“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
(частина 5)Читати роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” 4 частина
Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить… Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне…
— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!
— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.
— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек… даст свои заплатьї солдатские дыры заплатать!
Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.
— Брат! а, брат! — будять.
— Ну?
— Вставай, найдем к ротному.
— Чого?
— Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.
— Ну, что фельдфебель? — пита один.
— Собака!
— Как?
— Да. так… двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..
— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.
— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
— Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему — дай!
— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?
— Всё, ваше б-родие. Только адно худо…
— Што?
— Ребятам, ваше б-родие, худо…
— Чем?
— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!
— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду…
— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.
— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! —гукнув він крізь двері в сіни.
Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки “хохлика”):
— Што, брат Максим, — худа жить?
— Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..
— На прокормление хотите?
— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.
— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Пазволить легко… Ну, а как попадётесь?
— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.
Ротний подумав ще.
— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..
— Слушаем, ваше б-родие!
— Ну, с богом, братцы… марш!
— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
— Не худо бьі, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!
— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні ‘ддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен — своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!
— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною… “Що ж це воно буде?” — думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
— А ты — што? Што тьі, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.
— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.
— Да вижу, что — салдат… Но чево тебе нужна?
— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…
— Ну-у?..
— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь — и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!
— А ты откелева — такой?
— Да уж откелева — не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!
— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…
— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.
— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.
— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:
— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..
— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
— Возвратись!
— Да чаво? поезжай себе!
— Возвратись, гаварю!
Москалі гуртом вернулися.
— Вот вам, братцьі, красненькая… вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
— Парамонта, братцы! Парамонта!
— Ну, прощай. Счастливаго пути!
— Пращайте, братцы. А далече идете?
— Да на села.
— На побывку?
— На побывку.
— Помоги вам бог!
— Спасибо. Прощай, батюшка!
Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. “Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік…”
— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.
— Что, брат!.. Купец, брат, — свой челаек. Он сам знает нуясду солдатскую, — всегда пособит… Вот — барин, брат! О, то вострый, шельма! У таво просьбой не возьмешь: дух разве вишиби… ну, тогда так!
Отак, розмовляючи між собою, йшли заробітчани бором. Уже до півночі добиралося, як вони входили в село, та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили “Лучинушку”.
Заробітчани ввійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали вряд на лаві.
— А дай-ка, хозяин, три касушки служиламу брату… Ево косточки разагреть, — промовив Іванов до шинкаря.
— А пошто я дам?
— Как пошто?
— А по то: деньги есть?
— На што те деньги? Разве ты с миру не надрал? Небось — никаво в кабаке не было!..
— Ну, дак што?.. были… спасиба, заходют добрые люди!
— А то: ани вот и внесли свою копеечку на солдатскую долю, — обізвався Євпраксєєв.
— Как бы не так? Держи карман!
— Да уж верна!
— Да, верна… Только вот теперь народ что-то забаловался: водки мало пьет.
— Ну, не ври!
— Как же? Стану те врать…
— Ну-ну! давай… полна те!
— Да што тьі?.. Давай деньги, вот те и сказ!.. у меня, вишь, водка не своя — купленая.
— А мне-то что за дело, что купленая?.. Ты с миру надерёшь… А солдату где взять? Ты знаешь: солдат — казённый челаек!..
— Филиппыч! а, Филиппыч! — кричить на шинкаря один з п’яних кацапів, — дай уж им… право-дело, дай! Люблю солдата… Солдат, брат, казенный челаек… Не ровен час, завтра все найдём… Вон, сказывают, турка-шельма царя-батюшки не слушает… Дай!
— А ты, что ли, мне заплатишь?
— Будет — заплачу… Дай!
— Как же? С тебя твоих не выдерешь, а ты ещо и за других!..
— Да што тьі, не веришь на слово доброму челаеку? барада ты казлиная! — крикнув Євпраксєєв і сунувся до бороди.
— Да ты барадьі не трожь! — одказав, одпихаючи його руку, шинкар. — Сам бы насил, да, небось сбрили…
— Стал бы я твоим казлиным атродьем свае благородное лицо марать!!
— Да ты-то што такое?
— Разве не видишь? мироед ты одакой! Разве не видишь, кто я?
— Да видно, што солдат. Ну, а што?
— Как, ну?.. Ты знаешь, что такое солдат? Солдат за тебя, дурака, грудь сваю под неприятельские пули подставляет… кровь сваю проливает… Вот што солдат!
Такі слова розжалобили всю п’яну беседу.
— Терёха? а, Терёха! А правду ведь солдат говорит… У-ух какую правду… Солдат — это, брат, — беда! Солдат… это, брат, казёнцый челаек, слуга царский… Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает!
Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловілими очима мутно тільки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бік головою, а слова не здужав вимовити.
Другі кацапи й собі підняли голос за москалів: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що більше в його ні чарки горілки не вип’ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його річ, — тільки почервонів та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду.
— Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п’яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — Та й кинувся за перегородку до бочки.
— Толька тронь — убью! —заричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили з рук обрубок.
— Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! — закричав Євпраксєєв, уплутавши п’ятірню в шинкареву бороду… Шинкар у крик.
— Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали!
Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силі був, бо тільки струхнувся, так усі й одскочили, як груші. Шинкар кинувся на москаля, збив з ніг і насів, як шуліка курча.
Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють. Одним замахом кулака повалив він шинкаря на землю, взявши між ноги його голову. Тим часом підскочив другий москаль і давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тільки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…
— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.
— Бери… пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі в другу хату.
П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
— Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.
За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули в цьому.
Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.
Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, рабунком, а не чесним заробітком; оже при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу й свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він!
Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.
XIII
МАКСИМ — СТАРШИМ
Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на “прокормлєніє” попрохатись, бо старших не пускали…
Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші в миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпний “хахол” держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися… На те служба!
Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки — почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати. І тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого… Раз — уторопав тільки через десяте-п’яте, а вдруге — такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з “світлішим князем Суворовим” або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо” нігде ніщо ні шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного і для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе — першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…
Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж те зарево було тільки здалека видно, — сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда на самій границі… не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. “До зброї! до зброї!”—загукали наші і забили тривогу… “До зброї, — боронити цесаря од його бунтівливих підданих”. Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа — білого орапа… Узброїлись наші й тепер, погнали полки за .долками обороняти австріяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщині…
Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,— Максимові трохи не довелось свою голову зложити… Напали на їх трьох — цілих десять; сікли, рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися…
А то — вдруге, вже він виручив трьох москалів і знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару піддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили — нічия не бере! Тоді сказали конниці “батарею взяти…”. То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерські улани… Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад… Що його робити? “Піхота — в штики!” Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі, — оже піхота добігла… Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбік зчепилася купка, рубається… А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: “Звод, за мною!”. Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька — аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать — непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: “Пали!” Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився: бух! — венгерський офіцер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувся… Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять; а оборонили тільки трьох та знаменб. Максим глянув на живих — порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті, —лежав, тіпався, ще живий… “Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..” І, захарчавши, спустив дух…
— Хто то? — питає Максим недорубків, що один був без уха, другий без пальців, а в третього з плеча кров юшила.
— Знаменосец… хохол Хрущов, — одказав безпалько…
— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.
— Понесем…
І всі пішли.
Повів і Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де він? Там, мабуть, де й другі… Сказали ротному; той полковникові. Не можна під такий гарячий час роті без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто більше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимі Він і знамено одборонив. Буть Максимові фельдфебелем! Став він фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгія почепили. А тут і війна — шабаш! Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу, — тепер і са.мим безпечніше. Годі! Вертайся додому!
Вернулися.
Більше старшинування ще дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горілки.
Покинув Максим зовсім пити; розплювався з своєю дівчиною; став тільки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручніше глибше п’ятерню запустити в московські достачі: не звод який там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, що це мудріше правило на світі, — то й став по йому жити. Ніщо не проходило мимо його рук, щоб він не одколупнув хоч трошки на свою долю; ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе.
Назбирав він і грошей, і одежі… Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім’я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. “Сім’я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути… Та й душу б можна одвести…”
Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: ніяк собі пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Біляві, хоч іноді й хороші, вони завжди здавалися Максимові немоторними, неповоротними: ляже тобі, як колода — ні пригорнути, ні поцілувати незугарна! Жалкував він тепер за своїми Марусями, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорнявими та палкими дівчатами, котрих він змолоду так безжалісно з ума зводив…
“Проклята сторона! — думав він. — Хоч би швидше вирватись дододу, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут і посивіти!”
На його втіху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпутті, куди завжди звозили гній, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячій ніжці. Стіни попрогнивали, вивалювалися — порохня сипалася з голих колод; а повесні текла всяка нечисть — слизотіла й пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скільки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цій берлозі сам і переховував легкою працею зароблене добро.
Жив тепер у тій хаті якийсь москаль з своєю невінчаною половиною. Москаль та його половина тільки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадіжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло в тій хатці невеличке дівчатко — Явдошка, що найшлася через рік після того, як косоока Меланія зійшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради… Що, ради душі спасенія, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемінки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попідвіконню привчали дівчину не до праці, а до біганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примір перед очима! Дівча щоночі бачило якихсь людей, котрі приносили до батька-матері всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того… стало піднімати усе, що тільки лежало не приглянене…
Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помітила Явдошка в одному дворі на вірьовці розвішані два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала під юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голівці гладити, звати “умницею” — й дали трошки горілки випити. Явдошці вона подобалась. Після неї стало тепло й весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матері й горілку…
З року на рік, підростаючи та розумнішаючи, робилася Явдошка все хижіше та хижіше; до горілки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбільше горілкою. Вони бачили в своїй дочці добру помічницю — й раділи, що знайшли таку поміч.
Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве і личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого…
Пораїлись… Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, і однієї темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…
Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, ріцоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її із сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний І будинок. Прожила там Явдошка з півроку, в теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото в офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама втекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки… А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула: — не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, — давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його — гулянками з другими.
Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на Другу ніч того й другого; дарує, жалує.
Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини… Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.
Тоді саме перегнали їх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та й засумував. Зосталась Явдоха — й теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в “сахарнії уста” та в “білосніжну грудь”, посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді вже розлучить їх “мать сира-земля”. Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та — байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка-—московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!
Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дівчинку Галю.
Галя зразу все переломила. Гулянки одлетіли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопотали об однім—над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!
Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим—за “прокормлєніє”; Явдоха — за крадіжку. Максим, докладуючи ротному, що москалі просяться “на побывку”, — брав з них своє так само, як і покійний Федосєїч. А як верталися москалі з “прокормлєнія”, — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…
Так їх захопила “чиста”. Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав ціну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем: “Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!” Максим полежав ще з місяць; дали йому “чисту”, почепили ще нову мендаль, та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.
Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав — і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… “Значить, більше поживи для грошовитого!” — подумав Максим.
— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.
Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти “нетесаного мужичья”. Батюшка, волосні завертають до його “чайку” попити та пропустити чарочку-другу тієї “живиці-водиці”; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертав до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити…
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого’та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане…
— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Х
НЕМА ЗЕМЛІ
Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце — похмуріло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду…
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. “Чого йому треба?” — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:
— Чого?
— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…
— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
—. Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце й послано…
— Добре… прийду, — одказав Чіпка.
Десятник повернувся — і пішов повагом вподовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.
— Отак, мамо! — обізвався він.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
— Припленталась якась приблуда… Каже: Луцен-ків небіж… Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
— Каже: не оддаси, —буду позивати… Мотря поблідла — і ледве вимовила:
— Який небіж… звідкіля??.
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.
—З Дону?! — якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…
Одно невеличке слівце “Дін”, як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була’до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість… “Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? ” — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось…
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір — і оханувся… Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
—Не журіться мамо!.. не лякайтесь! — став він заспокоювать матір. — Хай позиває… Нам громада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…
— А клопоти… тяганина… — проказала Мотря, задумуючись.
— Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму, — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. — згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
— Кажу: не журіться! — одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою… може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь… Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, — і забулись обоє… Іде життя в них протертою стежкою: як сьогодні, так завтра; як завтра, так і позавтрому… Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить… Чіпка—на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже…
Коли так — тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати “добридень”, як писар до його з бумагою:
— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві…
Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
— Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю…
— Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив!
— То це так і оддать землю??!
— Авжеж!
— Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся — і пішов, похнюпившись, додому…
— А що тепер, мамо, робити? — запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.
— Що, сину?
— Пропала земля!
— Як пропала?
— Кажуть: суд одсудив…
Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводя-чи тонку нитку, — так і прикипіла на днищі: заколі-ло веретено в одній руці, а волокно у пучці — у другій…
— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крізь сльози…
А Чіпка — не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:
— Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от — по сю (черкнув по горлянці рукою), — а землі не дам!..
Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…
— Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу.
— Які гроші? — здивувалася Мотря.
— Які є, всі виймайте… в город піду — позиватись.
— Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба.
— Підіть принесіть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
— На, — сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув — і взявся за шапку.
— Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.
Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.
Зосталася Мотря сама — сама, як палець, а своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові — полізла всячина, завернула в давнє… У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, — як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку…
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою — про землю… “І що я без землі? — вертілося в його похнюпленій голові… — Людський попихач… наймит… Без землі — нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А без землі — все пропало… і моя надія пропала…”
— Щоб же ви самі пропали, прокляті! — сам незчувся, як зірвались слова з язика.
— Кому то ти добра такого жичиш? — любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа, — тільки він не примічав її.
Несподівана стріча — як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю — і не міг слова вимовити…
Галя стояла — і собі дивилася на його, ніби з усмішкою — ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався…
— А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. — зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмішку з її веселого личка.
— Лихим людям, Галю… — понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання, та й повернув до хвіртки.
Галя собі повернулася, скочила в двір, защепнула хвіртку і — тільки чутно — закопотіла двором.
— І вона втекла!.. — гірко вимовив Чіпка, — не підождала… не побалакала…
Поглянув він на ворота, на хвіртку, — мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далі…
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами й заздалегідь подавали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару — й перемішалася… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки й піднімали з шляху страшенну пилюгу… Вона стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, — тільки й видно було з-за ії густого полоту — горіла на сонці золота баня на церкві…
Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? — Аж ось і город…
У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль — не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:
— А що скажеш? Чи не по ділу?.. “Сам бог насилає”, — подумав Чіпка, здіймаючи шапку.
— Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.
— Чого тобі до секретаря? — сам себе здержуючи, пита чоловік. — Секретар таких, як ти, не приймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.
— Та діло, бачте, ось яке…
І давай Чіпка викладати свою пригоду.
— Так… еге… треба справки наводити… копії брати… — понуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубував чоловік. — Треба прошеніе… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе є? — спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.
— А багато на те треба? — вивіря Чіпка.
— Та рублів п’ять на перший раз треба… А там — побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…
Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… всі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..
— Ну, так ходім до хати…
— Ні… — зам’явся Чіпка: — прощавайте!
— Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!
Чіпка став.
— Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу…
— Не хочу, спасибі вам, — та й іде далі.
— Постой! постой! — спиня його чоловік. — Як ти прозиваєшся?
— Варениченко.
— Ти козак чи хто?
— Мій батько москаль.
— Ага… От, бач, і на бумагу не треба, — на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…
— Та бог з вами! — одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
— Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!
Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався — і ще раз обдивився Пороха.
— Ну, отже, тобі за твою неймовірність, — пристає Порох, узявшись у боки, — щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
“Чи йти, чи ні?” — подумав Чіпка.
— Слухай, ходім!
Чіпка повернув за Порохом у двір.
— Я це тільки тобі дурно пишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.
— Добре, — одказав Чіпка.
— То он, дивись, пляшка над хатою висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок… Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату.
Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, — тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітної У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої…
— Здорові в хату! — привітавсь Чіпка.
— Здоров, здоров, — весело задріботів Порох. — Сідай! — і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.
— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! — задріботів Порох. — Як та прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся… — і почав хліб обдувати та обтирати…
— А де ж горілка? — обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.
— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядівши горілку. — Я сам! Я сам!
Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…
— Хто се давав? — спитав після другої.
— Жидівка.
— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!
— Ні, не хочу.
— Чому? не п’єш?
— Та таки й не пив досі…
— То не знаєш, яка й на смак?
— Не знаю.
— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так…. На, пий! — крикнув на Чіпку й подав йому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити — треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…
— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…
Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.
— Зовсім ти нікуди кчемний! —каже Порох: — ні пити, ні їсти.
— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.
— То тільки так здається… Ось підожди трохи, пройме — сам попросиш!
Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі — той огонь затух, — запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… “То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..” І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений…
— А чи дорого се діло стоятиме? — пита він у Пороха. — Яке діло? Коли дуже закручуване — дорожче; а коли ні — недорого, — од казав Порох.
— А моє діло?..
— Ось тривай лиш — ще по одній вип’ємо, — та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама — не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, — тільки одні очі — чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом…
— Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. — їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..
— Іди собі! іди, йди! — зайдикав Порох. — Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!
— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…
— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
— Авжеж шкода!.. — і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.
— Бач, проклятий! Казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.
— Ну, бери, бери… та йди собі! — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно провела очима — і повагом вийшла з хати.
— Хто це? — запитав Чіпка.
— Шмат… — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра… Не всі, бач, дома—божевільна… Божевільна, а дітей плодить, — та й живуть, прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток… “Може, вони голодні й холодні, — думав він. — От, якби багатство — чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то богатство… А то от останню землю одбирають…” Знов повернула його думка на землю — і почала перед ним свої виводи виводити…
— А що ж: будемо прошеніє писати, — перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.
— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, — сказав він. — А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то “так”, то “ага…”, “еге…”, “добре…”, “ну, а далі?” І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір, і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…
Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.
— Слухай: чи так буде? — і став читати.
— Що, так? — запитав знову, перечитавши.
— Так, — одказав Чіпка, не знаючи сам — чи так, чи ні.
— Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.
—Добре, — згоджується Чіпка. — На щастя, значить?
— Егеж, — сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.
Підніс Чіпці. Випив і той — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки, з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.
— Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, — сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хаті. Чіпка скдів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту. Чіпка запитав:
— І се ви так живете?
— Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.
— Не смачно…
— Та як вип’ємо, то воно й посолоділа трохи; а без того — через добрих людей давно б висіли на трямку, — сказав Порох і зяову ковтнув чарку.
— Усім, значить, добре… — обізвавсь Чіпка.
— А ти думав, — ні?.. У кожного — не без того… Ти знаєш Польського?.. — пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.
— Котрого?
— Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе.
— То що?
— He то що… А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! — і Порох знов заходив по хаті. — Як став предводителем, так і нема мені життя… Ябедник! Ябедник — та й нема мені добра… А до його мені добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?.. Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комісар гуляв тут… А тепер… нужда та злидні! А все — він!
— Шо ж він вам заподіяв? — пита Чіпка.
— Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо брат дурний… Племінничок звів з ума сестру, — бо сестра божевільна… А Василь — ні… не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом… у Василя всі були в руках — і комісар, і суддя, сам предводитель… аж поки він не вліз у предводителі… Уліз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні…. По його — хоч нічого не роби, тільки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоб лизався… Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме… Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братік… Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі… і справник родич… усі одного заводу, одного кодла… Де ж там правда візьметься?.. Сказано — вижити… Ну й вижили… Нетрудно вижити, та трудно розквитатись… Сількісь… Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю… Я зав’яжу кішці хвоста — хай розв’язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали… Скрутили, правда, діло… виплутався… Хай! Хіба можна підсудникові служити?.. Хай, кажу. Се мені хліб… Я знов писатиму… Мене тільки зачепи, — возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму… І про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу… і за те напишу, що всі куми та побратими… Все опишу… Я їх на чисту воду виведу. На те я — ябеда! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого — Чижика… Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив… Со-винський дівку встрелив… Вийшов після обіду в садок.
Дівчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та — бух! — Так одна опукою додолу… та сама, що не піддалася… Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича… Той за Чижиком… Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля… Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив… Зате Совинський на дочці Польського оженився… взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира… І покрили… Людську кров покрили… Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє… Кров — не вода… Василь Порох сам у яму ляже, то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..
Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його…
— Та воно скрізь добре! — промовив він, — усюди правда!!
— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося…
І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.
Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… “Він — старший, а кругом його — менші, все родичі… Сказав слово — і все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони… Де ж тут візьметься тая правда?” Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом… Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, як рипнули двері.
— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.
Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка — і живцем нагадувала йому про людську неправду…
— Тут будемо вечеряти, чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.’
— Там, мабуть… Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення…
— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед.
Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — в третю хату. Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. “То, видно, її діти”, — подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, — гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.
— Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.
— Ви!.. — гукнув на їх Порох.
Діти поховалися.
— Луципір! — зиркнула Галька. — Сам напився, налопався, а дітям — то й нема?!
— Чому ви, справді, дітям не дасте? — обізвався Чіпка до неї.
“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного 6 частина
Читати твори Панаса Мирного.
