“Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських”
(частина 4)Читати повість “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” М. Павленко частина 3
47. Невдалий продаж
Дорога, якось так виходило, вкотре пролягала повз Малофонтанну, три. Але як не стишувала ходу, як не озиралась, як не вдавала, ніби чогось чекає, Вадим із дому так і не вийшов. Або ж не повернувся, тиняється десь.
Нічого! Принаймні Сашка застане під липою.
– Торгівля твоя як? – поцікавилася одразу.
– Ох, як бачиш… Воно б і нічого, та конкуренти наступають. У центрі вже теж позбивали ціни: важать за п’ятнадцять. Коли б не підробіток на фірмі… Якби швидше черешні в нашому дворі достигали, можна б непогано заробити!
– До речі, можу підказати, де зараз дістати прекрасних стиглих черешень!
– Чесним шляхом? – загорівся Сашко.
Ти ба, яке чесне!..
– Інших не пропонуємо! В Міщенському лісі усім дозволяється рвати! – детально повідала шлях до Половинчика й до самого лісу.
– Це можна й велосипедом! – стішився хлопчина. – Сьогодні ж поїду!
Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!
Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям – покупцями.
Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.
– А погріб? І його покажіть! – закомандувала жінка.
– Тільки не погріб! – заблагала стара.
– Баба зоставлять його для себе! – зневажливо гмикнув Толик. – А то дуже бояться в нього людей пускати!
– Не можна туди! Завалиться! – придумала раптом Олена.
– Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! – планував чоловік. – Подивимось! Ключі далеко?
Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:
– Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!
– Ану! – погодився Толик.
Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.
Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.
– Так рано обід? – озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.
Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.
– Кого ти привела? Згинь, маро! – замахав руками і залаявся дід.
– Це не мара, Васюню! – приречено сповістила Олена. – Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!
– Той, що… загинув на фронті?! – витріщився на прояву Толик.
– Не загинув, – глухо мовила Олена. – Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти – Катря й Іванко – спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…
– Он для кого м’ясце варилося! – здогадався онук. – Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?
– А що далі? – перепитала стара. – Нічого. Ховатиметься до смерті!..
З погреба Толик виліз іншою людиною.
– Погріб таки дуже завалений, – заявив сердито. – Роботи непочатий край!
– То загорнути! – відповів чоловік.
– Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.
Покупці сторопіло дивились на Толика.
– Геть! Кому сказав?!
48. У Катерини
Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика – все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!
То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. “Сорок років у підземеллі”!.. “Судити його вже не стали”… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!
Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?
І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!
Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!
Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.
– До твоїх? – ніжно узяв її під руку.
– Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!
Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.
У хаті Олена вже накривала на стіл.
– Тихше. Толик заснув… – приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.
– І я там завше вигрівалась! – засміялася до хлопця Катерина. – Побачив би ти мене тоді: самі мощі!
– Не уявляю! – розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.
Сіли до столу.
– Це ви добре придумали: не робити весілля, – сказала Олена, підрізаючи хліба. – Менше завидющих очей – більше пуття.
– Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!
– Думаю, там і жити будете? – В Олениних очах засвітилася надія.
– Звісно, в нас! – озвався жених. – Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!
– От і добречко! – з полегкістю вигукнула Олена і підклала зятеві куряче стегенце.
– Але ми навідуватимемось! – Катеринині сині очі сяяли добротою. – Підсоблятимем тобі й Толикові!
– Нічого, я з ним і сама потроху!..
– Е ні, будем помагати! – заперечив наречений.
Олена принесла узвару:
– Не переймайтеся! Грошей іще доволі зосталось, та й я те продам, те перепродам – свіжа копійка ведеться. На злидні Кулаківські ніколи не скаржилися!
Розмовляли пошепки, щоб не розбудити дитини. Потім якийсь час їли мовчки. Аж тут Олена ніби щось пригадала:
– Ой, треба ж до льоху сальце віднести! Сидіть, я зараз!
– Може, я полізу? – поривався прислужитися гість.
– Ні-ні!!! – Олена забула, що треба тихо. – Я сама!!!
– Мама до погреба нікого не допускає! – засміялась Катерина. – Дуже боїться, аби на крутих східцях не розбилися. Це відколи тато на війні загинув, у неї такий переляк.
– То я скоро! – пом’якшав Оленин голос. – А ви потуркочіть, голуб’ята!..
– Мама наша – такий відлюдько! – пояснювала Катерина Семенові. – Не віриться, що колись півміста зібрала у цьому дворі на обід задля мого одужання! Ось я тобі розкажу…
Так нічого й не з’ясувавши, Софійка повернулася додому.
49. До Києва
– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.
До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?
– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.
– Ти диви, уже “мій”!..
– Нащо там я? – здвигнула плечима.
– Прошу в тебе помочі. Розумієш, життя вже трошки навчило мене… з Валентином… Якщо й у Києві на Сергія… на Пустельника… чекає дружина… й діти… Мені стане потрібним хоч якесь дружнє плече, в яке можна буде виплакатись…
Он воно що! Софійка не без гордості подивилась на своє гостреньке плічко: скільки-то сліз може по ньому стекти?
Пустельник ніби намагався виговоритись, надолужити час, згаяний у мовчанці. Розказував і розказував: про кожен камінчик, будинок, завулок…
У Софійки навіть заболіло вухо, але Сніжана!.. Захоплено ловила кожнісіньке слово і щиро всьому дивувалась. Їй-Богу, ніби вперше Київ побачила!..
Софійка слухняно пленталася містом за тітонькою і тим, кого подумки вже називала дядьком, ласувала морозивом та милувалась краєвидами.
Ані дружини, ані дітей у Пустельника в Києві не було. Софійчине гостре плічко не знадобилося.
Та й де та дружина, а тим паче діти могли поміститись у тісній Пустельниковій квартирі-келії? Вузька та довга, вона більше нагадувала коридор. Тільки й того, що височенна стеля, оздоблена старовинним карнизом, та стіни, всуціль обвішані картинами.
– Мені в такому помешканні можна рости тільки вгору, аж ніяк не вшир! – жартував господар. А ще весело хвалився, що мешкає в колишній комірчині графського маєтку.
Усі сусідні комірки теж були натовчені людьми. Від цього маєток безперервно рипав дверима, човгав, стукотів, шкварчав і перемовлявся. Але мешканці видалися Софійці напрочуд гордими. Адже усі вони, волею долі чи завдяки власним зусиллям, були киянами.
Ночували Софійка зі Сніжаною на вузькому та довгому тапчані, впакувавшись бочком, як оселедці, що їх бабуся дуже вміло засолювала в банці. Сергій же щовечора мусив іти спати до батьків у хрущівку (а де б він тут помістився?). Хрущівка – це, мабуть, квартира для хрущиків. Так називають у Половинчику худих людей. То це й Сергієві батьки такі ж худенькі?
А ще вночі на них зі Сніжаною мовби навалювалось вікно – ще графських часів, величезне, на усеньку протилежну стіну. Фіранок не було, і, здавалося, просто на голову сиплються міські вогні й зорі. Сиплються, обіцяючи казку…
50. Такий тісний світ!
Софійку вражала велич будинків, театрів, соборів (один із них Софійський – це ж треба!) і смак щонайвигадливіших морозив, які для своїх дам не втомлювався купувати Сергій. Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур’янами і таємницями… Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах.
А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу.
Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартирки-колодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом.
Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж… Справді, це ж чорний хід, через який колись… Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події!
Пустельник підтвердив Софійчині здогади. Сказав, ніби Юзефа з дітьми й досі блукають цим домом, а може, то легенди про привидів панів, яких вигнали колись із розореного й підпаленого замку.
– Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! – додав по хвилі.
51. Всі знайомі, всі свої
У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!
Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…
– Нащо ти взяла мої речі?
Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.
– Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…
– Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі
гратися у футбол. А можна, це буде і моя хатка? – Дівчинка присіла на край пенька. – Тоді хай вони залишаються тут!
– Будь ласка! – не надто привітно погодилася Русалонька: так важко відриватися від казки!
– Як тебе звати?
– Софія.
– О, в нас є такий собор! Я в ньому, правда, не бувала: то школа, то в мами робота… А мене – Іра!
– Іра? – скривилась від неприємного спогаду. І в Києві од своїх не втечеш! – Моя однокласниця так зветься. Може, в тебе і прізвище Завадчук?
– Ні. Я Біла.
– Бачу, що біла, – прізвище яке?
– Біла, кажу ж!
– Та ну! – загорілася Софійка. Не інакше, як один із нащадків Юзефи: у неї ж була дитина від Мішки Бєлого! – А батько твій хто?
– Не пам’ятаю. Він із нами не живе: покинув мене ще малою.
– Але ж якесь по батькові маєш?
– Валентинівна!
– Що-о-о?! – Софійка нарешті відклала книжку. Точніше, та випала з її рук. – А щось іще про це знаєш?
– Що знати? Мама з татом розлучились, він поїхав назад у свою, як там… Вишнівку. От і все. То ми пограємось?
– Звичайно! – Софійка люб’язно запросила до своєї хатки.
Хоч думала про інше.
Коли сповістила новину тітоньці, та ані здивувалась, ані зажурилася. Встигла-бо збагнути, що від екс-жениха очікувати можна чого завгодно. Тим паче, не так давно Валентин змінив паспорт: новий документ, звичайно ж, не заплямували штампи про колишнє одруження!
Від сусідки Людмили, Іринчиної мами, дізналася, що років десять тому сюди завітав юнак-красень Валентин: сподівався відшукати тут можливих родичів. Мовляв, його прадід признався, ніби такі були серед колишніх власників маєтку. Родичів, звісно, не знайшов: графи давно вже звідси втекли. То Валентин і вподобав собі самотню дівчину, власницю окремої кімнатки. Вже згодом Людмила зрозуміла, що одружився з нею з розрахунку мати в “законному родовому замкові” бодай кілька квадратних метрів! Народження доньки змінило плани, він подав на розлучення і зник. Навіть аліментів не платить – нібито мало заробляє.
Як усе це сумно! І як схоже на Валентина Білого!
52. Додому
Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл – Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг – але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!
Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання…
Сергій, очевидно, збагнув це давно. Без краплі смутку повертався зі Сніжаною та Софійкою до Вишнополя-Половинчика. Ще б пак! Адже тут на нього чекають прецікаві події: він познайомиться з ріднею нареченої, а потім зі Сніжаною подаватимуть заяву до рагсу! Для нього це вперше, тому й тішиться.
До речі, прізвище майбутнього зятя – Кавун. Гм-м, Кавун Сніжана… Правда, біологічка Ліда Василівна стверджувала, що кавун – теж ягода. Отже, як мовиться, шило на мило! Втім, Сніжану це турбує щонайменше.
Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!
Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.
Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!
Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.
Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.
– Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!
– Та… – Катерина взялася рум’янцем. – Усе не віриться…
– Це вже і твій дім, пора звикати!
– Семенко з батьком ще не приїхали?
– Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!
Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.
Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…
– Бабусю, як ви? – Катря зазирнула до однієї з кімнат.
– Дякувати, вже легше! – почулось у відповідь хрипкувате. – Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!
– Які ви неслухняні! – вдавано розсердилася Катруся. – Відпочивайте, я сама!
І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.
– Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! – виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.
Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.
Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, виглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.
– Ту шовковицю давно тра зрізати! – правила своєї баба. – Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!
– Одна, а й та родить! – заперечила Катря. – Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.
– Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!
Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. – Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.
– Ой, – спохмурніла й Катерина, – такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?
У відповідь прокотилося громовиння.
Нарешті у двері постукали.
– Це Семенко! Я відчиню! – зраділа Катруся.
Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.
– Вечеря готова? – басовито запитав старший.
– Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! – кинулась до плити мати.
– Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! – ніжно обізвався молодий.
І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…
– Яка гарна! – Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!
– Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! – Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.
– Отакої! – здивувалася стара. – Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?
– Як небо, синя! – раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.
– Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! – милувався Семен.
– Ха-ха! – щасливо затанцювала перед люстром.
– Діти дітьми! – усміхаючись, махнула рукою свекруха.
І враз…
Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..
Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім – Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік – непорушних свекра й свекруху.
Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:
– Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. – вхопилася за серце і впала на подушку.
Годинник на стіні вибивав дванадцяту.
Софійка, зашпортуючись, попленталася до виходу – кликати на поміч. До хати вже бігли сусіди, щось гукали, несли відра з водою.
– Навіть крізь сон побачив: я-а-ак блисне! – кричав хтось. – А потім – як загуркотіло! Мертвого розбудило б!
– Уже не розбудить!.. – докинув інший, виносячи з хати неживу Катрусю. З її волосся сиротливо звисала блакитна стрічка…
Катрині родичі також були мертві.
Пожежа згасала: дощ прийшов на допомогу. Всі чогось бігали, клопотались…
Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати – п’ятиповерхівка!..
На місці спаленої кімнати – квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею – Софійчина…
Згадала: чула колись від бабусі, що там, де вдарила блискавка чи було вбивство, краще не будуватись!
53. Розслідування триває
Лежала у своїй постелі. Сон кудись подівся. І міркувати як слід не могла.
Тільки й того, що в голові майнуло блискавкою: небо з землею зійшлося!!! Ось воно, старцеве пророкування! Ось де треба діяти!!!
– Цей підлітковий вік! Лежить, як громом побита! – розбудив дівчинку мамин голос. – Ось уже полудень, а вона…
– О, дивись: розплющила очі, все гаразд, Тетянко! – нахилився над Софійкою усміхнений тато. – Як спалось? Що наснилося?
– Все добре… – й собі над силу усміхнулась.
– Слава Богу! – зітхнула мама. І додала: – Якщо все нормально, чи не допоможеш мені з Ростиком і на кухні? Незабаром чекаємо гостей: Сніжана знайомитиме нас зі своїм…
Софійка знову гепнулась головою на подушку й заплющила очі. Краще б не вставала!
Коли черговий раз виносила сміття (мама затіяла щось дуже генеральне), здибала бабу Валю. Та саме вела вигулювати Фантика.
– Бабусю, що колись було на місці нашого будинку?
– Спитаєш таке! Звідки можу знати? – Баба Валя почухала Фантикові шийку.
– Може, пригадаєте? Будь ласка!..
– Де там!.. Хіба ради такої золотої дитини, як ти… М-м-м… У п’ятдесят восьмому переїхала до Вишнополя… Тут, здається, був… Ага, пустирище! Заросле таке, сміттям-камінням завалене! Ще й розказували, ніби… згорів там хтось, чи що… Так воно все й стояло – не раз минала, як на дачу йшла… А через років двадцять розчистили те все й почали ставити цей будинок. За чеським плануванням.
– Велике спасибі вам!
Софійка понесла далі своє відро, а сусідка задивилася їй услід:
– Така чемна дитина!.. Правда, Фантику?..
Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!
Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?
Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку… Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..
54. Хто така червоноголова?
Вадим цього разу стрів її спокійніше. Запросив до своєї кімнати і, хоч там був безлад, не поспішав щось прибирати-ховати.
– Валяй, – наказав, посадивши гостю у крісло. – Що нового?
Пояснила, що наразі мусить дістати ще одну світлину. Принесла натомість уже використані.
– Ну ти даєш! – здивувався. – Слухай, а може, ти бре-бре? Може, ніякого екстрасенса й близько нема, ти просто хочеш забашляти на моїх старих фотках? За них нині теж бабки дають!
Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!
– А скажи, твого діда Анатолієм звали?
– Того, котрий щез? Ну, так…
– А звідки я це могла б знати, якби не той екстрасенс?
– Ну добре: сорі, сорі, сорі! – Вадим красиво поправив чуба. – А фотки… Це до старої треба: вона мені за ті ледь голови не відірвала!
Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.
– То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? – простягла світлину з виколотими очима.
– Дякую, ні. Це ви його так? – спитала Софійка.
– О ні! Хоч якби моя воля… – Бабера зареготала. – Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і – циганською голкою! – просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: “А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!”
Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!
– А фотографію тієї Олени маєте? – Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!
– Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!
– Олена? – зраділа дівчинка.
– Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?
Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.
– Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! – мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. – Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.
Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:
– Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!
– Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! – роздратовано відмахнувся Вадим.
Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого – чистенького – Вадима?
Доходила до свого дому, коли біля магазину зіткнулася з Іркою Завадчук! Та ошпарила Софійку поглядом, процідила щось на зразок “Привіт!” і, вихиляючись, пішла далі.
Софійка сторопіло дивилася їй услід. Ірчине волосся було вкотре перефарбоване.
Нині воно аж палало яскравим червоним кольором.
55. Крадіжка
– Привіт! Ти так давно… – Сашко, як завше, підстрибнув назустріч.
– Привіт! Слухай, у нашому старому сараї пилка й мотузка є? – одразу взялася до діла.
За кілька годин вона з Сашком, прихопивши пилку й мотузку, прямувала до себе. На щастя, мама й тато вийшли погуляти з Ростиком.
Дорогою розповіла хлопцеві про шафу і свої подорожі. Пояснила, що треба допомогти одним людям. І що це може розв’язати проблему з нічними привидами. Прізвища Кулаківських, звичайно, не згадувала.
Сашко мужньо проковтнув неймовірні новини. Як завжди, був готовий заради Софійки на все. І куди завгодно. Навіть до шафи.
– Може, прихопимо й кицю? – Хлопчина дуже скучив за своєю улюбленицею.
– Мудро! – Софійка не проти. – Вже як гинути, то разом!
Катерину біля ательє чекав наречений. Вона, як і належало, повела Семена до себе додому.
Проте Софійка й Сашко з Чорнобілкою на руках пішли до Семенової хати.
– Софійко, мені здається, ніби… – почав хлопець, який спершу від подиву довго не міг промовити й слова. – Та це ж місце, де тепер стоїть твій будинок!!!
– Так, із п’ятдесят років тому! – підтвердила дівчинка. Ти ба, яке миршаве, відразу здогадалося!
Поки ніхто не бачив, узялися підпилювати стовбур. Напівсуха шовковиця була дуплава, але роботи для невмілих рук – сила-силенна!
– Семен пішов сьогодні до Катерини! – почувся з вікна уже знайомий Софійці свекрушин голос.
– Хоч би все втряслося! – прорипіло у відповідь старече. – Така славна дівчина, шкода втрачати!
– Навіть дивно, що така дитина виросла в таких скупарів і відлюдьків, – мовила перша.
Слухати не було часу. Пилка все далі й далі вгризалась у стовбур. Підмінювали одне одного, бо, як з’ясувалось, і кора буває твердою.
Раптом зі стежки долинуло:
– Така гарна! Кц-с-с! Ходи-но сюди, кицюню. Як ти звешся?
Семенів батько був майже поруч. Чорнобілка, ніби розуміючи, кинулась до нього й відвернула увагу.
– Ня-а-ав! – Киця відбігла ще далі й жалібно глянула на чоловіка.
– Ну, йди ж до мене! – Той хотів узяти кошеня до рук. – Я вас, звірят, люблю! Та й Семенко у мене вдався: мухи не скривдить!
– Няв! – Киця відбігла ще далі.
Приладнали мотузку й продовжили пиляти.
Стовбур затремтів. Сашко потяг прив’язану мотузку на себе, у бік стоптаного качками дворища. Щойно дерево затріщало, відстрибнув убік.
І саме вчасно: шовковиця поволі, зі скрипом, падала додолу.
– Рятуйте! – закричали з вікна. – Дерево крадуть!
Але злодії були вже далеко. Тікали, аж куріло. Тільки як помітили, що в Сашка до крові забите коліно (мовчав, не признавався), додумались промовити заповітне “Ілар-р-рок!”
56. Скільки коштує життя?
Наступні дні минали в тривозі. З нетерпінням чекала, коли вдруге (чи знову – вперше?) зійдеться небо з землею. Може, порятує від удару блискавки те, що шовковицю вже зрізано?
Прокрастися до Семенової хати – завдання не з легких. Тому вирішили вчинити просто: натягли на себе якесь лахміття, знайдене Сашком у старому сараї. Чорнобілки не брали: коли що, бодай вона залишиться на втіху батькам. Постукали у ворота й… попросилися переночувати!
– Жебраків треба шанувати, – упівголоса мовила свекрусі Катерина. – Колись один із них порятував моє життя!
– Семенко розказував. Звісно, хай заходять! – І до гостей: – Сідайте до столу, скоро борщ укипить!
Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, поглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації.
– Не можу второпати: як це у нас під самим носом ту шовковицю зрубали? – прохрипіла баба. – Шкода: колись, ще як я дівувала, вона гарна була!
Оце так! Як росла, то зрубати пора. Як зрубали, шкода! Ніякої логіки!
– Зрубати зрубали, та мало того, що дерево зоставили, ще й сокиру й мотузку покинули! – гмикнула свекруха. – Ну й злодії пішли!..
Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки, Софійка почала діяти.
– Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров’я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, – вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. – Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.
Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова.
Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. (Софійка не біля Сашка – біля Катрусі!)
Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу – це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.
Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!
– Здається, можна вилазити!
Першим вибрався нагору Сашко.
– Все гаразд! – сповістив радісно.
Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!
Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!
57. Нічні чудасії
Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.
– Досить! Я далі сам! – запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.
– Але… – спробувала заперечувати. – Хтось може налякати… Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!
– То може бути… – Сашко старанно приховував тремтіння, – просто перехожий!..
– Не бійтеся, дітки, – озвалась постать. – Підійдіть-но!
Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв… сліпий старець. Той самий!
– Те, що належить, ви зробили, – втупився невидющими очима в темряву. – Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п’ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості – блискавка в нього так і не вдарить.
– А прокляття?! – аж закричала Софійка. – Чи зніметься з Вадима прокляття?!
Проте старця… вже не було!!!
– Цей старець мав зняти з когось прокляття?
Вадим – це той самий Вад? – питав про своє Сашко.
– Але ж ти бачив його! – мовби не чула Софійка.
– Звичайно, бачив! – підтвердив Сашко. – Це він не бачив, бо сліпий!
Страх як рукою зняло. Софійка зі спокійною совістю відпустила Сашка додому самого.
58. Щасливі зміни
Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.
– Хелоу! – весело заторохтів у слухавку. – Треба зустрітись! Є новини!
– Знайшлося фото баби Олени? – сонно промурмотіла Софійка. – Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!
– То я так і в’їхав, що зробив! Тому й питаю: де зустрічаємось?
Софійка не знала, що відповісти.
Годилося б сказати: “Що маєш, кажи зараз по телефону: я зайнята! Побачення призначай своїй червоноголовій”. Хотілося відповісти: “Давай зустрінемось у старому парку. Там так романтично! Давно там не була!”
Натомість видавила:
– Де скажеш…
– То що: як завжди, під акацією? – потішив Софійку Вадим: пам’ятає-бо їхні зустрічі!
– Ну, якщо треба… – намагалась бути спокійною.
Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї!
Вона стояла і думала, що вдягти. Гардероб чималий, шкода, що примітивний. Жовта футболка відпадає: її Вадим уже бачив. Зостається фіолетова. Тільки от на волосся?..
– Ми зовсім забули! – У двері Софійчиної кімнати просунулись мама з Ростиком. – Забули передати нашій сестричці подарунок від тітоньки Сніжани!
Мама Ростиковим рученям, яке ніяк не хотіло випускати цяцю, простягла Софійці… чудову пов’язку на волосся! Тітонька вгадала: пов’язка була ніби зіткана з ніжних бузкових квіточок! Ну, що може бути кращим?
– Дякую, мамусю! – кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла.
– Ростикові дякуй, що він цей гостинець випадково дістав з-поміж своїх брязкалець! Правда, він його туди й засунув… А ще Сніжані! – обійняла доньку. – Просила в тебе коралове намисто, – продовжувала мама. – І передавала вітання та подяку Вадові за те, що свого часу він те намисто украв!
– Так і сказала? Ото ще!..
– Прикинь! – викладає Вадим свою новину. – Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист – мені до лампочки! Але… вгадай, від кого!
– І?..
– Від діда! Діда Толі!
– Того, котрий щез?
– Єс!
Вадим витяг із конверта вже добряче зачитано го аркуша.
– Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче – бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!
– Оце та-а-ак! – Софійка навіть забула вдавати байдужу. – А бабуся що на це?
– В смислі, стара? – перепитав хлопець. – Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане – ще дідове-батькове – золото. А потім, як листа перечитала… – Вадим знайшов потрібну сторінку. – “Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини”. Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: “Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!
– Це ж чудово! – застрибала з радощів. Тим паче, знала більше за Вадима!
– Я, в принципі, теж не проти, – погодився красунчик. – Може, хоч трохи стару обламає, на місце поставить: розперезалася страх!
На цьому новини вичерпались. Пора б і розходитись. Дівчинка опустила очі, приготувала слова для прощання, але все ще ніби чогось чекала.
– То що, йдемо в кафешку? Обмиємо цей прикол?
Боже, як можна! Вся романтика відразу розвіялась!
І чого, дурна, відмовилась? Чого не погодилася? Софійка лютувала, поспішаючи додому, наче за нею сто вовків гналось.
59. До старого парку
У кімнаті на Софійку чекала ще одна несподіванка. На підлозі знайшла камінчика, обв’язаного папірцем:
“Софійко гарна погода. Може пугуляїм у старому парку? Жду тибе у шісьть за рогом твого будинку. Вибач за почирк. Сашко”, – прочитала в записці.
О, тут романтики – хоч греблю гати! Але ж яке тямуще! Здогадалося, що їй так подобається старий парк! Міг би й не підписуватись: і без того впізнала б!
Взагалі-то проти Сашка нічого не мала. Зрештою, в усьому, що зроблено, його заслуга чималенька… Але як уявити, що ходить із ним попідручки старовинними алеями!.. Вже якщо не пішла з Вадимом…
Тиняючись квартирою, не без остраху поглядала з балкона донизу, на ріг будинку. Що скаже, коли той прийде? А таки ж прийде, бо слів на вітер не кидає! А якщо Вадим їх зустріне? Знову скаже: “Бомжик!” А якщо Ірка?..
Закінчилося тим, що плюнула на все і… вирушила до парку сама! Посадила в кошик Чорнобілку і прихопила книжку для розради самотньої душі.
Виходячи з під’їзду, застала в дворі гармидер. Мешканці нижньої квартири повернулися з Москви і тепер носили речі з таксі. При цьому весело перемовлялись із бабою Валею.
Виявляється, баба таки написала їм, щоб шукали нову доглядачку. А вони раптом вирішили… повернутися! Покинули Москву, заробітки…
– Чогось так захотілося додому! – щебетала сусідка бабі Валі. – Раніше звідси щось наче гнало в світи. А тепер навпаки – назад тягне!
Погулявши парком, додому не поспішала, тож дійшла до оселі Валентинового сина. У двір ніхто не виходив. З вікон теж нічого не чути. Аж навпроти замаячіли дві постаті: Валентин із сином звідкись поверталися.
– А він йому я-а-ак дав! – дзвінко щебетав до Валентина малий. – Ти мене так навчиш, тату?
– Аякже, синку.
– Завтра знову на стадіон, правда, тату?
– Ні, післязавтра. Мені завтра до Києва треба з’їздити. У справах.
– Тату! – Здається, малому просто приємно повторювати це слово.
– Нарешті! – З хати назустріч вискочила мати. – Вечеря захолола!
Згодом трохи здавлено спитала:
– Таки їдеш?
– Мушу. Я ж навіть забув, як її звати, уявляєш?
– Цілком уявляю!
– Не смійся. Тільки й знаю, де живуть, а імені… Хто зна: може, вона чекає мене. Може, їй гроші потрібні чи одежина яка… Якщо колись запрошу її до нас у гості, не образишся? Там-бо столиця: пилюка, тіснота…
– Запрошуй, тільки, будь ласка, без її матері. Це дівчинці. – Жінка простягла Валентинові пакунок.
– Що тут?
– Та… пирога спекла, якихось цукерок підкупила!..
Уже мало не коло самого будинку мусила ховатись у кущі. Біля рогу стояв худенький хлопчик із прив’ялим букетиком польових квітів. Знудьговано колупав носком святкового босоніжка пилюку й раз по раз діловито поглядав то на руку, де в людей буває годинник і де в нього нічого не було, то на Софійчин балкон. Уже пів на восьму, а він і досі… От що робити з цим Сашком?!
Довелось обходити десятою дорогою, щоб потрапити у власний двір з протилежного боку.
Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.
– Цей хлопець до тебе явно не байдужий! – багатозначно покликала Софійку до телефону мама.
Якби ж то!
– Слухай нову хохму! – кричав, аж закладало у вусі. – Щойно пригребли мої предки!
– Що-о-о? – Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній… Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!
– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!
– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?
– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!
Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!
– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що – свисну!
60. Ще одна таємниця шафи
Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.
Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини…
Не бродила своїм Вишнополем років із п’ять! Завжди приїздила на кілька днів.
Якщо в Києво-Могилянці канікули, то на довше. І більше воліла посидіти вдома, в рідній кімнатині – за книжкою чи так. А то підганяла ненависну математику з Ростиком та Сніжаниним Сергійком: тепер для цих почесних обов’язків урешті знайшли крайню!
З новою силою відчула, як любить це маленьке містечко! Як би воно не перемальовувалось під євро, як би не пнулось поруйнувати власне обличчя, це йому вдавалося не дуже. Воно залишалось найкращим у світі Вишнополем, залишалось її містом! Містом, у яке повернулася. Тепер, хочеться вірити, назавжди.
Що це? Такий ресторанчик бачить уперше, тим паче тут! “Русалонька”? В дитинстві обожнювала цю казку!
Приємно, що в її містечку вміють так вишукано оформлювати фасади! Не гірше, ніж київський будинок з химерами! Ще й камінні водорості, латаття, морські істоти… Ці барельєфи над камінними дверима: ніби знайомі… Русалонька, виточена з мармуру… Та це ж… Це ж вона, Софійка!
Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!
Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану! Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..
Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє… клешнями… великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй!
У фойє багато дзеркал і вітражів. Знову враження, мовби на морському дні! Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку ледь подивовано глянула… красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра… Ця дівчина могла б позмагатись із самою тітонькою Сніжаною! Навіть коли одягає тонкі окуляри: за улюбленим комп’ютером дещо попсувала зір.
У головній залі на Софійку хлюпнула хвилююча легка мелодія. Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними.
– Софіє? Ти? – З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. – Ну? Впізнаєш? – красивим жестом поправив рудуватого чуба.
– Вадим??? – Хто б подумав, що колись його не впізнає?!
– Прикинь: ще пам’ятаєш! Кльово!
Усміхнулась: якби заговорив раніше – впізнала б одразу!
– Причалюй сюди!
– У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! – Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м’який і зручний. Справжнісіньке крісло!
– А ти все така ж! – картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. – І красою, і розумом!
– Ти ж – іще вродливіший! – відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.
– Замовляй, чого бажаєш! – запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. – Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!
– Дякую, але ти нічого мені не винен, – відказала твердо. І звернулась до водяника: – Сподіваюсь, у вас не тільки риба?
– Усе, що вам заманеться! – ледь уклонився офіціант.
Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.
– Класно тут, правда? – догоджав з усіх сил. – Я тут часто тусуюсь!
– Як склалося твоє життя?
– Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!
– А ти – принц на білому коні?
– О! Ти б побачила, який білий кінь – мій білий мере – чекає надворі! Нас із тобою чекає.
Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..
– Знаєш, я принципово ходжу пішки!
З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.
– Ірунчик? – не дуже радо притулив її до вуха. – Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що – банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!
– Ірунчик? – пирснула Софійка. – Чи ж не Завадчук?
– Завадчук! Вона сама!
– Але тепер – завал на фірмі?
– Ну, а як їй ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується – і я на мілині!
Що ж, прокляття прокляттям, а характер характером.
– Ти вже йдеш? – Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. – Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!
Із глибини зали почувся гомін.
– Гля, шеф іде! – торкнув Софійку ліктем Кулаківський. – Власник ресторану! Крутяк!..
Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв… симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось… Такі очі…
Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!
– Я чекав на тебе!.. – У Сашкових руках – розкішні й тендітні… лілеї! Такі, що завжди любила, – сліпучо-білі!
– Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав… І ще раніше…
О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?
– Я знав, що колись ти повернешся! – продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. – І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!
– Але ж…
– Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..
– До чого тут…
– Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю… Русалонькою!
Ой!
Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!
– Що це було? Майбутнє? – питала не знати кого. – Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як… як ти це зробила? – безпомічно трясла дверцятами.
Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок “Потер-р-рпиш!..”.
61. Обнадійливий ранок
– Софко, ну ти даєш! – Вадим був таким захопленим, що забув і привітатись. Він знову розбудив Софійку. Ростик уже зробився спокійнішим, і сестричка усе відсипалась. – Новий прикол! Той ханурик… дядько… татів брат… Отой, що ніби від наркотиків загнувся! Так от, живий він! Короче, вертається!
– Ти радий? – спитала традиційно.
– Це ж на хату зайвий рот! В’їжджаєш? То я був єдиним спадкоємцем, а тепер… В принципі нормально!
– Вітаю.
– О, мало не забув! Стара тебе на вечерю запрошує. На честь об’єднання родини й повернення блудних синів. Припливеш? Інші плани? – засмутився Вадим. – Це не в кайф, але що вдієш?..
– До побачення! Коли щось нове – свисти!
– Покедово!
– Софійко-о-о! – долинуло з вікна.
Вибігла на балкон. Внизу, біля дороги, стояв Сашко.
– Привіт! – помахала рукою. – Чого тобі?
– Як сьогодні спалось?
– Нормально! Якби не будили всякі, то й зовсім би добре! А нащо питаєш?
– Як це нащо? Ти що, не знаєш, яка це була ніч?
– І яка ж?
– Це була ніч у повню!!!
– Леле! Я й не помітила! Спокійно все, тихо.
На якусь мить Софійка забула про Сашкову звістку. Вулицею проходив Валентин. Очевидно, щойно повернувся з Києва. З ним була… його київська Іринка. Ішли бадьоро, сміючися і перекидаючися новеньким футбольним м’ячем.
Зла до нього не почувала. Ще б пак: якби тоді не його шоколадка, хто зна, як би все повернулось!..
– То кажеш, усе чудово, Софійко? – нагадав про себе Сашко.
– Все чудово, Сашку! Ця казка – щаслива!..
“Русалонька із 7-В…” онлайн
Читати твори Марини Павленко.
