У байці “Вовк і вівчарі” Леоніда Глібова розповідається про Вовка, який зібрався поласувати свіжим баранчиком. Та коли він прийшов до кошари, то застав процес, як вівчарі патрали барана, тоді як їхні собаки спокійно за цим спостерігали. Вовк був спантеличений таким видовищем, бо, якби на місці вівчарів був він, то йому було б непереливки.
Мораль цієї байки викладена в останніх її рядках: те, що дозволено одним, може бути заборонено іншим.
“Вовк і вівчарі”
Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався,—
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він туди ж попхався.
Тихесенько кошару обійшов;
Прислухався — не чуть, мерщій на тин зоп’явся.
Зиркнув — та й охолов:
Вівчарики прехорошенько
Найкращого баранчика взяли
Та й патрають гуртом, а кунделі*
Мовчать, лежать собі смирненько,
Неначебто усім їм там,
Кудлатим гаспидським синам,
Позакладало… мов не знають,
Що перед ними виробляють!
Дивився Вовк, дививсь,
Здихнув — та й знов у степ поплівсь,
Та й каже: «Де та правда ділась?..
Яка б тут шарварка зробилась,
Який би гомін підняли
І Вівчарі, і кунделі,
Якби мені таке зробить схотілось!..»
На сей раз приказка здалась
Що декому, мовляли, можна – другим зась.
(1853)
*Кундель — собака з кудлатою шерстю; вівчарський пес.
Читати твори Леоніда Глібова
