“Тарас Бульба”
(частина 3)Читати повість “Тарас Бульба” Миколи Гоголя частина 2
VII
Галас і надзвичайна метушня зчинилися в запорозькому таборі, Спершу ніхто не міг зрозуміти, як то трапилося, що військо прорвалося в місто. Нарешті виявилося, що весь Переяслівський курінь, розташований перед бічною міською брамою, був п’яний, як ніч, отож і не диво, що половину його перебито, а другу пов’язано, перше ніж усі змогли довідатись, у чім річ. Поки ближчі курені, розбуркані криком, встигли вхопити зброю, військо вже входило в браму і останні ряди відстрілювалися від сонних, напів-протверезілих запорожців, що безладною юрбою кинулися на них. Кошовий дав наказ зібратися всім, і коли всі стали в коло і, скинувши шапки, затихли, він почав так:
— То ось воно що, панове-братове, трапилося цієї ночі, ось до чого призвела горілка! Ось яку наругу нам ворог учинив! У вас, видко, вже така поведенція: коли дозволиш більше михайлика випить, то ви вже ладні так надудлитися, що ворог христового вояцтва не те що штани здійме з вас, а навіть начхає вам у саму пику, то й того не почуєте.
Козаки стояли, похиливши голови, бо почували свою провину;
тільки Незаймайківський курінний отаман Кукубенко озвався.
— Постривай, батьку отамане! — промовив він. — Хоч воно й не велить закон на військовій раді перечити кошовому, як він каже слово, та коли діло не так, то вже вибач. Не зовсім справедливо дорікав ти всьому християнському війську. Козаки були б винні, навіть заслужили б смертної кари, коли б напились у поході, на війні, на важкій праці, але ми товклися без діла, марно тинялися перед містом. Ні посту, ні іншого християнського закону не було, то нема нічого дивного, що на безділлі чоловік нап’ється. Гріха тут нема. А от краще ми покажімо їм, як на сонних та невинних людей нападати. Перше добре били, а вже тепер так наб’ємо, що й п’ят додому не донесуть.
Річ курінного отамана сподобалася козакам. Вони попідводили зовсім уже понурені голови й дехто вдячно кивнув головою, промовивши:
— Добре сказав Кукубенко!
А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, промовив:
— А що, батьку кошовий, мабуть, чи не правду сказав Кукубенко? А ти що на це?
— А ось що! Скажу: щасливий і батько, що породив на світ такого сина. Ще не велика мудрація сказати докірливе слово, а більша мудрість таке слово мовити, яке, не познущавшися з біди чоловіка, підбадьорило б його, додало б йому духу, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів був потім сказати вам слово на розраду, та Кукубенко випередив мене.
— Добре сказав і кошовий! — почулося поміж лавами запорожців. — Добре слово! — промовили й інші. І найсивіші, що стояли, як сиві голуби, і ті кивнули головою й, моргнувши сивим вусом, тихо прогомоніли: — Добре слово сказав! Добре!
— Слухайте ж, панове, далі, — озвався знову кошовий. — Брати фортецю, лазити та підкопуватись, як то роблять чужоземні, німецькі майстри, — хай їй дідько з такою роботою! І не годиться, й не козацьке це діло. Та ще маймо на увазі те, що ворог увійшов до міста з невеликими запасами: возів щось було з ними небагато. Люд у місті голодний, тож усе з’їсть за одним махом, та й коням також сіна… навіть не знаю, хіба з неба на вила кине їм який-небудь їхній святий… тільки про те хіба ще Бог знає; а ксьондзи їхні тільки на слова мастаки. Чи по те, чи по інше, а вони повинні вийти з міста. Отож розділяйтеся на три гурти й ставайте на три шляхи перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський і Корсунський курені на засідку! Полковник Тарас із полком на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на запас із правої руки обозу! Щербинівський і Стебликівський горішній — із лівої руки! Та виходьте з лави, панове-молодці, котрі гостріші на язик, подражнити трохи ворога! Лях пустоголовий і гоноровитий: не витерпить глузування, то, може, ще й сьогодні всі вони вийдуть з брами.
Курінні отамани, обдивіться гарненько курені: у кого замало людей, додати з тих, що лишилися від Переяслівського. Перегляньте все ще раз! Дайте на кожного козака по чарці горілки й по хлібині! Але я так думаю, що кожний ще від учорашнього не голодний, бо ніде правди діти, — понаїдалися всі так, що я дивуюсь, як ніхто вночі не луснув. І ще один наказ: коли який-небудь жидюга-шинкар продасть козакові хоч один кухоль горілки, то я приб’ю йому, собаці, на саме чоло свиняче вухо й повішу його догори ногами! До праці ж, братове! До праці!
Так порядкував кошовий, і всі, вклонившись йому в пояс і не надягаючи шапок, подалися до своїх возів і таборів, і аж відійшовши вже далеко, понадягали знов шапки.
Усі почали готуватися: пробували шаблі та палаші, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, кульбачили коней.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і ніяк не міг додуматися, де дівся Андрій: чи полонили його разом з іншими і сонного зв’язали? Тільки ж де там: не такий він, щоб живим їм дався в руки. Поміж убитими козаками також не було його видко. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду свого полку, не чуючи, що його давно вже хтось кликав.
— Кому там мене треба? — спитав він нарешті, отямившись. Перед ним стояв жид Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — белькотав жид, хапаючись і уриваючи мову, немов би хотів звірити щось важливе. — Я був у місті, пане полковнику!
Тарас глянув на жида і здивувався, що той уже встиг побувати в місті.
— Який же тебе чорт туди заніс?
— Я зараз розкажу, — промовив Янкель. — Як тільки я почув уранці галас і козаки почали стріляти, я вхопив лапсердак і, не надягши його, побіг туди бігом! Дорогою вже надяг його в рукави, бо хотів швидше довідатися, що то за галас і чого козаки вдосвіта зчинили стрілянину. Я взяв та й прибіг аж до самої брами якраз тоді, коли вже останнє військо входило в місто. Дивлюся — поперед загону пан хорунжий Галяндович. Він мій давній знайомий: ще три роки тому був позичив у мене сто червінців. Я за ним, буцімто щоб гроші в нього виправити, і увійшов разом із ними в місто.
— Як же це: увійшов у місто та ще й гроші хотів виправити? — спитав Бульба. — I він тебе не звелів повісити, як собаку?
— А їй-богу, хотів повісити, — відповів жид, — уже його служники були зовсім ухопили мене й накинули мотузку на шию, але я відпросився в пана, сказав, що підожду з грішми, скільки пан сам схоче, й пообіцяв, що ще позичу, аби тільки він поміг мені виправити борги з інших лицарів; бо у пана хорунжого, — я скажу панові правду, — нема ані червінця в кишені. Хоч він має й хутори, і садиби, і аж чотири замки, та й степової землі аж до Шклова, а грошей у його так само, як і в козака, ані-ані. I тепер, коли б не озброїли його брацлавські жиди, ні з чим було б йому й на війну виїхати. Він і на сеймі через те не був.
— І що ж ти робив там у місті? Бачив наших?
— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рувим, Шмуль, Самуйло, Хайвалох, жид-орендар…
— Та хай вони западуться! — гукнув, розсердившись, Тарас. — Що ти мені пхаєш під носа своє жидівське кодло! Я питаю тебе про наших запорожців.
— Наших запорожців не бачив. А бачив самого пана Андрія.
— Андрія бачив? — аж крикнув Бульба. — Що ж ти не кажеш, де ти його бачив? У льоху? В ямі? Зганьбленого? Зв’язаного?
— І хто ж би посмів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий пишний лицар… Далебі, я його й не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і верцадло в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь того золота, і все золото. Так, як сонце навесні, коли в городі всяка пташка свище та співає і травичка пахне, так тепер і пан Андрій — увесь сяє в золоті. І коня йому дав воєвода найкращого: двісті червінців коштує самий кінь.
Бульба остовпів.
— Навіщо ж він надяг чуже вбрання?
— Того, що воно краще, того й надяг… I сам їздить, і з ним інші їздять; і він навчає, і його навчають. Як найбагатший польський пан!
— Хто ж його присилував?
— Або ж я кажу — присилував? Хіба пан не знає, що він своєю волею перейшов до них?
— Хто перейшов?
— Пан Андрій.
— Куди перейшов?
— Та до них перейшов. Він уже тепер зовсім їхній.
— Та брешеш ти, свиняче вухо!
— Як же то можна, щоб я брехав? Хіба я дурний брехати? На свою б голову брехав? Хіба я не знаю, що жида повісять, як собаку, коли він збреше перед паном?
— Виходить, по-твоєму, що він продав віру, продав вітчизну?
— Я ж не кажу, щоб він там продавав щось: я сказав тільки, що він перейшов до них.
— Брешеш, чортів жиде! Не було ще такого на християнській землі. Ти вигадуєш, собако!
— Хай мої пороги травою поростуть, коли я вигадую! Хай кожне плюне на могилу батька мого, матері, тестя, і батькового батька, і батька матері моєї, коли я вигадую. Як панська воля, то я навіть скажу, через що він перейшов до них.
— Через що?
— У воєводи є дочка-красуня. Святий Боже, яка красуня! Тут жид усякими способами почав виявляти красу панночки на своїм обличчі: розставив руки, прищулив око і скривив набік рота, немовби щось дуже смачне покуштував.
— Ну то що з того?
— Він задля неї і вчинив це, перейшов до них. Коли чоловік закохається, то він тоді мов підошва: її як намочиш у воді, то гни як хочеш — вона буде гнутися.
Тяжко замислився Бульба. Згадав він, що справді велику силу має квола жінка, що багато дужих душ вона погубила, що податлива на жіночу звабу вдача в Андрія; і стояв він довго, мов укопаний, на одному місці.
— Слухайте, пане, я все розкажу панові, — мовив далі жид. — Тільки-но почувши ґвалт і побачивши, що вони входять до міської брами, я вхопив про всяк випадок із собою низку перлів, бо в місті є красуні і шляхтянки, а коли є красуні і шляхтянки, подумав я, то їм хоч і їсти нічого, а перли куплять. І як тільки слуги хорунжого пустили мене, я побіг до воєводи в двір продавати перли. Розпитався про все в служниці-татарки. “Буде весілля зараз, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцявся прогнати запорожців”.
— І ти не вбив його на місці, того чортового сина? — гукнув Бульба.
— За віщо ж убивати? Він перейшов самохіть. Що чоловік винен? Де йому краще, туди й перейшов.
— І ти бачив його в лице?
— Їй-богу, в саме лице! Такий гарний вояк! Кращий за всіх. Дай йому Боже здоров’я, мене відразу пізнав, і коли я підійшов до нього, він і каже мені…
— Що ж він каже?
— Він каже… перше кивнув пальцем, а тоді вже каже: “Янкелю!” А я: “Пане Андрію!” — кажу. “Янкелю, скажи батькові, скажи братові, скажи всім козакам, скажи запорожцям, скажи всім, що батько — тепер мені не батько, брат — не брат, товариші — не товариші і що я з усіма ними буду битися, з усіма буду битися!”
— Брешеш, чортів Юдо! — несамовито крикнув Тарас, зовсім не пам’ятаючи себе. — Брешеш, собако! Ти й Христа розіп’яв, проклятий від Бога лиходію! Я тебе вб’ю, сатано! Тікай відсіля швидше, а ні — тут тобі й смерть!
І, промовивши це, Тарас вихопив шаблю. Зляканий жид прожогом кинувся геть, скільки сили було в його тонких сухих литках. Довго біг він, не оглядаючись, козацьким табором, а тоді ще далеко чистим полем, хоч Тарас і не гнався за ним, розміркувавши, що не слід на першому, хто нагодився, зганяти свою злість.
Тепер згадав він, що бачив минулої ночі Андрія, який переходив табором із якоюсь жінкою, і похилив сиву голову, а все ж ще не хотів вірити, щоб могло статися таке ганебне діло, щоб його син, його рідна дитина, продав і віру, й душу свою.
Нарешті повів він свій полк у засідку й сховався з ним за лісом, який ще один і зостався не спалений козаками. А запорожці, і піші, й кінні, зайняли три шляхи перед трьома брамами. Один за одним посунули курені: Уманський, Поповичівський, Канівський, Стебликівський, Незаймайківський, Гургузів, Титарівський, Тимошівський. Тільки Переяслівського не було. Дуже курнули козаки і прокурили свою долю. Хто прокинувся зв’язаний в руках у ворога, дехто й зовсім не прокинувся, сонний перейшов у сиру землю, а сам курінний отаман Хліб без шароварів і жупана опинився в лядському полоні.
З міста почули рух у козацькому таборі. Усі сипнули на вал, і перед очима в козаків постала враз жива картина: польські лицарі, один за одного кращий, стояли на валу. Мідяні шоломи, оздоблені білим, мов той лебідь, пір’ям, сяяли, як сонце. На інших були легенькі шапочки, рожеві й блакитні, з перегнутими набакир верхами; кунтуші з вильотами, шиті золотом і просто облямовані шнурками; у тих шаблі і зброя в дорогій оправі, за яку великі гроші платили пани, — і багато іншого вбрання. Спереду чванькувато стояв, у червоній шапці з золотом, буджацький полковник. Дебелий був полковник, вищий і грубший за всіх, широкий, дорогий кунтуш ледве сходився на череві. З другого боку, ближче до бокової брами, стояв другий полковник, невеличкий чоловічок, сухий, як тріска; але маленькі меткі очі його дивилися пильно з-під насуплених густих брів, і вертівся він швидко на всі боки, жваво показуючи тонкою сухорлявою рукою своєю та віддаючи накази; видко було, що, незважаючи на своє дрібне тіло, він добре знав військову справу. Недалечке від нього стояв хорунжий, довжелезний, з густими вусами й таким червоним лицем, що аж занадто: любив пан міцні меди і не дурень був погуляти. І багато було видко за ними всякої шляхти, озброєної хто на свої червінці, хто на королівський скарб, хто на жидівські гроші, заставивши все, що тільки знайшлося в прадідівських замках. Чимало було і всяких сенаторських дармоїдів, яких брали з собою сенатори на обіди задля панської пихи і які крали зі столу й креденсів срібні келехи й після сьогоднішнього величання другого дня сідали на передки правити кіньми у якого-небудь пана. Було там усячини. Інший раз і випити не було за віщо, а на війну всі причепурилися.
Козацькі лави стояли тихо перед мурами. Не було ні на кому золота; хіба де-не-де блищало воно на держаках щабель та на мушкетах. Козаки не любили пишно вбиратися на війну; прості були на них кольчуги й свити, і далеко чорніли та червоніли чорні, червоноверхі їхні смушеві шапки.
Двоє козаків виїхало наперед із запорозьких рядів: один іще зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на язик і в ділі теж не з остатніх: Охрім Наш і Микита Голокопитенко.
Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно вештався на Січі, бував і під Адріянополем і не раз був лихом битий на своїм віку: горів у вогні і пригнався на Січ обсмалений, з почорнілою головою та обгорілими вусами; але знов убрався в силу на Січі Попович, пустив за вухо оселедець і викохав густі й чорні, як смола, вуса. І вдатний був на в’їдливе слово Попович.
— А красні жупани на всьому війську, та хотів би я знати, чи красна сила у війська?
— Ось я вас! — гукав зверху дебелий полковник. — Усіх перев’яжу! Віддавайте, хлопи, зброю та коней. Бачили, як я перев’язав ваших? Виведіть їм на вал запорожців!
І вивели на вал скручених мотузками запорожців. Попереду всіх був курінний отаман Хліб, без шароварів та верхнього одягу, — так, як ухопили його п’яного. Понурив голову свою донизу отаман, соромлячися голизни своєї перед своїми ж козаками й того, що попався в неволю, як той собока, сонний. І за одну ніч посивіла його міцна голова.
— Не журися, Хлібе! Визволимо! — гукали йому знизу козаки.
— Не журися, друзяко! — озвався курінний отаман Бородатий. — Не велика твоя провина, що тебе вхопили голого: біда може трапитися з кожним чоловіком; але сором їм, що виставили тебе на ганьбу, не прикривши хоч чим-небудь твоєї голизни.
— Знати, що з вас хоробре військо на сонних людей! — казав, поглядаючи на вал, Голокопитенко.
— Ось постривайте, ми вам пообрізуємо чуби! — відповідали їм згори.
— А хотілося б мені подивитися, як вони нам пообрізують чуби! — промовив Попович, повертаючись перед ними на коні, а потім, подивившись на своїх, додав: — А що ж, панове! Може, й справді ляхи правду кажуть, бо як виведе їх отой черевань, їм усім буде добрий захисток.
— А чого ж, ти думаєш, їм буде добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович запевне вже щось їм утне.
— А того, що позад нього заховається все їхнє військо і вже дідька лисого дістанеш кого-небудь списом з-поза його черева! Усі козаки зареготали, і довго ще декотрі з них хитали головою, приказуючи:
— Ну й Попович! Уже як зав’яже кому слово, то тільки ну… Та так і не сказали козаки, що таке “ну”.
— Відступайте, відступайте швидше від муру! — закричав кошовий, бо ляхи, здавалося, не витерпіли глузів і полковник махнув рукою.
Тільки-но козаки од’їхали, як з валу вдарили картеччю. На валу заметушилися, з’явився верхи сам сивий воєвода. Брама відчинилася, і з неї виступило військо. Попереду виїхали рівним шиком гусари в золотом вишитому вбранні, за ними панцерне військо, тоді латники зі списами, потім усі в мідяних шоломах, а далі, нарізно, значні шляхтичі, кожний одягнутий по-своєму. Горда шляхта не бажала ставати у лави аби з ким, і в кого не було загону, той їхав сам зі своїми служниками. Потім знов лави, і за ними виїхав хорунжий; за ним знов лави, і виїхав дебелий полковник; а позаду вже всього війська виїхав останнім низенький полковник.
— Не давайте їм, не давайте їм шикуватися і ставати в лави! — гукав кошовий. — Зразу налягайте на них усіма куренями! Кидайте всі інші брами! Титарівський курінь, налягай збоку! Дядьківський курінь, нападай з другого. Напирайте в потилицю, Кукубенко й Паливодо! Мішайте їхні лави, не давайте їм шикуватися!
І вдарили з усіх боків козаки, збили, змішали ляхів і самі змішалися. Не дали навіть зчинити стрілянину: пішло діло на шаблі та на списи. Всі збилися в одну купу, й кожному випала нагода показати себе.
Демид Попович трьох заколов посполитих та двох найкращих шляхтичів збив із коней, примовляючи:
— Оце добрі коні! Давно вже мені хотілося мати таких коней. І погнав коней далеко в степ, гукаючи козакам, що стояли осторонь, щоб перейняли їх. Потім знов пробився в купу, налетів знов на збитих із коней шляхтичів; одного вбив, а другому накинув аркана на шию, прив’язав до кульбаки й поволік його по всьому полю, знявши з нього шаблю з коштовним держаком і відв’язавши від череса повний гаман з червінцями.
Кобіта, добрий козак і молодий ще, зчепився також з одним із найхоробріших польських шляхтичів, і довго билися вони, схопившися рукопаш. Подужав був уже козак і, зборовши ворога, вдарив гострим турецьким ножем у груди, але й сам не вберігся: раптом вліпила його гаряча куля у скроню. Звалив його найзначніший із панів, прегарний і давнього князівського роду лицар. Стрункий, як молода тополя, літав він на буланому коні своєму і багато вже показав шляхетської лицарської відваги: двох запорожців розрубав надвоє, Федора Коржа, доброго козака, перекинув разом з конем, стрельнув по коневі й дістав списом козака; багатьом постинав голови й руки і звалив козака Кобіту, загнавши йому кулю у скроню.
— Ось із ким хочеться мені помірятися, чий батько дужчий! — гукнув Незаймайківський курінний отаман Кукубенко. І, припустивши коня, налетів на нього ззаду й так галаснув, що всі, хто був поблизу, здригнулися від того несамовитого крику. Лях хотів обернути свого коня, щоб стати чолом до нього, але не послухався кінь: зляканий страшним гуком, кинувся вбік, і дістав його кулею з мушкета Кукубенко. Ввійшла межи плечі йому гаряча куля, і звалився лях з коня. Але й тут ще не піддався, усе силкувався рубнути ворога, та ослабла рука і впала разом із шаблею. А Кукубенко взяв у обидві руки свій важкий палаш і загнав його в сполотнілі вже уста ляхові, й вибив два, як перлове намисто, зуби палаш, розітнув надвоє язика, розтрощив горловий хребець і далеко ввігнався в землю. Так і прибив він його там, як цвяхом, навіки до сирої землі. Мов потужне джерело, ринула вгору червона, як калина над річкою, шляхетна кров і залила весь шитий золотом жовтий кунтуш його. А Кукубенко вже кинув його й пробився зі своїми незаймайківцями до іншого гурту.
— Ач, яке вбрання коштовне покинув! — промовив уманський курінний отаман Бородатий і подався від своїх до місця, де лежав убитий Кукубенком шляхтич. — Я семеро вже вбив шляхтичів своєю рукою, а такого вбрання ще ні на кому не бачив.
І повабився на здобич Бородатий: нагнувся, щоб поздіймати з убитого дорогі шати, вийняв уже турецький ніж, оздоблений самоцвітами, відв’язав од череса гаман з червінцями, зняв із грудей торбинку з тонкою білизною, коштовним сріблом і кучериком дівчини, обережно схованим на спомин. І не почув Бородатий, як налетів на нього ззаду червононосий хорунжий, якого він був уже раз збив з коня й лишив йому добрий рубець на спомин. Розмахнувся хорунжий з усієї руки й рубонув Бородатого шаблею по нахиленій шиї. Не довело до добра козака зазіхання на здобич: покотилася могутня голова й упало безголове тіло, далеко навколо заросивши землю. Полинула у вирій сувора козацька душа, похмура й гнівна, та ще й дивуючись, що так рано вилетіла з такого дужого тіла. Та не встиг ще хорунжий ухопити отаманову голову за чуба, щоб прив’язати до сідла, як уже нагодився й суворий месник.
Немов той шуліка, що колами ширяє в небі на дужих крилах, а тоді враз зупиняється на одному місці, не згортаючи крил, і звідти стрілою шугає на перепела, який розкричався біля самого шляху, — так Тарасів син Остап налетів раптом на хорунжого й накинув йому мотузку на шию. Почервоніло ще дужче й так червоне лице хорунжого, коли зашморгнула йому горлянку міцна петля; ухопився він був за пістоль, але судомно зведена рука не змогла добре націлитись і куля даремно полетіла в поле. Остап тут-таки від його ж сідла одв’язав шовковий шнур, який хорунжий возив із собою на бранців, зв’язав йому руки й ноги, причепив кінець шнура до сідла й потяг його через поле, скликаючи гучно всіх козаків Уманського куреня, щоб ішли віддати останню шану своєму отаманові.
Як почули уманці, що їхнього курінного отамана Бородатого нема вже на світі, покинули поле бою й прибігли поховати його тіло. 1 тут-таки почали радитися, кого їм вибрати за курінного. Нарешті сказали:
— Та нащо радитися? Кращого нам не знайти курінного, як Бульбенко Остап: він хоч і молодший за всіх нас, але розум має, як у старого.
Остап, скинувши шапку, подякував усім козакам-товаришам за честь. Він не відмовлявся ні молодістю, ні молодим розумом, знаючи, що під гарячий час на війні не до того, а зразу повів їх просто на ляхів і навіч усім показав, що не дурно його обрали за отамана. Побачили ляхи, що вже непереливки, відступили й перебігли поле, щоб зібратися на другім кінці його. А низенький полковник махнув рукою чотирьом свіжим сотням, що стояли осібно біля самої міської брами і вдарили звідтіля картеччю на козацькі гурти. Але мало кого дістали: кулі сипнули по волах козацьких, що боязко дивилися на бій. Заревіли злякані воли, повернули на козацький табір, поламали вози й багатьох потоптали. Але Тарас саме тоді вискочив із засідки зі своїм полком і, закричавши, кинувся їм навперейми. Повернула тоді злякана криком оскаженіла череда назад, кинулася на лядські полки, перевернула кінноту і все зім’яла й розкидала.
— Ой, спасибі ж вам, воли! — гукнули запорожці. — Служили ви нам добре у поході, а тепер ще й на війні послужили! — І вдарили ще дужче на ворога.
Багато ляхів тоді перебили. Багато козаків показало себе: Метелиця, Шило, обидва Писаренки, Вовтузенко й чимало інших. Побачили ляхи, що до скрути доходить, викинули корогву й гукнули, щоб відчиняли мерщій міську браму. Зарипіла, відчиняючись, залізом кована брама і впустила збитих у гурт, як овець у кошару, стомлених, закурених вершників. Дехто з запорожців погнався був за ними, але Остап зупинив своїх уманців, промовивши:
— Далі, далі, пани-браття, від мурів! Не годиться наближатися до них.
І справді тієї ж миті з мурів гримнули гармати й посипали всім, що попало, й багатьом дісталося на горіхи. Тоді саме під’їхав кошовий і похвалив Остапа, промовивши:
— Новий отаман, а веде військо немовби старий! Оглянувся старий Бульба подивитись, який там новий отаман, і побачив, що перед уманцям веде на коні Остап, заломивши набакир шапку, з отаманським пірначем у руці.
— Чи ти бач, який! — сказав Тарас, дивлячись на нього; і зрадів старий, і почав дякувати уманцям за те, що вони так ушанували його сина.
Козаки знов одступили, готуючись іти до таборів, а на міському валу знов з’явилися ляхи, вже в подертих опанчах.
Запеклася кров на багатьох коштовних кунтушах, і порохом припали гарні мідяні шоломи.
— А що, пов’язали? — гукнули їм знизу запорожці.
— Ось я вас! — усе так само кричав згори дебелий полковник, показуючи мотузку; і все ще не переставали нахвалятися закурені, стомлені вояки, а задерикуватіші перекидалися з обох боків гострими словами.
Нарешті всі порозходилися. Хто ліг одпочивати, утомлений битвою; хто присипав землею свої рани і дер, щоб перев’язати їх, хустки та коштовне вбрання, зняте з убитого ворога. Інші, що були бадьоріші, почали зносити тіла й віддавати їм останню честь: шаблями, списами копали могили; шапками, полами вибирали землю; склали чесно козацькі тіла й засипали їх свіжою землею, щоб круки та хижі орли їм очей не видзьобували. А лядські тіла, поприв’язувавши десятками до хвостів диким коням, пустили по всьому полю, і довго потім гналися за ними, шмагаючи їх по боках. Оскаженілі коні тікали борознами та горбами, через яри та протоки, і бились об землю закривавлені й пилом припорошені лядські трупи.
Потім посідали кружкома всі курені вечеряти й довго гомоніли про діла та звитяги, що випали кожному з них на вічний спомин людям прийшлим та нащадкам. Довго не лягали вони; а найдовше не лягав старий Тарас, усе міркуючи, чому Андрія не було поміж ворожим вояцтвом. Чи сумління не пустило Юду вийти супроти своїх, чи жид одурив і він просто попався в неволю. Але раптом згадав Тарас, що занадто було прихильне серце Андрієве до жіночої зваби, й защеміло його старе серце й тяжко заклявся він у душі супроти польки, що причарувала його сина. I виконав би він свою клятьбу: не подивився б він на її красу, витяг би її за густу, пишну косу й поволік по всьому полю поміж усіма козаками. I потовклися б об землю, закривавлені і порохом приладі, її чудові груди та плечі, блискучі, як той нетанучий сніг, що вкриває гірські верховини. Роздер би він на шматки її пишне, прекрасне тіло. Але не відав Бульба, що готує Бог людині на завтра, і почав він дрімати й нарешті заснув.
А козаки все ще гомоніли поміж собою, і цілу ніч стояла біля багаття, розглядаючися пильно на всі боки й очей не стуляючи, твереза варта.
VIII
Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися на раду. З Січі прийшла вістка, що татари, поки не було козаків, пограбували там усе, викопали скарб, який козаки тримали у схові під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто зоставався, і, захопивши гурти худоби і табуни коней, погнали все до Перекопу. Один тільки козак, Максим Голодуха, видобувся дорогою з татарських рук, заколов мурзу, одв’язав у нього торбу з цехинами й на татарському коні в татарському одязі півтора дня й дві ночі втікав од погоні; загнав на смерть коня, пересів дорогою на другого, загнав і того і вже на третьому приїхав до запорозького табору, дізнавшись дорогою, що запорожці були під Дубном. Тільки й устиг він оповістити про те, що трапилось, але чого таке лихо скоїлося, чи курнули своїм звичаєм запорожці, що зоставалися на Січі, й п’яні попались у полон, і як татари дізналися, де був закопаний військовий скарб, — того нічого не сказав він. Дуже стомлений був козак, розпух увесь, лице обпалило йому сонцем та вітром; упав він з коня й заснув міцним сном.
У такій пригоді водилося в запорожців зараз таки гнатися за напасниками, щоб наздогнати їх ще в дорозі, бо бранці могли вже опинитися на базарах Малої Азії, в Смирні, на Криті-острові і Бог знає, де ще з’явилися б чубаті запорозькі голови. Ось через що зібралися запорожці. Всі до одного стояли вони в шапках, бо поприходили не того, щоб слухати отаманські накази, а зібралися на раду, як рівні поміж собою.
— Давайте раду спершу старші! — загукали в гурті.
— Хай дає раду кошовий! — загомоніли інші. І кошовий, скинувши шапку, вже не так, як старшина, а як товариш, подякував усім козакам за честь і почав:
— Багато є між нас і старших, і на раду мудріших, але коли мене вшанували, то ось яка моя буде рада: не гаючи часу, гнатися за татарином. Бо ви, товариство, й самі знаєте, що то за людина татарин: він не буде з награбованим добром дожидати нас, а миттю розсіє його так, що й сліду не знайдеш. Отож моя рада — йти. Тут ми вже погуляли. Ляхи знають уже, що таке козаки; за віру, скільки сили мали, помстилися, а поживи з цього голодного міста небагато. Отож моя рада — йти.
— Іти! — гомоном розляглося по запорозьких куренях. Але Тарасові Бульбі не до душі була така рада, і насупив він ще нижче на очі свої чорні, сивиною взяті брови, немов ті кущі, що
поросли по високій маківці гори і вершечки яких занесено голчастим північним інеєм.
— Ні, неправдива твоя рада, пане кошовий! — промовив він. — Ти не те кажеш: видко, забув, що в полоні тут зостаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми потоптали найперший, святий закон товариський: покинули братів своїх на те, щоб із них живих здерли шкуру або, пошматувавши на клапті їхнє козацьке тіло, розвозили б їх по містах і селах, як уже зробили вони з гетьманом та найкращими лицарями українськими. Хіба мало вони учинили наруги над нашою святинею? Що ж ми таке, питаю я всіх вас? Який же то в біса козак, що кинув товариша в пригоді, кинув його, як собаку, пропадати на чужині? Та коли вже на те пішло, що всяк із вас має за ніщо козацьку честь, воліє, щоб кожен міг плюнути йому у вічі й дорікнути лихим словом, то мені не дорікне ніхто. Я сам залишаюся! Завагалися кругом запорожці.
— А хіба ти забув, бравий пане полковнику, — промовив тоді кошовий, — що в татарів у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їхнє буде запродане в довічну неволю поганцям, а це ще гірше від лютої смерті? Хіба ти забув, що у них тепер увесь наш скарб, християнською кров’ю здобутий?
Замислилися всі козаки, не знавши, що сказати. Не хотілося нікому з них здобути собі лиху славу. Тоді вийшов наперед найстаріший за всіх роками в Запорозькому Війську Касян Бовдюг. У великій пошані був він у всіх козаків; двічі вже вибирали його кошовим, і на війні він був дуже добрий козак, але давно вже постарів і не бував ні в яких походах; не любив він і поради давати нікому, а любив старий вояка лежати на боці в козацькім колі й слухати оповідки про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їхніх розмов, а тільки слухав та притискав пальцем попіл у своїй носогрійці, якої ніколи не випускав з рота, і довго сидів він потім, приплющивши очі, і ніколи не знали козаки, чи спав він, чи й далі слухав. Усі походи зоставався він удома на Січі, а цього разу розходився старий. Махнув рукою по-козацькому і промовив:
— Та нехай уже! Піду й я: може, хоч чим-небудь стану в пригоді козацтву!
Усі козаки притихли, коли ввійшов він у коло, бо давно не чули від нього жодного слова. Всім хотілося знати, що скаже Бовдюг.
— Прийшла черга й мені промовити слово, пани-браття! — так почав він. — Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; як голова козацького війська він повинен оберігати його і про скарб військовий подбати, і нічого мудрішого він не міг сказати. Ось що! Це хай буде перше моє слово! А тепер послухайте, про що буде друге моє слово. А ось про що: велику правду виповів і Тарас-полковник, дай Боже йому віку довгого і щоб таких полковників було у нас більше в Україні! Перший обов’язок і перша честь козака — дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув ніколи, пани-браття, щоб козак покинув де своїх товаришів, а чи продав кого з них. І ці, і ті — наші товариші і менше їх чи більше — однаково, всі товариші, всі нам дорогі. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарвою, хай женуться за татарами, а кому милі ці, що в лядській неволі, хай зостаються. Кошовий повинен іти з тими, що поженуться за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Нема з нас нікого, хто зрівнявся б із ним відвагою.
Так промовив Бовдюг і замовк. I зраділи всі козаки, що навів їх на правдиву стежку старий розум.
— Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та нарешті й промовив. Не дурно казав, як збирався в похід, що станеш козакам у пригоді, — так воно й є.
— Що, згодні ви на це? — спитав кошовий.
— Усі згодні! — загукали козаки.
— Отож і раді кінець?
— Кінець раді! — гукнули козаки.
— Слухайте ж тепер військового наказу, діти! — сказав кошовий, виступаючи вперед, і надяг шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки й стояли простоволосі, опустивши очі додолу, як то бувало завжди в козаків, коли збирався промовляти старший. — Тепер, пани-браття, хто хоче йти, ставай праворуч; хто залишається, ставай ліворуч. Куди більша частина куреня перейде, туди й отаман, куди менша частина перейде, приставай до інших куренів.
1 всі почали ставати — хто праворуч, хто ліворуч. Куди якого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман ішов; де була менша, то приставала до інших куренів. І вийшло їх майже однаково по обидва боки. Захотіли зостатись: увесь майже Незаймайківський курінь, більша частина Стебликівського куреня, увесь Уманський курінь, увесь Канівський курінь, більша частина Поповичівського куреня, більша частина Тимошівського куреня. Решта захотіли йти навздогінці за татарами. Багато було з обох боків дужих і хоробрих козаків. Поміж тими, що поклали йти навздогінці за татарами, був Череватий, добрий старий козак. Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятий козарлюга і не міг довго всидіти на одному місці: з ляхом помірявся він уже силою, кортіло ще помірятись і з татарином. Курінні були: Ностюган, Покришка, Невеличкий, і багато ще інших добрих і хоробрих козаків захотіло випробувати меча та могутнього плеча у герці з татарином. Чимало було добрих козаків поміж тими, що схотіли залишитися: курінні — Димитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап; далі багато ще й інших славнозвісних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожний, Метелиця, Іван Закругигуба, Мусій Шило, Діхтяренко, Сидоренко, Писаренко, потім другий ще Писаренко і багато інших добрих козаків.
Усі вони бували в бувальцях, ходили по анатолійських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, що вливались у Дніпро, по всіх затоках та островах; бували в молдавській, волоській і турецькій землях; з’їздили все Чорне море двостерновими козацькими байдаками; нападали по півсотні байдаків уряд на багатющі й височезні кораблі; перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своїм віку. Не раз дерли на онучі коштовні паволоки й оксамити, не раз набивали череси на очкурах щирими цехинами. А вже скільки кожний з них пропив і прогуляв того добра, що й не полічити його, — іншому стало б на цілий вік. І все прогайнували по-козацькому, частуючи весь люд та наймаючи музик, щоб веселилося все, що живе на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було де-небудь закопано добра — срібних кухлів, коряків та наручнів — під очеретами на дніпрових островах, щоб не довелося татаринові знайти його, коли б ненароком трапилося йому напасти несподівано на Січ. Але не легко було б татаринові знайти його, бо вже навіть сам хазяїн почав забувати, де він його закопав.
Отакі-то були козаки, які зосталися, щоб віддячити ляхам за вірних товаришів і віру Христову! Старий козак Бовдюг також захотів зостатися, сказавши:
— Тепер не ті вже мої літа, щоб ганятися за татарином, а тут є місце, щоб спочити доброю козацькою смертю. Давно вже благаю я в Бога, коли прийдеться кінчати життя, то щоб довелося кінчити його на війні за святу християнську справу. Так воно й сталося. Кращої смерті вже не буде в другім місці старому козакові.
Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:
— А що, панове-братове, чи всі в злагоді одні з одними?
— Усі в злагоді, батьку! — відповіли козаки.
— Ну, то почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана та робіть те, що самі знаєте: відомо ж бо вам, що велить козацька честь.
Усі козаки, скільки їх було, перечоломкалися поміж собою. Перші почали отамани і, розправивши рукою сиві свої вуса, поцілувалися навхрест, а потім узялися за руки й міцно стиснули їх, немов хотіли один в одного спитати:
— Що, пане-брате, чи побачимося ще з тобою, чи не побачимося?
Та й не спиталися, замовкли і замислено похилили сиві голови. А козаки всі до одного прощалися, знаючи, що багато праці буде і тим, і тим; але поклали собі зараз не виступати, а дочекатися темної ночі, щоб ляхи не побачили, що поменшало сили в козацькому війську. Потім розійшлися по куренях обідати.
По обіді всі, кому стелилася дорога, лягли відпочити і спали міцно й довго, немов відчуваючи, що, може, це востаннє доводиться їм заснути на волі. Спали поки видно було, а як сонце зайшло і трохи стемніло, почали мазати вози. Склавшись, пустили наперед вози, а самі, пошапкувавшись іще раз з товаришами, тихо пішли слідом за возами. Кіннота неквапом, без погуку й посвисту на коней, тихо затупотіла слідом за пішими, і незабаром усі вони зникли в темряві. Тільки іноді глухо долинав кінський тупіт та рип якогось колеса, що гаразд не розходилося ще або не було добре змащене через нічну темряву.
Довго ще ті товариші, що зосталися, махали їм здалека руками, хоч того вже нікому не було видко. А як повернулися до табору та побачили при заяснілих зорях, що половини возів уже не було на місці і що багатьох, багатьох товаришів нема, невесело зробилось у кожного на серці і всі задумалися мимоволі, похиливши свої гультяйські голови.
Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, що не личила хороброму лицарству, почала тихо огортати козацькі голови; але мовчав: хотів на все дати час, щоб призвичаїлися вони до смутку, навіяного прощанням із товаришами. А тим часом у тиші потай готувався враз розбуркати їх усіх, гукнувши по-козацькому, щоб знов іще з більшою силою, ніж перше, вернулася кожному в душу бадьорість, на що здатна тільки сама козацька натура, широка й могутня натура супроти інших — як те море супроти маловодих річок: коли година буряна, все воно обертається в ревіння й гуркіт, горами підіймає хвилю, як не підняти їх малосилим річкам; коли ж вітру нема й тихо, то ясніше за всі річки розстеляє воно свою безмежну, як скло, блискучу поверхню, вічну насолоду очам.
І звелів Тарас своїм служникам розладувати один з возів, що стояв осторонь. Більший і міцніший за всіх був він у козацькому обозі. Подвійною міцною шиною було обтягнено дебелі його колеса; важко був він навантажений, укритий попонами, цупкими воловими шкурами і вшнурований туго просмоленими мотузками. На возі тому були все боклаги й барила старого доброго вина, яке довго лежало в льохах у Тараса. Взяв він його про запас, на той урочистий випадок, коли трапиться велика хвилина і їх чекатиме справа, гідна того, щоб пам’ять про неї передати нащадкам, — то хай тоді кожному козакові випаде скуштувати заповідного вина, щоб величної хвилини величне почуття панувало в серці людини. Почувши наказ полковника, челядь кинулася до воза, палашами перерізала міцні мотузки, поздирала дебелі волові шкури та попони й поздіймала з воза боклаги й барила.
— А беріть-но всі, — сказав Бульба, — всі, скільки вас є, беріть, що в кого є: коряк або черпак, що коня напуваєте, чи рукавицю, а чи шапку, а то й просто підставляйте пригорщі.
І козаки всі, скільки їх було, брали — хто мав коряк, хто черпак, яким коня напувають, хто рукавицю, хто шапку, а хто просто підставляв пригорщі. Всім їм челядники Тарасові, ходячи поміж рядами, наливали з барил і боклаг. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знати, щоб випити всім разом. Видко було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яка сила є в доброму старому вині і хоч як воно може зміцнити дух людині, а як до нього додати ще й ґречне слово, то вдвічі більша буде сила і вина, і духу.
— Я частую вас, пани-браття, — так промовив Бульба, — не на честь того, що ви обрали мене своїм отаманом, хоч і дуже велика це честь, і не на честь прощання з товаришами нашими: іншим часом годилося і те, й те, але не така тепер перед нами хвилина. Перед нами діла великого козацького поту, великої козацької слави! Тож випиймо, товариство, разом випиймо насамперед за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась би і скрізь щоб була одна свята наша віра і всі, скільки є на світі бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом випиймо й за Січ, щоб довго вона стояла на погибіль усьому бусурменству, щоб кожен рік із неї виходили лицарі один за одного завзятіші, один за одного кращі. Та вже заразом випиймо й за нашу власну славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, які не осоромили товариства й не віддали своїх. Отож за віру, панове-браття, за віру!
— За віру! — загомоніли всі, що стояли ближче, густим гомоном.
— За віру! — підхопили інші, що стояли далі, — і геть усі, і старі й молоді, випили за віру.
— За Січ! — гукнув Тарас і високо підняв над головою келех.
— За Січ! — густо загуло в передніх лавах. — За Січ! — промовили тихо старі, моргнувши сивим вусом; і, стрепенувшись, як молоді соколята, загомоніли молоді: — За Січ!
I чуло далеко поле, як згадували козаки свою матір Січ.
— Тепер останній ковток, товариство, за славу і всіх християн, які живуть на світі!
I всі козаки до одного випили решту за славу й усіх християн, які тільки є на світі! І довго ще лунало по всіх рядах поміж усіма куренями:
— За всіх християн, які тільки є на світі!
Уже спорожніли коряки, а козаки все ще стояли, піднявши руки; хоч весело дивились їхні очі, прояснені вином, але тяжко замислилися вони. Не про користь чи військову здобич тепер думали вони; не про те, кому пощастить набрати червінців, коштовної зброї, шитих золотом жупанів і черкеських коней; а замислились вони, як орли, що посідали на верхах крутих, високих гір, з яких далеко видко безкрає море, засіяне, як дрібними пташками, галерами, кораблями й усякими суднами, обгороджене з усіх боків ледве помітними берегами з прибережними, як мошва, містами й похилими, мов дрібна травиця, лісами. Неначе орли, оглядали вони навколо себе поле та свою долю, що чорніла вдалині! Буде, буде все поле з облогами і шляхами засіяне їхніми білими кістками, напоєне їхньою козацькою кров’ю й укрите розбитими возами, розколотими шаблями та списами; далеко порозкочуються їхні чубаті голови: покрутяться на тих головах чуби, запечеться на них кров і обвиснуть вуса; злітатимуться хижі орли видовбувати їхні козацькії очі. Але то велике щастя козакові — у широкім полі на вільній волі знайти собі вічний спочинок! Не загине жодна шляхетна справа, й не загине, як мала порошина з мушкетної цівки, козацька слава. Буде, буде кобзар із сивою, довгою, аж по груди, бородою, а може, й молодий душею, але білоголовий, мудрий серцем, співати про них думи. I хвилею піде по цілому світі про них слава, і все, що тільки народиться потім, загомонить про них. Бо далеко лунає могутнє слово, немов той гучний голос мідяного дзвона, у який, виливаючи, його майстер укинув чимало коштовного, щирого срібла, щоб далеко линув той гук по містах, по хатах, по палацах і селах, однаково скликаючи всіх до святої молитви.
IX
У місті ніхто не довідався, що половина запорожців погналася за татарами. З магістратської вежі вартові помітили тільки, що частина козацьких возів потяглася за ліс; але подумали, що то козаки готували засаду; те саме думав і французький інженер. А тим часом кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів; за тодішнім звичаєм, військо не розрахувало, скільки йому потрібно буде. Спробували вискочити за браму, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і з якими отаманами, які курені і скільки їх пішло, і скільки зосталось, і що вони думають робити, — одне слово про все дізнались, і в місті через кілька хвилин уже все знали. Полковники, підбадьорені звісткою, готувалися до бою.
Тарас уже з самого руху та гомону в місті бачив усе те й моторно робив, що треба: будував, давав накази, поставив у три табори курені й сточив їх возами, зробивши з них немов рухомі фортеці, в яких козаки були нездоланні; двом куреням звелів стати в засідку, повтикав частину поля гострими кілками, поламаними списами й поламаною зброєю, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли вже все було зроблене як слід, промовив слово до козаків, — не на те, щоб їх підбадьорити, бо знав він, що й без того міцний дух мають козаки, а просто самому кортіло висловити все те, що було у нього на серці.
— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, все сплюндрували бусурмени, все пропало; тільки й зостались ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немов би й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!
Так промовляв отаман, і коли скінчив своє слово, то все ще хитав посивілою в козацьких справах головою. Всіх, що стояли навколо, зачепила за живе його мова, вразила в саме серце. Найстаріші стояли нерухомо в рядах, похиливши сиві голови свої на груди; сльоза тихо набігала їм на старі очі; повагом витирали вони її рукавом. А тоді всі, немов змовившись, махнули одночасно рукою й похитали бувалими головами своїми. Видко, багато дечого нагадав їм старий Тарас знайомого і найкращого, що буває на серці в людини, яку навчило горе, праця, відвага і всякі пригоди в житті або яка й не зазнала їх, а все ж почувала усе те молодою, чистою, мов кришталь, душею на вічну радість своїм батькам, що породили їх.
А з міста вже виступало вороже військо, б’ючи в литаври й сурмлячи в сурми; і пани, взявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націляючись із мушкетів, блискаючи очима й сюячи мідяним обладунком. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули з семип’ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли безперестанку: задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють, не набиваючи зброї. Вже не видко було за густим димом, що оповив і те, й те військо, не видко було, як то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають кулі і що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків може, два-три було вбито на сотню. I все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут таки при всіх:
— Ох же й добрі вояки ці запорожці! Отак треба воювати й іншим у інших землях!
І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом поле. Почули дух пороху по майданах та вулицях, по ближчих і далеких містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в землю. Ухопив себе за чуба французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і взявся сам наводити гармати, не зважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом.
Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківському та Стебликівському куреням, і гукнув на всі груди:
— Вибирайся мерщій із-за возів і сідайте на коней!
Але не встигли б зробити цього козаки, коли б Остап не кинувся в саму середину: вибив ґноти в шістьох гармашів, тільки не встиг вибити в чотирьох: одігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам узяв у руку гніт, щоб вистрілити з найбільшої гармати, якої козаки ніколи ще й не бачили. Страшно дивилася вона широчезною горлянкою, і тисяча смертей виглядало звідти. І як гуркнула вона, а за нею ще три інші, глухо здригнулася чотири рази земля, — багато наробили вони лиха! Не по одному козакові заплаче стара мати, б’ючи себе кістлявими руками в старі груди; не одна вдова зостанеться у Глухові, Немирові, Чернігові й по інших містах. Буде, бідолашна, щодня на ринок вибігати, кожного подорожнього хапати, заглядаючи кожному в вічі, чи нема поміж них найдорожчого з усіх; але багато пройде через місто всякого війська, і довіку не побачить вона поміж ним того одного, наймилішого з усіх.
Мов не було половини Незаймайківського куреня! Як градом вибиває враз цілу ниву, де, наче щирозлотний червінець, пишався кожен колос, так їх вибило й поклало.
Як же стрепенулися козаки! Як схопилися всі! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його нема! Врізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під руку; багатьох вершників збив із коней, доставши списом і вершника, і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, порається уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Полишив він їм цю роботу й повернув зі своїми незаймайківцями в другу ворожу гущу: там, де пройшли незаймайківці, — там уже вулиця; де повернулися, то вже й провулок! Так і видко було, як танули ряди і, мов снопи, лягали ляхи! А біля самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля далеких возів Діхтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний і півсотні самої челяді привів з собою. Пом’яв він добре Діхтяренка, звалив його на землю і вже, замахнувшися на нього шаблею, закричав:
— Нема поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти мене стати!
— А отже й є! — промовив і, мов із землі, виріс перед ним Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Захопили їх були раз турки біля самого Трапезунда і всіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні кайдани, не давали цілими тижнями каші й напували бридкою водою морською. Все знесли й стерпіли бідні невільники, аби не відкинутися православної віри. Не стерпів отаман їхній Шило Мусій, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обкрутив грішну голову, здобув довіру в паші, став ключником на кораблі і старшим над усіма невільниками. Дуже засумували бідні невільники, бо добре знали, що коли вже свій продасть віру і пристане до гнобителів, то ще тяжче й гірше бути під ним, ніж під усяким іншим бузувіром. Так воно й сталося. Всіх Мусій Шило закував у нові кайдани, посадивши по три в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи, всім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що здобули собі такого вірного служника, почали бенкетувати, і, забувши свій закон, усі повпивалися, він усі шістдесят і чотири ключі приношав, невільникам роздавав, щоб себе одмикали, кайдани й пута у море кидали, а самі шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набрались, зі славою додому вертались, і довго за те кобзарі Мусія Шила прославляли. Вибрали б його й кошовим, та якийсь він удався чудний: іншого разу зробить таке діло, що й наймудрішому не снилось, а іноді якийсь сказ нападе козака. Пропив він і прогуляв усе, у всіх напозичав у Січі, а до того ще й прокрався, як останній злодій: уночі поцупив із чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За такий ганебний вчинок прив’язали його на майдані до палі й поклали кия, щоб кожний погладив його тим києм від щирого серця; але не знайшлося серед усіх запорожців такого, щоб підняв на нього кия, пам’ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.
— То є ж такі, що б’ють вас, собак! — промовив він і кинувся на ляха.
Ну й рубалися вони! І наплічники, і нагрудники повгиналися в обох.
Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла; зачервоніла козацька сорочка. Але не звернув уваги на те Шило, замахнувся всією жилавою рукою (важка була козацька рука!) й торохнув його зненацька по голові. Розскочився надвоє мідяний шолом, захитався лях і гримнув на землю; а Шило почав рубати й хрестити вже очамрілого. Не добивай, козаче, ворога, краще назад оглянься! Не оглянувся козак назад, і один з челядників убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся тоді Шило і вже й досягнув був його шаблею, але той зник, потонувши в пороховім диму. З усіх боків знялася тріскотня з самопалів. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана його смертельна. Упав він, затулив рукою свою рану й промовив, звертаючись до товаришів:
— Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна Земля Козацька і хай буде вічна їй честь!
І заплющив ослаблі свої очі, й полинула козацька душа з суворого тіла. А там уже вискочив зі своїми козаками Задорожний, трощив ворожі лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.
— А що, панове? — спитав Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!
I натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низенький полковник дав гасло збиратися до гурту і звелів підняти вісім мальованих корогов, щоб зібрати своїх, що далеко розсипалися по цілому полі. Всі ляхи почали збігатися під корогви; але не встигли вони ще й вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми незаймайківцями в саму середину й насів просто на череватого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився щодуху тікати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому з’єднатися з полком. Забачив те з бокового куреня Степан Гуска й кинувся йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, і, вибравши слушну хвилину, враз накинув йому на шию аркана. Почервонів полковник, аж посинів, ухопився за мотузку обома руками, силкуючись розірвати її, але дужа рука загнала йому в самий живіт смертельного списа. Так і лишився він, мов цвяхом прибитий до землі. Але не поталанило й Гусці! Не встигли оглянутися козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи Степана Гуску. Тільки й устиг промовити неборака:
— Хай же згинуть вороги і пишається на віки вічні Козацька Земля!
I тут же таки вилинула його козацька душа з тіла. Озирнулися козаки, а вже збоку козак Метелиця частує ляхів, гамселить то того, то іншого, а з другого боку натискає зі своїми козаками курінний отаман Невеличкий, а біля возів шаткує ворога Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу; а ще в іншому місці зчепилися і б’ються вже на самих возах.
— А що, панове? — гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, не гнуться ще козаки!
А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля; та зібрав свою останню силу і промовив старий:
— Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Хай же славна буде довіку Козацька Земля!
І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, що давно одійшли на той світ, як уміють битися в землі українській, а ще краще, як уміють умирати за святу віру.
Балабан, курінний отаман, невдовзі після того також гримнув на землю. Три смертельних рани дісталися йому: від списа, від кулі та од важкого палаша. А був він один із найхоробріших лицарів, багато разів водив під своїм отамануванням козаків у море, але найславетнішим був похід його до анатолійських берегів. Багато набрали вони тоді цехинів, дорогої турецької габи, киндяків і всякого вбрання, та зазнали біди, повертаючись: потрапили, бідолахи, під турецькі ядра. Як ударили по них із турецького корабля — половина козацьких байдаків закрутились і перевернулися, не одного в воді потопивши, але прив’язані до човнів очеретяні кулики не дали потопитися човнам. Балабан на всіх веслах одплив далі і став проти сонця, через що його не видко було з турецького корабля. Потім цілу ніч черпаками і шапками вибирали вони воду й латали пробиті дірки; з козацьких штанів поробили вітрила і таки втекли від найпрудкішого турецького корабля. І не тільки щасливо повернулися на Січ, а ще й привезли шиту золотом ризу архимандритові Межигірського монастиря та Покрові, що на Запорожжі, шати зі щирого срібла. I славили довго потім кобзарі козацьке щастя. Похилив Балабан тепер голову, відчувши передсмертну муку, і стиха промовив:
— Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев’ятьох списом проткнув, потоптав конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Хай же вічно цвіте Козацька Земля!..
І полетіла у вирій його душа.
Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!.. Вже обступили Кукубенка; вже тільки семеро зосталося з усього Незай-майківського куреня; вже й ті ледве відбиваються; вже закривавилася на ньому одежа… Сам Тарас, уздрівши Кукубенкове лихо, поквапився на допомогу. Але пізно надбігли козаки; вже встромили йому під самісіньке серце списа вороги, перше ніж відігнали їх Тарасові козаки. Тихо схилився він на руки козакам, що підхопили його, і ринула струменем молода його кров, немов те дорогоцінне вино, що його несли в скляній посудині з льоху необережні служники, підковзнулися на порозі й розбили коштовну сулію: все розлилося на землю вино і, прибігши туди, вхопив себе за голову хазяїн, що беріг його на найкращий у житті випадок, щоб коли приведе Бог на старість зустрітися з товаришем з молодих літ, то щоб було чим згадати разом із ним минулий, давній час, коли інакше й краще веселилася душа… Повів Кукубенко навколо себе очима і промовив:
— Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариство! Хай же після нас живуть іще кращі, ніж ми, і хай красується вічно люба Христові Козацька Земля!..
Читати повість “Тарас Бульба” Миколи Гоголя частина 4
Читати твори Миколи Гоголя.
