“Повість минулих літ”
(частина 6)Читати “Повість минулих літ” Нестора Літописця частина 5
Початок княжіння Святополкового у Києві
Прийшов Святополк до Києва, і вийшли назустріч йому кияни з поклоном. І прийняли вони його з радістю, і сів він на столі отця свойого і стрия свойого.
У сей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер Всеволод, послали вони послів до Святополка [вимагати викуп] за мир. Святополк же не порадився зі старшою дружиною отця і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли з ним, [і], схопивши послів, всадив [їх] у погреб 7. Почувши ж це, половці почали воювати.
І прийшло половців багато, і обступили вони город Торчський. І Святополк, почувши [це], відіслав [послів] —половців, просячи миру. Та не схотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи [її]. Святополк тоді став збирати воїв, маючи намір [іти] на них.
І сказали йому мужі розважливі: “Не пробуй [іти] проти них, бо мало ти маєш воїв”. Він же сказав їм: “Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть супроти них стати”. І почали другі, нерозважливі, мовити: “Піди, княже!” Розважливі ж говорили: “Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б се не зле, [але] наша земля збідніла вже од воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він тобі поміг”. Святополк, отож, послухав їх і послав [послів] до Володимира, щоб він поміг йому.
Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав [гінця] по Ростислава, брата свого, до Переяславля, велячи йому помагати Святополку. Та коли Володимир прийшов до Києва і зустрівся [з Святополком] у [монастирі] святого Михайла 8, то затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один одному.
А половці пустошили по землі. І сказали їм обом 9 мужі розважливі: “Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую. Потім помиритесь оба, а нині підіте супроти них — або з миром, або війною”. І Володимир хотів миру, а Святополк хотів [піти] війною.
І пішов Святополк, ] і Володимир, і Ростислав до [города] Треполя, і прийшли вони до [ріки] Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони радитися, і говорив Володимир: “Стоячи тут, через ріку коло загрози сеї, ми вчинимо мир із ними”. І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь [Вишатич] та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: “Ми волимо битися. Перейдімо на ту сторону ріки”. [І] уподобали [всі] пораду цю, і перейшли Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була.
Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні ішов Святополк, а на лівій — Володимир, а посередині — Ростислав, і, минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці ішли насупроти, і стрільці [їх ішли] насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв кріпко, та побігли люди, не видержуючи натиску ворогів, а опісля побіг [і] Святополк.
І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхватити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів.
Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, — бо многі упали із полку його і бояри його тута ж полягли, — і прийшовши на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і за дружиною своєю. [І] пішов він до Чернігова печален вельми. Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов до Києва. |
Половці ж, побачивши, що вони одоліли, пустилися по землі, розоряючи, а другі вернулися до Торчського.
Се ж лихо приключилося в день святого Вознесіння господа нашого Ісуса Христа, місяця травня [у] двадцять і шостий [день].
А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його до Києва. І плакала за ним мати його [княгиня Анна], і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії коло отця його ‘°.
Половці тим часом облягали Торчський, а торки чинили спротив, і завзято боролися з городських стін, [і] вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати і однімати воду. і знемагати почали люди в городі од спраги на безвідді й голоду. І прислали торки [посланців] до Святополка, говорячи: “Якщо ти не пришлеш харчів, ми здамося”. І Святополк послав їм, та не можна було прокрастися в город через множество ворогів.
І стояли [половці] навколо города [Торчського] дев’ять неділь, і розділилися надвоє: одні стали коло города, раттю борючись, а другі рушили до Києва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом.
Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва. [І] побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед ворогами нашими, і многі погибли, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же прийшов до Києва з двома [мужами], а половці вернулися до Торчського.
І сталося ж се лихо місяця липня у двадцять і третій [день]. А назавтра, у двадцять і четвертий [день], у [день] святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у городі [Києві] за гріхи наші великі, за умноження беззаконь наших.
Напустив же бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Тому карає він нас навалою погаіних, що се ж єсть | бич божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам’яталися, [одійшли] од злої путі. Через це в празники бог насилає нам тужбу, як воно сталося в се літо: перше лихо — на Вознесіння коло Треполя, друге — на празник Бориса і Гліба, який є новим празником руським “.
Тому-то пророк [Амос] говорив [про слова господні]: “І оберну я празники ваші у плач, а пісні ваші — в ридання” 12. Учинився бо плач великий у землі нашій, і опустіли села наші і городи наші, і стали ми утікати перед ворогами нашими. Як ото і пророк [Мойсей] говорив: “Упадете ви перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не гониться за вами. І сокрушу я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила ваша, і уб’є вас приходящий меч, і буде земля ваша пустою, і двори ваші пустими будуть, бо ви лихі єсте і лукаві, і я піду на вас із гнівом лютим” 13, — так говорить господь бог святий Ізраїлів. І що лукаві сини Ізмаїлові 15 палили села й стодоли, і багато церков запалили вогнем, — хай ніхто ж не дивується цьому, бо “де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари” 16. Через це весь світ був одданий [на покару] , через це гнів [божий] розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою, — одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.
Справедливо і належно [це є]. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам “в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі” . Скажімо велемовно: “Праведен ти єси, господи, >і справедливі суди твої” 18. Скажімо за тим розбійником: “Ми належне дістали за те, що вдіяли” 19. Скажімо з Іовом: “Як воно господові вгодно, так і сталося. Нехай буде ім’я господнє благословенне вовіки” 20. Хай, страждаючи од нашестя поганих, ми владику пізнаєм, що його ми прогнівили: прославлені бувши — не прославили [його], вшановані бувши — не вшанували [його], просвітившись — не зрозуміли, найняті бувши — не послужили, породившись — не постидились його яко отця. Ми согрішили — і карані єсмо; як ото накоїли, так і страждаємо: і городи всі, і села опустіли; а перейдімо поля, де ото паслися стада коней, г вівці, і воли, — усе це нині бачимо пустим; ниви, порісши, стоять, житвом для звірів стали.
Та все ж ми надіємось на милість божу, бо карає нас добре благий владика, і “не по беззаконню нашому учинив він нам, і не згідно з гріхами нашими він воздав нам” 21; так належить благому владиці карати не за множество гріхів. Так господь учинив нам: тих, що впали, підняв, Адамів гріх простив, купіль нетління дарував, свою кров за нас пролив.
А як гг побачив він нас, що ми в неправді пробуваємо, приніс нам оцю війну і скорботу, щоб, хотячи й не хотячи, ми в будучім віці знайшли усяку милість. Душа бо, яку карають тут, у будучім віці знайде всяку милість і полегшу од муки, бо не мстить господь двічі за те [саме].
О, несказанне людинолюбство божеє! Хоча ж бачить він, що ми поневолі до нього звертаємось, а незмірна його любов до нас! Оскільки хотіли ми ухилитись од заповідей його, то тепер уже не хотячи терпимо, через насильство. І хоч би поневолі, а то ж своєю волею! Бо де тоді було тужіння в нас? А нині все повне сліз. Де було в нас зітхання? А нині плач по всіх улицях умножився за вбитими, що їх побили беззаконнії.
Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. і знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його ^ вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: “Я був із сього города”, а другий: “Я із сього села”. І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне.
Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидим! богом єсмо! Бо кого бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів свій він підняв на нас, що, більше од усіх вшановані бувши, ми гірше од усіх накоїли гріхів. Тому, що ми, більше од усіх просвітлені бувши і волю владики відаючи, зневажили [її], — ми слушно дужче од інших карані єсмо! Так і я, [Іоанн], грішний, багатоі часто бога прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень . У сей же рік преставився Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня в перший день. А похований був він місяця листопада в шістнадцятий [день] у церкві святої Богородиці Десятинній.
У РІК 6602 [1094]. Учинив Святополк [Ізяславич] мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького.
Того ж року прийшов Олег [Святославич] з половцями із Тмутороканя і підійшов до Чернігова. Володимир же [Всеволодович] заперся в городі, а Олег підступив до города, і попалив навколо города, і монастирі спалив. Володимир уладнав тоді мир із Олегом і пішов з города на отчий стіл до Переяславля, а Олег увійшов у город отця свого. Половці ж стали пустошити навколо Чернігова, [і] Олег [їм] не боронив, бо сам повелів був їм пустошити.
Се уже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях.
У сей же рік прийшла сарана на Руську землю, місяця серпня [ ббв шістнадцятий [день] ‘, і поїла всяку траву і багато хліба. І не було сього чувано у дні давні в землі Руській, що ото побачили очі наші за гріхи наші.
У сей же рік проставився єпископ володимирський Стефан, місяця квітня у двадцять і сьомий [день], о шостій годині ночі; він був раніш ігуменом Печерського монастиря.
У РІК 6603[1095]. Пішли половці на Греків із Девгеневичем ‘, і воювали вони проти Греків. А цесар [грецький Олексій Комнин] схопив Девгеневича і осліпив.
У сей же рік прийшли половці — [хан] Ітлар [і хан] Кітан — до Володимира [вимагати викуп] за мир. І прибув Ітлар у город Переяславль, а Кітан став межи двома валами з воями. І оддав Воло• димир сина свого Святослава Кітанові в заложники, а Ітлар перебував у городі з ліпшою дружиною.
У сей же час прибув [боярин] Слав’ята з Києва од Святополка до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, [його] люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей, хоча Володимир не хотів цього вчинити. Він говорив: “Як можу я се вчинити, давши їм клятву?” Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: “Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливають безперестану?” І послухав їх Володимир.
У ту ніч послав Володимир Слав’яту з декількома [людьми] дружини і з торками межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його всю перебили.
Вечір тоді був суботній. А Ітлар в ту ніч лежав на сінцях у дворі ї [воєводи] Ратибора, і не знав він, що над Кітаном скоїлося в ту ніч. А назавтра, в неділю, коли була вранішня година, приготував, отож, Ратибор отроків при оружжі і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: “Зове вас князь Володимир, сказавши так: “Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене”. І сказав Ітлар: “Нехай буде так”. |
І коли увійшли вони в хату, то заперли їх, а вої, вилізши на хату, прокопали хату, верх 2 [її], і тоді Ольбег 3 Ратиборич, узявши лук свій і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли. І так зле покинув живоття своє Ітлар із дружиною своєю в неділю сиропусну 4, о першій годині дня, місяця лютого у двадцять і четвертий день 2.
Тим часом Святополк і Володимир послали [послів] до Олега, велячи йому іти з собою на половців. І Олег обіцявся іти з ними обома, та, виступивши, не пішов із ними в одну путь. Святополк же і Володимир пішли на вежі [половецькі], і взяли вежі, і забрали скот, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою.
І стали вони оба гніватися на Олега, що не пішов він із ними на поганих. І послав Святополк і Володимир [послів] до Олега, говорячи так: “Ти ось не пішов єси з нами на поганих, що погубили землю Руськую, а тепер у тебе є Ітларевич. Або його вбий, або дай нам обом. То є ворог нам обом і Руській землі”. Олег же цього не послухав, і постала межи ними ненависть.
У сей же рік прийшли половці до [города] Юр’єва і стояли навколо нього все літо, мало не взяли його, та Святополк [викупом] замирив їх. Половці, однак, прийшли за [ріку] Рось, а юр’євці вибігли [з города] і прийшли до Києва. Святополк тоді повелів рубати город на Вітечівському пагорбі, нарікши [його] своїм ім’ям — Святополчградом. І наказав він єпископу [юр’євському] Марину з юр’євцями сісти тут, і засаківцям 5, і іншим з других городів . А пустий Юр’єв запалили половці.
Сього ж року наприкінці пішов Давид Святославич із Новгорода до Смоленська. Новгородці тоді пішли до Ростова по Мстислава Володимировича і, взявши його, привели його до Новгорода, а Давидові сказали: “Не ходи до нас”. і, пішовши, Давид вернувся і сів у Смоленську знову, а Мстислав сів у Новгороді.
У сей же час прийшов Ізяслав, син Володимирів, із Курська до і Мурома. І прийняли його муромці, і схопив він поса|дника Олегового.
У ее ж літо прийшла сарана, місяця серпня [у] двадцять і восьмий [день], і покрила землю, і страшно було [це] видіти. Ішла вона до північних країв, поїдаючи траву або проса.
У РІК 6604[1096]. Святополк і Володимир послали [послів] до Олега, говорячи так: “Піди до Києва. Хай урядимось ми про Руську землю перед єпископами, ігуменами, і перед мужами отців наших, і перед городянами, щоби оборонили ми землю Руськую од поганих”. Олег же, сповнившись зухвалого помислу і .словес погірдливих, сказав так: “Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам”. І не схотів він іти до обох братів своїх, послухавши злих дорадників. Святополк тоді і Володимир сказали йому: “Якщо ти осе ні на поганих [не] ідеш із нами, ні на думу, то ти і зло замишляєш на нас обох, і помагати хочеш поганим. Тож хай нас бог розсудить”.
Так що Святополк і Володимир пішли удвох на Олега до Чернігова. І вибіг Олег із Чернігова місяця травня у третій день, у суботу, а Святополк і Володимир гналися вслід за ним. Та Олег вбіг у [город] Стародуб і заперся тут ‘. Святополк же і Володимир обступили його в городі. І кріпко билися із городських стін [оточені] , а ці йшли приступом до города, і багато було поранених з обох [сторін]. І точилася межи ними битва люта, і стояли вони довкола города днів тридцять і три, і знемагали люди в городі.
І вийшов Олег із города, прагнучи миру, і дали вони оба йому мир, кажучи так: “Іди до брата свойого Давида, і прийдіте обидва до Києва на стіл отців наших і дідів наших. Бо то єсть найстарший [город] у землі нашій — Київ, і тут належить нам зібратися і вкласти угоду”. Олег же обіцявся [так] учинити, і на цьому вони цілували хреста.
У сей же час прийшов [хан] Боняк із половцями до Києва, у неділю 2 звечора. І спустошили вони окіл Києва, і спалив він на [селі] Берестовім княжий двір.
У сей же час пустошив [хан] Куря з половцями коло Переб9яславля і [город] Устя попалив, | місяця травня [у] двадцять і четвертий [день].
Олег же вийшов ізо Стародуба і прийшов до Смоленська. Та не прийняли його смольняни, і пішов він до Рязані. А Святополк і Володимир пішли обидва до себе.
Того ж місяця прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший [день] 3 і став довкола города. А переяславці заперлися в городі. Святополк тим часом і Володимир пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до [города] Заруба, і тута перебрели [ріку]. І не провідали про них половці, — бо оберіг їх бог, — ;’, приготувавшись до бою, рушили вони до города. Городяни ж, узрівши [їх], зраділи і вийшли до них обох. А половці стояли на тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою.
Коли ж Святополк і Володимир вбрели у Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися [його], а вдарили в коні до противників. І, це побачивши, половці кинулися втікати, а наші погнали вслід за ворогами, рубаючи противників.
Учинив у той день господь спасіння велике: місяця червня 4 у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, ежи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир [Печорський].
У двадцятий день того ж місяця, у п’ятницю, о першій годині дня, прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало в город не ввігналися половці.
І запалили вони [села?] по піску 5 довкола города, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і 6 дерев’яний Германів.
І прийшли вони на монастир Печорський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, 7о і поставили два стяги перед воротами [ монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили [все], коли що знаходили в келії. А після цього запалили вони храм святої владичиці Богородиці: прийшли вони до церкви і підпалили двері, які були зроблені на південь 7, і другі, що на північ, і, вдершись у притвор коло гробу Феодосія і забравши ікони, підпалювали [олтарні] двері, і зневажали бога і закон наш.
Бог же терпів їх, бо іще не прийшов був кінець гріхам їхнім і беззаконню їх. Тим-то й говорили вони: “Де є бог їхній? Хай він поможе їм і збавить їх од нас” 8. І інші слова хули говорили вони на святі ікони, насміхаючись, [а] не знаючи, що бог карає рабів своїх напастями і війнами, аби стали вони, як золото, випробуване в горнилі. Християнам бо через многі скорботи і печалі належить увійти в царство небеснеє, а ці погані глумителі, що на сім світі здобули веселощі і привілля, на тім світі дістануть муку з дияволом і вогонь вічний.
Тоді ж запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод [Ярославич] на [тім] пагорбі, який є над [урочищем] Видобич. Усе те окаянні половці запалили вогнем. Тому-то і ми, вслід за пророком [Давидом], говоримо: “Боже мій! Зроби з ними [так], як вихор [із пилюкою], як вогонь [із соломою] на вітрі. [Як вогонь], що палить діброви, — так пожени їх бурею твоєю, сповни лиця їх безчестям” 9, бо ж осквернили вони і спалили святий храм твій, монастир матері твоєї, і трупи рабів твоїх; убили бо із братії нашої кількох оружжям безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам.
Вийшли ‘° ж вони із пустині Єтривської, межи сходом і пів7і ніччю, а число колін їхніх є | чотири: торкмени і печеніги, торки, половці. Мефодій же [Патарський] “свідчить про них, що вісім колін [їх] утекло, коли порубав їх Гедеон; вісім їх утекло в пустиню, а чотири він посік. Другі ж говорять: “Вони сини Амманові”. Але це 6 не так, бо сини Моавові — хваліси, а сини Амманові — болгари, а сарацини — од Ізмаїла, що видають себе за Сариних 12 і прозвали себе ім’ям “сарацини”, себто “ми Сарині єсмо”. Тому-то хваліси і болгари є од двох дочок Лотових, що зачали од отця свого, а через те нечисте є плем’я їх. А Ізмаїл родив дванадцять синів. Од них і є торкмени, печеніги, і торки, і половці, що виходять із пустині. А після сих восьми колін перед кінцем світу вийдуть заклепані в горі Олександром Македонським нечисті люди 13.
Тепер же я хочу розказати, що чув я чотири роки перед цим, що розповів мені Гурята Рогович, новгородець, говорячи так: “Коли послав я отрока свого в Печору, — [це] люди, що дають данину Новгороду, — то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в Угри. Угри ж — це є люди, мова їх незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: “Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять в лукомор’я, а висота їх — як до неба, і в горах тих — крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане оконце невелике, і туди вони мовлять. [Але] не зрозуміти мови їх, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А путь до гір тих непроходима є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завше ми до них доходимо. Є вона також і далі, ідучи на північ”.
Я сказав тоді Гуряті: “Се є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Мефодій Патарський, говорячи: “Олександр, цар македонський, пішов на східні 2 краї, до моря, | [до] так званого Сонячного міста, і побачив тим нечистих людей із племені Яфетового. Їх же нечистоту побачивши, — їли вони скверну всяку — комарів, мух, котів, зміїв, мерців не погребали, а поїдали, [як] і жіночі викидні, і скотів усяких нечистих, — се побачивши, Олександр убоявся, що коли вони як-небудь умножаться, то осквернять Землю, [і] загнав ‘їх у північні краї в гори високі. І за божим велінням зступилися за ними гори північні: не зійшлися за ними гори тільки на дванадцять ліктів, але зробили [тут] ворота мідяні і помазали [їх] синклітом. І якщо схочуть вони їх узяти, то не зможуть, ні вогнем не зможуть спалити, бо природа синкліту є така: ні вогонь [не] може спалити його, ні залізо його [не] візьме. В останні ж дні після сих восьми колін, які вийдуть із пустині Єтривської, вийдуть і сі нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням божим”. Та ми до сказаного раніш повернемось, про що ми говорили були спершу.
Хоча Олег [Святославич] обіцявся піти до брата свого Давида у Смоленськ, і прийти з братом своїм до Києва, і укласти ряд, та не схотів сього Олег зробити. Він, прийшовши до Смоленська і взявшивоїв, пішов до Мурома. У Муромі тоді пробував Ізяслав Володимирович 6, і була вість Ізяславові, що Олег іде до Мурома. [І] послав Ізяслав [мужів] по воїв до Ростова, і до Суздаля, і по білозерців, і зібрав воїв многих. Однак послав Олег послів своїх до Ізяслава, говорячи: “Іди у волость отця свойого до Ростова. А се є волость отця мойого. І хочу я, тута сидячи, укласти ряд із отцем твоїм, бо се він мене вигнав із города отця мойого. Чи ти теж мені тут не хочеш мойого-таки 14 хліба дати?” І не послухав Ізяслав слів оцих, надіючись на множество воїв, а Олег, надіючись на правоту свою, — бо він був прав у сьому, — пішов до города з військом.
Ізяслав тим часом приготувався до бою перед городом на полі, а Олег пішов проти нього військом. І зійшлися вони оба, і була битва люта, і вбили Ізяслава, сина Володимирового, внука б Всеволодового, місяця вересня в шостий день. А інші вої побігли — ті через ліс, а другі в город. |
Олег тоді увійшов у город, і прийняли його городяни. Ізяслава ж, узявши, положили в монастирі святого Спаса, а звідти перенесли його до Новгорода і положили його у святій Софії, на лівій стороні.
Олег же після взяття города похватав ростовців, і білозерців, і суздальців — і закував. І кинувся він на Суздаль, і коли прийшов до Суздаля, то суздальці здалися йому. А Олег, замиривши город, тих похватав, других розточив і майно їхнє забрав. І прийшов він до Ростова, і ростовці здалися йому. І перебрав 15 він [собі] всю землю Муромську і Ростовську, і посаджав посадників по городах, і данини став брати.
І послав до нього Мстислав [Володимирович] посла свого з Новгорода, говорячи: “Іди назад до Мурома, а в чужій волості не сиди. І я з дружиною своєю пошлю до отця мойого просити, і помирю тебе з ним. Хоча й брата мойого ти убив єси, се не дивно є, бо в ратях [і] цесарі, і мужі погибають”.
Олег же не схотів цього послухати, а замишляв іще й новгородців узяти. І послав Олег брата свого Ярослава [Святославича] в сторожі, а сам стояв на полі коло Ростова. Мстислав тим часом порадився з новгородцями. І послали вони перед собою в сторожі [посадника] Добриню Рагуйловича, і Добриня насамперед похватав збирачів данини. Коли ж довідався про це Ярослав, що він похватав збирачів данини, — бо стояв тоді Ярослав на [ріці] Медведиці у сторожі, — [то] втік тієї ночі, і прибіг до Олега, і розповів йому, що йде Мстислав. Прийшла також вість Олегові, що сторожів його похватано, [і] рушив він до Ростова.
А Мстислав пішов на Волгу, [і] розповіли йому, що Олег уже вернувся до Ростова. І Мстислав пішов услід за ним. Олег же прийшов до Суздаля, та, почувши, що йде вслід за ним Мстислав, повелів тоді Олег запалити город Суздаль; остався тільки двір монастирський Печерського монастиря і церква, що там є, святого Дмитрія [Солунського], яку із селами дав був [митрополит київський] Єфрем [монастирю]. Олег тим часом побіг до Мурома, а Мстислав 4 прийшов до Суздаля. І, сидячи тут, посилав | він [послів] до Олега, миру просячи [і] говорячи: “Я менший є од тебе. Пошли ти до отця мойого, а дружину верни, яку ти захопив єси. А я тебе в усьому послухаюсь”. Олег тоді послав до нього [посла], обманливо хотячи миру, а Мстислав, пойнявши віри обману, і розпустив дружину по селах.
І настала Феодорова неділя, перший [тиждень] посту, і приспіла Феодорова субота. Коли Мстислав сидів на обіді, то прийшла йому вість, що Олег на [ріці] Клязьмі, близько. Бо прийшов він був, не сповістивши, а Мстислав, пойнявши йому віри, не поставив сторожів. Та відає бог, [як] ізбавити людей благочестивих своїх од обману! Олег бо зупинився на Клязьмі, гадаючи, що, убоявшись його, Мстислав і побіжить. А до Мстислава зібралася дружина, в той день і в другий, — новгородці, і ростовці, і білозерці.
Мстислав, отож, став перед городом [Суздалем], приготувавши до бою дружину. [Але] не рушив ні він, [Олег], да Мстислава, ні Мстислав на Олега, і стояли вони обидва один проти одного чотири дні. І прийшла Мстиславу вість: “Послав тобі отець брата Вячеслава з половцями”.
І прийшов Вячеслав [Володимирович] у четвер після Феодорової неділі посту. А в п’ятницю вранці рушив Олег, приготувавшись до бою, до города, а Мстислав пішов супроти нього з новгородцями. І дав Мстислав стяг Володимирів [хану] половчинові, на ім’я Куману 16, і, давши йому піших воїв, поставив його на правім крилі. І Куман, повівши піших воїв6, нап’яв стяг Володимирів. І узрів Олег стяг Володимирів, і убоявся, і жах напав на нього і на воїв його.
І пішли вони до бою одні проти одних, і рушив Олег супроти Мстислава, а Ярослав пішов проти Вячеслава. І коли Мстислав перейшов пожарище з новгородцями, то зступилися вони на [ріці] Кулакші, і була битва сильна, і став одолівати Мстислав. А як побачив Олег, що пішов стяг Володимирів і почав заходити в тил його, то, убоявшись, побіг Олег, і одолів Мстислав.
Олег прибіг тоді до Мурома і зачинив Ярослава в Муромі, а сам пішов до Рязані. Мстислав же прийшов до Мурома і вчинив мир з муромцями. Він узяв людей своїх, і ростовців, і суздальців, і рушив | 5 до Рязані вслід за Олегом.
Олег тоді вибіг із Рязані, а Мстислав учинив мир із рязанцями, і забрав людей своїх, що їх ув’язнив був Олег, і послав [посла] до Олега, говорячи: “Не тікай же ти нікуди, а пошли до братів своїх із благанням, щоб не позбавили вони тебе Руської землі. А я пошлю до отця просити за тебе”. І Олег обіцявся так зробити.
Мстислав же вернувся назад до Суздаля і звідти прийшов до Новгорода, в город свій, за молитвами преподобного єпископа Микити. А було це наприкінці року 6604, індикта четвертого, на половину [п’ятого! 17.
У РІК 6605[1097]1. Прибули Святопрлк [Ізяславич], і Володимир [Всеволодович], і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися [в городі] Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи:
“Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай 2 держить отчину свою: Святополк — Київ Ізяславів; Володимир — Всеволодів [уділ]; Давид, і Олег, і 2 Ярослав — Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод: Давидові — . Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль — Володареві, а Теребовль — Василькові”. І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі: “Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе.
І прийшов Святополк до Києва з Давидом [Ігоровичем], і раді були люди всі. Тільки диявола взяла досада через любов оцю. І вліз сатана в серце декотрим мужам, [Василеві, Лазарю і Туряку], і стали вони говорити Давидові Ігоровичу, кажучи так: “Володимир уже поєднався з Васильком проти Святополка і проти тебе”. Давид же, пойнявши віри брехливим словам, став говорити [Святополкові] на Василька, мовлячи так: “Хто вже убив брата твойого Ярополка? А нині він замишляє на тебе і на мене, і поєднався уже з Володимиі ром. Тож подумай ти про свою голову!” І Святополк [ стривожився, кажучи: “А чи се правда буде, чи брехня?” Не відав він [сього], і сказав Святополк Давидові: “Якщо ж ти правду мовиш — нехай бог тобі буде свідком. А якщо ти із зависті мовиш — нехай бог буде за ним”. Бо Святополк жалкував за братом своїм [Ярополком], і про себе став він помишляти: “А коли се правда буде?” І пойняв він віри Давидові, і обманув Давид Святополка, і стали вони удвох радитися про Василька. А Василько цього не відав і Володимир. І став Давид говорити: “Якщо ми оба не візьмемо Василька, — то ні тобі княжіння в Києві, ні мені у Володимирі”. І послухав його Святополк.
І прибув Василько [до Дніпра] в четвертий [день] листопада, і перевізся на Видобич, і 2 пішов поклонитися до святого Михайла в монастир, і вечеряв тут. А обоз свій він поставив на [річці] Рудиці, і коли настав вечір, він вернувся у свій обоз.
Коли ж настав ранок, прислав [до нього] Святополк [посла], кажучи: “Не йди із іменин моїх”. Але Василько відперся, кажучи:
“Не можу я ждати, а то ще буде війна вдома”. І прислав до нього [посла] Давид: “Не йди, брате, і не ослухайся брата старшого. Підімо оба”. Проте не схотів Василько вчинити так, ні послухатися їх обох.
І сказав Давид Святополкові: “Бачиш же? Він не шанує тебе, ходячи під рукою твоєю. А якщо він одійде у свою волость? Сам побачиш, чи ще він не займе ото городів твоїх — Турова, і Пінська, і інших городів твоїх? Тоді ти згадаєш мене. Так от, прикликавши його нині, ти схопи його і дай його мені”.
І послухав його Святополк, і послав [посла] по Василька, говорячи: “Якщо ж ти не хочеш ждати до іменин моїх, то прийди нині та привітаєш мене і посидимо ми всі з Давидом”. І Василько обіцявся прийти, не знаючи лукавства, що його кував на нього Давид.
Василько, отож, сівши на коня, поїхав. І встрів його отрок його, і розповів йому, говорячи: “Не ходи, княже. Вони хотять тебе схопити”. Та не послухав він його, думаючи: “Як мене хотять схопити?
Щойно вони цілували хреста, кажучи: “Якщо хто проти кого буде, то хрест проти того хай [буде] і ми всі”. І, подумавши так, він перехрестився, мовлячи: “Воля господня хай буде”.
І приїхав він з невеликою дружиною на княжий двір. І вийшов назустріч йому Святополк, і пішли вони в гридницю 3, і прийшовДавид, і сіли вони, | і почав Святополк говорити: “Останься на святки” 4. І сказав Василько: “Не можу я, брате, остатись. Уже повелів я обозові піти вперед”. Давид же сидів, як німий. І сказав Святополк:
“Снідай, брате”. І згодився Василько поснідати. І сказав Святополк: “Ви посидьте удвох тут, а я піду розпоряджусь”. І він вийшов звідти, а Давид із Васильком сиділи удвох, і почав Василько говорити до Давида, а Давид не міг ні говорити, ані слухати, бо він злякався був, облуду маючи в серці. І, посидівши трохи, Давид сказав: “Де е. брат?” А вони, [слуги], сказали йому: “Стоїть на сінях”. І, вставши, Давид сказав: “А піду я до нього, а ти тут, брате, посиди”. І, вставши, Давид вийшов звідти. А як вийшов Давид, то заперли Василька в п’ятий [день] листопада і, окувавши у дві окови, приставили до нього сторожів на ніч.
А назавтра Святополк скликав бояр і киян і розповів їм, що йому розказав був Давид, мовляв: “Брата тобі він убив і на тебе врадився з Володимиром. Він хоче тебе убити і город твій зайняти”. І сказали бояри і люди: “Тобі, княже, голови своєї треба берегти. І якщо сказав правду Давид, хай дістане Василько кару. Якщо ж неправду говорив Давид, хай дістане він одплату від бога і одповідає перед богом”.
І довідалися [про це] ігумени, і стали вони благати за Василька перед Святополком, і сказав їм Святополк: “Оно Давид!” А Давид, це вивідавши, став під’юджувати [Святополка] на осліплення [Василька]: “Якщо ж ти сього не зробиш і його пустиш, то ні тобі [не] княжити, ні мені”, — бо Святополк хотів пустити його, а Давид не хотів, остерігаючись його.
І на ту ніч повезли 5 його до Звенигорода 5, — а це є город невеликий коло Києва, так верстов із десять оддалеки, — і, привізши його на возі, окованого, зсадили його з воза, і ввели у невелику хижу 6. І коли він [тут] сидів, узрів Василько торчина, що гострив ножа, і зрозумів, що хотять його осліпити, і заволав він до бога плачем великим і стогоном великим.
І тут увійшли, послані Святополком і Давидом, Сновид Ізечевич, 1 конюх Святополків, і Дмитро, конюх Давидів, ії стали розстеляти ковер. І, розіславши, вони схопили Василька обидва, намагаючись повалити його. Та він боровся з ними кріпко, і не могли вони його удвох повалити. А тут увійшли другі, і повалили вони його, і зв’язали його, і, знявши дошку з печі, поклали на груди йому. І сіли по обидва боки Сновид Ізечевич і Дмитро, і не могли його удвох вдержати. Тоді підійшло інших двоє, і зняли вони другу дошку з печі, і сіли оба, і придавили його так сильно, що груди затріщали. І приступив торчин, на ім’я Берендій, овчар Святополків, держачи ножа. Він намагався ввертіти ножа в око, та не попав у око, а перерізав йому лице, — і було знати [пізніш] рану ту на лиці його. Потім же він увертів йому ножа в око 8 і вийняв зіницю, тоді в друге око ввертів ножа і вийняв другу зіницю. І по тім часі він був, як мертвий.
І, взявши його на коврі, положили вони його на воза, як мертвого, і повезли його до Володимира. І коли прибули вони [до города Здвиженя], перейшовши міст воздвиженський, [то] стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали [її] попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали, і плакати стала попадя. А він був, як мертвий.
І2 збудив його плач, і спитав він: “Де се я єсмь?” Вони ж сказали йому: “У городі Здвижені”. І попросив він води, і вони дали йому. І випив він води, і вернулась до нього 2 душа, і опам’ятався він, і пощупав сорочку, і сказав: “Чому єсте зняли ви [її] з мене? Хай би я в сій сорочці і смерть прийняв, і став перед богом у кривавій сорочці”.
А коли вони пообідали, вони швидко рушили з ним на возі, а по грудкуватій путі, бо був тоді місяць грудень, себто листопад, і прибули з ним [до города] Володимира на шостий день. Прийшов також і Давид услід за ним, наче звіра зловив. І посадили його у дворі Вакієвім, і стерегти приставили тридцять мужів і двох отроків княжих. Улана і Колчю.
Володимир же [Всеволодович], почувши, що схоплено Василь” ка і осліплено, вжахнувся, і заплакав вельми, і сказав: “Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла”. І тоді він одразу послав [послів] до Давида і до Олега Святославичів, говорячи: “Підіть обидва до Городця” та поправимо се зло, яке скоїлося в Руській землі і в нас, брати, бо кинув він у нас ножа. Бо якщо сьогодні ми не поправимо — більше зло встане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руськая, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руськую”.
Це почувши, Давид і Олег вельми опечалились і стали тужити, кажучи: “Сього не було в роду нашому”. І тоді одразу, зібравши воїв, прийшли вони обидва до Володимира, [а] Володимир перебував, стоячи з військом, у бору [коло Городця Пісочного].
Володимир, отож, і Давид, і Олег послали мужів своїх до Святополка, говорячи: “Що се ти вчинив єси в Руській землі? Кинув ти єси ножа в нас! Чому ти осліпив єси брата свойого? Якщо б ото вина яка була на ньому — викрив би єси його перед нами і, доказавши його [вину], вчинив би йому [се]. А нині яке обвинувачення проти нього, коли ти йому се заподіяв єси?” І сказав Святополк: “Розповів мені Давид Ігоревич: “Василько брата тобі убив, Ярополка, і тебе він хоче вбити, і зайняти волость твою. Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину. І поклявся він з Володимиром, що Володимирові сісти в Києві, а Василькові у Володимирі”. А мені доводиться голови своєї берегти. І не я його осліпив, а Давид. Він і повів його до себе”. І сказали мужі Володимирові, і Давидові, і Олегові: “Виправдання за се ви оба не маєте, що Давид осліпив його. Не в Давидовім городі він схоплений і осліплений, а в твоєму городі схоплений і осліплений”. І, сказавши це, розійшлися вони нарізко.
Назавтра ж Володимир, і Давид, і Олег збиралися [іти] через Дніпро на Святополка, а Святополк хотів утекти з Києва.
Та не дали ) йому кия^іи втекти, а послали [вдову] Всеволодову, княгиню [Анну], і митрополита Миколая до Володимира, говорячи: “Ми молимо тебе, княже, і обох братів твоїх: не погубіте Руської землі. Бо якщо піднімете ви рать між собою, погані будуть радуватися і візьмуть землю вашу, що її зібрали були ваші діди і отці ваші трудом великим і хоробрістю, борючись за Руськую землю. І інші землі вони добули, а ви хочете погубити Руськую землю”.
Всеволодова княгиня і митрополит прийшли до Володимира, і молили обоє його, і повідали благання киян — щоб уладнати мир, і берегти землю Руську, і боротися з поганими. І, це почувши, Володимир розплакався і сказав: “Воістину отці наші і діди наші оберегли Руськую землю, а ми її хочем погубити”. І схилився він на мольбу княгинину 2, бо поважав він й, як матір 9 із-за отця свого, адже вельми він був любий отцю своєму. За життя [його] і по смерті він не ослухався його ані в чому, тому ї і послухав він Ті ‘°, як матері. І митрополита він так само поважав, [його] сан святительський, і ‘° не ослухався мольби його.
Володимир бо такий є сповнений любові. Любов маючи до митрополитів і до єпископів, а особливо чорноризький чин люблячи, він і тих, що приходять до нього, нагодує і напоїть, як мати дітей своїх. Якщо кого він бачить чи галасливим, чи в якій ганьбі, то не осуджував, а все до приязні прихиляв і піддержував. Та ми до сказаного раніш повернемося.
Княгиня ж, побувши у Володимира, прийшла до Києва і повідала всю річ [Володимирову] Святополкові і киянам, — що мир буде.
І стали вони межи собою мужів слати, і замирилися на тім, що сказали Святополкові: “Оскільки се є Давидове баламутство, то йди ти, Святополче, на Давида. Або схопи його, або прожени”.
Святополк, отож, згодився на це, і цілували вони хреста межи собою, мир уладнавши.
Коли ж Василько перебував у Володимирі, у вказаному раніш місці, і коли наблизився ‘ великий піст, — а я був тут, у Володи8і мирі, — [то] в одну ніч прислав по мене кня^зь Давид отрока. І прийшов я до нього, і сиділа дружина навколо нього, і посадив він мене, і сказав мені: “Осе говорив Василько сеї ночі до Улана і до Колчі. Сказав так Василько: “Чую се я, що йде Володимир і Святополк на Давида. Якщо б ото мене Давид послухав, то послав би я мужа свойого до Володимира. і він вернеться, бо я знаю, що я з ним говорив, і він не піде”. Так ось, Василю, шлю я тебе. Іди до Василька з двома сими отроками і скажи йому так: “Якщо хочеш ти до Володимира послати мужа свойого і вернеться Володимир, то дам я тобі котрий тобі вгодно город — або Всеволож, або Шеполь, або Перемиль”.
Я тоді пішов до Василька і повідав йому всю річ Давидову. А він сказав: “Сього я не говорив. Але, надіючись на бога, я пошлю до Володимира, щоб не пролили крові задля мене. Та се мені дивно: він дає мені город свій або й мій Теребовль. [Се] моя волость і нині”. Так воно й сталося. Пождавши, він. бо невдовзі узяв волость свою. Мені ж він сказав: “Іди до Давида і скажи йому: “Пришли мені Кульмія. Я його пошлю до Володимира”. Однак не послухав його Давид, а послав мене, кажучи знову: “Нема Кульмія”. І сказав мені Василько: “Посиди трохи”.
І звелів він слузі своєму вийти, і сів зо мною, і став говорити: “Осе я чую, що хоче Давид видати мене ляхам. Мало оте наситився він крові моєї, так тепер більше насититься, якщо мене видасть їм. Бо я ляхам багато зла вчинив, і ще хотів учинити і відомстити за Руськую землю. Якщо видасть він мене ляхам — не боюсь я смерті. А тепер скажу я тобі по правді, що навів [се] на мене бог за мою гордовитість. Коли прийшла мені вість, що йдуть до мене берендичі, і печеніги, і торки, то так сказав я в умі своєму: “Якщо будуть у мене берендичі, і торки, і печеніги, то скажу я брату своєму Володареві і Давидові [Ігоровичу]: “Дайте мені дружину свою молодшу, а самі пийте оба і веселітеся”. І задумав я: “На землю Лядську буду я наступати зимою і літом, і візьму землю Лядську, і відомщу за землю Руськую”. А після цього хотів я вже забрати болгар і2 дунайських і посадити їх у себе. Потім хотів я проситися у Святополка і у Володимира іти на половців. “І піду, — сказав я [собі], — на половців, і або знайду собі славу, або голову свою зложу за Руськую землю”. А іншого помислу в серці моїм не було — ні на Святополка, ні на Давида. І осе клянусь я богом і його пришестям, що не замислив я зла братам моїм ані в чому. Але за мою гордовитість, що пішли берендичі до мене, і возвеселилося серце моє, і возвеличився 12 ум мій, — і принизив мене бог, і усмирив мене”.
Після цього ж, коли надходив Великдень 13, пішов Давид [Ігоревич], маючи намір забрати волость Василькову. Та встрів його Володар, брат Васильків, коло [города] Бужська, і не одважився Давид стати супроти Володаря, а заперся в Бужську 14. І обступив Володар город Бужськ, і став Володар мовити: “Чому ти, зло скоївши, не каєшся в ньому? Та вже спом’яни, скільки зла ти натворив єси!” Давид же на Святополка став вину валити, говорячи: “Чи я се вчинив? І чи в моєму городі? Я й сам боявся, щоб і мене не схопили і [не] вдіяли те саме. Довелось мені було пристати на раду їх, будучи в руках їхніх”. І сказав Володар: “Бог свідок тому. А нині ти пусти брата мойого, і я вчиню з тобою мир”. І, зрадівши, Давид послав [отроків] по Василька. І привели його, [і] оддав він його Володареві, і настав мир, і розійшлися вони обидва. І сів Василько у Теребовлі, а Давид прийшов до Володимира.
Коли настала весна, то прийшов Володар і Василько на Давида. І прибули вони до [города] Всеволожа, а Давид заперся у Володимирі. Вони ж оба стали навколо Всеволожа, і взяли город списом, і запалили вогнем. І вибігли люди од вогню, і повелів Василько всіх посікти. І вчинив Василько помсту на людях неповинних, і пролив кров неповинну.
Після цього ж прийшли вони до Володимира, і Давид заперся в городі, а ці удвох обступили город. І послали вони [послів] до володимирців, говорячи: “Ми оба прийшли не на город ваш, ні на вас, а на ворогів своїх — на Туряка, і на Лазаря, і на Василя. Бо ті намовили Давида, і тих послухав Давид, і вчинив усе зло. Якщо ви з хоче[ге за сих битися, то ми ось готові. А як ні — то видайте ворогів наших”.
Городяни ж, почувши це, здзвонили 15 віче. І сказали Давиду люди на вічі: “Видай мужів сих. Ми не б’ємося за них. Бо за тебе ми можем битися, а за сих — не б’ємося. А як ні — то ми одчинимо ворота города і ти сам промишляй про себе”. І довелося видати їх, і сказав Давид: “Нема їх тут, бо я послав їх був до Луцька”.
Але коли ті пішли до Луцька, [то] Туряк утік до Києва, а Лазар і Василь вернулися до [города] Турійська. І прочули люди, що вони в Турійську є, і закричали люди на Давида, кажучи: “Видай, кого од тебе хотять. А як ні — то здамося”. Давид тоді, пославши [отроків] , привів Василя і Лазаря і видав їх.
І вчинили вони мир у неділю, а назавтра, в понеділок, на зорях, повісили Лазаря і Василя і розстріляли їх стрілами Васильковичі 16 І пішли вони од города.
Се вже другу помсту учинив [Василько], що її не гаразд було вдіяти. Хай би месником бог був і [треба] було возложити на бога помсту свою. Як ото сказав пророк [Мойсей про слова господа]: “І воздам я помсту ворогам і ненависникам моїм воздам”. Бо за кров синів своїх він одплачує і мстить. І воздасть він помсту ворогам і ненависникам його воздасть” 17.
А коли ті відійшли од города, то цих обох, знявши, погребли.
Оскільки ж Святополк обіцявся се вчинити — прогнати Давида, — він пішов до Берестія, до Ляхів. І, це почувши, Давид пішов у Ляхд, до [князя] Володислава [Германа] 18, шукаючи підмоги. Ляхи ж обіцялися це сповнити і взяли в нього п’ятдесят гривень золота, кажучи йому: “Ти піди з нами до Берестія, бо ось запрошує нас Святополк на збір, і там ми помиримо тебе із Святополком”. І, послухавши їх, Давид пішов до Берестія з Володиславом.
І став Святополк у городі [Берестії],-а ляхи на [ріці] Бузі. І ввійшов Святополк у зносини з ляхами 19, і дав їм великі дари за Давида. І сказав Володислав Давидові: “Не послухає мене Святополк, так що ти іди назад”. І прийшов Давид до [города] Володимира. А Святополк учинив раду з ляхами і рушив до Пінська. Він “4 послав по військо, і при)був до Дорогобужа, і діждався тут воїв своїх, [і] пішов на Давида до города [Володимира]. А Давид заперся в городі, надіючись помочі [дістати] в ляхів проти Святополка, бо вони сказали були йому: “Якщо на тебе прийдуть руські князі, то ми тобі будемо помічниками”. І збрехали вони, бо взяли золото у Давида і в Святополка 20. Святополк, отож, обступив город, а Давид [був] у городі. І стояв Святополк довкола города сім неділь, і став Давид благати: “Пусти мене із города”. Святополк тоді обіцявся йому, і цілували вони оба хреста межи собою. І вийшов Давид із города [Володимира], і прийшов у [город] Червен, а Святополк увійшов у город у велику суботу. Давид же втік у Ляхи.
Святополк же, прогнавши Давида, почав замишляти проти Володаря і проти Василька, говорячи: “Адже се є волость отця мойого і брата” 21. І пішов він на них, і коли почули це Володар 22 і Василько, [то] пішли вони насупроти, взявши хреста, якого він цілував із ними на тім, що “на Давида 23 я прийшов, а з вами обома хочу мати мир і любов”.
І переступив Святополк хреста 2, надіючись на множество воїв. І зступилися вони на полі на Рожні, коли приготувались до бою вони обидва, і Василько підніс хреста, говорячи: “Сього ти цілував єси. Спершу, коли взяв ти єси у мене зір очей моїх, а нині осе хочеш ти душу відняти мою. Тож хай межи нами буде хрест сей чесний”.
І рушили вони одні супроти одних до бою, і зступилися полки, і багато людей благочестивих б’ачили хреста над Васильковими воями, що піднісся вельми. І коли сталася велика битва і багато падало з обох військ, побачив Святополк, що битва люта, і побіг, і прибіг до Володимира. А Володар же і Василько, перемігши, стали тут, кажучи: “Доволі нам обом на межі своїй стати”. І не пішли вони нікуди.
Святополк же прибіг до Володимира, і з ним сини його два, [Мстислав і Ярослав], і Ярополчичів два2, [Ярослав і Вячеслав], і Святоша, син Давида Святославича, і інша дружина. Святополк при цьому посадив у Володимирі сина свого Мстислава, що був у нього від наложниці, а Ярослава послав в Угри, запрошуючи угрів 5 проти Володаря, | а сам пішов до Києва.
Ярослав, син Святополків, прийшов з уграми, і король [угорський] Коломан [прийшов], і два біскупи, [Купан і Лаврентій], і стали вони довкола Перемишля по [ріці] Вягру, а Володар заперся в городі24.
Давид же [Ігоревич], у той час прийшовши з Ляхів, посадив жону свою у (брата її) 25 Володаря, а сам пішов у Половці.
І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І ВІДБИВСЯ йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: “Побіда нам є над уграми завтра” 2.
А назавтра Боняк, приготувавши воїв своїх до бою, — і Давидових було ї сто, а Боняк із трьома стами, — розділив [їх] на три полки і рушив до угрів. І пустив він у напад [хана] Алтунопу з п’ятдесятьма людьми 2, а Давида поставив під стягом, а сам розділився на два полки — по п’ятдесят на [кожну] сторону.
Угри ж виладналися до бою загонами, бо було угрів числом сто тисяч 26. Алтунопа тоді примчав до першого загону і, стріливши, побіг перед уграми. Угри ж погнали вслід за ними, думаючи, що Боняк утікає, а Боняк помчав [за ними], рубаючи з тилу. Алтунопа ж повернув назад, і не допускали вони угрів назад, і так множицею побивав він їх. Боняк же розділився на три полки, і збили вони угрів у товпу, як ото сокіл галок збиває, і побігли угри, і многі втопились у Вягрі, а другі в Сяні. І, втікаючи понад Сяном угору, спихали вони один одного, і гнав услід за ними [Боняк] два дні, рубаючи їх. Тут же вбили біскупа їхього Купана 27 і з бояр багатьох. Як ото говорили, погибло, убито сорок тисяч.
Ярослав же утік на Ляхи і прийшов до Берестія, а Давид, зайнявши [городи] Сутійськ і Червен, прийшов зненацька і захопив володимирців.
Мстислав же заперся в городі [Володимирі] з залогою, тому що були в нього берестяни, і піняни, і вишеговці . І став Давид, обступивши город, і часто ходив приступом. Одного разу підступили 29 вони до города під вежами, а ті билися з городських стін. І стріляли >вони одні на одних, | [і] йшли стріли, як дощ. Коли ж Мстислав збирався стрілити, він зненацька ударений був під груди стрілою на заборолах 30 крізь щілину. І звели його [вниз], і на ту ніч він умер. І таїли [смерть] його три дні, а на четвертий день розповіли про це на вічі. І сказали люди: “Князь ось убитий. А якщо ми здамося, то Святополк погубить нас”.
І послали вони до Святополка [гінців], говорячи: “Син ось твій убитий, а ми ізнемагаєм од голоду. Якщо ти не прийдеш, то здадуться люди, не можучи видержати голоду”. Святополк тоді послав Путяту [Вишатича], свого воєводу. І коли Путята прийшов із військом до Луцька, до Святоші, сина Давида [Святославича], то були тут мужі Давида [Ігоровича], бо поклявся був Святоша Давидові2:
“Якщо піде на тебе Святополк, я скажу тобі”. Однак не зробив цього Святоша, а похватав мужів Давидових і сам пішов на Давида.
І прийшов Святоша і Путята [місяця] серпня у п’ятий день в полуднє [до Володимира], коли вр’і 2 Давидові облягали город, а Давид спав. І напали вони на них, і стали сікти, і городяни зіскочили з городських стін і [теж] стали сікти воїв Давидових. І побіг Давид і Мстислав [Всеволодович], синовець його31. Святоша ж2 і Путята зайняли город і посадили удвох посадника Святополкового Василя. І прийшов Святоша до Луцька, а Путята до Києва.
Давид же втік у Половці, і зустрів його [хан] Боняк і половці. І пішов Давид і Боняк на Святошу до Луцька, і обступили вони Святошу в городі, і вчинили мир. І вийшов Святоша з города, і прийшов до отця свого, [Давида Святославича], в Чернігів. А Давид [Ігоревич] забрав Луцьк і звідти прийшов до Володимира. Посадник Василь вибіг тоді з города, а Давид перебрав [собі] Володимир і сів у ньому.
А на другий рік збір учинили князі — Святополк [Ізяславич], Володимир [Всеволодович], Давид і Олег [Святославичі]. Запросили BOHW Давида Ігоровича і не дали йому Володимира, а дали йому Дорогобуж. У нім же він і вмер. А Святополк перебрав [собі] Володимир і посадив [тут] сина свого Ярослава.
У РІК 6606 [1098]. Прийшов Володимир, і Давид, і Олег на Святополка, і стали вони коло Городця [Пісочного], і владнали мир ‘. 7 У сей же рік заклав Володимир кам’яну церкву свято(і Богородиці в Переяславлі на княжім дворі.
Того ж року заложив Володимир Мономах Город на [ріці] Острі.
У РІК 6607[1099]. Пішов Святополк на Давида [Ігоровича] до [города] Володимира і прогнав Давида в Ляхи ‘.
У сей же рік було знамення над Володимиром у місяці квітні: [стояли в небі] два круги, а в них — наче сонце, [зранку] і до шостого часа 2, а вночі — наче три дороги 3 світлі, аж до зірниць.
У сей же рік побиті були угри коло Перемишля ‘
У сей же рік убитий був Мстислав, син Святополків, у Володимирі, місяця червня [у] дванадцятий день ‘.
У РІК бб08[1100] Вийшов Мстислав [Всеволодович з города Володимира] од Давида на море місяця червня в десятий [день].
Того ж року брати владнали мир межи собою — Святополк, і Володимир, Давид і Олег, в [городі] Увітичах місяця серпня в чотирнадцятий день2.
Того ж місяця в тридцятий [день], у тім же місці, зібралися всі брати — Святополк, Володимир, Давид ‘ і Олег. і прибув до них Давид Ігорович, і сказав їм: “Нащо мене ви запросили єсте? Я ось єсмь. Кому до мене обида?” І відповів йому Володимир: “Ти єси прислав до нас, кажучи: “Хочу я, брати, прийти до вас і пожалітись на свою обиду”. І ось ти прийшов єси, і сидиш зі своїми братами на одному коврі. А чому ти не жалієшся? До кого тобі обида?” І не відповів йому Давид анічого.
І стали усі браття на конях. І став Святополк зі своєю дружиною, а Володимир — так само 3, а Давид і Олег — зі своєю дружиною, нарізно один від одного. А Давид Ігоревич сидів окремо. І не допустили вони його до себе, і осібно радилися про Давида. І, нарадившись, послали вони до Давида мужів своїх — Святополк [воєводу] Путяту [Вишатича], Володимир — [воєвод] Орогостя і 1 Ратибора, Давид і Олег — [боярина] Торчина.
Послані ж прийшли до Давида і сказали йому: “Се тобі мовлять брати: “Ми не дамо тобі стола Володимире ького, бо ти кинув єси ножа в нас, а сього не було в Руській землі. Але ми тебе не візьмемо, ні іншого зла не вчинимо, а се тобі даєм: пішовши, ти сядь у Бужську [і] в Острозі 4; а ‘ Дубен і Чорторийськ — се тобі дає Святополк; а осе тобі дає Володимир двісті гривень, а ‘ Давид і Олег — двісті гривень”.їв І тоді послали вони послів своїх до Володаря і | до Василька [Ростиславичів]: “Візьми, [Володарю], брата свойого Василька до себе, і нехай буде вам одна волость ‘ — Перемишль. І якщо вам угодно, то сидіть [там] обидва, а як ні, то пусти Василька сюди, хай ми його прогодуємо тут. А холопів наших і смердів видайте!” Але не послухав цього Володар і Василько.
А Давид [Ігоревич] сів 5 у Бужську, і після цього дав Святополк Давидові Дорогобуж. У нім же він і вмер. А [город] Володимир [Святополк] дав синові своєму Ярославу 6.
У РІК 6609 [110І]1. Преставився Всеслав [Брячиславич], полоцький князь, місяця квітня в чотирнадцятий день о дев’ятій годині ‘ дня в середу 2.
У той же рік підняв рать 3 Ярослав Ярополчич у Берестії. І виступив на нього Святополк, і застав 4 його в городі, і, схопивши його, окував, і привів його до Києва. І благав за нього митрополит [Миколай] і ігумени, і вблагали вони Святополка. І повели його, [Ярослава, присягнути] перед гробами святих Бориса і Гліба, і зняли з нього окови, і пустили його.
У тім же році зібралися брати Святополк, і Володимир, Давид і ‘ Олег [Святославичі], Ярослав, брат їх обох 5, на [річці] Золотчі. І прислали половці послів од усіх князів [своїх] до всіх братів, говорячи і просячи миру. І сказали їм князі руські: “Якщо ви хочете миру, то зберімось коло Сакова”. І послали вони [послів] по ‘ половців, і зустрілися коло [города] Сакова, і вчинили мир із половцями, і взяли вони заложників одні в одних місяця вересня в п’ятнадцятий день. день великого свята — Успіння. богородиці (Перша пречиста).
У сен же рік Володимир заложив у Смоленську кам’яну церкву святої Богородиці, єпископію.
У РІК 6610[П02]. Вибіг Ярослав Ярополчич із Києва місяця жовтня в перший день.
Того ж місяця наприкінці обманув Ярослав Святополчич Ярослава Ярополчича, і ‘, схопивши його на [ріці] Нурі, привів його до отця [свого] Святополка, і окували його.
Того ж року, місяця жовтня 2 у двадцятий [день], прийшов [до Києва] Мстислав, син Володимирів, з новгородцями, бо Святополк з Володимиром мав раніш угоду, що Новгород має бути Святополковим і він має посадити сина свого [Ярослава] в Новгороді, а в [городі] Володимирі сина свого [Мстислава] має посадити Володимир.
І прийшов Мстислав до Києва, і сіли вони в гридниці3, і сказали мужі Володимирові [Святополку]: “Осе прислав Володимир | “сина свойого, а ось сидять новгородці. Нехай, узявши сина твойого, вони йдуть до Новгорода, а Мстислав нехай іде до Володимира”.
І сказали новгородці Святополку: “Осе ми, княже, прислані до тебе. І сказали нам так: “Не хочемо ми Святополка, ні сина його. Хіба що дві голови має син твій, то пошли його. Сього нам дав Всеволод, і ми виростили єсмо собі князя. А ти пішов єси од нас”. Святополк же багато спорив з ними, але вони не схотіли [його сина і], взявши Мстислава, пішли до Новгорода.
У той же рік було знамення на небі, місяця січня у ‘ двадцять і дев’ятий [день]: протягом трьох днів наче заграва пожежі [стояла] зі сходу, і півдня, і заходу, і півночі, — і таке світло було всю ніч, як од місяця, що світиться уповні4.
У той же рік було знамення в місяці, місяця лютого в п’ятий день 5.
Того ж місяця в сьомий день було знамення в сонці: огородилось було сонце трьома дугами, і були інші дуги, хребтами одна до одної 6.
А сі знамення бачачи, благочестиві люди з зітханням і ‘ з слізьми молилися богу, аби обернув бог знамення сі на добро. Бо знамення бувають або ж на добро, або ж на зло. І от сі знамення були на добро. На прийдешній рік вложив бог добрий намір [в серце] руським князям: намислили вони дерзнути на Половців, піти в землю їхню. Що й збулося, як ото ми розкажем у наступному році.
У сей же рік преставився Володислав [Герман], лядський князь.
У сей же рік преставився Ярослав Ярополчич, місяця серпня в одинадцятий день 7.
У сей же рік повели дочку Святополкову Збиславу в Ляхи, за Болеслава [Кривоустого, князя лядського], місяця листопада в шістнадцятий день.
У той же рік родився у Володимира [Всеволодовича] син Андрій 8.
У РІК 6611 [1103].
Вложив бог у серце руським князям, Святополку [і] Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на [озері] Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та в одному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: “Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх”. І сказав Володимир: “Дивно мені, одружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. | А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його ‘ в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?” І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: “Брате, я ось готов уже”. І встав Святополк, і сказав йому Володимир: “То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі”. І послали вони удвох [послів] до Давида і Олега [Святославичів], говорячи: “Підіть оба на половців. І або живі ми будемо, або мертві”. Давид, отож, послухав їх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: “Нездоров я”.