РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
у якому Аля читає чарівну книгу
Книга була величезна. І щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося підніматися із стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав. Витяг з кишені окуляри і почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення.
За мить він заспокоївся, закрив книгу, підсунувся ближче до огню гріючи руки, щось тихо замугикав собі під ніс. Раптом Недочеревик замовк і глянув на годинник, що, як дві краплі води, був схожий на годинник з вежі королівського замку. Тільки у нього була ще й хвилинна стрілка. Годинник показував за кілька хвилин дванадцять.
Карлик заметушився, почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його і… зник. Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені, а ключ залишився в замку по той бік дверей.
— Ключ! Швидше, швидше! — вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що вона замкнена.
Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені у неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона спробувала відчинити двері ним. Яка радість — замок легко відімкнувся!
Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели у ту кімнату, з якої вона щойно вийшла. З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.
«А якщо спробувати знову…» — подумала Аля, підбігла до стіни і швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті… Вона підійшла до столу і на обкладинці книги прочитала:
— Спра-ва но-мер.
«Що за справономер такий?» — не зрозуміла Аля. А далі було написано: «ІНСТРУКЦІЇ ДО ЗАЧАРУВАННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ». Аля перегорнула ще кілька сторінок і радісно скрикнула. Перед очима була «Інструкція № 12. Як перенестися з країни Недоладії»:
Рівно о 12 годині, коли хвилинна стрілка збіжиться з годинниковою, стати перед годинником королівського замку, доробити все що є у тебе недороблене, і проказати закляття:
"І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не лиши!
І до-їдай!
І до-пивай!
І з Недо-ладії
ТІКАЙ!"
Щоб краще запам’яталось, Аля повторила закляття, Затем перегорнула сторінку. Далі зазначені були адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: вулиця Будівельників, 127, квартира 121. Вона пробіглась очима до кінця списку, до чистої сторінки на якій раптом почала з’являтися нова адреса — наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою.
«Ага, справа номер, — здогадалась вона, — це і є та чарівні книга, куди записуються всі недороблені справи, а також адреси тих, хто їх не доробив. І тоді карлик взуває черевика, мчить туді і забирає недороблене в Недоладію!»
Отож, щоб повернутися додому, Алі треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб’є рівно дванадцяті, промовити закляття.
Внизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».
Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда — Сашка-Тишка і цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу — і він опиниться у країні Недоладії.
Аля намалювала на стіні двері і вийшла у коридор, потім — на пустир. Двері за нею одразу ж зникли. Але тепер вона знала таємницю будиночка.
А до неї, всміхаючись, уже поспішав Недоладько.
. . .
. . .
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
у якому Аля спробувала ще раз довести справу до кінця— Як довго тебе не було! — вигукнув Недоладько. — Я вже почав турбуватись.
— Я теж! — обізвався Недоштанько, виходячи з темряви ще з декількома недоладянами.
— А це ще хто? — спитала Аля.
— Хто, хто… — буркнув Недоштанько. — Це мої друзі. Вони пришли виручати тебе.
І тут з гурту виступила дивна чотирикутна бабуся. Голова іі була обмотана великою квітчастою хусткою, кінчики якої, зав’язані вузликом над чолом, стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. У кожній руці бабуся тримала по великій картатій носовій хустинці.
Час від часу старенька витирала ними червоного і розпухлого носа. Бідолашна бабуся без угаву кашляла, чхала, кректала і охала.
— Кахи-кахи, — почала вона. — Мене звати Недокватирка, а-ап-чхи! Ой, лишенько! Ми дізналися, що в місті з’явилася дівчинка, — о-ох, мій бідний поперек!.. — яка вміє доводити справу до кінця… — Бабуся голосно висякалася.
— Я не знаю, — знітилася Аля. — У мене тільки раз вийшло. Але скажіть, будь ласка, де ви так могли застудитися?
— О-ох, це довга історія, — зайшлася кашлем бабуся. І вона розповіла Алі, як одного разу тато попросив сина закрутити гвинтика на кватирці. А саме в цей час у дворі мав розпочатися футбольний матч. А хлопчик був капітаном команди. А яка ж гра без капітана? Хлопець недокрутив гвинтика і гайнув у двір.
— И ось я тут. А через цей протяг у мене постійний нежить, кашель, бронхіт, радикуліт і немає жодної кісточки, яка б не боліла. — закінчила бабуся сумну оповідь.
— И все через отой недокручений гвинтик? — запитала Аля.
— Через нього! — підтвердила Недокватирка.
— Чому ж ви його досі не закрутите? — обурилася дівчинка.
— Ми не вміємо! Кахи-кахи. Ми тому й прийшли… Може ти нас навчиш?
— Зачекайте хвильку! — Аля знову кинулась до будиночка. Добігши, вона зайшла усередину і голосно проказала: — Викрутку! — і в ту ж мить у неї в руці з’явилася невеличка викрутка. Повернувшись, дівчинка рішуче взялася до роботи. Спочатку викрутка не слухалась її, а капосний гвинтик весь час вивертався. Але ось останній оберт — і Аля полегшено зітхнула. На сердці стало радісно, як тоді, коли вона пришила крильце бабці.
Тої ж миті бабуся Недокватирка перестала кашляти і чхати. Не тямлячи себе від радості, вона обмацувала поперек, руки, ноги і примовляла:
— Ой! Не болить! Ніде не болить! І ніде не крутить! І не стріляє! — і вона кинулася цілувати Алю.
Усі вирушили до Недотелю. Там вони розсілися за довгим дерев’яним столом. Аби їх ніхто не потурбував, Недоштанько повісив на дверях табличку «Зачинено на переоблік». І Аля почала розповідь.
— А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Тільки повернуся додому, одразу домалюю йому голову, і він зникне назавжди!
— От так компот! — радо вигукнув Недоладько. — Невже це можливо?!
— Ще й як можливо! — запевнила його Аля. — А тепер нам треба знайти годинникаря, який би полагодив хвилинну стрілку на годиннику королівського замку!
— Я знаю такого, — обізвалася Недокватирка. — Його звати Недождень. Він живе у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Але чи зможе він полагодити?
— А чому не зможе?
— Та він уже, напевно, забув, як це робиться! А ще боятиметься, що його вистежать шпигуни і донесуть Першому Недораднику. А той накаже відрубати Недожденю голову!
— За що?
— За те, що він взявся довести діло до кінця!
— Шпигуни стежать за нами всіма!
— І доносять Недораднику!
— Тоді гвардійці хапають…
— І відрубують голову… — перебиваючи один одного загомоніли всі разом.
— Що ж робити? — засмутилася Аля.
— Нічого, не сумуй, щось придумаємо! — підбадьорив її Недоладько. — Спочатку проберемося до замку і умовимо годиникаря полагодити годинника.
. . .
. . .
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
у якому Аля потрапляє до рук Першого Недорадника
Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку. Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка.
— Що сталося? — стурбувалася Аля.
— Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що королю на обід він подав круті яйця. Але це ж неправда, я сама перевіряла, — схлипуючи, розповіла Недопопелюшка. — Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! — і Недопопелюшка залилася слізьми.
— Цить, не плач! — заспокоїв її Недоладько. — Скоро цьому настане кінець.
Недопопелюшка кулачками витерла мокрі щоки і з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, розповівши усі останні новини, запитав:
— Може, ти знаєш, де живе годинникар?
— Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо!
Недоладька вони залишили на кухні, порадивши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо прийдуть гвардійці.
Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити хтось був. Навшпиньки підкралися вони до дверей і побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку:
Порожня голова — не диво.
І з нею можна жить щасливо.
Думки до неї не приходять.
І мрії з розуму не зводять.
На плечах дуже легко
щодня її носить!
А головне — вона ніколи ні від чого
не болить!
Тут Недорадник повернувся, і Аля з жахом побачила через підняте у шоломі забороло обличчя, точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, — хиже і зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку і схвильовано прошепотіла:
— Дивися, дивися, у нього обличчя, яке я стерла!
— Яке обличчя? — здивувалася Недопопелюшка.
— Там, у шоломі!
— Та шолом же порожній! У ньому нічого немає!
«Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! — зрозуміла Аля. — І ніхто не бачить! Тільки я!»
У Алі по спині забігали мурашки — чи то від страху, чи то ви морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі загуло.
Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку.
. . .
. . .
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту
А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася і покинула дівчинку в біді?
Ні! Не покинула.
Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота і потяг за двері. Звичайно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, як буде треба.
— Тс-с-с! — приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: — Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось, може, і придумаємо. От такий компот!
Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.
— Ходімо, — сказав Недоладько. — Треба рятувати Алю.
Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні грати перегороджали його на дві нерівні половини: у меншій сиділи засуджені, у більшій розклав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя.
Тут булі різні сокири — маленькі, більші і дуже великі; з короткими і з довгими ручками, з вузькими і з широкими лезами, прямими і загнутими з боків. На гачку висіло вбрання ката — червоний ковпак з вирізами для очей.
Гвардійці замкнули за Алею залізні двері і мовчки всілися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.
Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.
«Дивно! — думала вона. — Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!».
Її сумні думки перервали чиїсь кроки — то прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки і маленькі примружені очі.
Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі:
— Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я — королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько — раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб все йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А у того, хто любить свою роботу, — все завжди проходить гладенько! Хи-хи!
Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло. Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів:
— Хи-хи-хи! Не дивись на мене так, не дивись! Знаєш, хто я? Я друга людина у королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще я єдина людина у королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!
Та раптом він перестав реготати і жалібно сказав:
— А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш — така робота!
І він знову захихотів:
— Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі підійде ось ця любонька! — і він підняв угору невеличку сокиру з коротким держаком.
Кат провів пальцем по її лезу і стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!». Витяг з кишені точило, присів на плаху і заходився біля роботи, наспівуючи:
Всі чомусь мене обходять стороною.
І ніхто не привітається зі мною.
І ніхто мені руки не подає —
всі не люблять ремесло моє!
І чому,
чому такий я нещасливий?!
Я страшенно ж,
я страшенно жалісливий!
І коли когось я страчу —
усередині я плачу!
Ну чому,
чому такий я жалісливий?
Нагостривши сокиру, він змахнув з ковпака невидиму порошинку і попрямував до дверей.
На порозі кат обернувся до Алі і сказав:
— Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову
Вам сподобалася стаття? Підтримайте україномовне видання: Ваша допомога дозволить нам працювати для Вас і надалі!
➡ Приват 4149629353047269
➡ Monobank: 4441114410047144
➡ PayPal: uimcbiz@gmail.com
➡ Patreon https://www.patreon.com/uimc
Дякуємо!