“Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських”
(частина 2)Читати повість “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” М. Павленко частина 1
15. Поповнення родини
Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…
– Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…
Сашко бідкався, що сестри – всі одночасно, це ж треба! – виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати.
Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров.
Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали.
Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з
Чорнобілки вони виховають сторожову квартирну кішку, – полегшено відітхнула й знеможено прилягла у спальні з мокрою шматою на чолі. Чорнобілка ненав’язливо й винувато примостилась біля її колін.
16. Порада
Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані.
Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.
– Що засмутило тебе, дитино? – почула зненацька.
Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!
Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).
– Ця монета – не з нашого часу! – обмацав милостиню тремтячими пальцями. – Ти – з майбутнього?
– Так, – отетеріло кивнула.
– Людям не дано міняти обставини, – казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. – Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж – коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…
– Де? В оцьому храмі?
– Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.
– А Міщенка? Він же теж завинив!
– Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей… І йому віділлється… Але тут ти нічого не вдієш…
– Що ж мені робити, дідусю? – кинулась до старого, як до рятівної соломинки.
– Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.
– Де ж та мить, дідусю?..
– Аби все відати, дитино!..
– Але ж ви знаєте?
– Подайте нещасному!.. – заскімлив старець. Парочка, що проходила мимо, кинула кілька монет.
– Як той злочин зупинити, дідусю?
– Більше нічого не питай, дитино… Дай вам; Господи, царство небесне…
– А коли?..
– Тієї миті небо зійдеться з землею…
– Як це, дідусю?..
– Копієчку подайте!.. Копієчку!..
17. Нічна гроза
Уночі зірвалася справжня буря: блискало, гриміло, тріщало, лило… Добре, що бабуся встигла доїхати до себе додому. А може, у них там немає грози? Скільки разів помічала Софійка і стільки ж разів не могла з дива вийти: на одній половині міста періщить дощ, а на іншій, здається, тільки руку простягнути – сонце останню вологу висмоктує.
Софійчиною кімнатою хилитало, наче кораблем у шторм. Завжди боялася грози. Добре, що Чорнобілка згорнулася під грудьми клубочком і муркоче, ніби грози й не існує!..
Та враз киця стрепенулась і насторожилась. Хвостик розпушився, шерстка настовбурчилась. Чорнобілка зашипіла, наче збиралась боронитися! А тут і Ростик обізвався.
За мить Софійка зрозуміла їхню тривогу: у квартирі під ними… знову хтось пробіг!!!
Може, почулось? Але на першому поверсі вже верещало тонким нелюдським, немов потойбічним, голосом:
– А-а-а-а!..
– Ха-ха-ха-ха-ха!.. – відповіло на крик.
Загухкало старече покашлювання-покаркування. Хтось ніби лаявся й гупотів палицею по стінах і меблях.
Надворі бушувала гроза, а в помешканні нижче – щось незрівнянно страшніше!..
Врешті з неба хлюпнула остання порція зливи, сяйнула прощальна блискавка і торохнув даленіючий грім. Гроза пошаленіла кудись далі, десь аж за Олексівським болотом полохаючи світ. Тільки свиснуло, як і минулого разу, і скажений герць унизу припинився.
Тишу прострочувало рясне капотіння з даху та дерев. Софійка почула писк будильника: дванадцята ночі!.. Неправда, що всі привиди розгулюють опівночі: їхні розперізуються за десять-п’ятнадцять хвилин до того!
А Чорнобілка? Давно відомо, що тварини відчувають нечисту силу. Маленькі діти до неї теж дуже чутливі, тому розплакався Ростик. Але ж сьогодні – не повня?!. І скінчилось усе набагато раніше! Гроза? Невже вони люблять ще й грозу? О Боже, вбережи їхній будинок від нічних гроз!
18. Канікули почалися
– Ха-ха-ха-ха! – Це баба Валя перекинулась дівчиною і вибрикує кімнатами замість поливати вазони.
– Кахи! Кахи! – Це знов баба Валя, але ще старіша, ніж тепер. Дибає нижньою квартирою, постукуючи палицею. Ось палиця стає мітлою, баба Валя кружляє на ній аж під стелею, зачіпає люстри й плафони. А внизу надсадно нявкає наїжачений. Фантик.
Гуп! Баба не втрималась на мітлі й звалилась на килим. Умить помолоділа, вхопила Фантика за карк і зі свистом вилетіла у відімкнуті нею ж двері.
Наснилось? Намарилося? Софійка геть погано спала цієї ночі.
Зате ранок був гідний пробудження! Сріблява зелень, яблуневий цвіт у густому сонячному соусі та нестримний пташиний щебет!..
До того ж канікули!!! Так-так, віднині Софійка, вже повноправна семикласниця, розпочинає найприємніший період кожного навчального року – літо!
Має кілька важливих справ.
Для початку занесе Сашкові чималого клумачка: мама перебрала старі Софійчині речі, знайшла там дві пари цілком пристойних босоніжок, декілька одежин.
– Берегла, сподіваючись тобі на сестричку, – пояснила, пакуючи. – А Ростик цього не носитиме…
На виході розминулась із бабою Валею. Під пахвою вона тримала ситого Фантика, у якого довкруг шиї – знову! – блакитна стрічка.
У дворі пробралася серед колючих кущів здичавілої троянди й ледве дотяглась до вікна таємничої квартири. Все на місці. Меблі не перекинуто. Надламане стебло вазона… Блакитна стрічка!!! З дивана просто на килим у перських узорах звисала блакитна стрічка!
Шугонула від вікна, навіть не помічаючи, як гілля колючками чіплялося за плечі.
Сашко зрадів і знітився водночас. Нащо? Ні-ні, він і не сумнівається, що речі гарні. Але ж… Звісно, Ростикові те ні до чого. А дівчаткам… Візьме хіба що з умовою потім усе повернути! Правда, на його сестрах одяг і взуття просто горять… Та ще й троє одночасно!
– Як там Чорнобілка? Почувається, як удома? Прекрасно! І що, навіть не скучила за колишнім хазяїном? За своєю мамою Ромашкою? Отака вона – котяча вдячність!..
Софійка переповіла Сашкові свої нічні жахи.
– Усе! Наступної грози або повного місяця проберемося до тієї квартири! Сховаємося заздалегідь і спостерігатимем! – наполіг Сашко.
Тепер зателефонує Вадимові. Замість іти до його неприступного й непривітного дому, викличе хлопця на вулицю. Хоч би нічого такого не подумав! Попросить захопити кілька давніх фотографій – тільки й усього!
Вадим сказав, що зможе прийти ввечері, не раніше восьмої. Куди? Хай це буде знайоме місце під акацією. Навіщо фотографії? Потім пояснить.
Що вона одягне? Як завше, коли гуляє з Ростиком? Вишурувані джинси – так, але та жовта футболка… Втім, у Софійки є й нова, ще не ношена, бузкова… Запроста? Зрештою, це ж не побачення! Цікаво, як сприйняв запрошення Вадим? Хоч би не став купувати квіти чи ще щось! Це ж ділова зустріч. Суто ділова!
Що ж усе-таки вдягти? Бузкова футболка не дуже личить до заколки-соняха. Чому не роблять ще й заколки-бузок? Змінити зачіску? Ще подумає. Чи все-таки жовту футболку?..
Тяжкі вагання перервала тітонька. Вона похвалилась, що має десять вільних днів і збирається до Половинчика – навідати маму, Софійчину бабусю.
– Поїдеш зі мною? – спитала весело.
– Хочу, але… Ще не знаю…
– У тебе секретні плани? – лукаво оглянула племінницю. – Нова футболка, умите личко, зрізані нігті… О, щось тут не те!..
– А ви… ви щось теж підозріло веселі! – Софійка ховала паленіючі щоки.
– Ха-ха! Мені й справді є над чим посміятись. Уявляєш, Валентин приходив миритись! Просив пробачення й запропонував, оскільки намисто знайшлося, призначити нову дату весілля!..
– І?..
– Хіба можна будувати щастя на брехні? Він вважає, що правда є різна. Мовляв, деяку ліпше приховати, аби не засмучувати ближнього! Чесно хоче почати життя з чистого аркуша, не засмічуючи його всілякими попередніми помилками з усякими дружинами та дітьми.
Ет, одягла жовту! І трохи розпатлала темне волосся: не те, щоб дуже, а якраз, щоб ніхто нічого не запідозрив. Злегка покусала губи і пощипала для рум’янцю вилиці: не малюватиметься ж, як Ірка Завадчук! Ще якби справді яке свято, а то…
Під акацією – нікого. І не дивно: наручний годинник підказував, що вона прибігла зарано. От і гаразд: віддихається і позбирає розбурхані думки.
Вадим запізнювався на хвилин двадцять. Невже підшукує букет?
Нарешті!
– Ти чого? – кинув з ходу. – Попереджаю: бабки за твої коралі вернути не зможу. На днях нас із компаньйоном накрили під час операції, ледве відкупились. Отак от…
Замовк, наче вдавився, витріщившись на Софійчину шию. Навмисне чи випадково, але на зустріч прийшла в коралях. Мабуть, усе-таки забула зняти!
– То інша тема. В мене до тебе ось що: познайомилась із… із класним екстрасенсом. Аби розвіяти прокляття, йому потрібні світлини… фотки твоїх предків. Можеш позичити? – Мала напередодні вдосталь часу, аби придумати найвірогіднішу версію.
– Екстрасенс? Оба-на! – Вадим збагнув, що ніхто не збирається пред’являти йому претензій, і подобрішав. – А він може вгадати, йти мені в долю з одним друганом чи наколе?
– Не знаю. Спочатку фотографії. Чиї вони?
– Ти б краще у моєї дияволиці спитала! Вона любить над ними нюні розпускати! А я нагріб, що трапилось, і за те подякуй! Десь, правда, була ще така прикольна фотка! На ній мужик із виколотими баньками! Не знайшов!..
– Нічого, спасибі й за це.
Іще б говорити… Про що?..
– То я пішла!..
– Ну ти й хохмачка! Якщо вже ми тут, може, хоч у якусь кафешку сходимо? Кока-коли вип’ємо?
Тікала, як уранці з-під сусідського вікна. Це ж треба! Відразу – такий серйозний поворот: у кафешку! А тоді дивуйся, чому така легковажна молодь!
19. Двірник-дворянин
На звороті підписано: “1910”. Це найдавніша дата на Вадимових світлинах. Кілька років після прокляття. Отже, почати саме з неї? Гарненький – Ірка сказала б симпотний – русявий юнак у формі з оберемком білого бузку. Когось дуже нагадує, але що дивувати: родичі мусять бути схожими!
– Карточку – з неділі! – гукнув худий довготелесий фотограф, спакував апаратуру й пішов.
Юнак усе стояв коло білого бузку. Софійки бачити не міг: вона ж бо в коралях. Згріб суцвіття й уткнувся в нього обличчям.
– Чи гоже мені замітати безконечні алеї?! – вигукнув. – У своєму Вишнополі я робив те саме, але не як прислужник, а як господар! Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину?
Хлопець узяв з-за каштана добротну мітлу і недбало змів розсипані бузкові галузки.
– А панна Юзя таки буде моєю! – пригорнув мітлу, як пригортають даму серця, і закружляв із нею в уявному вальсі. – Моєю, чуєте?!
У глибині алеї шелеснули кроки. Юнак спохопився й заходився підмітати.
– Ах, це ви? – На стежку вигулькнула ошатно вбрана панночка, засоромилась і прикрилася, ніби від сонця, мережаною парасолькою.
– Панно Юзю? – Юнак кинув мітлу й ухопив дівчину в обійми.
– Ах, облиште, Мітелю! – запручалася панночка.
– Нас можуть побачити папа!
Юнак відскочив, ухопився за голову, а тоді став гарячково обривати бузок і кидати дівчині до ніг.
– Юзю, кохана! – картинно упав перед панною на коліна. – Ми не можемо більше чекати! Ви мусите вийти за мене заміж!
– Але папа…
– Ми втечемо! Ми втечемо до мого маєтку і щасливо заживемо в двоповерховому будиночку! Ви знаєте, Юзю, лиха доля змусила мене, дворянина з діда-прадіда, працювати нещасним двірником. Але все має межу, і я, оволодівши нарешті вашим полум’яним серцем і домігшися вашої шляхетної руки, хочу кинути всі ці марноти й зазнати справжнього сімейного щастя! Я – о, ви ще дізнаєтесь, хто я! Я – найдостойніший із достойних! Панно Юзю, скажіть лишень “так”!!!
– Я, власне… Там, за кущем – валізка… Взяла найнеобхідніше… Решта, гадаю, знайдеться для мене у вашому домі?.. Справжня любов подолає все! Мішелю, я готова їхати з вами хоч на край світу!!!
– О панно Юзю! Ви – моє життя!..
Край світу Софійці не дуже підходив. Може, запобігти втечі, повідомити батьків?.. А може, допомогти молодятам? Дуже хотілося побачити щасливий кінець цієї романтичної майже казки!
Втім, на роздуми не було часу: Мішель із Юзею вже поспішали до чорного ходу, заплетеного хмелем. Мусила доганяти!
– Ах, Мішелю! Чуєте, за нами погоня?
Втікачі завмерли. Софійка зрозуміла, що їх стривожили саме її кроки, і стишила біг.
– Нікого, Юзю! Швидше!
Невдовзі вони, найнявши візника, мчали у бік Вишнополя. Місто поступово звільняло їх із кам’яних лабет, випускаючи у відкриті зелені поля. Софійка вдивлялась у далечінь. Небо з землею сходиться? Але ж вони сходяться там – далеко на обрії, а усе відбувається тут?!.
Позаяк їхати було довгенько, Софійка вирішила поки що повернутись додому. Спочивати в рідному ліжку набагато м’якше. Дівчинка проторохтіла у такт колесам своє “Іл-лар-р-рок!”.
20. Ревізія в шухляді
Удома спати чомусь розхотілося. Софійка увімкнула світильника й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала “Трьох мушкетерів”, “Тома Сойєра”, “Людину-амфібію”, “Голову професора Доуеля”, “Останнього з могікан” із татової бібліотеки, а також усі томи “Гаррі Поттера”, подаровані тітонькою Сніжаною, у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки зі щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!
Здається, шухляда рипнула. Ні, не здається: он і Чорнобілка сторожко повела вушками! Може, завелася миша? Треба туди запустити кішку! Було б чудово, якби миша таки завелась і Чорнобілка її впіймала! Мама тоді б назавжди пробачила котячу присутність, а то й досі нервово закочує очі при кожному нявканні, надто ж коли спить Ростик.
– Ну що, Чорнобілко? Вперед?
Софійка торснула шухляду. Ич, як завжди, замкнулася! Цікаво, що ключа так і немає, а шухляда завжди замикається! Добре, хоч невидимки в домі ще не перевелися!
Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини… Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті “Зоря Вишнополя” за 1982 рік прочитала: “…Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: “Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!” Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?..”
Тю та й годі!
О, світлина пожовкла… Дівчатко з великими наполоханими очима… Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.
Ця газета просто-таки розпадається від старості.
“Гу… Губернські відомості”. “…Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника п. Гордія Кулаківського”.
– Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! – обурилася. – Що ж іще викине?
“Пан Кулаківський, – читала далі, – погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка”.
– Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! – мало не захлиналась від обурення Софійка. – Хоч Данилові оддячив за послугу!
В інших “Губернських відомостях” її увагу привернуло оголошення: “Ще не старий, привабливий, шляхетний, хазяйновитий, непитущий, найдостойніший із достойних житель села Кривих Колін, дворянин-холостяк Даниїл Міщенков бажає познайомитись із молодою, красивою, заможною вдовою зі стерпною вдачею”.
– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано!
Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати!
21. Печальний фінал майже казки
До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.
– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.
– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!
– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!
– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.
– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!
Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.
У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.
– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.
У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.
З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.
– Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..
– Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.
– Прошу, кохана?
– Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..
– Так, моя люба!
– А ще ви казали… ніби є другий поверх?..
– О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!..
Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.
Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:
– Іменем закону, відчиніть!!!
– Папа! – зразу оклигала панна Юзя.
На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.
– Юзефо, в карету! – наказав головний пан.
– О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.
– Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.
– Викрадача – в кайдани! – заволав пан.
– Юзю, як же так? – гукав хлопець, оточений поліцією.
– Ви – злісний обманщик!!! – схлипнула та вже з карети.
– Але я брехав задля нашого кохання!
– Про курник на другому поверсі?! – жбурнула Юзя якомога зневажливіше.
– Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..
Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.
… Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?
А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка – мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети…
22. У Половинчику
– Софійко, то їдемо? – Тітонька стояла в дверях, тримаючи сумку з міськими гостинцями.
– Тільки ж ненадовго! – мовила мама. – Ото хай передихне зо три дні й повертається. Без такої помічниці ми з Ростиком пропадемо! Та й Чорнобілка засумує!
– Не сумнівайся: два-три дні – і перешлю твою Софійку цінною бандероллю! – заспокоїла Сніжана.
Бабуся частувала дорогих гостей смаженою рибкою.
– От смакота! – допалася до рибки Сніжана. – Сто років не їла! Вже ці дієти замучили! Навіть на власному весіллі не мала такого апетиту!
– Смакота – не смакота, але дідусеві подякуйте! – усміхалася бабуся, підкладаючи хвостатих на тарілку. – Він, як Івасик-Телесик, аби скресло – вже й на воді! У нас хто наловив, той і чистить. Я тільки смажу. От і сьогодні: приніс, перечистив – і знов на Відьмин ставок! Як піде на пенсію, мабуть, там і ночуватиме.
– Ось ми його навідаємо, трохи здобич розполохаєм! – пожартувала тітонька.
Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою!
– Бабусю, чому ставок Відьмин?
– Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!..
Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов’язки. Обов’язків було кілька. Перший – перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий – нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій – просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері.
Урешті-решт вибралися.
Діти галасливо талапались у літеплі, розсипаючи бризки та радісний ґвалт.
Знайди ще того дідуся! Відгадай, у якому потаємному куточку нині ліпше клює!
Минаючи густий верболіз, наткнулися на бабцю, яка сиділа на такому ж старому й сухому, як сама, пниськові й щось беззвучно примовляла.
Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі.
– Тітусю! – завмерла перед зваленою у воду старою вербою. – Гляньте-но: тут ніби відьми гойдаються!
Сніжана й собі задивилась на плесо:
– І ніби за нами хтось пильнує!
Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку.
– Здраст… – невиразно кивнула незнайомцеві Сніжана. Здається, той і не почув.
– То чому цей ставок так зветься? – спитала, коли у вербовій шалині натрапили-таки на дідуся.
– Бо в нашому селі кожна друга молодиця – відьма! – відповів з моторошною певністю. – Чого село зветься Половинчиком? Бо половина тутешнього жіноцтва з нечистою силою знається!
Софійка з подивом дивилася на дідуся.
– …Он і бабуся ваша, думаєте, хто? Я ще парубком затявся: не женитимусь ніколи! А вона павою пройшла мимо – серце й затріпалось, як упійманий карасик! Е, думаю, не здамся! Вона вдруге пройшла: в голові каламуть, наче на річковому дні після щуки! Поки думки визбирав докупи – вона утретє! Все: заковтнув сом наживку, прощавай, парубкування! Ну, чим не відьма?
– Дідусю, а хто той патлатий чоловік з мольбертом?
– Еге ж, точно: бо на тебе схожий! – куснула тітонька, що язичком пішла в батька.
– Які жарти? Оно, дивіться: якщо правда, висітиме короп на гачку! – І дідусь витяг на берег рибину.
– Хай-но я мамі розкажу! – сміючись, пообіцяла Сніжана.
– Жартуєте!.. – розчаровано протягла Софійка.
– Вже й на нього вудку закинуто? – змовницьки підморгнув дідусь. – А чом би й ні! Нежонатий!
– Звісно, хто ж не вдома – жонатий? – іронічно погодилась тітонька.
– Це з Києва художник якийсь. Друге літо над’їжджає в село, малює. Живе на околиці, в хатині якогось знайомого. Дивакуватий, ні з ким не знається. Його й прозивають за це Пустельником! А що, гарні картини?
Знову клюнуло, і розмова перейшла на інше.
23. Кобила Мальва
Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвір’ї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала.
– Бабуню, хто це?
– Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.
– А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.
На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.
– О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін!
– Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму.
– У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової.
Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім’я починалося тим же складом, що і в кобили-матері.
З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.
Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу – а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої.
Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно-міцно – бо треба міцно! Тільки сідати – Мальва напружиться – лусь! – тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати – Мальва обм’якне, сідло й обвисне!
Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні – вороному, з білими по коліна ногами… Мчить, гордо минаючи кафешку з ошелешеним Вадимом, який аж похлинувся кока-колою!.. А Ірка… В неї не тільки нігті позеленіли б від заздрощів!..
24. Відьмин ставок
Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв’яків для качок, а ті хапали їх з-під самої лопати, забуваючи, що Софійки треба боятися. Зі Сніжани ж тільки й було пуття, що лікувати півника, бо зламав кігтика, і підв’язати індикові поранене крило.
Добре в селі, шкода лишень, що немає тут… ні, не Кулаківського, звісно, а Чорнобілки і старенької бабусиної шафи!
Софійка з тітонькою Сніжаною пішли купатися. Ось, вертаючись, уже вдруге минають таємничого Пустельника. Пустельник не звертає на них жодної уваги, то й вони не помітили його.
Знову проходять мимо старої-пресухої бабці на старому-пресухому пні. Бабця щось шепоче зів’ялими устами.
– Добрий день! – раптом голосно вітається Софійка.
– Здорові були! – майже шипить бабця.
– Бабцю, а чому ставок називається Відьминим?
– Ой, дітки, не питайте… Гріх, дітки, маю, великий гріх!.. – шипить бабця. – Мати моя тут сиділа! – показує на хатину за городом. – Зілля варила, людей рятувала… Кого рятувала, кому й поробляла… А одна жінка із самого Вишнополя до неї прибилася. Плакала, грошима розкидалася… Просила привернути чужого хлопця, зжити зі світу суперницю… А чим та нещасна завинила? Згубила моя мати невинну душу, стратила й хлопця! І та жінка вишнопільська щастя не мала: не своєю волею жив із нею чоловік, не своєю…
Бабця помовчала, а тоді додала:
– Відьма вона, Відьмин і ставок!.. Вже за дев’яносто, а спокою мені за мамин гріх нема й не буде! Приходжу сюди, прощення прошу… Прощення прошу і прощення не чую…
Бабця беззвучно позіпала ротом, а потім, ніби з полегкістю, що комусь висповідалася, задрімала.
Софійка й Сніжана її не будили. Тихенько покинули стару й пішли додому.
25. Від чого здатен пропасти настрій?
На автовокзалі Софійку зустрічали мама з Ростиком (тато ще не прийшов з роботи). І – Чорнобілка.
– Ув’язалась за ногами, хоч криком кричи! – пояснила мама. – То мала клопіт: аби не попала під яку машину, волокла твою Чорнобурку на руках!
– Мамо, не Чорнобурка, а Чорнобілка! – цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика. Такий апетитненький, ще й усміхається! Скоро його можна буде вчити літер і лічби. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків. То й зовсім стане цікаво!
Як гарно йти рідним містечком! Як гарно жити в світі!
– Дай повезу Ростика! – Забрала в мами візочок, підкинувши їй торбу з бабусиними гостинцями, пакет із почищеною дідусем рибкою і Чорнобілку, яку дуже той пакет зацікавив.
Сипала мамі сільськими новинами, передбаченнями нового Сніжаниного заміжжя і мимоволі виловлювала очима постаті, схожі на Вадимову.
– І яке ж у нього прізвище? – спитала мама.
– Чиє?
– Женихове!
– А… Ми не спитали, бо ще з ним не розмовляли, але кличуть Пустельником!
– Ага, – мовила мама. – Все зрозуміло.
Вадим не траплявся, але назустріч, вихиляючись, чи то пак вимахуючи перефарбованим (білий верх – чорний низ) хвостом, ішла Ірка Завадчук.
Мимоволі Софійка оглянула себе збоку: чи личить їй візочок, чи не дуже стара і товста її мама?
Ні, візочок викличе заздрість у будь-кого, мама убрана майже модно і після Ростика таки повернула осину талію.
Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.
Щойно Ірка порівнялась із ними, війнувши парфумами, Софійка з жахливою силою відчула, як смішно й безглуздо все виглядає. Возик із писклям, мама з торбою, пакет із рибою, ще й кіт на оберемку нявкає!..
– Що з тобою? – схвилювалася мама.
– Нічого! – І Софійка знову заторохтіла про кобилу Мальву, про Відьмин ставок і про стару худющу бабцю.
Але веселий настрій уже корова язиком злизала…
26. Страшна випадковість
Вкотре перебрала Вадимові світлини. Років на них не було, але ця видається найдавнішою. Гм… Жінка з якимось молодиком. Наче для сина завеликий. На тому ж тлі, що й чоловік із виколотими очима. Якісь родичі Кулаківського?
– Готово-с!..
Той самий гладкенький лисуватий фотограф, зелена оксамитова ширма, вогкість і пил.
– Накажеш занести Кулаківському! Для старшого сина Фрола! – кидає фотографу на прощання молодик. Він рудий, як вогонь. Жінка така ж, іще й уся в ластовинні.
– Буде зроблено-с!..
Софійка виходить за Фролом і жінкою в уже знайомі сінці до різьблених дверей…
Надворі пізня осінь, але досить тепло, в шубці навіть жарко.
– …Я таки навідаюсь до тієї знахарки! – почала жінка. – Хай пораде, як бути.
– Ці ваші бабські витребеньки! Мене більше хвилює завтрашнє полювання! – відмахнувся Фрол.
– Братику, чи ж тебе не втомили батькові нарікання, що я, стара дівка, сидю на його шиї, що мені давно пора заміж? Корній – парубок заможний, он як вдало ярмаркує в нашому Вишнополі!
– Еге, заможний. Тільки має дівку. По-моєму, батька цілком влаштовує, що після смерті матінки ти в нас і ключниця, й економка! І наймички не треба!
– Має дівку? Тої зачуханої сироти його батьки й на поріг не пустять! Дурний ти, Фроле! Вітер у тебе в макітрі!
– Сама, Франю, єси нерозумна. Ех, це ж нині тих зайців у лісі! Зараз як поначищаю рушниці!..
Софійка ступила за братом і сестрою у великий дім, уже не той, де здійснювалась оборудка з паперами.
Піднялась дерев’яними східцями, зайшла до світлиці.
– Бр-р! Знов не топлено! – зіщулилася Франя.
– Для топіння ще зима буде, – буркнув зі світлиці старий Кулаківський. – Ліпше хазяйства гляділа б, а не швендяла десь!
– Ой, рада б уже, батечку, зіступити із вашого та на своє, бо у вас серед зими й снігу не випросиш!
– Хто тебе візьме? Дякуй, що не виганяю, та роботи пильнуй!
Раптом із сусідньої кімнати гахнув постріл.
– А тому дурневі усе забавки в голові, – махнула рукою Франя.
– Франю, батьку! Фрол… застрелився! – влетів до світлиці переляканий хлоп’як – очевидно, молодший брат.
– Як???
Усі побігли на постріл. Софійка стояла ні жива ні мертва. Тіло били дрижаки. З таким жахом іще не стикалася!
– Діставав зі скрині… А воно само – бабах!..
Не тямлячися, дерев’яними східцями зіслизнула донизу. Вилізла за хвіртку. Довго брела осінньою вулицею, намагаючись потрапити додому: до свого рідного, без сварок і пострілів, дому!
Схаменулась, аж коли за ворітьми завалували пси. Ой, це ж вона стукає кільцем на хвіртці! Відступила, роззирнулася. Замість її дому якийсь незнайомий двір! Господи, та вона ж – у минулому! Не дивно, що її поверхівки й близько немає! Вона хоче до мами!..
Чому-бо досі не вдома? Тю, з переляку й розум відібрало!
– Ілар-р-рок!
27. Франя не здається
На кілька днів мов очманіла. Або хвостиком ходила за мамою, або сиднем сиділа в залі чи на кухні біля когось із рідних. Тато навіть дивувався:
– То завжди зачиняється в кімнаті, а це не відходить від гурту. Така домашня!
– Здається, на Софійку погано впливає місто! Із Половинчика вона приїхала, як нова копійка, а тут… – додала мама.
– Ти, племінничко, закохалась!
Тітоньці, звісно, тільки кохання в голові!
Ночами тремтіла від страху. Прокляття таки діяло. Родина розвалювалася, хоч, видно, грошики мала неабиякі. Як мовить Вадим, бабки є, щастя – ні грама!
Чи могла вона, Софійка, чимось зарадити? Якби, наприклад, випередила Фрола, відштовхнула його від скрині? Чи той шалапут послухався б її? А могло статися, що мама і тато марно шукали б у цьому часі свою загублену доньку! Та і небо з землею не сходилось ніде. Отже, тут вона діяти не могла.
– Уявляєш, того хлопця… з фотографії… що зі старшою жінкою… Він застрелився!!! – тільки й змогла сповістити Вадимові, коли знову зустрілися ввечері під акацією.
– Не пам’ятаю, про кого це… Тих же фоток – валом! Але чого так злякалась, наче він при тобі ласти склеїв? – заспокоїв Вадим. – Це було так давно, для нас уже – як серіал, в’їжджаєш?! Той фраєр досі все одно б не протягнув! Тож не розпускай нюні, а валяй далі: мене вже це прокляття задовбало!
Як не дивно, але Вадимові слова подіяли. Він, як завжди, розсудив правильно! Треба валя… ой, діяти!
– Чому не прийшла вчасно? – Немолода селянка у картатій хустині й свиті, накинутій поверх вишиванки, суворо дивилась на гостю. – Зілля вже перестояло, місяць спадає!
– Не могла. Хоронила брата: застрелився ненароком! – пояснила Франя.
– І що, після похорону – зразу весілля?
– То вже мій клопіт! Ти своє зроби!
– А як не захочу?
– Я гарно заплатю!
– Слухай уважно. Сьогодні по обіді Клава до ставка прийде шмаття полоскати. Налякай! Переляк на воді найтяжчий. Від нього ніхто не відволодає. Тільки повного кухля вже не лий Корнієві: лиш половину. Перестояло. Сили в ньому більше, ніж треба.
Франя сховалась за широким престарим деревом і стала чекати.
Тут зручно прати. Пласке каміння, чистий, не зарослий берег. Сизе осіннє небо плавно переходило в сірувату непривітну воду. Чи небо з землею сходиться?
Софійка забачила вдалині дівчину з пранням на коромислі, впівголоса озвалась:
– Не йди туди! Вернись додому! Біля води біда чекає!
– А-а-а-а!!! – заверещала дівчина і, покинувши коромисло, щосили побігла геть. – Нечистий промовляє! Нечистий!!!
Господи, вона таки перелякала нещасну! Мало не на воді! Звісно, хтось невидимий каже про біду – спробуй не злякатися!
Не встигла дівчина щезнути з очей, як із протилежного кінця, просто назустріч Франі, йшла, виспівуючи… прапрабабця Клава! Дівчатко зі сполоханими очима!!! Ось на кого панна Кулаківська зуби гострить! Ось хто перейшов їй дорогу! Що ж робити?
А Клава тим часом уже підтикає спідницю. Вбрана досить легко, як на погоду. Сирітка!.. Ступила на широкий камінь у воді, розмахнулася праником…
– Гар-гар-гар-гар-р-р! – вискочила з-за дерева Франя.
Софійці не вистачило якогось кроку!..
Клава сторопіла, звереснула. Замість утікати до берега кинулась у ставок. Дівчата, які, очевидно, теж ішли прати й усе бачили, вчасно витягли сердешну на сухе. Вона ж кричала щось несусвітне – можна було розібрати тільки слово “пес”, – рвалася до води і безтямно відштовхувала подруг. Таки збожеволіла?
28. Побачення з бомжиком
– Як давно тебе не бачив! – Сашко, ніяковіючи, простяг Софійці півонії. – Щодня якогось букета приберігаю, а тебе немає!
– Дякую! – примостила квіти у візочку. Натомість дістала свій сюрприз – Чорнобілку, яка любенько спала дорогою. – Ми приїхали провідати колишнього хазяїна.
– А підросла ж! – Сашко вхопив кошеня й не тямився з радощів. – А в нас новина: третій сестрі теж купили взуття. Тепер вони всі при параді, хоч і кожна при своєму. Цього літа всі троє помагатимуть мамі на роботі: вони вже дещо вміють. А я влаштувався кур’єром на одну фірмочку, поки немає навчання…
– Так, воно в тебе завжди забирало дуже багато часу! – не втрималась від шпильки. – А кур’єр – це ж, мабуть, солідно?
– Мама каже, це старший, куди пошлють… Я там і мию, і прибираю, як треба… Знаєш, – перевів на інше, – хочу купити вам із Ростиком по морозиву!
– Ой! З якого дива?
– Це мій давній план. Вибирай, яке хочеш! – Червоніючи, додав: – У межах гривні…
– Знаєш, кахи!.. Щось горло… А Ростикові – зарано!.. Кахи!
– Ну, то, може… якесь тістечко чи шоколадку? – Сашко так щиро засмутився, що мусила погодитись.
Товар відвезли до старенького сараю. Коли йшли вулицею і Сашко, хвилюючись, поглядав на вітрини кіосків, перестріли… Вадима!
– Що ти любиш? – якраз допитувався Сашко. – Можна в межах двох гривень: якщо Ростикові зарано…
Не міг вимовити цього тихіше!
– Вибери, що захочеш! – поспішно відмахнулася.
Сашко побіг до вітрини.
– Знову побачення з тим бомжиком? О, та тут і квіточки, і кіт на щастя!.. Діло вже до весілля, ще тільки обручки!.. С-с-супер!
Кулаківський уклав у ці слова всю свою в’їдливість. Кинув їх, як бомбу, а сам, гордо задерши свою вродливу голову, пішов далі.
Не знайшлася, що відповісти. А Сашка ладна була в цю хвилину… Не знати, що б йому зробила!
Він же біг задоволений і гордий:
– Я тобі таке купив!!! Шоколад із горішками! Це дуже смачно: колись я куштував!
І як на нього сердитись? Та ще й з горішками!
– Як ти вгадав? – порадувала Сашка ще більше.
– Не знаю, просто…
Софійка розламала шоколадку навпіл:
– Удвох їсти смачніше!
Сашко спершу відмовлявся, а далі щасливо погодився.
Веселі, вимурзані шоколадом, вони й не помітили Вадима, який пройшов повз них. Той хотів був іще підколоти, але тільки роззявив рота.
29. Приборкання непокірної
Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про… А про решту сама дізнається – краще від усіляких розпитувань.
І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною – з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), – подалася до шафи.
Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.
Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.
– Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає – робити не схоче! – вдавано сердито гримнув батько на дочку. – Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.
– Може, не йшов би сьогодні, Павле? – забідкалася Горпина. – І так натомився!
– Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! – заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).
Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.
На обрії з’явились вершники-червоноармійці.
Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.
– Людоньки, змилуйтесь! – благав господар.
– Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою – сам Будьонний! – не церемонився вусань. – Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!
Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.
– Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! – прохав дідуньо.
– Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! – помахував зброєю перед дідусевими очима.
І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував – усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи – ні се ні те!..
– Що це ти за чорта ведеш? – вжахнулась удома дружина.
– Правильно кажеш: чорт – він і є чорт! – сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!
Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.
А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.
– Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! – кричали звідусіль.
Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.
Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:
– Ходімо! Там твоя Мальва!
– Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? – підозріливо зиркнула Ніна.
– Е-е… – зам’ялась на мить. – Потім, зараз не до того!
Дівчата побігли на сусідню вулицю.
– Тягло, твоя очірідь!
До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.
– Ех ви, шмаркачі! – гигикнув і грубо потягнув за вуздечку.
Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.
– От-так треба! – шмагонув нещасну тварину батогом.
Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.
– Но! – з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. – Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!
Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р-р-раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову – хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!
– У-у-у, Тягло – дурак! Мальва – маладєц! – зареготали в натовпі.
Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..
– Сто-о-ой! – Тягло рвонув було за ними.
– Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! – задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).
Від несподіванки солдати вмовкли.
– Все одно пуття з неї не буде! – вихлюпнувся з шеренги якийсь п’яненький солдатик. – Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!
На п’яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!
– Не буде пуття з панської породи! – белькотів собі під ніс. – Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: “О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У-у-у, ці брехливі жінки! “Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! “О Мішелю! О Мішелю!” – чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенко-в.
Читати повість “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” М. Павленко частина 3
Читати твори Марини Павленко.
