У сатиричній комедії “Мина Мазайло” художньо відтворені проблеми українізації у 20-30-х роках XX століття. Микола Куліш сатирично змалював новітне міщанство, засудивши його разом з комплексом меншовартості, національною упередженістю та зверхністю. У творі “Мина Мазайло” висміяні носії великодержавного шовінізму. В основу драми “Мина Мазайло” Микола Куліш поклав анекдотичну історію про те, як харківський службовець “Донвугілля” з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок, на престижніше – російське Мазєнін. Ставлення персонажів твору до мови лягло в основу конфлікту, який породив комічні ситуації.
. . . . .
“Мина Мазайло”
КОМЕДІЯ
ПЕРША ДІЯ
1
Нарешті У л я прийшла. Р и н а до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
У л я тільки на двері — і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
У л я повернулася од люстра:
— Що ти кажеш?
Р и н а до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не “сапоги”, а “спаг’і”…
У л я навіть од люстра відійшла:
—Так?
Р и н а
— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
У л я аж сіла:
— Та що ти кажеш?
— А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Т ь о т я Мотя негайно (гукнула в двері. “Мамо, на хвилинку!..” До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
. . .
. . .
2
Увійшла М а т и. Р и н а до неї:
— Ти написала листа?
М а т и
— Уже й одіслала.
Р и н а
— Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
М а т и теж заломила руки. В люстро:
— Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
Р и н а
— Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо… Зараз піди й напиши!
М а т и пішла.
У л я
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
— Ха-ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто… Улюню! Золотко!
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Не зможу я цього зробити.
— Чого?
— Ну, просто не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш.
— Це тобі так здається.
— От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
— Серйозно?
— Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш?
— От на!
У л я роздумливо, мрійно:
— Два вечірні озерця.
Р и н а підкреслено:
— Не забувай — у степу.
У л я роздумливо, критично:
— Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму.
А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього… Ола каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав… А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок.
Р и н а
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику М а т имеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
У л я зацікавлено:
— Серйозно?
— Вже на збори ходить.
З
Увійшла М а т и.
Р и н а
— Написала?
М а т и
— “Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина”. Я вмисне написала двічі “негайно”, щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала…
Р и н а
— А подробиці листом навіщо?
М а т и
— Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться…
Р и н а
— Ну, то вона й ждатиме листа.
М а т и з досади прикусила язика. Тоді:
— То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.
Р и н а
— Дай я покажу, як писати! (Вголос). “Курськ, Корєнний” — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). “Мрія воскресла. папа міняє…”
М а т и
— Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Р и н а
— Не заважай! Мені ніколи!.. “Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно”. (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (М а т и вийшла, Р и н а до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
У л я схвильовано:
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?
— З якого?
— Так.
— З українського.
— Не розумію. Як це?
— А так, що тільки з українського.
У л я подумала:
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усах боків український.
Р и н а подумала. Раптом:
— Ха-ха! Ти дурна!
— Серйозно?
— Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український.
У л я розсердилася:
— Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Р и н а побачила — лихо:
— Улю! Золотко! Ти не дурна!
У л я до люстра:
— Не хочу! Не можу! Не знаю, як…
— Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
— Ні, ні!
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Р и н а натхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, У л я — кіноманка:
— Ти серйозно?
Р и н а не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш… (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
У л я ледь чутно, самими рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла м а т и. До Рини голосно й авторитетно:
— Т ь о т я не одержить такої телеграми!
Р и н а
— Цс-с… Чого?
М а т и тихше:
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
. . .
. . .
5
Увійшов М о к і й, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Р и н а зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
М а т и вийшла.
Р и н а до брата:
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — У л я Розсоха.
У л я самими губами:
— Розсохина.
Р и н а з натиском:
— Розсоха.
М о к і й незграбно подав руку:
— Гм…
Р и н а
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
М о к і й хмуро, недовірливо:
— Бразолійний, ти хочеш сказати?
Р и н а до Улі:
— Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
М о к і й уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
— Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Р и н а до Улі:
— Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). У л я каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний.
М о к і й до Улі. Стримано:
— Ви де чули чи вичитали це слово?
У л я розгубилась:
— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло і вподобалось…
Р и н а перехопила:
— Улі ще одне подобалось слово… (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається… ну, як? “Бринить” ти казала?
У л я
— “Бринить”.
Р и н а
— Що таке “бринить”, Моко?
М о к і й м’якше:
— А, “бринить”. По-руському — “звучить”. Та тільки одним словом “звучить” його перекласти не можна. “Бринить” має… (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала…
Р и н а здивовано:
— Я?
М о к і й суворіше:
— Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Р и н а
— Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала… (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам’ятаєш?
У л я
— Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке… “звучить”?
Р и н а перебила:
— “Бринить”! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що “бринить” — якесь надзвичайне слово…
М о к і й до Улі:
— “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить.
У л я примружила очі. Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я кивнула головою. М о к і й м’якше:
— Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Р и н а до Улі:
— Ти розумієш?
У л я ніжно всміхнулась. М о к і й розворушився:
— Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню…
У л я мрійно:
— Бринить.
М о к і й з гумором:
— Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
У л я
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Р и н а
— Серйозно?
У л я
— Серйозно!
Р и н а
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, У л я страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… (До Улі). Які, Улю?
У л я
— Надзвичайні.
Р и н а до Мокія:
— Ти розумієш?
М о к і й
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
Р и н а
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
М о к і й
— Гм… Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори… На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Р и н а
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою… (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить.
У л я здивовано:
— Мене?
Р и н а
— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..
М о к і й
— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в “Звенигорі” — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…
Р и н а до Улі:
— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!
М о к і й до Улі:
— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?
У л я
— Взагалі страх як цікавить!
Р и н а
— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою… Я гукаю — Улю! Улю!
М о к і й до Улі, приязно:
— Серйозно?
У л я почервоніла:
— Серйозно!
М о к і й
— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…
У л я
— Серйозно?
М о к і й
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).
Р и н а до Улі:
— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.
У л я пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещуі
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Р и н а
— Попадеш.
У л я
— Ну як? Як? Коли мені здається, що “Стоїть гора високая” краще за Тичину.
Р и н а на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя Ті засвітилося:
— Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
— А не помилюся?
Р и н а
—Ні!
У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Р и н а до люстра:
— Ху! Слава Богу.
6
Увійшла М а т и.
Р и н а
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
М а т и
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила…
Р и н а
— Як же ти скоротила?
М а т и
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”. Все…
Р и н а
— Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми!
М а т и
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Р и н а
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
М а т и
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро…
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
М а т и вирвала назад:
— Я сама!
Р и н а
— Дай, кажу!
М а т и
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов…
. . .
. . .
7
Ускочив М а з а й л о.
Подивився гарячими, натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе…
М а з а й л и х а і Р и н а
— Ну?
— Не міняють?
М а з а й л о
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
М а з а й л о
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній.
М а з а й л и х а
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов…
Р и н а
—Хто?
М а з а й л о
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: “Вам чого? — питаю”.
М а з а й л и х а
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило…
М а з а й л и х а
— Було б голкою вколотися.
М а з а й л о
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення… Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: “Можна!” Отак і отак… Ура! — крикнуло серце.
Р и н а радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
М а з а й л о натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?
Р и н а
— Було б попросити і нам Алмазова…
М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
М а з а й л о, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
М а з а й л и х а
— З Мокіем що робити, Минасю? Він ж” і слухати не захоче…
М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
М а з а й л и х а
—Ні!
М а з а й л о
з радісним гнівом:
— Заставлюї Виб’ю з голови дур українськийі А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
М а з а й л о
— Тепер не боюсь! Не боюсьі Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував… Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім’я й прізвище. Чула?.. Та після цього… Мокію!
Д о ч к а
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
М а з а й л о
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Б а р о н о в а — К о з и н о.
М а з а й л и х а
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації” скандалу?
М а з а й л о
— Уб’ю!
М а з а й л и х а
— Минасю, яка грубість!
М а з а й л о
— Ну, вигоню з дому!
Д о ч к а
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти… Та краще до публікації помовчати. З’яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції “правильних проізношеній” — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна…
М а з а й л и х а
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка
— Можна буде ще дядька Т а р а са з Києва.
М а з а й л и х а жахнулася:
— Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Д о ч к а
— Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
М а т и
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Д о ч к а
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути… Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Д о ч к а
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
М а з а й л о
— Ну, гаразд. На тиждень… (В люстро). Все одно я скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй…
8
В цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:
— …Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: А р е н с ь к и й, Ленський, Юрій Милославський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
У л я обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі
(перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом…
— Печення він тобі купував?
— Аж п’ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум’янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Р и н а вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене — отак. Сказав, що по-українському “зрачки” “чоловічками” звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: “свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає”. От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке “розсоха”? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко…
— Ну? Ну?
У л я зітхнула:
— Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
Р и н а
— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе… Оя, яка ж ти дурна, розумієш?
У л я
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рнно!
Р и н а
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
У л я образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти меве не питан…
Р и н а
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш що? Мені здається…
У л я
— Ну?
Р и н а
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув…
— Мені здається, що він закохався.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Р и н а
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
У л я
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
Р и н а
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія…
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
“Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
У л я
— Я… по книжку… А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це… ви.
В У л і забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
У л я трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте… яку ви хочете.
М о к і й зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
У л я вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському “чулки з розовой каемкой” ? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово “говорити” аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули.
Пішла одчинити У л я.
З
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама
в довоєнному вбранні.
Д а м а до Улі:
— Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
У л я
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
У л я
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам’ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: “У дворі злі собаки”, — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
М о к і й
— Може, Мазайла?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…
М о к і й аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
М о к і й глухим, здушеним голосом:
— Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Як? Ви сказали…
М о к і й з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила… Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, “У дворі злі собаки”, квартира…
4
Увійшов М а з а й л о. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли…
М а з а й л о показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:
— Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— І я вже була повірила, що ви вмерли…
М а з а й л о до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…
Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно і задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
М о к і й, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?
У л я
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…
У л я захвилювалась:
— Серйозно?
М о к і й
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: “Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…” А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…
У л я вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
М о к і й
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…
У л я трепетно:
— Що?
М о к і й
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами…
У л я
— Що?
М о к і й
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
У л я мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
М о к і й у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
У л я, спинившись:
— Очі?..
М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі… (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо— та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…
У л я розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
М о к і й
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1… (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс.
У л я серйозно:
— Серйозно?
М о к і й
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів…
У л я
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас… Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте… У вас тут теж український індекс…
У л я вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї… і ще одна є…
М о к і й
— Не дочитав ще… Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
У л я
— Вірю.
М о к і й
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї
У л я тихо:
— Українізуйте, Моко.
М о к і й, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки 3 чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
У л я
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
М а з а й л о увів Баронову-Козина.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати… Може, ви почнете?
М а з а й л о теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Б а р о н о в а — К о з и н о ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що… Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці…
М а з а й л о захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою… У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі починали молитвою. Пам’ятаєте молитву перед навчанням?
М а з а й л о
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищі молитву співали… Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — “без обєда” називалось…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам’ятаю слова…
М о к і й, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути… Молитва перед навчанням… Невже забула?
М а з а й л о
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, иізпошлі нам благодать…
М а з а й л о, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— …Духа Твоєго Свято-о…
Б а р о н о в а — К о з и н о крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго…
М о к і й , причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і М а з а й л о доспівали разом:
— …дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли… даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Б а р о н о в а — К о з и н о на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
— Садітесь!
М а з а й л о сів. Б а р о н о в а — К о з и н о утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Б а р о н о в а — К о з и н о. розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій… (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
— Знайшли.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Читайте вірш “Сенокос”. Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами…
Б а р о н о в а — К о з и н о трошки захвилювалась:
— Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа…
М а з а й л о
— Над лу-гами…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Б а р о н о в а — К о з и н о аж вух своїх торкнулася пальцем:
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука “г” майже немає, а є “г”. Звук “г” трапляється лише в слові “Бог”, та й то вимовляється…
М а з а й л о раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
М а з а й л о
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістра-тор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх “ге”… “ге” — одвернулась, скривилась.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
М а з а й л о
— О, скільки я вже сам пробував у розмові казати… “кге”.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— “Кге” ?
М а з а й л о
— Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене…
Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:
— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — “ге”… Самим “ге” я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
— Над лукгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Б а р о н о в а — К о з и н о до вух, М а з а й л о до серця — та разом:
— Ху-у-у!
М о к і й одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
У л я, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею…
М о к і й
— Не під ґарою, а під горою… Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
У л я
— Під ґарою…
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо!
— Го!
— Ґо!
— Де ж там, Улю, “ґо”, коли в книжці “го” стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук “ґе” подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно} ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо “ге”.
Б а р о н о в а — К о з и н о раптом стрепенулась:
— Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла… Ось як: читайте, і де “ґе” стоїть, там вимовляйте ка, к.
М а з а й л о несміливо:
— Ка, ки…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Читайте!
М а з а й л о
— Пахнет сеном над лу-ками…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Так!
М а з ай л о сміливіш:
— Песньой…
— Песнєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі…
Б а р о н о в а — К о з и н о рівним методичним голосом:
— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
М а з а й л о старанно, аж жили напнулись:
— 3 краб-лямі…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Та ні! У вас тепер не “ге”, не “кге”… Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с… Окрім цього, в руській мові там, де звук “б” не акцентовано, треба його вимовляти як “п”: с ґрап-п-плямі…
М а з а й л о обережно, як по камінцях через воду:
— С крап-лями…
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
М а з а й л о сміливіш:
— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не єко, а єво!
М а з а й л о
— Як? Та тут же стоїть буква “ги”, себто “к”, а не “в”.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В інтелігентній мові вимовляють “єво”, а не “єго” і не “є-хо”.
М о к і й стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте “г” як “х”. Ну, Улю!
У л я
— Під хорою…
М о к і й
— Приблизно так.
У л я сміливіш:
— Під хорою над криницею…
М о к і й
— Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею “е”… (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!
У л я
— Паляниця.
М о к і й
— Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови.
У л я
— Серйозно?
— Серйозно.
Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
М о к і й голосно:
— Український білий хліб.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А я й досі не знала.
М о к і й
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте… Читайте, Улю, далі.
М а з а й л о демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто… стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
Б а р о н о в а — К о з и н о
—Так!
М а з а й ло голосніш:
— Только Жучка…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Толька Жучка…
М а з а й л о про себе:
— Агаї Це значить жучку звуть Толя, Толька… (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах…
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Прекрасно!
М а з а й л о, Баронова разом, натхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
У Бароновоі-Козино чути “впап’хах”, у Мазайла — “упопихах”.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ну от! Прекрасно!
М а з а й л о зворушено і глибокодумно:
— Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Запишіть їх — далі ще більше буде!
М а з а й л о побожна:
— Запишу собі на папері і на серці…
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
— Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а…
М о к і й до Улі:
— Читайте далі.
У л я
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…
М о к і й
—Так.
У л я голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою…
М о к і й
— Так.
У л я голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами…
М о к і й, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками:
— М’якше! М’якше! Цьвітами…
У л я м’яко:
— Цвітами.
М о к і й
— Прекрасно.
У л я зворушено:
— Розсіємось цвітами.,. Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати… (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та… (заплакала) сестриця…
М о к і й
— От вам і маєш… Та чого ви, Улю? Чого?
У л я плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне…
М о к і й, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь… Скажіть, п’ятниця…
У л я покірливо:
— П’ятниця…
Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:
— Ах, Боже мій! Що це таке?
М а з а й л о звівся, як дракон:
— Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,
У л я здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
М о к і й, схопивши ручку з пером в одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став.
Важко нависла передгрозова тиша,
М а з а й л о, ледве стримуючись, до Бароновоі-Козино:
— З об’єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б… Наприклад. Наприклад… (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ні! НіІ Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама. (Почала, теж заплуталась), Замість ґ — г, замість к — х, б — П…” Ах, Боже мій, д — боо” наприклад… (У нестямі), Ґраблями єво на воз віламі кідайтєїсо
Тим часом М о к і й до Улі:
— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею.,. (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли М а т и й Р и н а .
М а з а й л о до Мокія:
— Це мене?
М о к і й до батька:
— Тільки тебе.
— У криницю?
— З новим прізвищем!
— З новим прізвищем?
— З новим прізвищем! У криницю!
М а т и до Рини:
— Чуєш?.. (Трагічно), Боже мій, почалась катасттрофаі Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор. Тим часом М о к і й до батька:
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
М а з а й л о
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
М о к і й вдруге:
— Ти… наше прізвище міняєш справді, серйозно?
М а з а й л о
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
— Наше прізвище?
— Наше прізвище.
—Ти?
—Я.
— Мазайло?
М а з а й л о
— Я вже не Мазайло.
М о к і й
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло
— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду…
Р и н а з дверей голосно, радісно:
— Т ь о т я приїхала! Т ь о т я Мотя приїхала!
М а т и назустріч:
— Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала…
8
Р и н а , мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
— …А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася…
Т ь о т я
— Я розумію… Я так і знала, але… але дозвольте спитати…
Мазайло поцілував тьоті руки:
— Пахнєт сеном над лу-камі… Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію… Як до причастя підходив… І от (на Мокія) він! Він!..
Т ь о т я поцілувала Мазайла тричі в лоб:
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в’являла собі, але…
Мазайло показав на Баронову-Козино:
— Б а р о н о в а — К о з и н о. Учителька правільних проіз-ношеній…
Т ь о т я привіталася:
— Ах, я так і знала, але…
Р и н а на Улю:
— Моя подруга — У л я Розсохина.
Т ь о т я
— Ах, розумію, але…
М а з а й л и х а до Мокія:
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
М а т и
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
Т ь о т я
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися.
М а т и з переляку перепитала:
—А що?
Т ь о т я
— І ви отут сидите і не знаєте?
М а з а йл о
— Та що таке?
Т ь о т я
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже в с і разом:
— Ні…
Т ь о т я
— Не бачили, не читали? “Харків” — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
М а з а й л о
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Т ь о т я до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
М о к і й
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
М а з а й л о
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
М о к і й
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Ма-зайло-Квач — отож треба додати…
Мазайло за серце як навіжений.
М а т и зойкнула. Баронова Козина пальцями до вух — здригнула.
Т ь о т я до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не “Харьков”, а “Харків”?
М о к і й
— Так!
Т ь о т я
— І ти справді за… (бридливо) за Квача?
Б а р о н о в а — К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула.
М о к і й, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачіві За мільйон Квачів!
Б а р о н о в а — К о з и н о мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, Боже мій, що?
М а т и
— Може, проклясти?
М а з а й л о
— Убити, кажу?
Р и н а
— Оженити?
А Т ь о т я ходила Наполеоном і думала.
М а т и сіла і заплакала:
— їв кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
Р и н а
— Ти ж казала, що він у дядька Т а р а са вдався.
М а т и
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він…
Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Т а р а с приїхав…
М а т и й Мазайло з жахом:
—Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештованої
Дядько Т а р а с на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Т а р а с
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
Читати “Мина Мазайло” Миколи Куліша частина 2
Читати твори Миколи Куліша.
