Марина Павленко у повісті-казці “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” розповідає про пригоди семикласниці Софійки, яка намагається розплутати зловісну таємницю. Твір уславлює доброту та працелюбство дівчинки, її активну життєву позицію, а також засуджує зло та несправедливість. “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” підіймає відразу декілька проблем. Зокрема, Марина Павленко описала тут важливість відповідальності за власні вчинки, перші юнацькі почуття, а також порушила проблему підлітків та сім’ї, родової пам’яті, матеріальних статків та духовних цінностей. У повісті-казці “Русалонька із 7-В…” також відображена зацікавленість підлітків історією України, описані краєзнавчі пошуки, дослідження старовинних пам’яток архітектури, вивчення свого родоводу. Твір допомагає глибше пізнати минулу епоху, старовинні традиції та обряди.
“Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських”
1. Вони знову!
От нащо казки з нещасливим закінченням?!
Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала!!!”
Але красунчик принц, схожий на однокласника Вадима Кулаківського, не чує. Він усе кружляє в танку з обраницею-обманницею, схожою на Ірку Завадчук: он і татуювання на плечі таке саме! Русалонька невідворотно перетворюється на сяйливу хмарку і пропливає в небі над Софійчиним балконом. От-от упадуть на книжку солоні краплі…
– Ти плачеш? – раптом озвалася за спиною тітонька Сніжана.
Тітонька Сніжана також порятувала свого судженого. Але не з води. Валентин поламав ногу на футболі. До травмопункту потрапив саме на Сніжанине чергування. Так і познайомились. У них за півтора тижня весілля.
Тітонька поклала свою легку (так і її пацієнти кажуть!) руку на Софійчине плече:
– Я й собі колись за Русалонькою побивалась і не терпіла казок із поганим кінцем. Якби моя воля – видала б закон: заборонити нещасливі фінали в казках!
– То я не одна така? – схлипнула голосно, але з полегкістю.
– У мене вдалась! Правда, нині… – тітонька сумовито провела поглядом хмаринку і сперлась на поруччя, – і я не проти політати безтурботним клубочком пари…
– Ви серйозно, тітонько? – не вірила своїм вухам племінниця.
– А що? Ні тобі переживань, ані клопотів про якесь там заміжжя…
Отакої! Якесь заміжжя! Мама так раділа, що тітонька нарешті знайшла своє щастя! Що кінець кінцем вибрала гідну пару. Бо Сніжана перебирала женихами, як циган кіньми. Багатьох відшивала тільки за те, що були всілякими там Зеленьками, Пічкурами, Розсипаними.
Жодне з прізвищ не пасувало до її імені!
Та й на своєму зоставатись ніяк: Ягода Сніжана! Цей же наречений – і розумний, і серйозний. І прізвище, як на замовлення, – Білий!
Тітоньці шилася розкішна весільна сукня. Вітальню вже засновано м’яким прозорим шовком, закидано мережаними стрічками, обсипано дрібними атласними трояндочками… Убрання буде справжнісіньким дивом – Софійка передчувала це, щогодини бігаючи до вітальні милуватися. Мама з тітонькою шитимуть його власноруч. По-перше, заощадять, хоч для жениха гроші – не проблема. По-друге, створять щось неповторне, ексклюзивне, як тепер кажуть.
І після цього пхекати: “Якесь заміжжя!”
Роздуми обірвав плач тримісячного братика.
– Софійко, біжи забав! – попросила мама. – Бо ми сьогодні так і не покроїмо. Стій, не крутись! Мірку мені, по-твоєму, з чого знімати? З бабусиної шафи?
Шафа тут, звісно, ні до чого. Просто, на відміну від тонесенької білявки Сніжани, вона неповоротка. Товста і чорна. І не виходить заміж.
Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!
Нарешті братика вгамовано, математику сяк-так подолано, сукню розкроєно, тітоньку Сніжану проведено. Ще трохи, ще кілька перепон (придумав же хтось проти ночі зуби чистити), і Софійка та мама попадають з ніг. Тобто вкладуться спати.
Як вони любили вечори у колишній квартирі! Мама читала казку, на край ліжка зліталися птахи-зорі, а тісна кімнатина здавалася затишним кубельцем…
Тут – інакше. Мабуть, від незвички: переселились тільки місяць тому. Всі меблі стають проти ночі набундюченими, лихими. Ні сіло ні впало поскрипують паркетини. А тиша – наче води у вуха позаливали. Укритися з головою, заплющити очі… Не бачити, як по кутках збирається пітьма, не відчувати, як важчає німота, як налягає на горло. Не помічати, як нашорошилась шафа, як лиховісно прикипіла до підлоги. Як на те, тато повернеться з відрядження аж за два дні. Без нього тутешні вечори ще моторошніші… Якби не поодинокий гуркіт далеких потягів і безтурботне викумкування жаб десь аж із Олексівського болота…
Раптом поверхом нижче хтось побіг. Хтось по-молодецькому гасав кімнатами – тільки дверима хряскало! На тілі виступають сироти, на голові їжиться волосся. До біганини додалися важкі старечі кроки із шарканням, охканням і постукуванням ціпка.
Софійка все глибше заривається в подушку. Мабуть, господарі повернулися. Вони мали від’їхати на півроку? То й що? Зараз і в Москві не дуже заробиш, от і повернулися, не пробувши й двох місяців… Кинулася до відривного календарика: повня! І минулого разу – також… Ці дивні бешкети відбуваються в повню!!! А може, це всього-на-всього фантазія? Софійка читала про людей, котрі піддаються впливу нічного світила. Тоді чому в їхньому старому помешканні було спокійно?
– Ха-ха-ха!!! – прокотилося внизу тонко, ніби здавлено.
Не тямлячись, рвонулася до спальні:
– Мамусю, мамусю, вони знову!..
Мама також не спала. Пригорнула доньку, обхопила колисочку з сином. Так і сиділи, обійнявшись. А там – стукотіло, реготало, хлипало…
Аж як у вікнах засірів світанок, у загадковій квартирі пролунав даленіючий свист – і враз усе стихло.
Так само раптово, як і почалося.
2. Вилазка до шафи
За вікном дощило.
– Кінець травня, а тепла – не бачили! – бурчала Софійка, неохоче збираючись до школи. – Добре маленькому: спить!
Маленький подав голосок, і мама побігла до спальні.
Ростик пхикав уже в мами на руках, коли завітали до баби Валі. Баба Валя – сусідка навпроти. Це їй мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони.
Чи не пограбовано часом тієї квартири вночі?
Баба спідлоба глянула на схвильованих новоселів. Неохоче побряжчала ключами – на перший поверх.
– Як бачите, все на місці! Перекинутий стілець? То це ж я його й перевернула! Коли аспарагус на серванті поливала.
– А що це за блакитна стрічка? – Софійка перелякано вказала на килим.
– Такі частенько валяються! – Здається, бабине обличчя зблідло. – Десь, либонь, зачепила, то й витяглося!
– Що ж, перепрошуємо… Перепрошуємо… – завибачалася мама.
Баба пошкутильгала нагору. На порозі її вже дожидався котисько. Пухнасту вгодовану тварину звали Фантиком. З усіма тутешніми котами Софійка познайомилася першого ж дня, щойно переїхали. Але те, що Фантик геть чорний, зауважила вперше. Як у казках про відьом: чорний, сажа сажею, самі очі світяться…
На уроки встигла. Краще б запізнилася: з математики все одно підхопила сімку! Кого винуватити? Братика? Русалоньку, через яку плакала замість уроки робити?
Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти – кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не Софійці – противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..
Додому не тягнуло. Взагалі, відколи переселились у новий будинок… От і мама каже: гнітить він її. І це, Їй-Богу, не тільки тому, що обтяжливо й нудно сидіти з дитиною в чотирьох стінах!
Не без утіхи Софійка зробила добрий гак. Тим паче, кортіло побачити колишнього сусіда Сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику.
Сашко, як і завжди, сидів на тротуарі під липою. Біля нього лежали ваги і в’язка штурпаків. Під в’язкою – напис на картоні: “Тирміново продаюця дрова. Приймаюця оптові замовлиня”. А поруч – відро з пучками рясту.
– Привіт! Як давно тебе не бачив! – аж підскочив Сашко. – Хочеш – задарма зважу?
– Ні, дякую! – Софійка ще не худне, на відміну від більшості ЇЇ ровесниць. Спіднички й штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають. Сашко й не наполягає – він іще худіший та дрібніший. Мов хрущик.
– Тоді візьми – ось!!! – Хлопчина королівським жестом вручає Софійці найпишнішого букетика. – Гостинець од фірми!
– Спасибі, нащо? – Несміливо бере квіти і шукає, куди б їх притулити: перехожі-бо зглядаються.
Аби приховати ніяковість, хлопець починає протирати циферблат ваг, делікатно попльовуючи на бувалу в бувальцях ганчірку.
– Ти що, й до школи не ходив? – сказала, щоб підтримати ниточку розмови.
– Уже давно повернувся! В нас же не так, як у вашій гімназії. Останні уроки можна й пропустити.
– Еге! Очевидно, у вас останніми ставлять мову: дрова ти геть неграмотно підписав!
Сашкові вуха зрадливо запалали:
– Що, знов? Без тебе нема кому порадити: завжди втулю якусь не таку букву. Біля ваг он ти писала, – замилуєшся!
– Сподіваюся, мій напис допомагає?
– Аякже! До того ж скоро літо, клієнт масово скидає жир і потребує моїх послуг. А зранку до лісу зганяв: квіти нині теж у ходу.
– Багато продав? – Софійка вирішила не питати, коли все-таки Сашко встиг сьогодні відвідати школу.
– Та трохи є, – побряжчав монетами чи то розчаровано, чи то весело.
– Хмиз також із лісу?
– Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти – цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються – умій лише підняти! – І за хвилю додав: – Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..
Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер. Батьки ж затялись: “Поки не купимо квартири…” Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп’ютера. А Сашко – єдиний мужчина в сім’ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім’ї ще трійня малих сестричок.
Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.
– Дев’яносто вісім кілограмів! – мовив Сашко.
– Скільки з мене?
– А ось написано: п’ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!
– Переб’єшся! – Молодик кинув Сашкові п’ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.
Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!
– А… а в мене стільки новин! – Софійка мусила піднімати бойовий дух нещасного.
Вона заторохтіла про гімназію, про новий двір і його собак та котів, про тітоньчине заміжжя і пережиті нічні страхи. Переказала навіть казочку про Русалоньку, тільки очі ховала, як ішлося про принца, так схожого на Вадима.
– Хочеш, наступної повні підкрадемося до тієї квартири? – покругліли Сашкові очі.
– Ночами я вільний від бізнесу.
– Жити набридло?! – зойкнула перелякано.
– Ні-ні, ти подумай!
– Думаю хіба про те, що вже додому пора, – спохопилася дівчинка.
– Так швидко? Ну, частіше заходь! Ти ж знаєш: я завжди тут, на точці.
Удома таки наполохались. Мама й тітонька нервово зметували тканину, по черзі термосили братика й висіли на телефоні.
Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу (хоч мама у Софійчину миску не кидає цибулі, але суп від того не перестає бути супом). Витримала братикові рулади й енергійне стрибання” ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики, з якого випав прив’ялий пучок рясту.
– Доню, коли звільнишся, полізеш до шафи. Треба дещо знайти.
О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!
Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.
Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.
А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!
– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.
– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.
А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..
Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.
“Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму”, – подумала Софійка.
В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.
Одяг виявився ще пра-пра-пра…
– Швидше віднеси його на смітник!
Чобітки – Софійчиними:
– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!
Фотографії та газети – різних власників, різних часів:
– Поклади назад! Колись переберемо!
Коробочка – від маминих парфумів:
– Тато подарував ще до одруження!
Е, в ній щось наче торохтить? Софійка відкрила коробочку – випала маленька низка.
– Коралі!!!
Сподівалася побачити щось незвичне, розкішне. Як ото величні морські химери з книжок і телевізора. А з’ясувалося, що це всього-на-всього коротенька, на обхват шиї, низка дрібних вишнево-коричневих трубочок.
Сніжана приклала коралі до своєї ніжної шкіри, і низка немов засвітилась, ожила.
– Ще дібрати помаду!..
– Тітусю моя хороша, можна і мені приміряти?
Сніжана ласкаво смикнула небогу за пишний хвіст, охоплений металевою заколкою:
– Поноси, поки я добра! Але на весілля…
– Гаразд, гаразд, тітусю! Дякую, обіцяю їх не з’їсти!
Вибігла на балкон, задивилася на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у церкві перед вівтарем, а на ній – коралі…
Коли нарешті зібралась поскладати назад газети й фотографії (роздивитись би їх до пуття – таж математики не довчила!), помітила, що шухляда… замкнена!
– Навіщо було замикати? – сердилась тітонька Сніжана, знову колупаючи невидимкою в замковому вічку.
Та не замикала Софійка! Навпаки, залишила висунутою, щоб усередині протерти!
– Все шкереберть! – нервувалась тітонька. – Мені сукню переробляти, а тут грайся з вашими замочками!
– А шафа ця таки загадкова! – бубоніла Софійка, запихаючи до шухляди старі папери.
3. Розмова під акацією
Спускалася сходами – здибала бабу Валю. Та саме виходила з сусідської квартири. З порожнім кухлем: видко, поливала вазони. Чи не зачасто? А під ногами – Фантик, ще ситіший і ще чорніший, ніж учора. Цікаво, що йому було робити в чужій хаті?
Баба Валя дуже уважно і не дуже зичливо зміряла поглядом Софійку.
У дверях класу зіткнулася з Іркою. Та й собі пройняла Софійку очима. Тьху на всяких кралечок з розмальовками на плечах! Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…
Уже коли рушала додому, розминулася з Вадимом у коридорі. І він подивився! Вперше за весь день! Погляд, від якого хотілося вирости, вирівняти плечі, розправити… розправити комірець. Але що це? Коралі?! Вчора забула зняти! Ось чому всі її розглядають…
Але ж Вадим!.. Він же подивився не тільки через коралі?! І вона зараз у цьому переконається!
Навпрошки подалася парком і ніби випадково опинилася на стежці, якою ітиме Кулаківський.
А він уже сидів на пеньку, під кущем квітучої жовтої акації. Сидів і… димів цигаркою! Ні, Софійка, звичайно, все розуміла. Деякі в їхньому віці не лише почали, а вже й зав’язали з курінням. Як-от Сашко. Але хлопець Софійчиної мрії не мусив би палити. Як не палять ні тато, ні Сніжанин жених.
– Засуджуєш? – спитав ніби покривджений.
– Кожен живе, як хоче, – ледве стягнулась на відповідь.
– Не темни окуляри, я ж бачу – засуджуєш! Це легко таким чистьохам, як ти!
Дівчинка опустила очі. Може, вона таки занадто сувора?
– А що ти про мене знаєш, аби судити? – Хлопець картинно випустив дим. Знову затягнувся. – У мене, може, дитинство було – куди твоєму братись! І молодість – не легша!
– Це ж чому? – Помітила, що красунчик устиг її розжалобити. І що він украй вишукано струшує попіл.
– Гм… Предок лиш бабки висилає, а сам чортзна-де. Мати сто років не з’являється. Кентуюсь біля старої – до живих печінок дістала. Усе ниє, все дорікає! Що нав’язався на її голову! А мені по барабану: хай би валила на всі чотири боки, була б квартира – сам проживу. В мене, як хочеш знати, рід проклятий. Гроші ведуться, щастя – ні грама!
– Як це – проклятий? Звідки ти взяв?
– Елементарно! До сьомого коліна! Стара не признається, за що. Мовляв, зібрались якісь ханурики і прокляли. Відтоді той спився, той убився. Татів брат від наркотиків помер. Дід щез. Баба казиться, що з нашим проклятим родом зв’язалась. Тут, скажу тобі, не тільки закуриш… – Хлопець ефектно сплюнув убік. – Коралі в тебе класні!
– У шафі знайшла… – перебирала низку Софійка, не в змозі відвести очей від Вадима.
– О! А я ні чорта знайти не можу! Ні в шафі, ні на вулиці! Сама туфта попадається.
Дівчинка співчутливо всміхнулася. Вадим притоптав кросівком недопалок. Устав із пенька.
– Короче, пора мені на хату. Ти ж, гляди, нікому й не пікни. Ні про те, що бачила, ні про те, що чула!
– Як можеш сумніватися?!!
– Прикинь, що стара теж не любить, щоб язика розпускали!
Вадим давно зник у гущавині. А Софійка ніяк не годна дати раду численним думкам. Це ж треба! Вадим довірив їй таємницю! Ірці, певно, таке й не снилося!
4. Прогулянка з Ростиком
Навіть із найромантичніших снів людину здатен вихопити запах – звичайнісіньких, свіженьких, із хрумкою шкірочкою – котлет!
Тато згодився посидіти з малим. Тож мама вирішила пробудити кулінарні таланти й потішити сім’ю. Взагалі, у мами безліч талантів і, напевне, тому дуже мало спокою.
Он і тітонька Сніжана вже тут як тут: із вбранням без мами ради не дасть! Несе до вітальні праску, щось прасуватиме.
– Прокинулася нарешті, соню? – до племінниці. – Я тобі фото принесла! Це ми того дня, коли його виписували.
Тоненька, в білому лікарняному халаті Сніжана і широкоплечий вродливий юнак. Ніби десь бачила його.
– А то що за хлопчик біля куща?
– Може, пацієнт, може, відвідувач… Позаду – корпус травматології. Хіба можу знати кожного? – засміялася тітонька.
Хлопчик мав такий вигляд, ніби в нього відібрали улюблену цяцьку. Чи то заплаканий, чи от-от розплачеться. Чому так пильно дивиться на пару, що фотографується? Знічев’я? От би дізнатися.
Після сніданку Софійці доручили… звичайно ж, глядіти Ростика! Мама його вдягнула, тато зніс донизу візочка. Гуляй, дитино, катай братика! Кому яке діло, що в тебе – вихідний? Що в тебе можуть бути свої плани?
Ковтаючи образу, рушила хідником. Якби не допитливі Ростикові оченята, не його щаслива беззуба усмішка, Їй-Богу, розплакалась би!
Софійка покотила візочок до Сашкової точки.
– Привіт! А в мене сьогодні зважилося людей на цілих 800 кілограмів, – сяяв хлопець. – Продав п’ять букетів! Мама зрадіє: буде за що відремонтувати босоніжки!
Біля коробки з ганчір’ям прочитала напис: “Продаюця котинята від розумної кицьки!” Далі уже меншими літерами дописано: “Оптом – дишевше!” А ще нижче – приписка, видно, зроблена пізніше: “В добрі руки відаюця бисплатно!”
– Яке гарненьке! – Софійка зворушено дістала з коробки чіпку пухнастеньку істоту.
– Там ще троє! Наша Ромашка народила! Знову не дозволив мамі потопити, а вона: тоді щоб я їх не бачила! Тільки-но відлучили…
Кошеня відчайдушно занявчало і вп’ялося кігтиками в Софійчину футболку.
– Хочеш? Бери! За так! Яке забажаєш! – Сашко з надією почав діставати з коробки інших кошенят.
Софійка забажала сіренького з білою латочкою, біленького з сірою латочкою, чорно-білого і руденького: усі такі милі! І вони, очевидно, теж забажали дівчинку за хазяйку, бо міцно позакочувалися в її одяг.
– Я б… Але мама… Каже, в хаті мала дитина…
– Рекомендую Сірка: по-перше, котик, по-друге, відгукується на власне ім’я. А це – Ромашка, матусина копія. Рудько так гарно ловить власного хвоста! – підхвалював продавець. – А Чорнобілка – гарно я назвав: Чорнобілка? – вже вміє вмиватися лапкою, ти б тільки бачила!..
– Ой, ліпше мовчи-и-и! – Софійка тицьнулася носом у котячу спинку і гірко схлипнула. – Але ти ще не продавай усіх, я знову попрошу маму… Та й Сніжані щось треба подарувати на весілля!..
– Добре! Ну, то що в тебе нового? – перевів на інше Сашко. – Ти зараз на Русалоньку схожа… Ту, що розказувала… І намисто якесь… Наче морське?
– Забула віддати! – Засоромлено зняла низку й запхала до кишені, де кублились усілякі фантики, щасливі кришечки від кока-коли і чи не торішнє соняшникове лушпиння. – А поки… Скажи, що таке проклятий?
– Це ж ясно! Щось важке, набридливе! Он мама завше нарікає на свою прокляту роботу.
– Ет, не туди наголос! Одна річ проклятий, зовсім інша – проклятий!
– Ну, це ваші гімназійні штучки! Вчать усяких там наголосів!..
– Так-так, розумію: у вашій школі наголосів не буває.
Надто ж якщо до тої школи не ходити! – роздратувалася дівчинка.
Хтозна, чого б вони ще набалакали одне одному, якби Ростик не вибухнув криком. Даремно намагалася вгамувати його: це може тільки швидка їзда. Квапливо й холодно попрощалась. Помчала геть, погойдуючи візочок.
Десь аж коло дому братик задрімав. Обмостила його ковдрочкою, підібрала пустушку, що випурхнула з візочка (тепер, як завше, думай, куди її, брудну, покласти!). Поправила шапочку, мимоволі замилувалася: справжнє тобі янголятко! Але далі хай самі бавлять свою дитину!
Зненацька за рогом майнула знайома постать.
– Вадиме?!
Але біля стіни вже нікого не було. Тільки запах цигаркового диму. Стало чомусь радісно. Вадим – дим! Дим – Вадим!
5. Оглядини
Цього недільного ранку мама чаклувала на кухні – бігала між сковорідками й каструлями, кришила, ліпила, помішувала… У такі хвилини вона бувала небезпечною.
– Десята година – ти ще спиш! – накинулась на Софійку. – А мені нема кому наоббирати цибулі!
– Славку, воно ще сире, а ти хапаєш! – Це вже гарикнула на тата, який, тримаючи Ростика під пахвою, дзьобнув щось із горнятка.
Потім перепало всім трьом:
– Плутаються тут під ногами, нипають, винюхують! Ніби не знаєте: коли готується святковий обід, розумні люди обходяться без сніданку!!!
– Святковий обід? – роззявила рота Софійка.
– Господи, знову ця муха! Чом ти не виженеш її?! – Мама, помахавши рушником, кинулась перевертати відбивні. – То ти оббереш цибулі чи мені самій? Заберіть малого: не бачите – протяг! Не хапай, кому сказала!
Тато все ж ухитрився вкинути до рота якусь лагоминку. По тому вони з Софійкою не без полегкості вискочили в коридор.
– Ти що, не в курсі? – усміхнувся тато, облизавшись. – Нині Сніжана приводить на оглядини свого нареченого!
Усе було вже готове, коли делікатний стук у двері (тітонька Сніжана знала, що в домі дитина, й не користувалася дзвінком) обірвав напружену струну чекання.
До кімнати подріботіла красуня Сніжана, а за нею ступив елегантний високий блондин.
– Валентин! – Чемно потис руку татові, мамі вручив розкішні героери, Софійці – набір шоколадок. Не забув і Ростика: поклав йому до колисочки десяти доларовий папірець.
Було урочисто й трохи ніяково. Софійка аж тепер завважила, що мама із замороченої кухарки перетворилася… на телезірку. А щебече! Ніби не вона щойно гасала з рушником за мухою!
Софійка й собі підправляла зачіску і пильнувала, щоб нічого не випало з тарілки. А ще – не зводила очей із гостя. Таке знайоме обличчя! Не інакше, як бачила в якомусь фільмі. Тітонька Сніжана таки вміє вибирати чоловіків! Сама ввічливість, скромність і привітність! Як мовить Ірка Завадчук, пальчики оближеш!
По обіді Сніжана збігала ще раз поглянути на сукню. Валентин просився й собі, але нареченому, кажуть, не годиться завчасно бачити вбрання молодої.
– Зате покажу тобі одну прецікаву річ! – замуркотіла тітонька. – Софійко, натішилась – давай-но сюди…
Дівчинка полізла до кишені піджачка, що висів у передпокої. Пірнула рукою межи фантиків, кришечок та лушпиння… Потім виклала все те добро на диван… Потім уважно передивилася…
Коралі щезли!!!
6. Хлопчик зі світлини
Ранок був гнітючим. Тато пішов на роботу набурмосений, Ростик вередував, мама ледве стримувалась, щоби не сваритися.
До школи аж ніяк не тягнуло. Хоч і мала нову зачіску з численних переплетених навхрест кісок, споруджену мамою вчора перед оглядинами. Але й удома лишатись – жодного бажання.
Уроки відсиджувала. Зачіски Вадим не помітив. Ірка Завадчук прийшла з зеленими нігтями, й уся увага дісталась їй. Хлопці радо взивали її Іркою-упиркою, за що не менш радо отримували від неї лінійкою по головах.
Проте Софійка все ж відчула якись невидимий зв’язок із тим, про кого мріяла. Ще б пак, тепер їх єднала таємниця!!!
Після уроків поспішила до Сашка. Це при ньому востаннє бачила коралі!
– Ти не знаходив мого намиста? – спитала холодно, не давши ні отямитись, ні радісно підскочити назустріч.
– Отого морського? Ти поклала його до кишені! Ти ще мала віддати його тітці Сніжані!
Еге ж, так він і признається! Що ж, на гарячому не піймався. Та й хотіла йому вірити, бо виросли разом!..
І Іобавившись трохи з кошенятами, похмуро посунула додому.
Вез апетиту ковтнувши рештки вчорашньої трапези, почвалала до своєї кімнати.
У коридорі ще раз позаглядала в усі можливі шпарки: намиста ніде не було. Зате намацала між стіною і тумбочкою світлину, на якій Сніжана з Валентином та печальний хлопчик. Тітонька теж неабияка роззява!
Софійка відчинила шафу і, підібгавши ноги, всілася на лахи поверх шухляди. Цієї миті, напевне, випадково зачепила дверці, і вони зі скрипом зачинилися.
– Кор-р-ралі! – передражнила Софійка дивний скрип і вже хотіла було звільнитися з мимовільної пастки, як…
…Софійку засліпило сонцем. За секунду оговталася неподалік від тітоньки Сніжани, яка саме картинно притулилася до високого чоловіка.
– Ще кадрик – про всяк випадок! – гукнув фотограф. – Сторонні, відійдіть: не бачите – знімаю! Порозсідалися тут!
Сторонні – це, мабуть, Софійка? Леле! Так само підібгавши ноги, вона сидить – не в шафі, ні! – на присипаній сосновою хвоєю траві лікарняного дворища. Позаду – корпус травматології. Софійка що, у… світлині? Це той день, коли Валентина виписували з лікарні, день, коли він і Сніжана сфотографувалися на згадку?
Бути поміченою зовсім не входило в її плани. Лиш уявити: порозмовляти з тітонькою… кілька місяців тому!.. Добре, що сонце їй прямісінько в обличчя, а то…
Дівчинка шаснула через газон просто в кущі. І зіткнулася з печальним хлопчиком, якого бачила
на Сніжаниній світлині. Леле! В руці тримає камінця, мовби щойно збирався ним поцілити…
– Ти що?! – витріщилась на нього дівчинка.
– Яке тобі діло? – відрубав малий.
– Та… Нічого!.. Хочеш? – уже примирливіше простягла шоколадку, подаровану Валентином: Софійка ніколи не їла смакоту відразу – розтягувала насолоду. Ось і тепер, ковтаючи слинку, носила останню плитку в кишені джинсової курточки.
Хлопчину аж пересмикнуло.
– Вдавися нею! – гарикнув і побіг.
Обурена й зневажена, Софійка рушила услід за кривдником. Прокравшися звивистими завулками, з’ясувала, що хлопчина з матір’ю мешкають у дрібному півбудиночку над самісіньким крутосхилом, звідки вже починався парк.
Аж тепер зауважила, що навколо… жовтіло осіннє листя. У дворах квітували… не бузок, не ряст – чорнобривці! Зі школи поверталися по-літньому засмаглі школярі.
Справді, з женихом тітонька познайомилася восени! І, прийшовши зараз додому, Софійка не застане Ростика (адже восени він ще не народився)! Ба більше: цієї осені вони ще не переїхали до нової квартири!!! Як же дістатися до нового дому, до братика, до мами?
Намагалася згадати кожен попередній крок. Шафа! Гм, якби тут були дверці шафи чи хоч би світлина!
Хвилинку! Що сказали дверці, коли зачинялися? Кор-р-ралі!
– Кор-р-ралі! – гукнула щосили.
Але нічого не змінилося. Хіба перехожий озирнувся подивовано.
– Отже, не коралі… – Дівчинка гарячково потирала долоні. – Тоді що ж? Може, не коралі, а навпаки? Як буде коралі навспак? І-і… Ілар-р… Ілар-р-рок!!!
Боляче стукнулась об стінку шафи. Вона – вдома?! Яке щастя! Проте вийти з шафи не вдавалося. Дверцята послухались, аж коли прийняла з колін світлину.
– Доцю, ти вдома? – До кімнати радісно зазирнув тато. – Бо я приїхав, гукаю-гукаю – ніхто не обзивається.
– Я… у скверику гуляла.
– Видно, що в скверику. – Тато заходився розпаковувати сумки. – У нашому дворі соснових голок, що тобі до шортів почіплялися, немає. Ну, як ви тут без мене?
Софійка уклалась до ліжка й думала. Ти диви, як у комп’ютері! Відкриваєш спершу диск, тоді папку, тоді обраний документ. Тут же спочатку шафу, далі кладеш на коліна світлину… Потім Софійчині думки розхитало, закрутило поміж зірками і понесло-понесло-понесло до манливих незвіданих світів…
7. На хаті
Думала про чудасію із шафою, коли, повертаючися з уроків, піднімалася сходами.
– А здоровкатись не треба?
Це баба Валя стояла в прочинених дверях. До її ніг тулився знуджений Фантик, якого хазяйка притримувала за повідок.
– Добрий день! – відказала чемно.
Аж на вулиці спохопилась: на Фантиковій шиї була вив’язана бантиком блакитна стрічка – точнісінько така, як у тій квартирі на килимі…
А ще не йшла з голови ранкова пригода. Дорогою до школи мимоволі звернула на рідну стежку: це тут Кулаківський довірив свою таємницю!.. Серце тріпотіло і завмирало. Здавалося, навіть запахло тютюновим димом…
– То скільки даси? – почулося з-за куща жовтої акації.
У відповідь прозвучало щось невиразне.
– Тьху! Мені за це по дві за грам давали, та й то я їх послав! – Голос видався напрочуд знайомим.
Хтось знову щось пробелькотів.
– Короче, я до школи. Як розродишся, підгрібай увечері на хату!
Вадим?!
Не встигла й заховатись, як він ступив на стежку і, красиво сплюнувши, поспішив у бік школи. Не озирався, тож Софійки не помітив.
Трохи почекала, поки відтерпнуть ноги й розвидниться в голові. Цей Вадим! У нього таке розмаїте життя!.. Щось перепродує, щось організовує… Це вам не казочки про хмарки та русалок!.. Втім, і в неї самої наразі клопотів не бракує. Найголовніша турбота – коралі…
Мама поривалася дошивати сукню, а Сніжана впиралась:
– Немає коралів – не буде й весілля!
– Я піду іще пошукаю! – промимрила Софійка.
– Як собі знаєш!.. – холодно відмовила мама й так само холодно змовчала тітонька: вони вже ні на що не сподівалися.
Намагалася відтворити свій тодішній маршрут. Понипала біля під’їзду. Понишпорила під кожною лопушинкою, за кожним камінчиком.
Роззираючися, з теплотою згадала, як несподівано стріла тут Вадима. Вадим – дим!.. Чогось же приходив! Щось його тягнуло до її двору!
А коли зараз… піти до нього додому? Запитати, наприклад, що на завтра з… англійської. У неї таки не записано. Заодно, може, нове щось почує про таємницю його роду… Чому б і ні? Русалонька також першою пішла назустріч!..
Ще відтоді, як побачила Вадимову адресу на останній сторінці класного журналу, добре її запам’ятала. Аж ось і вона, вулиця Малофонтанна, заповітний третій номер. Великі залізні ворота нагадують палацову браму. За ними гримить ланцюг, у дворі пес. Повагавшись, натиснула кнопку дзвінка над хвірткою.
– Ша, Джиме, ша! В буду, кому кажу!
Стукнуло-грюкнуло, дзенькнуло-скрипнуло, хвіртка розчинилась, і перед Софійкою виросла бабера з непривітним поглядом і циганським волоссям.
Привітались.
– Я… до Вадима… на хвилинку!
– А-а!.. Він казав, що до нього під вечір мають прийти. Заходь. Ноги витирай!
“Господи, чого я тут?” – почувалася Русалонькою, яка навідалась до відьминих палат за поміччю.
У просторих, пишно обставлених покоях – темно й моторошно.
– Ваде! – гукнула стара в темну пащу коридора. – До тебе, як ти там кажеш, соска якась!
– Взагалі-то я… я Софія! – спаленіла.
З пащі-арки – ні звуку.
– Щойно був. Уже десь, видно, мара взяла! Де хоче, там і бродить, нікого не питає! – досадно махнула п’ятірнею. – А ти пожди, може, заявиться. Ет, нема на нього доброї чоловічої руки!
– А ви… ви, бачу, Вадимові й за тата, і за…
– …І за дідькову маму, ти вгадала! – перервала стара. – Влипла з ними всіма, як нечистий у смолу!
– З ким – з усіма?
– З чортячим кодлом, із ким же? Казали мені: не виходь за того Кулаківського! Ні, на його смердючі копійки злакомилась, тепер сиди, нюхай їх сама в цьому гадючнику! Що ти очицями стрижеш, рада, що бабі язик розв’язався?
– Я просто вас не розумію, бабусю: ви наче добра, а лаєтесь…
– Ще пожалій мене, аякже! “Бабусю”!.. – Стара розм’якла: не часто, мабуть, чула добре слово. – Певно, гарно вчишся? Бо той люципер тільки числиться в гімназії! Могоричами з класу в клас перетягуємо: дуже таткові хочеться, щоби син престижну школу закінчив! А йому та школа потрібна? З престижем разом?
– Ну… Вадим – розумний хлопець. Якщо постарається…
– Де тобі втямити! В тебе, либонь, таких бісових предків не було, як у Кулаківських! На ось, дивись! – Стара швидко занишпорила в шкатулці па полиці. – О! Осьо воно, це нещастя!
Майже пожбурила Софійці прим’яту стару-престару світлину, з якої дивився… Власне, не дивився – очі на світлині виколото чиєюсь вправною шпилькою – ситий, з пишною чуприною, чоловік у кожусі.
– З нього все почалось! Якби тоді…
Раптом – як же невчасно! – зарипіли двері, й до кімнати зайшов… Вадим!
Побачив Софійку і, дівчинка з приємністю завважила, начебто аж зблід і остовпів.
– О, з’явився – не забарився! Гостей осьо приймай. Пронозлива дуже! Навіть я при ній мало, як ти кажеш, не розкололась!
– Що? Ти знайшла? Ти їй розказала? – Вадим зробився сам не свій.
У ворота подзвонили, стара побігла відчиняти. Софійка злякано прикрила долонею фото і, щоб не сердити хлопця, заховала під полу.
– Нічого особливого, не хвилюйся! Я просто ішла мимо і вирішила дізнатися, що з англійської…
Здається, йому відлягло від серця. Навіть подобрішав:
– Вау! Уроки! Ну, проходь до мене, бо та дракула зараз як розгавкається!
Скочив поперед Софійки до своєї кімнати і щось швидко згріб зі столу до шухляди. Звісно, хоче, щоб охайно!
– То його, кажеш, треба?
Домашнього завдання з англійської, виявляється, їм не давали. Розмова не клеїлась, Вадим сидів мов на голках, ніби когось чекав. Та й Софійці було незатишно і давно вже хотілося додому.
Як виходила, старої вже не побачила. Аж біля хвіртки здибала неголеного типа, який щось прогугнявив назустріч Вадимові. Та це ж той, кого чула сьогодні під акацією!
Вже біля самого дому завважила, що й досі стискає щось під полою. Леле, це ж оте старезне фото зі шкатулки! Треба повернути! Але вертатися? Нізащо!
Намиста, звісно, так і не знайшла.
8. Підслухана розмова
Біологічка Ліда Василівна на останньому уроці повела Софійчин 6-В на екскурсію до старого парку. Всі ніби вирвались із зимового полону і тепер сміялися, базікали, дивувались юній зелені старих дубів.
Ліда Василівна щось пояснювала, і Софійка з гуртиком дівчат-відмінниць намагалася запам’ятовувати, чим різниться веймутова сосна від кримської, а карельська береза – від завислої. Особливо сподобались пишно квітучі білі кущі таволги. Ліда Василівна спочатку назвала їх незрозуміло, латиною, а тоді по-народному – наречена! Цікаво, чи чує Вадим, чи нічого собі не уявляє?
Вадим не чув, бо крутився далеченько від учительки: великою лозиною полохав жаб понад зарослим осокою озерцем. Біля нього товклося кілька хлопців і… нахабна Ірка Завадчук, яка гонко й манірно пищала до кожної жаби. Ніяк не відчепиться від хлопця! Наче й не бачить, що вона Кулаківському тепер цілком байдужа.
Софійка вміла міркувати. Еге ж, нині все змінилось не на Ірчину користь. По-перше, і Вадимова поява у їхньому дворі, і його вчорашня ніяковість – усе свідчило про його небайдужість до неї, Софійки. По-друге, те, що він ось кидає по Ірчиних ногах соснові шишки (пацани наввипередки починають і собі кидати), даруйте, аж ніяк не межа Софійчиних мрій. Її мрія – аби під ноги кидали букети… лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства!.. А шишки… Хай ними Ірка тішиться!
На центральній алеї, заповненій численними ятками, Вадим купив Ірці морозиво. Паршивеньке, звісно, хоч і дороге: Софійка не любить із чорносливом. Навіть почула, як гордовито сказав:
– Чотири п’ятдесят? Фігня! Для мене гроші – не проблема, ще й трохи лівих учора перепало!
Ірка Завадчук бридко самозакохано хихикнула.
– Хочеш, і тобі куплю? – раптом при всіх обернувся до Софійки.
– Дякую, такого не їм! – пирхнула, мало не онімівши з несподіванки.
Ірка знову хихикнула – вже не так самозакохано.
Що таке ліві гроші, Софійка розуміла не зовсім, бо на уроках такого не вчили. Але щедрий Вадимів жест розчулював. І давав привід знову щасливо, до почервоніння кінчиків вух, думати: о тобою, Вадимчику, все не так просто!..”
Урок давно скінчився, і біологічка дозволила тим, хто живе неподалік, іти додому.
Здолавши перелазик, Софійка з подивом помітила, що опинилася саме на тій вуличці, де жив загадковий хлопчик зі світлини. Ось і той дворик, тепер – із тюльпановим квітничком! Спершу навіть не впізнала: бачила-бо востаннє в жовтому опалому листі!
– Скільки я тобі казала, щоб туди не ходив! – долинув із розчиненого вікна жіночий голос.
– Я тільки попросив грошей на цирк: ти ж не даєш… – відповів хлопчик.
– Ще й грошей просив! І що? Поживився?
– Нема в нього зараз… Може, коли цирк наступного разу приїде…
– Звісно, нема! Для нас у нього тепер нічого нема й не буде, як ти не розумієш! Тепер усе для Іншої! На весілля!
– Але ж він подарував тобі…
– Що? Отой копійчаний пучок рясту?!
– А мені колись – шоколадку…
– Отоді? Ще восени?! Працюючи на гуртовій цукерковій базі?! Щедрий татусь Валентин, нічого не скажеш!..
– Але…
– Годі! Щоб я про нього більше й слова не чула!
Софійці стало не по собі. Невже таке може бути? Варто все добре обмізкувати!
9. Чоловік із виколотими очима
– Ну як? – Сашко аж підскочив назустріч.
– Ніяк! – відповіла понуро.
– Що, не дозволили?
– Не дозволили чого?
– Ну, кошенят…
– А-а-а, про це я ще не питала!.. Коралів от досі не знайшла!
– Гм-м… Жаль. Бо вона вже одна зосталась. Чорнобілка.
– А тих – розкупили?
– Пороздавав!
Кошеня вже не чіплялося безпомічно кігтиками і лагідно муркотіло.
– Мені не дозволять, бо й так удома завинила! – На чорно-білу котячу шубку закапали гарячі сльози.
Сашко похнюпився:
– Що ж робити?
– Нічого! І цю віддаси, а я, так і буде, вікуватиму без кота…
Чорнобілка тихенько писнула.
– Я про намисто питаю. Де ж його шукати?
– Хіба у чиїхось кишенях! – про всяк випадок пильно глипнула на Сашка.
– Украв хтось, гадаєш? – невинно закліпав той. – Ну якщо так, пиши пропало!..
– Дякую. Порадив!
Удома все думала про кошеня. Отак щоби принесла – невже вигнали б? Можуть! Але ж яке гарнесеньке! Отут би й жило, біля батареї. Змостили б кубельце… Ні, краще під ліжком.
Бр-р-р! Знову це фото! Здається, кілька разів одкидала його подалі, а воно знову на світ вилазить. Такий зловісний цей чоловік без очей! А фотографію треба повернути. Просто підкласти в сумку Вадимові.
Чи таки зважитись? Цікаво, які все ж у нього очі? Ет, будь що буде! Ризикну!
Софійка бере світлину і зачиняється в шафі.
– Готово-с!..
Гладкенький лисуватий фотограф догідливо зиркає з-за фотокамери на високому штативі.
Софійка мерщій ховається за важкою ширмою. На світлині ширма чорна, а у світлі ламп – зеленувата, оксамитова. І пахне тут, як і в їхньому старому домі, вогкістю й пилом, а зовсім не цвіллю й нафталіном, як думала раніше.
Нарешті оглядає чоловіка, який позував перед об’єктивом. Той самий кожух, а от борода – руда, як вогонь. І очі. Жовті, хитруваті.
– Щоб мені, голубчику, було, як годиться. Не кому-небудь робиш!..
Згрібає шапку й тупцяє до виходу. Софійка, виплутуючись із ширми, крадеться услід. У сінцях той надягає шапку й весело бурмоче:
– Цілий Вишнопіль дізнається про Гордія Кулаківського! Тепер усі в мене отут! – показує великого кулака. І регоче: – В кулаці у Кулаківського! О!
Відчиняє важкі різьблені двері й – о жах! – ступає на засніжений, аж тріскучий від морозу поріг.
Чом одразу не здогадалася, що тут – зима? Убралась би тепліше! А так рипає по снігу в кімнатних капцях. Перехожі подекуди здивовано озираються. Ет, навчитися б ще ставати невидимою!
Це було мале провінційне містечко, більше подібне до села. Невже Софійчин Вишнопіль? Двоповерхові будиночки, магазинчики, присипані снігом фонтани… А вдалині за солом’яними стріхами поблискує ріка. Нині це місце зветься Холерним Яром. Від річки (її теж холера з’їла?) зостався наразі маленький засипаний сміттям струмок.
Далі йти не може: зм-м-мерз-з-зла! Навіть не шукаючи схованки, процокотіла мало не самими зубами: “Іл-ларр-р-рок!”
– Що з тобою? Ти вся гориш!!!
Тітонька Сніжана війнула парфумами з дверців шафи і легкою рукою, такою приємно прохолодною, мацала Софійчине чоло.
– Боже, долоні – як жабенята! Наче з полюса! Ледве тебе знайшли. Аж тут, у шафі, напівживу!..
10. День відчинених дверей
Яка там школа! Лежала, обмотана шаликом і напоєна Сніжаниними чаями та мікстурами. Боліло горло, розколювалась голова, але серце співало: мама не сердилася, з усіх сил догоджала хворій. Навіть Ростик перестав бути таким великим паном, як стало, відколи він з’явився на світ.
Годині о десятій, коли Софійка знову провалилась у важкий сон, подзвонили в двері.
Це баба Валя, сьогодні на диво привітна. Прийшла позичити цибулі на вітамінні котлети своєму Фантикові. На котові іменини вона, мабуть, торта зі свічками пектиме!
Щойно баба Валя пішла, коли знову дзвінок. За дверима – Валентин! Він мав падати мамі до ніг, але впав у крісло.
– Тільки ви маєте на неї вплив! Благаю, вмовте мою Сніжану викинути з голови те ідіотське… те намисто і не відміняти весілля! Я куплю їй таких тисячу, тільки хай не розбиває мого серця!
Мама розчулилась і заплакала, та, на жаль, сестричка була невблаганною.
Хіба мама не пробувала її переконати? Сніжана як уб’є собі в голову…
Ет, все одно вже не засне! Софійка загорнулась у ковдру і вийшла з кімнати.
– Мамо, мені снилося… Тато покинув маленького хлопчика й одружується з іншою!.. А синові не хоче дати грошей на цирк! Мовляв, у нього немає. Уявляєш, і він тепер не піде в цирк!!!
– Софійко, то був тільки сон! – Мама рушила до Валентина. – Ходімте до кухні, за кавою поговоримо.
– Так-так… Тобто ні, дякую. Я пішов. Так-так… Наснилося. До побачення! – Ошелешений Валентин позадкував до виходу. І марно його вмовляли зостатись на каву!
Згодом повернулася з роботи Сніжана. Довідалась про Софійчине здоров’я, виклала перед нею цілу гору мандаринів та пляшечок з ліками, винувато рушила до мами:
– Знаєш, я все-таки вирішила дошити сукню. Праці твоєї шкода. Не вийде з весіллям – бодай продамо, гроші повернемо… Та й гарна ж сукня виходить!
Закуняти Софійка не встигла: у двері постукали. Не квартира, а вокзал!
Це був Сашко, схвильований і захеканий. Виявляється, годину тому до нього підійшов якийсь тип. Заявив, що бачить у хлопцеві клепку і хватку, тому хоче дати йому трохи підробити. Мовляв, шукає помічників для торгівлі коралями. Хай Сашко до нього зайде о сьомій вечора: побачить, що це таке, почує, що до чого.
– Ходімо разом. Скажемо, ніби ти теж хочеш підробляти чи щось таке… Тим часом подивимось і напитаємо.
Еге, Сашка таки замучила совість? Ич, як гарно придумав: “підемо”, “напитаємо”!.. А там, дивись, уже підкинуті ним коралі – випадково – підлікують!.. Серце давно пекли здогади: при Сашкові-бо востаннє намисто було, тільки він знав, куди його сховала! Проте давня дружба!.. Як тут звинуватиш?
Мама й тітонька довго не розуміли, з якого доброго дива хворій Софійці необхідно йти з дому Лиш коли натякнула, що від цього, можливо, з’ясується щось із коралями, відпустили. В їхніх очах спалахнув вогник надії.
Та це ж той самий тип, котрого підслухала в парку, з котрим зіткнулася у Вадима!..
– Недобре починаєш! – накрив той Сашка мокрим рядном. – Уже й стукачів за собою тягаєш! Стоп, – це вже до дівчинки. – Ти начебто Вадова подружка? Тоді все окейно: свої люди! Може, щось маєш на продаж? Я у Вада на днях негаліме намисто купив, ще й задешево! Вішає локшину, ніби знайшов! Ось, дивіться і вчіться! Гнила вишня – найцінніший колір!
І виклав… Софійчині коралі!!!
Від несподіванки мало не крикнула: “Мої!” Хоч тоді, мабуть, її просто виставили б на вулицю. Оце так! Отже, Сашко не винен? Вад? Кулаківський? От тобі й Вадим – дим!..
– О, моя тітка хоче саме таких! – якомога спокійніше мовив Сашко. – І що в них гарного? Коли справді надумає, то яку ціну казати?
Тип заправив стільки, що в дітей відняло мову.
Тому сиділи мовчки, слухали інструктаж і споглядали зразки. Домовилися зустрітися завтра о цій же порі.
– До завтра, будь ласка, того намиста не продавайте: попитаю тітку! – мовив Сашко.
– Тільки заради тебе! – реготнув тип.
Ішли мовчки. Гнітило кожного своє.
– Шкода, що не маю таких грошей, бо не вагався б! – порушив мовчанку Сашко. – Це якби твоя Сніжана погодилась…
Ні, тітоньці не хочу поки що нічого відкривати! Схоже, з весіллям таки варто не поспішати! Може, в батьків…
– А… Що це там у тебе за друг Вад? – нарешті видавив хлопець.
– А, Вадим? Однокласник, який там друг! – запалала від сорому.
То це він тоді коралі ховав до шухляди! То це тому зблід, коли її побачив! То он за які ліві гроші частував Ірку морозивом! Та ще їй, Софійці, хотів купити і відкупитись! А вона, дурепа-розтелепа, понамріювала собі!!!
– Дякую, Сашку. І… вибач мені, будь ласка!
– За що? – здивовано звів брови той.
Малофонтанна, три. Сюди прилетіла, щойно попрощалась із Сашком. У душі клекотіла буря, а зайти не було відваги. Що скаже? Як доведе?
– Ти до мене? – почулось позаду Вадимове.
– Нащо вкрав моє намисто?!
– Овва! Он ми якої! – наїжачився хлопець. – Так, украв. Сорі, сорі, сорі! Легко тобі, чистенькій, судити. А врубайся в мою ситуейшен! Прикинь: бабки у мене – є! Якого дідька красти? А тягне мене! Щось наче вело за тобою, коли – пам’ятаєш? – гуляла зі своєю малявкою. Щось підбивало підглянути, як ти зняла коралі й поклала до кишені. Потім, уже біля твоєї нори… Ти до малявки сю-сю, щось там упало в тебе, а я – до коралів. Уже на таких штуках руку набив! Ти ще тоді мене засікла, вловлюєш? Ну, думаю, гайки, застукала! Аж ні: ти хоч би хни!
– Але ж продавати?!.
Вадим нервово розкурив цигарку.
– Облом же тобі його вертати! Думаєш, легко було? Ще невідомо, хто більше страждав! Он і морозиво тоді в парку… Чому хотів тобі купити? Якби отут, – показав на серце, – не пекло, і не подумав би! Не я краду – прокляття моє краде! Тобі одній, прикинь, звірився! І бабки чесно віддав би, та, як на зло, всі у ділі. Може, колись…
Леле, зізнався! Як гарно все пояснив! Як тонко передав почування! Який же він… Софійчині докори розтанули, як дим. Вадим – дим! Тільки щемлива жалість… Ні, вона таки звільнить Кулаківського від прокляття!
Удома на Софійку чекав ще один візит. Приїхала бабуся: допомогти в підготовці до післязавтрашнього весілля. Хоч як любила її онучка, та наразі вже не мала сил на розпитування чи на розказування.
“От сьогодні вже й четвер: завтра, завтра, не тепер!” – продекламувала із давньої бабусиної лічилки й упала в ліжко.
11. Щедрий вечір, добрий вечір
З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець.
– Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? – хитро спитав перший.
– М-м-м… – не спромігся на більше незнайомець.
– Бо що ти маєш? Нічого!
– Як нічого? Та я… я – дворянин!!!
– Дворянин? А хата – під соломою?
– Та мені… мені… Ще з часів польського короля моїм предкам – козакам, котрі розбитніші, вислужились, – жалувано! Ось і документи! – Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. – Тут – усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо!
– Кажеш, довірили? – підозріливо перепитав Кулаківський.
– Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред… пред-во-ди-те-лем!
– Таки всі? – Кулаківський підлив гостеві до шкалика.
– Як один! – Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. – Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо!
Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь.
– Ге! І чим же ти такий достойний? – хитро мружив жовті очі Кулаківський.
– Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і…
– …і прізвище мужицьке – Міщенко!..
– Не мужицьке, а городянське. Міщенко – міщух значить! А ти ж сам – Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився – вже й Кулаківський!..
– І що, скажеш ти їм: узавтра збори – і всі прийдуть на збори?
– Прийдуть, аякже!
– А скажеш: завтра повісьтесь – усі повісяться?
– Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П’ємо ж за з-здоров’я пані Кулаківської! А в цій хаті пані-господи-и-иня!.. Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий вечір!..
– Вип’ємо, вип’ємо, тільки спершу признайся: ти писати вмієш, хазяїне Міщенко? Чи як розписуєшся, то хрестика ставиш?
– Н-не хазяїне, д… дворянине Міщенко!.. – Чоловік застережливо підняв руку й перекинув до рота чергового шкалика. – Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!..
– І на оцій бомазі розпишешся? – Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. – Та хоч би й умів, то вже не розпишешся – п’яний.
– Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму?
– Не варнякай, – буцімто збивав Кулаківський.
– Дай лиш перо й чор… чорнильницю!.. Скор… скор-ріше давай, побачиш… Д-де писати?
Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.
– Отуто. Поцілиш?
Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів.
– Хи-хи! Всі ви у мене тут! – Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.
Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: “.. В нім сино-о-очки – як соко-о-оли… Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий…”
12. Бабусині історії
Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки.
– Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! – мовила бабуся Ліна.
– Аж нам і помічниця є! – радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика.
Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник… До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять? – Правда – не правда, а мої бабуня з дідусем гаки щасливі були! – шкребла свинячу ратицю бабуся. – Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. “А пам’ятаєш, любко, які в мене були пишні вуса, коли до тебе сватався?” – це дідуньо Павло. “Еге ж, усі дівки цілуватись до тебе лізли! – сміються бабуня. – А тепер, коли твої вуса як в облізлого кота, мені лишився!” А потім і собі: “А згадай, любчику, який пишний вінок був у мене, коли вінчались! Як було стрічок багато!” – “Пригадую, Горпинко, чом ні? – Дідуньо зітхають вдавано сумовито. – Я за той вінок гаразд від батька заробив! Бо ж усі гроші на нього викинув та ще й, вибираючи, на базарі добряче загаявся! Хтів тобі догодити! “Який із тебе, – кричали батько, – хазяїн, якщо гроші на таке сміття тринькаєш?!”
– То він і намисто їй подарував? – спитала Софійка.
– Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!..
Бабуся замислилась і, патраючи курку, тихенько завела весільної:
Біла гуска з печі летіла,
Гуска та із перцем кипіла,
З перцем чи не з перцем,
Аби – з щирим се-е-ерцем!
– Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! – заойкала бабуся до мами.
– Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася!
– Квітка? Яка ще Квітка? Бабусю, любесенька, розкажіть!
– Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! Дідуньо вміли вибирати худібку! Трави у нас на леваді були – по груди: там і випасалась. А що молока давала: три цебри в день! Тільки плакали бабуня над ним: “Що мені з того молока, як нема з чого й фунта масла збити?” – “Зате ж яка вона красуня в нас! Он череду погнали: чия корова найкраща? Наша! Квітка наша!” – кажуть на те дідуньо.
– Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама.
– Чи котів… – докинула Софійка.
– Тільки в голод мусили Квітки позбутись.
Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не” міг би й дня, – невесело скінчила бабуся.
– На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.
– На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..
Бабуся зажурилась.
– Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити.
– Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо:
Ви, бояри-чужосторонці,
Не беріть по повній ложці,
Не пийте по повній чарці!
А беріте по половинці,
Щоб хватило всій роди-и-инці!..
Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!
13. Замість весілля
Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко.
– На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама.
– Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів!
Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло!
– Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато.
Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.
А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.
– Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.
– Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька.
Ось і тюльпановий дворик.
– Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика.
– Я трохи…
– Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!
– Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!
– Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…
– Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.
Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі.
– Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати? – процідила жінка крізь зуби.
Тітонька ошелешено дивилась на неї.
– Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов!
Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має?
Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою…
– То заходь, побалакаєм, – охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку.
Отже, Валентин таки причетний до хлопчика зі світлини! І не знічев’я той хотів пожбурити каменем у нову батькову наречену! Неспроста так насторожено сприйняв шоколадку, бо таку нещодавно подарував тато! Але чому? Чому Валентин приховує існування попередньої сім’ї? Чому перед Сніжаною прикидається багачем, якщо такий скупий із сином?
І раптом вона згадала, де бачила Валентина раніше. Це ж той молодик, що важився при ній у Сашка!!! Леле, оце наречений! Аж десять копійок зекономив на вазі!
Коли вже виходили за хвіртку, зіткнулися… з Валентином. Сніжана чемно відступилася. Ввічливо попрощалась. Усе було зрозуміло без слів.
Казка, яка не завершилась весіллям… Гм, чи так це вже й погано?
Це викриття пройшло безкровно. Може, варто зважитися на ще одне?
– Зайдімо на хвилинку! – потягла тітоньку Софійка.
– Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?! – зойкнула та.
Але вони вже стояли на порозі.
– Я… я привела Сашкову тітку… – вигадувала на ходу. – Оту, що хотіла… Ви ще… сподіваюсь, не продали тих коралів?
– Тітка? Не пудри мізків! Ще скажи, що вона йому бабунька! – реготнув тип. – Така молоденька? Заходьте, заходьте, підберемо тітці й не таке намисто!
– Нам треба саме те…
– Ой, вчора ми з твоїм Вадом вляпалися в крупну заваруху, було не до вас! Ледве ноги винесли! Правда, твій Вад, як завжди, зі своєю везухою ще й трохи забашляти зумів, а я в прольоті лишився. Головне, сам же навів на тих курей… Короче, я зараз на мілині, то продати готовий що накажете!
Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке – розцілувати готова! – намисто.
Сніжана, ошелешена, сіла.
– Як для вас, мадам, ціну можу трохи збавити! Хоч за таке намисто на ск ці дорого дали б. Там його на тибетські ритуальні маски, знаєте, як беруть! І дають більше, ніж за ті, що до Китаю везуть на ліки. Тьху, що це я перед вами розколовся! То що, беремо, дівчатка?
До потрібної суми трохи не вистачало, але “такій гарній дамі”…
– Ви, пардон, що увечері поробляєте? – допитувався навздогін.
– Гуляю на власному весіллі! – кольнула металевим смішком. – Запрошую!
– Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, – сказала Сніжана, як поверталися додому.
– Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! – із полегкістю мовила Софійка.
– О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі… Візьми їх, Софійко! І не губи!
14. Гірке похмілля
Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками…
Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.
– А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?
Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.
Софійка вслухалась і собі.
– Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…
– Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.
– Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський.
Юрба притихла.
– Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа…
Далі усе заглушив людський ґвалт.
Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.
– Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..
– На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.
Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…
Читати повість “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” М. Павленко частина 2
Читати твори Марини Павленко.
