Народна казка “Мудра дівчина” зображує кмітливість та мудрість малої дівчинки Марусі у відгадуванні загадок пана. Ця казка вчить, що мудрими не народжуються, а вчаться, щоб бути мудрими та мати знання. У казці “Мудра дівчина” знання займають важливе місце у житті людини.
“Мудра дівчина”
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
— Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
— Віддай мені корову назад!
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив,— як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному стало жалко своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто — ні, то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!
— Слухайте: що в світі є ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що е в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?
— Е, тату,— ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає щоб заснути.
Чи ба,— каже батько,— адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане,— кажуть обидва. От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспіши-тись, та й каже:
— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого: — Ану, ти!
— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.
— Правда, правда! — каже пан.— Ну, а прудкіш що?
— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
— Так! Ну, а миліш? — питає він.
— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Так усе! — говорить пан.— Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?
— Та що ж, пане,— каже вбогий,— є в мене дочка Маруся,— так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
Дочка взяла горщечок каші та й каже:
— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,— нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць. Приносить чоловік до пана цю кашу, віддає та й каже:
— Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка та й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто локіт полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь1, гребінку й днище2, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: “Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…” Потім думав, думав та й каже:
— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо.
Іде знов батько плачучи додому. Прийшов та й каже дочці:
— Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так. І розказав їй усе. Маруся каже:
— Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан, як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам: “Прицькуйте її собаками!”
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:
— Ось вам, пане, гостинець.— Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно! А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук3 і та й питає: “Чого вам, люди добрі?”
Один каже:
— Та ось чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня,— моя! Розсудіть нас, пане!
От пан думав, думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить — та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти — взяло та й побігло геть. А Маруся каже:
— Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть. Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробиш, і відпустив її.
1 Гребінка – дерев’яний гребінець для розчісування льону, коноплі, вовни.
2 Днище – дошка, на одному кінці якої закріпляється гребінь з кужелем (вичесаним льоном, коноплею чи вовною); на другому кінці днища сідає прядівниця.
3 Рундук –тут: ганок.
Українська народна казка “Мудра дівчина”
Читати українські народні казки.
