“Сіроманець”
(частина 2)Читати “Сіроманець” Миколи Вінграновського частина 1
Сховався Сіроманець на полігоні. Далеко в піщаних неродючих степах він надибав на полігон і наче знав — відчував, що тут йому буде спокій.
Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні,— ні деревини, ні куща, сніги, та піски, та воронки від бомб.
Старші льотчики навчали молодих влучати в ціль з неба: над вовком розламувалося небо, і літаки починали свої навчання.
За кілька днів Сіроманець вивчив їхній графік, достоту залазив в якусь воронку, коли літаки були ще далеко, і там спокійно перечікував смертоносний тайфун з вогню і сталі.
Потім приїздили льотчики, оглядали свою роботу; вовк одбігав від них подалі, не потрапляв на очі.
Зате по ночах було тихо. Така тиха благодать наступала, якої, мабуть, не знав жоден вовк у світі.
Ніякий Чепіжний не заходив сюди, не морочив голови гарячий гавкіт собак. Басували вітри по відкритій рівнині, гасали наввипередки, лопотіли білими сніговими полами, навивали малим молодим вітрам степові пісні.
З харчами, правда, було слабувато: миші-полівки та й усе. Інколи який заєць забігав уночі в це біле привілля, не розібравши, куди він забіг… Зайцями вовк не перебирав ніколи, а особливо в цю його полігонну зиму.
Одного разу, коли літаків прилетіло особливо багато і вовка разом з його воронкою підкинуло в небо,— він навіть подумав, що він уже не вовк, а птиця,— і опустило в чорно-біле місиво, Сіроманець оглух.
— Отакої,— сказав собі вовк.
З тієї миті прильоту літаків він не чув своїми запечатаними вухами. Не чув і вибухів бомб.
Згодом на полігоні настали, видно, канікули, літаки не з’являлися, і вовчі вуха наче відійшли. Він став навіть тихенько наспівувати собі під ніс і слухав хоч щось, принаймні свій голос.
Біда прийшла з неба. Повалили такі могутні сліпі сніги, що навіть і він, Сіроманець, злякався: він добре знав, чим ці сніги йому пахнуть. Вдень і вночі він рився в снігах, орав їх лапами і зубами, але небо наче прорвало, і жодної миші, як на гріх!
Сіроманець охляв. Він часто провалювався в сніг з головою, годинами лежав, збираючись з останніми силами, щоб виповзти на поверхню і поповзом добиратись: куди — невідомо.
Нарешті, однієї ночі підморозило. Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг, безсилі лапи вже не носили його. Він ліг на спину і покотився з горба покотом.
В білому колесі землі і неба він викотився на дорогу, де слабо пахло конем і старою соломою.
Чомусь прилетіла ворона. Покружляла над вовком, сіла недалеко і сказала:
— Кар.
Вовк не поворухнувся. Прилетіло ще три. Поговорили між собою, посідали носами проти вітру і наче поснули… Вовк розкрив пащу і — здох. Тоді злетіла одна ворона, друга, політали низько над вовком, подивились на вишкірені його зуби. Повсідалися ще ближче. Погойдали носами, хвостами, і тоді одна із них, найбільша, очевидно ворон, пішла пішки до вовка. Ворон ішов важко, наче мав на ногах пудові чоботи. Він зупинився збоку від вовка і дзьобом, завбільшки як великий часниковий зубок, сказав вовкові:
— Кра!
Вовк лежав мертвий. Ворон подивився на сніги, на біле небо, підняв одне крило, Друге і вискочив вовкові на спину: вовчий хвіст порішив ворона одним махом… Вперше за багато днів вовк водночас поснідав, пообідав ще й повечеряв…
…Сіроманець уже не котився — його котив вітер. Вночі подув такий степовий надлиманський вітер, що захилиталися навіть скирти. Вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його і від неї. Його котило на вогні невеликого висілка, і він нічого не міг удіяти — тільки-но ставав на свої вкрай знесилені лапи, як вітер здував його з них і робив своє…
Знайшли його льотчики. Вранці капітан Петро Лях біг на фіззарядку і за щось зачепився, впав. Витрусив сніг з-під майки, придивився — собака. Собак у їхньому молодому висілку ще не було.
— Хлопці, а чий собака? — гукнув Петро своїм товаришам.
— Де?
— А ось, замерз.
Льотчики чобітьми повідкидали з вовка сніг.
— Цуценятко — слава богу! — сказав Петро.— Щось змахує на вовка. Андрійку!
Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився і прошепотів:
— Вовк… Тату, це вовк! Не канадський, не кордільєрський, а наш степовий, польовий вовк!
— Замерз, бідолаха… Чи, може, вбили? Але хто? — звернувся Петро до товаришів.— Ніхто у нас ніколи не стріляв.— Вітер забив Петрові подих.— Добре. Побігли на зарядку, а потім розберемось!
Льотчики побігли на спортивний майданчик. Андрійко Лях схилився над Сіроманцем, відгорнув йому сніг від пащі — під пащею сніг трохи підтав. Андрійко підняв вовчу голову, поколупав підталий сніг пальцем і закричав:
— Тату! Тату, а вовк живий!
Доки біг тато з товаришами, Андрійко потягнув вовка до гаражів:
— Тату, розпалюй плитку в гаражі, я його тягну. Він дихає, хоча й помирає.
— Не тягни! Покинь, бо, може, вкусить,— з порога крикнула Андрійкова мати.
— Не вкусить! Він непритомний! І, видно, голодний, диви, які ребра, тому й прийшов до нас при такому вітрі та при зимі.— Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку. Петро Лях нагримав на сина:
— Не підходь до нього! Якщо вовк, то нехай буде вовк. Але ти мені до нього не підходь!
Андрійко відійшов і сказав:
— Тату, ти не знаєш вовків.
Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцятами, принесли м’яса і води.
Петро Лях сказав:
— Хай полежить до вечора, може, одійде.
— Прилетимо, а там побачимо…
— А що ми з ним будемо робити, якщо він оклигає? — запитав Андрійко.— Тату, хай живе у нас! Я ж то всіх вовків знаю тільки по картинках, але це ж справжній і такий здоровенний!
— Побачимо! — сказав Андрійкові тато і з товаришами пішов до зелених машин.
Вовк підняв носа — пахло бензином і м’ясом. Нанюхав м’ясо, з’їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув із далеких степів. Потім він обнюхав куфайку, прислухався: за стіною хтось ходив.
Андрійко і висілкові хлопчики попритуляли замерзлі помідорні вуха до гаража:
— Ходить…
— Не кричи…
— Ходить, кажу…
— Га?..
Андрійко приліг до дверей і запитав:
— Кажи, ти є?
— У-у-у,— тихо відповів вовк.
Андрійко скочив на ноги:
— Ви чули — він говорить! Він упізнав мене по голосу!
— І що ти там крутишся біля того вовка? — сердилася Андрійкова мама, нагрібаючи на подвір’ї віником сніг на килим.
— Тата жду. У мене канікули,— буркнув він.
Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.
Хлопчаки гасали навколо Сіроманця, перекидались, падали, сварились, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому.
Віднині Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і слухати в небі ревкіт реактивних літаків, ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами.
Вовк, зачувши “газони” ще за горбами, мчав їм назустріч.
Петро Лях пригальмовував, Сіроманець вскакував у машину, щасливо повискував.
Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі. Їсти йому було що, та він тепер і сам добував дещо в полях, щоб не засиджуватись.
— Коли?! — кричав блідий Петро Лях до своєї дружини.
— Після обіду… взяв лижі і пішов…
— Сам чи з вовком?
— З вовком…
Петро Лях вискочив у темінь. Вітер зі снігом збивали з ніг.
— А може, він до кого зайшов? — Петро Лях кинувся назустріч товаришам-льотчикам.
— Оббігали всі будинки — нема!
— Давайте ракетниці! Швидко! — крикнув Петро Лях, а сам, як птах проти бурі, заточуючись і провалюючись в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська.
Вітер розніс соняшничиння, яма завалена снігом, вовка не було.
— Ага-га-га! — у відчаї закричав Петро Лях у степ, але вітер задув його крик назад до рота.
Блідо-розмиті ракети повисли над висілком.
Кілька “газонів” рвонулись від висілка в сніговий здиблений океан, але й вони потонули у ньому, поглухли.
Вовк волочив Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались в яр і треба було знову підійматися вгору — отут Сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і з такою швидкістю вони посувалися до висілка.
Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину і ніс далі. Андрійко обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.
Льотчики з ракетницями та ліхтарями вийшли за лісосмугу: але що ти його побачиш чи почуєш в цьому шипінні, ревінні, стогнанні, летінні?
Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче.
— У ямі тепло,— прошепотів вовкові Андрійко.— Аби нам до ранку не замерзнути, а там уже якось доберемося.
Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. В одну мить він вискочив з ями і завив. Так він ще не завивав ніколи. Все своє життя він завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія і радість.
— Вовк! — крикнув Петро Лях.— Я чую вовка!
Андрійків тато скинув кожуха, щоб легше було бігти, поскидали з себе кожухи його товариші-льотчики, і всі вони кинулися на вовчий голос. Раз по раз стріляючи з ракетниць, вони на мить зупинялися, щоб не збитися з вовчого завивання.
— Он він темніє! Он! — ледь перевів подих Андрійків тато.
Знесилений вовк ліг на сніг, лизнув того снігу з вітром.
Підбіг Андрійків тато, підбігли його товариші-льотчики і побачили Сіроманця. На його спині лежав Андрійко.
Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.
— Заїхали ми не так і далеко,— виправдовувався Андрійко.— А заметіль почалася ну в одну мить…
— А ти не бачив по небі, що заметіль починається? — Андрійковому татові потроху одлягало од серця.
— Щоб я та тепер куди пустила тебе одного!
— Мамо, не тріть так сильно, вуха болять! — просився Андрійко.
— Я тобі дам “вуха болять”! В тебе ще не те мало б боліти!
— А тут лижа зламалася…
Тату, а де вовк? — раптом запитав Андрійко і встав.
— Справді, де вовк? — перепитав Андрійків тато і вибіг у коридор. В коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю — нема.
Андрійків тато схопив ліхтаря, і, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.
Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці…
Андрійків тато важко зайшвв у кімнату…
— Є,— сказав він.— У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти…
Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах — і осіли сніги. Навпроти сонця удень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.
“А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?” — не покидав його голос Сашка.
Сашко стояв під грушею і слухав, як шуміла ярами весняна вода. На городі лежав опівнічний туман. Попискували сонні горобці під дахом. Пахло далеким вітром, якого вчора звечора не було.
— Засумував чомусь наш Сашко,— тихо говорила в пітьмі мати.— І вчитися гірше почав, і все йому валиться з рук. Ти помітив?
— Може, переростає,— тихо відказав батько.— Та воно й весна… Може б, йому десь на літо путівку до моря…
— Я вже казала. А він; “Не хочу, буду це літо на тракторі в полі”. Запав йому цей трактор…
Сашко зайшов у коридор.
— Це ти, сину?
— Тату, а у вовка вікно є?
— Вікно? Яке вікно?
— У лісі, чи де він там живе… Бо йому ж то треба дивитися, щоб не вбили.
— Нема у нього вікна, синочку.
— А вовк у лапи замерзає?
— Ще й як.
— Тату, от коли б я там був би вовком, я б теж замерзав?
— Такий ти хитрий,— сказала мати.
— От і не хитрий, мамо,— Сашко зайшов у свою кімнатку, ліг.
Його обійняв теплий сон: пливли білі айсберги в океані повз хату під голою грушею далеко. Вовка не було.
Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят:
— Карлики! Пшоно! — кричав він жінці.— Іди-но сюди та тільки на них поглянь! Ось уже скоро півроку, а вони які були, такі і є! Криволапі, недолугі геракли! Не виросли ні на грам!
— То, може, вони ще виростуть,— втішала Чепіжного жінка.— А як не виростуть, то нехай вже такі будуть, ти ж тільки людям про це не розказуй…
— А я ж за неї стільки грошей віддав, на мотоциклі віз аж із Києва… Що це ти мені привела? На Сіроманця з ними? Та з ними хіба що на курчат.
Вовкодавиха винувато дивилась на Чепіжного, а її піврічне криволапеньке потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за такі приниження.
— Ну, куди я тепер з ними? Хто у мене їх візьме? В цирк? Там своїх таких хватає. Краще б уже коти, ті хоч мишей, бува, ловлять!
— Дядьку Василь! — гукнув Чепіжного від воріт Сашко.— А ідіть-но сюди, я вам щось покажу!
— Що там іще на мою голову? — Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.
— Сьогоднішня наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.
— “Цієї зими,— почав читати Чепіжний,— в Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів—здоровенний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях…” Оце так да… Але як же так,— розгубився Чепіжний,— щоб отак добровільно, сам? Сіроманець? Не може такого бути. Або це не Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде… Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.
— Якщо вас пустять,— сказав Сашко.— Частина ж то військова.
— А вовк-то мій! — скипів Чепіжний.— Хто його перший вловив? Я? Я. І козу він із’їв чию? Мою.
— А навіщо він тепер вам? Хай собі у них живе.
— А збитки за козу? Я своє дарувати “за так” не звик!
— Ви зловили його,— гостро сказав Сашко.— Але ж Сіроманець утік!
— А хіба я винен, що його хтось відпустив,— обурився Чепіжний.— Може, ти?
—Я,— відповідав Сашко.
— Ну, да…— засміявся Чепіжний.— Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусть!— Чепіжний навіть показав Сашкові, як би перекусив його Сіроманець.
Після обіду, коли добре випогодилось, Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець: Сіроманця там було видно “на всі сто”.
— Поробиш ці дні і за мене,— сказав Чепіжний жінці.— Я довго не буду. Туди і назад. Як спитає Олександр Степанович, де я, скажеш — поїхав у райцентр з зубами.
Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу. Весело і тепло було шпакам. Шпаки підвели в небо від щастя заплющені очі і співали так, що аж ноги під ними тремтіли, І земля співала, як шпак. Над озером обнімалися шиями коні. Блакитними квітами розцвіли більші і менші калюжі. Ліс, так той наче поклав собі руку на серце і тихо благословляв журавлине крило над собою в осяянім небі, і мураху з підтягнутим за зиму животом, і свою лісову стежину, що просихала в Сашка на очах. Сашко став роззуватися.
— Ти що? — спитала Галя Грушецька.
— Погасаю босяка.— І Сашко, нагнувши шию, побіг наввипередки зі своєю тінню. Коли Сашкова тінь налітала на клапті снігу — вона голубіла, налітала на попелясте торішнє листя — темніла. Отак позмагавшись зі своєю темно-голубою тінню, Сашко підбіг до Галі Грушецької і захекано запитав її:
— А ти знаєш, ким я буду?
— Ким?
— А лісником!
Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Побачивши господаря, Геракл відразу звалував від хати світ за очі — на город. Сидів Чепіжний довго, і грязюка на плащі стала підсихати навпроти сонця, взялася синюватим туманом, наче Чепіжний горів.
— То що, дядьку? — спитав Сашко.— Здрастуйте.
— Іди-но сюди.
Сашко підійшов.
Чепіжний витяг з-за пазухи кольорове фото:
— Дивись. Він?
На Сашка глянув Сіроманець. Біля нього стояв Андрійко Лях і льотчики.
— Він, дядьку, він. Сіроманець. А поправився як! Ще більший став. Ну, то й що?
— Війна триватиме,— похмуро прокричав Чепіжний.
— Як триватиме? Не оддають?
— Втік і від них Сіроманець! На цьому тижні втік. Добре людьми сказано — скільки вовка не годуй… А годували ж його там як, а як дивились за ним! За малою дитиною так не дивляться — втік! Сказав: привет, свободная стіхія,—і втік.
— То що ж ви тепер думаєте робити?
— Почнеться другий тайм. Боротьба триватиме. Хто кого.
— А якщо, дядьку, він вас?
— Тоді чорт зі мною. Тоді мені гріш ціна, як і оцим моїм вилупкам! — Чепіжний підійшов до клітки.— Пламенний привіт від Сіроманця! Як нащот росту вгору? На місці? Молодці… Батько вдома? — спитав Чепіжний.
— Батько в полі. Буде він сьогодні вас лаяти.
— За віщо?
— А гній-то на поле ви розвезли?
— А жінка моя де? От біда! — Чепіжний закотив мотоцикла в сарай, замкнув і побіг на ферму.
“Втік! Втік! Тепер він прийде до мене неодмінно! Але ж тут Чепіжний зі своїм “другим таймом”, будь він неладен! — думав Сашко.— Треба порадитись з татом: як тато скаже, так і буде”.
Але Сіроманець не прийшов. І місяць, і другий. На вулики в садах облетів і поприлипав вишневий цвіт, розцвіли на городах маки, і літо стало обома ногами на свій поріг.
Сашко здавав екзамени. Вставав раненько, йшов купатися, приходив, сідав за підручники, потім одягав нові штани, білу сорочку, галстук, ішов до школи, здавав екзамен, ішов зі школи, і от одного разу… Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з малими вушками на великій голові, з великими димчастими незрячими очима.
— Здрастуй… — самими губами сказав йому Сашко.
Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи.
Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся; стежкою від школи бігла Галя Грушецька.
— П’ять! — гукала вона.— Все п’ять! А де ти дівся?
— Та я тут оце думаю, чи стою… чи що…— промимрив Сашко.— П’ять — то добре, у мене з цим ділом, правда, слабувато. Ти, Галю, йди додому, я ще повернуся до школи.
— Щось забув?
— Та забув… гачки під партою забув. Слухай, у тебе батько лікар?
— Ветеринар, то й що?
— Я знаю, він по вівцях та по телятах… А по очах він уміє?
— По чиїх очах?
Сашко зважився:
— От коли б твоєму татові я привів сліпого вовка — він би його вилікував?
— Вовка?
— Так.
— Сліпого?
— Так.
— Із казки?
— Ну. З оцього-о нашого лісу. Сіроманця.
— Ти сказився,— прошепотіла Галя Грушецька.
— Сіроманцю, Сіроманцю, йди сюди, не бійся. Зі мною Галя Грушецька. Йди сюди, Сіроманчику…
Галя Грушецька як стояла, так і сіла: з ліщини вийшов Сіроманець.
— Галю, встань і не тремти! — наказав Сашко.— Це Сіроманець. Він мій друг. Він сліпий. Він давно вже осліп, ще до того, як ускочив до Чепіжного у яму. Сіроманця треба вилікувати, аби він прозрів. Тато твій зможе?
— Аби-то я знала…— швидко заговорила Галя Грушецька,— Взимку приводили до батька сліпого бичка…
— І що?
— Так і відвели,..
— Тоді діло пропаще,— сказав Сашко,— Ти розумієш, аби Сіроманець був зрячим, то він би пішов у краї, де вовків люблять, А сліпим він не знає, куди іти, от він і вештається під рушницею Чепіжного і таких, як Чепіжний… Будемо щось думати.
Ввесь вечір у верболозі біля озера Сашко з білого алюмінієвого дроту плів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька циганською голкою з дратвою до нашийника з їхнього теляти пришивала Сашків пасок для повідка.
— Може, я там забарюся,— тихо казав Сашко,— ну, скільки я там можу пробути? Ну, від сили три дні, подивлюсь, як там що, мені аби його пристроїти, але, може, я там забарюся, то ти вже прийди до моїх батьків і розкажи все чисто, як є.
— Не заблудишся?
— Дорогу я знаю. З батьком не раз бував.
— А харчі на дорогу?
— Добре, що ти нагадала.
— Я тобі приготую,
— І мені, і вовкові. Тільки не вари манної каші, ми з вовком її не любимо,— засміявся Сашко.— Прив’яжеш харчі ось до цієї гілки, щоб собаки вночі не вкрали.
Вдосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка:
“Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців.
Сашко”.
Низький туман застелив город. З городу над картоплями стирчали самі лише мокрі макові голови.
На леваді стало холодніше, а туман вищим: якраз Сашкові по шию.
Тепер над туманом мокрою маківкою пливла Сашкова голова.
Біля озера Сашко зупинився. Було тихо, тільки з очерету очеретянки співали, не як люди.
Головами вниз до води вони висіли близенько від Сашка на очеретинах, наче хтось їх поприв’язував.
Сашко пригнувся, заліз під вербове віття, відв’язав вузла з харчами, тим часом верба його скупала росою.
“Нічого собі клумачок наклала,— подумав Сашко про Галю.— Наче на війну!”
З блекоти вигулькнув Сіроманець, вискнув, підбіг до Сашка, поклав лапи йому на плечі.
— Доброго ранку,— сказав Сіроманцеві Сашко.— Що снилося? Нічого? Поснідаємо в дорозі, а тепер — бігом!
Вони бігли під жайворонками світанковим полем. Била роса по колінах. Над білою гречкою гундосив безхатній, видно, джміль. Сонця на землі не було, але вгорі, у небі, жайворонки були вже золотими.
— Будемо бігти, доки не впадемо,— говорив Сашко Сіроманцеві.— А як упадем, отоді вже будемо лежати. До Одеси лісу не буде. Яри та байраки. Мені одне: аби ти не забоявся трамваїв.
Бігли вони степовими дорогами. Коли ж попереду чи позаду них з’являлась якась машина чи трактор — ховатися було де: соняшники, пшениці, лісосмуги. Як їхало щось далеченько, то не ховалися й зовсім: мало що, хлопчик біжить з собакою, що ж тут такого? Буває, собаки й самі бігають по полях. Є такі собаки. А який це розумний буде бігати зранку дорогами з вовком?
Потягнулись яри і ярки, вибалки, балки. Найкраще було б прямувати ними, вони тверді, трава невисока, каміння немає. Але, скільки бачило око, ярами й балками вийшла пастися колгоспна худоба — рудою рікою вона повільно текла зеленими низами, а на впечених сонцем схилах ташувалися вівці. Ще й пастухи з гирлигами та собаками…
Сіроманець облизувався, його носа повертало на балки та на яри, на цей несподіваний квітник — та ще яких! — запахів.
— Завертаймо в лісосмугу. Подамося горою. Яри і вибалки для нас закриті. Це тобі не зима…
Села пішли під черепицею, стіни з білого і жовтого ракушняка, але обминати їх було легше, сіл у цих степах небагато. Зате сонця більше. Навіть Сашкова тінь ховалася під Сашка від такої жаріні. Сіроманець висолопив язика і поклав собі на плече.
Мріли степові кургани. Бони відривалися від землі і зеленими шапками повисали на срібній повітряній течії. А гігантські машини-поливальниці поливали пшениці, здавалося, не водою, а райдугами. Червоними озерами цвіли в лісосмузі маки. Синіми озерами біля них — сокирки. Або молоточки. Або собачі мордочки. Так їх по-різному називають.
Сашко дістав з клунка пляшку води, напився сам, дав напитися вовкові.
— Вперед, Сіроманчику! Поснідаємо ввечері! Отут нам якраз половина дороги.
Польові стежки, цвіт гороху і гречки, літній вилинялий вицвіт неба, сірий цвіт каміння по кар’єрах, клунок на палиці на плечі. Одеси з морем не видно, сонце у хмари сідає.
Раптом, де не візьмись, почало гриміти. Небо чисте, на заході якісь дві-три хмари, а гримить на грозу.
“Гірше,— подумав Сашко,— буде далі, доведеться ночувати під дощем. Але де?”
Сонце сіло. Підсвітило хмари червоно-чорним, зверху засвітило зеленим — і дня не стало.
— Падаю з ніг,— сказав Сашко Сіроманцеві.— А тут ще гримить на нашу голову. Шукаймо якусь халабуду.
З-поза лісосмуги виїхала гарба з соломою чи сіном, Сашко і вовк лягли на землю.
— Бачиш, повна гарба. Виходить, десь недалеко скирта…
Вони пройшли за лісосмугу, Сашко не біг, ішов, ледь тягнув ноги, як назустріч затемніла скирта сіна.
— Спробуємо переночувати у ній. В разі що — буди мене. Ти чутніший. А ось і озерце біля неї. Треба буде скупатися. Не прийдемо ж в Одесу такими замурзаними.
Сашко вигарбав у скирті невелику печеру, дістав з клунка вечерю, розіклав усе достоту: вовкові м’ясо, собі сир, цибулю, млинці.
— Побігли скупаємось, повечеряємо, бо завтра вранці у нас ще дорога.
Невелике степове озерце наче навмисне хто намалював літерою “О”. Низька осока на низьких берегах мало ховала його від чужого ока. На берегах було видно сліди і коней і корів.
Сашко тихо зайшов у теплу воду. Вовк купатися не схотів, походив-походив по березі і сів. Зате Сашко накупався досхочу.
Погриміло та й усе. Тільки полякало. На небі чиста зоряна ніч. Золотими мандаринами між зорями пропливали супутники. Пливе-пливе така мандаринка — і нема, вже на тому боці Землі…
Сашко заснув. Сіроманець всівся біля нього і мав роботу: з поля не вгавали перепілки, в скирті не спалося мишам, з озера сплескувала риба. Перед досвітком вовк насторожився: здалеку почувся скрип коліс по нерівній дорозі і запахло кіньми. І те й друге наближалося. І ось темна підвода, запряжена парою коней, випірнула з поля. До скирти, правда, не доїхала, а повернула до озера. Троє чоловіків скинули з воза човна, спустили на воду, один відплив на середину води, а другий пішов берегом — затягли сітку. Третій стримував коней, вони шарпались з його рук, хропли: видно, зачули Сіроманця.
— Іван, та сходи принеси їм сіна,— почулося з човна,— не понаїдаються ніяк!
Іван прив’язав коней до сухого стовбура, вкопаного при березі, а сам пішов до скирти. Йшов він, як на зло, просто на Сашка і Сіроманця.
Сіроманець понюхав сонного Сашка, звівся на лапи і вийшов з-за скирти назустріч непроханому гостеві. І сів. Іван подумав на Сіроманця, що то пеньок і хотів було його обійти. Але Сіроманець пересів йому дорогу і сам собі сказав:
— Я — вовк.
— Вовк!!! — крикнув Іван і кинувся тікати до коней. Коні відірвалися, побігли.
Сіроманець неквапливими стрибками, аби налякати, оббігав озеро.
Той, що був на човні, перекинувся у воду, нічний товариш його з сіткою на березі покинув сітку і залопотів у поле.
Сашко прокинувся. Сіроманець уже дихав біля нього.
Нічним полем від озера утікало троє.
— Тепер тікаймо й ми,— прошепотів Сашко.
Стрілка показувала: Одеса 5 км.
Сонце стояло на п’ять пальців від горизонту. Шосе двигтіло від машин. Сашко зійшов у кювет, через лісосмугу зайшов у соняшники.
— Одеса,— сказав він Сіроманцеві.— Зараз ми тебе приберемо по-городському. А реп’яхів! А соломи! Ну, хто в такому костюмі тебе вчив приїжджати в Одесу?
Сашко позбирав з Сіроманця реп’яхи, алюмінієвим гребінцем розчесав боки, шию, голову, одягнув намордник. Собі ж до коліна приклав галстук, розгладив, пов’язав.
— От ми з тобою й на людей стали схожі. Пішли. Тільки не біжи, не рвися, іди біля мене тихо і смирно…
“Щоб Сіроманець не вирвався та не втік. Тут під колесо недовго… Йди-йди, Сіроманчику, от молодець. Я з тобою, я тебе не покину і не віддам нікому”,— думав Сашко, а сам спідлоба позирав на машини.
В самій Одесі Сіроманець занервував: на вулицях траплялись собаки і собачата, на таких, як і він, повідках, але, зачувши його, одні в паніці рвалися з рук господарів тікати, а другі ошкірювались на нього, бризкали слиною, кипіли очима, повними зненависті.
Сіроманець сопів у намордник, по шкірі пробігали дрижаки. В таких випадках Сашко прискорював ходу або забігав у якийсь під’їзд, і там вони з Сіроманцем перечікували.
Біля лотка дядьки пили пиво. Сашко, ховаючи за собою Сіроманця, швидко підійшов до них і запитав:
— Де тут лікарня Філатова?
— Три зупинки любим трамваєм — туди.
— Куди — туди? — перепитав Сашко.
— Униз. Ну і собачка! — одесит з двома бокалами пива в руках нагнувся до Сіроманця.— А вона не кусається?
— Ні.
— Ну і собачка! А шия, а лапи — прямо тобі вовк!
Сіроманця обступили одесити з пивом, продавець покинув свій торг, став на бочку і зверху дивився на Сіроманця:
— А він хоч учений?
— Не бачиш? — гукнули продавцеві знизу.— По очах видно. Такі дурними не бувають. Часом не продаєш, малий?
— Не продаю.
— Цікаво,— продовжував продавець,— скільки ж це треба, щоб його нагодувати?
Сашко помітив: натовп навколо Сіроманця налипав, як снігова баба. З’явилися і жінки, ставали навшпиньки, заглядали чоловікам через плечі:
— Оренбурзькі платки? Почому?
— Ватин? Пропустіть, я питаю — ватин?
Сашко потягнув Сіроманця крізь натовп. Сіроманець подав тихий голос, і натовп обурено розступився :
— Куди батьки дивляться? Таке страховисько дитина водить, хоч і піонер!
Сашко зайшов у тихий двір лікарні. Сліпі люди ходили по споришу з паличками. Ходили, видно, і не зовсім сліпі, попідруки, говорили, навіть посміхалися своїм словам.
Перше, що впало Сашкові в очі: густий бузок біля сарайчиків чи складів під червоною марсельською черепицею. Туди він і завів Сіроманця:
— Стій отут, Сіроманчику, і не ворушись, Я миттю все розізнаю.
Від лікарні до моря було недалеко, і дачники чи курортники спускали з повідків своїх собачаток, аби вони погуляли саме в цьому місці біля лікарні, де в глибині синіло море.
Треба сказати, ці, як правило, фокстер’єри, молоді чи старі, проводили час у дружбі та злагоді: давно перезнайомились, їли приблизно однакову їжу, навіть перебігали трамвайну лінію під гастроном чи домову кухню по щось новеньке на зубки.
І треба ж було цьому народу зачути вовка!
Сашко пройшов коридором першого поверху — ніде нікого. Піднявся на другий поверх: літня жінка в білому халаті натирала шваброю підлогу.
— Здрастуйте! — привітався Сашко. — Скажіть, будь ласка, а де у вас той лікар, що лікує очі? Я здалеку. І в мене мало часу. Але я хотів би з тим вашим лікарем поговорити.
— Приходьте після обіду,— відповіла жінка, не підводячи голови.— У нас — обід. Тридцять перша кімната.
На лікарнянім подвір’ї знявся собачий лемент і ґвалт. З вікна Сашкові було видно дахи сарайчиків чи складів під червоною марсельською черепицею: на цю черепицю один за одним з криками і сльозами вилітали і падали фокстер’єри. Вони підстрибували у вікні, як м’ячі, і падали на черепицю.
— Що там за ґвалт? — занепокоїлась прибиральниця.
Сіроманця обступило в бузку все собаконаселення району, він відступив до ракушнякової стіни паркану, далі вже було нікуди, а воно лізло, його було багато, тоді Сіроманець перекусив намордник і став хапати їх за загривки і викидати на черепицю.
Сашка, йому здалося, дуже довго не було, позаду — стіна, тоді Сіроманець перескочив через стіну і щез.
Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, в один провулок, в другий провулок, покликав Сіроманця над глиняним урвищем понад морем — сів і заплакав…
Сіроманець прийшов у Сашкове село. Сіроманець минув пошту, контору, зупинився перед хатою Шевчука.
Постояв, Почекав, доки з хати вибіжить з рушницею Шевчук і смальне по Сіроманцеві. Той не вибігав. Скавуліла лише у дворі його собака.
Сіроманець підійшов до хати Побігайла. Не вибіг і Побігайло. Всі були в полі, косили горох.
Найдовше стояв Сіроманець перед будинком Чепіжного, але й Чепіжного, на його превеликий жаль, не було на цей раз удома: косив горох. На цей раз Чепіжний укохкав би Сіроманця, який прийшов помирати сам…
Сашко зліз з одеського автобуса і полем побіг до лісу. В лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця у глинищах… Сіроманця не було.
Увечері, пізно ввечері Чепіжний поїхав на Київ — повіз Вовкодавиху з її дітьми на базар. Сашко і Галя Грушецька бачили, як буксував його мотоцикл під горою…
Сірий степ з вовнистими хмарами над собою лежав у Сіроманця перед лапами.
— Ого-го! — сказав собі вовк, почав ловити у траві коників.
Ловитися коникам не хотілось, і вони стрибали від зубів Сіроманця через Гіндукуш на Гімалаї… Тоді Сіроманець ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем — сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гнізда сорокопуди… Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і сине небо продовжувалось в небеса.
З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию:
— А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою? — Сашко обнімав Сіроманця за шию.
1975
Повість “Сіроманець” Миколи Вінграновського
Читати твори Миколи Вінграновського.
