Патетична соната. Микола Куліш

Патетична соната

Микола Куліш

ДРАМА, П’ЄСА

— Уявіть собі, друзі, — так почав він, — перше — вулицю старого провінційного міста; друге — двоповерховий будинок з табличкою: “Дім генерал-майора Пероцького”; третє — революційну весну; четверте — Великодню ніч.

Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон.

Поруч за дерев’яним простінком живе безробітна модистка З і н ь к а. Вона чеше косу. Під дверима г о с т і.

П е р ш и й г і с т ь (читає напис крейдою на дверях). “З нагоди Великодня візитерів не приймаю”. (Пауза. З досадою). Хе-хе! Оригінально!

Д р у г и й г і с т ь (ревниво, баса). Чого ж ви стали?

П е р ш и й г і с т ь. А куди мені тепер іти?

Д р у г и й г і с т ь. На Великдень у кожної господині двері гостям одчинено.

П е р ш и й г і с т ь. То я піду до вашої. Добре?

З і н ь к а сміється. Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову “Патетичну сонату”. Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє вгауе. (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора).

До мене в двері стукотить 3 і н ь к а:

— Можна? (Увіходить). Скажіть, сусідо, відгадайте, коли до дівчини ходить удостач мужчин, а їй раптом хочеться бігти од них до мужчини ж, то що це значить?

Я. Не знаю.

З і н ь к а. А коли всі збираються розговлятися, а їй хочеться заговіти, то ви теж не знаєте, що воно значить?

Я. Теж не скажу.

З і н ь к а. Невже не знаєте? І не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозуміла річ. Це значить, що прийшла… Думаєте, любов? Великодня нічі І все. А вам подумалось?

Я одхитую головою.

Прийшла Великодня ніч, а за нею в гості мадам журба преться. Слухайте, сусідо. Я голубе платтячко, бачте, наділа дівоцьке, косу по-скромному заплела — заговіла, а ви такий бідний та самітний, що й сьогодні не розговієтеся. То, може, пішли б удвох, га?..

Я (одхитую головою). Бачте…

З і н ь к а. Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?.. (Підморгнула). Не бійтесь! Ви не поскоромитесь од мене.

Я. Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа.

З і н ь к а. Ви пишете. Вибачте, пишіть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарі червоного, у серці ж — чорного. Ой казали мені люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями… Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мій, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п’ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мій Великдень. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На добраніч.

Грошей часом нема у вас позичити — сім карбованців? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (підморгнула) квартирку — і оддам. Нема? Пишіть, пишіть.

З першого поверху кам’яні приступці униз, у темний підвальний закут. Двоє сортують літературу. Осторонь ж і н к а прасує білизну. Із стелі зрідка, але методично вперто й дзвінко капає у відро вода.

Л і т н і й (одкладаючи листівки). На Вадонів завод. Тепер портовим майстерням: брошурок “Коли скінчиться війна” — одна, дві, три, чотири, п’ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на відро і знов), сім, вісім, дев’ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився). Отак у вас завжди капає зі стелі?

Ж і н к а. Третій рік. Ще як брали на війну Оврама, мужа мого, — почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сімдесят крапель, прасую за десять. А за цілий день, знаєте, скільки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скільки це, по-вашому?

Л і т н і й. Сорок три тисячі двісті.

Ж і н к а. Жду й рахую. Голова — як решето. Все життя — як решето: все подовбали ці краплі. Пам’ятаю, почала щитати, як вернулась з проводів. (Рахуючи краплі). Одна, дві. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводі став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А він мені… Три. “Через те нас і беруть, що глухі ми і сліпі ще”. Та й пішов. Туман стояв, воріт було не видно. Я за ним: Овраме! Він не обернувсь… Чотири… Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але біля заводу став. Добігла. Саме тоді… П’ять… Ішло на шосту, і заревли гудки. Ніколи не плакав, а то дивлюсь — слухає й плаче… Шість. А скажіть, яке найбільше число в світі?

Л і т н і й. Квадрильйон, здається.

Ж і н к а. Квадрильйон. Якби мені хто сказав, що, як упаде квадрильйонна крапля, тоді вийде війні кінець, тоді вернеться мій Оврам, я б перещитала. Я б кожну крапельку обчислила, не пропустила б! (Жагуче, пристрасно, аж сльози проступили). Як намистечко б, зібрала та на пам’ять нанизувала крапельку до краплі. Отак. (Ставши. як на молитву, рахує краплі). Сім. Вісім. Дев’ять.

П а р у б о к. Сестро, ти знову…

Ж і н к а. Вісім. Дев’ять. Десять…

П а р у б о к. Ну от… (До літнього). Що робити?

Л і т н і й (суворо). Що? Нести літературу! Організовувати! Агітувати! Треба увесь світ підпалити нашими лозунгами: вимагаємо зробити з тайних договорів плакати — раз, із війни негайний мир народам — два, із дванадцяти годин роботи вісім — три, маємо чотири руки — чотири, а пакунків п’ять — п’ять, що робити з п’ятим — шість.

П а р у б о к. У мене є тут товариш один. Покликати?

Л і т н і й. Хто?

П а р у б о к. Студент.

Л і т н і й (міна). Хм…

П а р у б о к. Та не справжній, із селян. З університету на дому. Екстерн. Прибивсь у город із села вчитися. Батько десь за пастуха. Хлопець трошки мрійний, проте певний, свій…

Л і т н і й. Сім! Клич!

І приходить до мене мій перший друг, мій побратим Л у к а:

— Ілько, здрастуй! Ти що робиш?

Я (патетично). Пишу до неї листа!

Л у к а. Це сто тридцять першого?

Я. Не смійся. Луко!

Л у к а. Скоро порвеш?

Я. Не смійся! Ти чуєш, який у мене настрій? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелікон), бачиш цю штуку? Гелікон зветься. Коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму.

Л у к а (іронічно). Навіщо?

Я. Щоб… щоб мати роботу.

Л у к а. Роботу, бачу, матимеш, а от заробіток?..

Я. І заробіток теж. Це ж гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, узимку на похоронах — з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…

Підо мною немов нарочито дзвонять куранти.

І я навчусь! Обов’язково! Третє, і це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за уаие напливає перша хвиля світло-ярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю й фантазую), “Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!” (Крізь сльози й посміх). Ану, вгадай. Луко…

Л у к а. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.

Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?

Л у к а. Як сто тридцять попередніх.

Я (тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!

Л у к а. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!

Я. Завтра однесем.

Л у к а. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра!

Я. Ані подобини! Але знай. Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові…

Л у к а. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: “Мусимо, — каже, — припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму”. А ти його хочеш спинити на станції… (Передражнив). Вічна любов!

Я (з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б’є жінку, — наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!

Я майже іду услід за Лукою. Несу листа. Так. За іншої ситуації я б його порвав, як порвав сто тридцять попередніх. Але ж тепер я змушений його однести. І я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить літній робітник, обважений пакунками літератури. На ним Л у к а. Н а с т я суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить:

— Нате. У дорогу.

Л у к а. Ну от… (До літнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релігію?

Л і т н і й (сердито). Бери! Все одно з’їмо!

Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Біля дверей Пероцького чую — дзвонять куранти. По тому дзвінок електричний.

Г о л о с П е р о ц ь к о г о (до економки). Телеграма од А н д р е з фронту: “Здобув відпустку. Першого приїду, номером шостим”. За півгодини він буде. Ванну і постіль, Анет. А мені, будь ласка, сьогоднішні витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вірив і віритиму, але коли йде революція, треба щохвилини писати рахунки. Спасибі, Анет. (Читає). “За три замки до дверей одинадцять карбованців сімдесят три копійки”. А за розбиту російську корону, Анет! Запишіть. На карб революціонерам. І за страйк на моєму млині — робітникам. “За бром”. Кому? Нам чи їм? Не смійте купувати! Де пахне бром, там скоро смердітимуть трупи. Не смійте!.. Прибутки!.. Від Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованців п’ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За підвал?.. Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, — єдності й неподільності її. А не розваляють Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до церкви, Анет! Пам’ятаєте Великодній ранок тисяча дев’ятсот тринадцятого року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!.. Смирно! Це я на свої мислі, Анет!.. Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!.. Церемоніальним маршем! Мої мислі! Повзводно!

Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Ж о р ж и к:

— Анет, дорогая! Ну?

А н е т. Жорже! Папа приказав зменшити витрати.

Ж о р ж. Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!

А н е т. Жорже, зрозумійте, грошей нема.

Ж о р ж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики…

А н е т. Мій хлопчику-мрійнику!

Ж о р ж. Хлопчику?.. (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п’ять кондонів у кишені; ахм, — красуню!

А н е т. (певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!

Ж о р ж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.

А н е т, очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля.

За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окУ л яри, скаже він: “Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий…” — І не мовить більше слова.

А н е т, очевидно, виймає асигнацію.

До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).

А н е т. (очевидно, жах і задоволення). Жорже!.. Я папу покличу!

Ж о р ж (одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну — війну-ну!.. Імператор — Росія — ура! Я поїхав на війну!

Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.

З і н ь к а. Хто?

Ж о р ж. Це я! Можна до тебе?

З і н ь к а (виглянувши). До “тебе”?

Ж о р ж. До вас.

З і н ь к а. Чого?

Ж о р ж. Я прийшов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?

З і н ь к а. Мами шукаєш чи, може, заблудив?

Ж о р ж. Я прийшов… Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.

З і н ь к а (перемоглася). Ну що ж… Заходь, хазяїне.

Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аlltgro molto e con brio спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання. Раптом перестає:

— А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!

Б а т ь к о (врочисто читає). “Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис”.

В о н а (з гумором). Ой!

Б а т ь к о. “Березня сьомого, року на Україні тисяча дев’ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду… місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!”

В о н а. І я! (В тон). Благословляю!

Б а т ь к о. “Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике .українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!

В о н а. І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.

Б а т ь к о. “Тридцятого. Приснився пресвітлої пам’яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа”.

В о н а. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.

Б а т ь к о. “Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!”

В о н а. Ой як їм не соромно!

Б а т ь к о. Р. S. Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов’язково! (Читає). “Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України”. Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!

Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі “Арго” до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно.

Б а т ь к о. Соната?

М а р и н а . Патетична.

Б а т ь к о. Як автора на прізвище?

М а р и н а . Бетховен.

Б а т ь к о. Невже не українець?

М а р и н а . Німець.

Б а т ь к о. Значить, мати була українка.

М а р и н а . Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.

Б а т ь к о. Хм… Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо — тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

М а р и н а. Тату, ти комік. (Цілує його).

Б а т ь к о. Іду!

Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.

С т у п а й – С т у п а н е н к о (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.

М а р и н а. Без марки й штампа?

С т у п а й. Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).

М а р и н а (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). “…Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая…” (З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік… Ну!.. (Читає). “Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна…” Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). “Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?..” (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?.. (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). “Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї”. Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші). “Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…” Ні, хай буде од душі!..

М а р и н а грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного.не бачу — як до мене йде з листом М а р и н а . На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:

— Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour А н д р е? Три роки не бачились! Більше! Пам’ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.

М а р и н а . Ви з фронту?

А н д р е. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі…

М а р и н а . Ви самі ж росіянин?

А н д р е. Але люблю, бо вони мої… Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіпе, та ргетіеге іепаге88е. Я не можу більш… (Руки простяг), Ну, Христос воскрес!

М а р и н а (одступила). Воістину…

А н д р е. Ну що ж… Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..

М а р и н а . І за українські зорі?

А н д р е. З цілим світом!

М а р и н а. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте… Це вам такий наказ.

А н д р е. Маrіnе!

М а р и н а . І завітайте завтра!

Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. М а р и н а йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.

Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д’Арк… (Вертається).

Чую втрете “Патетичну”. І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці, як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: “Христос воскрес”. Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця — розп’ятий міфічний Христос.

Вернувся Ступай, зворушений, піднесений, аж чубок подерся угору.

— Грай, Маринко, “Патетичну”, — Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої “Просвіти” аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цоки!., Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі…

М а р и н а (грає). Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!

С т у п а й. Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря. Стали над віками, блиснули списами. Гей!

М а р и н а. Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату.

С т у п а й. Що?

М а р и н а. Нічого. Ти, татусику, поет, кажу.

Ступа й. Я — українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон), Будь ласка, двадцять три нуль сім… Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович С т у п а й-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, “Патетичну”! (Дзвонить). Будь ласка, сімнадцять два нулі. Од інфантерії генерал-майор П е р о ц ь к и й.

П е р о ц ь к и й біля телефону, в уніформі:

— З ким маю честь?

С т у п а й. З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович С т у п а й-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!

П е р о ц ь к и й (переждем, поки йому врівноважилось серце). Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гаспада українци!

С т у п а й. По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай “Патетичну”!

З і н ь к а, Ж о р ж.

З і н ь к а (читає). “Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив їй за перший візит свій ще року тисяча дев’ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Ж о р ж П е р о ц ь к и й”. Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому.

Ж о р ж (навколішках). Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?

З і н ь к а (виводить його, зачиняє двері. Сама). Ой Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться). “Ой Боженьку, Боже” Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?” Так приходь!

У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла — в двері лізе безногий солдат з георг, хрестом:

— Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?.. Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав “піду” — полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об’ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).

День. Сонячне” виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б’ють куранти. М а р и н а грає тую ж “Патетичну сонату”, але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні “Арго” вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Л у к а:

— Доїхав?

Я ніби не розумію. Мовчу.

(Ущипливо). До її ворітець? Я мовчу.

Ну, листа, звичайно, ти порвав?

Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..

Л у к а (вражений). Ну й що? Як?

Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?

Л у к а (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!

Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?

Л у к а. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, — в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп’ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату “Правди”. Ходімо, га?.. На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.

Я. Я піду… але я трошки згодом.

Л у к а. Чому?

Я. Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: “Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!” Ні, не так. Скажу просто: “Здрастуйте!” І не так: “Вдома?” — “Вдома…” Ні: “Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих”.

Л у к а. Ні, ти вже краще так: “Вдома?” — “Вдома”. Тоді ти: “Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!” От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!

І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.

Непочута розмова.

М а р и н а (перегравши). Буде!

А н д р е. Маrіnon! Ще і ще!..

М а р и н а . Невже і вам подобається?

А н д р е (ревниво). “Невже і вам”! А ще кому?

М а р и н а . Угадайте.

А н д р е. Ну, звичайно, кому ж. Йому!

М а р и н а . Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:

У А н д р е очі рогом.

“Заграй, дочко, “Патетичної”, бо вже щось не спиться”.

А н д р е. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

М а р и н а. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

А н д р е. Мені?.. Угадайте!

М а р и н а . Росія?

А н д р е. Честь оддаю, але ні.

М а р и н а . Революція?

А н д р е. Вітаю, але ні.

М а р и н а . Ну, не Україна ж?

А н д р е. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

М а р и н а . Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

А н д р е. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

М а Р и н а. А вгадайте, що мені ввижається од музики?

А н д р е. Таток?

М а р и н а . Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

А н д р е. Кого?

М а р и н а . Лицаря, що любить українські зорі.

А н д р е. Так?

М а р и н а . День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

А н д р е. Дівчині?

М а р и н а . Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). “Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

— Ой дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…”

А н д р е. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?..

М а р и н а . Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?

А н д р е. Хай дівчина жде лицаря!

М а р и н а . Так?

А н д р е. Лицар буде! Він уже на порозі.

Одчинивши тихо двері, я:

— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих…

Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. “Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!” — чую я і, непомітний, іду геть.

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль. Шепочу:

— Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам’ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам’ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?.. (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?.. (Дивлюся).

III

Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, со-| нячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку “Марсельєзу”. Сидить чистій. Співає:

В суботу і в неділеньку,

Сказать би раз у раз,

По вулиці гулялисі

В штиблетах господа-с.

А як прийшла свободонька,

Вже вулиця не та-с:

Нема, нема роботоньки

З суботи й до суботоньки,

да-да-с.

Підходить другий. Сідає:

— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.

П е р ш и й. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!

Д р у г и й. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.

П е р ш и й. Це моє місце.

Д р у г и й. Тепер свобода слова, совісті і місця.

П е р ш и й. Пишуть: “Пролетарі всіх країн, єднайтесь”, — а ти що!..

Д р у г и й. Яй прийшов єднатися, ну!

П е р ш и й (заспівав і затарабанив щітками).

Ой чистю, чистю, чистю —

Штиблети, як сонце…

Д р у г и й. (ще голосніше).

А я й сонце вам почистю,

Не то що штиблети…

П е р ш и й. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!

Д р у г и й. Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).

Лізе О в р а м з ящиком і щітками.

Д р у г и й. Дотепная є воєнна приказка: де два б’ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?

О в р а м. Я вже після бою — от і лізу.

Д р у г и й.. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.

О в р а м. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає “Марсельєза”. За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий П е р о ц ь к и й. Нижче на ґанку М а р и н а й А н д р е.

М а р и н а . Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух А н д р е до себе). Цс-с-с!.. Дивіться, таток он — вийшов агітувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квітку — от комік!..

П е р ш и й (навстріч Ступаеві).

Ой чистю, чистю, чистю,

Вакса, як свобода!..

Д р у г и й.

Сонце, бачите, блищить, як

То моя робота!..

С т у п а й (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто?

П е р ш и й. Як хто? Чистій.

Збирається натовп.

С т у п а й. Та ні! Якої нації?

П е р ш и й. Расєйської держави, звичайно-с!

П е р о ц ь к и й(з балкона). Браво!

С т у п а й (знявши ногу, до другого). Ви якої?

Д р у г й й. А вам якої треба?

С т у п а й (до Оврама). А ви?.. (Впізнавши). А-а! Сусіда знизу! Оврам-котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинки).

М а р и н а (на ганку до А н д р е). Ну, не комік?

А н д р е. Це приклад нам!.. Хвалю!

Д р у г и й (до першого). Ви бачили такого малахольного?

П е р ш и й. Чого він хоче?

Д р у г и й. Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила.

С т у п а й. Ми, С т у п а й-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок! М а р и н а . Браво, таток! Браво!

А н д р е. Браво!

О в р а м. Ви, може, й сядете, та нас куди посадите?

С т у п а й. Кого це вас?

О в р а м. Ну, мене от… безногого пролетарія вкраїнського? (Показав на чистив). Їх ось…

З і н ь к а (вийшла з натовпу п’яненька). А мене?.. Знову, мабуть, за підсідельню, за перинку, га?.. (До натовпу). Казали, як прийде свобода, то вона — як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями. Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мій, милий!..

Г о л о с з н а т о в п у. Хто?

З і н ь к а. Та хто обізветься!..

Сміх.

Хоч, кажуть, я така, що й за п’ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж” думалось, до мене хоч на день — на мій Великдень. Сміх і голос. Обізветься мільйон! З і н ь к а. Вас мільйон, а його немає. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, подумала, до сусіди, він теж безталанний. Прийшла до сусіди, а він листи пише. То піду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мій, милий!..

П е р о ц ь к и й (з балкона). От вам, панове, свобода слова! І взагалі свобода! Суть свободи! Символ! (Іде з балкона).

Л у к а. Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить… (До натовпу). Товариші!

А н д р е (перебиває). Громадяни!

С т у п а й (очнувшись і собі). Брати українці!

Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожен хоче стати поближче до свого оратора.

А н д р е влаштовують овацію. Тому він починає перший:

— Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша…

С т у п а й. Україна!

Л у к а. Трудящий люд, пролетаріат!..

А н д р е. Вся Росія — це нерухомий був, гнітючий монумент: трон, до його сходи — приступці рабства і на приступцях ми, раби, рабом був комір золотий, сенатор, камергер у палатах…

Л у к а. Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм — робітники, солдати, і росіяни, й інші!

С т у п а й. Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!

А н д р е. Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі…

С т у п а й. Україну!

А в д р е. Край несвідомості і прози…

Л у к а. Хрестів і шибениць…

А н д р е. Не міг я бачить сам крізь сльози (патетично}. А нині?

Патетична пауза і десь звичайний, діловий голос чистіїв:

— Почистить треба, громадянине!

А н д р е. А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід. Щоб несла країну нашу вже не тройка, а мільйон мідносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотії булави, щоби прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!

Оплески. Вигуки “слава” і гомін.

П а н н о ч к а (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб’єте Дарданелли, так?

М а т р о с (вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі — хай вони он (на А н д р е) пробивають.

Д а м а (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!

М а т р о с (дає дорогу. Ручкою). Будь ласка!

Підноситься голос Луки. Трошки запинається:

— Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовище. Вітри впадуть їм у нозі, — це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, — братайсь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! Іще скажу: замість золотої хай блискавкою б’є на нашій Україні булава робочої диктатури!

М а т р о с. А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!

А н д р е. Наш девіз — свобода, рівність і братерство!

П а н н о ч к а (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).

О в р а м (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу — свободу лізти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, верніть мені мої ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста).

Л у к а. Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм.

На даху будинку Ж о р ж и к з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить:

— Мій девіз — Росія! Імператорі Ура-а-а-а!.. (Стріляє вниз).

Я бачу, як похитнувся Л у к а.

Я (кричу). Луко!

І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Л у к а. З і н ь к а перев’язує рану. Оврам. Далі матрос. Він на когось свариться:

— Пождіть, пождіть!.. Прийде на вас судьба!

Читати Частина друга.

Читати біографія Миколи Куліша.

Читати твори Миколи Куліша.