Байка “Снігур та Синичка” Леоніда Глібова розповідає про Снігура, який закохався в Синичку і пропонував їй свою любов, співаючи їй пісні. Однак Синичка відповіла, що їм не судилося бути разом, оскільки вона планує летіти в теплі краї, де її буде гріти ясне сонце. З настанням зими, Снігур залишився самотній, сидячи на дубочку і згадуючи про Синичку, тоді як інші птахи насміхалися з його нерозділеного кохання.
Мораль байки можна трактувати як попередження про те, що не всі обіцянки та бажання можуть бути реалізовані, і що іноді треба визнати реальність і не жити ілюзіями.
“Снігур та Синичка”
Снігур, в гаю гуляючи,
Синичку кохав
І, скачучи на дубочку,
Любенько співав:
«Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чом не скачеш ти до мене,
Як до тебе я?»
Усміхнулася Синичка
І хвостиком верть:
«Нагадав хтось тобі лихо,
Як тій козі смерть.
Нам з тобою, Снігурику,
Під снігом не жить, —
Буде мене в чужім краї
Ясне сонце гріть».
Минулося теє літо,
Настигла зима;
Сидить Снігур на дубочку,
Синички нема.
В гаю вітер повіває
І снігом снує;
Снігур сидить на дубочку
І плете своє:
«Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чи згадуєш ти про мене,
Як про тебе я?»
Підморгують вражі Галки:
«Отак-перетак!
Розійшлося коханнячко:
Та — в ріпу, той — в мак…»
Обізвалась у ліщині
Старая Сова:
«А що ж, — каже, — на сім світі
Усяке бува».
Довелося й мені бачить:
Не в однім дворі
Отакії точнісінько
Сидять Снігурі.
(1884)
Читати твори Леоніда Глібова
