“Тарас Бульба”
(частина 4)Читати повість “Тарас Бульба” Миколи Гоголя частина 3
І полетіла його молода козацька душа. Підхопили її янголи під руки й понесли на небо. Добре йому там буде. “Сідай, Кукубенку, одесную мене! — скаже йому Христос. — Ти не зрадив товариства, нічого ганебного не вчинив, не кинув у біді людини, беріг і любив мою церкву”. Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже порідшали козацькі лави; багатьох, багатьох недолічували вже хоробрих лицарів; але стояли й держалися ще козаки.
— А що, панове, — перегукнувся Тарас із тими, що лишилися, куренями, — чи є ще порох у порохівницях? Не пощербилися ще шаблі козацькі? Не втомилася ще козацька сила? Не гнуться ще козаки?
— Вистачить ще, батьку, пороху; ще годящі шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!
І рвонулися знов козаки так, наче б і втрати в них не було. Вже тільки три курінних отамани лишилися живі; червоніли вже скрізь криваві річки; високо гатилися греблі з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а по ньому вже лине низка кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже он підняли на списи Метелицю; вже голова другого Писаренка крутнулась і закліпала очима; вже підламався і гримнув на землю начетверо порубаний Охрім Гуска.
— Ну, — промовив тихо Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де були повбивані в землю кілки та оцупки поламаних списів. Пішли спотикатися коні й летіти через їхні голови ляхи. А тієї миті корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже можна дістати з мушкета кулею, стрілили враз із самопалів. Збились, розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки.
— От і наша взяла! — почулися з усіх боків голоси запорожців. Вони засурмили в сурми й підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи.
— Ба ні, ще не зовсім наша взяла! — сказав Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав правду.
Брама відчинилась, і вилетів з неї гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Під вершниками були всі як один руді аргамаки. Попереду полку летів лицар, дужчий і кращий за всіх. З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав’язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов’язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найпрудкіший і наймогутніший у зграї. Тюгукнув йому досвідчений ловчий, і він понісся, витягши просто над землею свої лапи, всім тілом похилившись набік, здіймаючи куряву зі снігу і десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки.
Не стерпів Тарас і закричав:
— Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?.. Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і, мов той лебідь на воді, груди, і білу, як сніг, шию, і плечі, і все, що створене для нестямних поцілунків.
— Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, тільки заманіть мені його! — гукнув Тарас.
1 тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, миттю погналися кіньми навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх і одрізали від задніх, дали по гостинцю одному-другому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз кинулися тікати від них, скільки було козацької сили. Як скипить Андрій! Як забунтується по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими острогами коня й щодуху полетів за козаками, не оглядаючись і не бачачи, що позад нього тільки яких двадцятеро ледве встигали за ним. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і вже був трохи не догнав Голокопитенка, як ураз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Озирнувсь Андрій — перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів…
Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, осатаніло вискакує з-за лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, ладний роздерти його на шматки, і раптом натикається на вчителя, що входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.
— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.
Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.
— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? Андрій мовчав.
— Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь з коня!
Покірно, як дитина, зліз він з коня і стояв ні живий, ні мертвий перед Тарасом.
— Стій же й не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб’ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча мушкета. Білий, як полотно, стояв Андрій: видко було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.
Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову і впав на траву, ані слова не промовивши.
Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.
— Чим не козак був? — промовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!
— Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? — спитав, під’їхавши тієї хвилини, Остап.
Тарас кивнув головою.
Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стадо брата, і промовив він чуло:
— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги і не шматувало його тіла хиже птаство.
— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Знайдуться в нього і голосільниці, й жалібниці!
І хвилин зо дві мовчав він і думав: чи кинути його на поталу вовкам-сіроманцям, чи пошанувати в ньому лицарське завзяття, яке хоробрий повинен у кожному поважати, хоч би хто він був, — як бачить: скаче до нього на коні Голокопитенко.
— Біда, отамане, зміцніла лядська сила, прийшла підмога!.. Не докінчив Голокопитенко, скаче Вовтузенко:
— Біда, отамане, свіжа прибуває сила!
Не встиг сказати Вовтузенко, Писаренко біжить, уже без коня:
— Де ти, батьку? Тебе шукають козаки. Вже вбито курінного отамана Невеличкого, Задорожного вбито, Черевиченка вбито, та ще твердо стоять козаки, не хочуть помирати, не побачивши тебе в живі очі, хочуть, щоб ти глянув на них перед їхньою смертною годиною…
— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, та й щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з’явилися вершники з шаблями й списами.
— Остапе! Остапе, не піддавайся! — гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки кожного, хто траплявся йому під руку. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся, відступивши; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову од кулі, й поцілила коневі в груди гаряча куля, — звівся дибки скажений кінь і впав навзнак, задушивши під собою вершника.
— Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — гукав йому Тарас. — А ось і я слідом за тобою!..
А сам усе відбивався від напасників. Рубає і б’ється Тарас, роздає гостинці і тому, й іншому, а сам дивиться все вперед на Остапа і бачить, що вже знов зчепилося з Остапом мало не восьмеро разом.
— Остапе!.. Остапе! Не давайся!
Але вже замагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркана, вже беруть, уже в’яжуть Остапа.
— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Oстапе, Остапе!..
Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. На мить безладно cпалахнули перед ним голови, списи, дим, вогонь, сучки, листя з дерева, що мигнуло йому просто в вічі. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І повило туманом йому очі.
Х
— Та й довго ж я спав! — сказав Тарас, опам’ятавшися немов після важкого п’яного сну, і силкуючись розпізнати речі навколо себе. Страшна млявість поймала все його тіло. Перед очима ледве мріли стіни й кутки незнайомої йому світлиці. Нарешті помітив він, що перед ним сидить Товкач і немовби прислухається до кожного його подиху.
“Еге, — подумав собі Товкач, — заснув би ти, може, й навіки!” Та нічого не сказав, тільки посварився на нього пальцем і дав знак мовчати.
— Та скажи ж ти мені, де я тепер? — спитав знов Тарас, напружуючи пам’ять, аби пригадати все, що було.
— Мовчи, кажу! — гримнув на нього товариш. — Що тобі кортить іще знати? Хіба не бачиш, що весь покарбований? Уже два тижні, як ми з тобою скачемо безперестанку, а ти в гарячці усяку дурницю плетеш. Оце вперше хоч заснув спокійно. Мовчи ж, кажу, коли не хочеш собі лиха наробити.
Але Тарас усе силкувався зібрати думки докупи і пригадати минуле.
— Та мене ж оточили були і вхопили зовсім ляхи? Я ж не міг ніяким робом вибитися з того юрмища?
— Мовчи, кажу тобі, бісове насіння! — крикнув Товкач грізно, як нянька, що їй терпець урвався, кричить на непосидющу дитину. — Нащо тобі знати, як ти видобувся! Досить того, що видобувся! Знайшлися люди, що не виказали тебе, — ну й годі з тебе! Нам ще не одну ніч тікати разом. Ти думаєш, що пішов за простого козака? Ні, голубе, твою голову оцінили в дві тисячі червінців.
— А Остап? — зненацька крикнув Тарас, напружився, щоб підвестися, і враз пригадав, що Остапа вхопили і зв’язали на його очах і що він тепер у лядських руках.
І огорнула тяжка журба його стару голову. Зірвав він усі перев’язі з ран своїх і жбурнув їх далеко від себе, хотів голосно щось сказати, та замість того почав верзти казна-що: гарячка і марення повернулися до нього, і мова його знову втратила зв’язок і глузд. А вірний товариш стояв перед ним, сварячись і дорікаючи йому суворими словами. Нарешті вхопив він його за руки й за ноги, сповив, як малу дитину, поправив усі перев’язі на ранах, загорнув його у волову шкуру, обв’язав лубками і, приторочивши мотузкою до сідла, помчав із ним знов у дорогу.
— Хоч неживого, а довезу тебе! Не допущу, щоб кляті ляхи познущалися над твоєю козацькою породою, рвали на шмаття твоє тіло й кидали його у воду. Хай же, хоч і буде орел випивати з твого чола очі, то вже краще степовий, наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з лядської землі. Хоч не живого, а довезу тебе до України!
Так казав вірний його товариш. Мчав він без відпочинку і вдень, і вночі, і таки довіз його, непритомного, до самої Запорозької Січі. Там почав він гоїти його невтомно травами й мастями; знайшов якусь тямущу жидівку, що цілий місяць напувала його всяким зіллям, і нарешті Тарасові покращало. Чи то ліки, чи його сила залізна взяла гору, а тільки через півтора місяця став Тарас на ноги; рани загоїлись, і лише шрами на тілі від шабель показували, як глибоко колись порубаний був старий козак. Проте видко було, що став він похмурий і сумний. Три глибокі зморшки насунулися йому на чоло і вже ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер навколо себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих, що обставали за справедливе діло, за віру й братерство. I ті, що пішли з кошовим навздогін за татарами, і тих уже не було давно: всі наклали головами, всі погинули — хто в самому бою поклав буйну свою голову, хто від безвіддя та безхліб’я серед кримських солончаків, хто в неволі сконав, не витерпівши наруги; і самого колишнього кошового теж не було вже на світі, і нікого з давніх товаришів, і вже давно поросла травою колишня бучна козацька слава. Чував тільки він, що бенкет був бучний, голосистий: увесь посуд перебито, ніде не зосталося вина ні краплини, розікрали гості й челядь усі коштовні келехи та сулії — і стоїть сумний господар, думаючи: “Краще б і не було того бенкету”. Даремно пробували розвеселити Тараса; даремно сиві сліпці-кобзарі приходили по два й по три славити його козацькі подвиги — похмуро й байдуже дивився він на все, і на його скам’янілому обличчі проступало непогамовне горе, і тихо, похиливши голову свою, шепотів він:
— Сину мій! Остапе мій!
Запорожці лаштувалися у морський похід. Двісті чайок спустили вони на Дніпро, і Мала Азія побачила їхні голені, з довгими оселедцями голови, як вони мечем і вогнем плюндрували її квітучі береги; побачила чалми своїх мешканців-магометан розкиданими, наче її незчисленні квітки, по зрошених кров’ю полях і прибитими хвилею до берегів. Побачила й немало замащених дьогтем запорозьких шароварів та жилавих рук із чорними малахаями. Запорожці об’їли й переламали всі виноградники; в мечетях позалишали цілі купи гною; персидські коштовні шалі брали замість очкурів і підперізували ними брудні свити. Довго ще потім находили в тих місцях запорозькі люльки-носогрійки. Весело пливли козаки назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і пострілом з усіх гармат розігнав, як горобців, їхні вутлі човни. Третя частина їх потонула в глибині морській, але решта знов зібралися докупи й прибули до гирла Дніпрового з дванадцятьма барилами, повними цехинів. Але все це не цікавило вже Тараса. Він ходив на луки і в степи, буцім на влови, але набої його завжди лишалися цілими. І, поклавши мушкета, сповнений туги, сідав він на березі моря. Довго сидів він там, схиливши голову на груди і все промовляючи:
— Остапе мій! Остапе мій!
Перед ним, розстелившись, блищало Чорне море; далеко десь в очереті кигикала чайка; білий вус його сріблом вилискував на сонці, сльоза котилася за сльозою.
І не втерпів нарешті Тарас.
“Хай буде, що буде, а поїду — дізнаюся, що з ним: чи живий він, чи в домовині, чи вже, може, й самої могили нема. Дізнаюся, хоч би там що було”. І за тиждень опинився він в Умані, озброєний, на коні, зі списом, шаблею, дорожньою боклагою при сідлі, похідним горщиком із саламахою, пороховими набоями, кінським путом і всяким іншим причандаллям. Він під’їхав просто до нечепурної брудної невеличкої хатки, у якій ледве видно було маленькі віконця, загиджені хто-зна чим; димар був заткнутий ганчіркою, а дірява стріха вся вкрита горобцями. Перед самими дверима лежала купа всякого сміття. З вікна визирнула голова жидівки в очіпку з потемнілими вже перлами.
— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня і прив’язуючи повід до залізного гака, що був біля самих дверей.
— Дома, — відповіла жидівка і зараз же винесла корчик із пшеницею коневі й кухоль пива лицареві.
— А де твій жид?
— Він у другій світлиці молиться, — промовила жидівка, кланяючись і побажавши “на здоров’я”, коли Бульба підніс до уст кухля.
— Будь тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду побалакаю з ним наодинці. У мене справа є до нього.
Цей жид був той самий Янкель. Він уже опинився тут і був орендарем та шинкарем, прибрав помалу до рук усіх навколишніх панів і шляхтичів, висмоктав потроху майже всі гроші й дуже яскраво виявив свою жидівську присутність у тім краю. На три милі кругом не лишилося жодної доброї хати, все розвалювалось і падало, все порозпивалось, і зосталися самі злидні та дрантя, — немов після пожежі або чуми спорожнів увесь край. І коли б ще років із десяток пожив там Янкель, то він запевне спустошив би й ціле воєводство.
Тарас увійшов у світлицю. Жид молився, накинувши на себе досить таки засмальцьований покрівець, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом очі його спинилися на Бульбі, що стояв позад нього. Так і замигтіли перед жидовими очима дві тисячі червінців, обіцяні за Тарасову голову, але він посоромився своєї жадібності й силкувався придушити в собі вічну думку про золото, яка, мов та п’явка, повсякчас смоктала жидову душу.
— Слухай, Янкелю! — промовив Тарас до жида, що почав кланятися перед ним і обережно замкнув двері, щоб їх не побачили. — Я порятував тобі життя: тебе б запорожці роздерли, як собаку, тепер твоя черга, тепер ти зроби мені послугу!
Лице у жида трошки скривилося.
— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому й не зробити?
— Не балакай нічого. Вези мене до Варшави.
— До Варшави? Як до Варшави? — промовив Янкель. Брови й плечі його піднялися догори з подиву.
— Нічого не кажи мені. Вези мене до Варшави. Хоч би там що, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапові, синові моєму.
— Хіба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — і Бульба висипав зі шкуратяного гамана дві тисячі червінців, — а решту як вернуся.
Жид миттю схопив рушника й накрив ним червінці.
— Ай, славні гроші! Ай, добрі гроші! — примовляв він, повертаючи на всі боки червінець у руках і пробуючи його на зуби. — Я думаю, той чоловік, у якого пан забрав такі добрі червінці, й години не прожив на світі: зараз таки побіг до річки і втопився після таких славних червінців.
— Я б не просив тебе. Я б, може, й сам знайшов шлях до Варшави, але мене можуть якось пізнати й захопити кляті ляхи, бо я не дуже на вигадки вдатний. А вас, жидів, на те й створено. Ви хоч самого чорта — і того обдурите. Ви знаєте всяких штук: ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам ні на що не здобувся б. Зараз запрягай воза й вези мене!
— А пан гадає, що так просто взяв кобилу, запріг, та й — гей, но, сива! Гадає пан, що можна так, як є, не сховавши, везти пана?
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; хоч у порожню бочку, чи що!
— Ой, ой! І пан гадає, що його можна сховати в порожню бочку? Пан хіба не знає, що кожний подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то й хай собі думає, що горілка.
— Як — хай думає, що горілка? — промовив жид і вхопив себе обома руками за пейси, а потім підняв догори обидві руки.
— Ну, чого ж ти так злякався?
— А пан хіба не знає, що Бог на те створив горілку, щоб її кожне куштувало? Там усе лизії і ласуни: шляхтич бігтиме п’ять верстов за бочкою, поки продовбає дірочку і зразу побачить, що не тече, і скаже: “Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут щось є! Схопити жида, зв’язати жида, забрати в жида всі гроші, посадити в буцегарню жида!” Бо все, що тільки є поганого, все на жида спихають, бо всякий жида за собаку має; бо думають, що коли він жид, то вже й не людина!
— Ну, то клади мене на воза із рибою!
— Не можна, пане, їй-богу не можна. По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розікрадуть, і пана знайдуть.
— То вези мене хоч на чорті, тільки вези!
— Слухайте, слухайте сюди, пане! — промовив жид, підсунувши рукави вгору і підійшовши до Бульби з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер скрізь будують фортеці й замки, з Німеччини наїхало французьких інженерів, а через те шляхами везуть тепер багацько цегли й каміння. Пан хай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою. Пан собі дуженький і міцний з виду, і через те йому нічого, коли трошки буде важкенько, а я насподі у возі зроблю дірочку, щоб годувати пана.
— Роби, як знаєш, тільки вези.
І через годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній із них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейси його розвівалися з-під жидівської ярмулки щоразу, коли він гецав на коняці, довгий, як верства при дорозі.
XI
У той час, коли це діялося, на прикордонні не було ще ніяких митних урядовців та об’їзних, цього постраху всіх спритних людей, а тому кожен міг везти все, що хотів. Коли ж хто й робив трус і огляд, то більше задля власної втіхи, особливо, як на возі лежало щось привабливе на око, а його власна рука мала достатню вагу і силу. Але цегла нікого не звабила, і без перешкод заїхала головною брамою до міста. Бульба, лежачи у своїй тісній клітці, чув тільки гомін та галас візничих і більше нічого. Янкель, гецаючи на своєму низенькому запорошеному румакові, завернув, спершу добре покружлявши по місту, на темну й вузеньку вулицю, що звалася Кальна або Жидівська, бо тут справді жили жиди мало не з усієї Bаршави.
Ця вулиця дуже скидалася на вивернуте нутро заднього двору. Сонце наче й не заглядало сюди ніколи. Геть почорнілі дерев’яні будинки з силою-силенною вистромлених із вікон жердок, іще побільшували той морок. Де-не-де червонів поміж ними цегляний мур, та й той у багатьох місцях зробився вже зовсім чорний. Іноді лише обтинькований угорі шмат стіни, осяяний сонцем, блищав нестерпною для ока білиною. Тут наче хто навмисне позбирав усе вкрай несумісне одне з одним: ринви, ганчірки, лушпайки, викинуті клепки з розбитого шаплика. Всякий, що тільки мав негодяще, викидав те на вулицю й давав перехожим чудову нагоду задовольнити всі свої чуття тим паскудством. Вершник, сидячи на коні, трохи не доставав рукою до жердок, перекинутих через вулицю з одного будинку до іншого, на яких висіли жидівські панчохи, коротенькі штанці й копчена гуска. Іноді зі старезного віконця визирало досить таки вродливе обличчя жидівочки, прикрашене почорнілим намистом. Купа жиденят, замурзаних, обдертих, із кучерявими головами, галасувала й качалася в багнюці. Рудий жид із ластовинням по всьому лиці, схожому через те на гороб’яче яйце, визирнувши з вікна, заґерґотів із Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз же звернув у двір. Вулицею ішов другий жид, зупинився і теж пристав до розмови, і коли Бульба видобувся нарешті з-під цегли, то побачив аж трьох жидів, що балакали з великим запалом.
Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці і хоч важко вмовити варту, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.
Бульба пішов з трьома жидами до кімнати.
Жиди почали знов балакати своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, немов перевернуло всю його істоту: на суворому і байдужому обличчі його спалахнуло могутнє полум’я надії — тієї надії, що приходить іноді до людини у хвилину найбільшого відчаю; старе серце його почало битися дужче, наче в юнака.
— Слухайте, жиди! — промовив він, і в голосі його почулося щось палке. — Ви все на світі можете зробити, хоч і з дна морського дістанете, і прислів’я таке давно вже склалося, що жид сам себе вкраде, якщо тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти з диявольських рук. От я йому обіцяв дванадцять тисяч червінців, я набавлю ще дванадцять. Усі, які у мене є, коштовні кубки, закопане в землі золото, хату й навіть останню одежину продам і зроблю з вами умову на все життя, що все, що добуду на війні, ділитиму з вами нарівно.
— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна! — промовив, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна! — промовив теж і другий. Усі три жиди переглянулися між собою.
— Хіба спробувати, — промовив боязко третій, поглядаючи на двох інших, — може. Бог поможе.
Усі троє заговорили по-німецькому. Бульба, хоч як уже наставляв своє вухо, нічого не міг уторопати; чув тільки часто казане слово “Мордехай” і більш нічого.
— Слухайте, пане! — промовив Янкель, — Треба порадитись із таким, якого ще й на світі ніколи не було! Ой-ой! То такий мудрий, як Соломон, і коли й він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сидіть тут; ось ключ, і не пускайте нікого!
Жиди вийшли на вулицю.
Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на той брудний жидівський проспект. Три жиди зупинилися серед нього й почали з великим запалом розмовляти; до них підійшов швидко четвертий, нарешті й п’ятий. Він чув знов проказуване: “Мордехай! Мордехай!”. Жиди все поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її, з-за паршивенького будиночка з’явилася нога в жидівському патинку і замигтіли поли лапсердака. “А, Мордехай! Мордехай!” — загукали всі жиди в один голос.
Худий жид, трошки нижчий за Янкеля, але набагато зморщеніший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди напереміш заґерґотали, хапаючись розказати йому все. Мордехай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадався, що йшлося про нього. Мордехай махав руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, задираючи поли лапсердака, засував руку до кишені й діставав звідтіля якісь брязкальця, виставляючи всім на очі препогані свої штани. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, який стояв на сторожі, мусив дати знак, щоб вони замовкли, і Тарас уже почав потерпати за свою безпеку, але пригадав, що жиди не можуть інакше розмовляти, як тільки на вулиці, і що їхньої мови сам чорт не второпає, і заспокоївся.
Хвилини через дві жиди всі разом увійшли до нього в кімнату. Мордехай приступив до Тараса, поплескав його рукою по плечі й промовив:
— Коли ми та Бог захочемо що зробити, то вже буде так, як треба.
Тарас глянув на того Соломона, що такого ще й на світі не було, і якась надія ворухнулась у нього в серці. Справді, вигляд його міг викликати якусь довіру: верхня губа в нього була просто таки страхітлива; потовщала вона напевне від якоїсь сторонньої причини. У бороді того Соломона було не більше, як п’ятнадцять волосків, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі Соломоновому було стільки знаків від чужого кулака, зароблених за відвагу, що він, безперечно, давно вже втратив їм лік і звик уважати їх за родимі.
Мордехай вийшов зі своїми товаришами, захопленими його мудрістю. Бульба лишився сам. Із ним діялося щось дивне, небувале: уперше в житті він почував неспокій. Душа його палала, мов у пропасниці. Він не був тим колишнім, непохитним, сміливим, твердим, як дуб; він був тепер слабкодухий і кволий. Він здригався на кожний шелест, на кожну нову жидівську постать, що з’являлася в кінці вулиці. Отак просидів він увесь день, не ївши, не пивши й не відводячи ні на хвилину очей своїх од невеличкого віконечка на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері, з’явилися Мордехай і Янкель.
Серце Тарасове завмерло.
— Що? Вийшло? — спитав він їх із нетерплячістю дикого коня. Але ще до того, як жиди наважилися йому відповісти, Тарас помітив, що Мордехаєві бракує вже й останнього пейса, який хоч і не вельми був охайний, а все ж таки кучерявився з-під ярмулки. Видко було, що він хотів щось сказати, але намолов такої нісенітниці, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель прикладав щось дуже часто руку до рота, неначе мав застужені зуби.
— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — Тепер зовсім не можна! Їй-богу не можна. Такий поганий нарід, що йому треба на саму голову наплювати! От і Мордехай те саме скаже. Мордехай робив таке, чого ще ніхто на світі не робив, але Бог не схотів, щоб так сталося. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх будуть карати на смерть.
Тарас глянув у вічі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.
— А коли пан хоче побачитися, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодилися, й один левентар обіцяв. Тільки хай їм не буде й на тім світі щастя! Ой, вей’змір! Який жаднющий нарід! І між нами таких нема: по півсотні червінців я дав кожному, а левентареві…
— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість знов вернулася в його душу.
Він згодився на Янкелеву намову перебратися чужоземним графом, що приїхав з німецької землі, для чого вже й одежу встиг добути і принести з собою здогадливий жид. Була вже глупа ніч. Господар дому, відомий уже рудий жид із ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рядниною, і постелив на лаві для Бульби. Янкель ліг долі, пославши другий такий самий сінник. Рудий жид випив невеличку чарку якоїсь настоянки, скинув лапсердак і, в своїх панчохах та патинках трохи схожий на курча, пішов зі своєю жидівкою в щось таке, що скидалося на шафу. Двоє жиденят, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи.
Але Тарас не спав, а сидів нерухомо і стиха тарабанив пальцями по столі; він тримав у зубах люльку і пускав дим, від якого жид спросоння чхав і закутував носа в ковдру. Тільки-но почало сіріти надворі, він уже штовхнув ногою Янкеля.
— Уставай, жиде, і давай твою графську одежу! Він миттю одягся, почорнив вуса, брови, надів на тім’я маленьку темну шапочку — і ніхто з найближчих до нього козаків не пізнав би його. На око йому здавалося яких тридцять п’ять років. Здоровий рум’янець грав на його щоках, а самі шрами надавали йому якоїсь величності. Одежа, гаптована золотом, дуже личила йому.
Вулиці ще спали. Жодна крамарська душа ще не з’являлася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель підійшли до будинку, що був ніби чапля на сідалі. То була низька, широка, здоровенна, почорніла будівля, в якій з одного боку стирчала, як шия у чорногуза, довга вузька башта, а зверху неї випинався шматок покрівлі. Ця будівля єднала в собі багато всяких урядів: тут були й касарні, і в’язниці, і навіть суд. Бульба та Янкель зайшли крізь браму й опинилися серед просторої зали або критого подвір’я. Мало не тисяча чоловік спало там покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і бавилися в якусь гру, б’ючи один одного двома пальцями по долоні. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тоді повернули голови, як Янкель сказав:
— Це ми. Чуєте, панове? Це ми.
— Ідіть, — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи товаришеві, щоб той бив.
Вони вступили до вузеньких і темних сіней, якими знов дійшли до такої ж, як перше, зали з маленькими віконечками вгорі.
— Хто йде? — загукало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.
— Це ми! — озвався Янкель. — Їй-богу, ми, ясне панство! Але ніхто не хотів його слухати. На щастя, тієї миті підійшов якийсь черевань, — з усього видно, що старший, бо лаявся дужче за всіх.
— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф буде ще дякувати.
— Пропустіть їх, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати! Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі…
Продовження цього красномовного наказу вже не чули наші прочани.
— Це ми… це я… це свої! — запевняв Янкель, кого б не стрів.
— А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарешті підійшли до того місця, де сіни вже кінчалися.
— Можна. Тільки не знаю, чи пропустять вас до самої в’язниці. Тепер уже там нема Яна: замість нього там стоїть інший, — відповів вартовий.
— Ай вей! — промовив тихо жид. — Це зовсім погано, ласкавий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас.
Жид повів далі. Біля дверей до льоху, що сходилися вгорі шпилями, стояв гайдук із вусами в три сувої. Верхній сувій його вусів ішов назад, другий просто вперед, а третій донизу, і це робило його обличчя дуже схожим на котяче.
Жид зігнувся в три погибелі й майже боком підійшов до нього.
— Ваша ясновельможносте!.. Ясновельможний пане!
— Це ти до мене, жиде, говориш?
— До вас, ясновельможний пане!
— Гм… а я тільки гайдук! — мовив трисувійний прудивус, і очі в нього повеселіли.
— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай! — І жид покрутив головою й розчепірив пальці. — Ай, яка велична постава! Їй-богу, полковник, зовсім полковник! От аби ще на палець додати, то вже й полковник! Треба б пана посадити на румака, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!
Гайдук розправив нижній сувій вусів, і очі його зовсім розвеселилися.
— Що то за народ — жовніри! — стелив далі жид. — Ох, вей’змір, що за гарний народ! Шнурочки, бляшечки… Так від них блищить, як від сонця; а кобіти, де тільки вздрять жовнірів… ай, ай! — Жид знову покрутив головою.
Гайдук закрутив рукою верхні вуса й пропустив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.
— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що то за люди, ті козаки.
Приїзд чужоземних графів і баронів був у Польщі не вдивовижу: вони частенько зазирали з самої тільки цікавості глянути на цей майже напівазійський куток Європи: Московщину й Україну вони мали вже за Азію. І через те гайдук, уклонившися доволі низенько, вважав за потрібне декілька слів докинути й від себе.
— Я не розумію, ваша ясновельможносте, — сказав він, — чого вам забажалося дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.
— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш говорити, що нашу віру не поважають? То вашу єретицьку віру не поважають!
— Еге-ге! — промовив гайдук, — Тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам із тих, що сидять у мене. Постривай же, я покличу сюди наших.
Тарас зрозумів свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати про те, як би виправити помилку. На щастя, Янкель і тут потрапив підсипатися.
— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб із графа та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав собі таке вбрання й такий вигляд графський?
— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був свою пащеку, щоб гукнути.
— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, що ви ще ніколи й не бачили: ми дамо вам аж два золотих червінці.
— Еге! Два червінці! Що мені два червінці! Я цирюльникові даю два червінці за те, щоб він мені тільки половину бороди виголив. Сотню червінців давай, жиде! — І гайдук закрутив верхній сувій вусів. — А коли не даси сотні червінців, зараз закричу!
— І навіщо б то так багацько? — гірко промовив побілілий жид, розшморгуючи шкуратяного гамана свого; але щастя його, що в гамані більше не було і що гайдук далі сотні лічити не вмів.
— Пане, пане, ходім звідсіля швидше! Ви самі бачите, який тут народ негарний! — забелькотав Янкель, помітивши, що гайдук перебирає на долоні червінці, немов жалкуючи, що мало заправив.
— Що ж ти, бісів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш? Ні, ти повинен тепер показати. Коли вже взяв гроші, то не маєш права відмовити!
— Геть, геть до біса! А то я зараз дам знати і вас тут…
Швидше ноги на плечі, кажу вам!
— Пане! Ходім, їй-богу ходім! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюнути треба! — кричав бідолашний Янкель.
Бульба помалу, понуривши голову, повернувся й пішов назад. Янкель, якого гриз жаль за марно потраченими червінцями, все докоряв йому:
— Ну й нащо б то було його чіпати? Хай би собі лаявся, собака! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ох, вей’змір, яке щастя Бог людям дає! Сотня червінців тільки за те, що нас прогнав! А нашому братові як: йому й пейси обірвуть, і з пики зроблять таке, що потім і глянути бридко, — і ніхто не дасть сотні червінців. Ох, Боже мій! Боже милосердний!
Але невдача ця тяжче вплинула на Бульбу; вона виявлялася страхітливим полум’ям у його очах.
— Ходім! — сказав він раптом, немовби стрепенувшись. — Ходім на майдан. Я хочу подивиться, як його катуватимуть.
— Ой, пане! Нащо ходити? Ми ж однаково тим уже не поможемо.
— Ходім! — уперто промовив Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався за ним.
Майдан, де мала відбутися кара, не важко було знайти: люд валом сунув туди з усіх кінців. За тодішніх лютих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простолюду, а й для шляхетного панства. Багато старих найпобожніших жінок, сила молодих панночок і пань, найбоязкіших, яким потім цілу ніч увижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так, як може тільки п’яний гусарин кричати, — не пропускали, проте, нагоди задовольнити цікавість.
— Ох, які муки! — кричали декотрі в істеричній пропасниці, заплющували очі й одвертались і все ж таки вистоювали досить довго. Інший і рота роззявить, і руки простягне вперед, ладен вискочити всім на голови, щоб звідтіля краще роздивитися. З юрби вузеньких, невеличких і звичайних голів висовував свою товсту пику різник, що спостерігав за всією справою оком знавця і перемовлявся короткими словами зі зброярем, якого звав кумом через те тільки, що в свято напивалися з ним в одному шинку. Інші розмовляли палко, ще інші навіть бились об заклад; але більшість було таких, що на весь світ Божий і на все, що в ньому твориться, дивляться, колупаючи пальцем у носі.
Спереду, біля самих прудивусів, що складали міську гвардію, стояв у військовій одежі молодий шляхтич чи, може, тільки схожий на шляхтича, який надяг на себе геть усе, що мав, так що в нього вдома зосталася тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх другого, висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв із коханкою своєю Юзею і все озирався, щоб хто-небудь не забруднив її шовкового вбрання. Він їй пояснив геть усе так, що вже нічого не можна було додати.
— Оце, серденько Юзю, — почав він, — весь цей люд, що ви тут бачите, прийшов, щоб подивитися, як каратимуть на смерть злочинців. А он той, серденько, що, як ви бачите, держить сокиру й інші причандали, — то кат, і він буде їх карати. І як почне їх колесувати та інших тортур завдавати, то злочинець іще буде живий; а як одрубає йому голову, то він, серденько, зараз же й помре. Перше буде кричати й рухатися, ну, а як тільки одрубають йому голову, тоді вже йому не можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити, — це через те, серденько, що в нього вже не буде більше голови.
I Юзя все це слухала з ляком і цікавістю. Дахи будинків були всіяні людом. Із віконець на горищах визирали якісь гидкі пики з вусами й немовби очіпками на головах. На балконах під наметами сиділо магнатство. Гарненькою ручкою панна-реготуха, сяючи, немов білий сніг на сонці, держалася за поруччя. Ясновельможні пани, добре вгодовані, дивилися поважно.
Служник у білому вбранні, з рукавами, що відкидалися назад, розносив наїдки та всякі напої. Часто чорноока панна, жартуючи, брала своєю білою ручкою тістечка або щось із садовини й кидала в народ. Юрба голодних лицарів підставляла свої шапки, і який-небудь довгий шляхтич, що витикався з-поміж усіх головою, в полинялім червонім кунтуші з почорнілими, колись золотими шнурами, перший хапав своїми довжелезними руками здобич, цілував її, притуляв до серця, а тоді клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, теж був глядачем: перехиливши набік дзьоба і піднявши лапу, він пильно роздивлявся юрбу. Ось вона враз загула, і зо всіх боків почулося:
— Ведуть, ведуть! Козаки!
Вони йшли без шапок, з довгими чубами; бороди теж у них повідростали. Вони йшли не боязко, не понуро, а навпаки — з якоюсь тихою гордістю; їхня одежа з коштовного сукна подерлась і теліпалася на них лахміттям; вони не дивилися на люд і не кланялися йому. Попереду йшов Остап.
Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в нього на серці?.. Він дивився на сина з юрби і не пропустив жодного його руху. Вони підійшли вже до самого місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю гірку чару. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і гучно промовив:
— Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова!
Після цього він підійшов до помосту.
— Добре, синку, добре! — тихо мовив Бульба й похилив на груди свою сиву голову.
Кат зірвав з Остапа старе лахміття; йому ув’язали руки й ноги в навмисне зроблені диби і… Але не будемо полохати душі читачевої картиною пекельних мук, од яких холоне кров і сторч стає волосся. Вони були виплодом тодішніх диких, лихих часів, коли життя чоловіка складалося з самих лише кривавих вояцьких звитяг, і він затвердів у них душею, і втратив усі людяні почуття. Даремно дехто — таких було небагато — всупереч своїй добі виступав проти цих жахливих тортур. Даремно король і чимало лицарів зі світлим розумом та чулою душею казали, що така жорстока, люта кара може тільки запалити до помсти козацьку націю. Але влада короля і розумних думок була ніщо перед безладним свавіллям можновладного магнатства, яке своєю незрозумілою необачністю, браком далекоглядності, дитячим себелюбством і нікчемною пихою зробило з сейму сміховище, а не уряд.
Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги, коли страшний хряскіт кісток почувся серед мертвої тиші до найдальших глядачів, коли панянки одвернули свої очі, — нічого навіть схожого на стогін не вирвалося з його уст, і не здригнулося його лице. Тарас стояв у юрбі, схиливши голову і водночас гордо піднявши свої очі, тихо, схвально промовляв:
— Добре, синку, добре!
Але як узяли його на останні смертельні муки, здалося, немовби почала підупадати його сила. I повів він навколо себе очима: Боже, все невідомі, все чужі люди!! Хоч би хто-небудь із рідних, близьких його серцеві був тут, при його смерті! Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері, чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся і б’є руками в білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив перед економ. I впав він на силі й вигукнув у скруті душевній:
— Батьку! Де ти? Чи чуєш ти мене?
— Чую! — залунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу разом здригнувся.
Частина кінних жовнірів кинулася пильно оглядати юрбу.
Янкель побілів, як смерть, і коли жовніри трохи од’їхали від нього, він з острахом озирнувся назад, щоб глянути на Тараса; але Тараса вже коло нього не було: і слід його немов вода змила.
XII
Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з’явилося на межах України. Це вже була не якась там мала частина чи загін, що ходив на здобич або навздогін за татарами. Ні, це повстала вся нація, бо не вистачило вже терпцю в народу, — повстала, щоб помститися за наругу над правом своїм, за ганебне приниження звичаїв своїх, за зневагу предківської віри і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що накипіло з давніх-давен на душі і розпалювало сувору зненависть козацьку. Молодий, але міцний духом гетьман Остряниця став на чолі незчисленної козацької сили. Разом із ним був старий бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули й генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий був при головній військовій корогві, і ще багато інших корогов та стягів майоріли вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато було ще всякої військової старшини: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними пішого й кінного війська; майже стільки, скільки було реєстрових козаків, набралося й охочекомонних та вільних. Звідусіль піднялося козацтво: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, од пониззя Дніпра й од усіх верхів його та островів. Безліч коней та незліченні валки возів сунули полями.
І поміж тими козаками, поміж тими всімома полками най-виборніший був один полк, і вів його Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і його літа, і бувалість, і вміння керувати своїм військом, і величезна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась аж завеликою його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова, і слово його на військовій раді дихало самим тільки знищенням.
Не варто описувати ні всіх боїв, де показали себе козаки, ні всього, що трапилося під час тієї війни: все те записано на сторінках літопису. Відомо, яка буває війна в нашій землі, коли вона підіймається за святу віру: нема дужчої сили, як віра. Грізна вона і нездоланна, як нерукотворна скеля серед бурхливого, вічно мінливого моря. З самої середини морського дна здіймає вона до неба непробивні свої стіни, вся збудована з суцільного каменю. Звідусіль її видко, і дивиться вона просто у вічі хвилям, що котяться повз неї. 1 горе кораблеві, що ненароком наскочить на неї! На тріски розлітається його недолуга снасть, тоне й трощиться на гамуз усе, що є на ньому, й повітря здригається від жалібного крику тих, що йдуть на дно.
На літописних сторінках посписувано докладно, як утікали польські загони з визволених міст, як поперевішувано немилосердних жидів-орендарів; який недолугий був коронний гетьман Микола Потоцький зі своєю незчисленною армією супроти цієї незборимої сили; як, розбитий, гнаний, перетопив він у невеликій річці найкращу частину війська свого, як облягли його в невеличкім містечку Попоннім грізні козацькі полки і як у великій скруті польський гетьман заприсягнувся, що король і уряд вволять волю козаків і повернуть їм усі колишні права й привілеї.
Але не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська присяга. І Потоцький не гарцював би вже на своєму шеститисячному аргамакові, чаруючи очі вельможних панночок і викликаючи заздрість шляхетних панів, не величався б на сеймах, влаштовуючи розкішні бенкети сенаторам, якби не врятувало його православне духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясно-золотих ризах, з образами й хрестами, а попереду сам архиєрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, всі козаки поставали навколішки й поскидали шапки. Ні на кого б вони на той час не зважили, навіть на самого короля; але стати проти своєї церкви християнської не посміли й зважили на духівництво. Згодився гетьман разом із полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього святу присягу дати волю всім християнським церквам, забути давню ворожнечу й ніякої кривди козацькому війську не чинити.
Один тільки полковник не згодився на такий мир. Той полковник був Тарас. Вирвав він пасмо волосся зі своєї голови й гукнув:
— Гей, гетьмане й полковники! Не робіть такої бабської угоди! Не вірте ляхам: продадуть, псяюхи!
Коли ж військовий писар приніс писані умови й гетьман підписався під ними власною рукою, Тарас зняв із себе щирий булат, догору турецьку шаблю з найкращої криці, переломив її надвоє, як тріску, і, кинувши врізнобіч далеко від себе обидва кінці, промовив:
— Прощайте ж! Як двом кінцям цієї шаблі не з’єднатися в одно й не скластися в цілу шаблю, так і нам, панове товариство, не бачитися більше на цьому світі. Тільки не забудьте мого прощального слова (тут голос його ще погучнішав, піднявся вище, набрав надзвичайної сили — і збентежилися всі од його пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте — купили спокій і згоду; думаєте — панувати вам? Не те у вас буде панування: здеруть із твоєї голови, гетьмане, шкуру, наб’ють її гречаною половою й показуватимуть по всіх ярмарках! I ви, панове, своїх голів не врятуєте! Згинете в гнилих льохах, замуровані в кам’яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять у казанах живими!
— А ви, хлопці? — звернувся він до своїх козаків. — Хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по-баб’ячому в запічку або на лежанці, не п’яним під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутися додому та поробитися недовірками, та возити на своїй спині польських ксьондзів?
— За тобою, пане полковнику! За тобою! — загукали всі, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало й інших.
— А коли за мною, то за мною ж! — промовив Тарас, насунув глибше собі шапку на голову, грізно глянув на всіх, що зосталися, підправився на коні своїм і гукнув:
— Не дорікайте ніхто нам образливим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!
По цій мові вдарив він по коневі, й рушив за ним табір у сотню возів, а за ним багато кінних і піших козаків, і, обернувшись, сварився поглядом на всіх, що позоставались, і гнівний був погляд його. Ніхто не зважився їх зупинити. На очах у всього війська покидав їх полк, і довго ще обертався Тарас, і все сварився.
Смутні стояли гетьман і полковники, замислились усі й мовчали довго, немов пригнічені якимсь важким передчуттям. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Незабаром після зрадливого вчинку під Кановом гетьманська голова вже стриміла на палі разом із багатьма найкращими його військовими товаришами.
А що ж Тарас? А Тарас тим часом гуляв по всій Польщі зі своїм полком, спалив вісімнадцять містечок, більш як сорок костьолів і вже доходив до Кракова. Силу перебив він усякої шляхти, пограбував найбагатші й найкращі замки; порозпечатували і порозливали козаки сторічні меди й вина, свято бережені в панських льохах; порубали й попалили коштовні сукна, одежу й начиння, що було по коморах.
— Нічого не жалійте! — тільки й примовляв Тарас. Не зважали й на чорнобривих панянок, білогрудих, яснооких дівчат: й коло самих вівтарів не могли врятуватися вони…
— Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв Тарас.
І такі поминки по Остапові справляв він у кожнім селі, аж поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.
Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витримували коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.
Над самою кручею Дністровою стояла вона зі своїм обірваним валом та розваленими мурами. Піском та битою цеглою засіяний був верх кручі, що кожної хвилини міг зірватися і полетіти вниз. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:
— Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!
I нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.
— Ох, старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.
— Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.
I присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.
Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.
Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні.
— Займайте, хлопці, займайте швидше, — гукав він, — гору, що за лісом: туди не підступлять вони! Але вітер не доніс його слів.
— Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! — промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радістю засяяли йому очі. Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:
— До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега стоять човни, — всі забирайте, щоб не було погоні!
Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.
Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.
Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима. Бачать козаки — крутиться й гадючиться стежка й багато вбік дає вигинів.
— Гей, панове товариство! Пан чи пропав! — сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули — і татарські коні їхні, відірвавшись від землі і розпростершись у повітрі, як змії, перелетіли через провалля й шубовсьнули просто в Дністер. Двоє тільки не досягли до ріки, грянули з високості на каміння і пропали там навіки з кіньми, не встигнувши навіть голос подати. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв’язували човни. Зупинилися ляхи над проваллям, дивуючися нечуваній козацькій сміливості, і думали: скакати їм чи ні. Один молодий полковник, живої, гарячої крові, рідний брат красуні-польки, що причарувала бідолашного Андрія, не роздумуючи, кинувся згарячу за козаками. Перевернувся він тричі в повітрі з конем своїм і гримнувся просто на гострі скелі. На шмаття подерло його гостре каміння, і пропав він на дні провалля, мозком і кров’ю оббризкавши кущі, що росли по нерівних стінах прірви.
Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.
— Прощайте, товариство! — гукав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!..
А вже вогонь піднявся вгору і лизав його ноги, обіймаючи потроху все дерево… Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, така сила, що перемогла б козацьку силу?..
Не мала річка Дністер, а як пожене вітер з моря, то хвиля сягає до самого місяця! Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обережно минали зелені острови, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.
1835, 1842
———–
Примітки:
[1] Della notte — нічного (італ.). Нічний — прізвисько, що дали італійці нідерландському художникові Ґерриту (ван Ґерарду) Гонтґорсту (1590-1656), своєрідним картинам якого притаманний різкий контраст світла й тіні.
Читати “Тарас Бульба” онлайн
Читати твори Миколи Гоголя.
