“Климко”
(частина 2)Читати повість “Климко” Г. Тютюнника частина 1
РОЗДІЛ IV
Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.
“Ще захворію”, — подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.
Дістав з торби галети, подержав у руках — просто так, аби знати, що вони є, — і поклав назад. “Хай, пригодяться”. — І знову тяжко закашлявся.
В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.
“Треба швидше йти. Там хоч люди”.
Климко підвівся — ноги одразу загули і налилися гарячим, — похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки — хто кого переблищить — і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками — рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл — і вийшло дві онучі.
“Однаково холодно буде, як намокнуть”, — подумав Климко.
Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з вустілками плащ-палатяними клаптями і позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня — ступалося у новій взувачці легко і м’яко — і сказав сам собі, як дід Гарєєв:
— Можна жить!
Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші — безцінь, то й сіль не дорожча.
“Спробую”, — порішив Климко і пішов швидше.
Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яні поштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні… Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленими очима.
Віконниці в будиночках було позачиняно, — може, тому, що рано, а може, від вулиці їх і вдень не одчиняли.
Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи із шпали на шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста — незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках, так і нишпорять… Хлоп — зачинилася хвіртка.
— Ей, хлопчику чи дівчинко! — гукне Климко. — Як до базару йти — не знаєш?
Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати — втекло.
“Що за люди?” — зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.
Почалися будинки довші й вищі, — у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони — з тачками, клунками, вузлами — сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені…
— Пода-айте… подайте… подайте… — линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня,
— Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! — вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки.
Дзень, дзень, дзень… — падали в кухлики монети.
— Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата.
— Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе?
— А що я таке сказала?..
— Що, що… Чуємо, не глухі.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
— Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу — не хоче й квит… — В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: — Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…
Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.
Над містом високо в небі прогули густі косинці ні мецьких бомбовозів, — може, з півсотні чи й більше. Во ни блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:
— Багато?
— Багато…
На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:
— А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає… Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка — дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.
Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:
— Чого тобі? — сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.
— Нічого… — сказав Климко. — А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?
— Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.
— Дрібна, — сказала ворожка. — За таку — ні. Галетам вона зраділа:
— О! Буде до чайку! — І наказала звіряткові: — Зіночка, работай!
Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.
“По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом”, — прочитав Климко.
— Це не мені, це — жінкам, — сказав він, подаючи ворожці папірець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:
— А ще хто желающі-інтересующі погадать?.. Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:
— Ну, як сьогодні з клієнтом?
— Слабо, — сердито, басом прогула власниця Зіночки.
— Пр-ровіримо! — сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
— Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказания— в око ліпить! Од-дин раз удовольство— сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший — першому безплатно!..
— А хто ще желающі-інтересующі… — хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:
— Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: “Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?” Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них — боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами — і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю (“Ось вона!” — зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…
“Видно, й тут гроші не нужні нікому”, — подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
— Скільки ж ви даєте?
— П’ять кухлів.
— Так спідниця ж — подивіться!
— Як хочете, не силую.
— Шість!
— Нє-є…
— Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…
— Ну то давайте вже.
— Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
— …А воно ж на ваті чи на клоччі?
— Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
— Півпуда.
— Скільки?!!
— Сіль-крупка! Печатне мило загряничне! Тільки за марки!
— …То дійдемося ми з вами?
— Хіба що на тому світі.
— Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.
— Біда наплодила…
Ряди скінчилися.
Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди.
“Якщо і там не візьмуть гроші, тоді — в гори”.
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка — велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
— Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка… — тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я й чорнобривців на додачу ще дам… Купіть мою хустку…
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
— Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
— Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов…
Дівчина одвернулася і стояла мовчки.
— Ото хлопець тобі правду каже, — озвався з-під магазину якийсь дядько. — Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то — “чорнобривці”…
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки — великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
— Здалеку йдеш чи тутешній? — спитав.
3 Донбасу я, — сказав Климко.
— А-а! Землячок… По сіль, кажеш?
Климко кивнув.
— А що ж у тебе на сіль?
— Торбинка осьо, — Климко зняв з плеча торбу.
— Ні, — усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. — Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
— Такого нема, — зітхнув Климко, розглядаючи тапочки (“Чи не спробувати вимінять”?). — Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. Так же?
— А чого ж босий?
— Щоб легше на ноги… — Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…
— Візьми приміряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
— Більші бери, щоб онуча влізла, — порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.
— Не треба, — сказав швець. — Носи собі, раз уже ти землячок…
Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:
— А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль — це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що — крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.
— Що ж… треба вертатися, — насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.
— О, як тебе пробрало. — Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. — Нічого, не скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.
— Приймись! — сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба.
Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли.
Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому;
— Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?
— А куди вона дінеться? Встигнемо ще. Люди поміж тачками загомоніли:
— Що то воно?
— Поліцаї, хіба не бачиш?
— Так наші чи німці?
— Турки!
— Ха-ха…
— Цсс…
— Нова власть…
— Нові прихвосні, — сказав швець, і на нього заозиралися — одні з острахом, інші — ховаючи посмішки.
— Щось вони затівають, — сказав швець до Климка і кивнув головою. — Бач, скільки їх ононо висипало. Як гусей.
Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.
— Ловитимуть когось…
В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:
“Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!” Все торжище разом схарапудилося, гойднулось — і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по між плечей свої клунки, вузли, торби…
— А-а-а!… — злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.
А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: “Облава!.. Облава!..”
Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг — видно було, що стріляли вгору, — і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.
— Молоденьких виловлюють, — сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
— Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.
— Цить, — суворо звелів їй швець. — Сиди собі й годі. Як щур у горах — тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, — певно, боячись відстати.
— …Та тут самі старі, ми вже дивилися, — почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. — Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.
— Ну да, — заперечив йому другий, у синьому карту зі, вигнутому на німецький манер. — А вона б рейвах підняла. Тоді всі розбіглися б.
Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:
— Спасіть мене, дядю, спасіть…
— Тихо-тихо-тихо, — швидко сказав їй швець. — Не бійся…
А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
— Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… — а в голові стукотіло: “Хоч би пройшли, хоч би пройшли!”
— Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
— Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
— Не руш дитини, — тихо, але владно сказав швець.
— Ш-шо? — перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. — Ш-шо ти промекав?!
— Не руш дитини, кажу, — хрипко вимовив швець.
— Ану встань! — випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. — Вста-ать, кому сказано!!!
— Немає на що стать, — осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав — устиг обіпертись на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки — дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
— Шмаркач, — незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. — Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це — по зубах…
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
— То тебе що — просить? — сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:
— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на мені за матір!!
— Та облиш ти цих старців, Стьопа… — сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. — Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
— Н-нух, — зло видихнув той, що в кубанці. — Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!.
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
— От бачиш — і минулося, — сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.
Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:
— Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу — швидше загоїться.
Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.
Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:
— Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…
Швець легенько вивільнив руку.
— Чого ж ти плачеш? Минулося — і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?
— В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А Тут війна… Тепер до мами добиваюся…
— І доб’єшся, — лагідно хмурячи брови, сказав швець. — Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками — і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. — Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.
Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.
Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.
— Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?
— Мені назад, — сказав Климко, крізь кашель. — У Донбас.
— А то й справді був би моїм братиком… — Дівчина жалібно підняла брови. — У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…
— Назад мені треба, — сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.
Швець озвався до неї:
— Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
— Та хотіла, — сказала жінка і зупинилася з тачкою. — Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.
— Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, — швець кивнув на Климка, — земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жінка швидко зиркнула на Климка.
— Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: “Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю”. Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.
“Десять склянок!” — подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.
— Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі при везла два мішечки, як війна почалася. А тут — осьо, тільки на денці… — Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.
— Давайте, скільки є, — сказав швець, — та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. — Тоді подумав і додав: — А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?
— Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.
Жінка зажурено подивилася на нього:
— Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так на сиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. — І спитала в шевця з надією в очах: — Що ж воно оце далі буде, хазяїне?
— А що буде, — одказав швець. — Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні… А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! — І він посміхнувся. — Отак і буде. А як же інакше?
І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очей і по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним сміттям майданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старий речовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки — ті, що зосталися, — ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.
— Що ж, рушаймо, одбазарувалися, — сказав він. — Ти, дівчино, паняй за мною, я покажу, де тобі повернути. — Узяв у руки дерев’яні підпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком за плечима, покотив до воріт.
Усі рушили за ним.
За ворітьми швець сказав жінці:
— Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. — І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.
Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, — озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’яних колесах.
— Поїхали й ми, тітонько, — сказав до жінки Климко. — Разом веселіше буде, еге ж?
— А ти бідовенький, — завважила жінка. — Бідовенький же?
— Не знаю, — зніяковів Климко.
Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз, востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце… І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох…
РОЗДІЛ V
…Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі, — велике, рівно обведене око червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:
— Тітонько, тьотю Марино… Що воно — ранок чи вечір? Де ви, тітонько? — спитав так тихо, що ледве почув свій голос.
— Тут я, синок, осьо, — тітка Марина схилилася над ним і поторкала теплими губами його чоло. — Слава богу! — зраділа. — Охолонув лобик. А то ж горів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечко тільки що зійшло.
— Довго я спав, тьотю? — спитав Климко.
— Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Так тебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим і вкривати. Застудився ти дуже…
Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:
— Треба йти.
Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилися йому — тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.
— Лежи, лежи, — придержала його тітка Марина. — Куди ж ти підеш отакий-о немічний. Підчинишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.
“Три дні!” — Климко відчував, що йому запекло в очах, як тоді, в балці, де він дожував останні крихти від Бочонкових сухарів, і заплющився.
Три дні… Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й більше ніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уже не треба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткою вихопилися за Слов’янськ і Климко побачив і впізнав далеко в полі той курінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі — станцію і чепурний виселок, де він сидів під парканом та ждав, що горобці зіб’ють йому двійко червивих яблук. Отже, він вертався додому!
— А нам з вами, тьотю, ще й по дорозі! — сказав тоді Климко і став тягти так завзято і так легко й широко ступав у нових тапочках, хоч вони трошки і хляпали без онуч, що тітка Марина — так звали жінку — ледве встигала за ним і дивувалася:
— Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний.
Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішов сюди. А надвечір, уже в Тітчиній хаті, його раптом почало так трусити, що й слова не міг вимовити. Він ще встиг помитись у ночвах з літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кирилові сорочки, простим чорним милом, — і тоді його звалило. Далі він чув тільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінця залізного кухля…
Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. Він поскидав із себе одну за одною всі вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якісь кофти, діжурку свою — і встав, спустивши ноги додолу. В хаті було чисто і ясно від сонця, веселих вишиваних рушників на стінах та від червоних калачиків і хвастунців, що цвіли на лутках у кожному вікні. На стільці коло ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем і потрушена зверху сірою сіллю, та двоє червонобоких яблук. Климко повільно, стримуючи себе, з’їв хліб і одне яблуко. “А те хай, — по думав про друге, — у дорогу візьму”. Він побачив на лаві рівно складену чисту свою одежу, матроску і штани (вилиняли після прання ще дужче, аж побіліли), устав і вдягся. Потім накинув діжурку і вийшов надвір. Сонце різонуло в очі, з них побігли дві сльозини. Климко витер їх пальцем. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени і в їхньому висілку.
“Листя палять, — подумав Климко. — Треба ж роботу якусь зробити тітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те…”
Він знайшов у сінях якийсь віник-деркач і промів тічок біля порога та вузеньку між споришем стежку до хвіртки — так вони замітали щоосені і щовесни в шкільному дворі. Тоді обійшов тітчину хату, повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою — і хата одразу ніби повищала. Обдивився довкола — що б його ще таке зробити? — і помітив за хлівом солом’яний погрібничок, теж зарослий густим бур’яном. Він підійшов до погрібничка, вхопився обома руками за найдебелішу гіллясту бур’янину, щоб її вирвати, і раптом почув приглушене підземельне: “Ко-ко-ко-ко?!” Заджеркотіли й кури, але тихіше й не так сердито, як півень, і теж з-під землі. “А-а-а”, — здогадався Климко, усміхаючись, і облишив бур’ян: хай, серед нього не всяк одразу й помітить погрібничок. Він пішов у хату, застелив ліжко і сів перепочити, бо втомився. “А як же оце йти, як і од віника вхоркався?” — і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде.
Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’я нощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.
— Таки встав? — здивувалася і високо, — ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася). — Ну й меткий! У вас там на шахтах що — всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував. Хіба ж можна отакому хворому — і за роботу? Тобі ще лежати та лежати.
— Я піду, тьотю, — тихо сказав Климко. — Сьогодні. А то ще один день пропаде…
Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очі набралися слізьми.
— А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? — спитала вона невпевнено.
— Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж — хворе хлопченя… А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що — німці до нас тільки .вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни — хай там його, козака, смерть обминає — жити мемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? — В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:
— Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом з ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат — що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна — що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горї висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко — усміхнений, мовчазний і синьоокий. Але його немає…
Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть).
Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:
— Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу, Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.
— А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть… — сказав Климко.
Тітка Марина тихо засміялася і подивилася на нього залюбленими очима:
— Хто тебе й викохав отакого… А що, хіба його чуть?
— Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.
— Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала, хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! — Тітка зітхнула. — Я не хотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся… Німці товарний поїзд учора пустили в Донбас, до Єнакієвого чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері ще один піде. З нашої станції. — (Климкові стало важко дихати — так стисло в грудях.) — Це мені той чоловік, де я молоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й зараз погнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш — корову заберем. Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? — І сама ж собі відповіла: — Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч до полудня поспи — здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.
Климко скуштував ковток молока, ще ковток… У склянці поменшало на третину. Подумав, подумав — і долив її водою з кухля, що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще… Поки стало не молоко, а синя бурдичка.
— Що то ти робиш? — почув він і підняв голову: в хатинних дверях стояла тітка Марина.
— Доливаю… — винувато сказав Климко. —
— Водою?!
Климко опустив очі й кивнув.
— Мені, тітонько Марино, якби хоч пляшечку з собою взяти, додому, — сказав тихо. — Може, довезу…
— То й візьмеш! Спарю — і візьмеш! Сміливо пий, я ще дістану. — Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.
А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягся й ліг. Він дивився у вікно й ждав полудня, аж доки й заснув.
Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського. Тільки паровоз, видно, старенький уже, хрипко дише та кидає негусті іскри в захмарене небо.
“Вугілля в топку закидають”, — подумав Климко, — інакше іскри не летіли б”. Вони вилітають з труби лише на ходу і коли “шурують” топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски, — дверці закрились, — перестала шурхати об вугілля лопата. Климко захвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкою біля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.
З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка. Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло, зарипіла черепашка під. ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:
— А порожні вагони є, Гнатовичу?
— Вони всі порожні, — одказав їй хрипкий старечий голос. — Веди свого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-під лісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.
Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносою мастильницею в руці — і знову задзвенів по колесах молоточок. Підійшла тітка Марина, теж як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:
— Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей. Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.
— Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на того виродка… Начальник станції тут об’явився новий.
Біля передостаннього вагона вони постояли прислу хаючись, потім тітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:
— Свої, не бійтеся…
Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.
— Може, підсобити? — озвався зсередини чоловічий голос, і простяглася рука.
Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:
— Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зостави ти в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, — серця б тобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди — далеко… А приїжджай…
— Я не забуду вас, тьотю Марино, — надломленим голосом сказав Климко. — Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово! — Паровоз тоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щось сама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.
У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках він погойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його стало метляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.
Чоловік, — мабуть, той, що брав Климків клунок, — довго черкав сірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок у кутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках і кошиках. Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливими очима.
“Наші, — подумав Климко, — донбасівські”. І йому стало легко, тепло й затишно у цьому рипучому вагоні.
А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:
— Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.
— Нічого, я і сидячи вмію спати, — бадьоро одказав Климко.
Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходила сюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері на небо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, як вони час від часу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі знову ненадовго з’являлися, Климко здогадався, що хмари біжать.
Поїзд ішов нерівне: то смикався і набирав шаленої швидкості, то гальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся просто посеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровоза було чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли, а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.
І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч та посвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужний лицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити з барака, щоб по махати дядькові Кирилові і побачити, як він усміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється на вітрі. То був веселий і мудрий паровоз… Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки сивого диму під вагонні колеса, а міг нищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак, поставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці, потім гучно зачахкати трубою, мовби зареготівши, і задки швидко покотитися на станцію.
Та було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи й дві, а дядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято, коли депо, шахта, станція, клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а з вікон у висілку грали патефони, і в бараці крізь тонкі стіни було чути з кімнати в кімнату святковий гомін. Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климка в матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав його за руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки — смугасту “Ракову шийку”… Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав ними тоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками, лизав кругле морозиво, а дядько присідав біля нього навпочіпки і казав:
— Біжи тепер додому, а я ще побуду з товаришами.
Очі в нього були усміхнено-печальні — він ніколи не усміхався ними весело, — а біляве хвилясте волосся сві тилося на сонці шовком.
“Посадимо із Зульфатом вишню над ним, — думав Климко, уткнувшись головою в коліна. — Весною вона біло цвістиме, влітку ягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть… А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків…”
Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від без козирки лоскотали і лоскотали Климкові шию — так м’яко, так ніжно…
Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів на тлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих по самі лікті шкіряних рукавицях. Німець обвів ліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасивши ліхтарик, і раптом крикнув, як вистрілив:
— Гераус!!!
Першим пішов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього був кошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою з усього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випав з вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климко попробував одчинити свої двері, але вони не подавалися, видно, намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя… Німець бив їх так само, як і старого, — мовчки, із усього маху. Климко на превелику силу встав з клунком за плечима і пішов до дверей.
Він помітив, що німець б’є лише правою ногою, і хотів проскочити зліва від нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив з нього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво од німця і разом з клункам полетів з вагона, перекинувся в повітрі й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі. Біля переднього пасажирського вагона стояв гурт німців. Вони курили й реготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив його і зареготав ще дужче.
Скоро поїзд рушив.
Климко розтер груди й коліно. “Добре, що тітонька Марина дала штани, хоч були вони й великі, а то живо го місця на ногах не зосталося б”, — подумав він, підвівся і видерся на насип. Недалеко, кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!
Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климко повернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого з кошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу і дуже горбилися. Климко пішов слідом за ними.
А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько над ним сунули хмари.
РОЗДІЛ VI
Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній росині.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.
Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на од ному, то на другому плечі.
В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: он він, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавими коліями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димки по німому териконові — порода горить. У висілку теж деінде курять негусті дими з димарів і тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько в двері… “Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка”… Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.
Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. “Невже знову італійці?” — подумав Климко.
Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче у висілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.
І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе з розв’язаними поворозками і в гімнастерці без реміняки.
Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, і один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.
І тоді Климко все зрозумів.
— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Тудиі Там балка!..
Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.
Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.
А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль…
— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.
Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.
Читати твори Григора Тютюнника.
