Мартин Боруля. Іван Карпенко-Карий (частина 2)

"Мартин Боруля"

(частина 2)

Читати п'єсу Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля" 1 частина

ДІЯ ТРЕТЯ

Декорація та ж.

ЯВА І

Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір... Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.
Входе Омелько.
Чого ти лізеш, як черепаха?
Омелько. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш...
Мартин. Ну, ну, годі...
Омелько. Коли б чоловік крила мав...
Мартин. Годі!
Омелько (набік). Ніколи не дасть договорить... .
Мартин. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п'ять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать...
Омелько. Чого?
Мартин. Слухай!
Омелько. Та я ж слухаю.
Мартин. Мовчки слухай!
Омелько. Мовчу...
Мартин. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш додому попереду...
Омелько. А як я не добіжу попереду?
Мартин. Що ти йому будеш казать?
Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.
Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.
Омелько. Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим .на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.
Мартин. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?
Омелько. А хіба я знаю.
Мартин (бере його за груди). Не знаєш?
Омелько (набік). Отже, останню свиту порве.
Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед— гость важний приїде!
Омелько. То дозвольте коня взять.
Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!
Омелько. А якого ж коня взять? Я візьму Рака...
Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей і виводить.
Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)

ЯВА II

Мартин, а потім Марися.
Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.
Входить Марися і несе клунок. Куди це? Що це?
Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?
Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?
Мартин (набік). Справді!.. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти... (До Марисі.) Нічого не роби!
Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.
Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається...
Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.
Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.
Марися. Та я ж не вмію.
Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.
Марися знизує плечима і виходить. Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)

ЯВА III

Марися, а потім Микола.
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре
серце віщує!.. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий
приніс письмоводителя, з ним порались до півночі... поки
нагодували... Сьогодня ввечері побачусь...
Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька,
ні матері нема.
Входе Микола.
Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!..
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.
Марися. Що ж ти зробиш?
Микола. Не знаю!.. Посватать, замість тебе, дочку Котовнча, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!.. О, чом я не дворянин?!
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!
Марися. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.
Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мій розум, моє серце, мої очі! Дай поцілую тебе за пораду!
Марися. Тепер нам не до того! Іди додому краще, щоб нас тут не зуспіли, — тоді й заміри наші розлетяться...
Микола. Іду, іду, Мариночко моя! А ввечері ж ми зійдемось знову?
Марися. Жди мене під яблуньою у садку.
Микола. О, коли б мерщій зайшло сьогодня сонце! (Пішов).

ЯВА IV

Марися, потім Палажка.
Марися (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого, нікого! Краще смерть, ніж заміж за другого!..
Входе Палажка.
Мати! Вони, певне, не знають нічого... Мамо!
Палажка. Чого, дитино моя?
Марися. Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи...
Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі.
Марися. Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла?
Палажка. Не журись, дочко, не посивієш — жених є... гарний... і чин має.
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на масляній... Ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гитарі і співав... Чин великий на ньому... ростиратор, либонь...
Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном, — це всяке знає!..
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб'є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.
Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились...
За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тілько!"
Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)
Марися. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги... (Пішла.)

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п'яльця; потім Марися.
Мартин. Отут, хлопче, постав та й іди собі.
Хлопець ставить п'яльця на місто і виходить.
П'яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.
Входе Марися і пада йому в ноги.
Що це?!
Марися. Не губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!
Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого тобі?
Марися. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу...
Мартин. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?
Марися. Віддайте мене за Миколу.
Мартин. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!
Марися. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі...
Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
Марися. Я не вмію розказать... Я...
Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..
Марися. Я собі смерть заподію, коли...
Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього, — от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб'ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з'їжджає... Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!
Марися. Тату?..
Мартин. Який я тато? Що то за тато?
Марися. Папінька!
Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.
Марися пішла.
Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує.
Входе Омелько.
Ідуть?

ЯВА VI

Омелько (задихався, не може говорить). І-ї-ду-уть!
Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко?
Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився...
Мартин. Ти ж конем їхав?
Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня...
Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?
Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а...
Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?
Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору.
Мартин. Ти ж бачив, хто їде?
Омелько. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою...
Мартин. А в задку сидить хто-небудь?
Омелько. В задку?.. Не примітив!
Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)
Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов.)
Мартин. Він... Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу... (Відчиня середні двері.)
Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.
Милості прошу, дорогий гостю!
Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.
Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?
Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку, — гарний панич!
Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому...
Трохим. І що вони там роблять, ті судейські, —такого їх, як галок восени?
Омелько. Бумаги, каже, пишуть.
Трохим. Нащо ж ті бумаги?
Омелько. На продаж. Продають.
Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?
Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні, як змії, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, з того и хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує!
Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка, — і вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так... А не чув, коли буде весілля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених і досі спить.

ЯВА II

Входе Мартин.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола від Сидоровича принесли.
Мартин. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.
Омелько і Трохим виходять.
Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! "Дома пан?" —'питають. "Та ще сплять!" О! І всі на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.
Омелько несе ночви і відро води.
Що це?
Омелько. Та умиваться ж.
Мартин. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка...
Омелько. Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.
Мартин. То інча річ — чоловік сирий і на похмілля.
Омелько. А цей хіба тверезий вчора ліг?
Мартин. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев'яну миску і води в полив'яний глечик.
Омелько. І щоб то відразу сказать, а то носись. (Пішов.)
Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що
при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нічого
не тяме.
Омелько вертається з глечиком і мискою.
Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем'я. Омелько пішов у другу хату, входе Палажка.
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово.
Входе Омелько.
Мартин. А що?
Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бік і знову захріп.
Мартин. Навідайся ж опісля.
Омелько. Може б, я там посидів, поки прокинеться?
Мартин. Опісля, кажу тобі. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.
Омелько. А потім прозіваю — будете лаять.
Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
Омелько. Порося патрають.
Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться і сюди йде.
Омелько пішов,
(До Палажки.) Я ж тобі казав, я ж'тебе прохав, щоб ти їй не давала ніякої роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося, її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обід варить, коли робітниці не тямлять нічого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, іди, душко, сама обід готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка.Ати жз ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсім скінчили з ним: п'ятсот рублів приданого, весілля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі — місце у нього є.
Входе Марися. Ну, то іди ж, Палазю, щоб справді там робітниці не нашкодили чого в обіді, а то замість поросяти подадуть обгорілий оцупок.
Палажка пішла. Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весілля.
Марися. Не любите ви мене... випихаєте з дому...
Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобі віддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще білий хліб, ніж чорний, краще пан, ніж хам! І батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх лічить вищими від себе! І дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував і знаю. Не хмурся ж, не хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльці, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойніше сидіть... так, ніби за роботою. (Садовить її.) Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слід дочці Мартина Борулі, уродзоного шляхтича! (Пішов.)

ЯВА ІІІ

Марися, потім Омелько, проходе у кімнату, де спить Націєвський.
Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч ріжуть — однаково!
Входе Омелько.
Омелько (несе обома руками миску, а в мисці глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очі в себе вбирає!.. Одчиніть мені двері, а то воду розхлюпаю...
Марися одчиня.
Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить... (Вийшов.)
Марися (одна). Виходь, виходь скорій... Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.

ЯВА IV

Входе Націєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчі,. а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім узенькі. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мідними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
Націєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?
Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко...
Націєвський (набік). Зразу збрила! (До Марисі.) О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує.) Нам з привички. Інчий раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте?
Марися. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...
Націєвський. А хіба ви не баришня?
Марися. Не знаю, як вам здається... Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, свиней годувать... Подивіться, які у мене руки...
Націєвський. І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, — тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють... А по вечорам я буду вам грать на гитарі. Буде весело, у мене знакомих доволі...
Марися. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю...
Націєвський. Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета злодійка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гітарі і співа.)
"Гандалер молодой,
Взор твой полон огня,
Я стройна, молода,
Не свезешь ли меня?
Я в Риальто спешу до заката.
Видишь ли пояс мой
С жемчугом, с бирюзой?
А в средине его
Изумруд дорогой?
Вот тебе за провоз моя плата!"
"Нет, не нужен он мне,
Твой жемчужный убор:
Ярче камней и звёзд
Твой блистательный взор, —
Жажду я одного поцелуя!"
У нас многія баришні од меня тають, і ви розтаїте.
Марися. А я чого буду таять, я не сніг.
Націєвський. Ну, розтопитесь...
Марися. Борони боже! Хіба я смалець?..
Націєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово,
полюбите мене — ручаюсь.
Марися. О ні! Ви мені противні...
Націєвський. Ето даже обідно, ібо я всегда правілая женщинам... Почему же у вас такая злость протів меня?
Марися. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні.
Націєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрітесь і апробуєте — как пишется в журналах, — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как жених і невеста. Співає.) Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте!
Марися. Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у спасівку " соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе.)

ЯВА V

Націєвський, а потім Мартин і Палажка.
Націєвський (один). Любить другого... Положим, єжелі только любить, то це крупний пустяк, но єжелі любов з фіналом... Це для меня мучітєльно будить і позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми і ето разузнаем; а отказаться і перед вінцем можна... Как би я не вскочіл у корито!
За коном голос Мартина: "Так я хочу!" Голос Палажки "А я не хочу!"
Голос отца і матері... один — хоче, другий — не хоче. Желательно послушать, об чом спор? Наверно, про меня... Сюда, здається, ідуть! Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема місця... А, в етоиг комнаті, де спав, біля дверей є шкап, за шкапом стану. (Пішов.)
Входять Палажка і Мартин.
Палажка. Не хочу, не хочу я твоїх кумів!..
Мартин. Цс-с! Дурна! (Іде на пальчиках до дверей і загляда.) Нема. Пішли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом візьмемо Лясковського, — чоловік значний і нужний, а кумою буде генеральша Яловська — вона крижмо хороше дасть...
Палажка. Та кажу ж тобі, що я не хочу ні Лясковського за кума, ні Яловської за куму.
Мартин. У Лясковського дітей нема, багатий, він і дитину воспитає по-дворянськи.
Палажка. Якраз! Такий скупий та буде він тобі пеклуваться про чужу дитину? Мені страшно на нього й глянуть. Краще ми візьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську.
Мартин. От вигадала! Ну, Трщинська ще нічого кума, а в Гарбузинського своїх десятеро, чого від нього можна сподіваться для хрещеника?
Палажка. І ніколи ти мені не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвієм, а ти уваж за кумів.
Мартин. Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан,
Палажка. Та нехай же тобі чорт, коли так! Вибирай собі сам кумів, нічого було й питать мене! (Іде назад.)
Мартин. Куди ж ти, стривай!
Палажка. Ніколи мені, через тебе порося ще перепечеться! Бери собі кого хочеш. (Пішла.)
Мартин (іде за нею). Ти ж розміркуй... Нічого в чинах не тяме (Пішов.')

ЯВА VI

Входить Націєвський, з накидкою в руках, а потім Омелько.
Націєвський (надіва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурніщого. (Бере гітару під полу.) Давай бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і — поминай, як звали! (Хоче йти).
Входе Омелько.
Омелько. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло...
Націєвський (набік). От тобі й маєш! (До Омелька.) З якої статі? Для якої надобності?
Омелько. Та я достав трохи галанської сажі, то по-чистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив і письмоводителеві, і...
Націєвський. А!.. Не нужно, брат. Скажи мені, чи тут є корчма?
Омелько. А як же без шинку? Отут зараз за містком... Без шинку не можна.
Націєвський. То я піду трохи пройдусь, а кстаті у мене є діло до жида... (Пішов.)
Омелько (один). Похмелиться пішов... І не диво! У чоловіка голова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — копитана! І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!..

ЯВА VII

Входять Мартин і Палажка.
Мартин. Ну, годі, ну, не сердься, душко, а то ти і при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої...
Палажка. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь... Натомилася з обідом, а тут ще й через сварку... Ну, обід, слава богу, готов...
Мартин. А ти чого тут виснеш?
Омелько. Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи почистить, а він пішов у корчму... Мартин. Чого? Омелько. Похмелиться.
Мартин (підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він тобі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв?
Омелько. Та я так догадуюсь, а він казав — діло є до жида.
Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду!.. Так і ляпнеш, що в голову влізе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи — гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив? Омелько. У садку сидять. Мартин. Гукни й на неї, щоб ішла.
Омелько пішов.
Палажка (у двері). Дівчата! Готуйте стіл! Мартин. Що ж це нема гостей?
Входять дівчата і пораються коло столу.
Палажка. Кого ж ти кликав?
Мартин. Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачлинського, з жінками, з дочками, — набереться доволі.

ЯВА VIII

Входе Дульський з жінкою.
Дульський. Здоровенькі були! Мартин. Просимо, просимо...
Жінки цілуються, сідають і тихо балакають.
Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже діждать онуків!
Мартин. Спасибі!
Входе Протасїй з жінкою, двома дочками. От і Протасїй з сімейством.
Дульський ховається між бабами.
Протасїй. Всього доброго вам у хату! (До Мартина.) Голова трохи боліла після вчорашнього... А добре співа гражданський офицер, твій зять! Я ше як жив на Дідовій Балці... А там здавна осівся Кирило Гарболінський, він був, кажуть, маркитантом в тисяча вісімсот двадцять дев'ятому году і нажився здорово: свій табун коней, пар сорок волів, корови, вівці... тоді не так ще сутужно було на землі, як тепер... А ми держали сад і став графа Рип'яшинського, на одкупі... Сад був чудесний... Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одішлемо, а скілько свині поїдять, та доволі того з тебе, що ми тоді вигодували десять кабанів, та які кабани!..
Тимчасом як Протасїй говоре, входе ще Сидорович з жінкою, здоровкаються, жінки цілуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасія, махнув рукою і пішов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасія, і той, смазавши слів десять на вітер, заміча, що ніхто його не слуха, замовк і в цей мент побачив Дульського.
Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обідать?
Мартин. От зараз прийде панич наш, він пішов трохи прогуляться...
Протасій (Цульському). От ї добре, поки обідать, я тобі скінчу про церкву, — вчора недоговорив, хтось перебив.
Дульський (набік.). Нікуди від нього не сховаєшся, заговорить на смерть.
Входе Рачинський з жінкою і ще гості. Цілуються. Протасій застукав Дульського і розказує йому, а той тілько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в двері вигляда, то на столі поправля, то жінку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Під кінець монологу він зовсім стурбований.
Протасій. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Він літ п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка упала на голову і вбила його... славний чоловік — яз 'ним спізнався ще у Плискові, імінії графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я в нього достав собі хорта, та така була собака, що зайцьові й писнуть не дасть... Поїхав у Плисків до свого давнього знакомого Івана Жука, а ста рий Жук і каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нічого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович — він підрядився в Розлогах, у Херсонщині, строїть церкву і ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лісу куповать. Діло було напровесні. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов, а там живе давній мій приятель, ще й кум — Супостатов. Лісом торгує. Ми з ним у вен-герську кампанію 16 познакомились, я хрестив з його жінкою дочку у Митрофанова, — може, знаєш? Єлена Вікентьєвна...
Входе Омелько.
Омелько. Оказія, пане...
Мартин. А що? Де панич?
Омелько. Подався у город.
Мартин. Як?
Омелько. Наняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город.
Мартин. Брешеш, іроде!!
Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більш ніколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтіла, і я більш нічого не чув.
Мартин. О господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, тобі так здалося!
Омелько. Та нехай мені повилазять! Коли не вірите, то спитайте Голду.
Мартин хватається за голову і сіда, гості сполошилися, шепчуться.
Дульський. Ходім, панове, бачите — чоловік у такій оказії, чого нам тут стирчать.
Виходять.
Перший гість (на відході). От тобі й заручини...
Другий гість. От тобі й чиновний жених... Ха-ха!
Протасій. То я тобі другим разом розкажу. Прощайте!
Всі виходять.
Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудовисько!! Палажко! Що мені робить? Що нам робить?..
Палажка (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче.) Хто тебе візьме тепер?..
Мартин. Цить!! Я йому так не подарую!. О мізерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Мені страм, дочці страм!.. Перед усіма дворянами страм... Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе... (Біжить до дверей і гука.) Омелько!
Омелько. Я тут, ось.
Мартин. Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху.
Омелько вийшов.
Палажко! Достань гарапник, давай шапку!
Палажка. Опам'ятайся, що ти робиш?..
Мартин (тупа ногами). Не питай!! Роби, що велю!
Палажка пішла.
Я ж на твоїй спині всю свою обіду випишу!.. Я ж тобі...
Марися. Папінька...
Мартин. Мовчи! Геть пішла!
Марися вийшла.
Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть!
Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить... Омелько! Мерщій!
Входять Омелько з середніх дверей, Палажка — з бокових. Палажка подає шапку і гарапник.
Омелько. Готово!
Мартин (надіва шапку, бере гарапник). Бери і ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобі покажу, як шуткувать з дворянином!
Мартин і Омелько виходять. Палажка обнімає Марисю, плачуть. Завіса.

ДІЯ П'ЯТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Входять Степан і Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.
Степан. Ну, слава богу, — дома. (Роздягається.)
Омелько. Де його поставить?
Степан. Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви його догнали?
Омелько. От зараз на повороті, біля розкопаної могили.
Степан. Ну?
Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилку віжками і ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть, а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одско-чило колесо, вісь одбилась, кобилка стала, жид схопився і що є духу попер у бур'яни.... Отут ми їх догнали... і я напарив жида, а панича пан частували.... Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли.
Степан. От нещастя!.. Іди ж випрягай коні.
Омелько пішов.

ЯВА II

Степан, а потім Марися.
Степан (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче. Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть — і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом — і куди примоститься, сам не знаю...
Входе Марися.
Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братику! (Обніма його.) Слава богу, що ти приїхав, — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, — мабуть, умруть. (Плаче.)
Степан. Що ж йому таке?
Марися. Одно до другого... Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув?
Степан. Чув, Омелько розказував.
Марися. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім як мертві. А, не доведи господи!.. Ми з матір'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їдять... все зітхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самі не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав!
Степан. От наказаніє господнє!.. Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили.
Марися. .Не кажи, не кажи батькові, борони боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш...
Степан. А мати ж де?
Марися. Пішли до дядюшки Гервасія просить, щоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, — його так татко любили, завиїе слухали — і посварились...
Степан. А за що ж уже з Гервасієм папінька посварився?
Марися. Багато говорить, я тобі послі розкажу, — а тепер іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони боже! Послі...
Степан. У мене аж ноги стали труситься... Стілько біди кругом, що й... (Махнувши рукою, пішов у бокові двері.)

ЯВА III

Марися, а потім Микола і Степан
Марися (одна). А, господи милосердний! Верни ти спокій і мир у нашу сім'ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б краще, ніж щодня турбоваться і не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія... Чи ублагають же то його мати?
Входе Микола.
Ну що? Мати у вас?
Микола. У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову усміхнеться!
Марися. Слава богу!
Микола. Здається, і Степан приїхав?
Марися. Приїхав, він у батька.
Микола. То я зостанусь...
Входить Степан.
Степан. Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.
Микола (поцілувавшись). А що, як батько?
Степан. Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім.
Микола. Ти ж надовго приїхав?
Степан. Зовсім!
Микола. От і чудесно! І який же. я радий, що ти зостанешся у селі! Знов затоваришуєм.

ЯВА IV

Входять Палажка, Гервасій і Протасій.
Палажка. Стьопа! (Обніма і цілує його.) Що? Бачив батька?
Степан (зітхнувши). Бачив.
Палажка (через сльози). Як смерть... як смерть.
Гервасій. Заспокойтесь, заспокойтесь, — сльозами не поможете.
Степан. Здрастуйте, Гервасій Семенович! Протасій Матвійович!
Гервасій. Здоров, козаче, здоров!
Чоломкаються.
Протасій (чоломкається). Як же служебні діла?
Гервасій (побачивши Миколу). А ти чого тут опинився?
Микола. Почув, що Степан приїхав.
Палажка (до Гервасія). .Заходьте ж, Гервасій Семенович, прямо сюди.
Гервасій. Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить.
Палажка. Ну-ну, добре, я скажу. (Пішла.)
Гервасій. А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?
Степан. Де там! Я вже не служу, Гервасій Семенович.
Гервасій. Ну?!
Степан. За штатом остався.
Гервасій. О?! Чув, чув, — мені казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишній!
І нащо тобі та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?
Степан. Два годи нічого не получав, а оце на третій, по розкладці, два з половиною у місяць назначили.
Гервасій. Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловік два годи дурно сидить, а на третій у місяць получа два з половиною!!
Протасій. Я ще, як служив у покійного землеміра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, він жив у Трахтомирові, на Дворянській вулиці, в будинку... дай бог пам'ять... в будинку графа...
Гервасій (маха рукою на Протасія і перебива його). Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсім одурів старий: робітникові плате на своїх харчах тридцять рублів, а сина, замість того щоб привчать до хазяйства, віддав у службу — байди бить!.. Тепер не ті часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. І все то дворянство наробило. І батька треба збить, щоб він з дворянської зарубки зскочив, бо все хазяйство піде прахом, а чиновника з тебе не буде...
Степан. Та я вже набив руку, Гервасій Семенович, деякі бумаги і сам умію писать...
Протасій. Покійний землемір Кацавейченко...
Гервасій (не слуха Протасія, до Степана). Плюнь ти на це діло! Батько старий, слабий, а одному синові, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канціляріях і за два з половиною в місяць тратить здоров'я, зводить готові гроші на одежу, на харчі... Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так і вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, — що ж робить під старість? От і тепер — за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадідівське рукомесло.
Степан. Та... воно... я й сам бачу тепер... я не від того... не знаю, як батько...
Гервасій. От я з ним побалакаю.
Степан. Тепер не кажіть, Гервасій Степанович, бо, борони боже, ще гірше заслабне...
Гервасій. Я знаю, коли сказать, тілько не потурай батькові, не шукай дворянства, усе буде гаразд.
Палажка (з дверей). Ідіть, Гервасій Семенович!
Гервасій іде.
Зрадів старий, аж наче ожив трохи!
Гервасій і Палажка пішли.

ЯВА V

Протасій, Микола і Степан.
Протасій. Стьопа!
Микола.! Ідіть, я вам розкажу.
Микола і Степан беруть стільці і сідають коло Протасія. От Гервасій каже, що два з половиною мало, а як я у покійного землеміра Кацавейченка брав півтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах... Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачів... Вони жили тоді всі вмісті у Семикратах... а батько їх, — ніхто з вас не знав батька? Він літ п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Ні, ні, не знали... Перерізав собі горло бритвою... Він був жонатий на Свербихвостовій, — там лукава була жінка, борони боже всякого хрещеного від такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко від них стояв уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його фамилія... на умі вертиться... так якось чи на птицю, чи на лоша скидається... так окрутила, що він покинув службу і переїхав до неї у село ніби управляющий і почав заправлять... Гі! Гі! А сам Губачевський-Носач тут же живе і нічого не каже... Заперся собі в своїм кабінеті і наче його нема... Гі! Гі!.. Так мужикам стало жаль пана, він, покійний, добрий чоловік був, і таки улан той... от забув фами-лію... обіжав їх. Застукали мужики того улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається, — ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв'язали і одвели в стан! Отаке було... А під старість, як уже почало від старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась від старого Губачевського-Носача любові... все співала йому: горн, гори, моя лампада... Гі! Гі! І до того його довела, що він перерізав собі горло бритвою. Так з'їхались наслідники, і треба було розмежувать землю. Кацавейченко покійний — царство йому небесне — й каже мені: бери астролябію — поїдемо! А дощ як із відра...
Виводять Мартина під руки Гервасій і Палажка, Марися йде за ними.
То я вам послі докажу. Це дуже цікаво.

ЯВА VI

Мартин, Гервасій, Протасій, Палажка, Марися, Микола і Степан. Мартина садовлять на стільці. Він жовтий — від розлиття жовчі.
Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля!
Гервасій. Послухай же мене. Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш.
Мартин. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу...
Гервасій. Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство?
Мартин. Бумаг же, бумаг багато... П'ять літ діло йшло... зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще Каєтан Іванович...
Гервасій. Витягне з тебе яку сотню або й дві.
Мартин. А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково?
Гервасій. Чом же він і досі не доказав? Повір мені, Мартине, нічого з цього не буде, тілько хазяйство зведеш, дітей старцями зробиш і сам у бідності помреш. Чого ж ти хочеш?
Мартин. Дворянства...
Гервасій. Ні, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе... воно тебе посварило з Красовським і зо мною, — всі біди твої від нього!.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму і без науки хліба не дасть. Послухай мене: спали всі бумаги, щоб і не свербіло, бо ти слабий на дворянство і умреш, від цієї хвороби.
Мартин. А як утвердять?.. Може, хоч після смерті утвердять...
Гервасій. Ну, роби як хочеш!
Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся...
Марися. Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм: щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись...
Боруля шука очима Степана.
Степан. І я, папінька, не хочу дворянства...
Мартин. І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ти? (Зітхає.) Всі не хочуть... Хлопи... хлопи!.. (До Палажки.) Піди, душко, принеси палятурку, там у мене під подушкою...
Палажка пішла.
Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку.
Марися пішла, а-через яке врсм'я вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.
Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя... Умру на ваших очах, побачите!
Палажка вносе палятурку, повну бумаг. Мартин розв'язує.
Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. І це все спалить?.. (Читає крізь сльози.) Отношеніє Дворянского депутатського собранія от 16 февраля 1858 года за. № 1541 о признанії рода Борулі в дворянстві. (Говоре.) Було ж, виходить, за що признать... Атестат прапрапрадіда. Підписав сам суперетендент Савостьян Подлевський... Бумага синя... як лубок... старинна бумага! (Чита.) Отношеніє Казенной Палати о несостоянії рода Борулі в подушнім окладі... (Говоре.) Скрізь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копія свидетельства дванадцяти дворян, що весь рід Боруль завше вів род жизні, своиственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху і внизу дві пушки...
Омелько. Підпалив, горить!
Мартин. Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти підпалили у пеклі, — поспішаєш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства?.. Не можу!..
Гервасій (хоче взять). То давай, я спалю.
Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам, і грамоту прапрапрадіда, і атестат...
Гервасій. Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дитиною, пали!
Мартин. А!! Ну, підведіть мене!
Підводять.
(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає.) Не можу!! Руки тремтять... у серце шпигає...
Омелько. То віддайте, мені, пане, надигарки!
Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянські бумаги на цигарки?! Щастя Твоє, що я слабий.
Омелько. Та що ж я таке сказав?
Мартин. Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю!
Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внесу.
Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без. дворянських бумаг? Тобі й чина не дадуть?
Гервасій. Та він і так не служить, його оставили за штатом, —земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні.
Мартин. Як?!
Степан. Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловік оставили за штатом.
Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!!
Ведуть.
За штатом!.. (Кида бумаги в піч.) Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає.) Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі.) Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло! (Тихо плаче.)
Палажка. Годі, старий! Слава богу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи...
Степан і Марися (цілують його). Папінька, заспокойтесь!
Мартин. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко!
Гервасій. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре .вчили, то й будуть діти їх дворяне!
Мартин. Яз радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх,
Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються з Степаном.
щоб мої онуки були дворянами.
Протасій.Ая вам на цей случай розкажу цікаву річ... Літ тридцять тому назад...
Гервасій. Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш.
Протасій. Га?
Гервасій. Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш.
Протасій. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй...
Входе Омелько з соломою.
Мартин. Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!..
Омелько. І що б то було на цигарки віддать!
Завіса.

1886р.

Читати твори Івана Карпенка-Карого.