“Моя автобіографія” – це гумористична розповідь про зростання, навчання і формування особистості Остапа Вишні. У творі він описує своє минуле, своїх батьків та людей, які були з ним поруч змалку. Остап Вишня пише про своє життя з чудовим гумором. Гумореска “Моя автобіографія” складається з трьох розділів: у вступному йдеться про народження Остапа Вишні, його батьків і витівки дитинства; у другому й третьому розділі – про навчання й формування світогляду.
“Моя автобіографія”
У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi…
Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.
Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку.
Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси.
. . .
. . .
Батьки мої були як узагалi батьки.
Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.
Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:
— Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.
Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:
— Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди дiти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.
А письменник — нi. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, “куди дiрка дiвається, як бублик їдять”.
Бо письменники так, спроста, не бувають.
I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища — i записала людина.
Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа — картопля, коноплi, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплi — амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.
I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
— А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?
I натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стає в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на пiдметi — коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш…
Аж поки мати не крикне:
— Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
— Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тодi сто ямки колупаєш, — то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
— Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
“Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!”
. . .
. . .
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.
Потiм — оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi “система” була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:
— Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
“Велика, — думав я собi, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба”.
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку — цiлував баринi ручку, а з другого — клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу;
— Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д., i т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли “менi тринадцятий минало”.
Приїхав додому.
— Рано ти, — каже батько, — закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на “казьонний кошт”.
Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр’ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.
Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
А потiм до унiверситету вступив.
Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, — це “Катехiзис” Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то — напам’ять.
Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався менi Соломонiв “Оракул”. Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того “Оракула” та по головi — трах! Тодi тiльки й кину.
Взагалi любив я книжки з м’якими палiтурками.
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.
Не любив “Руського паломника”, що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.
А решта книг читалася нiчого собi.
Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону.
У 1921 роцi почав працювати в газетi “Вiстi” перекладачем.
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
“Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм — письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, — думаю собi, — в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, — думаю собi, — робитиму”.
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
I пишу собi…
1927-1955 рр.
Читати твори Остапа Вишні.
