гнат. Я… спать хочу.
Варка. Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать він Хоче… (Шепче.) Ну, ходім.
Гнат. Одійди від мене, не чаруй мене, не поможе..
Варка. Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..
Гнат. Варко! Не топи моєї і своєї душі — гріх.
Варка. А дурний, а божевільний! Якого ж ти ще гріха боїшся, коли вже грішний! Ти дивись на мене! Любила тебе дівкою до загину, і тепер любить не перестала, і в пекло піду за тебе — мені не страшно.
Гнат. А Софія?
Варка. Вона тобі чужа, ти не її, а мене любиш!
Гнат. Нехай тебе чорт любить!
Варка. Та чорт же й любить! (Обніма його й цілує.) Оцей, оцей, оцей!
Гнат (тремтить і говоре після кожного поцілунку). Варко… Варко… Варко… Я присягав Софії.
Варка. Я твоя суджена, а не Софія! Ти мені раніш присягав, ти сказився тоді, віддав мене Степанові; візьми ж мене, візьми мене тепер, поки нема Степана, і випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вільна, а Степан вернеться… тоді… годі вже! Буде нам мука — вічная розлука.
Гнат. Вічная розлука… (Без сили опускає руки.)
Варка. Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця… Слухай, як воно лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан і завтра прийде…
Гнат тяжко й глибоко зітхає.
Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його від себе.) Слинявий! Дурень! Солом’яний дід! Прощай! Будеш ти бігать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай! (Іде.)
Гнат (мов просипається). Варко! (Доганя її.)
Варка. Чого?
Гнат. Постривай! (Хвата її за руку.)
Варка. Геть від мене! Не підступай!.. Ти й так вимучив мене — чого тобі треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинівського панича, через тебе пропадаю, сохну, в’яну! Я з ума зійду! А ти слини тілько пускаєш! Прощай!
Гнат (придержує її). Варко!
Варка. Не зачіпай мене!
Гнат. Стривай, куди ж ти?
Варка. Завтра чуть світ піду в Калинівку!
Гнат. В Калинівку?! І наймешся до панича у горниці?
Варка. Наймусь. А тобі яке діло?
Гнат (скипів). Як яке?
Варка. Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жінка є, а я вільна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю —— ніхто мені не забороне, а вернеться Степан — і на поріг нікого не пустю!
Гнат. Так ти підеш?
Варка. Атож.
Гнат. Не йди!
Варка. Ха-ха-ха! Що ж ти мені зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Піду, куди схочу! Піду в город; і там є кращі й розумніші від тебе.
Гнат. Не йди, кажу! Бо я тебе й під землею знайду і уб’ю, як собаку!
Варка (ласкаво). Божевільний! Єй-богу, божевільний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. І цураєшся мене, і не пускаєш.
Гнат. Не можу я від тебе відцураться, нема у мене сили, — і зілля не помага. Ти мене причарувала навіки; як підеш відціля — гробаки заточать моє серце… Я тебе скрізь знайду… Я тебе й себе занапастю, — не йди…
Варка. Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я не піду нікуди відціля без тебе, а з тобою піду куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край світа, щоб тілько сонце знало, де ми будемо жить, удвох ми будем скрізь щасливі… Утечемо! Сьогодня, зараз…
Гнат. На, бери мене, всього бери, муч мене, тілько не йди нікуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай мені такого зілля, щоб я забув тебе.
Варка. Такого зілля нема на світі. Ти ж мій… навіки мій… (Обніма його.)
Завіса.
ДІЯ П’ЯТА
У Гната в хаті.
ЯВА І
Ганна (одна). Куди ж це Гната занесло — і досі нема? А та, певно, побігла одшукувать його! Шукай, шукай — знайдеш, якраз! ‘Він від тебе тіка, як чорт від ладану, бо ти тілько плакать умієш. Спарувався!.. Коли б мені старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка ніжна, все б тілько лежала, а по хазяйству без загаду і не загляне.
ЯВА II
Входе Софія, роздягається й сіда.
Ганна.Я ж кажу, що так! Ходить, тиняється, наче пані яка!.. Чого ж це ти руки згорнула, чом води не принесеш?
Софія. Та води, мамо, повна діжка. Я ще вранці наносила, хоч і подивіться! Куди ж її носить?
Ганна.Куди? Куди? Ще тобі треба показувать, куди й воду носить! Якби ти була з хазяйського заводу, то й без показу, і без загаду знала б своє діло. Наносила б у чавуни та поставила б свині полову попарить.
Софія. Та он же гляньте —в печі обидва чавуни стоять, повні полови з дертю.
Ганна. А свиня тим часом голодна, отам риє під при-сьбою та гуде!
Софія. На те вона свиня!
Ганна. О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до діла нема хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив’язана на паколі і не рила б.
Софія. Та вона ж була на паколі, а Гнат вчора взяв нащось вірьовку. Чим же я її прив’яжу?
Ганна.Найшла б чим, якби хотіла, а то все з татком своїм возишся! Не приносив ще сьогодня пряничків?
Софія (через сльози). Чого ви, мамо, нападаєтесь на мене? Що я вам зробила?
Ганна (прицмокує). Агусі, маленька, заплач — батько спече калач!
Софія. Боже мій, боже!
Ганна. Повна хата робочих людей: невістка й батько її! Тілько б спали та їли! Дармоїди бісові!
Софія. Батько не ваше їдять! Вони нам хазяйство справили з тим договором, щоб ми їх до смерті содержували.
Ганна. До смерті!.. Коли ж він умре? Жди! Він ще двадцять год буде жить, то його й годувать, дармоїда?
Входе Іван і стоїть на порозі.
Софія. Краще б ви мене вбили, ніж отак щодня допікати! Я вже світові божому не рада.
ЯВА ІІІ
Іван, Ганна й Софія.
Іван. Знову гризла? Я вже терпів, терпів, та й терпець урвався! Скажи ти мені, що я тобі зробив, що тобі Софія робе, чого ти гризеш її?
Ганна. Лінива твоя дочка, не хазяйка, нічого не глядить, тілько учепиться чоловікові за шию та так і висить, а ти ще й сам потураєш.
Іван. Що ти вигадуєш? Хіба я не бачу, як вона робе… Та нехай би за діло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слід, чи не слід — сичиш, сичиш і сичиш!
Ганна.Сичу?! Що ж то я гадюка, чи як?
Іван. Гірш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тіка, а ти сичиш і в вічі лізеш, кусаєш і знов сичиш.
Ганна. Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармоїди погані! Обоє тілько лопаєте, а роботи з вас нема!
Іван . Так от що? Бач, де болячка! Я дармоїд, я нічого не роблю!.. Ти так і кажи. Хіба тобі повилазило, що я чоловік старий, немощний: що ж я буду робить, може, скоро й помру.
Ганна. Тебе ще й довбньою не доб’єш! А коли не здужаєш робить, то йди під церкву з довгою рукою, а дурно хліба не їж!
Іван. Совість ти загубила! І ти ж незабаром постарієш, так і тебе тоді, як собаку, вигнать з двору?..
Ганна.Я без роботи не сидітиму — хоч пір’я дратиму! Дурно хліба ніхто не дасть! Баштана стережи, свиней паси… Кістки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нічого не робиш, та й собі ніжиться та слини розпуска! Он і чоловіка до того довела, що хати не держиться.
Іван . Ти ж сама довела його до того, що й жінка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердіть, коли, замість матері, у хаті собака зла сидить і раз у раз гарчить!
Ганна.Сам ти собака, старий чорт! Слиняві! Старці! Ішов би під три чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збіжжя і бурчить.) Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невісточка!.. Сваток…
Іван . От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нігде! Іди миром жить, руку простягай! Дожив на старість… І піду! Краще миром жить, ніж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)
Софія. Куди ж ви, таточку?
Іван. Піду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збіжжя.
Софія. Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!
Іван. Бачить бог, моя дитино, як мені самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по голові.) Ти єдиная моя дитина, моя радість, ти тілько й тішила моє старе серце, і не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я… не знаю… Я б тобі небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо… високо… (Іде.)
Софія плаче, схиливши голову на руки.
Ганна.Куди йдеш? Скоро обідать пора.
Іван. Обідайте без мене. (Виходе.)
ЯВА IV
Ганна и Софія.
Ганна (дає вслід Іванові дулі). На, на! Йди к бісу! Злякав як! Де ж пак! (До Софії.) Слинь, слинь, поки очі не повилазили. Тілько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На біса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап’єшся… А матері вашій сто бісів! Було б іти за городського, адже ж сватав якийсь швець… (Глянувши у вікно.) Іде. (Бере рогач і порається коло печі, так, аби показать, що вона робе.)
ЯВА V
Входе Гнат, скида шапку, вішає її і стоїть біля порога, а Ганна ніби його не бачить, говорить до себе.
Ганна. Отаку невісточку придбай! Сидить собі, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старість саме добре! (Кида рогач, хапа віник.) Оженився собі дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лінивою дочкою!!
Гнат (до Софії). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом і обвіє. Що ти тут зробила?
Софія. Не знаю, чого мати лаються… з батьком посварились… і…
Ганна. А звісно!.. Поцілуйтесь зараз!.. Поцілуй її — вона тілько того й хоче.
Гнат. А вам би любо було, якби я тілько що ступив на поріг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?
Ганна (плаче). Так… так…
Софія (ожива). Де це ти, мій голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обідали б уже.
Гнат. А батько ж де?
Софія. Пішли… вони хочуть у город їхать… вони…
Гнат. Підождемо його. (До матері.) Чого ви плачете? Самі нападаєте на всіх, всім у вічі лізете, всіх сварите, та ще й плачете!
Ганна. Отак, отак! Я так і знала! Мати тоді потрібна, як маленьким був, та ночі недосипала, та годувала своєю кровію, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матері не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем іде попідвіконню!.. Тепер жінка миліща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жінка сидить; он хата цілий день не метена — нічого, а мати скаже слово — нападається: сяка-така, лиха!
Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тілько плачеш, а нема, щоб діло робила! Прийшов в обідню пору — хата й досі не метена! Мати підміта, а ти сидиш!
Софія. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слід! Ти ж глянь, де те сміття, що мати мела?
Ганна.То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?
Софія. Мабуть, побачили Гната у вікно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сиділи та лаялися.
Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш… (Удержує себе, щоб не сказать далі.)
Софія. Лайте вже мене, як хочете, — гірш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замість рідної матері, я вам корилась і корюсь, поперек слова ніколи не сказала! За що ж ви мене зненавиділи? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!
Гнат. Та цить, не слинь! Наобісіли вже мені твої сльози!
Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..
Гнат. Я їй такого пряничка піднесу, що вона й у двері не потовпиться!
Софія. Ти й так хати вже відцурався, не любиш мене, осоружна я тобі стала, а мати тілько гризуть, та ще сердишся, що плачу!
Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днів три не сходили, то й плакати б перестала…
Гнат. Мовчіть хоч ви, не підливайте в огонь масла! Добре вже горить отут і без вашого масла!
Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жінку, щоб серце зірвать… Тьфу! На такого чоловіка. (Виходить, грюкнувши дверима.)
Гнат (опускається на ослін). Наказав мене господь. (Мовчить.)
Софія хлипає нервно.
Годі вже або що, рева!
Софія (сіда біля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалій мене, Гнате!
Гнат. Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.
Софія. Ох, Гнате, хіба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тікаєш з дому; мати гризе, я не маю світлої години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з матір’ю ж тобі вік вікувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб — я зараз повеселішаю.
Гнат. Повеселішай, тоді приголублю!
Софія (нервно). Ну, я вже не буду… Дивись, я вже весела! О! Глянь, сміюсь… (Обніма Гната). Не хочеш мене приголубить, противна я тобі стала?!
Гнат. Знову? Годі, кажу!
Софія. Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх сліз; я б радніща була.
Гнат бере шапку.
Гнат. Бодай увесь світ завалився, коли на ньому так весело жить усім, як мені тепер! (Виходить.)
Софія. Куди ж ти? Я вже не буду… (Витирає сльози.) Єй-богу, не буду! Підожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися! Пішов… Мабуть, до шинку… Прийде п’яний… Боже, дай мені терпіння, щоб я хоч не плакала! Від плачу я тілько марнію. (Дивиться у дзеркало.) Ой, які очі червоні, аж запухли! Постривай, я заплющу їх і так трохи посилю… (Сіда на ослін і заплющує очі.) І чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув від мене… Страшно й подумать… Мені часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка. Аж у голові заболіло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очі і встає.) Боже! Одверни від мене ці думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить… нащо тоді жить, коли це правда? Голубчику мій, боже, прости мене, я грішу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!
ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софіє!
Софія. Ох! Як я’злякалась…
Параска. Чого?
Софія. Так… не знаю… Як же я рада, що тебе побачила;
ти моя перша порадниця здавна… Голубочко моя, Параско…
Параска. Що тут у вас коїться? Ти а^к змарніла… Я оце почула, що батько твій одходить від вас, і забігла на хвилину з тобою побалакать.
Софія. Ох, краще не питай… свекруха…
Параска. Свекруха як свекруха — я вже про неї й не кажу… Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, і мені жаль тебе… Я все знаю…
Софія. Що ти знаєш? Може, ти знаєш і те, чого я не знаю?
Параска. Всі знають, тілько ти одна не знаєш…
Софія. Що, сестро, що, моя голубочко, ластівко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, і ти помітила, коли питаєш так палко?
Софія. Одно помітила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться…
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софія. Варка! Так невже ж вона… кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска. Та те, що твій Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софія (не може говорить). Ти… сама… бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах і сіда на ослоні.)
Параска. Я нічого не бачила…
Софія (встає, нервно сміється). От бач, от бач! Нічого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другі бачили! Даремно не говорять, — вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловік жде. Я тілько за тим і зайшла, щоб тобі сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, віриш… (Пішла.)
ЯВА VII
Софія одна, а потім Варка.
Софія. Боже, я з ума зійду… Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вічі, а за очі сміються над моєю душею, над моїм серцем, і вони живі, і грім божий їх не вбив? І Гнат? Гнат сміється над моїм серцем, що тілько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще биться навіки, щоб я не дожила до того, що ти мені віщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софіє.
Софія. Варка?! Це мені ввижається вона? Зійди, зійди з очей моїх, відьма, чарівниця!
Варка. Що з тобою, Софіє? Це я!
Софія. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хіба не пізнаєш? Я, Варка, твоя подруга…
Софія. Іди, іди з очей моїх, чарівниця лукава! Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним — ти гірше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потішаться надо мною, живеш моїми муками, радієш моїм горем! (Хитається.) Геть з хати! (Сіда тяжко на піл.) Ох!.. (Пада зомліла на полу.)
Варка (підходить). Зомліла, сердешна! Так і вона довідалась уже?.. Ох! Цього я тілько й ждала, а серце забилось і страшно чогось зробилось, наче я душу загубила… Що ж воно буде далі: чи мене покине Гнат, чи її — і утіче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спізнала! А тепер хоч і вирветься від мене, то й ти його не піймаєш! (Іде і на відході зустрічає Ганну.) Здрастуйте, і прощайте! Заходила до Софії, та вона спить. (Пішла.)
ЯВА VIII
Ганна (одна). Ач паскуда. Витяглась, й спить собі! Спи! Спи! Я тебе не будитиму чоловік та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай.
як пані яка, та — нехай прийде нічого сказать!
ЯВА ІХ
Входе Гнат, під чаркою.
Гнат. Давайте обідать! Де Софія?
Ганна.Он!
Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?
Ганна.Не здужає встать! От розбуди її, поцілуй, скажи:
спасибі тобі, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужі свині всю харчу нашої поїли.
Гнат. Які свині? Що ви кажете?!
Ганна.А те, що твоїй пані тілько б спать! Я поставила висівки в хліві та пішла на город, а вона уклалась спать;
чужа свиня затесалась у хлів і все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, ідіть собі к бісовому батькові з моєї хати.
Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тісно, так ви йдіть собі відціля!
Ганна.Не діждеш, не діждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хіба невістку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу і штовхає Софію під бік). Уставай ти, сплюха чортова!
Софія (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). Де я?
Гнат (шарпає Софію так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобі!
Софія. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далі впала в істерику — регоче помалу, а потім дужче.)
Гнат. Цить! (Замахується на Софію.) Цить, не смійся!
Софія (істерично плаче й захищається руками). Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собі з Варкою, а я піду, піду від тебе… з батьком… піду…
Гнат (через зуби). Що ти сказала?! Га? Що ти сказ… Та цить, кажу, не плач! Ти мені всю душу вивернула своїми противними речами, своїми сльозами.
Ганна.Тепер погладь її по головці та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться.
Гнат. Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею кидається на Софію.) Довго будете мучить мене?
Софія. Ай! (Тіка надвір, Гнат за нею.)
Ганна (на порозі). Навіжений, що ти робиш? Палицею уб’єш!
За коном чуть: тихо Софія промовила: “Рятуйте!”
Візьми батіг та батогом: і дошкульно, і не покалічиш. (Біжить з хати.) Годі, годі! Уб’єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)
Гнат (блідий, осатанілий, кида палицю між кочерги). О кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Від цього часу рука моя скорій одсохне, ніж вдарю Софію… хоч раз, хоч соломинкою.
Ганна (вбігає). Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!
Гнат. Нежива!? (Біжить надвір.)
Ганна (ламає руки). Ох боже мій…. ох боже мій… Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навіки!
Гнат вносить Софію.
Ох нещастя, ох нещастя! Побіжу за Цимбалом, може, він поможе що, може, одходить її. (Вийшла.)
Гнат (кладе Софію на піл). Убив!! О, проклят будь і день той, і та година, в яку я родився… і тричі проклята хвилина, що з Варкою мене звела!..
Входе Іван.
Іван. О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, ніж я маю тебе поховать… Нащо ж я, старий… гнилий… пеньок, зостався, а тебе… гильочко зеленая моя, зломила лихая доля…
Гнат. Тату… тату… я не хотів її убить… Я ненароком, з серця. (Опускається на коліна перед трупом.)
Завіса.
1886. Новочеркаськ
Читати біографію Іван Карпенко-Карий.
Читати Безталанна. Іван Карпенко-Карий.
