Іван Котляревський

Енеїда. Іван Котляревський (частина 4)

ivan-kotliarevskyi

“Енеїда”

(частина 4, заключна)

Читати “Енеїду” Івана Котляревського частина 3

75 Потім Мезентія доспіхи

На пень високий насадив,

І се робив не для потіхи,

А Марса щоб удоволив,

Шишак, панцир і меч булатний;

Спис з прапором, щит дуже знатний;

І пень, мов лицар, в збруї був.

Тогді до війська обернувся,

Прокашлявся і раз смаркнувся,

І річ таку їм уджигнув:

76 “Козацтво! лицарі! трояне!

Храбруйте! наша, бач, бере;

Оце опудало погане

Латинів город одіпре.

Но перше чим начнем ми битись,

Для мертвих треба потрудитись,

Зробить їх душам упокой;

Імення лицарів прославить,

Палланта к батькові одправить,

Що наложив тут головой”.

77 За сим пішов в курінь просторий,

Де труп царевича лежав,

Над ним аркадський підкоморий

Любистком мухи обганяв.

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,

Еней зарюмсав басом сам:

“Гай, гай! — сказав, — ув’яв мій гайстер!

Який то був до бою майстер.

Угодно, бачу, так богам!”

78 Звелів носилки з верболозу

І з очерету балдахин

Зготовить тіла для виносу,

Щоб в них Паллант, Евандрів син,

Вельможна, панськая персона

Явилася перед Плутона

Не як абиякий харпак.

Жінки покійника обмили,

Нове обрання наложили,

Запхнули за щоку п’ятак.

79 Як все уже було готово,

Тогді якийсь їх филозоп

Хотів сказать надгробне слово,

Та збився і почухав лоб;

Сказав: “Се мертвий і не дишеть,

Не видить, то єсть і не слишить,

Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!”

Народ від річі умилився

І гірко-гірко прослезився

І мурмотав:” Паноче, згинь”.

80 Потім Палланта покадили,

К носилкам винесли надвір;

Над балдахином положили,

Еней тут убивавсь без мір.

Накривши гарним покривалом,

Либонь, тим самим одіялом,

Що од Дидони взяв Еней;

Взмостили воїни на плечі

І помаленьку, по-старечи

Несли в містечко Паллантей.

81 Як вибрались на чисте поле,

Еней з покійником прощавсь,

Сказав: “О жизнь! бурливе море,

Хто цілий на тобі оставсь.

Прости, приятелю любезний,

Оддячу я за вид сей слезний,

І Турн получить з баришком”.

Потім Палланту уклонився,

Облобизав і прослезився,

Додому почвалав тишком.

82 К господі тілько що вернувся

Наш смутний лицар, пан Еней,

Уже в присінках і наткнувся

На присланих к нему гостей:

Були посли се од Латина,

І всі асесорського чина,

Один армейський копитан;

Сей скрізь по світу волочився,

І по-фригійську научився,

В посольстві був як драгоман.

83 Латинець старший по породі

К Енею рацію начав,

І в нашім, значить, переводі

Буцімто ось він що сказав:

“Не ворог, хто уже дублений,

Не супостат, чий труп нікчемний

На полі без душі лежить.

Позволь тіла убитой рати,

Як водиться, землі предати;

Нехай князь милость сю явить”.

84 Еней, к добру з натури склонний,

Сказав послам латинським так:

“Латинус рекс єсть невгомонний,

А Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум?

Латинуса буть путо цекум,

А вас, сеньйорес, без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злости корам вас нема.

85 Один єсть Турнус ворог меус,

Сам ерго дебет воювать;

Велять так фата, ут Енеус

Вам буде рекс, Аматі зять.

Щоб провести ад фінем беллюм,

Ми зробим з Турнусом дуеллюм,

Про що всіх сангвіс проливать

Чи Турнус буде, чи Енеус,

Укажеть глядіус, вель деус,

Латинським сцептром управлять”.

86 Латинськії посли ззиркнулись,

По серцю їм ся річ була;

Знечев’я трохи схаменулись,

Дрансеса смілость тут взяла:

“О князю, — крикнув, — пресловутий!

Великим ти родився бути!

Ми все в Латинови уста

Внесем, дрібнесенько розкажем

І щиро, щиро те докажем,

Що з Турном дружба єсть пуста”.

87 І мировую тут зробили

На тиждень, два або і три,

І в договорі положили,

Щоб теслі і другі майстри

Латинські помогли троянам,

Сим ланцям, голякам, прочанам,

Достроїть новий городок;

Щоб нарубать дали соснини,

Кленків, дубків і берестини,

На крокви годних осичок.

88 За сим тут началось гуляння,

І чарочка пішла кругом;

Розкази, сміхи, обнімання,

Ділились дружно тютюном.

Які пили, які трудились

І над убитими возились;

В лісах же страшна стукотня.

В коротке мировеє врем’я

Латинське і троянське плем’я

Було як близькая рідня.

89 Тепер би треба описати

Евандра батьківську печаль

І хлипання все розказати,

І крик, і охання, і жаль.

Та ба! не всякий так змудрує,

Як сам Виргилій намалює,

А я ж до жалю не мастак:

Я сліз і охання боюся

І сам ніколи не журюся;

Нехай собі се піде так.

90 Як тілько світова зірниця

На небі зачала моргать,

То все троянськая станиця

Взялася мертвих зволікать.

Еней з Трахоном роз’їзжає,

К трудам дружину понуждає,

Кладуть із мертвих тіл костри;

Соломой їх обволікають,

Олію з дьогтем поливають

На всякий зруб разів по три.

91 Потім солому підпалили,

І плам’я трупи обняло,

І вічну пам’ять заквилили,

Аж сумно слухати було.

Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,

Тут инчі смалець істочали,

У инчих репався живіт;

Смрад, чад і дим кругом носились,

Жерці найбільше тут трудились,

Ізконебє халтурний рід.

92 Други, товариші і кревні,

Батьки, сини, куми, свати,

На віки вічні незабвенні,

А може, хто із суєти,

В огонь шпурляли різну збрую,

Одежу, обув дорогую,

Шаблі, лядунки, келепи,

Шапки, свитки, кульбаки, троки,

Онучі, постоли,волоки

Шпурлялись, як на тік снопи.

93 Не тілько в полі так робилось,

В Лавренті сумно тож було;

Багацько трупа там палилось,

Поспульство ж на чім світ ревло.

Там батько сина-парубійку

Оплаковав і кляв злодійку

Війну і ветхого царя;

Тут дівка вельми убивалась,

Що без вінця вдовой осталась,

Утративши богатиря.

94 Жінки, порозпускавши коси,

Розхристані і без свиток,

Розтрьопані, простоволоси

Галасовали на ввесь рот.

По мертвих жалібно кричали,

По грудях билися, стогнали,

Латинів проклинали рід;

Про Турна ж всі кричали сміло,

Що за своє любовне діло

Погубить даром ввесь народ.

95 Дрансес на Турна тут доносить,

Що Турн всім гибелям вина;

Еней на бой його лиш просить,

І так би й кончилась війна.

Но і у Турна був сутяга,

Брехун, юриста, крюк, підтяга,

І діло Турна защищав;

Та і Аматині пролази

Пускали розниї розкази,

Щоб Турн ні в чім не уважав.

96 Як ось од хана Діомида

Латинові прийшли посли,

І із охлявшого їх вида

Не видно, радість щоб несли.

Латин вельможам з старшиною

Велить явитись пред собою,

Що все і сталося якраз;

Послів кликнули до громади,

І, виполнивши всі обряди,

Латин прорек такий приказ:

97 “Скажи, Венуле нежахливий,

Всю хана Діомида річ,

Здається, був ти не брехливий,

Таким тебе зна наша Січ”.

“Підніжок твій я і підданець,

Із слуг твоїх послідній ланець, —

Сказав Венул, — не погнівись!

Мужича правда єсть колюча,

А панська на всі боки гнуча,

І хан сказав так, не сумнись:

98 Не з мордою Латина битись

Против троянських розбишак;

Вам треба б перше придивитись,

Який то єсть Еней козак!

Під Троєю він дався знати

Нам всім, як взявся ратовати

Богів домашніх і рідню.

Він батька спас в злу саму пору,

На плечах зніс на їду-гору,

Сього не майте за бридню.

99 Против Енея не храбруйте,

Для нас здається він святим;

І так Латину розтолкуйте,

Щоб лучше помирився з ним.

Гай! гай! де діти єсть такії,

Щоб кудрі батькови сідиї

Найвище ставили всього?

Не ворог я царю Латину,

Но чту Анхизову дитину

І не піду против його.

100 Прощайте, доміні латинці!

Поклон мій вашому царю;

Возьміть назад свої гостинці,

Одправте їх к багатирю

Енею і просіть покою”.

Венул утерся тут рукою

І річі сій зробив кінець.

Збентежила ся річ Латина,

Здавалось, близька зла година;

На лисині трусивсь вінець.

101 Латин од думки схаменувся,

Олимпським трохи помоливсь;

Наморщивсь, сентябрьом надувся

І смутно на вельмож дививсь.

“А що? — сказав, — чи поживились?

От з Діомидом ви носились,

А він вам фигу показав;

Заздалегідь було змовлятись,

Як з пан-Енеєм управлятись,

Поки лапок не розіклав.

102 Тепер не приберу більш глузду,

Як тут сих поселить прочан;

Землі шматок єсть не під нужду,

То їм з угоддями оддам.

Оддам нив’я і сінокоси,

І риболовні тибрські коси,

То буде нам Еней сусід;

Коли ж не схоче він остаться,

То все ж ізбавимся од бід.

103 А щоб з Енеєм лад зробити,

Пошлю послів десятків п’ять;

І мушу дари одрядити,

Диковинки коли б достать:

Павидла.сала, осятрини,

Шалевий пояс і люстрини,

Щоб к празнику пошив каптан,

Сап’янці із Торжка новенькі,

Мальованиї потибеньки.

А нуте! як здається вам?”

104 Дрансес був дивний говоруха

І Турнові був враг лихий,

Встає, ус гладить, в носі чуха,

Дає одвіт царю такий:

“Латине світлий, знаменитий,

Твоїми мед устами пити!

Всяк тягне в серці за тебе;

Но одізватися не сміють,

Сидять, мовчать, сопуть, потіють

І всяк мізкує про себе.

105 Нехай же та личина люта,

Що нас впровадила в війну

І ганьбою до всіх надута,

Походить більш на сатану!

Що скілько болі причинила,

Що скілько люду погубила,

А в смутний час навтікача!

Нехай лиш Турн, що верховодить

І всіх панів за кирпи водить,

З Енеєм порівня плеча.

106 Нехай оставить нас в свободі,

Нехай царівні дасть покой;

Нехай живе в своїй господі,

А щоб в Латію ні ногой.

А ти, Латине, всіх благійший,

Придбав Енею дар смачнійший:

Йому Лавинію оддай.

Сим сватовством нам мир даруєш

І царства рани уратуєш;

Дочці ж з Енеєм буде рай.

107 Тебе ж прошу я, пане Турне!

Покинь к Лавинії любов

І проясни чоло нахмурне,

Щади латинську нашу кров.

Еней тебе лиш визиває,

А нас, латинців, не займає,

Іди з троянцем потягайсь!

Коли ти храбрий не словами,

Так докажи нам те ділами,

Побить Енея постарайсь”.

108 Од річі сей Турн роз’ярився,

Як втопленик, посинів ввесь;

Дрижали губи, сам дрочився,

Зубами клацав, мовби пес,

Сказав: “О, стара пустомеля!

Яхидств і каверз всіх оселя!

І ти тхором мене зовеш!

І небилиці вимишляєш,

Народ лукаво ввесь лякаєш,

На мене ж чортзна-що плетеш.

109 Що буцім хочу я одтяти

Головку лисую твою;

Та згинь! — не хочу покаляти

Честь багатирськую свою.

А ти, Латине милостивий,

Коли такий став полохливий,

Що і за царством байдуже?

Так лізьте ж до Енея раком,

Плазуйте перед сим трояком,

Він мир вам славний устриже.

110 Коли ж до мира я поміха,

Коли Еней мене бажа

І смерть моя вам єсть потіха;

Моя душа не єсть чужа

Од храбрости і од надії,

Іду, де ждуть мене злодії,

Іду і б’юся з втікачем!

Нехай хоть стане він Бовою,

Не наляка мене собою,

Поміряюсь з його плечем”.

111 Коли в конгресі так тягались,

Енеи к Лавренту підступав;

На штурм троянці шиковались,

До бою всякий аж дрижав.

Латин таку почув новинку,

Злякавсь, пустив із рота слинку,

І вся здригнула старшина.

“От вам і мир”, — сказав Турн лютий

І, не терявши ні минути,

Пред військом опинивсь, як на!

112 Оп’ять настав гармидер, лихо;

Народ, як черв, заворушивсь.

То всі кричать, то шепчуть тихо,

Хто лаявся, а хто моливсь.

Оп’ять війна і різанина,

Оп’ять біда гне в сук Латина,

Сердешний каявсь од душі,

Що тестем не зробивсь Енею,

І послі б з мирною душею

Лигав потапці і книші.

113 Турн миттю нарядився в збрую,

Летить, щоб потрошить троян;

І роз’ярив дружину злую

Побить Енеєвих прочан.

Прискочив перше до Камилли,

Як огир добрий до кобили,

І став їй зараз толковать:

Куди їй з військом напирати;

Мессап же мусить підкрепляти

Цариці сей прокляту рать.

114 Розпорядивши, Турн, як треба,

Махнув, засаду щоб зробить,

На гору, що торкалась неба,

І щоб фригійців окружить.

Еней построїв тож отряди,

Де всім назначив для осади

Без одступу на вал іти.

Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно,

Ідуть, щоб побідить поспішно

Або щоб трупом полягти.

115 Троянці сильно наступали

І тиснули своїх врагів,

Не раз латинців проганяли

До самих городських валів.

Латинці также оправлялись

І од троянців одбивались,

Один другого товк на прах;

Тут їх чиновники тузились,

Як півні за гребні возились;

Товклись кулаччям по зубах.

116 Но як Арунт убив Камиллу,

Тогді латинців жах напав;

Утратили і дух, і силу,

Побігли, хто куди попав.

Троянці з біглими змітались,

Над їх плечами забавлялись

І задавали всі сто лих.

Ворота в баштах запирали,

Своїх ховатись не пускали,

Бо напустили б і чужих.

117 Як вість така прийшла до Турна

То так мерзенно іскрививсь,

Що твар зробилась нечепурна

І косо, зашморгом дививсь.

Потім ярує од досади,

Виводить військо із засада

І гору покида, і ліс

І тілько що спустивсь в долину.

То в тую ж самую годину

Уздрів Енеєвих гульвіс.

118 Пізнав пан Турн пана Енея,

А Турна тож Еней пізнав;

Вспалали духом Асмодея,

Один другого б розідрав;

Не обійшлося б тут без бою,

Коли б пан Феб од перепою

Заранше в воду не заліз

І не послав на землю ночі;

Тут всіх до сна стулились очі

І всяк уклався горлоріз.

119 Турн, облизня в бою піймавши,

Зубами з серця скреготав;

Од дуру, що робить не знавши,

Латину з злостию сказав:

“Нехай злиденниї прочани,

Задрипанці твої трояни,

Нехай своїх держаться слов

Іду з Енеєм поштурхаться,

В моїх проступках оправдаться:

Убить — і околіть готов.

120 Пошлю Енея до Плутона,

Або і сам в ад копирсну;

Уже мні жизнь і так солона!

Оддай Енею навісну…”

“Гай, гай! — Латин тут обізвався.

Чого ти так розлютовався?

Що ж буде, як розсержусь я?

Уже мені брехати стидно;

А потаїть — богам обидно;

Святая правда дорога!

121 Послухай же, судьби єсть воля,

Щоб я дочки не оддавав

За земляка, а то зла доля

Насяде, хто злама устав.

Мене Амата ублагала

І так боки натасовала,

Що я Енею одказав.

Тепер сам мусиш мірковати,

Чи треба жить, чи умирати;

А лучше, якби в ум ти взяв

122 І занедбав мою Лависю;

Чи трохи в світі панночок?

Ну, взяв би Муньку або Прісю,

Шатнувсь то в сей, то в той куток:

ВІвашки, Мильці, Пушкарівку,

І в Будища, і в Горбанівку,

Тепер дівчат, хоть гать гати;

Тепер на сей товар не скудно,

І замужню украсть не трудно,

Аби по норову найти”.

123 На слово се прийшла Амата

І зараз в Турне і вп’ялась;

Лобзала в губи стратилата

І од плачу над тим тряслась.

“Внапасть, — сказала, — не вдавайся

І битися не поспішайся,

Як луснеш ти, то згину я;

Без тебе нас боги покинуть,

Латинці і рутульці згинуть,

І пропаде дочка моя”.

124 Но Турн на се не уважає,

І байдуже ні сльоз, ні слов;

Гінця к Енею посилає,

Щоб битись завтра був готов.

Еней і сам трусивсь до бою,

Щоб сильною своєй рукою

Головку Турну одчесать.

А щоб повірить Турна слову,

Тож посила зробить умову,

Як завтра виставляти рать.

125 На завтра, тілько що світало

Уже народ заворушивсь;

Все вешталося, все кишало,

На бой дивитись всяк галивсь.

Межовщики там розміряли,

Кілочки в землю забивали,

На знак, де військові стоять.

Жреці молитви зачитали,

Олимпським в жертву убивали

Цапів, баранів, поросят.

126 Тут військо стройними рядами

В параді йшло, мовби на бой;

В празничній збруї, з прапорами,

Всяк ратник чванився собой.

Обидві армії стояли

На тих межах, що показали;

Між ними був просторий плець;

Народ за військом копошився,

Всяк товпився, всяк ліз, тіснився,

Побоїщу щоб зріть кінець.

127 Юнона, як богиня, знала,

Що Турну прийдеться пропасть,

Іще в мізку коверзовала,

Щоб одвернуть таку напасть;

Кликнула мавку вод Ютурну

(Бо ся була сестриця Турну)

І розказала їй свій страх;

Веліла швидче умудриться,

На всякі хитрости пуститься,

Щоб брата не строщили в прах.

128 Як так на небі дві хитрили,

Тут лагодились два на бой;

Всі за свого богів молили,

Щоб власною своєй рукой

Ізміг врага в яєшню зм’яти.

Рутульці ж стали розмишляти,

Що Турн їх може скиксовать;

Уже заздалегідь смутився,

Іще нічого, а скривився,

Не лучше б бой сей перервать.

129 На сей час Ютурна – мавка

В рутульських подоспіла строй;

І там вертілася як шавка,

І всіх скуйовдила собой.

Камерта вид на себе взявши,

Тут всіх учила толковавши,

Що сором Турна видавать;

Стид всім стоять згорнувши руки,

Як згине Турн терпіти муки,

Дать шиї в кандали ковать.

130 Все військо сумно мурмотало,

Сперва тихенько, послі в глас

Гукнули разом: “Все пропало!”

Щоб розмир перервать в той час.

Ютурна фиглі їм робила,

Шпаками кібця затровила,

І заєць вовка покусав.

Такії чуда небувалі

Лаврентці в добре толковали,

Тулумній к битві підтруняв.

131 І перший стрелив на троянців,

Гиллипенка на смерть убив;

А сей був родом із аркадців,

То земляків на гнів підвів.

Отак оп’ять зірвали січу!

Біжать один другому встрічу,

Хто з шаблею, хто з палашем;

Кричать, стріляють, б’ють, рубають,

Лежать, втікають, доганяють;

Все вмиг зробилось кулішем.

132 Еней, правдивий чолов’яга,

Побачивши такий нелад,

Що вража, зрадивши, ватага

Послать фригійців дума в ад,

Кричить: “Чи ви осатаніли?

Адже ми розмир утвердили!

Ми з Турном поб’ємось одні”.

Но відкіль стрілка не взялася

І спотиньга в стегно вп’ялася,

І кров забризкала штани.

133 Еней од рани шкандибає

В крові із строю в свій намет;

Його Асканій проважає,

Либонь і під руку ведеть.

Уздрів се Турн, возвеселився,

Розприндився і розхрабрився

І на троянців полетів:

То б’є, то пха або рубає,

Із трупів бурти насипає,

Хотьби варить на сто котлів.

134 І перших Філа, Тамариса

На землю махом поваляв;

Потім Хлорея, Себариса,

Мовби комашок, потоптав;

Дарету, Главку, Ферсилогу

Поранив руки, шию, ногу;

Навік каліками зробив.

Побив багацько Турн заклятий,

Не трохи потоптав зикратий,

В крові так, мов в багні, бродив.

138 Коробилась душа Енея,

Що Турн троянців так локшив;

Стогнав жалчіше Прометея,

Бо був од рани єлє жив.

Я пид, цилюрик лазаретний,

Був знахур в порошках нешпетний,

Лічить Енея приступав:

По локті руки засукає,

За пояс поли затикає,

Очками кирпу осідлав.

136 І зараз приступивши к ділу,

Він шпеник в рані розглядав;

Прикладовав припарки к тілу

І шилом в рані колупав.

І шевську смолу прикладає,

Но все те трохи помагає;

Япид сердешний чує жаль!

Обценьками питавсь, кліщами,

Крючками, щипцями, зубами,

Щоб вирвать проклятущу сталь.

137 Венери серце засвербіло

Од жалю, що Еней стогнав;

Підтикавшись — ану за діло;

І Купидончик не гуляв.

Шатнулись, разних трав нарвали,

Зцілющої води примчали,

Гарлемпських капель піддали,

І, все те вкупі сколотивши,

Якісь слова наговоривши,

Енею рану полили.

138 Таке лікарство чудотворне

Боль рани зараз уняло,

І стрілки копій це упорне

Без праці винятись дало.

Еней наш знова ободрився,

Пальонки кубком підкрепився,

В пайматчину одігся бронь.

Летить оп’ять врагів локшити,

Летить троянців ободрити,

Роздуть в них храбрости огонь.

139 За ним фригійські воєводи,

Що тьху, навзаводи летять;

А військо — в лотоках як води

Ревуть, все дном наверх вертять.

Еней лежачих не займає,

Утікачів нізащо має,

А Турна повстрічать бажа.

Хитрить лукавая Ютурна,

Яким би побитом їй Турна

Спасти од смертного ножа.

140 На хитрости дівчата здатні,

Коли їх серце защемить;

І в ремеслі сім так понятні,

Сам біс їх не перемудрить.

Ютурна з облака злетіла,

Зіпхнула братня машталіра

І стала коней поганять;

Бо Турн ганяв тогді на возі,

Зикратий же лежав в обозі,

Не в силах бігать ні стоять.

141 Ютурна, кіньми управляя,

Шаталась з Турном між полків,

Як од хортів лиса виляя,

Спасала Турна од врагів.

То з ним наперед виїзжала,

То вмиг в другий кінець скакала,

То не туда, де був Еней.

Сей бачить хитрость тут непевну,

Трусливость Турнову нікчемну,

Нап’явсь в погонь зо всіх гужей.

142 Пустивсь Еней слідити Турна

І дума з ока не спустить;

Но мавка хитрая Ютурна

І тут найшлася кулю злить.

К тому ж Мессап, забігши збоку,

Зрадливо, зо всього наскоку,

Пустив в Енея камінець;

Но сей, по щастю, ухилився

І камінцем не повредився,

З султана ж тілько збивсь кінець.

143 Еней, таку уздрівши зраду,

Великим гнівом розпаливсь;

Гукнув на всю свою громаду

І тихо Зевсу помоливсь.

Всю рать свою вперед подвинув

І разом на врагів нахлинув,

Велів всіх сікти та рубать.

Пішли латинців потрошити;

Рутульців шпиговать, кришити

Та ба! Як Турна б нам достать.

144 Тепер без сорома признаюсь,

Що трудно битву описать;

І як ні морщусь, ні стараюсь,

Щоб гладко вірші шкандовать,

Та бачу по моєму виду,

Що скомпоную панихиду.

Зроблю лиш розпис іменам

Убитих воїнів на полі

І згинувших тут по неволі

Для примхи їх князьків душам.

145 На сей баталиї пропали:

Цетаг, Танаїс і Толон;

Од рук Енеєвих лежали

Порізані: Онит, Сукрон.

Троянців Гілла і Аміка

Зіпхнула в пекло Турна піка…

Та де всіх поіменно знать?

Там вороги всі так змішались,

Стіснились, що уже кусались,

Руками ж нільзя і махать.

146 Як ось і сердобольна мати

Енею хукнула в кабак,

Велів, щоб штурмом город брати,

Рутульських перебить собак.

Столичний же Лаврент достати,

Латину з Турном перцю дати;

Бо цар в будинках ні гу-гу.

Еней на старших галасає,

Мерщій до себе їх ззиває

І мовить, ставши на бугру:

147 “Моєї мови не жахайтесь

(Бо нею управля Зевес)

І зараз з військом одправляйтесь

Брать город, де паршивий пес,

Латин зрадливий п’є сивуху,

А ми б’ємось зо всього духу.

Ідіть паліть, рубайте всіх;

Громадська ратуш, зборні ізби

Щоб наперед всього ізслизли,

Амату ж зав’яжіте в міх”.

148 Сказав, і військо загриміло,

Як громом, разним оружжям;

Построїлось і полетіло

Простесенько к градським стінам.

Огні через стіну шпурляли,

До стін драбини приставляли

І хмари напустили стріл.

Еней, на город руки знявши,

Латина в зраді укорявши,

Кричить: “Латин вина злих діл”.

149 Якиї в городі остались,

Злякались од такой біди,

І голови їх збунтовались,

Не знали утікать куди.

Одні тряслись, другі потіли,

Ворота одчинять хотіли,

Щоб в город напустить троян.

Другі Латина визивали,

На вал полізти принуждали,

Щоб сам спасав своїх мирян.

150 Амата, глянувши в віконце,

Уздріла в городі пожар;

Од диму, стріл затьмилось сонце;

Напав Амату сильний жар.

Не бачивши ж рутульців, Турна,

Вся кров скипілася зашкурна,

І вмиг царицю одур взяв.

Здалося їй, що Турн убитий,

Через неї стидом покритий,

Навік з рутульцями пропав.

151 їй жизнь зробилася немила,

І осоружився ввесь світ.

Себе, олимпських кобенила;

І видно ізо всіх приміт,

Що глузд остатній потеряла;

Бо царськеє обрання рвала,

І в самій смутній сій порі,

Очкур круг шиї обкрутивши,

Кінець за жердку зачепивши,

Повісилась на очкурі.

152 Амати смерть ся бусурманська

Як до Лавинії дойшла,

То крикнула “уви!” з-письменська,

По хаті гедзатись пішла.

Одежу всю цвітну порвала,

А чорну к цері прибирала,

Мов галка нарядилась вмах;

В маленьке зеркальце дивилась,

Кривитись жалібно училась

І мило хлипати в сльозах.

153 Такая розімчалась чутка

В народі, в городі, в полках,

Латин же, як старий плохутка,

Устояв ледве на ногах.

Тепер він берега пустився

і так злиденно іскривився,

Що став похожим на верзун.

Амати смерть всіх сполошила,

В тугу, в печаль всіх утопила,

Од неї звомпив сам пан Турн.

154 Як тілько Турн освідомився,

Що дав цариці смерть очкур,

То так на всіх остервенився,

Підстрелений мов дикий кнур.

Біжить, кричить, маха руками

І грізними велить словами

Латинцям і рутульцям бой

З енеївцями перервати.

Якраз противні супостати,

Утихомирясь, стали в строй.

155 Еней од радости не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним

Оскалив зуб, на всіх оглянувсь

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий,

Такий, як був Н е ч е с а-князь;

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк — не боявсь.

156 Як тілько виступили к бою

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись! шабельки засвистіли,

Цок-цок! — і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

157 І вмиг, прочумавшись, з наскоком

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучше уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Турн зробив без дальней думки,

Я к кажуть підобравши клунки,

Ану! Чим тьху навтіки драть.

158 Біжит пан Турн і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не ратує

Од рук троянська силача!

Як ось іще перерядилась

Сестриця і пред ним явилась

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцирі забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

159 Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так сказав:

“Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я дав

По паністарій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім богам:

Еней в Олимпі буде з нами

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

160 Безсмертного ж хто ма убити?

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна на одну проказу,

І певне по твому приказу,

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала”.

161 Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ вела:

“Прости, паноче! проступилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид”.

162 “Іноси! сількісь! як мовляла”, —

Юноні Юпитер сказав.

Богиня з радіщ танцювала,

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Не смертних писана руками,

Так мусила установить.

163 Еней махає довгим списом,

На Турна міцно наступа,

“Тепер, — кричить” —.

підбитий бісом,

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе спідсподу

І розмізчу погану дрянь”.

164 Од сей бундючної Турн речі

Безпечно усик закрутив

І зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно сказав:

“Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олимпські нами управляють,

Вони на мене налягають,

Пред ними тілько я смирюсь”.

165 Сказавши, круто повернувся

І камень пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо бач, не тим він Турном став.

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без богів ж людська моч пустяк.

Йому і камень ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

166 В таку щасливую годину

Еней чимдуж спис розмахав

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця в лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олимпських єретик.

167 Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олимпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки простягає

І мову слезную рече:

“Не жизни хочу я подарка;

Твоя, Анхизович, припарка

За Стикс мене поволоче.

168 Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю,

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасений,

На викуп же, що хоч, проси”.

169 Еней од речі сей змя’гчився

І меч пінятий опустив;

Трохи-трохи не прослезився

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк— Палантова лядунка

І золота на ній карунка

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

170 І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу личину

І басом громовим гукнув:

“Так ти троянцям нам для сміха

Глумиш з Паллантова доспіха

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам дядькам своїм”.

171 3 сим словом меч свій устромляє

В роззявлений рутульця рот

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська полетіла

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенькет.

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

“Енеїда” Іван Котляревський читати онлайн

Читати твори Івана Котляревського.