Зірка Мензатюк, Читати твори української літератури

Таємниця козацької шаблі. Зірка Мензатюк (частина 3)

zirka-menzatyuk2

“Таємниця козацької шаблі”

(частина 3)

Читати повість “Таємниця козацької шаблі” Зірки Мензатюк частина 2

Розділ 9. У якому Олеський замок перетворюється на пасту

Мабуть, гарнішого ранку не бувало на світі.

Наче принц із казок Шехерезади, він зводив срібні, золоті й діамантові палаци, застеляв небо то блакитно-рожевими шовками, то осяйною сліпучою парчею.

Трави йому вклонялися: “О ваша світлосте!” Квіти казали: “О сонцеликий!” А птаство дзвонило хвалу тисячоголосим хором.

Наталочка, проте, почувалася препогано. Вона не виспалася, її нудило.

– Певно, вчора на Козацьких Могилах об’їлася пундиків, – дорікнула мама.

Дівчинка скрушно зітхнула. Вона знала, що причина інша: крюшон на нічному бенкеті.

А вона ж його тільки скуштувала! Намагалася не згадувати, у що перетворився чудовий вершково-полуничний торт, бо тоді її просто вивертало.

– Ну й порося ти, Наталочко! – знову докорила мама, роздивляючись плями від учорашнього “торта”. – Де ти вимазала шорти й кофтину? Тепер їх треба прати.

Наталочка промовчала. Бувають роздуми, які вголос краще не висловлювати. Коли мама називає тебе поросям, то це, якщо поміркувати, зовсім не образливо, а навіть дотепно. Бо ким виявляється мама поросяти?

Замок стояв тихий і безлюдний, із зачиненою брамою, на якій видніла табличка з застережливим надписом: “Іде ремонт. Стороннім вхід заборонений.” Від нічного бенкету не лишилось ані сліду. Замість примар обабіч алеї, що вела до брами, зеленіли акуратно підрізані грабчаки з покрученими стовбурцями, а величезний крислатий осокір біля входу весело мерехтів срібним листям.

Наталочка заходилася коло Машки: витерла пилюку з приладної дошки, витрусила килимки з-під ніг, до сліпучого блиску начистила лобове скло.

– Це тобі за нічну допомогу, – мовила вона, упоравшись. – Ти чудова машина, краща за найшикарніші джипи, дарма що трошки облуплена.

Та найгірше було те, що бідна Машка вночі проколола й другу шину.

– Доведеться шукати вулканізацію, – засмутився тато.

Поки він її шукав та ремонтував колеса, мама назбирала в лісі хмизу, розпалила вогнище і зготувала сніданок. То мав бути найкращий із сніданків. Золоті від цвіту липи гуділи бджолами, мов віолончелі; від пригаслого вогнища потягало димком; каша вдалася на славу, і в неї, крім попелу, майже нічого не нападало. Але Наталочка ледве ковтнула її раз-другий.

– На ось випий. Тобі полегшає, – налила їй мама запашного чаю. – Тут кмин, деревій, звіробій і навіть золототисячник. Я нарвала їх біля замку. Просто диво, скільки тут цілющого зілля.

Нарешті вони зібралися. Наталочка востаннє оглянулася на палац. Він купався в сонячному сяйві, виблискував позолотою, стрункий і нарядний, мов королевич. На даху сиділа замислена ворона. “З вами нічого не трапилося? Гай, гай!” – дивувалася вона.

Машка вискочила на трасу, і перед мандрівцями розгорнулася чудова картина: неозору долину ще сповивав ранковий туман, а з туману, мов з піни морської, здіймався сліпучо-білий замок.

Це й було Олесько – нарешті таки воно.

Руснаки приїхали рано: замок ще не відчинили. Біля входу юрмилося чимало туристів, і автобуси ще прибували. Вочевидь Олесько належало до улюблених маршрутів. Тато подзвонив до пана Євгена, і той розповів, що привид більше не шаленів, але був засмучений і дуже наполегливо малював у повітрі щось схоже на косий язичницький хрест.

– Він тільки й уміє, що розмахувати руками, – розчаровано зауважила мама.

Нарешті увійшли до замку. За кованою брамою містився кам’яний дворик з гарматами, бійницями, з сувенірною крамничкою й касою, в якій продавали вхідні квитки. Знову, як і в Дубні, Руснаки ретельно розпитали музейних працівників про шаблю: чи бува не заїжджав сюди один дрібний чоловічина та не пропонував купити його знахідку. І так само, як у Дубні, ті розводили руками: ніхто не заїжджав, ніхто не пропонував, аякже, музей придбав би, але на жаль, на жаль…

На додачу до всього стало ясно, що загадка не про Олесько. Воно, без сумніву, було твердим горішком. Але далі горішка розгадка не просувалася.

Марціану сватав бідний шляхтич-сусід, що на роль загадкового стрільця не вельми підходив, та й сватати він мав не одну, а принаймні кількох отих, що в жупанах… Ні, не витанцьовувалася розгадка.

Уперше в житті Наталочка опинилася в королівських покоях. Поки розпитували екскурсоводів, вона на ходу задивлялася на картини, люстри, дзеркала, на смішні натюрморти-обманки, якими колись розважався король із вельможним панством. Але її млоїло від згадки про Антипа, про свою угоду з ним – куди ж тепер їхати, де шукати шаблю? Правду казав Северин, вона по-дурному поквапилася з тією угодою…

– Яка розкіш! Який вид із вікон! Наталочко, ану-ж бо глянь! – захоплювалася мама. Краєвид був незрівнянний. Туман розвіявся, і скільки сягало око, видніли сонячні ласкаві ниви, де-не-де мріло село, сяючи маківкою церкви. Гарна земля, заради такої варто було згромаджувати каміння, будувати замки, варто стояти на смерть, як ті триста під Берестечком. Згадка про козаків, про шаблю боляче кольнула Наталочку.

– Ти сьогодні украй розсіяна. Може, голодна? Бо майже не снідала, – сказала мама і звеліла йти до ресторанчику, щоб нагодувати дитину.

Проте в ресторан вони не потрапили.

– Вибачте, чи не ви розпитували екскурсоводів про шаблю? – перепинив їх на виході охоронець.

– Так, ми, – возрадувався тато, сподіваючись почути щось втішне.

– Мушу вас затримати. Щойно в музеї пропав дорогий експонат, – сказав охоронець.

– Це вони, вони! – вигулькнула з-за його плеча музейна бабулька. – Дівчинка крутилася біля натюрморта, мені то не сподобалося. Тоді дивлюся – нема його! Зник! Серед білого дня!

– І ви підозрюєте нас? – спробував перервати її тато, червоніючи від обурення, проте бабулька так просто не переривалася.

– Цінна картина! Початок вісімнадцятого століття! Твір невідомого майстра! Недавно відреставрований! – гнівно вигукувала вона, і її схожі на кульбабовий пух кучерики біліли навколо голови, наче німб праведниці.

– Мушу вас затримати, – повторив охоронець. – Самі розумієте, картину потрібно вернути.

– Це надовго? – спитала мама приреченим голосом.

– Як вийде. Без потреби вас не триматимуть. Прошу, пройдіть за мною.

Наталочка на хвилинку сторопіла. Тільки цього бракувало – щоб їх заарештували! Ох, що за мандрівка, наче біг з перешкодами… Треба якось рятуватися. Вона нищечком сховалася за тата (на щастя, охоронець не помітив її маневрів), тоді ступнула крок назад і шуснула за одвірок. Тут зробила вигляд, ніби пильно роздивляється погруддя королеви Барбари. Вродлива була королева, але що чинити далі, як непомітно вибратись надвір? Погруддя оточила чергова група туристів, і екскурсовод став оповідати їм про загадкову й романтичну долю королеви. Наталочка замішалася між екскурсантів. Найкраще вийти разом з ними.

Хоча то вдасться не вельми скоро. Група переходила з зали до зали (“Кахляна піч, вісімнадцяте століття… Камін Яна Собеського, чорний мармур…), Наталочка оглядала незліченні портрети Собеських, Даниловичів, Жевуських – останні походили від козацького сотника Ревухи, оглядала королівське ліжко з балдахіном, величезну, на всю залу, картину “Битва під Віднем” – у тій битві віденців виручив козак Юрій Кульчицький, за що дістав у нагороду мішки кави з турецького обозу і відкрив першу віденську кав’ярню… Срібло, паркети, шпалери, коштовні сліди, що їх залишила в давній княжій твердині польська шляхта українського замісу… Колишня аптека, бібліотека…

Ця екскурсія ніколи не закінчиться, у туристів тисяча питань, особливо у двох довготелесих студентів. Хоча іншим разом Наталочка й сама слухала б олеські історії, розвісивши вуха.

Х-ху, нарешті туристи вивалили в двір. Наталочка бочком посунулась до виходу, та ба: в брамі стояв охоронець. Вона позадкувала в “свою” групу. Туристів повели в підземелля (брр, вона по горло сита підземеллями, та краще вже це, ніж арешт).

Обдивилися скарбницю, криницю, тріщини від землетрусу в грубелезних мурах. Наталочці здалося, що маска чортика, вмурована над цямринням, глузливо підморгнула їй, достоту як Антипко, і їй стало ще тривожніше.

Далі туристи оглянули замкову кухню і стали прощатися з екскурсоводом. Наталочка визирнула на браму: охоронець стояв там само, наче вкопаний. Вийти було неможливо. Вона тихенько вернулася і лишилася в кухні сама. Це ж треба: в замку стільки залів, а їй, невеличкій дівчинці, нема де сховатися.

Над плитою висів закоптілий казан, такий завбільшки, що в ньому вмістилося б зо три Наталочки – музейний експонат, буде страшний скандал, якщо в нього залізти. Серед кухні стояв стіл з дерев’яними лавами, за ним громіздкий чорний сервант з багатьма дверцятами – теж, напевно, експонат, але що вдієш… Вона смикнула за крайні дверцята, і раптом разом з дверцятами відхилилася одна зі стійок серванта, відкривши хід у сусідню – у потайну! – кімнату. Клас! Оце те, що їй потрібно! Вона прослизнула, мов ящірка, і старанно зачинила за собою шафу.

Потайна кімната виявилася дещо дивною. Наталочка навіть сказала б, що то звичайний кабінет, якщо не зважати на склепінчасту стелю й вузькі вікна в товстелезних стінах. В ньому були ще одні двері – замкнені, вона це перевірила; посередині теж сто в стіл – письмовий і начебто не старовинний, на ньому стосики паперів, ручки, календар, телефон… Телефон! Наталочка прожогом схопила слухавку, в ній озвався зумер – телефон явно був сучасний, звичайнісінький. Вона набрала номер – яке щастя, що вчора встигла його запам’ятати! Почулися довгі гудки, а тоді саме той голос, який єдиний міг зарадити.

– Северине! Северине! Це ти? Северине, нас заарештували! – закричала Наталочка. – Северине, чуєш, загадка не про Олеський замок!

– Я це підозрював, – озвався Северин.

– Заарештували тата й маму, а я сховалася, – лопотіла Наталочка, поспішаючи все розповісти.– Тут пропала якась картина… Не уявляю, як звідси вибратися… – раптом вона з жахом почула, що в двері вставляють ключ. – Северине, сюди йдуть! Зараз мене теж заарештують! – і, перш ніж двері відчинилися, вона кинула слухавку.

Замість охоронців у дверях з’явився мирний на вигляд цивільний чоловік і здивовано звів брови:

Треба було викручуватися.

– А… а хто ви? – невпопад запитала Наталочка.

– Я директор музею, це мій кабінет, – він зиркнув на чорну шафу: – Допустимо, я здогадуюся, як ти сюди потрапила… Ти часом не та дівчинка, яку шукають по всьому замку?

Наталочку обсипало морозом: ось її й викрито!

– Ми не брали картину! Просто я на неї дивилася, але ми нічого не чіпали! – перелякано заторохтіла вона.

– Картина на місці, її ніхто не брав. Сталося прикре непорозуміння, – втомлено зітхнув директор. – Твої батьки хвилюються, де ти поділася.

Святий Боже, що вона чує? Невже вони на волі? І їй не загрожує ув’язнення?

Вона десять разів перепитала директора, чи картина таки знайшлася, і він десять разів повторив їй те саме. Тільки після цього Наталочка відважилася залишити його потайний кабінет. Вона вийшла в двері, ззовні абсолютно не замасковані, і побачила стурбованих батьків.

– Тату! Мамо! Вас випустили? – кинулася до них.

Тато зрадів, мама розсердилася, бо перехвилювалася, хоча, звичайно, теж зраділа. Виявилося, що їх ніхто й не арештовував, просто хотіли з’ясувати обставини.

– Будь ласка, вибачте! Не знаю, що на мене найшло, – метушилася коло них музейна бабулька. – Я точно бачила, що натюрморт пропав. Навіть павутинку зняла з того місця! Ніби гіпноз! Ніби наслано!

Наталочка кивнула: так і було. Чортик у підвалі підморгував їй неспроста.

– Ви часом не помітили кульгавого хлопця, елегантного, прилизаного, з двома горбочками на голові? – спитала вона музейну доглядачку.

– І бачила, і говорила з ним. Дуже вихований хлопець. Тоді глядь – пропав натюрморт! Ви не уявляєте, як сполошилася! Бо наш музей уже колись пограбували… – вона стала розказувати довгу історію багаторічної давності про те, як у замку пропало кілька картин і як їх розшукували по всіх світах.

Наталочка багатозначно перезирнулася з батьками. Усе ясно. Цю пастку їм підлаштував Антип. Здогадався або й підслухав, що Руснаки заїдуть в Олесько, і підлаштував. Знов рахунок на його користь. На виграш не лишалося надії.

Врешті-решт Руснаки попрощалися з бабусею, – як тепер виявилося, дуже приязною, палкою захисницею старовини.

Але куди їм податися далі? Зайшли в ресторан, і смачний обід дещо підняв їм настрій.

– Гм, язичницький хрест… Чи мова не про давню фортецю Тустань? До неї на тих скелях було капище, – розмірковував тато, наминаючи гарячий борщ з грибними вушками.

Але мама вважала інакше.

– Не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав, – повторювала вона Антипкову загадку. – Схоже на Кам’янець-Подільський. Тамтешня фортеця – дуже твердий горіх.

– Тустань теж була незборима!

– А панни? Може, то вежі?

– Або скелі-шпичаки, на яких стояла Тустань! На них збереглися язичницькі знаки – от тобі й узорчасті жупани!

– Вежі теж можуть мати різьблені прикраси!

– А косий хрест? – боронив Тустань тато.

– А стрілець? Часом не пан Володийовський? Він загинув у Кам’янці! – відстоювала своє мама.

– Володийовський був не стрільцем, а фехтувальником.

– Та й невже ж не вмів стріляти? Такий знаменитий воїн!

Тустані бракувало стрільця. Кам’янцеві – косого хреста. І вже минав полудень.

Наталочка зважувала довго і старанно. Антип торочив про Кам’янець. Хоча його словам навряд чи варто вірити. Антипова загадка більше підходила до Кам’янця. Привидова підказка – до Тустані. Разом загадка з підказкою не в’язалися, хоч плач. Тільки ж плакати Наталочка не збиралася. І сидіти, як морква в грядці, вона теж не буде. Тож рубонула (або пан, або пропав):

– Їдьмо в Кам’янець!

Розділ 10. У якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди

Ех, мандрівочка – рідна тіточка! Так казали козаки. Чи, може, чумаки? Наталочка не знала, хто саме, але гарно вони казали. Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту.

– Дівчата, не хвилюйтеся! У машини ноги круглі – до Кам’янця вона вмить добіжить! – весело примовляв тато, тиснучи на газ.

Наталочка теж підбадьорилася. Ще не пізно, ще тільки полудень, і вона ще виграє в Антипка свій заклад. Головне – не хнюпити носа! Тримати удар, як казав Северин.

За Зборовом почався дощ.

За Тернополем прояснилося. Теплий асфальт запарував, а прямісінько над дорогою стала веселка.

– Є прикмета: хто пройде під веселкою, буде щасливий, – згадала мама.

– То їдьмо швидше! – заквапилася Наталочка, бо саме сьогодні дрібка щастя їм не завадила б.

Тато натис на газ і обігнав вантажівку, водій якої, галантно уступивши дорогу, посигналив їм і помахав рукою.

– Тату! Ти бачив? Це той же водій! З трактором, ой ні, ой гляньте: тепер він везе чорнорябого бугая! Ми обганяли його, коли їхали з Києва, – залопотіла Наталочка, махаючи у відповідь руками, як вітряк.

– Отже, маємо знайомого попутника, – усміхнувся тато.

Машка намотувала кілометр за кілометром, а веселка все стояла попереду, мов розчинена райська брама.

У Микулинцях незрівнянно запахло свіжим хлібом. Довелося спинитися та купити гарячий калач. Наталочка відразу й захрумкотіла окрайцем.

За Теребовлею обігнали ту ж вантажівку. Все було майже так само, як тоді, коли Руснаки безжурно рушили в мандрівку. Так само Наталочка перелічувала річки:

– Сьогодні ми переїхали Золочівку, Стрипу, Серет і маленьку Гнізну, але на жодній не спинилися, бо дуже спішимо. А ще зовсім недалечко текла річка Золота Липа. Ото в ній би скупатися!

– Доню моя, для тебе воно зайве. За тобою без того золоті верби ростуть, де не повернешся, – зауважила мама.

Наталочка набурмосилася, але тільки на хвилечку: вони перемайнули край села Кобиловолоки, і дівчинка зайшлася сміхом:

– Ну й село, ха-ха! Тут кругом не назви, а шедеври! Кобиловолоки! Болязуби! Або Ракобовти! Або Паликорови! Ще краще Печихвости! Сміхота! Там що, живуть якісь хвостоїди?

– Та то, бачиш, козаки не раз хитрували. Заманювали вороже військо в таке місце, щоб воно не мало куди розбігтися, тоді бикам – головешку під хвіст, і оскаженіле стадо стоптувало ворогів до цурки, – пояснив тато. – Від того й Печихвости, і Паликорови.

– Он як…

Вона знов відчула легкий щем. І тут землю збито копитами козацьких коней. І тут, і скрізь, де вони їдуть. Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито… Скоріше б дістатися до Кам’янця та врятувати шаблю.

Дорога ставала чимраз веселіша: виписувала такі зигзаги, що тільки держись.

– Що воно? Ген попереду? – спитала мама, коли Машка вихопилася на черговий закрут.

На узбіччі стояли два авта, біля них мордвороти в чорних масках і… Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода.

– Бож-же ж мій, дорожній рекет! – вигукнув тато.

– Ого! Як у кіно!

– Негайно гальмуй! Повертай! Розвертайся! – перестрашилася мама.

– Пізно! Нас однак доженуть.

І раптом позаду засигналила вантажівка. То гречний водій, кого вони щойно обігнали, показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трішечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді… Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!

– Оце клас!

Вантажівка стрімко віддаллася. Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям – то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчала мимо них. Наталочка аж підскакувала на сидінні і корчила в заднє скло усі, які вміла, глузливі гримаси, а її мама робила вигляд, що нічого не помічає.

Вантажівку вони догнали за кількома поворотами.

– За мене не хвилюйтеся, тут неподалік повертаю в село, – гукнув їм гречний водій. – А ви пильнуйте, щоб бандюги не догнали вас на безлюдді.

Руснаки розпрощалися з ним, щонайщиріше махаючи руками.

– Чого бандюгам нас доганяти? Їхнє авто розбили не ми, – зауважила мама.

В небі все ще стояла веселка, далека, як і раніш, – там, попереду, лився дощ із лілової хмари. Наталочці хотілося спинитися де-небудь на високому пагорбі з гарним краєвидом, випити чаю з маминого термоса, бодай трошки перепочити після своїх сьогоднішніх хвилювань. Та цим разом було не до зупинок.

– Ні, погоні немає, – вкотре озирнулася вона й раптом скрикнула: – Тату, он вони! Он!

Бо позаду вигулькнув знайомий чорний джип.

Що то була за погоня! Машка мчала, аж захлинався мотор. Здавалося, вона вже не торкалася колесами асфальту, а просто летіла над мокрою дорогою, блискучою від недавнього дощу. Проте чорний джип невблаганно наближався … Поворот, ще поворот – Машка ледве вписалася, залетівши далеко на зустрічну смугу – і знов поворот – лет, зблиск, тріск… Наталочка обережно розплющила очі. Перед ними цвіла веселка. Всі були цілі: тато, мама і, здається, Машка теж. Вона ніжно похитувалася: хить-хить. Мов колиска. Лишенько – Руснаки сиділи… в кроні розлогого дерева.

Батьки розгублено оглядалися.

– Їхали, возилися, за дуба зачепилися, – тихенько зітхнула мама.

– Не за дуба, серденько, а за вербу… – якось розгублено уточнив тато. – Ох, на дверцях вм’ятина… І на капоті також…

– Ми живі, і це головне, – заспокоїла його мама.

Злізати було ніяк. Краще було навіть не соватися, бо Машка загрозливо перехилялася. А зверху, з дороги, з якої вони злетіли, на Руснаків зазирав Антипко зі своїми чортячими батьками і глузливо кривлявся – що ж, тепер він міг кривлятися, тепер рахунок знов на його користь. Наталочка відвернулася, намагаючись не дивитися на його мармизу.

– Гей, унизу! Ого-гов! – гукнув Антип, регочучи.

– Похитайтесь, погойдайтесь, поки яке-небудь гусенятко забере вас, к Телесиків! – і собі глузувала чортова мати.

Нарешті їхні мармизи зникли, нагорі захурчав мотор – вони поїхали геть.

А Руснакам тільки й лишилося, що чекати, поки прибудуть рятувальники. Хоча хтозна, чи вони прибудуть, бо, здається, з траси потерпілих Руснаків не видно. Про шаблю краще було не думати.

Світило сонце, та повівав вітер, від чого вербове гілля прикро потріскувало. Хвилини тяглися, мов на волах. З кожною ставало все тривожніше.

– Стоїть гора високая, – раптом заспівала мама.

Авжеж, гора стояла: та, з якої вони щойно успішно злетіли на крутому віражі.

– Попід горою гай, гай.

І гай зеленів, достеменно як у пісні. Замість річки синіло невеличке озерце, либонь, налите недавнім дощем, а замість долини розкинувся порожній покинутий кар’єр, у якому не видніло ні душі. Машка погойдувалася, достоту як ті пісенні човни, про які співала мама, і було то не вельми приємно. Та, к не дивно, пісня розганяла тривогу, огортала тихою ласкою.

Тато з мамою вже на два голоси співали про зажурену вербу, з якої з холодами осиплеться листячко.

Гай-гай, головне щоб Руснаки не осипалися з гілля, поки їх не виручать. Наталочка задивилася на гайок, що зеленів над кар’єром. Якби тут був Северин, він би напевно щось придумав. Пластунів цього вчать: знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. А вона ж не має пластунських вмілостей, вона геть не знає, що чинити. Та невже сидітиме, склавши руки? Раптом її осяло.

– Мамо, дай дзеркальце!

– Ай правда, причепурись, бо геть розпатлалась.

Проте Наталочка придумала інше. Сонячний зайчик побіг до гайочку. Може, там хтось є. Може, помітить?

Блись, блись-блись. Хай це буде схоже на азбуку Морзе, дарма що вона її не знає. Блись, блись-блись.

Поки тато з мамою переспівали всі, які знали, пісні. Поки й сонце сховалося за хмару.

І тоді…

Тоді на дорозі почулося надсадне важке гудіння. Над дорогою вистромилася стріла підйомного крана.

– Агов, літуни! Живі-здорові? Та вони тут виспівують, мов солов’ї!

Нарешті! Рятувальники!

Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.

– Ну й деньок! Ну й пригоди! – примовляв молоденький міліціонер, що ретельно складав акт про аварію. – Одне авто розтрощила колода. І звідки вона на нього звалилася на рівному місці? Ви от залетіли на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали.

– Ми? Сигналили? – перезирнулися тато з мамою.

– Еге ж, тому пастушки й додивилися, що на вербі щось червоніє та ще й поблискує, і повідомили нас, – бадьоро пояснив міліціонер. – А одні, вибачайте на слові, придурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип “Черокі”. Дама з джипа лютувала, аж пінилась. А що з бугая візьмеш? Самі й винні!

– Бугай чорнорябий? – уточнила Наталочка.

– А ти, мала, звідки знаєш? – здивувався міліціонер.

– Джип чорний, а в дами вогненне червоне волосся, чи не так?

– Ну, мала… – ще дужче здивувався міліціонер, та враз посуворішав: – Ви мені зуби не заговорюйте. Ви перевищили швидкість!

Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали гречного водія, ну й заробили!

Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справнісінький, якщо не зважати на вм’ятини, отож тато трохи розпогодився.

– Ну й щасливчики ви, – не йняв віри міліціонер. – Можна сказати, відбулися переляком.

– То все веселка, – радісно пояснила Наталочка. – Ми їхали під веселкою!

– Ви мені не вішайте локшину на вуха, – розсердився міліціонер, густо почервонівши. – Бугай, колода, а ці-от – під веселкою… Ну й деньок!

Потихеньку Руснаки рушили.

– Тату, мамо, ви зрозуміли? – заторохтіла Наталочка, бо вони нарешті залишилися утрьох. – Бугай розтолочив Антипковий джип! Антипко вже не шкодитиме! Може, ми ще врятуємо шаблю?

Тато зітхав, чухав потилицю, згадуючи про штраф, який йому доведеться заплатити. Мама мовчала, не відриваючи погляду від дороги. Після польоту на вербу вона помітно посуворішала.

Але, попри все, вони наближалися до Кам’янця.

. . .

. . .

Розділ 11. У якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки

Усе було намарно!

У Кам’янець-Подільський Руснаки запізнилися. В музеї закінчився робочий день, і фортеця стояла замкнута. Вони не могли розпитатися, чи сватав якихось дівчат пан Володийовський та чи влучно він стріляв, тому не були певні, чи правильно відгадали Антипкову загадку. Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик коло Турецького мосту. Фортеця видніла звідси, як на долоні, – грандіозна, незборима твердин, справді горішок над горішками. Її вежі стриміли, мов стрункі гордовиті панни, проте Наталочка даремно вишукувала на них поглядом які-небудь оздоби. Їхні жупани не були узорчастими, і це не додавало оптимізму.

Наталочці ані їлося, ані пилося, її охопив такий гіркущий, безпросвітний розпач, що й на світ не хотілося дивитися.

А тут ще й пісня, бадьора, переможна, ніби знущалася з неї:

Ой на горі та женці жнуть.

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою

Козаки йдуть!

– Треба було їхати до Тустані, – й собі бурчав тато.

Тільки пізно вже їхати, вони все одно не встигнуть. Внизу, в кам’яному каньйоні річки Смотрич гусли вечірні сутінки, над срібним плесом брався туман, показуючи, що завтра буде погода, буде їм гарно їхати до Києва, тільки ж – лишенько! – мабуть, із порожніми руками…

Ще лишалося хистке, як павутинка, сподівання, що власник шаблі скоро з’явиться, що зустріч таки в Кам’янці. Може, перед фортецею? На Турецькому мості, про який торочив Антип?

– Доню, не муч себе. Ми зробили, що могли, – ласкава мамина долоня лягла на Наталоччине плече.

Дівчинці від того не полегшало, навпаки, у горлі застряг давкий клубок. Бідолашна мама! Вона на знала всієї правди. Вона не підозрювала, що від завтра її люба донечка мусить стати брехухою.

А пісня дзвеніла, пориваючи за собою. Чоловіки за сусіднім столиком взялися її підспівувати:

Гей, вернися, Сагайдачний!

Візьми собі жінку,

Віддай тютюн-люльку,

Необачний!

Гей, долиною…

– Ох я дурень! – раптом підскочив тато, гучно ляснувши себе по лобі. – Як я не здогадався! Сагайдачний! Ми мали їхати в Хотин!

– Мій друже, – зауважила мама, – сядь, не лякай офіціантів і поясни все до ладу.

Хоча було й без того ясно. Вони забулися про Хотин, Хотинську фортецю, а саме там колись розігралася велетенська битва, в якій смертельно поранили Петра Сагайдачного, славетного гетьмана, знаменитого стрільця з лука-сагайдака, тобто там був і горіх, і стрілець, ну і так далі.

За мить Руснаки сиділи в автомобілі. Перемайнули міст через Смотрич – ріка сяйнула на закруті, наче шаблюка; перелетіли село Атаки – його назва теж кольнула згадкою про давні бої. За Атаками дорога стрімко пішла вгору.

– Тату, тату! Косий хрест! Та ж то літера “X”! – залементувала Наталочка, тицяючи в скло на дорожній покажчик. – Привид підказував, щоб ми їхали в Хотин!

Машка неслася з шаленою швидкістю. На щастя, на трасі не було міліції, інакше тата не минув би ще один штраф. Вони промчали містечком і спинилися, скреготнувши гальмами, на високій горі. На тлі сутінкового неба височів суворий бронзовий гетьман. Внизу широко послалося ясне вечорове плесо Дністра з окрайцем місяця – молодика, тихе-тихе, в облямівці темних берегів. Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними високі акуратні зубчасті мури.

– Гляньте… В узорах жупани! – аж засміялася Наталочка й показала на мур.

Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.

– Фортеця мов у вишиванці… Гарно, – замилувалася мама.

Все було точнісінько як у загадці. Все співпадало: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися.

– Тату, мамо, раптом у фортеці бенкет, то глядіть не їжте тортів, і крюшону теж не пийте, – про всяк випадок попередила Наталочка.

– Який бенкет! Глухо, як у вусі, – знизав плечима тато.

Авжеж. Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Ані лялечки! Невже вони спізнилися? Після довгої нелегкої дороги, після стількох пригод і небезпек… Наталочка знову відчула гіркоту.

Ні, з таким кінцем мандрівки вона не могла змиритися. Вона ще почекає. Хоч би й сокири з неба падали, то не піде звідси.

Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали скрізь, де можна було понипати, постояли на високім фортечнім мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.

– Може, підемо? Таж не будемо тут ночувати, – врешті наважилася мама.

– Ні.

Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.

І враз… То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтар було добре видно його накачані м’язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. “Власник шаблі”, – здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували пластуни. Обидва потисли один одному руки.

– Ущипніть мене за ніс, – попросив тато, не вірячи власним очам.

Але мама не стала його щипати.

– Годі дивитися, ходімо до них, – мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.

Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована. Мабуть, від бугая перепало не тільки їхньому джипові. Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:

– Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, – попри всю самовпевненість він був явно не в дусі.

– Чому “майже”? Ми виграли! – засміялася Наталочка.

– Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, ви знаєте, як її дістати без грошей? – єхидненько запитав Антипко.

– Не хвилюйся, дістанемо, – запевнила дівчинка, але всередині їй похололо.

Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти.

“А як прийде врем’ячко, то достигне яблучко,” – говорила в таких випадках мама. Та от врем’ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав’язалося.

Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб’язок. Тим не менше мусили щось робити.

Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при передачі її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивіз за кордон доведеться відповідати по закону; тато погрожував зловмисникам карою, метаючи блискавки, наче Зевс-громовержець.

– А хто докаже, що я знайшов шаблю? – зухвало вишкірився миршавий. – Нічого не знайшов!

Тато з несподіванки урвав на півслові.

– Як то ні? Таж усе Берестечко гомоніло! Ви всім і казали, що знайшли її… – дещо розгубився він.

– А почув про шаблю від людей! От і казав! Хіба мало що говорять? Язик кісток не має! – огризнувся миршавий.

– А в руках у вас що, оте загорнуте?

– А нічого! Обшуку не зробите, не маєте права!

– Не маєте, – вставив слово й дебелий, вочевидь, добре обізнаний з кримінальним кодексом.

Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.

Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови “Просвіта”, в яких була членкинею. Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, все завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам’ять, врешті про старовину, про те диво, що було, минуло… Її промова мала успіх.

– Атож, слава не вмре, не поляже… Я теж люблю Шевченка. Навіть мріяв зіграти в сільському театрі Назара Стодолю… Щоправда, не зіграв, – від розчулення миршавий мало не просльозився, та, глянувши на старого чорта, передумав. – Звичайно, шаблю віддам… За належну ціну.

– Само собою, – підтакнув йому дебелий таким тоном, що не випадало сумніватися: його ціна буде найналежніша.

Антипко процвітав, наче мак у городі. Мав від чого процвітати.

У Наталочки виникла підозра, що чорти з’явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.

Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з’явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу дебелому, вхопився за голову і глухо застогнав.

– Що це? – здивувався миршавий, а дебелий зблід, як полотно.

– А це наш знайомий привид, – ступнула крок уперед Наталочка. Настала її черга йти в словесну атаку. – Привид вам каже, що не залишить вас у спокої, доки шабля не опиниться в безпечному місці. Він говорить це жестами глухонімих, які трохи розумію… Привид каже, що налякає вашу дружину й дітей, що жоднісінької ночі не дасть вам ані задрімати!

Привид спершу здивувався, бо нічого подібного не казав, а тоді схвально закивав головою, мовляв, так і буде.

Дебелий парубійко умлівав з переляку і певно дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.

Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.

– Ти, мала, не заливай. Наукою доказано, що привидів не буває, – сказав він.

– Як не буває? Та як не буває, коли ж ось він перед вами! – аж гукнула Наталочка.

– Це якесь не досліджене наукою вище. Обман зору або гра світла, – розмірковував миршавий. – Або ж це влаштували для туристів, щоб приманювати їх у фортецю.

Від нечуваного обурення привид отетерів. Тоді різко крутнувся і щез.

– Ну от, казав, що привидів не буває, – остаточно підбадьорився миршавий, та й парубійко почав поволі приходити до тями.

Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Русаків вичерпалось, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над’їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали… львівські пластуни! Наталочка, як ластівка, кинулася до них:

– Северине! Васильку! Звідки ви тут?

– Та, бачиш, Василько вирішив, що загадка про Хотин. То ми зібралися й приїхали, – пояснив Северин, а Василько гордо усміхався.

– Ага. Так і є. Оно покупець і власник шаблі, – кивнула Наталочка на дебелого й миршавого. – Тільки з ними неможливо домовитися, бо заважають чорти.

– Он як? – повів бровою Северин. Мабуть, він відразу щось придумав, бо рвучко підійшов до компанії, що зібралася на горі.

– Добрий вечір, шановний пане, – звернувся він до миршавого. – Пластуни шукали вас у Берестечку і ось нарешті знайшли. Ми маємо для вас привабливу пропозицію. Однак, перш ніж про щось говорити, хочемо переконатися, що шабля справжня, а не фальшивка.

– Як це фальшивка? – обурився той.

– Тепер багато фальшивок, – незворушно зауважив Северин. – Антикварні речі стали модними, тому їх підробляють. Може, шабля теж не варта перемов.

– Ах, не варта? – скипів миршавий. Антипко хотів щось заперечити, та не встиг: той уже розгорнув зім’яту полотнину. В сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, схожа на місяць-молодик. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків’я мала просте, без золота й діамантів, і було не схоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю, як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет.

– Ні… Ні… Я біля неї не встою! – раптом простогнав він і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори.

Старий чорт зітхнув, крекнув, махнув перебинтованою рукою і теж потрюхикав слідком за синочком. Тільки чортиця ще якось трималася, проте і їй були непереливки: її руки трусилися, губи перекосилися, вона щось забелькотіла, але їй забракло повітря, тож аби не вдушитися, вона й собі кинулася геть. Потім знизу, з кущів бузини, ще довго чулося ображене порохкування та повискування.

– А тепер поговоримо без чортів, – сказав Северин.

Він пропонував таке. Оскільки пластуни з його гурту мріють стати журналістами й активно дописують до різних видань, вони вмістять публікації про добродійний вчинок шановного пана у “Високому Замку”, “Галичині”, “Літературній Україні” та ще з десяткові газет, а також повідомлять про нього по радіо. Це неабияка моральна винагорода, не кажучи про те, що, врешті-решт, шановний пан одержить і належні йому гроші.

Наталочка слухала й раділа. Северин чудово все придумав! Він розважливий і рішучий, і цей словесний поєдинок він безперечно виграє.

– А якщо не погоджуся? – все ще впирався миршавий.

Тоді, казав Северин, у ті ж газети будуть надані матеріали про ваш аморальний вчинок, який призвів до знищення славетної козацької реліквії задля власної вигоди. Цю інформацію надрукують ще охочіше, оскільки подібних повідомлень до редакцій практично не надходить. Само собою, до справи підключаться правоохоронні органи.

Дебелий мовчки стояв осторонь. Він повільно й важко міркував. Відколи втекли чорти, він пригадав собі, що перед битвою козаки освятили зброю. І хоч він не був побожний, проте не мав певності, що Бога справді нема, а тому про всяк випадок трошки Його боявся. Але шабля йому подобалася, гроші за неї можна взяти фантастичні…

– Ти чого мовчиш? Я що, задурно їхав аж у Хотин? – раптом напустився на нього миршавий. – Кажи прямо: купуєш шаблю чи ні?

– Купую, – наважився дебелий.

І тут… Ох, тут сталося щось цілком неймовірне. Над фортецею, спочатку над крайньою вежею, потім над сусідньою, далі над усіма п’ятьма, над двором і мурами заколихалися білі постаті. То були привиди, і їх ставало все більше. Вони виповзали з кам’яних підземель, здіймалися з довколишніх рів і пагорбів, гуртуючись у загони. Попереду виступав знайомий Наталоччин привид, за ним пливли мужні, хоча й напівпрозорі козаки, полеглі в Хотинській битві, і бронзовий гетьман на горі радо вітав своє славне товариство. Далі ступали хотинські повстанці, розстріляні в фортеці, жінки й чоловіки, незліченні страдники і борці за волю. Вони насувалися, суворі й невблаганні, облягаючи гору. Не тямлячись від переляку, дебелий парубійко якось боком посунувся до свого автомобіля і за хвильку сидів у ньому, замкнувши дверцята і для певності заховавши голову під сидінням. Шаблі йому якось відразу перехотілося, а запраглося єдиного: вийти живим з усієї цієї катавасії.

Миршавий також знітився й зіщулився, бо хоч він і не вірив у привидів, але тепер на нього насувалося надто вже багато цих невивчених наукою об’єктів, цілком можливо, небезпечних…

– Та що… Я ж патріот… Я продам шаблю нашій рідній українській державі… Музеєві чи, може, банкові, який непогано заплатить… – залепетав він і, тяжко зітхнувши, подав шаблю Наталоччиній матері.

Мама взяла її обережно й урочисто. Тато по-лицарськи став на коліно й поцілував холодну сталь. Враз навколо його голови спалахнуло сліпуче світло. Ні, то не був німб праведника, – просто його осяв фарами, під’їжджаючи, маршрутний автобус “Київ-Чернівці”. Його двері розчинилися, і в них з’явився пан Богдан власною персоною. Після ранкової телефонної розмови він не знаходив собі місця і врешті теж помчав навздогін за шаблею. За ним з автобуса висипали численні пасажири, бо не щодень випадає подивитися, як рятують історичну реліквію.

– О, бачу, вже все в порядку? – спитався пан Богдан, тоді повернувся до свого давнього приятеля привида: – Бачиш, друже, ти даремно хвилювався. Я ж казав тобі, що панство Руснаки – надійні люди.

На знак згоди привид замахав руками, закивав головою, радісно обняв пана Богдана, тата, далі вклонився мамі, Наталочці, пластунам і пішов обнімати всіх підряд; інші привиди теж уклонилися й вочевидь раділи. Умить зчинився веселий шарварок, усі прибулі збуджено гомоніли, кожен хотів бодай торкнутися праведної козацької зброї.

Наталочка тихенько підійшла до Машки й погладила капот:

– Ти, Машко, чудове авто. І хороший друг. Якби ти не постаралася, ми б не виграли цих шалених перегонів.

Чи машина її чула? Авжеж так! Лишень, як завжди, не подавала виду.

Урочистості на цьому не скінчилися. Северин виструнчився, поправив на лівій кишені срібні шнури – відзнаку гурткового:

– Наталочко, – поважно мовив він. – Наш гурт порадився й вирішив надати тобі відзнаку пластунських вмілостей. Ти виявилася сміливою й зарадною.

Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум’янилася від задоволення. Це було майже як медаль, а може, навіть краще.

Епілог

Музика лилася, мов кришталева ріка.

У київській опері відкривався сезон – виставою “Запорожець за Дунаєм”. Наталочка сиділа в оббитому оксамитом кріслі, поряд були мама, тато й дядько Богдан, а весь ряд справа займали львівські пластуни. З директорської ложі часом визирало щось білувате: то був знайомий привид. Щоб не привертати уваги глядачів, він чемно ховався за шторкою. Тільки Машки бракувало для повної компанії, але й вона дістала винагороду: її заново пофарбували, звичайно ж, у червоний колір “корида”, бо він гарний, життєрадісний і добре помітний на вербах.

На сцені стояли блакитні сутінки; декорації зображали хатину над річковою широчінню. “Схоже на Хотин, – подумала Наталочка. – На той вечір над Дністром.” Навіть місяць-молодик прозирав з намальованого неба.

3 хати вийшла дівчина Оксана й заспівала про те, як вона чекає коханого козака Андрія. Наталочка чекала його не менше, адже в нього, в його руці… Але поки-що то секрет. Аж ось і він вилетів з-за куліс, чорновусий, чорнобривий і палкий, мов іскра. Він заспівав, заквапив Оксану вертатися з Туреччини за Дунай, додому. Раптом на сцену вискочили турки, що шукали козака-перебіжчика з України. Андрій вихопив шаблю – вона сяйнула, мов вогонь! Справжня козацька шабля!

Артистам, що грали турків, цим разом повелося нелегко. Андрій був як вихор; він відбивався на всі боки; козацька шабля спадала на них, наче блискавка, наче кара, наче гнів самого Всевишнього. І хоч за дією турки мусили схопити героя, він був непереможний, нездоланний!

Глядачі гаряче аплодували. Вистава йшла прекрасно! Чудово співали солісти, могутньо звучав хор, артисти балету мов на крилах літали в танці, а проте було ще щось – поривне, проймаюче. Те, що сильніше за смерть… Чи то шабля вогнистим зблиском запалювала дух лицарства? Наталочці здавалося, що справа таки в шаблі. Вона щосили плескала в долоні, навколо вигукували: “Браво! Бравісимо!” Співак вийшов на поклін на авансцену, і шабля в його правиці сяла, як сонце.

Пригодницька повість “Таємниця козацької шаблі” Зірки Мензатюк

Читати твори Зірки Мензатюк.